Політика «українізації» (коренізації), її наслідки.
Українізація — це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:
висування українців на керівні посади;
запровадження української мови в державні та культу рні установи, пресу, навчальні заклади;
розвиток національної за формою й радянської за змістом культур»;
створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.
Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всьою населення України.
Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.
Рушійною силою у справі українізації слів Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.
Наслідки українізації
20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.
У 1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.
|
|
|
Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С. Гру шевський.
Вибувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.
Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.
Причини згортання українізації
Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:
вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;
зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;
українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.
|
|
|
Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.
Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.
Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
"Хвильовизм", «шумськізм» і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".
З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означаю кінець українізації. Раоянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.
|
|
|
Суспільно-політичне життя українських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччни в 20-х – 30-х рр. ХХ ст.
Колонізація Західної України
Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіти інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмшина, Під- ляшшя, що становило третину всієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживаю 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.
Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Букови- і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.
Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.
Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехосло- ваччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та CU.IA.
Окупаційні власті не мали жодного наміру поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніальпо- го гноблення, асиміляції українського народу.
|
|
|
Українські землі лід владою іноземних держав
Політика Польщі
Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Мало- польща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.
У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють полі тику жорстокої асимітяції.
Політика Румунії
Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.
З 1919 по 1928 pp. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.
Політика Чехословаччини
Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо акаргіаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати Українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини що українська мова є для нього "чужою".
Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% Буковини.
Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр.).
Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.
Соціально-економічне гноблення
Польський уряд розділив країну на дві території — Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої ~ переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі "А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 осіб. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.
Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому ваіу в економіці складала харчова промисловість.
На Закарпатті у 1926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 гис. робітників. За двадцят ь років тут не було збудовано жодного значного підприємства.
Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського господарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чсхословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині. Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті — 19 тис. га, в Буковині 5 тис. га).
Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої.
Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.
Складне соціально-екоиомічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно з Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік.
Захищаючи себе від соціально-економічної о гноблення, місцеве населення, долаючи великі трудноті, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.
На відміну від співвітчизників у Ратянській Україні, західні українці все ж таки не зазнали таких драматичних соціально-екопоміч них змін.
Політичне життя. Національно-визвольний рух
У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:
/ визначення шляхів національного визволення;
/ побудова суверенної української держави;
/ утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.
Галичина і Волинь
Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігатися, а іноді були навіть протилежними.
Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності га її демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю.
використовувала легальні метоли боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.
Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичною соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.
Боротьбу за соціатьнс і наніонатьне визволення українською народу вела також Компартія Західної України (КГІЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ' виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КГІЗУ.
Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.
Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Дониовим та іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів пат індивідуальними, стверджувалося, шо вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.
Мета ОУН — утворення соборної української незалежної держави з багатоуклатною економікою. Політична система майбутньої держави мата грунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мато завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.
Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.
ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій. здатну до самопожертви в ім'я національною визволення. Членами організації стали талановиті поегн О.Ольжич, О.Теліга, Є.Матанюк та інші.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 430; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!