Політичні партії та суспільні рухи в Україні на початку ХХ ст.
Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст.
Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні суттєві зміни відбувалися в надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія у 1900—1903 pp, пережила економічну кризу, 1904—1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове піднесення.
Економічна криза змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об´єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем промислового виробництва в основних галузях домінувала в Російській імперії й посідала одне з перших місць у світі. П´ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр´євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США — лише 33%.
Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку саме у найбільш «концентрованих» галузях — металургійній, кам´яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати: «Продвагон» (1901), «Продамет» (1902), «Трубопродажа» (1902), «Гвоздь» (1903). Це були досить могутні об´єднання. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії — 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Це гальмувало економічний розвиток, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків вивозилася за кордон.
|
|
|
Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя помітно відставало від інших регіонів України.
Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової.
Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народного господарства сягнула 48,2. Українські землі наприкінці XIX — на початку XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії. Саме тут 1913 р. вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.
|
|
|
Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядкованість імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. Україна залишалася с/г районом імперії, у якому в селах проживало 80% населення.
В аграрному секторі України на початку XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Відбувалась катастрофічна поляризація: 1917 р. частка заможних господарств становила 5,1%, а відсоток безземельних та малоземельних селян в Україні сягнув 80,5%. Якщо врахувати, що селянин сплачував викупні платежі, численні податки та виконував натуральні повинності, то цілком зрозуміло, що на початку XX ст. соціальне напруження зросло в аграрному секторі. Не кращими були умови і в робітників України, адже робочий день офіційно тривав майже 11 год. на добу, 1904 р. майже 32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.
|
|
|
Всі чинники соціально-економічного розвитку призвели до значної напруженості в суспільстві, загострення соціальних протиріч.
Висновок: Промислове піднесення супроводжувалось створенням великих підприємств, високими темпами промислового розвитку, підпорядкованістю імперському центру, залученням іноземного капіталу, спеціалізацією промислових районів, нерівномірним розвитком окремих регіонів. Також у 1906 – 1911 рр проводилась столипінська аграрна реформа. У сільському господарстві переважало велике поміщицьке землеволодіння, посилювалось розшарування селянства, аграрне перенаселення, нерівномірний розвиток окремих регіонів, перевага у виробництві зерна, слабке використання науково-технічного прогресу, значне відставання темпів розвитку с/г від промислових підприємств.
|
|
|
Політичні партії та суспільні рухи в Україні на початку ХХ ст.
РУП - Революційна українська партія - заснована 1900 р. у Харкові Д Антоновичем, М. Русовим, , Б.Камінським, л.Мацієвичем. Програмні вимоги РУП були розроблені М.Міхновським у брошурі "Самостійна Україна", де висувалась кінцевою метою "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна", а найближчим завданням вважалось повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. У складі партії були 6 "вільних громад РУП”- Київська, Харківська, Чернігівська Полтавська, Лубенська, Чорноморська. На чолі стояв Центральний комітет до якого входили Д.Антонович, В.Козиненко, Є.Голіцинський. Органами партії були місячник "Гасло", часопис "Селянин", газета"Праця". До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що називалися "вільними громадами" . З 1903 р. фактичним керівником РУП став Микола Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.
Українська соціалістична партія – 1900 – Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський. Кінцева мета: демократична Українська Республіка із суспільною власністю на засоби виробництва. Укладення «братерського союзу» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійність України
УНП - Українська народна партія, заснована 1902 р. М.Міхновським, О. Макаренком та ін. Політична орієнтація партії, дуже невеликої за чисельністю, була сформульована М.Міхновським у так званих "10 заповідях": самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури. Серед заповідей висувався лозунг "Україна для українців". УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка стояла на засадах державної самостійності України. Орієнтувалась на національну інтелігенцію.
"Спілка" -Український соціал-демократичний союз, вийшла у 1904 р. із РУП. Її лідером був М.Меленевський. Він хотів, щоб партія представляла усіх робітників України, незалежно від національності, і приєдналися у 1905 р. до російських меншовиків на правах автономної організації.
Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1906 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою.
Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О.Лотоцький,Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С.Єфремов.
В умовах революції 1905—1907 pp. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 р. у Києві організувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.
Були проведені масові культурно-просвітні заходи, у яких брали участь широкі верстви української інтелігенції, відомі діячі національного руху. Серед таких заходів слід назвати урочисте відкриття в Полтаві пам'ятника І.П.Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М.В.Лисенка та І.С.Нечуя-Левицького. Все це сприяло зростанню національної самосвідомості українців. Особливо грізним був загальний політичний страйк 1903 р., що охопив усі українські промислові центри. Селянство, яке перебувало в скрутному становищі у зв'язку з голодом 1901 -1902 рр., нападало на поміщицькі маєтки. Тільки навесні 1902 р. трапилося близько 120 таких нападів.
Значно посилюються студентські виступи з вимогами академічних свобод. Вони добились того, що студентам було дозволено створювати гуртки, каси, бібліотеки, скликати студентські збори.
12 грудня 1904 р. було оголошено царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, розширення прав земств, про введення державного страхування робітників.
Одночасно обговорювалося питання про скасування обмежень щодо української мови.
Дата добавления: 2018-05-09; просмотров: 339; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!