Список використаної літератури

Довбня Людмила Еммануїлівна

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української

лінгвістики та методики навчання

Допущено до захисту:

(протокол №___ від _____2013 року

засідання кафедри української

лінгвістики та методики навчання)

Завідувач кафедри              Потапенко О. І.

Переяслав-Хмельницький, 2013
ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1

ДЕФІНІЦІЇ ПОНЯТТЯ ПРОСТОРУ В РІЗНИХ ГАЛУЗЯХ ЗНАНЬ

Філософське тлумачення категорії простору

Зрозуміти філософську природу і сутність простору люди намагаються вже тисячі років. Тому, аби прослідкувати динаміку появи різних думок і переконань з цього приводу, почнемо висвітлювати проблему з точки зору філософів античності, адже саме вони першими виробляють власні уявлення про простір.

Давньогрецький мислитель Платон (427 р. до н. е. – 347 р. до н. е.)  створює досить своєрідну теорію простору як чогось проміжного між світом єства і світом минущих чуттєвих речей: «Є лише один вид буття, який завжди той самий, нестворений і незнищенний, який ніколи не приймає в себе чогось іззовні і сам не переходить у щось інше, а є невидимим і несприйнятним ні для яких чуттів. І є поряд нього ще один вид із тою самою назвою, подібний до нього, створений, завжди в русі, він з’являється в якомусь місці і знов зникає звідти, і сприймають його гадкою й чуттям. І існує ще третій вид, що є простором, і він вічний, і не підлеглий знищенню, і він дає оселище всім створеним речам, і осягається без допомоги чуттів, якимось штучним міркуванням, і він навряд чи реальний; ми бачимо його, наче вві сні, кажемо про все суще, що воно має неминуче бути в якомусь місці й займати якийсь простір, а те, що не перебуває ні на небі, ні на землі, – не існує» [Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ.Ю. Лісняка, П. Таращука. - К.: Основи, 1995. - 759 с. ; С.133].

За Аристотелем простір – це величина неперервне щодо протяжності; фізичний простір, властивості й сутність якого пов’язані з фізичним буттям матерії. Мислитель визначає «місце» не як об’єм, яке займає тіло в абсолютному, тобто існуючому незалежно від тіл просторі, а як межі тіла, що має об’єм, тобто тіла, що стикається з об’ємним. Місце не може бути чимось таким, що належить предмету. Воно не може бути ні його матерією, ні формою, тому що матерія і форма невіддільні від предмета, у той час як місце змінюється в процесі руху. Про місце можна говорити лише за наявності двох тіл: такого, що займає об’єм, і такого, що має об’єм. Простір, який розглядається як сукупність місць, є наповненим; там, де є місце, повинен бути наповнений простір, тому що місце і є не що інше, як межі матеріального середовища з певним об'ємом. До порожнечі поняття місця узагалі є незастосовним. На погляд Арістотеля, порожній простір атомістів є лише абстракцією виключно геометричних властивостей реального фізичного простору. [Концепції сучасного природознавства - Карпов Я. С., 2.5.2.6 Учення Арістотеля]

Реляційна концепція простору в системі Арістотеля може бути охарактеризована наступним чином: "Категорія простору, виступаючи конкретизацією відношення, уточнює характер і зміст відношення. Для Арістотеля простір виступає як певний результат відносин предметів матеріального світу. Простір розуміється ним як об’єктивна категорія, як властивість природних речей" [Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. - М.: "Наука", 1982. - 224 с; С.116].

Микола́й Коперник (1473-1543 рр.) – польський і німецький астроном і математик, автор геліоцентричної теорії побудови Сонячної системи, своєю працею «Про обертання небесних сфер» докорінним чином змінив сам простір, сам космос, його просторову структуру і всю концептуальну систему старої картини світу. Коперник неймовірно розширив просторові межі космосу і був близький до визнання його нескінченності. А час філософ вважав об’єктивним та існуючим незалежно від будь-якого руху чи зміни матеріальних об’єктів.

Провідний німецький філософ, логік, математик, фізик, мовознавець та дипломат Ґотфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) відстоював таку позицію у питанні про природу простору і часу, основою якої була його монадологія. Він розглядає буття як нескінченний потік монад, тобто простих, неподільних, непротяжних і нематеріальних субстанцій, які володіють здатністю до безперервної самовільної взаємодії. Простір і час Лейбніц визначає як певний порядок, чи систему відносин, яка виникає в процесі динамічної взаємодії між окремими монадами і яка підтримується принципом наперед установленої гармонії. «Я неодноразово підкреслював, – пише Лейбніц, – що вважаю простір, так як і час, чимось чисто відносним: простір – порядком співіснувань, а час – порядком послідовностей. Оскільки простір, з точки зору можливості, позначає порядок одночасних речей, тому що вони існують разом...» [Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.: "Наука", 1977. - 192 с.; С.62].

Помітне місце в історії уявлень про простір займає вчення основоположника класичної німецької філософії Іммануїла Канта (1724-1804 рр.). Для нього простір – не емпіричне уявлення, абстраговане з зовнішнього досвіду, оскільки простір обумовлює, що відчуття пов’язані з чимось зовнішнім, а зовнішній досвід можливий тільки завдяки виявам простору.

Простір необхідно виявляється а priori, стаючи основою всього зовнішнього сприймання, бо ми не можемо уявити, що немає простору, хоча можемо уявити, що в тому просторі нічого нема.

Простір не дискурсивне чи то загальне уявлення про відношення речей узагалі, бо простір тільки один, те, що ми звемо «просторами», – лише його частини, а не різновиди.

Простір виявляється як безконечна дана величина, що містить у собі всі частини простору; це відношення відмінне від відношення уявлення до його прикладів, отже, простір не уявлення, а «чиста інтуїція» [Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.: "Наука", 1977. - 192 с; С.594].

Простір у вченні Канта не є емпіричним поняттям, він не виводиться із зовнішнього досвіду: "Простір є необхідним апріорним уявленням, що лежить в основі всіх зовнішніх споглядань". Кант спеціально підкреслював, що "простір є не дискурсивне, чи, як говорять, загальне, поняття про відносини речей взагалі, а чисте споглядання". Не є емпіричним поняттям, що виводиться з досвіду, і час. Він також розглядається Кантом як апріорне необхідне уявлення, що лежить в основі чуттєвого споглядання. Виступаючи апріорними формами споглядання, простір і час є немов координуючими факторами, які представляють світ явищ у просторовій і часовій формі, тобто є певною системою відносин [Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. - М.: "Наука", 1982. - 224 с.; С.163].

Один з основоположників діалектичного матеріалізму Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.) з одного боку, розглядає простір і час як арену, на якій розігруються події, а з другого – підкреслює їхній усезагальний, універсальний характер як основних форм буття матерії.

Цікавими виявляються також погляди Артура Шопенгауера, видатного мислителя першої половини і середини ХІХ ст. (1786-1861 рр.), якого називали теоретиком всесвітнього песимізму. Йому притаманний украй песимістичний погляд на оточуючу дійсність як на похмуру «долину плачу і жалю» і своєрідна теорія буття, пронизана деякою роздвоєністю, що тяжіє до світоглядного дуалізму.

Шопенгауер обґрунтовує свої песимістичні погляди і певним розумінням часу та простору. Час ворожий людині; він виявляє марність будь-яких сподівань і встановлює свій безжалісний вирок над найдорожчим та найсвятішим для нас. Простір розділяє найближчих один одному людей також і тим, що зіштовхує їхні інтереси. [Шопенгауер А. Избранные произведения. - М.: Просвещение, 1992. - 479 с.; С.64].

Різні філософські словники подають власне пояснення понять простору і часу. Так, згідно із «Современным философским словарем» час і простір – «форми буття, які виражають: простір – співіснування речей, час – зміну речей одна одною. У ширшому значенні час і простір є описами структури буття, зафіксованої у часі як тривалість, змінюваність об’єктів, їхніх стадій і станів, у просторі – як форма їхньої взаємодії, поєднання, співбуття. Час і простір можуть трактуватися як абстрактні характеристики буття і як конкретні його структури, що виражають поліфонічний рух різноманітних процесів. Будучи фундаментальними визначниками буття, вони разом з тим виявляються важливими формами узгодження спілкування і діяльності людей та детермінантами розвитку особистості. Таким чином, як категорії час і простір задають вихідні масштаби зображення буття, створюють основу для нормативного регулювання людських взаємодій, визначають ритм практичної, пізнавальної і мисленнєвої діяльності людей.

Час соціальний і простір соціальний – категорії, які характеризують соціальне буття як процес діяльностей людей, що поєднуються і змінюють одна одну. Соціальні час і простір виступають категоріями соціального буття не тільки у значенні опису його на духовно-теоретичному рівні; вони є вихідними схемами побудови буденної поведінки людей та їхніх повсякденних взаємодій, тобто вони постійно діють на рівні буття соціальних індивідів як умови зв’язаності, неперервності, організованості соціального процесу" [16; С.165].

"Философский энциклопедический словарь" тлумачить поняття часопростору так: "Простір і час - загальні форми існування матерії, а саме форми координації матеріальних об’єктів і явищ. Відмінність цих форм одна від одної полягає в тому, що простір є всезагальна форма співіснування тіл, час - всезагальна форма зміни явищ" [18; С.392]. Ще один "Философский энциклопедический словарь" 1989 року зазначає, що "простір і час - найважливіші атрибути матерії. Простір є форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Час - форма буття матерії, яка виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. Єдність простору і часу виявляється у русі та розвитку матерії" [19; С.519]. Принципово різними у трактуванні простору і часу в історії філософії виступали підходи, які постулювали їх як: а) такі форми буття, які повністю автономні від тих явищ і речових систем, що в них "поміщені" та існують; б) такі порядки природно-соціальних систем, які задаються їхньою взаємодією й обумовлені їхньою природою і характером [13; С.804].

Список використаної літератури

Ахундов М.Д. Концепции пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. - М.: "Наука", 1982. - 224 с.

Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. - Москва: Художественная литература, 1975. - С.234-408.

Білоус О. Архетипи готичного роману (спроби семіотичного аналізу готичної прози) // Американська література на рубежі ХХ-ХХІ століть: Мат-ли міжн. конф. з літ-ри США. - К., 2004. - С. 191-197.

Гарасим Я. Культурно-історична школа в українській фольклористиці. - Львів: ЛДУ, 1999. - 143 с.

Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. - Львів: ЛНУ, 2005. - Т.3. - С.15-18.

Денисюк І. Пісні з-над берегів Турського озера. Вступне слово // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці. - Львів: ЛНУ, 2005. - Т.3. - С.155-172.

Кольридж С. - Т. Избранные труды / История эстетики в памятниках и документах. - М.: "Искусство", 1987. - С.15-20.

Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства: Монографія. - Львів: ПАІС, 2005. - 368 с.

Копистянська Н.Х. Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві: Нотатки // Рад. літературознавство. - 1988. - №6. - С.11-19.

Любинская Л.Н., Лепилин С.В. Философские проблемы времени в контексте междисциплинарных исследований. - М.: Прогресс-Традиция, 2002. - С.95.

Мислителі німецького Романтизму / Упор. Леонід Рудницький та Олег Фешовець. - Івано-Франківськ: Вид-во "Лілея-НВ", 2003. - 588 с.

Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. - М.: "Наука", 1977. - 192 с.

Новейший философский словарь. - Москва, 2003. - С.804.

Нонна Копистянська. Бібліографічний покажчик / уклад. М. Кривенко. - Львів: Видав. центр ЛНУ, 2004. - 234 с.

Рассел Б. Історія західної філософії / Пер. з англ.Ю. Лісняка, П. Таращука. - К.: Основи, 1995. - 759 с.

Современный философский словарь / Под общей ред. д. ф. н. профессора В.Е. Кемерова. - 2-е изд., испр. и доп. - Лондон, Франкфурт-на-Майне, Париж, Люксембург, Москва, Минск / "Панпринт", 1998. - 1064 с.

Тодчук Н. Роман Франка "Для домашнього огнища": Простір і час. - Львів, 2002. - 204 с.

Философский энциклопедический словарь. - Т.4. - Москва, 1967. - С.392-397.

Философский энциклопедический словарь. - Москва, 1989. - С.519-521.

Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - Київ: Наук. думка, 1981. - Т.1. - С.45-76.

Шейнина Е.А. Энциклопедия символов. - М., 2000; Харьков, 2002. - 591 с.

Шопенгауер А. Избранные произведения. - М.: Просвещение, 1992. - 479 с.

Adamowski Y. Kategoria przestrzeni w folklorze. - Lublin: Wydawnictwo UMCS, 1999. - 254 s.

Aquirre M. Geometria strachu: Wykorzystanie przestrzeni w literaturze gotyckiej // Wokół gotycyzmów. - Kraków: Universitas, 2002. - S.15-32.

Izdebska A. Gotyckie labirynty // Wokół gotycyzmów. - Kraków: Universitas, 2002. - S.33-42.

Markiewicz H. Teorie powieści za granicą. - Warszawa: PWN, 1995. - 565 s.

Skwarczyńska S. Czas i przestrzeń w literaturze // Skwarczyńska S. Wstęp do nauki o literaturze. - Warszawa: PAX, 1954. - T.1. - S.116-145.

Мы поможем в написании ваших работ!