Професійне самовиховання майбутнього вчителя
Програма самовиховання майбутнього вчителя повинна відбивати всі основні вимоги педагогічної професії до його особистості, до того, що складає в ній загальне, особливе й індивідуально неповторне. Відповідно виділяють три блоки в структурі особистості і три групи основних якостей особистості, що підлягають самовихованню.
I. Соціальні і загальособистісні якості вчителя.
1. Громадянськість. Моральність,
2. Педагогічна спрямованість. Діалектико-матеріалістичні педагогічні переконання.
3. Естетичні якості.
II. Професійно-педагогічні якості.
1. Теоретична і методична підготовленість до спеціальності.
2. Психолого-педагогічна підготовленість до професійної діяльності (теоретична).
3. Розвиненість практичних педагогічних умінь, здібностей.
III. Індивідуальні якості.
1. Особливості пізнавальних процесів і їх педагогічна спрямованість (педагогічна спостережливість, педагогічне мислення, педагогічна пам'ять і т.д.).
2. Емоційна чуйність.
3. Вольові якості.
4. Особливості темпераменту.
5. Стан здоров'я.
Зазначені якості особистості вчителя можна конкретизувати в їх більш приватних проявах і представити у виді еталонної карти особистості. Карта особистості вчителя як варіант програми самовиховання може бути основою для складання проекту розвитку особистості конкретного студента на всі роки навчання його у вузі.
Елканов СБ. Основы профессиональногосамовоспитания будущего учителя.—М., 1989. —С. 342.
|
|
|
♦ Якою мірою ви готові до реалізації такої програми самовиховання?
♦ Якими навичками самовиховання озброїла вас школа?
ТАКІ РІЗНІ ВЧИТЕЛІ...
«Журавлі» і «Лебеді»
Після скандалу з дзвониками гімназія тимчасово начебто трохи притихла. Кровопролитні мордобої, крадіжки і дебоші стали рідшими. Зате режим у гімназії зробився ще суворішим...
Настрого були заборонені прогулянки платформою і Народним садом. Сіра, тужлива нудь сочилася з дня в день з однієї сторінки навчального щоденника на іншу. Кондуїт лютував. На уроках у стін вишикувалися рядами покарані. У журналах вишиковувалися осінніми журавлями косяки носатих одиниць. Лебедями плили двійки.
Особливо завзято розводив «журавлів» і «лебедів» учитель латинської мови Веніамін Віталійович Пустинін, прозваний за довгі, що сторчма стоять вуса «Тараканій Вус», або, «по-латинському», «Тараканіус».
Була в нього й інша, досить розповсюджена в нашому класі кличка – «Довгошиє».
Був Тараканіус худий, носатий і схожий на одиницю. Шия в нього була довжелезна, по-верблюжому розгойдувалася вона над крохмальним коміром з гострими кутами...
У нього була пристрасть до маленьких зошитків, куди ми записували латинські слова. Викликаючи на уроці учня, він неодмінно щораз вимагав, щоб у нас на руках був цей зошит.
|
|
|
- Тек-с, – говорив він, – урок, я бачу, ти засвоїв. Ну-с! Дай-ка зошит. Подивимося, що в тебе там робиться. Що?! Забув вдома?! І посмів вийти відповідати мені урок без нього! Сідай. Одиниця.
І ніякі прохання, ніякі благання не рятували. Одиниця! У нашому класі було два учні – Алексеєнко й Алеференко. Один раз Алексеєнко забув горезвісний зошит. Тараканіус увійшов до класу, умостився на кафедрі, надяг пенсне і неголосно викликав:
- Але... ференко!
Алеференко, що сидів за Алексеєнко, пішов до кафедри, Алексеєнко, якому зі страху здалося, що викликали його, підхопився й сумно пробасив:
- Я зошит забув, Веніамін Віталійович... зі словами... – І завмер
від жаху: до кафедри підходив Алеференко. «Помилився!.. Ой, дурень!..»
Тараканіус незворушно вмочив перо в чорнило.
- Ну, власне, я не тебе, а Алеференко викликав. Але оскільки вже сам
зізнаєшся, одержуй по заслугах.
І поставив одиницю.
Історична гвардія
Дзвоник. Скінчилася зміна. Стихає шум у класі.
- Йде!
Усі за партами разом підхопилися.
Наближається історик. «Біляве м'яке волосся на проділ. Худе, зовсім молоде бліде обличчя. Величезні блакитні очі. Голова мало-мало схилилася ласкаво набік. Комірець сліпучий. Кирило Михайлович Ухов вихром влітає в клас, кидає на кафедру журнал. Клас на ногах.
|
|
|
Кирило Михайлович оглядає клас, вибігає на кафедру, забігає
в прохід збоку, сідає навпочіпки. Раптом блакитні очі блиснули. Високий голос зірвався в лемент:
- Хто! там!! сміє!!! сідати?!! Я ще не сказав... «сідаєте»... Встаньте і стійте!!! І ви там!! И ви!! И ви! Негідники! Інші – сісти. Руки на парту. Обидві. Де рука? Встаньте і стійте! А ви – до стінки!!! Прямо! Ну... Тиша! Хто це там скрипить? Шалферов? Встаньте і стійте! Мовчати!
Чотирнадцять чоловік стоять увесь урок. Історик розповідає про давніх царів і знаменитих коней. Щохвилини поправляє краватку, волосся, манжети. З-під манжети лівої руки блищить золотий браслет – подарунок якоїсь легендарної поміщиці.
Чотирнадцять чоловік стоять. Урок йде томливо довго. Ноги затекли. Нарешті вчитель дивиться на годинник. Клацає золота кришка.
Ті, хто слоять, нерішуче покахикують.
- Застудилися? – запитує дбайливо історик. – Черговий, за
крийте всі кватирки: на них дме.
Черговий закриває кватирки. Урок йде. Покарані стоять, переминаючись з ноги на ногу. Глянувши ще разів зо два на годинник, історик раптом говорить:
|
|
|
- Ну, гвардія, сідаєте...
Рівно через хвилину завжди дзенькає дзвоник.
Кассиль Л. Кондуит и Швамбрания. — М., 1984. — С. 54—68.
Повага до вчителя
Повага до нашого вчителя і вчительки загальна і мовчазна. Учителів поважають за ввічливість, за те, що вони здороваються з усіма підряд, не розбираючи ні бідних, ні багатих, ні поселенців, ні самоходів. Ще поважають за те, що в будь-яку годину дня і ночі до вчителя можна прийти і попросити написати потрібний папірець. Пожалітися можна на кого завгодно: на сільраду, на п'яного чоловіка, що буянить. На що вже дядько Левонтій, коли п'яний, лиходій з лиходіїв робиться, увесь посуд переб'є, дружині – тітці Васьоні – ліхтар привісить, дітлахів усіх розжене. А як поговорив з ним учитель – виправився дядько Левонтій. Хоч і невідомо, про що говорив з ним учитель, тільки дядько Левонтій кожному зустрічному і поперечному радісно пояснював:
- Ну чисто рукою зняв! І чемно все, чемно. Ви, говорить, ви... Так
коли з мною по-людському, так я що, дурень, чи що? Так я будь-кому, і кожному
голову зверну, якщо таку людину образять!
Тихенько, бочком просочаться сільські баби в хату вчителя і забудуть там кринку молока, а то сметанки, сиру чи брусниці кошичок. Дитинча доглядять, полікують, якщо треба, учительку необразливо посварять за не умілість у поводженні з дитинчам. Коли тяжка була вчителька, не дозволили баби їй воду тягати з Єнісею. Один раз у школу вчитель прийшов у катанках, через фай зашитих. Поцупили баби катанки увечері – і шевцеві Жеребцову їх знесли. Шкалик шевцеві поставили, щоб із учителя, ні боже мій, копійки не взяв і щоб до ранку, до школи, усе було готове.
Учителі були заводилами в сільському клубі. Іграм і танцям молодь учили, ставили смішні п'єси і не гребували представляти попів і буржуїв у них, на весіллях вони бували почесними гостями, але дотримували себе і привчили незговірливий у гулянці народ наш випивкою їх не неволити.
Дуже мені шкода, що багато чого нині втратилося з поваги до сільського вчителя, хоча і школи в селі кращі і вчителі грамотніші, а немає вже тієї колишньої поваги до них, немає!
У якій школі починали наші вчителі!
У старому сільському будинку з чадними печами. Парт не було, ослонів не було, підручників, зошитів, олівців теж не було. Один буквар на весь наш перший клас і один червоний олівець. Ми принесли із собою з будинку табуретки, ослона, сиділи кружком, слухали вчителя, а потім він давав нам акуратно заточений червоний олівець, і ми, прилаштувавшись на підвіконні, по черзі писали палички. Рахунку училися на сірниках.
Учитель якось виїхав у місто і повернувся з трьома підводами.
На одній з них були ваги, а на двох інших шухляди з усіляким добром.
Столи й ослони зробили сільські мужики і плату за них не взяли, обійшлися магаричом, що, як я тепер догадуюся, виставив їм учитель на свою зарплату. Вчитель і фотографа вмовив до нас приїхати. І той зняв хлопців і школу нашу. Це чи не радість! Це чи не досягнення!
До весни зошити, виміняні на утильсировину, списалися, фарби змалювались, олівці зістругалися, і вчитель став водити нас до лісу і розповідати про дерева, про квіти, про трави, про річки і про небо.
Як він багато знав! І що кільця в дерева – це роки життя його, і що сірка соснова йде на каніфоль, і що хвоєю лікуються від нервів, і що з берези фанеру роблять, і що ліси зберігають вологу в ґрунті, а виходить, і життя річок.
Але і ми теж по-своєму знали ліс. Учитель слухав нас і учився. Ми навчили його копати і їсти корені сарапок, жувати модринову сірку, розрізняти за голосами пташок, звірів і, якщо він заблукав у лісі, як вибратися, розповіли.
Один раз ми пішли на Лису гору за квітами і саджанцями для шкільного двору. Піднялися до середини гори, присіли на камені відпочити і подивитися зверху на Єнісей, як раптом хтось з хлопців закричав:
- Ой, змія, змія!..
І усі побачили змію. Вона обвивалася навколо пучка кремових пролісків і, роззявляючи зубату пащу, злобливо сичала.
Ще і подумати ми нічого не встигли, як учитель відпихнув нас, а сам схопив ціпок і прийнявся молотити по змії і по пролісках. Нагору полетіли уламки ціпка, пелюстки від пролісків. Змія кипіла ключем і підкидалася на хвості.
- Не бийте через плече! Не бийте через плече! – кричали ми, але вчитель не чув нас. Він бив і бив змію, поки вона не перестала ворушитися.
Потім він приткнув кінцем ціпка голову змії й обернувся. Руки його тремтіли. Весь він тремтів. Ніздрі й очі його розширилися, і весь він був білий.
Ми відшукали в каменях, обтрусили і подали йому кепку.
- Йдемо, хлопці, звідси, – сказав учитель. Ми посипалися з гори,
а він йшов за нами й усе оглядався, готовий обороняти нас знову, якщо
змія оживе і поженеться слідом.
Під горою вчитель зайшов у річку, попив з долонь води, побризкав на обличчя, утерся хусткою і запитав:
- А чому ви кричали, щоб я не бив гадюку через плече? Хіба не можна?
- Закинути ж на шию змію можна. Вона, зараза, така... Обів’ється навколо ціпка!.. – пояснили ми вчителеві, і хтось зненацька запитав:
- Так ви раніше-то хоч бачили змію?
- Ні. Уперше, – винувато посміхнувся вчитель. – Там, де я ріс, ніяких гадів не водиться. Я ж з Кубані. Там немає таких гір і тайги такої немає.
Ми стояли з відкритими ротами, слухали. От тобі і на! Виходить, нам треба було обороняти вчителя. А ми!..
Пройшли роки. Багато років минули. А я таким от і пам'ятаю сільського вчителя: з ледве винуватою посмішкою, увічливого, соромливого, але завжди готового кинутися вперед і оборонити своїх учнів, допомогти їм у лихові, полегшити і поліпшити людське життя.
Астафьев В.Повести о моем современнике. — М.,1972. —С. 96—101.
Біля класної дошки
Волосся у Ксенії Андріївни давно побіліло, але очі не вицвіли і були такі ж сині і ясні, як у молодості. І всякий, хто зустрічав цей рівний і світлий погляд, мимоволі веселішав і починав думати, що він, слово честі, не така вже погана людина і на світі жити, безумовно, варто. От які очі були в Ксенії Андріївни!
І хода в неї була також легка і співуча. Дівчатка зі старших класів намагалися перейняти її. Ніхто ніколи не бачив, щоб учителька заквапилася, поспішила. А в той же час усяка робота швидко робилась і теж немов співала в її вмілих руках. Коли писала вона на класній дошці умову задачі або приклади з граматики, крейда не стукала, не скрипіла, не кришилася, і учням здавалося, що з крейди, як з тюбика, легко і смачно видавлюється білий струмок, виписуючи на чорній гладі дошки букви і цифри. «Не поспішай! Не скачи, подумай спершу як треба!» – м'яко говорила Ксенія Андріївна, коли учень починав плутати в задачі або в реченні і, ретельно надписуючи і стираючи написане ганчіркою, плавав у хмарах крейдового диму.
Не заспішила Ксенія Андріївна й у цей раз. Як тільки почула тріскотню моторів, учителька строго оглянула небо і звичним голосом сказала дітям, щоб усі йшли до траншеї, виритої на шкільному подвір’ї. Школа стояла трошки осторонь від села, на пагорку. Вікна класів виходили до обриву над рікою. Ксенія Андріївна жила при школі. Занять не було. Фронт проходив зовсім недалеко від села. Десь поруч гримотіли бої. Частини Червоної Армії відійшли за ріку і зміцнилися там. А колгоспники зібрали партизанський загін і пішли в ближній ліс за селом. Школярі носили їм туди їжу, розповідали, де і коли були помічені німці.
Учні ще не встигли сховатися в щілину, як на шкільний двір, перестрибнувши через невисокий палісад, забігли три запилених німці. Автомобільні окуляри зі стулчастим склом блищали на їхніх шоломах. Це були розвідники-мотоциклісти. Вони залишили свої машини в кущах. З трьох різних сторін, але усі разом вони кинулися до школярів і націлили на них свої автомати.
- Стій! – закричав худий довгорукий німець з короткими рудими вусиками, напевне начальник. – Піонірен? – запитав він.
Діти мовчали, мимоволі відсуваючись від дула пістолета, що німець по черзі сунув їм до облич. Але тверді, холодні стовбури двох інших автоматів боляче натискали позаду в спини і шиї школярів.
- Шнелер, шнелер, бістро! – закричав фашист. Ксенія Андріївна виступила вперед прямо на німця і прикрила собою учнів.
- Чого ви хочете? – запитала вчителька і строго подивилася в очі німцеві. Її синій і спокійний погляд знітив фашиста.
- Ну, ну, квапся, – примовляв він, – мі поспішаємо... – Він пригрозив пістолетом. – Два маленьких питання – і усе буде в порядку.
Дітей разом з Ксенією Андріївною вштовхнули до класу. Один з фашистів залишився сторожити на шкільному ґанку. Інший німець і начальник, загнали учнів за парти.
- Зараз я вам буду давати невеликий іспит, – сказав начальник. –
Сидіти на місце!
Але хлопці стояли, скупчившись у проході, і дивилися, бліді, на вчительку. Ксенія Андріївна зробила крок уперед, підійшла до парт, обперлася обома руками на передню і сказала:
- Діти! Ця людина хоче, щоб ми сказали їй, де знаходяться наші партизани. Я не знаю, де вони знаходяться. Я там ніколи не була. І ви теж не знаєте. Правда?
- Не знаємо, не знаємо!.. – зашуміли хлопці. – Хто їх знає, де вони! Пішли до лісу – й усе.
- Ви зовсім кепські учні, –і спробував пожартувати німець, – не можете відповідати на таке просте питання. Ай, ай...
Він з робленою веселістю оглянув клас, але не зустрів ні однієї посмішки. Діти сиділи строгі і насторожені. Тихо було в класі, тільки тужно сопів на першій парті Сеня Пічугин.
Німець підійшов до нього:
- Ну, ти, як звати?.. Ти теж не знаєш?
Не знаю, – тихо відповів Сеня.
- А це що таке, знаєш? – І німець тикнув дулом пістолета в опущене підборіддя Сені.
- Це знаю, – сказав Сеня. - Пістолет-автомат системи «вальтер»...
- А ти знаєш, скільки він може убивати таких кепських учнів?
- Не знаю. Самі рахуйте... – буркнув Сеня.
- Хто таке! - закричав німець. – Ти сказав: самі рахуйте! Дуже прекрасно! Я буду сам рахувати до трьох. І якщо ніхто мені не сказати, що я просив, я буду стріляти спершу вашу вперту учительку. А потім – усякий, хто не скаже. Я починав рахувати! Раз!..
Він схопив Ксенію Андріївну за руку і рвонув нею до стіни класу. Ні звуку не вимовила Ксенія Андріївна, але учням здалося, що її м'які співучі руки самі застогнали. І клас загудів. Інший фашист негайно направив на дітей свій пістолет.
- Діти, не треба, – тихо вимовила Ксенія Андріївна і хотіла за звичкою підняти руку, але фашист ударив стовбуром пістолета по її кисті, і рука безсило упала.
- Алзо, отже, ніхто не знай з вас,де партизани, – сказав німець. – Прекрасно, будемо рахувати. «Раз» я вже говорив, тепер буде «два».
- Фашист став подіймати пістолет, цілячи в голову вчительці. На передній парті забилася в риданнях Шура Капустіна.
- Мовчи, Шура, мовчи, – прошепотіла Ксенія Андріївна, і губи її майже не рухалися. – Нехай усі мовчать, – повільно проговорила вона, оглядаючи клас, – кому страшно, нехай відвернеться. Не треба дивитися, діти. Прощайте! Учіться гарненько. І цей наш урок запам'ятайте...
- Я зараз буду говорити «три»! – перебив її фашист.
І раптом, почувши пальбу на селі, з лісу вискочили що вистежували мотоциклистов партизани. Побачивши них, німець, що сторожив на ґанку, випалив у повітря, прокричав щось своїм товаришам і кинувся в кущі, де були заховані мотоцикли. По кущах, прошиваючи листи, зрізуючи гілки, хльоснула кулеметна черга червоноармійського дозору, що був на іншому березі...
Пройшло не більше п'ятнадцяти хвилин, і в клас, куди знову ввалилися схвильовані діти, партизани привели трьох обеззброєних німців.
До класу увійшла Ксенія Андріївна. Німці, що сиділи за передньою партою, з подивом подивилися на командира, що підхопився.
- Устати! – закричав на них командир. – У нас у класі заведено
вставати, коли учителька входить. Не того вас, видно, вчили!
І фашисти слухняно піднялися.
- Дозволите продовжувати наше заняття, Ксенія Андріївна? – запитав командир.
- Сидіть, сидіть, Широков.
- Ні, Ксенія Андріївна, займайте своє законне місце, – заперечив Широков, присуваючи стілець, – у цьому приміщенні ви в нас господарка. І я отут, ось за тією партою, уму-розуму набирався, і дочка моя тут вас... Вибачте, Ксенія Андріївна, що довелося цих нахаб у клас ваш допустити. Ну, раз вже так вийшло, от ви їх самі і порозпитуйте толком. Підсобіть нам: ви по-їхньому знаєте...
І Ксенія Андріївна зайняла своє місце за столом, у якого вона вивчила за тридцять два роки багато гарних людей. А зараз перед столом Ксенії Андріївни, поруч із класною дошкою, пробитою кулями, м'явся довгорукий рудовусий здоровань, нервово оправляв куртку, мукав щось і ховав очі від синього строгого погляду старої вчительки.
- Стійте як треба, – сказала Ксенія Андріївна, - що ви товчетеся? У мене учні так не тримаються. От так... А тепер будьте ласкаві відповідати на мої питання.
І довготелесий фашист, знітившись, витягнувся перед учителькою.
Кассиль Л.А. Собр. соч.: В 5 т. - М., 1966. — С. 58-69.
П'ятнадцять рядків
Мельников супився: початок був легковажний.
- Сідайте, – дозволив він, знімаючи з руки годинник і кладучи його перед собою. – Ану, тихіше! У минулий раз ми говорили про маніфест 17 жовтня, про те, яким черствим і гірким виявився цей царський пряник, незабаром відкрито замінений батогом... Говорили про початок першої російської революції. Повторимо це, потім підемо далі. Сиром’ятников! – викликав він, не дивлячись у журнал. Обличчя Сиром’ятникова виразило безмірний подив.
- Чого?
- Готовий?
- Більш-менш... Йти? – запитав він, немов радячись.
- І скоріше.
Сиром’ятников нагнувся, пошукав щось у парті і, нічого не знайшовши, пішов розгвинченою ходою до столу. Узяв зі столу вказівку і встав обличчям до карти європейської частини Росії початку нашого сторіччя, спиною до класу.
Пауза.
- Ми слухаємо, – відволік його Мельников від раптового захоплення географією.
- Виходить, так. – Сиром’ятников почухав указівкою. – Політика панів була боягузлива і вілоромна...
- Яка?
- Вілоромна! - переконано повторив Сиромятников.
- Віроломна. Тобто така, що ламає віру, зрадницька. Далі.
- Від страху за своє царське положення цар випустив маніфест. Він там наобіцяв народу райське життя...
- А точніше?
- Ну, волі всякі... слова, зборів. Усе рівно адже він нічого не зробив, що обіцяв, – навіщо ж брехню-то переказувати?!
Мельников дивився на Наташу, вона давилася від реготу. (Наташа – Наталя Сергіївна, вчителька англійської мови, що була присутньою на уроці.)
І у класу цей блазень мав успіх. Та й сам Ілля Семенович ледь утримував серйозність і під кінець таки не втримав.
- Потім цар показав свою мерзенну сутність і став правити по-старому, він пив робочу кров, і ніхто йому не міг нічого сказати...
Сміх у класі.
- Узагалі після Петра I Росії дуже не везло на царів – це моя особиста думка...
- От уліпиш йому одиницю, – сказав Мельников задумливо і з мимовільною посмішкою, – а потім з нього вийде Юрій Нікулін. І вийде, що я душив майбутнє нашого мистецтва...
Тепер у дошки – Костя Батищєв. Відповідає впевнено, спокійно:
- Замість рішучих дій Шмідт посилав телеграми Миколі II, вимагав від нього демократичних воль. Влада встигла опам'ятатися, стягла до Севастополя війська, і крейсер «Очаків» був обстріляний і підпалений. Шмідта стратили. Він постраждав від своєї політичної наївності і короткозорості. Користі від його геройства було небагато...
- Бідний Шмідт! – з гіркою усмішкою вимовив Мельников і закрив очі рукою. – Якби він міг передбачати цю посмертну сувору догану...
- Що, неправильно? – здивувався Костя. Мельников не відповів, у проході між рядами пішов до останньої парти, до Наташі. І вголос поскаржився їй:
- Весь час чую: «Жорес не розумів», «Герцен не зумів...», «Толстой недозрозумів...» Немов в історії орудувала компанія двієчників...
І вже іншим тоном запитав у класу:
- Хто може заперечити, додати?
Панічно зашелестіли сторінки підручника. Костя посміхався – чи то він був упевнений, що немає що ні заперечити, ні додати; чи то робив гарну міну при поганій грі.
- У підручнику про нього лише п'ятнадцять рядків, – помітив він чемно.
- У такому віці люди читають і інші книжки! – відповів учитель.
- Інші? Будь ласка! – не знітився, а, навпаки, розцвів Костячи. – "Золоте теля", наприклад. Там Остап Бендер і його кунаки працювали під синів лейтенанта Шмідта – розповісти?
Клас засміявся, Мельников – ні.
- В інший раз, – сказав він. – Ну, хто ж усе-таки додасть?
Генка підняв було руку, але спохватився, поглянув на Риту і руку опустив: мабуть, вона витлумачить це як суперництво...
- П'ятнадцять рядків, – повторив Мельников Костикові слова. – Але ж
це чимало. Від більшості людей залишається тільки тире між двома датами...
Відверто дивлячись на одну Наташу, він запитав сам себе: – Що ж це була за людина-лейтенант Шмідт Петро Петрович? – й сам відповів, милуючись далеким образом: – Російський інтелігент. Розумник. Артистична натура – він і співав, і чудово граюв на віолончелі, і малював... що не заважало йому бути хоробрим офіцером, професійним моряком. А який оратор!.. Але головний його талант – це дар відчувати чуже страждання більш гостро, ніж своє. Саме з такого тіста робляться бунтарі і поети...
Зупинившись, Мельников послухав, як мовчить клас. Потім раптом посміхнувся, заіскрилися в нього очі:
- Знаєте, сорок хвилин провів він один раз у потязі з жінкою і закохався без пам'яті, навік – чи то в неї, чи то в образ, що сам видумав. Красиво закохався! Сорок хвилин, а потім були тільки листи, сотні листів... Читайте їх, вони опубліковані, і ви не посмітите з зарозумілою нудьгою міркувати про помилки цієї людини!
- Але помилки-то були? – нерішуче вставив Костя, самовпевненість якого сильно зменшилась.
Мельников оглянувся на нього і проговорив розсіяно, з відтінком досади:
- Ти сядь поки, сядь...
Незадоволений, але гордий Костя підкорився.
- Петро Петрович Шмідт був супротивником кровопролиття, – продовжував Мельников. – Як Іван Карамазов у Достоєвського, він відкидав загальну гармонію, якщо в її підставу покладена хоч одна замучена дитина... Усе не вірив, не хотів вірити, що мова кулеметів і картечі – єдино можлива мова переговорів з царем. Безкровна гармонія... Наївно? Так. Помилково? Так. Але я запрошую Батищева й усіх вас не рубати зопалу, а відчути високу собівартість цих помилок!
...Слухає Наташа, і чомусь горять у неї щоки. Слухає клас. Багато хто схвильований.
- Послухай, Костя, – окликнув Ілля Семенович Батищєва, що
вертів у руках зробленого з промокашки «голуба». – От почалося повстання, і не до Шмідта – до тебе, що жив шістдесят років тому, приходять матроси... Вони говорять: «Ви потрібні флотові». А ти знаєш, що бунт приречений, що ваш єдиний крейсер без броні, без артилерії, зі швидкістю вісім вузлів – не вистоїть. Як тобі бути? Залишити матросів одних під пушками адмірала Чухніна? Або йти й очолити заколот, і стояти на містку під вогнем, і напевно загинути...
- Без усяких шансів на успіх? – прищулився Костя, міркуючи. – А який сенс?
Його розсудлива тверезість викликала реакцію зовсім несподівану.
- Так йди ти зі своїм сенсом! – зло і голосно вибухнула Рита... І, побачивши місце, що пустує, у сусідньому ряду, пересіла від Кості туди.
- Черкасова!.. – обсмикав її Ілля Семенович, не зумівши, однак, додати своєму голосові достатньої строгості. Уважне око помітило б як Мельников і Наталя Сергіївна мало-мало, куточками губ посміхнулися один одному в цей момент.
Надя Огаришева, повернувшись до Ріти, показала їй великий палець.
- Отже, – Ілля Семенович підвищив голос, вимагаючи тиші, – було задане питання: який сенс у вчинку Шмідта, за що він загинув? Він сам пояснив це у своєму останньому слові на військовому суді. Так пояснив, що навіть
його конвоїри, ці два озброєних бовдури, відчули себе людьми і відставили гвинтівки убік...
Він дістав з портфеля книгу – вона називалася «Підсудні обвинувачують» – і, перегортаючи її в пошуках потрібної сторінки, знову проговорив задумливо:
- П'ятнадцять рядків...
Полонский Г.Доживем до понедельника. — М.,1970. — С.42—49.
♦ Які професійно значимі якості відзначили б ви в цих учителів?
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 302; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!