Характер та інші властивості індивідуальності
Взаємодія характеру та особистості є центральною, хоча й не вивчалася в академічній психології. Проте розрізняють поняття темпераменту і характеру. Наприклад, І. Кант зауважує, що темперамент вказує на те, що можна зробити з людини, а характер, що сам він хоче зробити з себе.
Тобто характер не є чимось готовим, даним від природи, але визначається сукупністю розвитку зовнішніх факторів та свідомими зусиллями людини по формуванні у себе потрібних властивостей. І. П. Павлов намагався розрізнити поняття «тип нервової системи», «темперамент» і «характер»: «…тип є природжений конституційний вид нервової діяльності – генотип… характер є сумішшю природжених схильностей, потягів з привитими впродовж життя під впливом життєвих вражень».
Система умовних зв’язків, що утворюється в процесі структурування життєвого досвіду, складає природну основу характеру, його формально-динамічну складову, тоді як система орієнтацій виникає уже як результат сплаву схильностей суб’єкта з формуючими впливами середовища. Стійка система зв’язків (динамічний стереотип) лежить в основі стрижневих властивостей особистості – спрямованості, що відноситься до однієї з основних змістових характеристик індивідуальності. Воля, як важливий системоутворюючий компонент характеру, проявляється у диференційованій системі довільної регуляції, пов’язаної як з емоційними патернами, так і з рівнем розвитку ряду здібностей.
|
|
Структура характеру
Н. Д. Левітов зазначає, що характер як єдність форми та змісту, є психічним складом особистості, що виражається у її спрямованості та волі.
Мясіщев визначає характер проявляється через відношення людини до дійсності в залежності від умов суспільного буття особистості. Відносини, закріплюючись у способах дій, починають визначати особливості прояву особистості. Характер і є спосіб здійснення відносин з різними сторонами дійсності.
С. Л. Рубінштейн: характер – закріплена в індивіді система генералізованих узагальнених спонукань, що сформувалися в процесі розвитку особистості на основі ситуативних спонукань і мотивів, що визначаються збігом зовнішніх обставин.
Ковальов: характер є суспільно-історичним явищем.
Отже, характер – це структуроване ціле, що складається з окремих компонентів у постійному взаємозв’язку і утворює органічне ціле. Кожен компонент має особливу якісну характеристику в залежності від особливостей характеру в цілому.
За Б. Г. Ананьєвим, компоненти характеру:
1) життєва спрямованість (потреби, інтереси, ідеали);
2) моральні звички (прив’язаність, смаки);
3) комунікативні властивості (ставлення до інших);
|
|
4) самооцінка (ставлення до себе);
5) вольові та інтелектуальні властивості;
6) емоційно-динамічні прояви характеру, що утворилися з темпераменту.
За О. В. Лібіним, структура характеру:
1. Я-концепція: образ Я (уявлення про себе та інших) та самооцінка (самоставлення та самопрезентація).
2. Я-симптомокомплекс рис: диспозиції (саморегуляція, фон настрою, схильності).
3. Я-система орієнтацій: вектор поведінки (на себе: мотиви самореалізації; на предмет: мотиви досягнення успіху; на інших: мотиви взаємодії).
Зв’язок характеру і темпераменту
У психологічній науці склалися різні співвідношення темперам ту і характеру:
1) ототожнення темпераменту і характеру;
2) протиставлення темпераменту характеру, встановлення між ними антагоністичних відносин;
3) визнання темпераменту елементом характеру;
4) визнання темпераменту природною основою характеру.
Вивчення співвідношення темпераменту і характеру у вітчизняній психології розвивалося під впливом вчення І. П. Павлова, який визначав характер як сплав нервової системи і життєвих впливів – навчання та виховання, що закріпилися в структурі індивідуальності у формі тих чи інших способів реагування. Л. С. Виготський вважав, що темперамент є наявною передумовою, а характер – кінцевим результатом виховного процесу.
|
|
На думку Ананьєва, Ковальова, Мясіщева, Виготський, Рубінштейна, темперамент складає природну основу характеру і один з його компонентів, ядром, його незмінною частиною, тоді як сам характер піддається змінам. Левітов вважає, що це різні сторони особистості, що перебувають у взаємозв’язку, що темперамент не входить у характер. Темперамент виражається в емоційній збудливості і зв’язку зі станом процесів збудження і гальмування. Темперамент впливає на форму прояву характеру. Темперамент підпорядкований характеру.
В. М. Русалов визначає темперамент як психобіологічну категорію, одне з незалежних базових утворень психіки, що визначає все багатство змістових характеристик людини.
Поняття про Я-концепцію
Я-концепція – сукупність всіх уявлень людини про те, яка вона у своїх проявах, можливих і дійсних, істотних і другорядних. Я-концепція властива кожні людині і формується у процесі розвитку самосвідомості загальним організованим патерном аутоперцепції, включає Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє. Я-концепція будується на основі самосприйняття, самоставлення, що яскраво переживається, постійно зіставляється із сприйняттям себе іншими людьми, їх емоційним ставленням. У створенні Я-концепції активну участь беруть самоспостереження, самооцінювання та інші рефлексивні особистісні процеси.
|
|
Це достатньо стійкий і складний у дорослому віці гештальт, який на ранніх етапах вирізняється мінливістю, залежністю від зовнішніх умов і життєвих обставин, зміни ціннісних орієнтацій, ступеня самоприйняття. Я-концепція у значній мірі не усвідомлюється, і лише в ситуації життєвої кризи глибше себе усвідомлює.
У У. Джемса «Я» є центральним утворенням характеру. Він виділяв дві його базові складові: зміст життєвого досвіду (Я як об’єкт) і процес усвідомлення людиною цього досвіду (Я – яке знає (усвідомлює)). У структурі Я-концепції об’єднуються дві тенденції: «Я яким бачать мене інші» і «Я яким бачу себе сам».
К. Роджерс: Я-концепція – уявлення про власні характеристики і здібності індивіда, про можливості його взаємодії з іншими людьми і навколишнім світом; уявлення про цілі та ідеї, що мають позитивну або негативну спрямованість.
Формування Я-концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на формування образу тіла (фізичне Я), когнітивного й емоційного розвитку (психічне Я), а також формування навичок соціальної взаємодії, що виникають в результаті програвання суб’єктом ряду соціальних ролей (соціальне Я).
Поняття про самооцінку
Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікативних, етичних якостей, життєвих можливостей, ставлення до себе оточуючих і свого місця серед них. Це – прояв суб’єктивної активності особистості, складова частина Я-концепції, образу Я, який не треба ні уявляти, ні згадувати, оскільки він суб’єктивно існує як даність, внутрішньо властива особистісна структура, що керує ставленням особистості до себе і навколишнього світу. Це одна з провідних характеристик самосвідомості.
Самооцінку можна розглядати як інтегратор всіх трьохосновних компонентів Я-образу: фізичного, психологічного і соціального.
В онтогенезі самооцінка спочатку формується на основі оцінок дитини близьким оточенням, а з періоду включення у самосвідомість механізму рефлексії самооцінка все більше уточнюється і удосконалюється в процесі самоаналізу з врахуванням власного досвіду успішності у діяльності, ставлення до значущого оточення. З часом самооцінка стає більш диференційованою.
Самооцінка характеризується рівнем, ступенем адекватності, стійкістю.
Дата добавления: 2018-04-05; просмотров: 300; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!