Адвокатура Древнего Рима

Адвокатура Древнего Рима выделилась из "патроната", который представлял собой особый институт римского права. Слова "патрон" и "адвокат" на языке древних римлян несут одинаковый смысл. Только патриции (полноценные граждан Рима) могли выполнять адвокатские функции. Адвокатура во времена Республики была свободной профессией и не имела никаких корпоративных оттенков. Сами патриции были людьми обеспеченными и не требовали оплаты своего, что делало профессию адвоката почетной и стоящей на службе обществу.

 

9. СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

В статье раскрываются вопросы, посвященные исследованию зародышей становления судебной власти и ее независимости во времена Киевской Руси. Освещают некоторые аспекты существующей во времена Киевской Руси системы судов и ее эффективность, применения наказаний, их цель и классификация.
Із виникненням держави на Київській Русі суспільні відносини ускладнювалися. Поступово відпрацьовувалися загальні правила, морально-етичні норми суспільного життя та створювалося право держави. Яскравим відображенням цього є суд, головне призначення якого - вирішення конфліктів між окремими особами, які звертаються за захистом своїх прав до тієї сили, владу та значення якої вони визнають. За часів існування Русі відбувався поступовий процес становлення та розвитку її права, частина норм якого отримала писемне закріплення, зокрема в літописах і збірниках права, міжнародних договорах, а інша частина існувала у формі усного звичаєвого права.
З появою приватної власності та існуванням класового суспільства в Київській Русі відповідальність за правопорушення все більше починає покладатись на особу, яка вчинила злочин, а не на общину, до якої належав злочинець. Це позначилось і на характері покарань, які застосовувались до різних класів по-різному. Суд був прерогативою князя та його представників - посадників, туінів, тисяцьких, а з подальшим розвитком феодальних відносин і феодалів-вотчинників.
Водночас за часів Руської держави спеціальних установ - судів, що безпосередньо здійснювали судочинство, не існувало, оскільки судові функції виконували представники органів центрального (князь, рада при князі, у деяких випадках - віче) та місцевого (посадники і волостелі) управління. Великий князь у судовій владі вважався найвищою інстанцією.

Найнижчою судовою інстанцією, юрисдикція якої поширювалась на членів селянської общини, були вервні суди (суди общини). У період становлення державності такий суд діяв як єдиний судовий орган, який згодом здійснював судові функції паралельно з князівськими та вічовими судами. Першою інстанцією в публічних судах був громадський суд (верві), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрі люди). У передмісті першою інстанцією був суд посадника або тисяцького. Посадники судили колегіально разом із соцьким. У містах першою інстанцією був суд князя або його заступника - княжого туіна. Ще був суд поїзний - князь час від часу вибирався з тіунами в провінцію, об'їжджав громади, здійснюючи суд на місці.
Таким чином, за часів Київської Русі відбувається зрощення суду з адміністративними органами, що міцно закоренилося на багато сторіч в історії та свідомості багатьох громадян та учасників державотворення.
Після хрещення Русі у 988 р. київські князі визнавали церковне судочинство обов' язковим. Церковні суди стали важливою складовою судових органів часів давньоруської держави. Вони існували при єпископствах і перебували під значним впливом і тиском єпископів. Духовенство та церковні люди в усіх справах були підсудні тільки церковному суду, однак, якщо злочин проти церкви вчинила світська особа, то справа розглядалася на спільному засіданні за обов'язкової участі князя та єпископа. Крім того, до юрисдикції церковного суду належали справи про злочини проти віри, предметів релігійного культу, моралі.

Таким чином, князь сам здійснював суд, проте він не в змозі вправлятися з усією владою, внаслідок чого виникає необхідність в органах княжого суду. Близькі родичі та сини князів отримували вищі посади під рукою володарюючого князя. Поряд із членами княжої родини суд здійснювали княжі слуги, такі як посадники й туіни, які перебували в тісних зв' язках із князем. Так, відбувається зрощення суду з адміністративними органами, що міцно закоренилося на багато сторіч в історії та свідомості багатьох громадян та учасників державотворення. Такі історичні традиції Київської Русі відчутні на сьогоднішньому державотворенні, які потрібно враховувати з огляду на те, що в усіх історичних часах суд залишається єдиною інстанцією, яка відновлює порушені права та за допомогою державно-владних повноважень встановлює справедливість у державі.

10. Місце адвокатури в незалежній Укр.

У цивілізованих демократичних державах невід'ємним фактором правової системи й основним недержавним інститутом захисту особистості, її прав і свобод є адвокатура. Практично всі міжнародні акти з прав людини, починаючи від [Загальної декларації] і закінчуючи Основними положеннями про роль адвокатів (прийнятими VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 р.), одним з найважливіших прав кожної особи визнають право на отримання фахової правової допомоги. Одним з показників рівня демократичності і дотримання прав людини в Україні є існування незалежної адвокатури і ефективного виконання покладених на неї функцій.

Конституція України в статті 59 проголосила щонайважливішу соціальну функцію адвокатури - забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах.

Роль єдиного незалежного професійного правозахисного інституту, який покликаний захищати права та свободи, представляти законні інтереси особи в державних владних структурах на закріплених законом принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму та конфіденційності, реалізується адвокатурою в складній системі правовідносин.

 

Зал модуль 2

1. Основні завдання і принципи адміністративного судочинства

Основним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно; 5) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (cm. 2. Завдання адміністративного судочинства).

Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах, як зазначається у ст. 7 КАС "Принципи адміністративного судочинства" є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень.

 

2. Принцип презумпції невинуватості

Принцип презумпції невинуватості-це конституційно-правове положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку та встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2 ст. 15 КПК України);

2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК України);

4) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості чи відмову обвинуваченого давати показання за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

5) затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи притягнення до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, зокрема і взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини чи покарання винного;

6) обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);

8) недоведена винуватість у вчиненні злочину юридично дорівнює доведеній невинуватості особи;

9) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист-це конституційно-правове положення, відповідно до якого посадові особи, що ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину (частини 1, 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК України; ст. 5 Закону України „Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України „Про досудове ув'язнення").

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1) забезпечення права особи знати, в чому її підозрюють або обвинувачують;

2) забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання або відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнім словом тощо);

3) забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах й інших державних органах в Україні діє адвокатура), а в окремих випадках забезпечення обов'язкової участі за­хисника відповідно до закону; 4) забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів або з інших об'єктивних причин не може запросити захисника, то участь захисника в справі забезпечується коштом держави.

 

3. Зміст поняття «Основні права людини»

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та роз­витку в конкретно-історичних умовах, об'єктив­но визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і ма­ють бути загальними та рівними для всіх людей.

Отже, по-перше, це певні свободи людини, тоб­то її спроможність діяти певним чином або ж утри­муватися від певних вчинків з тим, щоб забезпечи­ти собі належне існування, розвиток, задоволення тих потреб, які сформувались. І якщо йдеться про основні права, то під ними слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормаль­но існувати. Що значить «нормально»? Відповідь на це запитання зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованістю потреб людини. Варто наголосити, що самі потреби як результат історич­но-природного та соціального розвитку людини не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини за-чежать насамперед від можливостей усього сус­пільства, головним чином від рівня його економі­чного розвитку. І з цього боку права людини — явище цілком соціальне: породжуються вони са­мим суспільством.

По-третє, ці можливості за їх основними, «по­чатковими» показниками, «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді во­ни будуть правовими (від слів «правильний», «справедливий», «праведний» тощо).

Тому, по-четверте, вони не повинні будь-ким відчужуватись, відбиратись, відтак не можуть во­ни бути і «дарунком» з боку держави або будь-якої іншої організації чи особи.

У різних організаціях (зокрема міжнародно-правових) та в національному законодавстві, в на­уковій, публіцистичній літературі часто-густо вжи­вається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальни­ми явищами, а також між відповідними поняття­ми (якщо не вважати їх тотожними) ще й донині однозначно не з'ясована навіть на загальнотеоре­тичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» практично використовуються як синоніми. І якщо зміст поняття прав людини розкривається тут через філософську категорію «можливостей», то така йо­го інтерпретація обіймає мабуть також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливо­стей можна зустріти, так чи інакше, у працях пле­яди юристів, суспільствознавців. Що ж до інших інтерпретацій даного поняття у сучасній науковій літературі, зазначимо лише, що вони можуть бути зведені у найзагальнішому вигляді до таких:

1)права людини — це певним чином внормова­на її свобода;

2)права людини — це певні її потреби чи інтереси;

3)права людини — це вимоги про надання певних благ, скеровані суспільству, державі, законо­давству;

4) права людини — це певний вид (форма існу­вання, спосіб прояву) моралі.

Усі зазначені підходи (окрім першого) відобра­жають, як видається, досить суттєві, проте не он­тологічні, не «субстанціональні» статуси досліджу­ваного феномена. І тільки категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобразити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

 

4. ЮРИДИЧНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ ПРАВ людини

У ст.1 Конституції України відзначено, що Україна є правовою державою. Визнання та юридична захищеність прав і свобод людини і громадянина вважаються головною ознакою правової держави, за якою остання відрізняється від іншої організації політичної влади.

Правова держава характеризується реальністю втілення максимуму демократичних прав і свобод людини. З цього витікає висновок, що правова держава – це така організація влади, що обмежена правами і свободами людини та громадянина, реальність яких потребує наявності юридичного механізму забезпечення їх реальності. Якщо звернутися до довідкових видань, то виходить, що механізм – це система, призначена для перетворення руху одного або декількох тіл в необхідний рух інших тіл. Звідси механізм забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина – це система необхідних умов, які обумовлюють «рух» прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, тобто переводять їх з декларативного, «мертвого» стану в реальний. Вбачається доцільним виділяти такі елементи юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод громадян:

1) нормативний, що складається з двох елементів:

а) нормативно-матеріальний – права і свободи людини і громадянина, зміст яких викладено без підміни назвою та усуненням двозначності відповідними нормами матеріального права.

б) нормативно-процесуальний – ретельно деталізована процедура (стадії) реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначена нормами процесуального права, закріпленими в приписах законодавчих актів, завдяки чому права і свободи набувають прозорого порядку реалізації.

2) інституційний – система державних органів, які офіційно наділені повноваженнями охороняти, сприяти реалізації і захищати (в разі порушення) права та свободи громадян (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, загальні і спеціалізовані суди, нотаріат, адміністративні органи, а також Європейський суд з прав людини, втручання якого в процес захисту прав і свобод громадян має бути виключенням);

 

3) процесуальний – формування досвіду означеними органами щодо прийняття адміністративних, судових, нотаріальних рішень по відновленню або компенсації порушених прав і свобод. Чомусь українські судові та адміністративні органи, стикаючись з порушенням прав і свобод громадян, особливо коли мова йде про позов проти державних органів або її посадових осіб, часто або шукають підстави та причини для відмови прийняття позовної заяви, або всіляко затягують

процес прийняття остаточного рішення по справі, або ж виносять рішення не на користь громадян. Крім того, в суді при доведенні порушення права позивачеві часто буває недостатньо посилатися тільки на норми Конституції, як норми прямої дії. Не є також секретом, що судді, які мають бути справедливими і незалежними, іноді отримують вказівки щодо «правильності» вирішення окремих груп справ, особливо коли відповідачем є держава або її посадові особи. Все це обумовлює необхідність створенню правопрецедентної основи захисту;

 

4) результативний – ефективні наслідки прийнятих судовими та адміністративними

органами процесуальних рішень, що виражаються у доведенні їх до виконання. На

жаль, сьогодні в Україні близько 90 % судових рішень (в частині майнових стягнень) не виконуються. Можливість отримати в суді задоволення позову щодо компенсації моральної шкоди є скоріше виключенням, ніж правилом. По суті, право звернення в суд для поновлення або компенсації порушенного права зводиться нанівець і не набуває стану реальності. Це доводить необхідність формування в правозахисній практиці рішень, які б обов’язково були виконані. Такі складові елементи мають комплексний і узгоджений характер, і відсутність одного з них призводить до стану нереальності означених прав і свобод.

5. Роль адвокатури в механізмі захисту прав людини

Питання захисту прав і свобод людини і громадянина на сьогодні є важливою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Поступове утвердження на міжнародному рівні ідеї про людину як вищу соціальну цінність, процес розвитку міжнародних стандартів з прав людини, підвищення ролі та значущості міжнародних механізмів у їх забезпеченні дозволяють зробити висновок про формування у сучасний період ще одного виду прав людини -- права на міжнародний захист.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України». встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Ч. 2 ст. 9 Конституції України, встановлює процедуру укладення міжнародних договорів, згідно з якою, укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, проте простежуються і відмінні риси. Це можна пояснити тим, що Загальна декларація прав людини була прийнята в 1948 році і з тих пір в житті України і всього світу відбулися певні зміни, а Конституція України була прийнята 1996 року і до неї постійно вносяться зміни, та тим, що Загальна декларація прав людини відображає загальні права людини, призначені для багатьох країн, тому вона не може враховувати індивідуальні проблеми і риси національного права.

Але реальна можливість здійснення основних прав людини конкретною людиною забезпечується, насамперед, юридичними механізмами відповідної держави. Про це, зокрема, свідчать і встановлені процедури міжнародного захисту: особа може реалізувати своє право на міжнародний захист лише в тому випадку, якщо вона вичерпала усі національні засоби правового захисту (до речі, слід зазначити, що громадяни не кожної держави можуть скористатися таким правом, а лише тієї, яка визнала юрисдикцію відповідних міжнародних органів) (ч. 4 ст. 55 КУ). Тому саме держава зобов'язана забезпечити кожну людину, права якої порушено.

 

Зал мод 3

1.Принципи здійснення діяльності адвокатури України

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму, конфіденційності. Ці принципи постають з міжнародно-правових актів.

Сутність принципів полягає в наступному.

Принцип законності адвокатської діяльності визначається тим, що допомогу своїм клієнтам адвокати повинні надавати лише законними способами, домагатися додержання тих прав, свобод і інтересів людини, які визначені чинним законодавством України та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною. Законні засоби захисту — це такі, що застосовуються відповідно до закону з метою з'ясування всього, що свідчить на користь підзахисного, що спростовує його обвинувачення або пом'якшує його відповідальність.

Принцип незалежності. У Загальному кодексі правил для адвокатів держав Європейського співтовариства наголошується на незалежності адвоката, під якою розуміється недопустимість підпорядкування адвоката будь-кому при виконанні своїх професійних доручень, впливу третіх осіб.

Незалежність адвокатів при виконанні своїх функцій полягає перш за все у незалежності адвокатури від органів виконавчої та судової влади, а також об'єднань громадян (політичних партій, рухів та інших громадських організацій).

Цей принцип забезпечується передусім громадським (недержавним) характером формування адвокатури як добровільного самостійного незалежного об'єднання професійних юристів. Він полягає в тому, що юридична допомога щодо захисту прав і і законних інтересів особи здійснюється представниками незалежної юридичної професії.

З метою додержання принципу незалежності в своїй діяльності адвокати повинні мати можливість виконувати свої обов'язки без будь-якого втручання, зокрема з

Відповідно до принципу гуманізму адвокат не має права відмовитися від прийнятого на себе захисту підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. З принципу гуманізму випливає правило: адвокат не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, в інтересах якої він прийняв доручення.

2. Правове регулювання адвокатської діяльності

Окрім Конституції України і Закону України «Про адвокатуру», адвокатська діяльність регулюється цілою низкою нормативно­правових актів. Перелічимо головні з них.

Укази Президента України:

— «Про Положення про кваліфікаційно­дисциплінарну комісію адвокатури і Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури» № 155/93 від 5 травня 1993 р.;

— «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури»

Постанови Кабінету Міністрів України:

— «Про порядок реєстрації адвокатських об’єднань»;

— «Про затвердження порядку оплати праці адвокатів по наданню громадянам правової допомоги в кримінальних справах за рахунок держави».

Інші документи:

— Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах, затверджене Міністерством юстиції України і Міністерством фінансів України,

— Програма складання кваліфікаційних іспитів, затверджена протоколом Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України при Кабінеті Міністрів України;

— Порядок складання кваліфікаційних іспитів у регіо­­нальних кваліфікаційно­дисциплінарних комісіях адвока­тури, затверджений протоколом Вищої кваліфіка­ційної комісії адвокатури України при Кабінеті Мініс­трів Укра­їни;

— Правила адвокатської етики, схвалені Вищою квалі­фікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України;

— Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, схвалений Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури.

Діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, яка набрала чинності для України. Цей фундаментальний міжнародно­правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури.

Відзначимо також такі міжнародні акти:

– Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН про запобігання злочинам;

— Загальний кодекс правил для адвокатів держав Європей­ського Співтовариства, прийнятий делегацією дванадцяти країн­учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі.

Діяльність адвокатури крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адвокатських об’єднань. Статут — це правовий документ, який визначає правовий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої організації, повноваження її органів управління, права і обов’язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання.

---

Дата добавления: 2015-12-21; просмотров: 18; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!