Основні періоди у розвитку кримінологічної думки: класичний, антропологічний та соціологічний

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський — з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний — з 30-х років XX ст. дотепер.

Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до ка­піталізму (XVII—XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжу­вав перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними револю­ціями в Європі.

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчен­ня він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і по­карання".

Ґрунтуючись на ідеях ПІ. Монтеск'є та інших великих просвітителів XVII—XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принци­пово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популяр­ної на той час "суспільної угоди", він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспіль­ні відносини.

Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочин­ну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебіль­шого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спону­кають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектич­не усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспіль­них суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму ін­дивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностич­ний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави зло­чинам. Його висновок реалістичний: "Неможливо попередити все зло". Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагу­вання держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впли­вають на теорію кримінального права і практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різни­ми соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сум­ніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Бек­каріа був проти смертної кари. На його думку, метою покаран­ня повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законо­давстві багатьох країн світу.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрун­тування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнору­вала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що впер­ше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему ка­ральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а кла­сичну школу кримінального права — відповідно школою кри­мінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені попередженню злочи­нів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "краще попереджати злочини, ніж за них карати". Найнадійнішим, але й найсклад­нішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недо­оцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на "чистий розум" і майже не врахову­вала практики й існуючого фактичного матеріалу про злочини та боротьбу з ними.

До передумов виникнення позитивістського періоду нале­жать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з ін­шого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропо­логії, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в пер­шій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількіс­но визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих на­прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психо­логічних теорій кримінології.

Біологічний напрям. Засновником позитивізму у криміно­логії взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835—1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю "Злочинна людина". Працюючи лікарем в'язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув'язнених за допомогою антропологічних методів ви­мірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвину­тими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зни­женою чутливістю до болю та ін.

Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочин­ців у групи. До його класифікації входили такі групи злочин­ців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких нале­жать і "політичні маніяки"; випадкові.

Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по одній третині припадає на ув'язнених з ата­вістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадко­вих злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається напе­ред її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або де­генерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вче­ного.

Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо що­до існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов'язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці "Злочин" він виявив залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.

Теорія конституціональної схильності. Німецький пси­хіатр Е. Кречмер (1888—1964) і його американські послідовни-ки-кримінологи констатували зв'язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв'язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочин­ної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз вну­трішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресив­ність окремих злочинців пов'язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.

Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популяр­не серед кримінологів.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положен­ня уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально схарактеризував вплив на злочин­ність соціальних, економічних та політичних факторів. У та­кий спосіб було закладено основу для соціологічних та психо­логічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів ви­явився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної від­повідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезен­тований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають "со­ціальні фактори", до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а ста­новлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним лю­дям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль­шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей по­слаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціаль­ний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаб­люється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втра­чає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загально­прийнятим в американському суспільстві цілям досягнення осо­бистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багат­ства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тіль­ки один шлях до успіху — порушення правових норм.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький вчений Г. Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо у пра­ці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до зло­чинної поведінки дією психологічних механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального зв'язку сформу­лював американський вчений Е. Сатерленд у праці "Принципи кримінології". Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної пове­дінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в ре­зультаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв'язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у проце­сі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що за­лежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розгля­дувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на поло­женнях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не за­стосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не враховує індивідуальних особливостей особи і при­таманну їй вибірковість поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень поясню­ється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психо­логії без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо мето­дики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке ши­роко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопоруш­ника, уможливлюють порівняння останніх із законослухня­ними громадянами, упровадження індивідуальних заходів по­передження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної ко­рекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія на­дає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання зло­чинам. Першу працю з цього напряму — "Критерії небезпечного стану" — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кри­мінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важли­ву роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситу­ації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в та­кому: консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до лю­дини й надати їй підтримку. Велике значення надається усу­ненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто пе­ребуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питан­ня про звільнення від покарання.

 

8. Окремі кримінологічні концепції (концепція Л.А.Ж.Кетле, багатофакторна теорія, теорія Е.Дюркгейма, марксистська теорія злочинності ін.)

Жизнеспособность идей классической школы многократно подвергалась серьезным испытаниям и нередко общество пыталось предать их забвению. Первыми толчками, заколебавшими почву под ногами классической школы, оказались статистические исследования, проведенные во второй четверти XIX в. Ученых этого направления иногда называют представителями картографической школы, что не совсем точно, поскольку они анализировали не только географическую зависимость преступности. В 1827 г. во Франции опубликовали первый уголовно-статистический ежегодник. Его составитель министр юстиции Франции Андре-Мишель Герри (1802—1866). Он установил закономерности распределения преступности по возрастным группам (пик ее приходится на возрастную группу 25—30 лет). Ему удалось вскрыть парадоксальный факт: в наибеднейших департаментах Франции уровень преступности был самым низким. Из министерского кабинета этот факт легче всего было интерпретировать как аргумент в пользу отсутствия связи между бедностью и преступностью. В то же время Герри удалось установить связь между преступностью и дефектами систем воспитания.

Наиболее обширные статистические исследования различных областей социума (включая и криминальную) в этот же период провел бельгийский профессор математики и астрономии Ламбер 'Адольф Жак Кетле (1796—1874). За выдающиеся успехи в различных областях науки Кетле был избран академиком Брюссельской академии наук и литературы. Интересно, что лишь после этого он удостоился чести быть назначенным королевским указом на должность профессора военной академии. Кетле — один из немногих исследователей преступности, которому благодарные потомки поставили памятник на центральной площади столицы его родины.

Параллельно с Огюстом Контом Кетле заложил основы социологии. В том же году, когда Конт издал свой "Трактат о позитивной философии", Адольф Кетле выпустил в свет свою первую статистическую работу.' В отличие от Конта исследования Кетле имели более предметный и более практически значимый характер. Первое исследование Кетле посвящено закономерностям рождаемости и смертности брюссельского населения, в этой области ученый выявил определенное постоянство и цикличность. Затем Кетле пришла мысль воспользоваться тем же статистическим методом для изучения закономерностей преступности. Исследования показали, что число совершенных преступлений и проступков остается из года в год почти неизменным. Стабильна и структура преступности. В одной из первых фундаментальных работ по социологии — "Человеческие возможности, или Опыт социальной физики" ученый писал: "Существует бюджет, который выплачивается поистине с ужасающей аккуратностью и правильностью. Это — бюджет тюрем, рудников и эшафотов... Мы можем с полной достоверностью предвидеть, сколько человек запачкают свои руки кровью ближнего, сколько будет подлогов, отравлений; мы можем это сделать с такой же точностью, с какой мы предсказываем количество смертных случаев и рождений в ближайший год".2 Эти открытия имели огромный общественный резонанс. Под сомнением оказалась не только теоретическая идея свободы воли. Те, кто прочел книгу

Кетле, невольно задавались вопросом: "Да существует ли вообще добродетель или грех, раз человеческие поступки совершаются под влиянием строгих, независящих от человека законов?"

Исследования Кетле показали, что преступления — не механическая сумма произвольных деяний. Там, где на первый взгляд все зависит лишь от решения лихого человека, выявляется действие каких-то скрытых сил. Ведь в одной и той же стране ежегодно совершается практически одинаковое количество убийств. Их не может оказаться в десять раз меньше или в десять раз больше.

Развивая эти исследования статистики Маури и По-летти установили, что число посягательств на личность изменяется ежегодно не больше чем на 4%, а колебания преступлений против собственности достигают не больше 2%. Они доказали, что существует закон, согласно которому колебания цифры преступности не может превысить 10%.' Эти положения классиков социологии не мешало бы постоянно иметь в виду современным политическим деятелям, которые подчас вынашивают планы расправиться с преступностью в течение ста дней.

Какие-то неведомые силы держат число преступлений на одном уровне. В очередной фундаментальной работе "Социальная система", вышедшей в 1848 г., Кетле пишет:

"Цель моя — показать, что в мире, где многие упорно видят только беспорядочный хаос, существуют всесильные и неизменные законы".2 Законы, управляющие различными социальными процессами (в том числе и преступностью) столь же прочны, столь же непреложны, как законы, управляющие небесными телами. Эти законы существуют вне времени, вне людских прихотей. Вскрыть их должна созданная А. Кетле наука — социальная физика.

Таким образом, главный фундаментальный вывод, сделанный Кетле, заключается в том, что все совершаемые в обществе преступления суть одно явление, развивающееся по определенным законам. Попытка избавиться от преступности, строго карая нарушителей, обречена на неудачу. Необходимо выявлять законы развития преступности, силы, которые влияют на ее рост или уменьшение. И именно в соответствии с этими закономерностями необходимо воздействовать на данное явление с тем, чтобы добиться бла

гоприятных для общества перемен. И в своих рекомендациях Кетле достаточно радикален: "Если мы изменим общественный строй, то мы сейчас же увидим, как изменятся явления, которые прежде происходили с таким постоянством".' Большевики в России оказались первыми, кто реализовал на практике данную рекомендацию Кетле, а позднее, когда в 1945 г. мировое сообщество разделило побежденную Германию на зоны, был проведен грандиозный социальный эксперимент, подтвердивший истинность предсказаний Кетле: в социалистической Германии уровень преступности за несколько десятилетий стал почти в десять раз ниже, чем в Германии капиталистической.

Кетле установил, что практически все явления в обществе взаимосвязаны, и одни из них обуславливают другие. Так появилась на свет знаменитая теория факторов. К числу факторов, приводящих отдельного человека к преступлению, по мнению Кетле, относятся "среда, в которой он живет, семейные отношения, религия, в которой он воспитан, обязанности социального положения — все это действует на его нравственную сторону. Даже перемены атмосферы оставляют на нем свой след: несколько градусов широты могут изменить его нрав; увеличение температуры разжигает его страсти и располагает его к мужеству или к насилию".2

Ученый установил, что при стабильности социальных условий стабильны и социальные процессы: "Таким образом, в государстве должны повторяться одни и те же явления: в нем будет одно и то же число новорожденных, умерших, браков, если только законы, обычаи, нравы, просвещение и все условия этого государства оставались одни и те же. Одна свободная воля человека, по-видимому, могла бы изменить ход дела; но мы знаем, что ее деятельность заключена в весьма тесных пределах и что она совершенно уничтожается перед причинами, управляющими социальной системой".3

На основании анализа социальных причин преступности А. Кетле приходит к выводам, имеющим немалое практическое значение: "Нет сомнения, что достаточно было бы изменить причины, управляющие нашей социальной системой, чтобы изменились также и печальные результа-

ты, встречаемые ежегодно в летописи убийств и самоубийств. Только слепой фатализм может думать, что факты, повторяющиеся с такою правильностью, не могут измениться при улучшении нравов и учреждений человеческих; но для производства заметных перемен нужно действовать на массы, а не на отдельные личности. Насколько реформы будут полезны или вредны — покажет нам будущая статистика".1

А. Кетле одним из первых указал на значительное влияние общественного мнения, которое то может оказывать на социальные процессы, включая преступность, как в благоприятном, так и в отрицательном направлении.2

В концепции причин преступности А. Кетле органически сочетались социологические и антропологические идеи (что было характерной чертой практически всех исследователей преступности XIX в.). Антропологические идеи А. Кегле авторы учебников обычно не рассматривают, дабы легче было поместить ученого в прокрустово ложе определенной схемы. Однако, по нашему мнению, нельзя пройти мимо ряда теоретических положений этого автора — теоретических положений, которые во многом предвосхитили экстравагантные открытия Ч. Ломброзо. А. Кегле достаточно определенно высказывался о жесткой связи между телом и душой:

"Между физической природой человека и его нравственными и умственными качествами существует столь тесная связь, что самый поверхностный наблюдатель не может не видеть ее".3 "Нравственные болезни то же, что и физические: между ними есть заразительные, есть эпидемические, есть наследственные. Порок передается в иных семействах, как золотуха и чахотка. Большинство преступлений, причиняющих скорбь стране, вытекают из нескольких семейств, над которыми следовало бы учредить особый надзор и уединить их, подобно тому, как уединяют больных, в которых предполагают зародыш заразы".4 Таким образом, Кетле определил свободную волю в достаточно узкие рамки социальных условий и физической природы человека.

Кетле начал разрабатывать теорию о склонности человека к преступлению. Он пытался на основе теории вероятностей вывести формулу, для математически точного расчета этой величины у каждого человека.5 И хотя термин

"опасное состояние личности" впервые прозвучал на итальянском языке (pericolosita — его автором был Энрико Ферри, употребивший его в своей докторской диссертации, защищенной в начале 70-х гг. XIX в.), основы этой теории были заложены Адольфом Кетле.

В книгах Кетле можно найти и зачатки теории подражания Тарда ("иногда источник преступления лежит в духе подражательности, в высшей степени присущей человеку и обнаруживающейся во всем")', и основы ставшей весьма популярной в XX в. теории стигмы ("Вас удивляет число повторяющихся проступков, но вы сами порождаете их. Вы сначала клеймите, а потом требуете, чтобы опозоренные вами явились в своем прежнем блеске").2

Великому бельгийскому ученому удалось не только приоткрыть густую завесу, наброшенную на тайну нашей социальной системы и на вечные принципы, управляющие ее судьбами, но и заложить основы многих криминологических теорий, развитых его последователями.

Марксистська теорія злочинності в класифікації ряду зарубіжних кримінологів вважається однією з соціологічних теорій. Ми не можемо собі дозволити не приділити їй деяку увагу, у зв’язку з тим, що на її положеннях будуються багато положень думки кримінології як дореволюційною, так і кримінології радянського періоду. Вона має ще одну назву - теорія конфлікту.

Якщо не рахувати деяких робіт, то Карл Маркс мало писав про злочинність. Проте його учення, розвинене їм в “Капіталі”, внесло істотний вклад до дискусії про походження злочинності. На підставі розроблених їм теорій (концентрації виробництва, накопичення, криз, зубожіння, краху капіталізму і революційного перетворення суспільства) і закону зниження норми прибули він визначив, що свідомість не впливає на буття, його визначають соціальна і економічна дійсність. Оскільки спосіб виробництва в багато визначає соціальні і психологічні життєві процеси і контролює соціальні стосунки і інститути, змінити суспільство можна лише корінною реформою економічної системи. Маркс вважав, що для людини важливе, аби він в своєму житті і праці отримував задоволення і міг принести користь. У капіталістичному індустріальному суспільстві велике число робітників виявляються незайнятими або не повністю зайнятими. Оскільки ці люди не можуть задовольнити свою потребу до праці легальним способом, вони виявляються деморалізованими і схильними до різних порочних занять, у тому числі до злочинів. Це, перш за все, відноситься до нижчих шарів. Така “нелегальна продуктивність”, тобто поведінка, що соціально відхиляється, є формою бунту проти пануючих умов життя.

 

---

Дата добавления: 2015-12-16; просмотров: 19; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!