Тій, як мене трішки розізлила і яка не виходить з моїх думок, навіть не зайшовши в них.
Коли ми народжуємось, на жаль, або на щастя, нам не дають інструкції до нашого життя, інструкції, як ми повинні його прожити. Ми є володарями і можемо прожити його так, як захочемо і змінити його ніколи не пізно.
Людина, мабуть унікальна істота, яка намагається усе підпорядкувати собі, все запхати в якісь рамки. Але в кожного настає такий момент, коли рамка стає надто малою. Ти далі пробуєш напхати рамку всіляким добром. Рамка уже тріщить. Але ти не зупиняєшся. «Все має бути в якихось межах» скажеш ти і пхаєш в рамку ще якусь дрібничку і тут… вона тріскає, розлітається на сотні друзків, відкриваючи перед тобою нові горизонти, про існування яких ти навіть не здогадувався.
То була пізня осінь. Люди закутувались у шарфи, вдягали пальта, руки ховали в глибоких кишенях, на голову надягали капелюхи і спішили по домівках, бажаючи якнайменше затримуватись на вулицях. Вітались лише кивками голови та не затримувались на вулиці для розмов. Дідусі вже не грали шахи по парках, бабусі не гуляли з внуками, а діти були зайняті цим нестерпним навчанням, проклинаючи його та осінь. Навіть дурні виходили в такі дні лише з парасолькою, адже дощ міг початись будь-коли.
Дерева мерзли, скинувши листя та чекаючи снігу, щоб сховатись під ним немов під ковдрочкою. Знаєте, якби дерева могли рухатись і розмовляти, вони б розказали вам про те, як сильно вони хочуть накритись теплим пледом і пити гарячий терпкий чай, мріяти про літо і чекати сонця. Та вони цього не могли, люди не розуміли їхньої мови, їхнього шелестіння листків літом, шуму соків весною та скрипіння стовбура осінню. Мабуть, саме тому дерева стояли такі сумні.
|
|
|
Вечоріло дуже швидко. Сонце кожного дня, сідаючи, було нестерпно червоним. Вітер хуліганив на вулиці, знімав з людей шарфи, капелюхи, перекидував столики продавців, шмагав обличчя аж до червоних щік та носів.
Всі поспішали додому, певно, через це на дорогах утворились корки. Водії кричали один на одного, пробували пробратись іншими шляхами. Найважче було трамваям, проїхати через все це, щоб щасливо довести пасажирів до кінцевої зупинки, відпочити там п`ять хвилині знову рушити у цю метушню.
Було близько 8 вечора, як з кінцевої вирушив трамвай №4. По місту загорілись вуличні ліхтарі, почало холодати, люди вже не йшли - бігли по домівках. Одиниці… Ліхтарі, ніби сторожі, стояли такі непохитні, тільки… що вони стерегли? І ще один юнак. Стояв, не біг, як всі. Закутаний в світло-молочне пальто до колін, на голові капелюх такого ж кольору, темні шатни і чорні туфлі. Він стояв як стовп, дехто міг би й сприйняти його за стовп, якби він час від часу не рухався. В руках в нього були розкішні хризантеми, а рука, що їх тримала побіліла від холоду, але тримала їх дуже міцно.
|
|
|
Він когось вперто виглядав, з трамваю. Кожного разу, як приїжджав трамвай він весь напружувався, немов пробуджувався, починав радіти, надіятись, виглядати когось з трамвая, стерегти когось. І ліхтарі йому допомагали стерегти.
Він чекав дівчину. Дівчину, яку побачив в трамваї, проїхав свою зупинку, та мусів вертатись пішки, оскільки тоді не взяв з собою більше грошей. Дівчина з якою познайомився в трамваї, говорив з нею, сміявся з нею, але забув взяти її номер чи будь-які інші контакти.
Чим була ця дівчина особлива? Знаєте, коли ви хоч одного разу закохувались, ви знаєте, що ви могли б перерахувати сотні причин, чому ця особа вам подобається. Бо добра, бо мила, бо жартує, бо гарно сміється, бо розумна, бо… бо… бо… але це все не справжні причини. Справжня причина це тому, що ви відчуваєте спорідненість, тому, що так сказав ваш мозок, ваші інстинкти, тому, що так сталось і вам не потрібні ніякі причини. Щоб подорожувати причини не потрібні, щоб мріяти причини не потрібні, щоб займатись хобі причини не потрібні. Не шукайте причин там, де їх немає, де їх не потрібно.
Кожен з нас легко може перерахувати свої ідеали, свої принципи, свої духовні цінності і так само легко змінити їх. І в цьому немає нічого поганого. Коли вас зустрів знайомий і сказав, що ви змінились подякуйте йому. Зміни – це добре, хоча як би іноді вам не хотілось нічого міняти. Зміни прийдуть. Питання лише в тому – які. А це вже залежить від кожного з нас.
|
|
|
Життя не ділиться лише на чорне та біле, а якщо б і ділилось, то завжди кажіть на чорне - біле. Будьте криголамами, ламайте свою долю і тоді царі, князі, багатії, Боги впадуть до ваших ніг, тоді ви станете володарем вашого життя.
Він дуже багато подорожував. Як тільки він наосліп міг дійти до ліжка, він їхав в подорож. Хоча б на день, але подалі по враження. Подорожник… Ось хто він J. Місця в яких ще не бував – ось найкраща мелодія. Історія його добирання – ось найкраща оповідь. Люди, яких він зустрічав – ось герої романів. Багато друзів в багатьох країнах, але зігріти його могла лише вона.
Він чекав її, щоб зводити на шоколад до шоколадного кондитера, щоб зводити до лавки старенького дідуся Павла на фрукти і терпке домашнє вино. Він хотів зводити її на гарячий шоколад в холодній осінній день, на гарячу каву в ресторані на вулиці в центрі міста, накрити там її тендітні плечі теплим пледом. Він хотів прокидатись з нею по ранках на вихідних, сідати в машину і їхати далеко за місто. Просто їхати, голосно включивши музику, відкривши вікна та виставляти своє обличчя назустріч теплому ранковому вітру весною. Він хотів гратись з нею сніжки, сходити на ковзанку зимою. Наїстись морозива до болю в горлі. Кататись на велосипеді. З`їздити на море. Сходити в гори.
|
|
|
Він хотів пережити все це з нею, щоб потім в старості разом читати, а той писати книжки перед каміном взимку та на ґанку літом. Бачивши її лише кілька хвилин, він захотів прожити з нею все життя. Він не міг сказати чому. Бо так йому сказав його мозок і все. Так йому сказала його свідомість і він не смів їй перечити.
Почалась злива. Несподівано, як завше в цьому місті. Він сховав букет під плащ, щоб не намок, хоча й мок сам через це. Не було куди сховатись від дощу, адже їхав трамвай, а з під накриття не буде видно його пасажирів. З його капелюха вода вже стікала струмком, краплі дощу були величезні. Нещадно гатили по всьому, вода вже за кілька хвилин текла струмками. Трамвай робив останній поворот, заходячи на зупинку. Своїми фарами прорізаючи пітьму, вже було близько 11. Це був останній трамвай на сьогодні.
Пролунав дзвіночок і двері відкрились. Всього кілька пасажирів… Старенька бабуся, закохана пара, двоє хлопців років 15, один чоловік років 40. Немає. Її немає. Ще один вечір впусту. Чекати – одна з найважчих речей у світі, особливо тоді, коли чекаєш людину, яка не заполонила твої думки, зустрічі з якою боїшся і чекаєш одночасно. Чекати – нестерпно. Але ті, хто чекають, обов’язково дочекаються.
Він весь вимок, вода стікала вже по штанці, оскільки пальтом він прикривав квіти. Обличчя було напружене. Він чекав, а її немає.
Він пішов додому, поставивши букет квітів на сидіння на зупинці, віддаючи його долю в руки перехожого. Він пішов, але пообіцяв завтра повернутись з ще гарнішим букетом, з хорошим настроєм і вірив, що завтра він точно її зустріне. Знаєте, одного разу в одному далекому селі, дуже довго була посуха. Весь урожай був під загрозою повного знищення. Всі в селі постановили зібратись ввечері на молебень в церкві за дощ. Прийшло все село, але лише один хлопчик взяв з собою парасольку. Це називається віра. Віра, з якою юнак завтра прийде знову чекати ту, яка не дає спокійно дихати.
Завтра він зводить до лавки старенького дідуся Павла на фрукти і терпке домашнє вино, на шоколад до шоколадного кондитера, на гарячий шоколад в холодній осінній день, на гарячу каву в ресторані на вулиці в центрі міста, щоб накрити там її тендітні плечі теплим пледом. Завтра. Завтра він знову її чекатиму на тому ж місці. То була неділя, а він чекав її з вівторка. Але завтра… Він її дочекається, хоч як важко й не було йому її чекати.
З вами був
Андрій Каспшишак
Всім добра J
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 117; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!