Шматочок щастя – це вчасно вкушений шоколад
Багато людей соромиться зізнатись своїм друзям, що їм подобається обгризати шоколад з цукерок.
Шматочок щастя – це вчасно вкушений шоколад
Одній дівчинці, яка обожнює шоколад…
Чи любите ви шоколад? Його запах, колір… його незабутній смак… чорний, білий, молочний… шоколадні цукерки з горішками… з родзинками… з курагою чи арахісом. Шоколадні тістечка та тортики… бабусині млинці з шоколадом… Білий пористий шоколад, який нагадує хмаринки… можна уявляти, що кусаєш кусок неба і воно тане у тебе в роті так, ніби ти володар світу. Як часто ви вживаєте шоколад? Напевно не існує людини, яка б не любила той чи інший шоколад. Шоколад приносить радість та щастя. Ним обмінюються закохані, ним діляться друзі, його дарують незнайомим, беруть з собою йдучи в гості чи мандрівки. Гризти великий кусок шоколаду. Просто так. Без причини. Це піднімає настрій на рівень небес.
В одному містечку Х жив шоколадний кондитер. Саме містечко було прекрасне. Невеличкі дво-, трьоповерхові будиночки. Кожний іншого кольору. Кожен будиночок мав свою архітектуру, абсолютно іншу від сусіднього, але водночас і таку ж схожу, знаєте, як брати іноді. Схожі, але такі різні.
Особливістю цих будиночків були їхні балкони. Жителі містечка немов змагались в кого буде кращий балкон. Кожен робив його на свій манір, свій стиль та свій смак. Хтось його яскраво розмальовував, хтось робив графіті на ньому, хтось прикрашав квітами, у когось був довжелезний виноград, хтось переробляв архітектурний стиль, в когось були скульптури. Кожний балкончик був неповторний, як зірка на небі, немов це робили не люди, а природа.
|
|
|
На центральній площі міста будиночки були найгарнішими та стояли квадратом, немов захищаючи своїми стінами площу. На площі, зазвичай, на перших поверхах були різні магазинчики: піцерії, кафе, забігайлівки, книжкові магазини, магазини одягу та взуття.
Десь, серед цих магазинчиків ледь помітно стояв магазинчик назвою «Шоколадний кондитер». У нього була дуже вузька вітрина, тому він губився між іншими. Побачити його можна було по вивісці у вигляді шоколадної плитки з написом «Шоколадний кондитер. Шоколад для найщиріших людей».
Невелике віконечко, тобто вітрина, на ніч закривалось, а в день через нього завжди можна було побачити свіжі тортики, кексики та кондитера, який робив шоколад. Дуже часто малі діти та дорослі зупинялись біля цієї вітрини, з розкритим ротом дивлячись на магічний процес виготовлення шоколаду.
Двері - вузькі, лаковані в темно-коричневий колір. Над дверима висів дзвіночок в вигляді кекса з родзинками. Він завжди сповіщав про покупців своїм мелодійним дзеленьчанням. Кімната кондитера була довжелезною і вузькою. Ліворуч від входу стояв довгий прилавок з шоколадними витворами. А біля протилежної стіни від входу, стіл на якому творилось чудо – народжувався шоколад…
|
|
|
Сам кондитер був не менш таємничим ніж процес шоколадотворіння. Ніхто в місті не знав його ім’я, тому його так і називали Шоколадний Кондитер. Він був худющий, високий, років тридцяти. Його голова була покрита тонким шаром сивини, з під якого виступало чорне-чорне волосся. З його обличчя ніколи не сходила легенька посмішка… від цієї посмішки ставало тепло навіть найхолоднішому серцю, особливо, якщо додавався погляд кондитера. В нього були очі кольору молочного шоколаду. Такі ж ніжні, як молочний шоколад. Погляд був проникливий, немов кондитер бачить вас наскрізь, знає про всі ваші таємниці.
Була одна таємниця і в кондитера.
Про нього знали дуже мало, але кажуть, що щодня кондитер прокидався рано, коли ще навіть сонце спало. Він робив собі міцну каву, заїдав шоколадом і виходив пішки до свого магазинчику. Йти йому було 4 кілометри, але завжди йшов пішки.
З собою завжди брав шоколад. По дорозі він давав його поштарям, двірникам, або ж просто тим, хто був на вулиці в такий світанок. Просто роздавав шоколад, усміхався та бажав хорошого дня.
|
|
|
Свій магазин він відкривав найпершим,потім йшов у комірчину, в якій ніхто ніколи, крім нього не був. Там він перевдягався та мив руки. Кондитер взагалі часто мив руки, навіть впродовж дня. Далі він цілий день без перепочинку чаклував над шоколадом. Його шоколад вважався найкращим в містечку.
Закривався він теж останній, коли на площі вже не було людей. Він брав якийсь пакет, закривав магазин та йшов у протилежний від дому бік.
Додому приходив близько опівночі та ще довго сидів з увімкненим світлом. Світло вимикалось пізно посеред ночі.
Десять років тому кондитер разом зі своєю дружиною переїхав до містечка. Молода щаслива пара. Вони обоє були несміливими, боялись з кимось знайомитись або не хотіли.
Вона завжди випромінювала ту молодечу красу та енергію. З довгим русявим волоссям та очима кольору неба. Ямочки на обличчі завжди прикрашали її посмішку. Він теж був завзятіший, ніж зараз, надзвичайно активний.
Коли наїстись шоколаду з гарячим чаєм під хорошу музику, стаєш, як п`яний, але по-особливому п`яний – хочеться вигукувати різні хороші побажання людям, обіймати когось та говорити про життя. Вони часто так напивались.
|
|
|
Увечері, перед сутінками вони гуляли по місту, тримаючись за руки або сиділи, обнявшись, в своєму садочку на лавці. Здавалося, вони були найщасливішими на Землі. Так вони прожили два роки… два безтурботних, незабутніх роки… Два роки веселощів, кохання, ніжності та шоколаду…
Він робив найкращий шоколад, а вона обожнювала… його і шоколад. Вона і дня не могла прожити без шоколаду. Вона жартувала, що шоколад у неї в крові, а він жартував про те, як жаль, що від шоколаду не поправляються, бо він б поправився, адже люди з зайвою вагою завжди здаються добродушними жартівниками.
Кондитер завжди намагався перевершити самого себе, придумуючи нові цукерки, нові смаки.
Одного безтурботного вечора, коли вони обнявшись в саду, читали поезію Ліни Костенко, до них прийшов поштар. Змучений, з краплями поту на чолі та величезною шкіряною сумкою через плече.
- Вам лист – сказав поштар.
Вона пішла відчиняти хвіртку, босими ногами ламаючи траву. Поштар відкрив сумку і з самого дна дістав останнього листа.
- Розпишіться ось тут – поштар дав їй ручку та папірець, почекав поки вона підпишеться, подякував та пішов.
- Від кого це, жабеня? – запитав кондитер
- Від лікаря. Напевно пише про аналізи перевірки. – своїми худими білими ручками вона розірвала конверт і дістала звідти шматок паперу. – Справді…
Раптом, вперше в житті з її обличчя на частку секунди зійшла посмішка, але ж одразу знову з’явилась.
- Що таке? Що сталось? – він стривожено встав з лавки та трьома довгими кроками опинився біля неї.
- Нічого. Все добре, коханий… - вона відкинула листа в кущі та пригорнулась до нього, палко цілуючи.
Зранку, коли кондитер прокинувся її вже не було. Вперше…
Він глянув на її подушку і помітив, що вона мокра. І справді, подушка була мокра від сліз. Вона вночі плакала. Він зайшов на кухню і побачив, що вона випила молоко, але не з’їла свого шоколаду. Кондитер вийшов в сад, підійшов до куща та знайшов там листа. Лист був від лікаря.
В листі писалось, що в неї цукровий діабет, смертельної стадії розвитку, високий ризик смерті… Лікар прогнозує не більше як пів року.
Напевно, саме в цей момент в нього з’явилась перша сива волосина.
Цього дня кондитер не пішов на роботу. Це був найважчий день в його житті. Близько опівночі вона прийшла. Він не плакав, просто не міг, боявся так втратити час. В нього було стільки питань, але він нічого не хотів питати. Боявся втратити час… Іноді так буває.
Вона померла через чотири місяці, навіть швидше, ніж казали лікарі. Жодні гроші, сльози чи молитви не допомогли.
Пройшло десять років… Після закриття магазину, в пакет кондитер кладе свій новий витвір. Далі він йде на цвинтар.
На пагорбі, під деревом стоїть могила з написом:
«Тут спочиває Марія … ….
199..-20…..
Помела у віці 21 рік.
Шматочок щастя – це вчасно вкушений шоколад»
Кондитер приходить на її могилу сідає на лавку, яку переніс зі свого саду, кладе на її могилу пакет та розказує… Розповідає їй про все, про свій день, про події в світі, про те, як йому важко без неї… Закінчує завжди слізьми. Потім встає, прощається, обіцяє прийти завтра і йде…
Вдома він намагається забутись в чорнющій каві, а потім сідає писати. Кажуть, що він пише роман, але точно ніхто сказати не може. Вимучений засинає за столом, потім прокидається і йде досипати в пусте ліжко. А вранці знову встає з щирою, доброю посмішкою та проникливим поглядом.
І так щодня…
Людсбкі почуття варті того, щоб про них писали. Наше життя – це книга. Просто не всі це помічають.
Зірки не
помиляються
Коли станеться чудо – це лише питання часу.
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!