Присвячується маленьким людям з великими серцями
Зірки - величезні сферичні згущення щільного та гарячого іонізованого газу (плазми), здатні до мимовільного світіння за рахунок енергії, яка зявляється від протікаючих у надрах цих об'єктів термоядерних реакцій.
Зірки розподілені у просторі нерівномірно. Іноді вони утворюють групи, які залежно від розмірів і ступеня концентрації зірок до центру діляться на скупчення та асоціації.
Зоряні скупчення - це групи зірок, пов'язаних між собою силами тяжіння і спільністю походження. Вони налічують від декількох десятків до сотень тисяч зірок.
Всі скупчення поділяють на розсіяні й кульові. Різниця між ними в основному визначається масою і віком цих утворень.
Розсіяні зоряні скупчення об'єднують десятки і сотні, рідко тисячі зірок. Розміри їх зазвичай складають кілька парсек. Концентруються до екваторіальній площині Галактики. Швидкості їх відносно Сонця не великі, близько 10 - 12 км/с, тому що разом з ними вони беруть участь в обертанні Галактики. Зірки розсіяних зоряних скупчень подібні за хімічним складом із Сонцем та іншими зірками галактичного диска. Приклади розсіяних зоряних скупчень - Плеяди і Гіади у сузір'ї Тельця. У нашій Галактиці відомо понад 1000 зоряних скупчень. Однак, згідно з досконалим дослідженням їх, ймовірно, має бути раз в 20 більше: далеко від Сонця ми можемо виявити тільки найяскравіші скупчення; до того ж у галактичної площині концентрується і пил, що поглинає світло і що заважає спостерігати далекі зірки.
|
|
|
Він про зірки знав абсолютне все і міг розповідати про них годинами. Як зрештою і про фізику, але все-таки астрономію любив більше за все. Завжди слідкував за новинами в науці, насміхався з тих, що загадували бажання, коли зірка падала, або вірили, що якщо десь загорілась нова зірка – це щось означає. Він був скептиком закоханим в науку і думав, що більше любові в його серці ні для кого не знайдеться. Але він помилився...
Він мав телескоп, один з найновіших та найпотужніших, які були тільки доступні. Завжди слідкував в інтернеті, коли має відбутись щось грандіозне в небі, брав свій механізм, виїжджав за місто і на горбі серед природи, під деревами, серед купи своїх записів спостерігав зорепади, затемнення, польоти комет. Відчайдушно нотував щось, в надії зробити колись відкриття, що змінить світосприйняття, а його імя впише в історію.
Це був серпень. Кінець серпня. Це немов остання година перед понеділком – новим робочим днем, остання година затишку та відпочинку. Науковці прогнозували тієї ночі найбільший зорепад за останні 100 років. Все йшло до того, що до літаючої павутини додадуться падаючі зірки, хоча й падали за мільйони світлових років від павутини.
|
|
|
Він любив літо, адже літом чудово видно небо, а зимою воно дуже пахмурне. Не раз вже доводилась пропускати різні небесні події через високу хмарність. Але того дня небо було кришталево чисте. Навіть в місті можна було дивитись на зірки.
Була 10 вечора, як він з телескопом в руках, купою записів в рюкзаку за спиною та величезною надією в серці, вийшов з дому. Місто вже горіло в своїх вечірніх вогнях, маршрутні таксі розвозили щасливих людей по домівках після різних справ. До «його» місця їхати потрібно було двома маршрутками, однієї спершу на вокзал, а звідти іншою за місто, далі ще потрібно було пройти добрячих 3 км і тоді залишався лише він та небо.
Він покидав місто з піднятим настроєм. Сьогодні він точно помітить щось особливе, щось таке, що ніхто не помітить, сьогодні він наблизиться ще на крок до своєї мети. Був більш ніж впевнений, адже все складалось ідеально – маршрутки приходили ідеально точно за графіком, він сів на дуже зручне місце поставивши свій скарб – телескоп на коліна. Сьогодні цей день, що змінить людство!
Ось і його зупинка – кінцева. Він пішов до виходу. Саме спускався по маленьких східцях, як раптом відчув сильний поштовх в спину. Удар був настільки сильний та несподіваний, що він не втримав рівноваги і полетів обличчям просто на землю в пилюку. Відчув, як телескоп, який тримав в руках, полетів далеко вперед. Боляче впавши на каменюку, яка валялась на дорозі, відчув, що порвав сорочку і… дзенькіт десь там, далеко…
|
|
|
Зверху на нього впала і винуватиця цього всього. Дівчина з білявим волоссям, яке світилось більше ніж сонце. Виходячи одразу за фізиком, їй підвернулась нога на каблуку і вона полетіла просто на нього.
_ О, ні,нінініні, чорт забирай, дідька лисого – він різко піднявся, навіть не обтрушуючи з себе пилюки і не звертаючи уваги ні на що навколо, він побіг туди, звідки чув дзенькіт. Телескоп вирвавшись йому з рук, стрибаючи по асфальті, докотився до краю моста, а звідти полетів з реактивною швидкістю просто на здоровенне річкове каміння. – тільки не це! Будь ласка, тільки не це! О, чорт! – він кричав на всю вулицю.
Величезними стрибками опинився біля телескопа. Обережно, немов дитину, взяв на руки і почав відкривати чохол. Звідки вивалилось бите скло, а сама труба мала кілька вм’ятин в різних місцях. Злість, розпач, ненависть до світу, безпорадність становища – не міг визначитись навіть, що відчуває. На обличчі застигла гримаса болю. Він стояв на колінах з телескопом в руках та навіть не рухався.
|
|
|
- О, Боже ти мій,! Вибачте мене, будь ласка! Я не навмисне, я спотикнулась на виході! Я така незграба – вона стояла на мості панічно заводячи руками волосся за вуха.
- ТИ! ЦЕ ТИ У ВСЬОМУ ВИННА! ТИ ХОЧ ЗНАЄШ, ЩО ТИ НАРОБИЛА!!! – він з люттю кинувся до неї – ТИ ТУПА КОРОВА! БИЧКА! ДІДЬКА ЛИСОГО, ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ НАРОБИЛА!!?? – бризкаючи слиною, він наближався до неї, дико кричачи всякі прокльони.
- Я ж вибачилась, я не навмисне так сталось.
- НЕЗГРАБА! ЩО Я ТЕПЕР РОБИТИМУ?! ТИ ЗНАЄШ, СКІЛЬКИ ВІН КОШТУЄ?!
- ТУПИЙ ІНДЮК! Я ж вибачилась, я не навмисне, кожен може впасти, я собі плаття порвала, забила ногу, а він думаю за якісь кляті гроші! От вже пішли джентльмени, за якісь іграшки переживають більше ніж за жінок!
- ТИ! ЩО? Ти ж не розумієш про що говориш… - він остовпів не очікуючи такого розвитку подій. – це ж телескоп…щоб… цей.. він ж… як же…
- Хамло! Я забираюсь звідси! Залишаю тебе наодинці з твоєю цяцянкою! Не збираюсь більше вислуховувати твоїх грубіянь! – вона розвернулась і швидким кроком пройшла кілька кроків, а потім зупинилась.
Він стояв, не знаючи, що йому відчувати, злість через втрачений телескоп чи сором через хамську поведінку.
- Я перепрошую… А яке це село? - вона крутнулась на каблуках до нього
- Великі горби.
- О, ніііііііі… Що за день? А це була остання маршрутка звідси? – з надією в очах спитала вона
- Так, наступна о 6 ранку!
- Ооооо, за що ж?.. – Вона присіла, спершись на поручень при дорозі, заховавши обличчя в долонях.
- А тобі яку потрібно? – спитав, немов виплюнув цю фразу.
- Я мала сісти в 142, а це 42. Клятий день! Сьогодні Бог вирішив покепкувати мабуть з мене. Ніколи ще стільки всього поганого не траплялось за один день зі всім людством, скільки сьогодні трапилось зі мною.
- Сьогодні найбільший зорепад за останні 100 років, а мій телескоп розтрощений.. – він присів на віддалі кількох метрів від неї, теж спершись на поручень
- Ти жалюгідний. Як можна стільки нити?! Я ж вже вибачилась за цей твій клятий телескоп. Потрібно було міцніше тримати своїми граблями
- Сьогодні я мав зробити геніальне відкриття. А тепер вислуховую прокльони від дівчини, якій краще звернутись до психіатра
- Козел!
- Чорт забирай, а ти будеш, до біса невихованою, коли виростеш!
- Ідіот, я вже давно виросла, чого не скажеш про тебе. Стільки часу нити за якоюсь іграшкою. Маразм. Краще б сидів вдома в теплому ліжку і хропів собі.
- Ти нічого не розумієш.. Це наука. Це те, чому я присвятив усе своє життя…
- Принаймні не тільки в мене рухнули сьогодні мрії…
Запало мовчання. Перші припливи гніву минули і мозок взяв верх над емоціями. Кожен з них думав над тим, що зробив і що робити далі, кожен заглибився в свої думки.
- То чим ти там займаєшся? – спитала вона
- Тобі не зрозуміти. Наукою. Фізикою, а саме астрономією. Досліджую різні явища, стою за крок до відкриття, яке змінить світогляд всіх людей. Для людей далекого минулого Всесвіт був, коли й не завжди безпечним, але і все-таки стійким світом, створеним, здавалося б, лише для зручності роду людського. Навряд чи людина тоді сумнівалась, що її обитель - Земля - займає чільне, центральне положення, тоді як Сонце виправдовує своє існування, забезпечуючи людство світлом і теплом. Блискучі зірки, розглядалися як елементи космічної мозаїки, призначеної для прикраси ночі…
- А я люблю співати і писати вірші…
- Я тебе не питався, що ти любиш
- ХАМ! Та як взагалі з тобою можна нормально спілкуватись?! Все, я забираюсь звідси. Йду пішки додому!
- От і добре, а я піду на свій пагорб спостерігати зорепад! Звичайно без телескопа я багато не побачу, та все ж краще ніж нічого!
Вони люто встали та пішли в різні сторони. Вона по трасі назад в місто, а він вздовж села на пагорб. Він йшов в думках, проклинаючи цю незнайомку, яка нічого не тямить в науці, як і більшість людей, але саме ж науки стільки зробила для їхнього життя! Він йшов засунувши руки в кишені та опустивши голову. Під ногами хрускотіла галька. Не встиг він дійти навіть до підніжжя свого пагорба, як почув позаду чиїсь швидкі кроки. Обернувшись, побачив ту, яка збила його з ніг сьогодні в маршрутці. Вона швидким кроком наздоганяла його.
- Стій! Почекай! То що ти там казав про блискучі зорі? – сказала вона захекано, зупиняючись після кожного слова.
- І чому ж ти зараз не в дорозі додому?
- Просто… Тут темно. Дорога через ліс. А там ще темніше. А ти ніби не схожий на маніяка…
- Це комплімент?
Вона глянула на нього з-під лоба, грізно надувши губки.
- Гаразд. Дуже хочеш, можеш піти зі мною
До пагорба вони йшли мовчки. Зійшовши на траву вона зняла свої каблуки і пішла по траві боса.
- Де ж цей твій клятий пагорб?
- Я тебе не заставляю йти. Можеш зупинитись в будь-який момент.
Ніч наближалась вже до півночі. Все село за їхніми спинами спало, лише час від часу могла десь заскавуліти собака. Село поглинула темрява, а на небі зникли останні натяки на хмари. Всі звірі поховались по своїх нірках, пташки в гніздах посхиляли голови у сні і лише ці двоє йшли на пагорб, йшли ближче до зірок, ближче до неба, далі від світу, від метушні, від проблем, від сварок. Дорогу освітлював «турецький» місяць, немов далекий гість теж завітав глянути на сьогоднішній вечір. Теплий літній вітерець обвівав обличчя, грався з волоссям, лагідно, як батько, пестив обличчя.
Вони вийшли на пагорб. Це був не просто пагорб, принаймні не для людей з великими серцями. Вітер легенько шелестів листям дерев, які немов нічна варта постали з одного боку пагорба. З іншого нескінченна зелена рівнина, річка, домівки селян. Все це робило природний захист та затишок. Ідеальне місце для споглядання зір.
Вони сіли на дві величезні каменюки, на яких фізик, зазвичай, ставив телескоп. Тієї ночі його телескопом була вона. Вона обвила руками свої коліна, поставивши зверху свою голівку і споглядала небо, розглядала його так, немов вперше має можливість дивитись на нього.
Він дивився на неї. Тільки тепер помітив яка вона гарна. В порваному платті, наддертому збоку, боса. Трішки брудна на щічці. Її тонкі руки, ніжні плечі… А волосся… Він ніколи такого ще не бачив… Воно було прекрасне… Краще ніж сонце, здавалось навіть, що воно могло тебе загріти. Маленьке чоло, тонкі чорні брови… Довгі вії, а під ними… глибокі очі, чорні, як ніч… Кирпатенький ніс, тонкі губи…
- То… які твої мрії сьогодні рухнули? – спитав він, тихенкьо, боячись порушити цей момент.
- Мене не прийняли в акторську школу… - вона глянула йому просто в очі.
Такого він ще ніколи не бачив, в її очах відбивались зорі, все небо, всі галактики, туманності, планети… І навіть більше… В тих очах, що відображали небо, було щось таке, що не побачиш з жодним телескопом, щось таке чого немає в жодній галактиці… Так глибоко… Так прекрасно… Немов відкриття, яке змінить світ людей… І змінило… Повністю перевернуло його світ, вивернуло зсередини і він безпорадно дивився в ті очі.
- А ще в мене вкрали гаманець з телефоном… І мої батьки страшенно переживають зараз мабуть…
- Оу, я… я просто ніколи не беру з собою багато грошей… Тут на таксі не вистачить… І телефон не беру, щоб не заважав…
- Вибач, що так, що розбила твій телескоп…
- Вибач, що повівся як дурень, що обзивав тебе… вибач, будь ласка…
- Якщо зорі так далеко, то навіщо їм ділитись своїм світлом з нами? – вона не звернула уваги на його вибачення так, ніби вони взагалі ніколи не сварились - Нестись через мільярди світлових років лише для того, щоб вночі блимнути десь на небі? Абсурд… Ці зорі зовсім не вміють думати. Що вони гріють? Кому світять?
- Вони зігрівають душі та освітлюють шлях до серця.. Здається починається, глянь.
Вона піднесла очі на небо, а там… Перед нею відкрилась картина, якої вона ще ніколи в житті не бачила. Зір раптом стало в кілька разів більше, навіть в кілька десятків, вона яскраво спалахувало в різних місцях, як спалахи фотоапаратів, а потім… падали.. але куди? Куди вони могли летіти? Вони летіла залишаючи по собі хвіст, здавалося б, маленьких зір. Довжелезні пасма… Це була немов магія, магія, про яку пишуть книжки, про яку розказують батьки на ніч дітям… Магія – вона існує. А чуда в такий момент здавались більш ніж реальні. Він вперше помітив наскільки це гарно. Завжди дивився на це лише, як на фізичні явища і нічого більше, а це було справжнє мистецтво, справжнє чудо, справжня магія…
Впродовж 15 хвилин зорі не переставали падати, летіти… Куди? До людських сердець, падали в них і залишали своє тепло там. Вони мовчали, заворожені, загіпнотизовані цим вечором…
- Це прекрасно… Це неможливо описати словами. Тепер я розумію, що ти мав на увазі.
- Якщо чесно… то я тільки сьогодні зрозумів наскільки це прекрасно…
- Тут можна забути про всі свої проблеми та повірити, що чудеса трапляються. Як ж я б хотіла мати машину часу.
- Пік. Пік. Пік. – він почав тицяти на своїй долоні, як на телефоні – Машина часу слухає, чого ви бажаєте?
- Хочу повернутись на початок цього дня…
- Тоді ми б не зустрілись…
- Не знаю добре це чи погано…Чи може найгірша ніч стати найкращою?
Він лише усміхнувся.
Вони лягли просто на траву, споглядаючи небо, а він розповідав та показував їй усе, що знав про небо. Вона захоплено слухала. Усміхалась, дивувалась, розпачливо кліпала – щиро реагуючи на його історії. Того вечора він запросив її гуляти, зрозумівши, що в його серці щось загорілось. Вони досиділи розмовляючи до 6 ранку, а тоді сіли на маршрутку додому.
Він сидів на лавці і грався рукою з кошеням. Шуршав біля сіренького звірятка з зеленими оченятами, а потім немов кидався то на животик, то на мордочку. Кошеня лежало на спинці і намагалось своїми маленькими кігтиками спіймати цього невгамовного суперника – руку. Чіплялось, немов обіймало своїми лапками, але водночас боялось зробити зайвий рух, щоб суперник-друг не пішов.
Лавочка знаходилась просто посеред вулиці, на виході з міського скверу. Над нею розкинуло свої листя лимонне деревце. Ще маленьке, але достатнє, щоб робити хороший затінок від сонця та наповнювати це місце затишком. Плодів це дерево не мало, але якщо потерти його листочки знизу, поширювався приємний аромат лимона, огортаючи все довкола в невидиму бульбашку хорошого настрою.
Довкола проходили перехожі, під час ходьби, повертаючи голову на цих двох. Багато різних людей. Кожен в своїх справах – прогулювались або йшли на прогулянку, на роботу та з роботи, на ділові зустрічі та зустрічі з найкращими друзями. Десятки, стоні ніг проходило повз.
Він сидів в джинсовій сорочці кольору моря, з білими ґудзиками, що виглядали, як морські камінці. Рукави підкочені трішки нижче ліктя, оголювали худі смугляві руки, з довгими пальцями піаніста. Тонкі та довжелезні пальці. На лівій руці годинник з чорним шкіряним ремінцем. Світлі кавові штани та коричневі кеди з білими шнурівками. Вітер грався з його чорнявими кучерями на голові.
Дві смужки чорних брів нависли мов грізні хмари над його карими очима. Погляд цих очей був надзвичайно проникливий та різний. Коли на тебе дивились ці очі, то перше враження ніби вони проникли в глиб твоєї душі і знають усі твої таємниці, але якщо вдивитись в ці очі, то можна віднайти спокій, затишок та величезну внутрішню силу, здавалось ніби розлючений вулкан спить під шаром карих зіниць. Зверху тепла земля, а під нею справжні вогняні бурі. Пряме чоло ховалось у волоссі. Тонкі губи прикривали біленькі рівні зуби.
Вона переходила дорогу. Він одразу помітив її світлу голівку, але відвів погляд, ніби нічого не помітив. Легкими кроками переступила через три сходинки, оглянулась і побачила його. Він сидів та грався з кошеням, іноді поглядаючи на годинник. Таке миле сіреньке кошенятко. Вона обожнювала їх, це була її слабкість. Завжди вважала, що маленькі котики нізащо не будуть гратись з поганими людьми, а якщо вже з кимось гралось,тобто довірилось, значить і їй можна довіряти цій людині. Кошенята завжди були її оберегами.
«Здається він сподобався котику…» - подумала вона і пішла до нього. Вона відчувала певну цікавість і невизначеність – що робити і що говорити. Та ще гірше було йому, адже він хлопець.
Кошеня раптово завмерло, вуха видовжились. З секунду полежавши в нерухомості, воно обернулось на животик та немов школяр чемно сіло на задні лапки, заворожено поглядаючи на неї.
Вона була така гарна… В червоній сукні…
- Привіт – вона привіталась першою і зустрівшись з ним поглядом, відвела очі на кошеня, яке чомусь почало облизуватись.
- О, здоров – він швидко встав – Здається ти йому сподобалась – кошеня встало, граційною ходою, королівсько підіймаючи лапки, підійшло до неї, потерлось з голосним мурчанням за вушком об неї та лінивим стрибком зіскочило з лави в кущі.
- Я помітила, ти теж встиг з ним подружитись
Вони стояли ніяково, але так щиро, посміхаючись один до одного. Від усмішки його вже боліли щоки, але він не міг стриматись. Усмішка безжально навалювалась на щоки, не даючи їм ані найменшого перепочинку. Ще такі юні. Такі прості, без нічого зайвого, прості рухи, тверда віра в майбутнє та цілий мішок найрізноманітніших мрій. Про таких людей і пишуть казки. Лимонне деревце огортало їх затишком, а тепле вересневе сонце гріло в їхні молоді голівки.
- Ой, у тебе щось у волоссі за вушком – сказав він, показуючи на собі де саме.
Своїми тендітними ручками вона відгорнула пасмо білявого волосся, але нічого не знайшла. Та й не могла знайти, адже там нічого не було.
- Можна… - підняв праву руку та не почувши заперечень повільно підніс руку до її щоки.
Дуже обережно, двома пальцями він доторкнувся до її щоки, повільно заводячи пасмо неслухняного волосся за вушко. Він відчув, як її щоки ледь-ледь почервоніли. Вона дивилась в його карі очі, завмерши настільки, що навіть забула дихати. Її уста легенько привідкрились… Завівши волосся за вушко, різким рухом донизу він непомітно малесеньку червону троянду. Підніс до її очей, легенько доторкнувшись до кирпатенького носа. Немов вийняв із повітря…
Її обличчя огорнула широчезна посмішка. Усміхались навіть очі, а на щоках зявились ямочки. Від щирого здивування вона не могла говорити і думати. В думках було лише: «О, Боже…».
- Здається це твоє – його уста теж розійшлись в широкій посмішці. Ніжно, але міцно вона взяла квітку з його рук. – не гаймо часу, ходімо. Ти пробувала колись морозиво в гарячому шоколаді? Бо я знаю одне чудове місце, де морозиво в шоколаді готує одна чудова людина. А потім я тобі покажу місце, де я з другом зробив лавку, з якої відкривається неповторний краєвид на місто. А потім, якщо ти не проти, я проведу тебе додому. Пішки тільки підемо…
Вони пішли з парку, але лимонне деревце продовжувало огортати їх затишком аж до самого вечора, доки кожен з них не поснув у своїх ліжках, думаючи про день, що минув. Двоє маленьких людей… Двоє з невідомих, небагатих сімей, обоє їздять громадським транспортом, обоє мають свої рутинні справи, але обоє з великими серцями. Того дня лимонне деревце ділилось своїм ароматом лише з ними, сонце ніжно, немов своїх дітей огортало промінням лише їх. Ще вчора думав, чи не закохався в ці чорні очі? Вже сьогодні зрозумів, що хоче, щоб ці очі посміхались йому кожного дня і плювати на будь-які роздуми.Цього дня йому здалось, що на небі загорілась нова зірка і він свято вірив, що це не просто співпадіння.
Сім паперових
троянд
Дата добавления: 2015-12-17; просмотров: 68; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!