Розділ 1. Жанр драматичної поеми. Наукове визначення
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Жанр драматичної поеми. Наукове визначення.
Розділ 2. Драматичні поеми, об'єднані спільною тематикою: «Дума про вчителя», «Соловейко-сольвейг», «Зоря і смерть Пабло Неруди».
Розділ 3. Особливості художнього аналізу драматичних поем Івана Драча
3.1 Солярні мотиви та драматичність у поемі І. Драча «Ніж у сонці»
3.2 «Чорнобильська мадонна» як глибинний вияв глобальної катастрофи.
3.3 «Смерть Шевченка». Художні особливості поеми-симфонії.
Висновки.
Список використаної літератури.
ВСТУП
Іван Драч - представник шістдесятництва. Його творчість представлялася такими жанрами як балада, поема, поема-симфонія та багато інших. Поет неодноразово досліджувався критиками. М.Ільницький осмислював етапи творчого шляху митця. Він зауважував: «Здається, саме в такому способі знаходити грані зчеплення віддалених понять і явищ, викрешувати з них іскри великої смислової й емоційної насиченості -- характерні риси його поетичного стилю». [ 3, с. 8]
А.Ткаченко аналізує його етапні твори, розкриває історичний контекст їх написання, особливості поетики: […внутрішня і зовнішня полемічність, драматизм поетики І. Драча передаються, зокрема, оксиморонно-парадоксальних словосполучень, які ніби охоплюють стани душі.]. [ 1, с. 9] В.Герман досліджувала неологізми в поезії Драча. Морально-естетичні колізії в поетичній драмі поета осмислював М.Кудрявцев. Про лірику І.Драча писала Н.Невінчана.
|
|
|
Таким чином ідейно-тематичні особливості драматичних поем Івана Драча не були об'єктом наукового осягнення. Цим обумовлюється актуальність нашого дослідження.
Мета нашого дослідження -осмислити художні особливості та жанрову специфіку драматичних поем Івана Драча.
Для реалізації даної мети необхідно вирішити низку завдань:
- з'ясувати художню специфіку драматичних поем
- визначити жанрові особливості творів
- дослідити засоби і прийоми, які використовує автор для розвитку сюжету
Предмет нашого дослідження - ідейно-тематичні виміри та жанрова специфіка драматичних поем Івана Драча.
Практична цінність нашого дослідження полягає в тому, що воно може бути використане:
- студентами при підготовці до семінарів
- вчителями-філологами при підготовці до уроку на тему творчості Драча в 11-у класі
- викладачами при підготовці лекції
- студентами, які пишуть курсову, дипломну чи магістерську роботи на подібні теми.
Дослідження Драчевої поетики, виявлення естетичних засад його мовотворчості потребують не тільки зацікавленого й усебічного лінгвостилістичного аналізу, але і викликають ширші роздуми, узагальнення, що стосуються природи словесної образності, специфіки поетичної мови.
|
|
|
РОЗДІЛ 1. ЖАНР ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ. НАУКОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ
Драматична поема -- невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній динамічний сюжет -- власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів при відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі ліричних чинників над епічними та драматичними. [ 5, с. 8]
Ще 1604 р. твір К. Марло "Трагічна історія доктора Фауста" було названо dramatik poem. Цей термін використав і Дж. Мільтон, визначаючи жанр своєї п'єси "Самсон-борець" (1671). У подальші епохи з'являються твори ("Манфред" (1817) Д.Байрона, "Пер Гюнт" (1867) Г. Ібсена, "Сон князя Святослова" (1895) І. Франка, "Лісова пісня" (1911) Лесі Українки, "Сніг у Флоренції" (1985) Л. Костенко та інші, які засвідчили, що жанр драматичної поеми не тільки утвердився, але й розвинувся і поглибився. Водночас ускладнюється вирішення питання про те, чим власне драматична поема відрізняється від драми і поеми, від драми-концепції, драми-параболи, драматичної хроніки і т.п.
Так як драматична поема прижилася і розвинулася на українському літературному грунті, логічно буде почати дослідження про відмінності й особливості цього жанру з праць слов'янських літературознавців.
|
|
|
Наприклад, Мельничук Б.І. в книзі "Драматична поема як жанр" приходить до висновку, що головною особливістю цього жанру є віршована форма: «Драматична поема - це віршована драма».[ 6, с. 8] П.К. Волинський у підручнику з основ теорії літератури звертає увагу на синтетичність жанру ("зразок мішаної форми") і приналежність, не зважаючи на діалогічну форму, до творів літератури, а не театру. [ 7, с. 305] В.П. Лесин і О.С. Пулинець в "Словнику літературозначних термінів", підкреслюючи синтетичність жанру, і звертають увагу на злиття в одній видовій формі "драматичного, ліричного і епічного" [ 8, с. 117] Вони також висловлюють думку, що драматична поема - «переважно невелика за обсягом віршована п'єса». А.А. Карягін в книзі "Драма как эстетическая проблема" доводить, що взаємопроникнення засобів і прийомів епосу в драму стало закономірним явищем, внаслідок чого «сфери їхнього художнього буття постійно розширюються».[ 9, с. 21]
П.П. Кононенко пише про зворотній процес: використання письменниками-епіками прийомів драматичного мистецтва. [ 10, с. 34] Л.С. Дем'янівська вважає, «щодо драматичної поеми доцільніше говорити не про такі широкі категорії, як драматичне, епічне и ліричне розкриття теми, а про дещо вужчі: поєднання в жанровій формі драматичної поеми ознак драми і ліро-епічної поеми. Це зумовлене і виправдане і тим, що власне епічний елемент слабо виражений і повсякчас трансформується в ліро-епічний. В основі драматичної поеми - "внутрішній", тобто психологічний, світоглядний конфлікт». [ 11, с. 6] В.О. Сахновський-Панкєєв в книзі "Драма і театр" говорить про драму для читання", яка відрізняється від "драми театральної" не надмірним об'ємом тексту і не чисельністю філософських роздумів, а порушенням рівноваги між словом і дією на шкоду дії. Автор робить висновок: чим більше "драма для читання" віддаляється від театру, тим ближче вона до поеми в драматичній формі. [ 12, с. 30] І.Г.Неупокоєва звертає увагу на активність особи автора, присутність в тексті авторських роздумів, перевагу лірико-філософського струменя над "подійним", інший, ніж у власне драматичних жанрах, принцип організації "подійного" матеріалу. [ 13, с. 192] В "Літературознавчому словнику-довіднику" із серії "nota bene" під редакцією Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва і В.І. Теремко драматична поема визначається як «невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми" і закладений "внутрішній динамічний сюжет». Над епічними і драматичними чинниками перевагу мають ліричні. [ 13, с. 192] Крім того, частина дослідників, наприклад, Л.С. Дем'янівська і М.О. Гуляєв пов'язують виникнення жанру драматичної поеми з розквітом романтизму. Так М.О. Гуляєв у підручнику з теорії літератури 1977 року видання пише: «Розквіт драматичної поеми в європейській літературі починається з перемогою романтизму... В драматичній поемі романтичного спрямування протиставляються не характери, а різні типи світогляду. Драматичний нерв слабо відчувається...». [ 14, с. 136-137]
|
|
|
РОЗДІЛ 2. ДРАМАТИЧНІ ПОЕМИ, ОБ ' ЄДНАНІ СПІЛЬНОЮ ТЕМАТИКОЮ: «ДУМА ПРО ВЧИТЕЛЯ», «СОЛОВЕЙКО-СОЛЬВЕЙГ», «ЗОРЯ І СМЕРТЬ ПАБЛО НЕРУДИ»
драматична поема іван драч
Особливе місце в багатогранній творчості Івана Драча посідає його поетична драматургія - три драматичні поеми: “Дума про Вчителя”, “Соловейко-Сольвейг” та “Зоря і смерть Пабло Неруди”, об'єднані спільною темою митця як учителя, як скульптора і як поета відповідно. Перша драматична поема Івана Драча “Дума про Вчителя”, написана 1976 р., присвячена “видатному педагогові В. О. Сухомлинському”, авторові 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Високу оцінку поемі дав Микола Ільницький: “Вчитель постає у ньому на повний зріст як педагог, як громадянин, як людина… Твір становить певний етап у творчості письменника, його талант розкрився новими гранями…” [3, с. 149]. У поемі І. Драч звертається до проблем педагогіки, порушуючи питання про минуле, сучасне й майбутнє освіти та культури, про принципи народного виховання, які впливають на формування внутрішнього духовного світу людини, загалом про традиції української етнопедагогіки, “обстоює новаторські педагогічні ідеї, естетико-гуманістичні принципи виховання людини, сповідувані, зокрема, В. Сухомлинським” [18, с. 108].
Цікаво, що назва твору аналогічна до праці педагога “Дума про людину”. Звернення І. Драча до фольклорного жанру думи не випадкове, оскільки, як зазначає В. Галацька, “використовуючи та творчо інтерпретуючи точні параметри жанру думи: наявність сталої композиції (заспів, розповідь, кінцівка, поетичні засоби, особливості строфічної будови), І. Драч створив яскравий авторський твір героїко-педагогічного характеру, зобразив драму життя видатного педагога Сухомлинського, з його творчими пошуками, особистими перипетіями долі” [19, с. 7]. Саме слово ”дума” і вказує на народний характер принципів виховання, викладених у поемі.
Назва твору метафорична, оскільки образ Вчителя - це збірний метафоричний образ, прототипом якого є Василь Сухомлинський і який поєднує в собі образи інших видатних педагогів світу: Коменського, Песталоцці, Сковороди, Ушинського, Макаренка і Корчака. Поема починається трьома “словами”-звертаннями: “Слово до читача”, “Слово до режисера” і “Слово до редактора”, які становлять потрійну експозицію твору. Таке звернення у формі “слова” І. Драч обрав невипадково, адже
В. Сухомлинський надавав великого виховного значення слову. У “Слові до читача” І. Драч підкреслює надзвичайну важливість, вагомість основної теми свого твору - професії Вчителя, підносячи її до вселюдських обріїв, ототожнюючи усіх людей з учнями і вчителями: “У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми - тільки учні й вчителі. Усі ми у добрі своїм і злі Несем чийсь холод і любов гарячу” [20, с. 4]. “Слово до редактора” становить собою ряд афоризмів, зокрема твердження Арістотеля, парадокс Шіллера, виклик Макаренка й роздуми Вчителя, тобто висловлювання Сухомлинського. Саме в його словах знаходимо основну думку твору - формування доброї людини. На думку А. Ткаченка, “доброту й довіру до дитини, до підлітка Сухомлинський вважав найпершим кредо справжнього педагога” [2, с. 181]. “Адже без доброти - справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса” [20, с. 6]. Ці рядки є своєрідним лейтмотивом поеми. У “Пролозі” І. Драч наголошує на тому, що кожен вчитель - це не проста людина, “це суцільна драма. Це вузол всіх вітрів, що дмуть зівсюди. …Та ж кожен крок і кожен його намір - Це вибухівка, стиснута, спресована Характером тонким і волею могутньою” [20, с. 8].
Недарма автор звертається до жанру саме казки, адже одним із джерел методики вивчення мови для В. Сухомлинського була народна педагогіка. Народні прислів'я, загадки і скоромовки, притчі й оповідання, легенди й перекази. Це своєрідна філософська притча, у якій висловлено думку, що людина може навчитися всього, але “Любові не навчишся, друже. Любов повинен дати хтось…” [20, с. 47], “Коли ж вона [Людина] любити не навчиться, Все ж дикуном залишиться, і годі” [20, с. 49]. Це своєрідний гімн Любові з елементами дидактики, повчання, це шлях до усвідомлення свого “я” кожною людиною. І. Драч у драматичній поемі “Дума про Вчителя” піднімає таку основну тему - тему Вчителя, прототипом образу якого є В.Сухомлинський. Саме тому в канві усього твору простежуємо основні принципи виховання В. Сухомлинського: і доброту, і довіру, і любов до дітей, і роль батьків, а особливо мами, у вихованні дитини, і народні джерела, і соціум, у якому зростає дитина.
Друга драматична поема - «Соловейко-Сольвейг» була новим явищем в українській драматургії 1970-1980-х років через неординарність у постановці проблем, ідейного звучання [4; с. 343]. Можна ще додати неординарність персонажів, сплетінь їхніх доль та поетики твору, яка уможливлює ці змістові явища. Як митець І. Драч намагається зрозуміти глибокий конфлікт жіночого серця, у якому вирують мистецьке світочуття, відгуки фемінізму, тонкий ліризм та чоловіча сила, бажання виконати святу місію матері і не зрадити покликанню. Автор намагається передати всю палітру терзань людської душі звернувшись до найжіночніших образів літератури.
Усвідомлення того, що великі твори епічного характеру потребують активізації аналітичної думки, позначилося на драматичній поемі «Соловейко-Сольвейг», виповненій каскадами питань про сутність мистецтва та життя, про покликання таланту, про моральну повноцінність творчої особистості. Головний персонаж Марія Турчин, перебуваючи у багатоплановій життєвій та творчій ситуації, маючи складний характер, постає одночасно носієм протилежних характерів, протилежних начал (добра і зла, самовідданості й самозакоханості). Вона відкидає вимоги покірного служіння суспільству і тут же поділяє його морально-етичні норми. Звідси --конфлікт митця і громади, розв'язати якого можна було б завдяки пережитому чуттю міри. Сильний характер здужає йти своїм шляхом до кінця, тобто до смерті. Він психічно настільки сильний, що кінець цієї цільності - смерть. Він або досягає своєї мети - і тоді торжествує, або як у мистецтві (де немає кінця) служить йому до решти своїх сил і, сходячи в могилу, залишає свою душу в матеріалізованих об'єктах своїм нащадкам. Талант - дар Божий, та він же й кара. Бо щоб реалізувати його, доводиться відмовлятися від багатьох радощів земного буття, яким насолоджуються звичайні люди. Реалізований талант може принести людині славу й безсмертя, процес же реалізіції таланту часто вимагає відмови від усіх земних благ.
Можна провести паралель між образами Марини та Мавки («Лісова пісня»). Мавка - це мрійність і непостійність, юність і безмежна довіра, миттєвий спалах, весна із соловейком у пазусі, у її серці живе невмираюча вічність, вона любить не жалкуючи, і кидається у вир з головою, хай навіть смерть буде розплатою за це. Ця Мавка жила у Марині і постійно прагла пробудження, чекала свого Лукаша. Вона вперто шукала його серед мужчин феміністичної доби.
Це ж Мавчині руки я геть розплескала
На два кореневища, химерні лекала,
Розбила, розгупала тіло до краю,
Я ж сина так хочу, що, Мавко, вмираю…
Я ж, господи, двадцять вже літ одробила,
Молотом била у тім'я зубила,
Гнула, ламала, свердлила і терла,
А їдь мою молодість жерла і жерла…
Де ж моя талія ділась осина?!
Хочу так сина! Прагну так сина! [20, с. 157].
Марина хоче „засвітитись у слові мати”, дати не камінне, а людське життя, нарешті, хоч в сорок літ побути слабкою, до кінця жіночною, коханою, прагне простого людського щастя.. Вона із заздрістю дивиться, як Петро несе Наталку, але тут же іронізує: „Що вона чує у своєму курячому польоті? Польоті приватної власності чоловіка?” [20, с. 132 ]. Постає давня проблема боротьби між бажанням людського щастя і покликанням. Як уважає дослідник творчості І. Драча М. Ільницький: „Конфлікт між цими двома началами у внутрішньому єстві Марини проводиться з особливою гостротою і внутрішньою послідовністю. Два голоси в її душі звучать невмовчно, один намагається приглушити другий, але без успіху” [3, с. 156 ].
Михайло якимось дивним магнетизмом притягував до себе людей, особливо жінок, вічною нерозкритою таємницею, що вабила до себе, був він і для Марини, яка розуміла його творчу душу, як свою. Його „віруючою” була і Оксана. Він зламав її життя… Та дочку, яка тепер грає на його скрипці, вона називає Сольвейг, і це не випадковість: „Слово це в наших устах в'язне, не приживається” [20, с. 181], тому брати і батько називають її Соловейком. Ця маленька невинно скалічена за гріхи батьків дівчинка і є тим Соловейком-Сольвейгом, луною розбитої розгубленої любові, тим болем, сумом зради найсвятішому… Скрипка, на якій грає Соля, - символ незбагненної музики, на думку М. Ільницького, ця „музика - вічна, вона перемагає смерть, зраду, фізичну недугу, вона втілює спадкоємність високих духовних поривань, що підносяться над буденністю своєю жертовністю і своїм стражданням” [3, с. 154]. Можливо, музика цієї скрипки і є тією чистою, сакральною, невмирущою мелодією пісні Ібсенівської та Грігової Сольвейг. Отже, доля Марини Турчин - це яскрава ілюстрація внутрішнього конфлікту людського „я”. Та, як зазначає А. Ткаченко, найбільший парадокс, мабуть, у тому що „як би відчайдушно не поводила себе Марина, їй не дано пізнати оте омріяне просте жіноче щастя” [2, с. 189], бо її основа - це мистецтво, яким вона жила стільки років, без якого це вже була б не Марина.
Вияв головної героїні як митця торкається і внутрішнього конфлікту, що увиразнюється в «Місячному інтермецо» - своєрідному антракті у творі. Через марення головної героїні автор показує обшир і різноманітність творчого задуму непересічної жінки. Далі автор навмисне добирає різноманітні епітети, щоб підкреслити всеосяжність творчого задуму, що все ж таки залишається перед Мариною.
Герої, які становлять собою хор, мають дуже специфічні імена «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить», дід Водяник, які перегукаються з персонажами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» підкреслюють важливість свого мистецького втілення, увіковічнення. Як зазначали дослідники (М.Кудрявцев), тут немає чітко визначеної сюжетної лінії. Людські характери, долі постають не в прямій дії чи прямій послідовності. Вони з'являються через спогади -монологи, моральні сповіді персонажів у складних життєвих ситуаціях, взаєминах, подаються в досить цікавих, неординарних у своїй винятковості переплетіннях, у своєрідному психологічному вимірі. У драмі немає характерних для цього жанру елементів - експозиції, конфлікту, зав'язки, розвитку дії, кульмінації, розв'язки. Персонажі відрізняються статтю, віком, професією, уподобаннями. В кожного з них - багатий внутрішній світ.
Третя драматична поема - «Зоря і смерть Пабло Неруди». Для цієї драматичної поеми характерні умовність місця дії, ситуацій, характерів. Але за ними стоїть конкретне прагнення розкрити глибинний зміст епохи, історії, людини. Подих часу, атмосфера шістдесятих років минулого століття, в якій злютувалося і прагнення по-справжньому глибинно осмислювати й оцінювати дійсність, і потенційна можливість утілити це на практиці, в житті. Умовність у цій новелі виявляється особливо виразно. Поет наводить рядки з листа до Пабло Неруди його аргентинського друга Картагера, у якому йдеться про намір ускладнювати правила гри, бо все спрощене і лінійне наганяє нудьгу. Автор драми теж прагне уникнути спрощення, ускладнюючи і обставини, і ситуації, і характери. Пунктирно початок сюжету драми викладемо в перших рядках вступних зауважень з приводу дії, що визначають розвиток фабули. Похорон Пабло Неруди (за межами корабля), на нижній палубі -принизливий допит Джульєтти, яку намагаються присилити до зради, періоди життя чилійського поета і зведення всіх ліній сюжету до спільного знаменника, вірші Неруди, дихання океану - усе це свідчить про неминучість приходу чогось незвичайного, несподіваного. Дійові особи - поет, капітан (професор, секретар поліції). Ромео перший-другий-третій, хор (з трьох чи з шести акторів), Джульєтта (спершу втілення юної, а потім і понівеченої Краси світу), її батьки -втілення народу. Лорка - сонячна душа Іспанії, критик, хлопець і дівчина, жінки, шеф поліції. Величезне вухо. Оркестр. Легко помітити, що всі ці персонажі уособлюють суспільство, державу. Загалом же, як пише дослідник А.Ткаченко, автор цілковито додержує жанрових канонів: персонажі тут -не так образи-характери, як образи-символи, в яких утілюється битва між Добром і Злом, між Поетом («доля, а не професія») і репресивним режимом, що його уособлює Капітан (кат, «який звик до всього і ні в що не вірить») [2; с. 24, 25].
Поема вписується до виробленого художнього світу поета. І водночас її характеризує своєрідний стиль, що свідчить про пошук автором нових форм вираження свого бачення й сприймання світу і життя. У даному разі йдеться не лише про розширення тематики, а й про символізацію дійсності. “поезія, - як говорить І.Драч в поемі “Зоря і смерть Пабло Неруди”, - це не щось застигле, поезія струменить і часом вислизає з рук того, хто її створює. Сировина, з якої робиться поезія, складається з елементів, ці елементи є, і в той же час їх начебто немає, вони одночасно існують і не існують” [21;с. 215].
Дата добавления: 2016-01-04; просмотров: 22; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!