Театр абсурду». «Носороги» Е. Йонеско.

⇐ ПредыдущаяСтр 19 из 19

Театр абсурду, або драма абсурду - абсурдистський напрямок у західноєвропейській_драматургії_й театрі,_якийвиник в середині XX століття. В_абсурдистських п'єсах світ зображений_як_безглузді, позбавлені_логіки_накопиченняфактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно_принципи абсурдизму були втілені вдрамах «Голомоза співачка »(La cantatrice chauve, 1950) французького драматурга Ежена Іонеско і «В очікуванні Годо» (Waiting for Godot, 1953)ірландського письменника Семюеля Беккета.

Основні ознаки «театру абсурду» в п’єсі «Носороги»:

- нехтування драматичними канонами, застарілими нормам;

- змішування фантастики і реальності;

- -поєднання різних драматичних жанрів. Чистих жанрів не існує. Тут панує трагікомедія, трагіфарс, псевдо драма, комічна мелодрама;

- поєднання елементів різних сфер мистецтва (кіно, театр, пантоміми);

- наявність абсурдних ситуацій;

- відсутність персонажів з правдоподібною психологією поведінки;

- абсурдні художні виразності на рівні художньої форми. Присутні елементи безглуздя, нісенітниці, гротеск, поєднують комічне з трагічним, наявність мовних кліше;

- невизначеність, лексичність, порушення часової послідовності твору.Нестача продуманої дії. Логічних переходів.

Камю «Чума» - абсурд зовнішній

Йонеско «Носороги» - абсурд внутрішній. Йонеско виступає проти будь-яких форм омасовлення.

Ще Франц Кафка (1883--1924 pp.), австрійський письменник, вплив якого на літературу свого часу, особливо на літературний авангард, був дуже сильним, писав у новелі "Перевтілення": "... Ні в чому не можна бути певним, бо нічого не можна сказати. Можна тільки кричати, заїкатися, хрипіти. Конвеєр життя несе людину кудись -- невідомо куди. Людина перетворюється на річ, на предмет, перестає бути живою істотою...". Що й показано наочно у новелі

Найбільш відомий його твір -- "Носороги" (1960 p.), пґєса-метафора, відправним пунктом для написання якого стала розповідь очевидця маніфестації в Німеччині 1938 р. Опис реакції натовпу, який збожеволів від захвату при появі Гітлера, справив на Йонеско таке сильне враження, що він вирішив зобразити на сцені своєрідне колективне безумство -- масову істерію. В якомусь провінційному місті зґявляється носоріг. Мирні обивателі вражені таким несподіваним явищем. Коли вулицю переходить другий носоріг, вони виражають своє обурення. Невдовзі поширюються чутки, що на носорогів перетворюються жителі міста. І люди, які ще зберегли людське обличчя, поступово перестають дивуватися зі своїх парнокопитних "співгромадян", спокійно поступаються їм дорогою, ніби нічого не трапилось. Зрештою всі жителі міста перетворюються на носорогів. Лиш один чоловік не піддається цьому масовому психозу і віднині залишається єдиним представником людського роду. Він встояв, але він не радіє з цього: "... Я повинен був своєчасно піти за ними. Тепер надто пізно -- який жаль! Я чудисько, чудисько! Мені вже ніколи не стати носорогом, ніколи, ніколи!" І хоча потім він кричить: "Я не капітулюю!", слова його вже не мають ніякого значення, внутрішньо він вже здався.

Критик С. І. Великовський, порівнюючи "Чуму" А. Камю і "Носорогів" Е. Йонеско, так визначає різницю між ними: "Чума" вчить: обстоюй свою гідність, не ставай на коліна, хоч як важко те зробити... А "Носороги" вчать: обстоюй -- не обстоюй, все одно стоятимеш рачки.... Йонеско вважає, що рід людський в основному складається з потенційного бидла. Між суворим стоїцизмом "Чуми" і панічною мізантропією "Носорогів" чимала відстань, пройдена літературою "абсурду" з часів Опору".

Схарактеризуйте провідні теми та проблеми творчості Я.Кавабата. Визначте національні етичні та естетичні традиції, що відбулися у художньому світі творів Я.Кавабата («Країна снігу», «Тисяча журавлів»).

Ясунарі Кавабата – один з найвідоміших японських прозаїків, який отримав в 1968 році Нобелівську премію за письменницьку майстерність, яка з великим почуттям відображає суть японського мислення.

В його творчості віднайшли продовження давні традиції національної культури, самобутність світосприйняття японців з їх витонченим розумінням прекрасного. В творах Кавабати, що були написані у вишуканому поетичному стилі, немає ні строгої сюжетності, ні драматичних історій, але є захоплення світом, почуття неповторності кожної миті. Пронизані сумним зачаруванням, вони виражають саму суть східного світосприйняття. Краса відкривається у всьому, якщо навчитися "чути голос беззвучного, бачити форму безформеного”.

В романі "Країна снігу” виведений образ представника японської інтелігенції, відірваного від соціального життя країни; в ньому піднімається проблема егоїзму у співставленні з егоїзмом в творах Нацуме Сосекі і Рюноске Акутагава. Роман створювався письменником протягом десяти років, починаючи з 1937р., цей твір підводить підсумок першому періоду творчого шляху Кавабата, коли ще на його літературну діяльність мав сильний вплив неосенсуалізма, а також відчувалися явні екзистенціальні прийоми. Повість "Країна снігу”, яка в поетичних відтінках малює світ людей і природи, визнана японською критикою шедевром сучасної ліричної прози. Таємниця людського кохання і таємниця принадності природи снігового краю стають предметом філософських роздумів митця, котрий намагається знайти ключ до відкриття вічної гармонії світу. Твір написаний на основі принципу вабі (неяскравої, приглушеної краси). Цей принцип дозволив письменникові показати цінність кожної миті людського життя і неповторність природи. Взаємини токійця Сімамури та сільської гейші Комако зображуються на фоні різних пір року, як цього вимагала дзен-буддистська естетика. Крім реального плану, у повісті велике значення має психологічний план. Автор заглиблюється у підсвідоме, у світ почуттів і вражень, які для нього не менш значущі, ніж навколишній світ. Ясунарі Кавабата заявив про себе як талановитий майстер ліричної прози, в якій знайшов відбиток духовний стан сучасного японця.

Основні твори письменника післявоєнного часу – романи "Тисячокрилий журавлик” (1949) і "Стогін гори” (1950 – 1952). В романі "Тисячокрилий журавлик” проблема інтелігенції знаходить свій подальший розвиток. Невловимий образ японської жінки, захоплення красою традиційної кераміки як частини давньої японської культури, стають предметом описання в цьому творі. Роман "Стара столиця” (1961) приніс письменнику світове визнання і сприяв отриманню Нобелівської премії. В творах відчутноно прозвучали ностальгічні нотки за японською давниною на фоні світу, який швидко змінюється і капіталізується; тон роману ліричний і дещо сумний.

Розкрийте філософське підґрунтя та естетику постмодернізму як напрямку у мистецтві та літературі останньої третини ХХ ст. Риси постмодерної свідомості у поетичному світосприйнятті Й.Бродського. Його розуміння значення мистецтва («Різдвяна зірка», «Стрітення»; «Дідона та Еней», «Невідкіль з любовю, надцятого квітнепала»)

Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.

Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене. (Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи «постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий, тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від різноманітних видів художнього експрес-аналізу всіх цих сфер культури). Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної, по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості.

Окремі передвістя постмодернізму не раз виникали в середовищі колишнього авангарду (наприклад у дадаїзмі), але першим етапним стилістичним рубежем з’явився постмодернізм в архітектурі (який протиставив чистому функціоналізму різноманітні іронічні діалоги з традицією), а також поп-арт. Тут, а також, трохи пізніше, у відео мистецтві і фото реалізмі були зняті всі залишки колишніх естетичних табу, усі розмежування між «високим і низьким», звично прекрасним і звично потворним. Старі засоби вираження (тобто традиційні види живопису, графіки, ліплення і т.д.) ввійшли в безпрецедентно щільне спілкування з новими технічними засобами творчості (крім фотографії і кінематографа, відеозапис, електронні звуко-, і світло- і цветотехніка), проявивши насамперед у поп-арті і кінетизмі. Цей електронно-естетичний синтез досяг особливих складності в «віртуальних образах» комп’ютерних пристроїв останнього покоління.

Мистецтво хеппенінга обновило взаємозв’язок образотворчих мистецтв із театром. Нарешті, концептуальне мистецтво як найважливіший поряд з поп-артом етап постмодерна, ставши творчістю «чистих» ідей, відкрило нові можливості діалогу зорових і словесних форм художньої культури. У відношенні до стилів минулого установилася принципово полістилістична чи історично-багатомірна позиція: архаїчна стародавність і суперсучасність, співіснують тут невимушено, наприклад, ганьбив-тік в архітектурі і дизайні сусідить з нарочито «варварською» чи «первісною» живописом «нових диких».

Похідним від постмодерністського сприйняття світу як сукупності текстів с усталене у Бродського уподібнення людини до листа, речення, частини мови, а також поетичне бачення людського життя як неповнної чесної фрази на шляху до коми», і проте слід зазначиї Ві що на противагу настанові постмодерністів на тотальний сумнів, російський поет стверджує цінність індивідуальності. У цьому плані він виявляється близьким до французького драматурга-абсурдиста Е. Йонеско.

Бродський «спробував усвідомлено поєднати, здавалося б, непоєднувані речі він схрестив авангард (з його новими ритмами, римами, строфікою, неологізмами, варваризмами, вульгаризмами тощо) з класицистичним підходом (величні періоди в дусі XVIII ст, ваговитість, неквапливість її формальна бездоганність), світ абсурду зі світом порядку

У творчості Бродського г наскрізні мотиви, настрої, прийоми Так, починаючи з вірша «Пілігрими» (1959) він зображує рух у просторі серед хаосу предметів У цьому ж творі він застосував прийом переліку предметів, що проходять перед поглядом спостерігача: Мимо ристалищ, капищ, / мимо храмов и баров, / мимо шикарных кладбищ, / мимо больных базаров, / мира и горя мимо, / мимо Мекки и Рима, / синим солнцем палимы / идут по земле пилигримы.

Цей постмодерністський прийом трапляється у «Великій елегії Джону Донну», «Столітній війні», у поезіях «Прийшла зима...» й «Ісаак і Авраам». Нерідко Бродський своїми «гіперпереліками» створює справжній постмодерністський колаж, відтворює мозаїчність світу. У віршах Бродського відчутна настанова на одночасне відтворення буття космосу, історії, людського духу, світу речей, екзистенціального відчаю, втрати, розлуки, абсурдності життя і особливо — пануючої смерті: Смерть — это все машины, / Это тюрьма и сад. / Смерть — это все мужчины, / Галстуки их висят. / Смерть — это стекла в бане, / В церкви, в домах — подряд! / Смерть — это все, что с нами, — / Ибо они — не узрят.

Поезія Бродського інтертекстуальна. Нерідко в його віршах ми знайдемо чимало прихованих алюзій і ремініеценцій, а часом і неприхованих цитат із Дайте і Донна, Шекспіра і Блейка, Гете і Шіллера, Кантеміра і Державіна, Пушкіна і Лєрмонтова, Ходасевича і Одена. Головне, що поет, користуючись чужими фарбами, завжди залишається самим собою. Природно й те, що Бродський обирає твори таких поетів, що близькі йому чи то за духом, чи то за даним настроєм, чи то за складом поетичного таланту.

Специфічною рисою поетики Бродського є також самоцитування. Так, у творчості 90-х років зустрічається чимало цитат із власної поезії раннього періоду, насамперед 70-х років.

Трапляється в поезії Бродського і постмодерністський пастіш. Яскравий приклад — шостий сонет із циклу «Двадцять сонетів до Марії Стюарт», в якому для вираження свого жорсткого і безжалісного погляду на людину, світ, кохання різко трансформується текст пушкінського шедевру «Я вас кохав...»: Я вас любил. Любовь еще (возможно, / Что просто боль) сверлит мои мозги. / Все разлетелось к черту на куски. / Я застрелиться пробовал, но сложно / С оружием. И далее — виски: / в который вдарить? Портила не дрожь, но / задумчивость. Черт! Всё не по-людски! / Я вас любил так сильно, безнадежно, / как дай вам Бог другими — но не даст! / Он, будучи на многое горазд, / не сотворит — по Пармениду — дважды / сей жар в крови, ширококостный хруст, / чтоб пломбы в пасти плавились от жажды / коснуться — «бюст» зачеркиваю — уст.

Від постмодерністськоі свідомості у Бродського присутні також іронія і самоіронія, змішання високого й низького, трагічного і фарсового, насиченість поетичних текстів образами попередніх історико-літературних епох і культурними реаліями. Усі ці та інші ознаки постмодерністськоі' лірики є, наприклад, у його творі «Речь о пролитом молоке»: Я сижу на стуле в большой квартире. / Ниагара клокочет в пустом сортире. / Я себя ощущаю мишенью в тире, / Вздрагиваю при малейшем стуке. / Я закрыл парадное па засов, но / Ночь в меня целит рогами Овна, / словно Амур из лука, словно / Сталин в XVII съезд из «тулки».

Однак поезія Бродського — зовсім не сума неотрадиціоналістських і постмоде-рністських художніх прийомів. Це справді висока поезія, сповнена і філософською напруженістю, і тонким ліризмом, і високою громадянською позицією, і моральними питаннями, і роздумами про місце поета у сучасному світі, і ствердженням високої місії поетичного слова.

Нівідкіль з любов'ю, надцятого квітнепада,

вельми поважаний, люба, це не так вже важливо

навіть хто, не зарадить жодна порада

згадати обличчя, вже не ваше, можливо,

нічий вірний друг вас вітає з одного

із п'яти континентів, що пливе на трьох ковбоях;

я любив тебе більше, ніж ангелів і самого,

.і тому тепер я далі від тебе, ніж від мене оті обоє;

глибокої ночі в заснулій долині, на дні,

в містечку, по клямку засніженім щільно,

на ліжку звиваючись в несонному сні —

так не скажеться нижче або довільно —

ревне «ти» поглинають подушки мої

за морями, яким ні кінця, ні краю,

в темноті всім тілом риси твої,

як причинне дзеркало, відбиваю.

(з циклу «Частинамови») 1975-76 Переклад з російської І. Лучука

Різдвяна зірка

У зимні часи, в місцевості, підкореній більш жарі,

ніж холоду, плоскій поверхні найбільше, аніж горі,

малюк народився в печері, щоб світ спасти;

мело, як тільки в пустелі може взимку мести.

Йому все здавалось надмірним: і матері груди, і

із волов’ячих ніздрей пара жовта, волхви

Бальтазар, Мельхіор, Гаспар; їх дари, слова...

Він був лише як крапка. і крапкою зірка була.

і пильно, без мерехтіння, крізь хмари рідкі,

на дитину, що в яслах лежала, віддалеки,

із глибини всесвітньої, з іншого кінця,

дивилась зірка в печеру. і це був погляд Отця.

59. Покажіть постмодерністеьку забарвленість сюжету пошуків зниклої книги, іронічний гатунок центрального конфлікту в романі У. Еко .,Ім я троянди". Розкрийте жанрову природу твору та засоби стилізації у ньому. Поясніть сенс його назви.

Італійський письменник, вчений семіотики, ідеолог постмодернізму, Умберто Еко став автором першого інтелектуального роману «Ім'я рози» - одного з ключових творів літератури постмодернізму. Два шари оповіді - поверховий детективно-історичний сюжет, і глибинний, що включає інтертекстуальність, постмодерністську гру, філософські погляди автора тощо.

Умберто Еко віддав багато сили вивченню питань художньої творчості. У своєму постмодерністському романі «Ім’я рози» письменник не лише виконував художні завдання, але й прагнув написати твір, який би сформував активного, мислячого читача.

Насамперед варто звернути увагу на його жанрову своєрідність. Книга Умберто Еко, на перший погляд, містить у собі усі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав'язка сюжету — в його основу фактично покладена історія розслідування серії загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 року в одному з Італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія роману). Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений у творі кримінальний клубок. Втім, вже ті численні описи, які, починаючи з перших розділів роману, періодично вкрапляються в розповідь з метою як найдокладнішого поінформування читача про політичну атмосферу та релігійні різноголосиці, що мали місце в католицькій Європі XIV ст., вказують на те, що перед нами також і історичний роман. Історичне тло роману Еко становлять опис політичних інтриг між папою римський та імператором Людовіком Баварським.

«Ім’я рози» — постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Літературознавець Д. Затонський визначив жанр роману як детектив, історичний роман, роман жахів, роман інтелектуальний, філософський.

Головний конфлікт твору полягає в протиставленні Вільяма та Хорхе, відбувається боротьба за текст, у якій Вільям уособлює інтелігенцію, Хорхе -владу. У. Еко переконаний, що пошук священного тексту відбувається в будь-якому суспільстві. Основна місія цього тексту - створити культурне поле, яке б вплинуло на загальний культурний рівень усього суспільства.

У романі «Ім'я рози» в боротьбі за текст не переміг ніхто. Текст було втрачено. Певну відповідальність за знищений рукопис, бібліотеку та монастир покладено на плечі Вільгельма.

Художній світ роману «Ім'я рози» утворює просторове тло - абатство на півночі Італії та час - доба Середньовіччя. У. Еко звертається до Середньовіччя не тільки з метою відшукати паралелі, він намагається розширити і поглибити знання пересічного читача про цю епоху, подолати упередження, які існують стосовно історії Середніх віків. Автор постійно зауважує, що Середньовіччя - це не «темні століття», а Високе Середньовіччя, яке подарувало світові багато видатних мислителів, дало поштовх до розвитку наук, характеризувалося високою інтелектуальною активністю.

Концепція людини та світу У. Еко формується під впливом середньовічної схоластики з її сприйняттям людини як душевно-тілесної істоти, та постмодерністської ідеї тілесності. Основою концепції людини та світу У. Еко - ідеї тілесності.

Також У. Еко вкладає широкий зміст у поняття «роль читача». Читач - це людина, яка активно здобуває інформацію. Роль читача є підґрунтям для більш складної соціальної ролі - інтелектуала, власна критична позиція якого стає здобутком усього суспільства, але його дистанція щодо реальних подій дозволяє об'єктивно оцінити їх і спрогнозувати їхній розвиток.

Однією з центральних тем роману є зображення конфлікту між платонівською й аристотелівською філософією, який загострився саме в описаній у творі доби.

Таким багатозначним твором зі складною структурою є «Ім’я рози». Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторського задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.

60. Висвітліть морально-філософські проблеми роману „Запахи» П. Зюекінда. Покажіть їх зв'язок з тенденціями духовного життя XX ст. Розкрийте інакомовний зміст сюжету твору та покажіть схрещення елементів класичної та масової літератури в ньому. Визначте інтертекстуальність роману „Запахи».

Роман Патрика Зюскинда "Парфюмер, или История одного убийцы" впервые был опубликован в 1985году в Швейцарии и сразу же принес автору мировой успех. Даже сейчас "Парфюмер" стойко держится в десятке бестселлеров мирового книжного рынка. И это явление само по себе можно причислить к феноменам данного произведения. Ведь именно этот классический по форме роман, который был написан традиционно, без модного в наши времена иронического пафоса, даже крамольный для наших времен серьезный роман, который рассматривает вопрос, провозглашенный закрытым еще в ХІХ веке, стал одним из наиболее значительных событий в литературном процессе второй половины минувшего века. Критики часто ставят в укор Зюскинду то, что он на отличие литературного establіshment'а наших времен является сторонником авторитарности, иерархичности и традиций в эстетике, то есть закостенелым ретроградом. Если принимать во внимание форму и стиль изложения, то можно согласиться с ними: роман подобный к "Парфюмеру" с легкостью нашел бы себе место на полке какого-либо просвещенного библиофила 19-го столетия , рядом с Руссо или Теккереем. Нарратор или лирический герой романа - консерватор и моралист, человек, который мыслит целиком в рамках мировоззрения типичного буржуа эпохи Промышленной революции. Даже несколько аллюзий к нашим временам: "В огородах того времени стояла вонь, почти невообразимая для нас, современных людей",- преисполнены чувства заносчивости, просвещенного потомка перед темными предками.

Но все это будет заметно лишь тому читателю, кто обращает внимание лишь на стилевые особенности романа, полностью абстрагируясь от его содержания . Так как содержательный пласт романа можно назвать целиком постмодернистскою штудиею отношений метафоры и метонимии в процессе познания человека на первом уровне или исследованием существования феномена гениальности в обществе потребления на втором. Главными же ингредиентами, из которых добывает свой философский камень Зюскинд, его "льдом и пламенем", стали язык и запах.

Своеобразность взаимоотношений этих элементов состоит в том, что в любом человеческом языке не существует систематических средств для обозначения запахов и вкусов в отличие от других человеческих чувств: зрения и осязания. Ханс Риндисбахер в своей статье "От запаха к слову" выдвигает тезис о том, что "семантического поля запахов не существует, понятие запаха включает в себя лишь общие термины для таких субкатегорий, как "смрад" и "благоухание" . Таким образом, нам приходится уже на уровне повседневного языка пользоваться для обозначения запахов метафорами и метонимиями. Глянув с этой стороны на роман Зюскинда, можно убедиться, что "Парфюмер" уже на уровне художественной образности представляет собой своего рода роман-троп, роман-символ.

Мир Жана-Батиста Гренуя - это, прежде всего, мир разнообразных запахов, но в том и складывается его талант (или гениальность, это вопросы мы рассмотрим ниже), что Парфюмер способен воспринимать запахи рационально, в отличие от остальных людей, которые находятся целиком в их власти, будучи не в силах противостоять умом силе их эмоционального влияния своего нюха. А для Парфюмера (а вместе с ним и для читателя) запахи вонючие и ароматные - основной источник информации об окружающем мире . Язык Парфюмера, как средство для описания этого мира , как зеркало, интуитивен и метафоричен. Его можно сравнить с архитектурой Антонио Гауди - практически неограниченным пространством свободных, плавных форм, которые перетекают одна в другую, свободно соединяются и компонуются. Глина, из которой творец может лепить практически любые конструкции. Это язык, основанный на переносе значений, а не на логике. В нем "алеф" не обязательно равняется "алеф", то в этом языке становятся возможны чудеса, подобные к тому , что создает талант Гренуя в конце романа . То есть мир романа "Парфюмер" композиционно выстроенный, завершенный художественный мир , в котором узаконено чудо. Это мир в котором может жить гений.

Теперь, когда мы прояснили для себя означающее, попробуем разобраться с что означаемым. Запах или аромат, - чему Зюскинд выбрал именно этот образ для своего произведения. Мы уже знаем, что ключ к пониманию "Парфюмера" - металепсис. Что-то настолько же недоступное нашему рациональному восприятию, и в то же время что-то настолько же явное для нашего чувственного восприятия; материя, которая может распространяться в просторные, минуя практически любые препятствия; нечто присущее любому человеку, которое позволяет отождествлять себя с себе подобными, и что составляет его внутреннюю сущность, что же это?

Запах в романе Зюскинда - это метафора души. Именно в метафизическом пространстве человеческих душ живет Парфюмер, но он обречен вечно быть чужим в этой вселенной. Владея талантом непосредственного восприятия внутренней сущности человека, он сам лишен ее. Для демонстрации своих философских взглядов Зюскинд обрек героя на судьбу Тантала. Узнав в совершенства праязык - язык, который лежит в основе человечества, понимая людей в совершенстве, Парфюмер лишен возможности понять себя, отождествить себя с человечеством и найти свое место в нем. Он абсолютный гений, но гений не Пушкина или Шопенгауэра, а гений Гете. Фауст, лишенный доброй воли, и навеки связанный со своим Мефистофелем. Удивительным образом переплетаются в душе Гренуя черты Моцарта и Сальери, для Шопенгауэра это был бы гений, который не несет и не желает нести свет человечеству.

Удивительно но во Франции XVІІ столетия Зюскинда неуловимо, но явным образом (как запах) проскальзывают черты современного общества потребления. Люди одержимые корыстью, "хозяева" с которыми сталкивается Гренуй похожие на аллегории семи смертных грехов. Грималь - жестокость, Бальдини - жадная посредственность, человек масс, маркиз Тайад-Эспинасс - тщеславие и эгоизм, Дрюо - похоть и лень . Уже в самом начале романа Зюскинд пишет: "Люди воняли потом и не стиранным платьем; из ртов в них пахнуло сгнившими зубьями , из животов - луковым соком, а тела, когда они старели, начинали пахнуть старым сыром , и кислым молоком, и болезненными опухолями <...> Воняли крестьяне и священники, подмастерья и жены мастеров, воняло все дворянство, вонял даже сам король - он смердел, как хищный зверь, а королева - как старая коза, зимой и летом".

Лишен запаха человечности только Гренуй. Как и всякий гений, он к тому же неограниченно трудолюбив и аскетичен, и за это его тоже презирают мещане. Мещанство первая часть главной антитезы романа "мещанство -невиновность". Единственное, что привлекает Гренуя в этом мире - это только ароматы девственниц. В символике Зюскинда невиновность означает более волю, незавершенность и андрогинность, чем безгрешность. Это эстетика Диониса, а не Аполлона. Определенной мерой весь роман можно назвать развернутой критикой аполлонической эстетики. Уже одним фактом своего существования Гренуй опровергает онтологические основы ее существования. Он, походя, вновь и вновь пересекает ее границы, он всегда вне этой системы. Всякий раз, сталкиваясь в конфликте с миром, который исповедует идеалы Просвещения, логики и прагматизма, Гренуй выходит победителем.

И вот, Парфюмеру удается совершить невозможное. Он убивал, голодал, терзался сомнениями, и наконец, ему открывается "запах абсолютной любви". Он становится совершенным для всего человечества. " Но ненависть его к людям не получала отклика. Чем больше он ненавидел их в это мгновение, тем больше они его боготворили, ибо ничто в нем не воспринималось ими как истина, кроме присвоенной ауры, кроме ароматической маски, краденного благоухания, а оно в самом деле было достойно обожествления " . Даже самый человечный из всех персонажей романа Антуан Риши , любящий отец убитой Гренуем девушки не в силах различить правду и творение Парфюмера. " Вместо этого мокрая от слез щека Риши прилипла к его щеке, а дрожащие губы тянулись к нему с визгом: «Прости меня, сын мой, мой дорогой сын, прости меня!» "

Финал романа - это осуществление древнего мифа о пожирании тела Диониса вакханками. И одновременно печальный приговор Зюскинда обществу: пожирание и оргии – вот наивысшее, на что способно человечество во имя любви. Утешением может служить только то, что " его гениальность и его феноменальное тщеславие ограничивалось сферой, которая не оставляет следов в истории, - летучим царством запахов ". Урок Парфюмера не из тех , что хочется запоминать. Однако талант Зюскинда сумел воскресить эту таинственную метафизику антигуманизма Гренуя, восстановить его язык с таким мастерством, что роман разошелся (и расходится) между читателями Западной Европы тиражом более чем десять миллионов экземпляров. А сам Зюскинд живет затворником и уже больше десяти лет ничего не пишет.

Проблематика

Однією з найважливіших проблем твору, на яких може зосередити увагу старшокласників учитель, є роль і місце визначної особистості в історії людства. Протягом розвитку цивілізації декому було, є і буде властивим тяжіння до відчуття винятковості власної особистості, до нестримного бажання стати господарем долі та думок інших. Історія засвідчує непоодинокі випадки, коли злий геній одних людей призводив до трагедій або до смерті інших.

Проблема винятковості людської особистості в різні періоди історії цікавила філософів, психологів, письменників, літературознавців, політиків, соціологів. Такою особистістю, яка будь-якою ціною (і це жахливо!) хоче довести всім, що вона стоїть поза межами людської моралі та має право втручатися в життя інших, вважає себе людина з невисоким рівнем внутрішньої культури або психологічно неврівноважена. Окресливши зазначену проблему (одну з багатьох, що їх порушує автор роману), учитель звертає увагу учнів на відомих історії «геніальних потвор», «знаменитих монстрів», чиї імена Патрік Зюскінд ставить в один ряд з іменем центрального персонажа - Гренуя. Це «зневажливі», «аморальні», «безбожні» генії - де Сад, Фуше, Бонапарт.

порівнюючи Жана-Батіста Гренуя із «зневажливими», «аморальними», «безбожними» геніями, автор дає читачеві певну установку для міркування, не приховує свого відверто негативного ставлення до нього. Пародія - один із жанрів художньої літератури, власне гумористичний або сатиричний твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам. Іноді пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання. Крім основного засобу пародії, що полягає в іронічній імітації висміюваного зразка, у ній посилюється функція гіперболи, шаржування деяких особливостей літературного твору (тематики, образного ладу, композиції, персонажів, мовлення тощо), доведення їхніх рис до абсурду задля досягнення сподіваного сатирично-комічного ефекту.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 3363; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 16 17 1819

Мы поможем в написании ваших работ!