Підстави визнання господарських договорів недійсними.

⇐ ПредыдущаяСтр 97 из 98Следующая ⇒

Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або якщо воно, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК : не відповідає вимогам закону; або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. 3 ст. 207, ст. 208 ГК), а саме:

· припинення зобов'язання повністю або в частині з дня набрання законної сили відповідним рішенням суду; якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання припиняється на майбутнє;

· вилучення в доход держави за рішенням суду майна (коштів),одержаного сторонами за зобов'язанням у разі визнання свого недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства; при цьому: за наявності наміру вчинення зобов'язання з незаконною метою вилученню підлягає усе майно, одержане сторонами за зобов'язанням; у разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави; у разі виконання такого зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного;

· двостороння реституція - у разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав: кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Порядок укладання, зміни та припинення господарських договорів.

Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.

Конкурентними способами укладення господарських договорів є:

торги(аукціони, тендери) застосування таких процедур передбачається: ГК України (ст. 185), законами «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (статті 3, 13, 16), та ін.;конкурси:застосовуються відповідно до законів: «Про приватизацію державного майна» (ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 15, ст. 16), «Про приватизацію майна невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» - статті 17-21, «Про архітектурну діяльність» (ст. 6), «Про концесії» (статті 6-8) та ін.;двоступеневі торги (конкурентні переговори)застосування таких процедур передбачається Законом «Про здійснення державних закупівель» (ст.33-34); процедура запиту цінових пропозицій (котирувань) - ст. 35 Закону «Про здійснення державних закупівель».

За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів:відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам), закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть брати участь у торгах чи конкурсі), з попередньою атестацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, що пройшли попередню кваліфікацію).

Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два основні види:

1. загальний порядок укладання господарських договорів:процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, а якщо у потенційного контрагента виникли розбіжності з проектом договору - то й одночасне складання протоколу розбіжностей та відправлення разом з підписаним договором автору проекту (протягом 20 днів з моменту отримання проекту договору); 3 - стадія розгляду й узгодження розбіжностей, якщо останні мали місце, і передачі переддоговірного спору на розгляд господарського суду (як правило, протягом 20 днів з моменту отримання підписаного договору з протоколом розбіжностей), якщо узгодження розбіжностей не відбулося; 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані й одна зі сторін передала спір на розгляд господарського суду). Наслідки непередання переддоговірного спору на розгляд господарського суду залежать від підстав укладення договору: а) якщо договір ґрунтується на державному замовленні або державному завданні (тобто укладення його є обов'язковим), то він вважається укладеним у редакції протоколу розбіжностей; б) у разі укладення договору за волевиявленням сторін неузгодження розбіжностей свідчить про відсутність згоди сторін на його укладення у відповідній редакції;

2. шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору (протоколу про наміри або передконтрактної угоди) з фіксацією у ньому обов'язків сторін щодо укладення основного договору в майбутньому після виконання сторонами підготовчих дій або (б) підписанням основного договору, якщо його укладення не потребує попередньої підготовки і сторони дійшли згоди щодо всіх умов договору (такий спосіб зазвичай застосовується при укладенні договорів на ярмарках); різновидом процедури укладення господарського договору шляхом переговорів є передбачена ст. 39 Закону України «Про здійснення державних закупівель» процедура закупівлі у одного виконавця. (Порядок визначенний у Постанові КМУ Про затвердження Порядку погодження застосування процедури закупівлі в одного учасника" від 28.07.2010 N 668).

Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми договору (щодо регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного правового документа) - щодо договорів, які укладаються на основі типових чи примірних договорів.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

111.Види цін та порядок їх встановлення
Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:
вільні ціни і тарифи, що в свою чергу поділяються на договірні та ціни, що їх встановлюють самостійно підприємства та організації. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів;
державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:
а) державних фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів. Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про ціноутворення в умовах реформування економіки" від 21 жовтня 1994 р. № 733 намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монополіями. Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюють державні органи України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів, цією постановою віднесено Мінекономіки, Мінтранс, Мінфін, Міносвіти, інші міністерства та відомства, а також Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.
Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.
Крім розглянутих вище, Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін.
Певні особливості має ціноутворення при здійсненні експортних та імпортних операцій. Відповідно до п. 1 ст. 23 Закону України "Про підприємства в Україні" та ст. 11 Закону України "Про ціни і ціноутворення" у розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку.
Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України має Указ Президента України "Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності" від 10 лютого 1996 р. та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
За загальним правилом, контрактні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності визначаються її суб'єктами на договірних засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів).
Проте у ряді випадків Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоекономічних угод.
Під індикативними розуміють ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.
Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари:
щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;
щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;
щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;
експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України. Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України та уповноважені ним організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ та організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика щодо певного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.
Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України.
Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України або уповноваженими ним організаціями в газеті "Урядовий кур'єр" не менш як раз на місяць.
З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, всі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.
Оптові (відпускні) ціни застосовують при розрахунках між підприємствами та організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна у таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість1. Якщо продукцію (товар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір - непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. У такому разі податок на додану вартість обчислюється з урахуванням суми акцизного збору.
У разі реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежувати держава.
Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та населенням, що споживає товари.
При розрахунках за продану сільськогосподарськими товаровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.

112.Форми безготівкових розрахунків. Вексель та акредитив.

У безготівкових розрахунках відсутній елемент фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які будуть поступати на його рахунок, у повне розпорядження банку. По суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку відносно вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів.

Відносини, які складаються між володільцем рахунка і банком, за своєю природою, є зобов’язально-правовими. Навіть у випадку, коли кошти до банку вносяться у готівковій формі. Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов’язання між контрагентами, вони дистанціюються від нього, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не виступає стороною первісного зобов’язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті.

Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентується ЗУ “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”. Велике значення у правовому регулюванні відносин, пов’язаних із проведенням розрахунків мають міжнародні правові акти. До них можна віднести, наприклад, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати (редакція 1993 р., публікація № 500), Уніфіковані правила з інкасо Міжнародної торгової палати (від 1 січня 1979 р., № 322), Уніфіковані правила по договірних гарантіях Міжнародної торгової палати (редакція 1978 р., публікація № 325) та ін.

Законом встановлений пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Так, він обов’язковий для розрахунків між юридичними особами, а також за участю фізичних осіб, котрі пов’язані із здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і готівкою, якщо інше не встановлене законом. Розрахунки за участю фізичних осіб, не пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися за їх вибором у готівковій або в безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному або паперовому вигляді (ст.1087 ЦК України).

Безготівкові розрахунки провадяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.

Види безготівкових розрахунків: 1) платіжними дорученнями; 2) акредитивами; 3) розрахунковими чеками (чеками); 4) розрахунками за інкасо; 5) іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначені рядом законів та інших актів, зокрема міжнародно-правовими.

Платіжне доручення – це розпорядження володільця рахунку обслуговуючому банку, відповідно до якого банк зобов’язується за дорученням платника грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту. Форма та зміст платіжного доручення визначаються законом та банківськими правилами.

Банк, який прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні. Для виконання переказу грошей банк має право залучити інший банк (виконуючий банк). Про виконання платіжного доручення банк на вимогу платника повинен негайно повинен надати інформацію, порядок оформлення якої та вимоги до змісту встановлюється законом, банківськими правилами або договором між банком і платником (ст.1091 ЦК України).

Сума платіжного доручення не повинна перевищувати суми грошових коштів на рахунку платника, якщо інше не передбачено договором між платником і банком (наприклад, у випадку укладення договору банківського рахунку з умовою про можливість його кредитування).

Відповідальність невиконання або неналежне виконання платіжного доручення встановлена за загальними правилами. Хоча якщо його невиконанню чи неналежному виконанню сприяла винна поведінка виконуючого банку, останній може бути притягнутий до відповідальності судом (ст.1092 ЦК України).

Акредитив – це доручення клієнта (платника) – заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобов’язується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи – бенефіціара.

Види акредитивів: покритий і непокритий. У разі відкриття покритого акредитива при його відкритті бронюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У разі відкриття непокритого акредитива банк-емітент гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахунку платника за рахунок банківського кредиту.

Відкличний і безвідкличний акредитиви. Відкличний може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одержувача грошових коштів без створення перед одержувачем будь-яких нових зобов’язань (ст.1094 ЦК України). Безвідкличнийможе бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст.1095 ЦК України).

Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає виконуючому банку документи, які передбачені умовами акредитива, що підтверджують виконання усіх умов акредитива, що підтверджують виконання всіх умов акредитива. У разі порушення хоча б однієї з цих умов виконання акредитива не провадиться.

Вексель – це нічим не обумовлене письмове зобов’язання, яке оформлене у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто визначений у векселі платником останні поділяються на прості і переказні.

Простий вексельповинен містити: назву "простий вексель", яка включена в текст документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка видає документ (векселедавець) (ст.75 Уніфікованого закону).

Переказний вексель повинен містити: назву "переказний вексель", яка включена до тексту документа і висловлена тією мовою, якою цей документ складений; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому повинен бути здійснений платіж; найменування особи, якій або наказу якої повинен бути здійснений платіж; зазначення дати і місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель (трасант) (ст.1 Уніфікованого закону).

Законодавство про обіг векселів в Україні складається із Женевської конвенції (1930 р.), якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон), Женевської конвенції (1930 р.) про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції (1930 р.) про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, ЗУ "Про цінні папери і фондову біржу", ЗУ "Про обіг векселів в Україні” та інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.3 ЗУ “Про обіг векселів в Україні” суб’єктами вексельних зобов’язань на території України можуть бути юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених КМ України. Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

113.Правове регулювання та специфіка діяльності технологічних парків в Україні

Сьогодні в більшості розвинених країн світу технологічні парки є основними елементами інфраструктури, тому держава у цих країнах, розуміючи важливу роль технопарків, запроваджує для них особливу економічну політику, яка включає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування окремих інноваційних розробок, державне замовлення на інноваційну продукцію.

У сучасних умовах необхідно розробити напрями інноваційного розвитку та створення технологічних парків на території України, що забезпечить підвищення конкурентоспроможності українських технологій і продукції на світовому ринку. Механізм функціонування та специфіка розвитку в Україні технологічних парків, порівняльні характеристики їх діяльності в окремих регіонах, систематизація й аналіз накопиченого досвіду, а також напрямки стратегічного розвитку та можливості застосування закордонного досвіду при їх створенні є не дослідженими.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» (далі - Закон) технологічним парком може визнаватись група юридичних осіб, що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів з метою створення організаційних засад виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Отже, учасники технологічного парку здійснюють спільну господарську діяльність на підставі договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів (далі - Договір).

Питання правового регулювання спільної господарської діяльності досліджувалися з цивільно-правової точки зору О.В. Дзерою, А.С. Довгертом, В.В. Луць, С.Ю. Погуляєвим та іншими вченими-правниками. З господарсько-правовї – Н.Є. Косач, О.М. Вінник, О.Е. Сімсон. Аналіз чинного законодавства України щодо здійснення спільної господарської діяльності учасниками технологічного парку дозволяє зробити висновок, що на сьогоднішній день така діяльність має ряд особливостей, які не врегульовані нормами Цивільного та Господарського кодексів України, окремі особливості визначені Законом та підзаконними нормативно-правовими актами.

Особливе значення для регулювання спільної господарської діяльності учасників технологічного парку має Договір. Поняття Договору та його умови укладання визначає Закон, але такої правової регламентації недостатньо, оскільки Договір спрямований на створення інноваційної структури, яка називається технологічним парком.

Представляє інтереси технологічного парку керівний орган, який здійснює поточне керівництво діяльністю технологічного парку, від імені учасників технопарку відкриває спеціальний рахунок технологічного парку. На керівний орган технологічного парку покладені функції представлення інтересів учасників технологічного парку в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, укладення відповідно до законодавства договорів від імені технологічного парку, та інші функції відповідно до договору.

Враховуючи складний характер договору та його важливе значення щодо функціонування технологічних парків України, вважаємо, що він потребує більш детальної правової регламентації, наприклад, шляхом затвердження Кабінетом Міністрів України Типового договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів учасників технологічного парку.

Технопарки функціонують переважно на основі венчурного капіталу і мають на меті створення принципово нових технологій і зразків промислової продукції, сприяючи комерціалізації досягнень технологічної революції.

Основу діяльності технопарку складає виробничо-технологічна діяльність. Для вирішення специфічних завдань, пов’язаних зі здійсненням цієї діяльності, створюються окремі юридичні особи – малі і середні підприємства. Мережа цих підприємств досить розгалужена, через них технопарки впроваджують нові технології у виробництво і здійснюють комерціалізацію наукових досліджень. Адже, функціонуючи ізольовано, малі і середні підприємства потрапляють у досить складну ситуацію, тому що вони мають дуже обмежені фінансові, технічні та інші можливості. З цієї причини такі підприємства мають тенденцію до утворення об’єднань, що одержали назву технологічних парків.

Основні недоліки в діяльності українських технопарків пов’язані з вкрай недосконалою системою супроводу цієї діяльності. Державна комісія з технопарків не займається вдосконаленням інноваційного законодавства. Більше того, ті зміни, які були здійснені в нормативній базі щодо функціонування технопарків, призвели до віддалення їх від інноваційного процесу як елементу економічного розвитку.

Технопарки мають впливати не тільки на економіку регіонів, структурну перебудову промисловості, але й на розвиток культурологічного середовища тих напрямків, що пов’язані з людиною, природою, суспільством.

Концепція реформування повинна передбачати також об’єднання українського наукового потенціалу з підприємницьким потенціалом тих країн, що не мають власної фундаментальної науки. У великих наукових центрах варто створювати не технопарки, а технопаркові зони, розподілені в межах усього населеного пункту. Технопаркова зона може послужити доброю базою для перетворення х у технополіси чи інноваційні порти.

Роль технопарків виявляється у формуванні технологічної бази країни і технологічному трансферті, а також у забезпеченні конкурентоспроможності товарів і послуг. Технопарк повинен бути результатом співпраці усіх суб’єктів, від яких залежить доля регіону. Він має стати спільним підприємством, у створенні якого беруть участь регіональні і місцеві органи влади і управління, промислові підприємства, приватні підприємці та фінансові інститути.

114.Адміністративно-господарські санкції майнового характеру.

Адміністративно-господарські санкції- це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.

Господарсько-організаційнісанкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.

До них відносяться: обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усунення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передбачених ст. 246 ГК випадках тощо); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»); скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК); примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням); застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК); припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК); застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).

Механізм застосування господарсько-організаційних санкцій залежить від їх різновиду: а) адміністративний порядок (за рішенням компетентних органів) передбачений щодо більшості санкцій, у тому числі таких, як: тимчасове призупинення діяльності суб'єкта господарювання до усунення виявлених порушень; призупинення дії та скасування ліцензій; застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова реорганізація; б) судовий порядок - передбачається щодо скасування відомостей державної реєстрації та примусової ліквідації.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 524; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 89 90 91 92 93 94 95 969798 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!