Перегляд судових рішень Верховним судом України.

Глава 3. ПЕРЕГЛЯД СУДОВИХ РІШЕНЬ ВЕРХОВНИМ СУДОМ УКРАЇНИ

Стаття 353. Перегляд судових рішень Верховним Судом України

1. Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Стаття 354. Право на звернення про перегляд судових рішень

1. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

3. Не може бути подана заява про перегляд ухвал суду касаційної інстанції, які не перешкоджають провадженню у справі. Заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного провадження.

Стаття 355. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Стаття 356. Строк подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання, на підтвердження підстав, установлених пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.

2. Заява про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, може бути подана не пізніше одного місяця з дня, коли особі, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

3. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою, другою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк. Заява про перегляд судового рішення залишається без розгляду, якщо особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, а також якщо в поновленні строку відмовлено. Питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду вирішується судом без виклику осіб, які беруть участь у справі, та за результатами розгляду постановляється відповідна ухвала.

Стаття 357. Вимоги до заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається у письмовій формі.

2. У заяві про перегляд судових рішень зазначаються:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) ім'я (найменування), поштова адреса особи, яка подає заяву, та осіб, які беруть участь у справі, а також їхні номери засобу зв'язку, адреса електронної пошти, якщо такі є;

3) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв'язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява подана на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу;

5) вимоги особи, яка подає заяву;

6) у разі необхідності - клопотання;

7) перелік матеріалів, які додаються.

3. Заява підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження.

Стаття 358. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень

1. Заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ. До заяви додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі;

2) копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву;

3) копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах;

4) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, або клопотання особи про витребування копії такого рішення в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи, якщо її немає у розпорядженні особи, яка подала заяву, - у разі подання заяви про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.

2. До заяви додається документ про сплату судового збору. За подання і розгляд заяви на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, судовий збір не сплачується.

Стаття 359. Перевірка відповідності заяви вимогам цього Кодексу Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ

1. Заява про перегляд судового рішення, яка надійшла до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, реєструється у день її надходження та не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду.

2. Суддя-доповідач протягом трьох днів здійснює перевірку відповідності заяви вимогам цього Кодексу. У разі встановлення, що заяву подано без додержання вимог статей 357 та 358 цього Кодексу, заявник письмово повідомляється про недоліки заяви та строк, протягом якого він зобов'язаний їх усунути.

3. Якщо заявник усунув недоліки заяви в установлений строк, вона вважається поданою у день первинного її подання до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

4. Заява повертається заявнику, якщо:

1) заявник не усунув недоліки протягом установленого строку;

2) заяву подано особою, яка не має права на подання такої заяви;

3) заяву підписано від імені особи, яка не має повноважень на ведення справи;

4) є ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про відмову у допуску справи до провадження за наслідками її розгляду, прийнята з аналогічних підстав.

5. Повернення заяви з підстав, зазначених у частині четвертій цієї статті, не перешкоджає повторному зверненню у випадку належного оформлення заяви або з інших підстав ніж ті, що були предметом розгляду.

6. За відсутності підстав для повернення заяви, в якій міститься клопотання особи про витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, суддя-доповідач невідкладно постановляє ухвалу про витребування такої копії рішення разом з її автентичним перекладом в органу, відповідального за координацію виконання рішень міжнародної судової установи.

Стаття 360. Допуск Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ справи до провадження

1. Вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка формується у порядку, встановленому частиною третьою статті 111 цього Кодексу, без участі суддів, що прийняли рішення, яке оскаржується.

2. Про допуск справи до провадження або відмову в такому допуску Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом п'ятнадцяти днів з дня надходження заяви, а в разі витребування копії рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, - з дня надходження такої копії постановляє ухвалу. Ухвала постановляється без виклику осіб, які беруть участь у справі. Ухвала про допуск справи до провадження або про відмову в такому допуску повинна бути обґрунтованою.

3. Ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами надсилається до Верховного Суду України протягом п'яти днів з дня її постановлення. Копія ухвали про допуск справи надсилається разом із копією заяви особам, які беруть участь у справі, а в разі відмови у допуску особі, яка подала заяву.

4. Якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов'язань є наслідком недотримання норм процесуального права, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд справи здійснюється колегією у складі п'яти суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Стаття 360¹. Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України

1. Ухвала про допуск справи до провадження разом із заявою про перегляд судового рішення та доданими до неї документами реєструється у день її надходження, але не пізніше наступного дня передається судді-доповідачу, визначеному автоматизованою системою документообігу суду. Суддя-доповідач протягом трьох днів постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та надсилає її копії особам, які беруть участь у справі.

2. Суддя-доповідач протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження здійснює підготовку справи до розгляду Верховним Судом України:

1) виносить ухвалу про витребування матеріалів справи та направляє її до відповідного суду;

2) вирішує питання про зупинення виконання відповідних судових рішень;

2¹) вирішує питання про поновлення строку для подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду, якщо таке питання не розглядалося у Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

3) доручає відповідним фахівцям науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготувати науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосована судом (судами) касаційної інстанції у подібних правовідносинах;

4) визначає органи державної влади, представники яких можуть дати пояснення в суді щодо суті правового регулювання цією нормою закону та дає розпорядження про їх виклик до суду;

5) здійснює інші заходи, необхідні для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права.

Стаття 360². Порядок розгляду справи Верховним Судом України

1. У Верховному Суді України справа про перегляд судового рішення з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, розглядається на засіданні Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України.

Якщо судове рішення оскаржується з підстав неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права судами касаційної інстанції різної юрисдикції, справа розглядається на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, до складу яких входять судді відповідної спеціалізованої юрисдикції. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від загального складу відповідних судових палат Верховного Суду України.

2. Справа про перегляд судового рішення з підстави, встановленої пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, розглядається на спільному засіданні всіх судових палат Верховного Суду України. Засідання є правомочним за умови присутності на ньому не менше двох третин суддів від складу Верховного Суду України, визначеного законом.

3. Відкриття судового засідання, оголошення складу суду, роз'яснення права відводу, роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків здійснюється відповідно до глави 4 розділу III цього Кодексу.

4. Після проведення процесуальних дій, зазначених у частині третій цієї статті, та розгляду клопотань осіб, які беруть участь у справі, суддя-доповідач доповідає в необхідному обсязі про зміст вимог, викладених у заяві про перегляд судових рішень, та результати проведених ним підготовчих дій.

5. Особа, яка подала заяву про перегляд судових рішень, та особи, що приєдналися до неї, у разі їх прибуття у судове засідання мають право надати пояснення по суті заявлених вимог. Якщо такі заяви подали обидві сторони, першим дає пояснення позивач. Для з'ясування сутності норми матеріального права, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення представників органів державної влади.

6. Неприбуття сторін або інших осіб, які беруть участь у справі і належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, для участі у судовому засіданні не перешкоджає судовому розгляду справи.

7. Після закінчення заслуховування пояснень осіб, зазначених у частині п'ятій цієї статті, суд виходить до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення.

8. Строк розгляду справи Верховним Судом України не може перевищувати одного місяця з дня відкриття провадження у справі.

Стаття 360³. Повноваження Верховного Суду України

1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:

1) про повне або часткове задоволення заяви;

2) про відмову в задоволенні заяви.

2. Судді, які не погоджуються з постановою, можуть висловити окрему думку, що додається до постанови.

3. Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Стаття 360⁴. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви

1. Суд задовольняє заяву у разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу.

2. Якщо суд установить, що судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 цього Кодексу, є незаконним, він скасовує його повністю або частково і приймає нове судове рішення, яке має містити висновок про правильне застосування норми матеріального права щодо спірних правовідносин та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.

3. Якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

4. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви має бути вмотивованою.

Стаття 360⁵. Постанова Верховного Суду України про відмову в задоволенні заяви

1. Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

2. Постанова про відмову в задоволенні заяви має бути вмотивованою.

Стаття 360⁶. Повідомлення про ухвалення рішення та його виготовлення

1. Постанова Верховного Суду України повинна бути виготовлена та направлена особам, які беруть участь у справі, не пізніше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи.

Стаття 360⁷. Обов'язковість судових рішень Верховного Суду України

1. Рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.

2. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом.

3. Рішення Верховного Суду України, прийняті за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу, підлягають опублікуванню на офіційному веб-сайті Верховного Суду України не пізніш як через десять днів з дня їх прийняття.

96.Система господарських судів України встановлена Законом “Про судоустрій і статус суддів” (2010). Господарське судочинство ґрунтується на дотриманні встановлених законами правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному кодексі України та інших законах. Господарські суди застосовують Конституцію України, Закони України, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародних договорів.

Єдину систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди. Місцевими господарськими судами відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” є: господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Особливе місце у судово-господарській системі займає Вищий господарський суд України, який є вищим судовим органом господарських судів України. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів, в його складі утворюються Президія, як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України, та Пленум Вищого господарського суду України.

Вищий господарський суд України у визначених законом формах:

здійснює нагляд за діяльністю апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів і дає роз’яснення з питань судової практики;

розглядає у касаційному порядку справи;

забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;

веде і аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення господарських справ;

забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, а також здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Місцеві господарські суди вирішують спори, віднесені до їх компетенції; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення; ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських правовідносин; вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, які утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з обов’язковим визначенням території, на яку поширюються повноваження цих судів та їх місцезнаходження. Указами Президента України від 11 липня 2001 р., 30 травня 2002 р. та 25 червня 2003 р. в Україні утворено 11 апеляційних господарських судів.

Апеляційні господарські суди мають відповідні повноваження: переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюється його повноваження; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ним постанови; проводять роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин; подають пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів, надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим господарським судам та виконують інші повноваження, передбачені законодавством.

Інститут підвідомчості, за загальним правилом, використовується для визначення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежовувати їх від справ, віднесених до ведення інших судових органів.

Підвідомчість господарських справ визначається в багатьох випадках нормативними актами господарського законодавства, які часто містять посилання загального характеру на те, що спори, які виникають з того чи іншого приводу, вирішуються “судом або господарським судом”. У цьому разі слід звертатись до спеціальних норм господарського процесуального законодавства, що визначають підвідомчість справ господарським судам.

Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі:

справи у спорах, що виникають при укладанні, змінні, розірванні та виконанні господарських договорів, в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження,
передбаченого ГПК, з урахуванням особливостей встановлених Законом України від 30 червня 1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а стосовно банкрутства банків – також Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року;

справи за заявами органів Антимонопольного комітету, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який був, і також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Згідно ч. 4 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.

На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.

97.Переддоговірні відносини на зако­нодавчому рівні не виокремлено в са­мостійний вид відносин. Залежно від суб´єктного складу та змісту вони можуть підпадати під ознаки як госпо­дарсько-виробничих, так і організа­ційно-господарських відносин (якщо одним з учасників подібних відносин є суб´єкт організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). «Вторг­нення» права у переддоговірні відно­сини у сфері господарювання зумов­лено необхідністю подолання проявів недобросовісної поведінки з боку май­бутніх контрагентів, що в низці випад­ків може вплинути на чинність досяг­нутої між ними домовленості. Чинне законодавство (ч. 2 ст. 180 ГК Украї­ни) для визнання договору укладеним потребує наявності трьох умов: 1) до­сягнення згоди щодо всіх суттєвих умов; 2) втілення такої згоди у належ­ну форму; 3) дотримання передбаче­ного законом порядку досягнення цієї згоди. У контексті останньої виокрем­леної законодавцем умови слід звер­нути увагу на дві обставини: по-перше, існує ціла низка способів (порядків) досягнення згоди щодо всіх суттєвих договірних умов, не всі з яких регла­ментуються чинним законодавством (наприклад, досягнення згоди шляхом проведення переговорів); по-друге, не всі способи (порядки) укладення договору, які передбачені чинним за­конодавством, мають імперативний характер. Інакше кажучи, порядок ук­ладення господарського договору мо­же бути встановлений як законодав­чим шляхом (при цьому такий поря­док може мати як обов´язковий, так і рекомендаційний характер), так і до­мовленістю між майбутніми контр­агентами. І саме від того, який поря­док укладення договору (досягнення згоди) порушено, яка форма зовніш­ньої об´єктивації такого порушення, залежить вирішення питання про правові наслідки недобросовісної по­ведінки сторони.

Загальний порядок укладення гос­подарських договорів чітко регламен­тується ст. 181 ГК України. Етапами цього порядку є: направлення проекту договору (оферти) однією стороною; розгляд проекту договору другою сто­роною та його прийняття (акцепт); отримання першою стороною підписа­ного другою стороною проекту дого­вору. При цьому слід зазначити, що 20-денний термін, передбачений ГК України для розгляду проекту догово­ру та/або протоколу розбіжностей, має рекомендаційний характер, тобто може бути змінений сторонами на інший термін. Ця процедура викорис­товується під час укладення стандар­тизованих господарських договорів (зі стандартними договірними умовами). Від загального порядку укладення до­говору відрізняється порядок укла­дення договору шляхом проведення переговорів (у такому випадку обидві сторони беруть участь у розробці до­говірних умов, відповідно «авторство» проекту договору належить одночасно обом сторонам); конкурентний поря­док, у межах якого застосовуються два види спеціальних процедур: конкурс (тендер) та публічні торги (аукціон); дозвільний порядок, який вимагає для укладення договору отримання попе­реднього дозволу (або попереднього узгодження договірних умов) з боку відповідних органів чи осіб, які не є сторонами договору, порядок укладен­ня договору шляхом приєднання до нього; укладення договору за рішен­ням суду тощо. Свої особливості має порядок укладення договору, обов´я­зок укладення якого випливає з попе­реднього договору або імперативних положень чинного законодавства, що наділяють відповідну особу статусом суб´єкта публічних зобов´язань.

У низці випадків укладення дого­вору може розпочинатися за однією процедурою (порядком укладення), а закінчитися іншою, за винятком ви­падків, коли чинне законодавство пе­редбачає як обов´язковий для того чи іншого договору відповідний порядок укладення, чим виключає можливість застосування іншого.

Найпоширенішим у господарсько­му обороті порядком укладення дого­ворів є проведення переговорів. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентова­ний чинним законодавством), сторони цілком вільні у визначенні правил ве­дення переговорів. Зазначені правила можуть встановлюватися сторонами як в усній формі, так і фіксуватися у переддоговірних угодах. Утім, зазна­чені угоди можуть стосуватися не тільки порядку ведення переговорів (строків, протягом яких має бути роз­почато (закінчено) переговори, конфі­денційності інформації, отриманої під час переговорів тощо), а й закріплюва­ти проміжний результат, який досяг­нуто під час переговорів, сторонам яких не вдалося досягти кінцевої до­мовленості щодо всіх суттєвих умов. Так, до переддоговірних угод законо­давство низки країн відносить угоди з навмисно відкритими умовами (узго­дження яких сторонами передбачено у майбутньому), що не є перешкодою їх визнання укладеними (такими, що відбулися). У разі ж недосягнення зго­ди за відкритими умовами останні мо­жуть визначатися у судовому порядку. Можливість укладення таких дого­ворів передбачена як Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, так і торговими кодексами окремих країн.

У 1997 р. робоча група по міжнарод­ним договорам під керівництвом М. Фонтейна склала звіт про передд-говірні угоди, в якому було виокремле­но 26 типових прикладів, які роз­поділено на чотири базові групи: 1) кін­цеві договори з деякими варіаціями;

2) угоди про стадії переговорів; 3) уго­ди, що юридично не пов´язують їх сторін; 4) угоди, що містять кінцеву до­мовленість щодо певних аспектів пере­говорів [1, 273].

Згідно з чинним законодавством (ст. 182 ГК України) юридичні наслід­ки здатен породжувати тільки один вид переддоговірних угод — поперед­ній договір. Виникає питання про зна­чення всіх інших видів переддоговір­них «джентельменських» угод у про­цесі упорядкування договірних відно­син учасників господарського обороту (стабілізації договірної дисципліни). Якщо такі угоди (які мають власний, відмінний від основного договору, предмет) не є юридично зобов´язую­чими для сторін, який сенс їх укладен­ня? На сьогодні в судовому порядку розглядаються два види переддо­говірних спорів за позовами: про спо­нукання до укладення договору (якщо одна зі сторін є зобов´язаною укласти договір на підставі законодавчих по­ложень чи раніше укладеного нею по­переднього договору); про розгляд розбіжностей за договірними умова­ми. А чи може бути предметом судово­го розгляду спір, пов´язаний із пору­шенням процедури ведення перего­ворів, встановленої у переддоговірній угоді, та відповідно застосовуватися санкції, передбачені в ній? Показови­ми у цьому контексті є положення, відображені у Принципах Європей­ського договірного права, Принципах УНІДРУА, за якими дотримання обо­в´язку добросовісності та чесної діло­вої практики передбачає, зокрема, й те, що сторони пов´язані практикою, вста­новленою ними у своїх взаємовідноси­нах [2, 27]. Порушення передбаченого у переддоговірних угодах порядку укладення договору не впливає на чинність уже укладеного попри ці об­ставини договору. Зовсім іншою є си­туащя, коли вчинені однією з учас­ниць переговорів порушення мають ознаки недобросовісної поведінки, спрямованої на зволікання досягнен­ня кінцевої згоди за усіма суттєвими умовами договору, та/або дає всі під­стави вважати, що ця учасниця не має наміру вступати у договірні зв´язки. За правом низки країн за недобро­совісне ведення переговорів передба­чено відповідальність у вигляді від­шкодування збитків потерпілій сторо­ні, а в деяких випадках і моральної шкоди. Нині договірне право у всіх правових системах розвивається у на­прямі покладення на сторін переддоговірного етапу загального обов´язку добросовісної поведінки, порушення якого може притягнути недобросовіс­ну сторону до переддоговірної відпо­відальності. Вимоги добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі стали майже єдиним положенням, що регулює відносини сторін у зв´язку з укладенням договору під час перего­ворів. Як абсолютно нова для права ідея, положення про переддоговірну відповідальність (тобто відповідаль­ність за недобросовісну поведінку під час переговорів) розвинулися extra legem на рівні судової практики та зви­чаїв ділового обороту, і тільки почина­ючи з другої половини XX ст. почали відображатися на законодавчому рівні [З, 213-214]. На сьогодні право більшості країн визнає підставою пе­реддоговірної відповідальності пору­шення обов´язку добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі. На доктринальному рівні цю відповідаль­ність поділяють на два різновиди: 1) відповідальність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддо­говірному етапі, що перетворила до­говір на недійсний; 2) відповідаль­ність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддоговірному етапі, що призвела до неукладення до­говору.

Вітчизняне законодавство визнає підставою господарсько-правової від­повідальності правопорушення у сфе­рі господарювання (ст. 216 ГК Украї­ни). Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України учасник господарських відносин від­повідає за: 1) невиконання, неналежне виконання господарського зобов´язан­ня; 2) порушення правил здійснення господарської діяльності (діяльності, спрямованої на виготовлення та реалі­зацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру).

Як бачимо, недобросовісне ведення переговорів безпосередньо не визначе­но як господарське правопорушення (підстава господарсько-правової від­повідальності). У низці випадків недо­бросовісна поведінка однієї зі сторін переговорів може підпадати під озна­ки тих чи інших видів правопорушень (наприклад, під ознаки недобро­совісної конкуренції). Разом із тим слід зазначити, що правила здійснен­ня господарської діяльності — це пра­вила, які встановлюються як щодо ви­робництва товарів (у широкому зна­ченні слова), так і щодо їх реалізації. У свою чергу, поняття «реалізація то­варів» (у широкому значенні слова) охоплює відносини, пов´язані як з укладенням договорів, спрямованих на їх реалізацію (а переговори — є са­мостійною процедурою укладення та­ких договорів), так і з їх виконанням. Більше того, основним принципом провадження підприємницької діяль­ності, яке має імперативний характер та діє незалежно від волі суб´єктів та­кої діяльності, є принцип добросо­вісної та чесної ділової практики (цей принцип, як і інші принципи права, має пряму дію). Відповідно, його порушення, зокрема й під час прове­дення переговорів, що передують укладенню комерційних договорів, є од­ним із проявів недобросовісної пове­дінки у сфері господарювання. Зна­чення принципу добросовісної та чес­ної ділової практики полягає у тому, що кожний, хто постраждав від недоб­росовісної поведінки іншої особи, має отримати правовий захист [4, 55]. З метою послідовного провадження цього принципу вітчизняному законо­давцю було б доречно взяти за взірець відповідні положення Принципів між­народних комерційних договорів УНІДРУА. Так, заст. 2.1.15 Принципів УНІДРУА сторона вільна проводити переговори та не несе відповідальності за недосягнення згоди. Однак сторона, яка веде або перериває переговори не­добросовісно, є відповідальною за збитки, спричинені другій стороні. Недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори або їх продов­ження за відсутності наміру досягти угоди з другою стороною [2, 64-65]. Відповідальність сторони за недобро­совісні переговори передбачає відшко­дування збитків потерпілій стороні та компенсацію за втрату можливості ук­ласти інший договір із третьою осо­бою. Спеціальною підставою, за якою сторона, яка брала участь у перегово­рах, має право на компенсацію, слід розглядати безпідставне збагачення (глава 83 ЦК України (набуття, збере­ження майна без достатньої правової підстави)). Наприклад, у низці ви­падків, коли сторони передбачають розкриття у процесі ведення перего­ворів інформації, що становить ко­мерційну цінність, вони укладають угоди про конфіденційність або перед­бачають відповідне застереження в ук­ладених між ними переддоговірних угодах. Принципи УНІДРУА (ст. 2.1.16) навіть за умови відсутності угоди (за­стереження) про конфіденційність ґрунтуються на автоматичному покла­денні на сторін обов´язку щодо кон­фіденційності інформації, отриманої у процесі ведення переговорів, а також обов´язку невикористання такої ін­формації для власних цілей (незалеж­но від того, чи було укладено договір). Засобом правового захисту при пору­шенні такого обов´язку відповідно до Принципів УНІДРУА є компенсація, заснована на вигоді, яку отримано другою стороною. Крім того, коли інформацію було розкрито тільки ча­стково, потерпіла сторона може звер­нутися до суду з вимогами щодо забо­рони таких дій. Принципу добро­совісності та чесної ділової практики Принципи УНІДРУА також підпоряд­ковують право припинення перего­ворів (сторона не може залишатися вільною у праві припинити перегово­ри раптово та без будь-яких підстав) [2, 67-69].

Ще одним відкритим на сьогодні питанням переддоговірного етапу є визначення компетентного закону, спрямованого на регламентацію пе­реддоговірних відносин, що виника­ють у процесі укладення зовнішньо­економічних договорів (при цьому йдеться як про дотримання самого по-рядоку укладення зовнішньоеконо­мічного договору, так і про підстави переддоговірної відповідальності). Так, зовнішньоекономічний договір не завжди має «єдиний договірний ста­тут», тобто різні питання, які виника­ють як під час укладення та виконання такого договору, можуть регулюватися правом різних країн. Такі питання мо­жуть бути пов´язані з визначенням: форми зовнішньоекономічного дого­вору; змісту прав та обов´язків сторін; здатності сторін до укладення догово­ру; умови дійсності договору та під­стави визнання його недійсними, наслідками такого визнання тощо. На відміну від усіх перелічених питань, питання про право, що має застосову­ватися до взаємовідносин сторін до моменту укладення ними договору (зокрема й правила проведення різних переддоговірних процедур, що переду­ють укладенню договору, значення та вимоги до тих чи інших переддо­говірних угод, умови переддоговірної відповідальності тощо), залишається невирішеним. На доктринальному рівні існує декілька підходів щодо об­рання компетентного правопорядку для врегулювання тих чи інших пи­тань, що виникають на переддоговірному етапі. Прихильники першо­го підходу пропонують використову­вати для кваліфікації оферти (включа­ючи визначення критеріїв, яким вона має відповідати, можливості її відкли­кання тощо) право країни, де була зроблена оферта, і відповідно до акцепту — право країни на його здій­снення. Утім, зазначений підхід на­вряд чи можна визнати вдалим, оскільки він «розшаровує» регламен­тацію єдиного загального порядку укладення договору як цілісної перед­договірної процедури та не враховує наявності інших можливих порядків укладення зовнішньоекономічних до­говорів. Так, якщо керуватися логікою такого підходу, то вбачається, що правомірність ведення переговорів має визначатися за правом країни їх проведення. Проте як бути у випадку ведення переговорів на території декількох країн?

За другим підходом, існуючим у те­оретичній площині, пропонується за­стосування до оферти та акцепту пра­ва країни, що застосовувалося б до змісту договору (у випадку його укла­дення). Утім, прихильники цього під­ходу не враховують те, що внаслідок дії принципу автономії волі сторін зміст договору, що буде укладено (умови про права та обов´язки сторін), може підпорядковуватися праву будь-якої країни, однак вибір такого права здійснюється в рамках переддоговір­них відносин, а не передує їм. При цьому, як справедливо звертає увагу А. Кучер, сам спір з приводу процеду­ри укладення договору може виникну­ти ще до моменту обрання сторонами права, що буде застосоване до змісту договору. Більше того, принцип авто­номії волі сторін зовнішньоеконо­мічного договору не виключає й мож­ливості підпорядкування тих чи інших змістовних частин договору праву різних країн. Про це свідчать положення ч. З ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. [5], відповідно до якої вибір права може бути здійсне­ний щодо правочину в цілому або його окремої частини.

Нарешті, третій підхід пропонує використання для вирішення зазначе­них питань права країни місце укла­дення договору. Однак і цей підхід має свої вади, пов´язані насамперед із різним визначенням самого «місця ук­ладення договору» у праві різних країн. За вітчизняним законодавством (ст. 647 ЦК України) [6] договір вва­жається укладеним у місці проживан­ня фізичної особи або за місцезнахо­дженням юридичної особи, яка зроби­ла пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. У США договір вважається укладе­ним у місці, де діє акцептант, а у Ве­ликій Британії — в місці, де отримано акцепт [1, 13-14]. Крім того, як зазна­чалося, ціла низка договорів укла­дається поза межами традиційної про­цедури (оферта-акцепт), що додатково свідчить про неможливість беззасте­режного використання цієї колізійної формули.

Загалом слід визнати, що, незважа­ючи на всю значущість і багато­гранність переддоговірного етапу гос­подарсько-договірної діяльності, ціла низка юридично значущих питань, що виникають у його межах, залишилась поза увагою законодавця. У цьому контексті вбачається за доцільне:

• доповнення глави 20 ГК Украї­ни окремою статтею «Особливості ук­ладення господарських договорів шляхом проведення переговорів»;

• диференціація переддоговірних угод за їх предметом, з чітким визначенням на законодавчому рівні наслідків кожної з таких угод;

• встановлення переддоговірної відповідальності за недобросовісну поведінку на переддоговірному етапі під час укладення господарських дого­ворів;

• закріплення у Законі України «Про міжнародне приватне право» колізійного принципу обрання компе­тентного закону, що буде підлягати за­стосуванню до переддоговірних відно­син у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

 

98. Учасники судового господарського процесу.

1. Склад учасників судового господарського процесу.

Учасники судового господарського процесу – це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. Учасників процесу можна визначити також як таких осіб, які мають юридичну зацікавленість у справі і в силу такої зацікавленості наділені правом впливати на рух господарського процесу.

Їхній інтерес у процесі може бути спрямований на захист своїх прав чи охоронюваних законом інтересів або на захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб у передбачених законом випадках. За цим критерієм виділяють матеріально-правовий інтерес та суспільний інтерес (державний, службовий, функціональний).

Інтерес кожного учасника в справі є юридичним, тобто таким, що є підставою для участі в справі і в той же час відрізняється від інтересу інших учасників, що передбачає наділення особи специфічним комплексом процесуальних прав і обов язків. Цю обставину необхідно враховувати при вирішенні питання про місце в процесі тієї чи іншої особи.

Матеріально-правовий інтерес до процесу існує об єктивно і означає можливість впливу судового рішення на права, обов язки учасників. Відсутність можливості такого впливу свідчить про те, що особа не має юридичного інтересу до процесу і, відповідно, не може брати в ньому участь.

Склад учасників судового господарського процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи:

1) особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);

2) особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи);

3) особи, які залучаються до процесу для давання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, судовий експерт).

 

2. Сторони в судовому господарському процесі, їх права та обов язки.

Основними учасниками судового господарського процесу є сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, є характерною і визначальною ознакою судового провадження. Важливою ознакою сторін є юридична зацікавленість. Так, відповідно до ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Але законодавець не визначає, в чому може полягати цей інтерес. Досліджуючи категорію інтересу в праві, багато авторів доходять висновку про існування матеріально-правового інтересу і обумовленого ним процесуального інтересу, які у своїй єдності і визначають юридичну заінтересованість особи в процесі.

Юридичну зацікавленість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає в отриманні того блага, яке принесе йому рішення господарського суду про задоволення позову (матеріально-правовий інтерес) і у винесенні господарським судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес). Так само юридичну заінтересованість, але протилежну за змістом, має відповідач, для якого матеріально-правовий інтерес полягає у встановленні рішенням господарського суду відсутності будь-яких правових обов язків перед позивачем, а процесуальний – у винесенні господарським судом рішення про відмову в позові. Стосовно правосуддя з господарських відносин юридичну заінтересованість підприємств та організацій необхідно розглядати як об єктивно існуюче явище, яке виражається в такому відношенні, за яким права й обов язки сторін знаходяться в залежності від рішення господарського суду. Саме в поширенні дії рішення господарського суду на права й обов язки сторін і полягає сутність юридичної заінтересованості.

Господарське процесуальне законодавство визначає, хто може бути сторонами в процесі. Позивачами та відповідачами можуть бути підприємства і організації, зазначені в ст. 1 ГПК України. Це підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб єкта підприємницької діяльності. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб єктами підприємницької діяльності.

Позивачами в судовому господарському процесі є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушуваного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами в господарському судовому процесі є підприємства та організації, фізичні особи-підприємці, яким пред явлено позовну вимогу.

Права та обов язки сторін визначено ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними права, наданими їм ГПК України.

Сторони зобов язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об єктивного дослідження всіх обставин справи.

Окрім загальних прав (спільних для сторін), сторони мають і специфічні права, зокрема, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити предмет або підставу позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Господарське процесуальне законодавство допускає можливість участі в справі кількох позивачів і відповідачів (ст. 23 ГПК України), що визначається в юридичній літературі як процесуальна співучасть. Кожен із позивачів чи відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно.

Господарський суд за наявності достатніх підстав залучити за клопотанням сторони або за власною ініціативою до участі в справі іншого відповідача.

Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного (неналежного) відповідача належним відповідачем. У разі залучення іншого відповідача чи заміні неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

Від залучення іншого відповідача та заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво, тобто заміну сторони, яка вибула, її правонаступником (ст. 25 ГПК України).

 

3. Треті особи у судовому господарському процесі.

Багатосуб єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі третіх осіб у судовому господарському процесі. Господарське процесуальне законодавство (статті 26, 27 ГПК України) передбачає два види третіх осіб: 1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору; 2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов язки позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права чи обов язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, з яких підстав третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов язки відповідних сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову повністю або частково.

 

4. Участь прокурора у судовому господарському процесі.

Відповідно до ст. 18 ГПК України прокурор є учасником судового господарського процесу, поряд із сторонами, третіми особами та іншими.

Прокурор бере участь у розгляді справи за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, для представництва державних інтересів. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

Стаття 29 ГПК України передбачає участь прокурора у розгляді справи, а також обсяг і межі його повноважень. Повноваження прокурора в судовому господарському процесі визначені Законом України «Про прокуратуру» та Господарським процесуальним кодексом України. Відповідно до ст. 29 ГПК України та ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право брати участь у судовому господарському процесі, вступаючи у справу в будь-якій стадії, якщо цього потребує захист інтересів держави або суспільства.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні – також і усно.

Прокурор, який бере участь у справі, несе обов язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті.

Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

 

5. Інші учасники судового господарського процесу.

Відповідно до ст. 30 ГПК України в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Зазначені особи зобов язані з явитися до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

В судовому процесі може також брати участь судовий експерт. Стаття 31 ГПК України визначає правовий статус експерта як учасника судового господарського процесу. Але при встановленні його статусу слід також керуватися і Законом України «Про судову експертизу». Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» експертами можуть бути особи, якц мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку й атестацію як судові експерти певної спеціальності. Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур веде Міністерство юстиції України. У випадку, якщо господарський суд доручає проведення судової експертизи підприємницькій структурі або громадянинові, суду слід пересвідчитися, чи можуть вони здійснювати таку діяльність згідно з вимогами статей 7 та 10 Закону України «Про судову експертизу». Суд зобов язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціалізацією в безпосереднього виконавця експертизи.

Не можуть залучатися до виконання обов язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість.

Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством. Зокрема, сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Особа набуває права та несе обов язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу в справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи акти ревізії, калькуляції, інші висновки спеціалістів, навіть якщо вони подані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з ясування зазначених у таких документах обставин судом може бути призначена експертиза, яка буде вважатися первинною.

Судовий експерт зобов язаний за ухвалою господарського суду з явитися на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок подається у письмовій формі.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Судовий експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов язку.

 

6. Представництво у судовому господарському процесі.

Відповідно до ст. 28 ГПК України, справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що засвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджується нотаріально посвідченою довіреністю.

99.

100. Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Банкрутство має такі характерні ознаки:
комплексний характер інституту банкрутства, що полягає у поєднанні норм матеріального і процесуального, а також приватного і публічного права;
специфічна сфера застосування інституту банкрутства, якою виступає підприємницька діяльність;
банкрутство встановлюється виключно господарським судом в якості юридичного факту, що тягне за собою певні юридичні наслідки.
Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Іншими словами, неплатоспроможність становить собою таке становище боржника, коли він не здатен виконати зобов’язання перед кредиторами.
Стаття 209 ГК України передбачає положення, відповідно до якого у разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою, інакше як через відновлення його платоспроможності, цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним.
Виділяють такі види неплатоспроможності:
відносна неплатоспроможність;
абсолютна неплатоспроможність.
Відносна неплатоспроможність полягає у неспроможності боржника погасити борги перед кредиторами внаслідок фінансових складнощів, які мають тимчасовий характер, але за наявності майнових активів, які перевищують кредиторську заборгованість.
Абсолютна неплатоспроможність полягає у неспроможності боржника, внаслідок повного розвалу фінансового стану, сплатити борги кредиторам без застосування процедури банкрутства.
Критеріями абсолютної неплатоспроможності виступають:
1) значний розмір заборгованості.
Розмір заборгованості повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, до якого не включаються неустойка (штраф, пеня), зобов’язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, зобов’язання по виплаті авторської винагороди, а також зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникають з такої участі.
2) такі вимоги мають бути безспірними.
Під безспірними вимогами кредиторів слід розуміти такі вимоги кредиторів, які визнані боржником, а також інші вимоги кредиторів, які підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
3) термін несплати.
Вимоги кредиторів не були задоволені боржником протягом трьох місяців після настання строку для їх погашення.
Абсолютна неплатоспроможність поділяється на такі види:
оборотна абсолютна неплатоспроможність;
необоротна абсолютна неплатоспроможність.
Оборотна абсолютна неплатоспроможність - це така неплатоспроможність, яка передбачає можливість відновлення платоспроможності боржника через санацію.
Необоротна абсолютна неплатоспроможність - це така неплатоспроможність, яка передбачає можливість відновлення платоспроможності боржника за допомогою ліквідаційної процедури, тобто ліквідації підприємства і визнання господарським судом боржника банкрутом.

Відповідно до статті 209 ГК України під банкрутством розуміється нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.
Суб'єктом банкрутства може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.
Відповідно до статті 211 ГК України засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його банкрутству.
Відповідно до статті 214 ГК України державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з питань банкрутства.
Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами.
Необхідно зазначити, що суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.
Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.
Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.
Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.
Саме державний орган з питань банкрутства готує висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків. Ці висновки державним органом з питань банкрутства готуються на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу.
Крім того, відповідно до статті 2 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” державний орган з питаньбанкрутства наділений також такими повноваженнями:

сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;
організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідацією);
4) здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);
5) забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
6) здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
7) організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у
встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;
здійснює інші передбачені законодавством повноваження.
Таким чином, можна зробити висновок, що механізм попередження банкрутства означає, що зазначені суб’єкти, передбачені в Законі України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” зобов’язані сприяти фінансовому оздоровленню боржника такими способами:
фінансова допомога;
досудова санація.
Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству зазначеного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація).
Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу.
Досудова санація представляє собою систему заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, яку може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно - господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово- економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство.

Виділяють такі стадії провадження у справі про банкрутство:
Порушення провадження у справі про банкрутство;
Розпорядження майном боржника;
Санація;
Ліквідація;
Мирова угода.
Виділяються також порядки провадження у справі про банкрутство. Вони поділяються на такі види:
загальний порядок провадження;
спеціальний порядок провадження;
спрощений порядок провадження у справі про банкрутство.
Загальний порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який застосовується до загальних суб’єктів провадження і не передбачає особливостей.

Спеціальний порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який застосовується у випадку залучення до справи про банкрутство додаткових учасників провадження у справі про банкрутство (органи місцевого самоврядування, органи державної виконавчої влади), а також при порушенні справи про банкрутство щодо містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, сільськогосподарських виробників, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів та громадянина - підприємця.
Спрощений порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який здійснюється при застосуванні процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником, а також щодо відсутнього боржника.

Спрощений порядок провадження у справі про банкрутство має такі особливості:
при порушенні справи про банкрутство не є обов’язковою умовою заборгованість у розмірі трьохсот мінімальних розмірів заробітних плат;
не має значення характер вимог, тобто не обов’язково, щоб вони були безспірними;
не задоволення боржником вимог кредиторів протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку не є обов’язковою умовою;
порушення провадження у справі про банкрутство;
відсутня процедура розпорядження майном боржника.

101. Ідейно-історичні передумови відокремлення господарського права як самостійної галузі права

На доктринальному рівні виокремлюють такі етапи становлення та розвитку господарського права: звичаєве торговельне право, купецьке (торговельне) право, промислове та господарське право.

Норми, які стосувалися винятково або переважно торгівлі, існували ще у праві рабовласницького устрою як частина цивільного права.

Відокремлення торговельного права від цивільного починається у XІ і продовжується до XV ст. Батьківщина торговельного права — узбе­режжя Середземного моря, саме там зосередилася переважно міжна­родна торгівля. Учасниками торговельних відносин були купці, які здійснювали торгівлю у феодальних містах та об’єднувалися в гільдії. Купецтво, організоване в гільдії, поступово завойовувало особливе юридичне становище, почали створюватися особливі суди; набуло роз­витку торговельне право, предметом регулювання якого стали торгівля, морський транспорт, банкірська справа.

В історії розвитку торговельного права традиційно виділяють три періоди: італійський, французький та германський.

Італійському періодові притаманне повне панування станових начал; торговельне право має звичаєву природу та різниться за місцевостями. Середньовічне торговельне право (до XVІ ст.) мало такі риси: 1) воно було правом купців, тобто поширювало свій регулювальний вплив на відносини між купцями (членами купецького стану), а не тільки на від­носини між особами, які вели торгівлю у вигляді промислу; 2) купець­ке право запозичило ті частини римського права, які створювалися на основі розвиненого торговельного обігу класичного періоду римського права; 3) за своєю природою воно було місцевим, здебільшого звичаєвим правом.

Протягом французького періоду (XVІІ–XVІІІ ст.) становий характер торговельного права хоча і зберігався, втім значна його частина була кодифікована. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія та ін., було прийнято торговельні кодекси (устави, укладення, ордонанси), які стають спеціальним регулятором організа­ційних та оперативних форм торговельної діяльності.

Германському періодові (XІX ст.) притаманне падіння станових начал, купецьке право перетворюється на торговельне та стає приватним нарівні із цивільним, звичаєве право поступається місцем законодавчо­му регулюванню.

За часів існування Російської імперії було прийнято низку торго­вельних законів («Торговельний Устав», «Устав про промисловість», «Устав про векселя», «Загальний Устав російських залізничних доріг», «Устав торговельного судочинства» тощо).

У більшості європейських країн протягом XIX ст. було проведено кодифікацію торговельного права, а окремі, прийняті на той час торго­вельні (комерційні) кодекси діють і донині: у Франції (1807 р.), Бельгії (1807 р.), Люксембурзі (1807 р.), Іспанії (1829 р.; перероб. — 1885 р.), Португалії (1833 р.; перероб. — 1888 р.), Австрії (1862 р.), Ліхтенштей­ні (1865 р.), Німеччині (1897 р.) тощо.

Упродовж усього XX ст. велися пошуки оптимального варіанта втручання держави в господарську діяльність. Розвиток господарсько­го права пішов шляхом помірного або максимального його впливу на економіку. За першим напрямком розвинулося господарське законодавство в країнах з ринковою системою господарювання. За другим на­прямом воно розвивалося в країнах із системою централізованого державного керівництва економікою — це В’єтнам, НДР, Китай, Пів­нічна Корея, Чехословаччина, Радянський Союз.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-і роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутріш­ньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений у законодавчій орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого обґрунто­вувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання «торгово-промислової стихії», що була притаманна для того періоду - введені у зв'язку з проведенням політики непу приватноправові елементи господарювання необ­хідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулю­ванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгово­го права. Відмова від політики непу і монополізація державою господарської сфери суспільного життя країни стали своєрідним приводом для відмови від дуалізму (або «двосекторності») правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної ра­дянської правової системи.

В останній третині XX століття в Радянському Союзі знову набула поширен­ня ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо змі­неною назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох чи­тань, подолання президентського вето) був ухвалений 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р.

102. Сутність та складові поняття легалізації (легітимації) господарської діяльності.

Легітимація суб'єктів господарської діяльності — це підтвер­дження державою законності входження суб'єктів підприємництва у відносини у сфері підприємництва.

Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент — державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентуван­ня); два елементи — державну реєстрацію і ліцензування (для за­няття видами діяльності, що потребують ліцензування); три еле­менти — державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патенту­вання).

Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності — також лі­цензування і патентування.

Якщо державна реєстрація є загальною умовою здійснення під­приємницької діяльності будь-яким суб'єктом, незалежно від його організаційно-правової форми і виду здійснюваної діяльності, то ліцензування і патентування є спеціальними умовами здійснення деяких видів підприємництва.

Згідно зі ст.14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Відповідно до Господарського кодексу України необхідною умовою здійснення усіх видів підприємницької діяльності є державна реє­страція суб'єктів підприємництва, а окремих видів діяльності — лі­цензування. Державну реєстрацію регулює ст. 58 Господарського кодексу України, а також Закон «Про державну реєстрацію юри­дичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15.05.2003 р.

Ліцензування регулює Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., а також числен­ні відомчі нормативно-правові акти, що визначають особливості ліцензування відповідних видів діяльності.

Крім того, деякі види підприємницької діяльності вимагають отримання патенту, тобто одержання торгового патенту — державного свідоцтва, яке засвідчує право суб'єкта підприємницької діяльнос­ті чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися ними. Правила та порядок отримання патенту встановлюються Податковим кодексом України.

103.Правовий статус акціонерного товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майномтовариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.
Ознаки, що характеризують акціонерне товариство:
створюється у вигляді господарського товариства;
має розділений статутний капітал на частини рівної номінальної вартості, тобто акції;
несе відповідальність за зобов'язаннями майном, яке належить йому на праві власності;
відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов'язаннями акціонерного товариства,якщо акціонери повністю сплатили свою частину;
засновниками акціонерного товариства виступають фізичні і (або) юридичні особи, мінімальна кількість яких становить не менш як двоє засновників, але існують деякі винятки: якщо акціонерне товариство створюється на базі державного підприємства у процесі корпоратизації або приватизації у цьому разі засновником виступає одна особа - орган державної влади;
наявність спеціального органу - спостережної ради, який виконує такі функції:
організаційні, тобто організація діяльності правління;
контрольні;
захисні;
здійснення повноважень, які відносяться до компетенції загальних зборів акціонерного товариства при відповідному делегуванні.
участь акціонерів в управлінні товариством;
право акціонерів визначати форму товариства закритого або відкритого типу;

вихід акціонерів з товариства здійснюється шляхом відчуження акцій.
Відповідно до статті 81 ГК України існують закриті акціонерні товариства та відкриті акціонерні товариства, які розпізнаються за такими критеріями:
1) залежно від порядку розпродажу акцій:
у ВАТ шляхом передоплати і вільної купівлі-продажу на фондовому ринку без обмежень;
в ЗАТ акції поширюються лише серед засновників.
2) залежно від виду акцій, які випускаються:
ВАТ випускає як іменні акції, так і акції на пред'явника;
ЗАТ випускає тільки іменні акції.
3) залежно від порядку створення:
створення ВАТ передбачає поширення акцій серед заздалегідь невизначеного кола осіб шляхом підписки на них;
створення ЗАТ передбачає 4 етапи: реєстрація, оголошення про підписку на акції, процедура підписки, рішення на засновницьких зборах про підписку на акції.
Отже, характерною рисою, яка вирізняє їх один від одного, є те, що акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах.
Більше того, акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства.
Тоді як, акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні:
зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство;

здійснити підписку на акції;
провести установчі збори;
державну реєстрацію акціонерного товариства.
Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, який визначає:
порядок здійснення ними спільної діяльності по створенню акціонерного товариства;
відповідальність перед особами, що підписалися на акції, і третіми особами.
У випадку, якщо у створенні товариства беруть участь громадяни, договір має бути посвідченим нотаріально.
Відкрита підписка на акції при створенні акціонерного товариства організовується засновниками.
Необхідно зазначити, що засновники в будь-якому випадку зобов'язані бути держателями акцій на суму не менш як двадцять п'ять відсотків статутного фонду і строком не менше двох років.
Закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите.
Статут акціонерного товариства повинен містити такі відомості:
1) вид товариства;
2) предмет і цілі його діяльності;
3) склад засновників та учасників;
склад і компетенцію органів товариства;
5) порядок прийняття рішень органами товариства, включаючи перелік питань, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів.
Статут акціонерного товариства, крім зазначених відомостей, повинен містити також відомості про:
види акцій, що випускаються;
їх номінальну вартість;
співвідношення акцій різних видів;
кількість акцій, що купуються засновниками;
наслідки невиконання зобов'язань з викупу акцій.

104.Основи правового положення банків в Україні.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковим (кліринговими). Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій. Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб. Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів та нормативно-правових актів Національного банку України. Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності. Держава не відповідає за зобов'язаннями банків, а банки невідповідають за зобов'язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором. Національний банк України не відповідає за забов'язаннями банків, а банки не відповідають за зобов'язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капітал, якого належать державі. Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам Закону “Про банки і банківську діяльність” , інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.

105.Правове положення господарських об’єднань.

Відповідно до статті 119 ГК України, в залежності від порядку їх заснування, існують наступні види об’єднаньпідприємств:
а) господарські об'єднання;
б) державні чи комунальні господарські об'єднання.
Державне (комунальне) господарське об'єднання - це об'єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об'єднання), або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.
Слід відмітити, що державне (комунальне) господарське об'єднання діє на підставі рішення про його утворення та статуту, який затверджується органом, що прийняв рішення про утворення об'єднання.
Господарські об'єднання, відповідно до статті 120 ГК України можуть мати такі організаційно-правові форми:
асоціації;
корпорації;
консорціуми;
концерни;
інші об'єднання підприємств, передбачені законом.
Асоціація являє собою договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств - учасників асоціації.

Корпорацією слід вважати договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.
Консорціум - це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної спільної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.
Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правому представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.

Слід відмітити, що підприємства-учасники об'єднання підприємств зберігають статус юридичної особня незалежно від організаційно-правової форми об'єднання.
Підприємство-учасник господарського об'єднання має право:
добровільно вийти з об'єднання на умовах і в порядку, визначених установчим договором про його утворення чи статутом господарського об'єднання;
бути членом інших об'єднань підприємств, якщо законом, засновницьким договором чи статутом господарського об'єднання не встановлено інше;
одержувати від господарського об'єднання в установленому порядку інформацію, пов'язану з інтересами підприємства;
одержувати частину прибутку від діяльності господарського об'єднання відповідно до його статуту.

соційовані підприємства - це група суб'єктів господарювання, юридичних осіб, пов'язаних між собою відносинами економічної та (або) організаційної залежності у формі участі в статутному фонді та (або) управлінні.
Залежність між асоційованими підприємствами може бути таких видів:
простою;
вирішальною.
Проста залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо одне з них має можливість блокувати прийняття рішень іншим (залежним) підприємством, які повинні прийматися відповідно до закону та (або) установчих документів цього підприємства кваліфікованою більшістю голосів.
Вирішальна залежність між асоційованими підприємствами виникає у разі якщо між підприємствамивстановлюються відносини контролю-підпорядкування за рахунок переважної участі контролюючогопідприємства в статутному фонді та (або) загальних зборах чи інших органах управління іншого (дочірнього)підприємства, зокрема володіння контрольним пакетом акцій.

Слід відмітити, що про наявність простої та вирішальної залежності має бути зазначено у відомостях державної реєстрації залежного (дочірнього) підприємствата опубліковано в органах преси.
Суб'єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій дочірнього підприємства (підприємств), визнається холдинговою компанією. Між холдинговою компанією та її дочірніми підприємствами встановлюються відносини контролю - підпорядкування.
У разі якщо з вини контролюючого підприємства дочірнім підприємством було укладено (здійснено) невигідні для нього угоди або операції, то контролюючепідприємство повинно компенсувати завдані дочірньому підприємству збитки.

Окрім цього, якщо дочірнє підприємство з вини контролюючого підприємства опиниться у стані неплатоспроможності і буде визнано банкрутом, то субсидіарну відповідальність перед кредиторами дочірнього підприємства нестиме контролююче підприємство.

106.Базисні умови зовнішньоекономічних контрактів купівлі-продажу згідно ІНКОТЕРМС: поняття та групи.

При укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) обов’язковими є знання і використання міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, підготовлених Міжнародною торговою палатою у 1936 р. (Правила ІНКОТЕРМС). Згодом, у 1953, 1967, 1980, 1990 роках до них вносилися зімни і доповнення ІНКОТЕРМС – 2000, введений в дію Міжнародною торговою палатою 01.01. 2000 р. Відповідно до ч. 4 ст. 265 ГК та суб’єктами господарської діяльності України при укладенні договорів, у тому числі зовнішньоекономічних запропоновано забезпечувати додержання Правил ІНКОТЕРМС.

Правила ІНКОТЕРМС розроблені з метою встановлення зводу Міжнародних правил щодо тлумачення найуживаніших торгових термінів що визначають умови торгових операцій та застосовуються у сфері зовнішньої торгівлі. За рахунок цього можна уникнути розбіжностей у тлумаченні таких термінів у різних країнах або ж, принаймні, у значній мірі зменшити їх. Оскільки ці правила являють собою сукупність основних обов’язків сторін з представлення, транспортування і страхування товарів на шляху від експерта до імпортера, що суттєво випливає на ціну контракту, вони називаються базисними умовами зовнішньоекономічного договору (контракту).

В базисних умовах визначені обов'язки продавця за встановлену в контракті ціну забезпечити доставку вантажу в певну географічну точку чи завантажити товар на транспортні засоби, чи передати його транспортній організації. Базисні умови визначають також інші обов'язки продавців і покупців, а саме:хто і за чий рахунок забезпечить транспортування товарів по територіях країн продавця, покупця, транзитних країнах, морем і повітрям; обов'язки продавців в частині упаковки та маркування товарів; обов'язки сторін по страхуванню вантажів; обов'язки сторін по оформленню комерційної документації; момент переходу права власності від продавця до покупця; місце і час переходу від продавця на покупця ризиків випадкового пошкодження чи втрати товарів.

Згідно нової редакції ІНКОТЕРМС всі базисні умови розділяються на 4 групи. В основу їх класифікації покладено розбіжності в обсягах обов'язків контрагентів и доставці товару.

Перша група - «Е» (EXW) – має одну умову – «франко-завод», яка містить мінімум обов'язків для продавця і полягає лиш в наданні товару для покупця в місці з визначення продавцем. У другу групу – «F» включені умови, які вимагають від продавця обов'язки передати товар перевізнику, що вказаний покупцем. У третій групі – «С» об'єднані умови, згідно яких продавець повинен забезпечити перевезення продукції, але не зобов'язаний приймати на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару, чи нести які-небудь додаткові витрати, які би могли виникнути після відвантаження товару. Четверта група – «D» включає умови поставки, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виникнути при доставці товару в країну призначення покупця.

107.Право господарського відання та оперативного управління.

Право господарського відання передбачає, що державне комерційне підприємство володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обме­женням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати май­нові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне під­приємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управ­ління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів - лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних за­садах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;

Право оперативно­го управління передбачає: а) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна зі значним об­меженням повноважень щодо розпорядження майном (аналогічними до тих обмежень, що встановлені для державних комерційних підприємств); б) специфіку відповідальності (згідно з ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), а субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе держава (ця обставина ви­ключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).

 

108.Підприємство: поняття, ознаки та види.

Відповідно до ч. 1 статті 62 ГК України підприємство - це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності.
Серед ознак, що характеризують підприємство, виділяють такі:
належність до основної ланки економіки України;
безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідної, торгової та іншої господарської діяльності;
можливість функціонування з базуванням на будь-якій з форм власності;
наявність засновницького договору (статуту);
функціонування на базі відокремленого майна;
наявність господарської правоздатності, зокрема, статусу юридичної особи з можливістю мати в своїй структурі інших юридичних осіб;
порядок управління підприємством залежить від його типу;
майно може бути закріплене за підприємством на таких правових підставах:
а) право власності;
б) право господарського відання;
в) право оперативного управління;
г) право оперативного використання майна.
Відповідно до статті 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за власником або уповноваженим ним органом, з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами.
Відповідно до статті 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником або уповноваженим ним органом для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Відповідно до статті 138 ГК України суб’єкт господарювання - відокремлений підрозділ (структурна одиниця) господарської організації використовує надане йому майно для здійснення господарської діяльності на праві оперативного використання майна.
Підприємство має статус юридичної особи, відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в банках, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має в своєму складі інших юридичних осіб.
Слід відмітити, що обсяг майнових повноважень суб’єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб’єкт, відповідно до закону.
Відповідно до статті 6 ГК України, для підприємств як суб’єктів господарювання встановлюються такі гарантії їхньої господарської діяльності:
забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;

свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
вільний рух коштів, товарів та послуг на території України;
обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
захист національного товаровиробника;
заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Відповідно до статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до статті 52 ГК України некомерційне господарювання - це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Серед критеріїв класифікації підприємств можна виділити наступні:
1) залежно від форм власності, передбачених законом:
приватне підприємство;
підприємство колективної власності;
комунальне підприємство;
державне підприємство;
підприємство, засноване на змішаній формі власності.
Приватне підприємство - це таке підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання - юридичної особи.
Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників).
Комунальне підприємство - це підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади міста, села, селища тощо.
Державне підприємство - це підприємство, що діє на основі державної власності.
Підприємство, засноване на змішаній формі власності створюється на базі об’єднання майна різних форм власності.
2) в залежності від розміру іноземного елементу у статутному фонді підприємства:

підприємство з іноземними інвестиціями;
іноземне підприємство.
Підприємство з іноземними інвестиціями - це підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків.
Іноземне підприємство - це підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків.
3) в залежності від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду:
унітарні підприємства;
корпоративні підприємства.
Особливістю унітарного підприємства є те, що воно створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.
Унітарними є комунальні, державні підприємства, а також підприємства, що засновані на власності об’єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.
Особливістю корпоративного підприємства є те, що воно утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та (або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.
Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Підприємства залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств.
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п'яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні. Усі інші підприємства визнаються середніми.

109.Штрафні санкції у сфері господарювання.

Штрафні санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).

Штрафними, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання. Щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається. У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони. Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Порядок застосування штрафних санкцій встановлений ст. 232 ГК. Зокрема, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли: допускається стягнення тільки штрафних санкцій; збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції; за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

Як ми вже зазначали, розрізняють три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами: штраф у твердій сумі. Прикладом цього виду штрафу є штрафи, які сплачують перевізник і відправник за невиконання плану вантажних перевезень. їх розміри визначають транспортні статути і кодекси окремо стосовно кожного виду транспорту; штраф у процентному відношенні до суми всього зобов'язання або невиконаної частини зобов'язання. Наприклад, якщо поставлена продукція не відповідає за якістю стандартам чи умовам договору, постачальник сплачує покупцеві штраф у розмірі 20 відсотків вартості продукції неналежної якості; штраф у кратному розмірі до вартості того предмета, який захищається штрафом. Наприклад, за пошкодження вагонів або контейнерів відправником чи одержувачем вантажу під час навантаження або розвантаження вантажів їхніми засобами ці суб'єкти сплачують залізниці штраф у розмірі п'ятикратної вартості пошкодженого майна.

Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція в разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури. Зазначена неустойка є штрафною, оскільки сторона, яка порушила в цьому випадку умови договору поставки, відшкодовує іншій стороні заподіяні внаслідок цього збитки без зарахування сум неустойок.

Разом з цим, договором або відповідно до ч. 2 ст. 624 ЦК передбачаються так звані залікові неустойки. Залікова неустойка спостерігається в тому разі, коли правопорушник відшкодовує іншій стороні збитки у частині, не покритій неустойкою.

Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконане Тобто це санкція, розмір якої збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.

 

110.Форма господарських договорів та наслідки її недодержання.

Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України), що зумовлено низкою чинників і насампе­ред необхідністю ведення бухгалтерського обліку та звітності суб'єктами госпо­дарських правовідносин, захистом інтересів сторін договору.

Усна форма застосовується як виключення щодо договорів (двосторонніх і багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України), за винятком правочинів, що підлягають державній реє­страції та/або нотаріальному посвідченню, а також правочинів, для яких недо­держання письмової форми має наслідком їх недійсність. Проте у такому випадку (вчинення правочину в усній формі) організації - юридичній особі, яка сплатила товари чи послуги, обов'язково іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів (ч. 2 ст. 206 ЦК України).

Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:

повна письмова форма господарського договору - єдиний документ, підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавав­ся на розгляд суду);

скорочена письмова форма у вигляді комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договір­ного зв'язку (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; засто­сування такої форми забороняється при укладенні організаційно господарських договорів (ст. 186 ГК);

типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового догово­ру, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим орга­ном держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);

стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення яко­го визначені правилами, встановленими актами законодавства чи на їх підставі суб'єктом господарських відносин; форма застосовується у договорах приєднання (абз. 5 ч. 4 ст. 179 ГК, ст. 634 ЦК), якщо умови договору є заздалегідь визначе­ними і не підлягають коригуванню (наприклад, договори перевезення вантажу, придбання акцій новостворюваного або діючого акціонерного товариства шляхом підписки);

нотаріальна форма застосовується у передбачених законом випадках (на­приклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів (ч. 4 ст. 27 Закону «Про привати­зацію державного майна») або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК Укра­їни).

Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в тому числі Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22.05.2003 р.: «Про електронні до­кументи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий під­пис». Відсутність між сторонами домовленості про використання електронних документів і відповідного виду електронного підпису при укладенні договору через мережу електронного зв'язку може призвести до визнання такого догово­ру неукладеним.

Для деяких видів господарських договорів запроваджена державна реєстра­ція, з якою пов'язується або момент дійсності договору (договори концесії, на­приклад, ст. 14 Закону «Про концесії»), або набуття особливого (зазвичай піль­гового) режиму для його сторін чи однієї з них (договори про спільну підпри­ємницьку діяльність за участю іноземного інвестора - ст. 24 Закону «Про режим іноземного інвестування»).

 

---

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 539; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

⇐ Предыдущая89909192939495969798Следующая ⇒

---

Мы поможем в написании ваших работ!