Концепція синтезу науки і релігії в сучасному богослов'ї
Утвердження релігійної картини світу було і залишається одним із найважливіших завдань теології. Головним з них є погодження вчення про Бога як абсолютну причину всього існуючого зі змінами наукових уявлень про світ і людину. Релігійному світогляду притаманне: визнання творення світу (креаціонізм); доцільності і цілеспрямованості явищ реальності, початком і завершенням яких є Бог (телеологія); уявлення про направляючу силу і Божественне управління світом (провіденціалізм). Теологія прагне пояснити з релігійних позицій реально існуючу упорядкованість, закономірність і всезагальний зв'язок явищ.
Релігійному світогляду притаманне також специфічне витлумачення питання про місце і роль людини в світі, яке виражене в концепції антропоцентризму. Людина оголошується центром Всесвіту, вінцем Божественного творіння, образом і подобою Бога. В богослов'ї' традиційно проголошувалося перевага віри над розумом. Водночас характерним було й намагання примирити віру і розум, щоб використати розум для подальшого обґрунтування релігії.
Незаперечність успіхів науки стимулювали богослов'я переглянути ставлення до розуму. Теологічна концепція істини покликана служити піднесенню віри над розумом і релігії над наукою. Висловлювання теологів про істину суперечливі: з одного боку, захищається традиційна теза про те, що істина
Cobb J. God and the World. - Ph., 1967. - P.71-80.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
|
|
|
757
- це Бог як втілення абсолютного знання; з іншого, - намагаючись примирити науку і релігію, теологи розвивають концепцію множинності істин, кожна з яких може використовуватися тільки у визначеній сфері буття. У відповідності з цим поділом цариною релігії вважається світ надприродний, потойбічний, а також вся сфера духовного життя. Що ж до науки, то вона обмежується проблемами природознавства без права на вирішення світоглядних питань.
Богословське сприйняття досягнень науки.Накопичення конкретних позитивних знань про живу і неживу природу спочатку не порушувало релігійної картини світу. Інколи навіть духовні особи брали участь в дослідженні природи, вважаючи, що отримані результати відкриють з більшою очевидністю для людини могутність Бога-творця. Коли ж дослідження природи набрало системного характеру і поклало початок природознавству в сучасному його розумінні, накопичені факти підготували узагальнення, які призвели до конфлікту науки з релігійним світоглядом. Першу вибоїну в традиційній релігійній картині світу зробила в середині XVI ст. теорія М.Коперника. Геліоцентрична система, обґрунтована ним, підривала тогочасні богословські уявлення про Землю як нерухомий центр Всесвіту. Вона підкріпила ідею існування інших світів, подібних до Сонячної системи, ідею безкінечності Всесвіту.
|
|
|
Ця ідея, як відомо, викликала супротив католицької Церкви спровокувала репресії проти ряду вчених, які підтримували й розвивали наукові уявлення, пов'язані з "коперніківською революцією" в природознавстві. Нині католицька Церква визнала свою помилку і реабілітувала жертви своїх переслідувань. В Апостольському Посланні "Tertio millennio adveniente" ("Наближаючись до Третього Тисячоліття") звертається увага на "болісне явище" в історії християнства - "захист правди методами нетолеранції і насильства". Йдеться про те, що в історії Церкви було багато випадків, коли під прикриттям "захисту незаперечних істин" затискалася точка зору інших або силоміць їх усували від дискусії.
Протягом останніх століть, особливо в XIX і XX, не раз виникали конфлікти між релігією і наукою. Але, як згодом з'ясовувалося, такі конфлікти можна уладнати визнанням компетентності і самоцінності результатів наукових досліджень, а також домовленістю про невтручання науки в сферу релігійних світоглядних пріоритетів. В такий спосіб наявний конфлікт між наукою і релігією вдавалося розумно долати. Так, накопичений до початку XIX ст. матеріал спостережень живої природи сприяв висуненню ідеї про мінливість і розвиток видів тварин і рослин. Перші такі ідеї, висловлені ЖЛамарком (1744-1829 pp.), захисники релігійних поглядів на світ стали відкидати за допомогою "теорії катастроф" Х.Кюв'є (1769-1832 pp.), яка допускала багаторазовість повторення на Землі, з волі Бога, катастроф масштабу біблійного всесвітнього потопу.
|
|
|
Спочатку теорія Ч.Дарвіна також була сприйнята як підрив ідеї
758
Розділ V. Релігія і сучасність
божественної доцільності живої природи, оскільки підводила до висновку про природне виникнення життя на Землі. Сьогодні еволюційна теорія по суті визнається Церквою, але водночас акцентується увага на спрямовуючій волі Бога в цьому процесі.
Уже на початку XX ст. модерністське богослов'я почало трактувати біблійні дні творення як епохи, які тривали мільйони, а то навіть і мільярди років. Це повинно було усунути розбіжність між наукою і Біблією у питаннях про термін існування Всесвіту. Це нововведення було поступово сприйняте більшістю теологів. Так алегорично почала трактуватися вся біблійна картина світотворення. Зрештою, висувається концепція, згідно якої створення світу Богом не завершилося за шість днів, або періодів, а продовжується і до сьогодні як перетворююча діяльність людини, але вже в інших формах.
|
|
|
Сучасні богослови, узгоджуючи релігійну картину світу з сучасними; науковими відкриттями в астрономії й астрофізиці та інших науках, готові припустити, що Бог безпосередньо творить лише первинну матерію. Процес же формування конкретних об'єктів відбувається без прямої участі Бога, а є наслідком перетворень матерії за встановленими ним законами. Однак в поворотних моментах світової історії (виникнення життя, людини і її свідомості) теологи вважають за необхідне визнати безпосередню участь Бога. Чергування природних процесів з актами творчого втручання Бога створює картину прогресивних змін у світі, яку наука називає еволюцією або розвитком.
Звертаючись до проблем співвідношення науки і релігії богослови різних конфесій зауважують, що багатьом здається, нібито розвиток науки і техніки свідчить про повну зрілість розуму, його самодостатність у пошуках істини. Від цього атмосфера нашого часу пронизана духом секуляризму. Якщо при цьому релігійній вірі й відводиться ще якесь місце, то лише десь в глибині душі, а з повсякденного духовного життя вона всіляко виключається. Захоплення досягненнями науки і техніки, відзначають теологи, набуває особливої сили у тих, хто схиляється до раціоналізму і вірить у здатність нашого розуму проникати в найпотаємніші сфери світу.
Проте відомо, що ліва півкуля мозку забезпечує переважно раціональне (логічне) мислення, а права - образне (позалогічне) сприйняття. Для цілісного ж сприймання світу однаково важливе і те, і друге, і нехтування одним із них згубно як для особистості, так і для суспільства. Це перш за все емоційно-образне, а не логічне сприйняття навколишнього світу. Релігія, як і мистецтво, бере участь у створенні саме позалогічного знання про світ, яке не спирається на раціонально вибудувані мисленні конструкта, а виникає відразу і раптово.
Вищі сили сприймаються позалогічною частиною людської свідомості, а відтак не піддаються якійсь логічній перевірці. Тому наука питання їх існування вирішити не взмозі. В світлі цього зрозумілими є відомі слова Лапласа, що наука не потребує гіпотези про існування Бога. Неможливість логічного доказу буття
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
759
Бога або ж спростування віри в Бога обґрунтував І.Кант. Він доводив, що основи релігійності лежать не там де наука і логіка, а там, де лежить позалогічне знання, зокрема моральність.
Людству потрібний цілісний світогляд, що ґрунтується не лише на науковій картині світу, а й позанауковому сприйнятті його. Лише сукупність наукової і "серцевої" картини дає повне відображення світу в свідомості людини. Саме воно може бути надійною основою її існування.
Сучасні богослови, зберігаючи віру, прагнуть поєднати досягнення науки і культури, закликають вірних прилучатися до всього, що є істинним. Протиставлення віри і знання, підкреслюють вони, це вигадка тих, хто бореться проти віри й Церкви. Своє покликання вони вбачають в тому, щоб у всіх тих точках, в яких постає дійсне або уявне розходження між наукою і релігією, показати, що правда останньої залишається непохитною. Християнські богослови при цьому нагадують, що знання знаходиться в постійному розвитку. На відміну від релігії, теорії і гіпотези науки змінюють одна одну. Те, що здавалося в науці незаперечним вчора, безслідно зникає сьогодні. Науці, зауважують вони, повинна бути надана повна свобода в побудові будь-яких гіпотез при з'ясуванні природи тих чи інших явищ. Тільки треба пам'ятати, що всі ці гіпотези можуть бути замінені іншими, як це не раз вже було. На відміну від цього основні положення християнського віровчення залишаються незмінними з того часу, як Господь Ісус Христос був на Землі. Християнське вчення про світ і людину спирається на вічні дані Одкровення і є предметом віри.
Історія природознавства свідчить про постійний вплив релігійних і філософських ідей на розвиток науки: наукова свідомість до XIX століття взагалі не відокремлювала себе від релігійних ідей. Якщо й траплялися випадки переслідування діячів науки з боку церковної влади, то ці колізії вимагають спеціального і конкретного дослідження. Вони були характерними тільки для Західної Європи. Конфлікт між релігією і наукою в цьому розумінні давно згас. Західне християнство давно визнало свої помилки в цьому. В наш час ніхто і ніде не ставить умову в ім'я християнства заперечувати право розуму і досвіду на вивчення природи. В.Ебней - президент астрономічного і фізичного товариств відзначав: "Я займаюсь науками і повинен сказати, що не тільки немає ворожнечі між Біблією і природознавством, але ми маємо справу якраз з зворотнім явищем. Наука говорить нам про закони в природі, а там, де є закони, повинен бути і законодавець - Бог".'
Розгортаючи дослідження відношення віри і розуму богослови акцентують увагу насамперед на тому, що християнство настільки високо цінить розум, що може бути назване "релігією розуму". При цьому вони посилаються на те, що Син Божий Ісус Христос йменується в Євангелії від Івана Логосом, а
Цит. за: Наука и религия. Сборник // Голос громадянина. - 1991. - № 42. - С. 5.
760
Розділ V. Релігія і сучасність
Логос означає і слово,і розум.Нічого нерозумного немає і не може бути в християнстві, наголошують богослови, хоч його істини й перевищують наш розум, будучи надрозумними, нерозумними. Людина має надто багато позараціонального знання, тобто знання, яке не позначене діянням нашого розуму і не залежить від нього, хоч водночас і є дійсним знанням. До нього відноситься все те, що підказує нам наше серце, наші почуття, наша інтуїція. Як відзначав В.Паскаль, "серце дає нам знання, про підґрунтя якого нічого не знає наш розум". В нашому житті цьому "знанню серця" (іноді й помилковому, як помилковими бувають і висновки нашого розуму) відводиться почасти виняткове місце. Ним ми керуємося значною мірою в складних життєвих ситуаціях. Коли ми прагнемо покластися в таких випадках лише на розум, то саме тоді відчуваємо й усвідомлюємо "короткозорість" нашого розуму, його обмеженість. А коли справа стосується того, що вище нашого земного буття, "по той його бік", то тут розум або просто мовчить, або ж підказує нам нерозумні речі.
Отже, ми повинні визнати факт роздвоєння пізнаванної сили в людині, визнати те, що поруч з розумом і його ідеями стоїть серце з його озоріннями, через яке нам може відкритися найглибша істина, навіть та, яку з часом підтверджують і самі вчені.
Обмеженість сили розуму не заважає визнавати реальність того, що є "над розумним", що не пізнається нашим розумом. В такій ситуації робота розуму доповнюється нашою вірою. Поєднання ж розуму й віри можливе саме тому, що і розум і віра насправді постають як виявлення одного і того ж стану людського духу - пошуку істини. "Істинна релігія й істинна наука повністю гармонізують одна одну", - зауважує Лорд Кельвин.1
При вивченні природи дані досвіду і логічні побудови розуму можуть подеколи опинитися в протиріччі з тим, що дає нам християнська віра. Проте такі розходження не повинні нас бентежити, їх не слід замовчувати. Треба лише усвідомлювати те, що гіпотези, які створює наука, постійно змінюються. Ці зміни і хитання в наукових конструктах можуть бентежити нашу релігійну свідомість, подеколи суперечити їй, але це не має спричинювати якісь конфлікти між наукою і релігією.
Християнська віра аж ніяк не усуває вивчення природи, але вона визнає можливим діяння Бога в світі як в межах закону причинності, так і з порушенням його. Наука може і повинна шукати "природні" причини того, що здається загадковим або незбагненним, але вона не може відкидати можливості діяння Бога в світі. Християнство визнає право розуму, але визнає і його певну обмеженість. Воно відкидає лише абсолютну автономію розуму, установки, шо він стоїть вище віри. Віра, засвідчуючи існування надрозумних істин, цим самим веде до визнання межі розуму. Відтак духовність християнина має бути
Цит. за: Наука и религия. Сборник // Голос громадянина. - 1991. - № 42. - С. 5.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
761
зорієнтована на поєднання віри й знання, а не протиставлення їх. І це стосується не лише світу невидимого, а й видимого, який відкривається нам в досвіді. Г.Дж.Силей, професор геології, писав: "Науки - сестри релігії, в тому розумінні, що вони розкривають частину законів, які керують Всесвітом і життям людини. Таким чином, вони є сходинками, що ведуть до віри".
Не можна заперечувати все те, що наука дала для прогресу людства. Саме їй воно завдячує відносно обґрунтованим й логічно взаємопов'язаним знанням про світ. За останні 200 років саме завдяки науці і техніці людство пережило більше змін в своєму способі життя, ніж за тисячоліття до цього.
Проте наука і техніка не тільки допомагають нам вирішувати життєві проблеми, а й створюють нові труднощі: руйнують середовище нашого проживання, призводять до відчуження в міжособистісних відносинах, детермінують всезростаючий темп життя, породжують душевні і фізичні стреси. Відтак прогрес розширює не тільки можливості добра, але й можливості зла, які зокрема виявляються у можливості повного знищення життя на Землі. Природно, виникають питання про моральне застосування наукових і технічних відкриттів. Вони повинні бути спрямовані на гуманні людські цілі. І це знову підводить нас до вічного питання: що таке людина і для чого вона в цьому світі? Сучасні психологія і соціологія здатні усунути деякі труднощі в житті окремої людини і в житті суспільства, зробити її існування більш повноцінним і розумним, але можливості цих наук не дозволяють відповісти на питання про сенс людського життя. Без такої відповіді людина позбавлена свого, власне людського орієнтиру в житті. їй потрібна любов, надія, свідоме, розумне життя. А між тим вона бажає не тільки більше мати і знати, а й бути чимось більшим. Наш час особливо примушує нас ще більше замислитися в питаннях про початок і мету існування людини.
Визнаємо те, що на це питання впродовж тисячоліть відповідала саме релігія. І якими б різними залежно від конфесійного багатоманіття не були ці відповіді, в одному вони сходилися: людина для самої себе в своєму існуванні -це така проблема, яку сама вона вирішити не взмозі. І ось тут релігія дає людині осягнення і впевненість в тому, що саме вона, з усіма своїми проблемами знаходиться під владою якоїсь більш високої реальності, яку вона називає святинею або зоною божественного і до якої вона відноситься із страхом і тремтінням, хоч і з побожною довірою. Всі релігії твердять, що реальність надприродного є нескінченно більшою, ніж дійсність видимого світу і самої людини. І світ, і людина дійсні лише внаслідок своєї причетності до цієї всеохоплюючої реальності святого і божественного. І донині релігії дають багатьом мільйонам людей сенс, основу і мету їх життя.
Таким чином, оскільки у вірі нам відкривається той же Бог, з яким ми зустрічаємося в наших роздумах про дійсність, то віра і знання не утворюють протилежності. Відтак віруюча людина не має підстав з підозрою відноситися до
762
Розділ V. Релігія і сучасність
наукового людського досвіду: вона може бути впевненою в тому, що її віра завжди знайде опору в знанні. Як підмітив Ф.Бекон: "Тільки мале знання віддаляє від Бога; велике знання - знову повертає до Нього".
Дійсно прагнення зрозуміти світ, не відводячи ніякого місця Богу у його існуванні, в прямій чи невиразній формі продовжує до сьогодні ще діяти в науці. Так, сучасні астрономічні гіпотези прагнуть вивести сучасний Всесвіт у всій його складності, виходячи при цьому з первинного газоподібного стану матерії. Але тоді постає питання, а звідки походить сама ця матерія? Якщо матерія вічна, то вона й абсолютна, тобто буття витікає з неї самої. В такому разі можна сказати* що вона "божественна". Якщо матерії не можна приписати те, що перетворює її в дещо Абсолютне, тоді залишається визнати, що над матерією є вища сила, яка й визначає життя матеріального буття.
Коли відомий хірург М.Пирогов подолав свій матеріалізм і рішуче відкинув думку, що від руху мертвих атомів могла виникнути вся природа у всьому різноманітті її форм, то він прийшов до думки, що основним фактом в природі є "світове життя" ("океан життя"). Пізніше вчений визнав, що і при такому розумінні природи не можна все ж зрозуміти її в її цілому із самої себе. При цьому М.Пирогов дійшов до визнання надсвітової Сили, Бога, тобто від натуралізму перейшов до супранатуралізму.
Характерною рисою теологічних концепцій є створення універсальних схем, в яких релігія і Церква виступають як унікальні надісторичні сили, здатні здійснити радикальне виправлення і спасіння світу, оновлення культури і моралі.
Увага до природничих наук з боку християнських конфесій має нині надто багатопланові вияви: це усні і друковані виступи відомих церковних ієрархів про взаємовідносини віри й розуму, і чисельні статті в богословських виданнях про вагу наукових досягнень, і проведення під егідою церкви різних ювілеїв, пов'язаних із знаменними датами з життя відомих природознавців і т.ін.
За останні роки католицькі і протестантські теологи видали сотні книг, брошур, опублікували багато статей в церковних і світських журналах, де досягнення природних наук витлумачуються в релігійному дусі.
Метою всього цього є формування в суспільній свідомості думки про можливість здолання сформованої багатостолітнім конфліктом віри і розуму історичної обмеженості в їх взаємовідносинах. Ставиться нині завдання вироблення конструктивних позицій про їх плідне світоглядне партнерство.
6. Церква і культура: "обновленські" спроби здолати розрив
Донедавна Церква і культура в конфесійному розумінні не могли бути рівнозначними і рівноправними величинами. В дихотомії церква-культура партнерство заперечувалося як однією, так і другою сторонами. Історично
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
763
Церква намагалась стояти над культурою, а культура дистанціювалася від церкви. Уявлення про культуру Церква пов'язувала лише з релігійною культурою, що визначалася як соціально репродуктивна чи творча діяльність людей у тій сфері буття свідомості, що пов'язується з вірою у надприродне. Релігійна культура завжди була конфесійно диференційована й виражала історично обумовлений рівень розвитку релігійних течій (скажімо: секта-деномінація-церква; релігійна спільнота - інституалізаційна церковна установа і т.п.). Розрізнялася релігійна культура за ознаками як матеріальна (в її основі лежав релігійний культ), так і духовна (система зразків, норм поведінки та релігійних знань, що систематично прищеплювалися та закріплювалися певною Церквою, а також рівень оволодіння ними з боку прихильників даного віровчення).
Взагалі ж між культурою народною, а тим більше світською, і Церквою традиційно існувала прірва й протистояння. Православна Церква завжди воювала з народною, дохристиянською культурою. Не змігши здолати її впливу, вона змушена була погодитись на синкретичне співіснування з нею.
Протестантизм від самого початку свого існування, особливо в Новому Світі, виявив себе як поєднання релігії і культури. З одного боку, антипросвітницький характер протестантизму проявився в засудженні театру, живопису, світської літератури, розваг як непродуктивної витрати часу і коштів (проте пізніше ці види діяльності були оправдані, коли вони ставали джерелами доходу). З другого боку, в протестантизмі виразились нові тенденції суспільного розвитку, які в подальшому відіграли важливу роль у формуванні американської нації. Ці тенденції пов'язані з формуванням культури праці в США. Нові сучасні релігійні течії (як християнські, так і не християнські) стоять поза культурою тих народів, серед яких вони намагаються здобувати неофітів.
Католицька Церква лише на II Ватиканському Соборі сформувала нове розуміння культури. Це виявилося у чіткій соборній заяві про можливість різних підходів до культури як тих чинників, що допомагають людині вдосконалити й розкрити багатогранність її духовних і фізичних рис. Собор визнав сучасне, соціологічне і етнологічне, розуміння культури, а також можливість "плюралізму культур". У соборній конституції темі культури присвячено цілий розділ, квінтесенція якого полягає у тому, що Церква робить важливий крок до відкритості й гнучкості в розумінні культури. Сучасний антропологічний підхід Ватиканського Собору до культури виявляє щось цілком відмінне від класичного, елітарного її розуміння.1
Отже, йдеться про те, що Церква, принаймні у двох важливих аспектах, зуміла віднайти в культурі об'єднуючий чинник. Це виявляється, по-перше, у визнанні того, що культура охоплює найширший рівень художнього та
Poupard Paul. The Church and Culture: challenge and confrontation.- St. Louis, 1994.- P. 5.
764
Розділ V. Релігія і сучасність
інтелектуального зростання і, по-друге, у прийнятті церквою прошарків; повсякденної культури, "нових форм життя", зокрема "масової культури, з якої постають нові спроби мислення, дії" і суспільного зв'язку. Згідно з цим новим соборним поглядом на культуру, вона є "особливим горизонтом, якого людина досягає, усвідомлено чи неусвідомлено, ототожнюючи себе з певною людською спільнотою", і який пропонує людині своє уявлення про минуле і бачення майбутнього".1
Отже, представники католицизму, принаймні його чолові репрезентанти в галузі культури, недвозначно дають зрозуміти, що Церква не може існувати поза культурою, що вона визнає цінність і розмаїтість культур та стоїть на позиції плюралізму культур й, що найголовніше, дотримується принципу національного самовираження в культурі. Про це заявлено і самим понтифіком. Виступаючи у Ризькому університеті під час візиту до Латвії, папа Іван Павло II визначив культуру як "усе те, що формує людську особу і спільноту, в якій вона живе".2
В енцикліці "Centesimus annus" (1991 p.) понтифік визнав, що різні культури по-різному сприймають питання про сенс особистого буття, що культура є "питанням контексту", "переплетінням зовнішніх впливів". Саме завдяки цим її властивостям вона є "сферою постійного і ревного зацікавлення Церкви". "Життя особи стає справді людським завдяки культурі. Людське життя - це культура... Культура - те, завдяки чому людська істота стає ще людянішою".3
Разом з цим Церква вважає, що "пасивне засвоєння культури" у її "тривіальних формах" не дає сильні спонуки до того, "звернутися чи не звернутися до питання про сенс і вартості життя, а зрештою й про Бога". У зв'язку з цим Церква намагається подати ще й інший вимір культури, враховуючи реалії нинішнього світу, зокрема вплив всюдипроникаючих стереотипів і стилів життя.
Інкультурація і євангелізація.Сутність цього виміру культури, базується на новому підході запропонованому II Ватиканським Собором, який полягає у тому, щоб за будь-яких культурних умов, в будь-якому культурному контексті розпізнавати те, що може виявитися "зернами Євангелізації". Отже, йдеться, як наголошував понтифік під час своїх відвідувань різних континентів земної кулі, про "потребу інкультурації Євангелії та євангелізації сучасних культур". Церква заявляє, що ці два завдання не можна відокремлювати одне від одного.
Як першорядне завдання в сучасному світі, католицька Церква висунула потребу "нової євангелізації як самої церкви, так і світу". Це подвійне завдання
1 Poupard Paul. Culture et inculturation: essai de definition. Seminarium.- Rome, 1992.- P. 19.
2 L'Osservatore Romano. - 1993, 15 sept. - P. 15.
3 Jonn Paul II AT UNESCO. - Paris, 1980.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
765
"інкультурації Євангелія" вона визначає як подання його в нових виразах, формах, що тісно пов'язані з національними культурами. Таким чином, сама Церква потребує інкультурації, наближення до національної культури, користування національною культурою як засобом євангелізації.
Саме з цією метою була створена в 1982 р. з особистої ініціативи понтифіка Папська Рада у справах культури. Сприймаючи основоположний принцип II Ватиканського Собору про необхідність оновлення церковного життя і наближення до сучасного світу, Папська Рада в справах культури встановила зв'язки з міжнародними організаціями і культурними установами всього світу. Вона провела багато міжнародних конференцій з питань євангелізації культур та інкультурації Євангелій, з проблем свободи особистості, цінностей сучасного суспільства. Програма діяльності Папської Ради в справах культури обіймає широке коло питань: бесіди про Бога з людьми епохи науково-технічної революції; напрямки пастирського підходу до культури; присутність церкви в культурі університетів; онтологія церковних ухвал щодо нових релігійних рухів - своєрідного явища нашої цивілізації та інші.
Одним з важливих засобів "інкультурації Євангелій" і "євангелізації сучасних культур" виступають католицькі культурні центри, програма діяльності яких досить широка: вивчення і захист культурної ідентичності різних етносів і національних меншин; діалог з митцями та інтелектуалами; зв'язок із засобами масової інформації задля виявлення "моделей формування релігійних цінностей" у даних спільнотах; міжрелігійний діалог з монотеїстичними релігіями (іслам, іудаїзм). Отже, в широкому контексті, інкультурація - це конкретне осмислення культури як засобу і водночас способу нової євангелізації сучасної церкви і сучасного світу.
Конкретно, скажімо, інкультурації в Африці передбачають "внутрішнє перетворення автентичних культурних цінностей через інтеграцію з християнством", "укорінення християнства в африканські культури." В Апостольському посланні "Церква в Африці" накреслені напрямки здійснення інкультурації. Церква глибоко досліджує проблеми африканської ментальності, африканської сім'ї, культу предків, традиційних африканських вірувань в контексті їх інкультурації-літургічної, обрядової, теологічної, правової.
Відповідні проекти "євангелізації церкви і світу" здійснюються католицькою церквою в Азії, Латинській Америці, Океанії і Європі. Що стосується останньої, то її євангелізації через інкультурації на меті має утвердити в свідомості європейців "єдині корені християнської європейської культури від Атлантики до Уралу". Культурні особливості, суспільні і економічні стани, політичні зміни Церква враховує для корекції проектів інкультурації, застерігаючи при цьому від всілякого синкретизму. Однак для Церкви, якщо вона чітко дотримуватиметься такої концепції інкультурації,
766
Розділ V. Релігія і сучасність
може виникнути певне ускладнення у відносинах з національними культурами, ускладнення, викликане загрозою клерикалізації культур.
Культура і віра.Концепція інкультурації, яка має на меті адаптацію літургії, всього комплексу богослужіння, зокрема церковної мови, церковного послання в національні культури, повинна сприяти тому, щоб будь-яка культура, перетворена і відроджена Євангелією, відповідала живій народній традиції, оригінальному національному відображенню християнського послання. Діалог церкви з національними культурами стає таким чином тією важливою життєвою необхідністю, від якої залежить подальша доля церкви на зламі тисячоліть.
Виступаючи на Європейському конгресі еклезіального руху з питань культури, Іван Павло II сказав: "Віра, яка відокремлена від культури, не може бути сприйнятою на належному рівні, ретельно продуманою і правильно прожитою".' Отже, йдеться про те, що "поєднання культури і віри вимагає не тільки культура, але й віра.
Таким чином, Церква в сучасному світі дуже зацікавлена в культурі, культурі, яка існує для людини, охоплює всю сукупність життя кожного народу. Мотивується це зокрема тим, що втілення Христа в людську природу є водночас і культурним втіленням.
Проблема взаємовідносин між Євангелією і культурою, як вважають ієрархи Української греко-католицької церкви, була поставлена і в основному вирішена самим Ісусом Христом. Адже Христос за народженням належав до єврейського народу, був вихованцем його культури, сформованим його релігією і проникнутим його ментальністю у мисленні і почуттях, Христос був у певному сенсі продуктом єврейської культури. Навіть його посланництво спасіння було адресоване насамперед його співвітчизникам ("Я посланий тільки до загублених овець дому Ізраїлевого". - Мт 15:24). Але перед тим, як покинути землю, Христос сказав: "Тож ідіть і навчіть всі народи" (Мт 28:19). Цим Христос хотів сказати, що трансцендентний елемент його місії повинен залишатися одним і тим же для всіх народів, тоді як єврейський елемент його посланництва повинен бути замінений на культурний елемент кожного народу. Саме така концепція поєднання релігійної віри і національної культури подається нинішніми авторитетами з ієрархії УГКЦ.
Християнство в Україні, дотримуючись вірності візантійському (східному) обряду, повинне було втілитися в культуру українського народу, щоб таким чином зблизити релігійну віру і народну культуру. З приходом християнства в Україну візантійський літургійний календар поступово
Jonn Paul П. Autograph Letter of Foundation of Pontifical Council for Cultur. - 20 May. -1982 //Acta Apostolicae Sedis. -№ 74. - 1983. - P. 683-688.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
767
накладався на український календар язичницького походження, щоб зробити в такий спосіб можливим втілення християнства в культуру українського народу. Очевидно, що втілення євангельського послання в українську культуру - це сфера турботи церкви, яка має на меті сприяти національному і духовному відродженню українського народу. Інкультурація церковного життя на український кшталт сприятиме тому, що Церква стане близькою і дорогою кожному українцю, допомагатиме своєму народові жити у відповідності з національними і релігійними традиціями.
Віруючі, що примушені реагувати на сучасну культуру, з точки зору авторитетів віронавчальної влади католицької Церкви, мають, принаймні, три альтернативи: перша - "не знаходити в культурі нічого доброго для віри" (це ностальгія за старими, пройденими шляхами Церкви і за релігійним контролем над суспільством); друга - "нерозбірливий плюралізм" у сприйманні різних стереотипів культури; третя - "ключовий для сучасної віри виклик" (що означає "вступити в діалог із сучасними культурами, визнаючи в них здорове, протистоячи хибному і намагаючись доповнити те, чого бракує"). Церква усвідомила свою місію - служити євангелізації культур. Однак зустріч Євангелії з сучасною культурою і кожної національної культури з релігійною вірою ставить перед Церквою на порозі третього тисячоліття багато проблем.
Саме тому "нову євангелізацію церкви і світу" Апостольська Столиця тісно пов'язує з вирішенням насамперед суспільно-політичних проблем: подоланням соціальної відсталості, а соціальним розвитком народів, відверненням расових, міжплем'яних, міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, встановленням політичної стабільності, вшануванням прав і свобод всіх народів, націй і національних та релігійних меншин. Постійне зубожіння багатьох народів і країн та збагачення інших (проблема "Південь-Північ"), нестримний темп урбанізації, проблеми біженців і демографічні проблеми в цілому, міжнародна заборгованість, жіноча емансипація, поширення СНІДу, збереження в деяких регіонах рабства, етноцентризм - на цих та інших проблемах католицька Церква намагається акцентувати увагу в євангелізаторській діяльності. Пріоритетність цих тем у проведенні міжнародної політики Ватикану безумовно сприятиме зближенню віри і культури.
7. Християнство на межі тисячоліть
Незважаючи на ту ейфорію, яку викликало в християнських конфесіях відзначення 2000-ліття Різдва Христового, всі вони вимушені визнати й ті мінуси, які мало християнство в другому тисячолітті. Але підхід до їх виокремлення у уних різний. Якщо, скажімо, католицька Церква прагне підійти до цього з позицій
768
Розділ V. Релігія і сучасність
вселенськості християнства, то православні знову ж проголошують свою єдиноістинність, а всі мінуси шукають вже десь ззовні щодо себе.
Свою відмову навіть від простої зустрічі з Папою Римським Російський православний патріарх, замість того, щоб вибачитися за всі злодіяння своєї Церкви в християнському світі і за винищення Українського християнства, з'ясовує тим, що, дивись, греко-католицька Церква, яка, як відомо, повернула собі насильно забрані у неї після Львівського Собору 1946 року храми, тим самим нібито "фактично розгромила" православні єпархії і парафії у Західній Україні. Але тут більш відвертим є російсько-православне радіо "Радонеж". "Діалог любові з католиками неможливий, - заявляє воно, - оскільки неможливим є діалог світла з пітьмою".1
Патріарх Української Православної Автокефалії Димитрій відверто визнавав: "Неймовірною здається думка, що хтось із глав християнських Церков має яку-небудь скристалізовану думку про об'єднання християнства... Про об'єднання Церков, про віднову їх життя, повернення їм дійсно християнського напрямку та зведення в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву ніхто й не думає. Немає охочих віддавати Христу Його власність!".
То ж яке майбутнє очікує християнство в наступному столітті, якщо воно саме ігнорує основну заповідь Христову - заповідь любові. Дамо своє, далеке від ейфорії, бачення цих перспектив, і не для того, щоб виявити якесь злорадство з цього, а щоб розбудити до осмислення реальності і дій з відвернення.
Наступне століття постане насамперед віком подальшої дехристиянізації (або, як кажуть, "внутрішньої секуляризації-" традиційного християнства, його конфесій. Це виявиться в наступному:
• втраті християнською релігією ролі морального імперативу повсякденної життєдіяльності своїх вірних, підміні орієнтацій на моральні цінності християнства орієнтаціями на матеріальні (насамперед, грошові) цінності;
• відданні переваги вірними забезпеченій телебаченням своїй присутності на квартирному (домашньому) богослужінні перед храмовим:
• поширенні християнського вільнодумства при одночасній втраті, зокрема серед інтелігенції, сліпої довіри до змісту віроповчальних установок конфесії і бездумної впевненості в їх істинності;
• зростанні кількості шлюбів з іновірцями, що руйнуватиме ті "сімейні церкви", завдяки яким ще зберігаються християнські традиції;
• звертанні уваги на релігійні події, відзначення християнських свят лише із-за їх видовищності, а не із-за їх духовного змісту, переконання в необхідності це робити із-за своєї віроналежності;
• дотриманні не етики, а етикету християнства, зокрема обрядів, пов'язаних з особистим життям, і то з необхідності віддання данини традиції, громадській
Цит. за: Агенство релігійної інформації. - 1999. - № 12. - С 10.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
769
думці, із-за відсутності відповідних інших етикетних форм;
• в помітному скороченні з різних мотивів кількості тих, хто виявлятиме бажання стати священиком чи монахом (більш всього в католицизмі із-за заборон священикам брати шлюб);
• недотриманні вірними встановлених церквою норм регулювання особистого життя (наприклад, заборони абортів, розлучень, шлюбів з іновірцями та ін.), зменшенні кількості дійсних християн і зростанні номінальних;
• зростанні світськості держав, які до цього тривалий час виявляли себе як християнські, певною мірою сприяли розвитку і збереженню на своїх теренах християнських традицій;
• формуванні уяви про християнство як одну із можливих культур, певною мірою як фольклорне явище за умов зростаючих контактів між народами, утвердження різними міжнародними інституціями, зокрема ООН, ЮНЕСКО та ін., в людському співтоваристві функціональності універсальних норм і принципів співжиття, міжнародних цінностей;
• розширенні форм вияву вірності вартостям християнського життя, належності до християнства всупереч обмеженню їх лише знанням християнських доктрин і регулярному виконанню певних обрядових дійств;
• знеціненні євангельських істин внаслідок послідуючого за плюралізацією і подальшою диференціацією інституційних виявів християнства урізноманітненню їх витлумачень;
• зростанні кількості позацерковних християн, тобто тих, хто визнаватиме Ісуса Христа за Бога, прийматиме його вчення, але не відвідуватиме храмові богослужіння, розглядаючи їх як данину язичницьким формам;
• появі християн, які в Ісусі Христі вбачатимуть не одну з іпостасей Святої Трійці, а підходитимуть до нього як видатної земної людини, вчення якої вони сприйматимуть як своє, подібно тому як є, скажімо, томісти, гегельянці, марксисти і т.п.
Очікуване кожною з християнських конфесій і деномінацій здійснення заповіді Христа, щоб всі були одно і саме на їхній основі, так і залишиться благою мрією. Диференціація християнських конфесій буде продовжуватися майже з геометричною прогресією при одночасному збереженні монолітності католицизму, навіть з явищем асиміляції останнім деяких споріднених з ним церков східної традиції, в тому числі й Українського греко-католицизму. Останнє певною мірою засвідчує не лише можлива невдовзі зміна вивіски УГКЦ, а й наявна вже в ній тенденція відтіснення "греко-" в різних формах її діяльності, зокрема обрядової, розширення її за рахунок чисто католицьких елементів (наприклад, "хресної дороги").
Християнство з кінця XX століття разом з іншими релігіями увійшло в їх ринок. Християнство нині постає як своєрідний "духовний супермаркет". Якщо
770
Розділ V. Релігія і сучасність
донедавна ще можна було якось обмежити поінформованість особистості лише тією конфесією, до якої вона належить і яка є в традиції певної країни, то нині зростаючі можливості культурних обмінів, вторгнення засобів масової інформації в духовне життя практично кожного, коли можна прийняти на свій екран і на своїй же мові передачі про різні релігійні течії і церкви, відчути їх переваги і обмеженості, з'явилася можливість провести в своїй свідомості певну конвергенцію релігій в їх концепціях світу і тієї ролі, яку в ньому відіграє Бог. Саме тому в наступних століттях спостерігатиметься не лише зростаюча конкуренція християнства з іншими конфесіями і передусім з ісламом, який помітно потіснить його навіть в європейському і американському регіонах, а й конкуренція з навернення до себе вірних між. християнськими Церквами і деномінаціями, але вибір їх ставатиме все більше особистісним.
Подальша диференціація християнства призведе до того, що воно втратить свою інтегративну роль в суспільному житті, більше того міжконфесійні і міжцерковні протистояння перетворять його в чинник суспільної дезінтеграції. Тому владні структури прикладатимуть свої зусилля до того, щоб зробити релігію складовою лише приватного і сімейного життя людини, витіснити її на окраїни суспільної функціональності. Відбудеться відокремлення не лише Церкви від держави, а й держави від Церкви. Така відокремленість засвідчуватиме повноту демократії держави у сфері свободи релігії і віровизнань. Кожна людина стане суверенною у своєму релігієвиборі.
Загальною тенденцією у розвитку сучасного християнства є його протестантизація. Цим поняттям позначаємо процес зростання в конфесіях прагнення до все більш свідомого осягнення змісту християнського вчення і поступове спрощення обрядової символіки і практики. Протестантизація особливо виявилася в післясоборовому католицизмі, який продовжує переживати своє оновлення - аджорнаменто.
Так, згідно проведених "Експрес-Геллап" ще в 1985 році досліджень громадської думки, більшість французів-католиків схвалює те, що заперечує Рим, зокрема контрацепцію (80 %), розлучення (76 %), аборти (59 %), висвяту у священики жінок (65 %).' Але при цьому католицька Церква не відсторонює їх від себе, бо ж, визнаючи різний рівень наближення до Бога, формує свою єдність не за рахунок того, що роз'єднує її вірних, а того, що є для них спільним. Характерно, що свою терпимість щодо єресі послідовників своєї конфесії католицька Церква не переносить на течії протестантського толку, бо ж не погоджується на включення їх до своєї структури.
Православ'я загалом протистоїть процесу протестантизації, всіляко обстоює свою ортодоксальність, прагне подати свою традицію як всеціло позитивне явище. Проте вже зараз науково виважена статистика засвідчує
1 Малерб М. Религии человечества. - М. - СПб., 1997. - С. 505.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
771
помітне зменшення кількісного росту православних громад в порівнянні з ростом громад протестантів і католиків. Науковці відзначають низький рівень активності православних віруючих, їх обізнаності у християнському віровченні. Це є підставою для висновку, що якщо Православ'я не переживе своє аджорнаменто, то в третьому тисячолітті воно перетвориться в релігійну меншину. На одній лише традиції XXI століття йому не прожити.
То ж доля Православ'я в руках його ієрархії і богословів, бо ж надіятися на якусь особливу підтримку й поблажливе ставлення держави до окремих церков чи взагалі конфесії за умов законодавчо гарантованої свободи релігії і віровизнань не можна. До того ж, не все традиційне з вітчизняного християнства варте підтримки. Історія і в традиції вносить свої корективи, засвідчує з чим слід рахуватися, якщо ми обстоюємо її поступ. Адже ті країни, в релігійному житті яких домінує Православ'я, не процвітають в своєму розвитку. Його хіба що з певною віддачею ще може використовувати Росія в ролі ідеологічного підґрунтя своєї (явної чи прихованої) експансіоністської політики. Свідченням цього є чергове винищення росіянами з благословення їх Православної Церкви народу Чечні. До речі, в своєму Різдв'яному посланні Патріарх Московський засудив (і цілком справедливо) "беззаконні натовські бомбардування" Югославії і жодним словом не згадав вияви російського вандалізму на чеченських теренах. А мовчання - ознака згоди!
Важливу роль в актуалізації ролі Православ'я в духовному житті України відіграла б організація ним широкої місіонерської роботи, підготовка духовних кадрів не лише до обрядодіяння, а й для душпастирства, оновлення обрядової практики, а не слідування стандартам далекого середньовіччя, зокрема здолання рис її селянськості, юдейськості, молитовної попрошайності, навчання вірних основам християнської релігії і спрощення голої видовищності своїх богослужінь. Храми православні відкриті, а що молоді там мало, що вона більше на зібраннях нових релігійних течій, то це питання (і докір) Православні Церкви мають ставити вже не комусь, зокрема державі, а насамперед собі, бо ж від цього залежить їх майбуття.
Християнська Церква - це вселенська спільнота людей, об'єднаних її засновником Ісусом Христом. Але Спаситель творив Церкву не як якусь організацію, а як духовну спільноту. Згідно вчення апостола Павла, всі члени Церкви є неодмінними складовими її як містичного тіла Христа. Вони поєднані в органічну цілісність з різними функціями і завданнями. Проте в переакцентованій науці про християнську Церкву як ієрархічно організовану спільноту миряни з часом постали в деяких конфесійних її виявах у ролі "сірих членів", втратили свою духовну місію і перетворилися в матеріальний придаток до кліру. Останній же занедбанням своєї душпастирської функції ще більше віддалився від мирян. Взявши ж на себе функцію відпускати гріхи під час таїнства сповіді, він перебрав на себе Божі функції, бо ж не має права
25*
772
Розділ V. Релігія і сучасність і
розпоряджатися Царством Божим у Вічності. Лише активізацією власного духу, молитвою як богодуманням, а не обрядодіянням-проханням (Г.С.Сковорода), кожний християнин зможе стати благовгодним Богу, дійсно служити Йому, не перетворюючи Його у свого служаку.
Бог вклав в кожного Силу, здатну все здолати. Відтак поруч з осягненням ними своїми задатками буде відпадати потреба в священстві як посередній ланщ між Богом і людиною, бо ж як можуть грішні, за словами того ж Г.С.Сковороди, відпускати гріхи грішним. Слушно тут звучать слова православного митрополита Антонія: "Протягом століть ми боронили істинну віру, її непорушність і красу, але чи жили ми відповідно цій вірі? А чи не є гіркою істиною фраза про те, що , можна бути єретиком справами своїми в той час, коли проголошуєш правдиву віру на словах? Чи можна проголошувати слова про те, що Бог є Любов, - і не; бути явищем, присутністю Божественної любові в цьому осиротілому, темному, гіркому, змученому світі - нашому світі? Скільки молитов, які ми підносимо Богові, мали б для нас бути не тільки викриттям, а й осудом, якщо ми тільки неj змінимо спосіб життя й не станемо іншими!".1
Але, продовжимо вже словами патріарха Димитрія, ніхто з пануючих в і Церкві "не хоче каятися, бо знає, що завтра буде грішити, а всі тільки закликають і до покаяння своїх підданих".2 Проте якщо дивитися на Церкву Христову як] цілісність під кутом зору служіння, то миряни не є якоюсь окремою категорією} членів Божого Люду. Саме на цьому ґрунтується протестантське вчення про і вірних, яке обстоює потребу активної участі мирян в житті Церкви, ш\ співвідповідальність за її долю. Обновлюючи католицьку Церкву, II j Ватиканський Собор в декреті "Про апостольство мирян" також наголосив на і тому, що "наш час потребує значної активності мирян, більше того, сучасні' умови вимагають від них напруженішого й обширнішого апостольства". Декрет | чітко визначив місце мирян в церковному організмі: "Як в організмі живого тіла І жодний член не буває тільки пасивним, а й бере участь в його житті і діяльності, так має бути і в Тілі Христовому, яким є Церква. Миряни, витворені' співучасниками священичого, пророчого і царського служіння Христового, \ виконують в Церкві і в світі свою частину посланництва як народу Божого. Вони; виконують апостольство своєю діяльністю з євангелізації і освячення людей, а« також в прагненні удосконалити земний порядок у відповідності з євангельським і духом".4 Проблема мирянського руху розглядалася також і на спеціальному і
1 Антоний, митрополит Суражский. Какими мы вступим в третье тысячелетие^
христианства? // Русская мысль. - 1999, 23-29 декабря. - С.20.
" Димитрій, патріарх. Дискусійні думки про об'єднання Церков. - К., 1999. - С. 3.
" Второй Ватиканский Собор. Конституции, Декреты, Декларации. - Брюссель, 1992. -1
С. 297.
4 Там само. - С. 299.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
773
Соборі Української Греко-Католицької Церкви.
То ж зростання ролі мирянського руху в наступному столітті стане характерною рисою життя християнських конфесій. Православні Церкви лише зараз (хоч і з великим запізненням) починають усвідомлювати необхідність і значимість цього фактору в гарантуванні своєї життєвості, хоч, може згадуючи дещо із своєї минулої історії, і бояться мирян.
Християнство в наш час все більше, скажемо так, євангелізується. І це -орієнтир на наступне. На зміну Закону Старого Заповіту приходить Благодать Нового. Говорячи про моральне виховання, певна увага у нас ще часто акцентується на десяти заповідях Мойсея як на своєрідному моральному мінімумі. А між тим, по-перше, не всі члени Декалогу мають моральний зміст, а по-друге, ці заповіді загалом характеризує лише заборонний контекст. Проте відомо, що якщо хтось не робить щось лише із-за заборони на певну поведінку чи дію, то це ще не означає, що він не коїв би це, якби такої заборони не існувало, і взагалі, що він є моральним. Христос повчає, що моральною є не та людина, яка не коїть якесь зло, а та, в якої навіть думка не з'являється про злодіяння, для якої моральні норми є своєрідним інстинктом духу. Еталони морального життя дає, власне, Новий Заповіт, Євангельський Христос, зокрема в Нагорній проповіді. Заповіді Мойсея дані єврейському народу в конкретних обставинах його життя, їх слід приймати в контексті всього Старого Заповіту, а не довільно виривати з нього.
Життя диктує необхідність докорінної зміни парадигми традиційного християнства. Нині все своє віровчення традиційні церкви будують на абсолютизації ідеї гріховності людини і посмертної відплати їй за скоєні нею впродовж свого життя гріхи. Але при цьому Бог постає у вигляді якогось карателя, який тільки й чекає свою чергову жертву. До того ж, формування якоїсь боязні суду Божого після смерті не є актуальним для молоді, якій ще далеко до цього свого межового стану. Визнаємо, що нинішня людина відчула свою гідність і творчу велич. її характеризує загалом добро, а не впадання в якусь гріховну діяльність. То ж наголошування лише на її гріховності, а отже і на якійсь поганості, принижує її. Дехто із православних християн, як засвідчило опитування послідовників нових релігій, із-за несприйняття цієї ідеї навіть поміняв свою традиційну релігійну належність на прихильність до конфесії, в якій людина може відчути себе людиною, а не якимсь "слабким, гріховним сотворінням". Відтак ідеалом для сучасної людини мав би бути не затворник чи мученик, постник чи стовпник, а діяч, відомий своїм добротворенням як для всього людства, так і щодо ближніх. То ж треба возвеличувати людину її добром, а не принижувати постійно її гріхом.
Новою парадигмою для християнства мав би стати Ісус Христос як моральний ідеал. На це завжди, власне, було зорієнтоване Українське християнство. Так, Український Східний обряд характеризує особливий підхід до
774
Розділ V. Релігія і сучасність
людини. Вона виступає в ньому не як представник маси, а як виокремлений індивід, особистість. Якщо в Західній Літургії втілення і богоявления Ісуса Христа розглядається як певного роду приземлення Божого Сина, то Східний обряд навпаки - постає як піднесення і прославлення людини. В Литійній стихарі Різдва, на Великому Повечір'ї співають: "Сьогодні Бог прийшов на землю, а людина вийшла на небо". Для Східних Церков Різдво Христове - не лише прихід Сина Божого на землю, просте сходження Його на рівень Людини, а й піднесення землі до неба, уподібнення людини Богу. "Небо і земля сьогодні з'єдналися через народження Христа", - співають в Східних Церквах.
По-різному витлумачені в Східному і Західному обряді й останні часи життя Ісуса. Якщо в Українській Східній традиції домінує культ воскресіння Спасителя, то в Західній - надто розвинутий культ Голгофи, містики Христових страстей. Хрест в Західній традиції виступає знаком терпіння і смерті, а не джерелом життя і символом воскресіння, як це має місце у Східній. В останній Христос на хресті - це не якась там нещасна людина, жертва жорстокої долі, а Владика, Господь слави. До хреста вона підходить не як до знаряддя тортур і смерті. Таїнство хреста в тому, що він є передвісником світлого воскресіння. "Хрест без воскресіння - це трагедія, воскресіння без хреста - неможлива річ", -слушно зауважує Є.Іванків.1
Вивчення нових християнських течій, які в останнє півстоліття оволоділи релігійним полем зарубіжжя, а нині поширюються і в Україні, засвідчило появу такої тенденції в християнстві як повернення до його витоків, організації християнського життя за формами ранніх християн. Відкидається при цьому традиція Отців Церкви як така, що перетворила християнина в прохача. Тут варто послатися на О.Бернгардта, ідеї якого лежать в основі християнської течії Рух Граля. "Сучасна людина, - пише він, - говорячи: "Хай буде Воля Твоя", сама при цьому нічого не хоче робити. Смисл її відчуттів: "Я став смиренним, Ти це зроби!" Про себе вона при цьому високої думки, вірить в те, що поборола себе і "розчинилася" у Волі Божій. Але всі ці люди - некорисні мимри, ледацюги, базіки, фантазери і фанатики, а не корисні члени в Цьому Творінні! Вони серед тих, кого слід осуджувати, бо ж вони не бажають стати працівниками на Господньому Винограднику! Вони - ліниві раби, але ж рабство -протиприродний стан для людини". І там же: "Ви бачите, як необдумано веде себе людина щодо Бога, якими марними є її спроби скористатися Високими Словами Христа! Скиглячи, часто люто хитруючи, як побита, вона ніколи не славить і не радіє".2 Перевага неохристиянських течій в основному саме в тому,' що вони славлять Бога, а не йдуть до нього, як старці, з протягнутою рукою. Це більше імпонує сучасному віруючому, який вважає, що життям своїм, активним
1 Іванків Є. Український Християнський Схід. - Чикаго, 1992. - С.17-18, 58.
2 Абд-Ру-Шин.'В свете истины. Послание Граля. В 3-х т.- Т.1.- Штутгарт, 1990.- С. 182.
L
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
775
діянням на ниві Божій, а не постійною прохачкою у Бога можна здобути потойбічне блаженство.
Раннє християнство не мало такої складної обрядової практики, як та, що з'явилася лише в IV столітті і репрезентується зокрема Літургіями Івана Златоуста та Василя Великого. Але сьогоднішнього християнина вже не влаштовує просте бачення християнства. Він хоче знати його. Відтак лише схвалення заслуговує скорочення католицькою церквою літургійного часу. Православ'я, яке всіляко противиться цьому, зрештою перетвориться в омертвілу "літургійну" секту, що не матиме якогось зв'язку ні з нинішньою культурою, ні з історією. В наступному домінуватиме не обрядове, а зраціоналізоване християнство.
Є ще ряд тенденцій, які стануть домінуючими в християнстві наступного століття.
Ми живемо в час самоусвідомлення себе різними, раніше підневільними етносами. Відтак активізуватиметься національна самобутність сприйняття християнства кожним народом. Формула з Нового Заповіту, що для Христа немає ні елліна, ні іудея, ні скіфа, буде прочитуватися не в контексті нівелювання національних різниць, а як утвердження того, що ти можеш бути християнином, належачи до будь-якої нації. Більше того, боротьба за національне християнство постане одним із виявів боротьби за національну незалежність, національне відродження, формування повноти національної культури. Прикладом цього вже зараз може служити діяльність національних православних церков в Україні, Македонії, Чорногорії, Білорусі, католицької церкви в Китаї.
В наступному столітті християнство через різні свої організації все більше буде виходити за межі того, що характеризує його власне як релігію. Це змирщення християнства (а воно вже активно розвивається) виявиться в опануванні ним справою освіти, мистецтва, культури загалом, виходом в політику, бізнес. Але цей вихід за межі релігійного приховує в собі велику небезпеку для християнства, бо ж тоді всі біди і негаразди мирського життя постануть його складовою, а відтак слугуватимуть в ролі чинника відвернення від нього і пошуку якоїсь позитивної конфесії.
Вже нині християнство прагне до все більшого єднання з наукою, до узгодження віри з розумом. Свідченням цього є енцикліка папи Івана Павла II "Fides et ratio", чисельні видруки різних протестантських конфесій. В наступному столітті домінуючим буде не прагнення до розмежування сфер науки і релігії, а пошуки шляхів онаучнення останньої і християнізації першої. Християнство прагнутиме на свою монополію вирішення глобальних проблем, провідну роль в духовному житті. Під натиском модерного християнства буде долатися примітив середньовічної схоластики, християнського фундаменталізму, який розглядає все через призму боротьби Бога і диявола. Сьогоднішній віруючий потребує вже іншого витлумачення християнських істин.
776
Розділ V. Релігія і сучасність
Ми живемо за умов прискорення суспільного прогресу. Конфесія, яка хоче вижити, не відстати, має змінюватися відповідно до нашого часу, його потреб і перспектив. Досвід минулого має служити їй орієнтиром для уникнення помилок в наступному. Звичайно, на більший успіх може розраховувати та Церква, яка має добру традицію, бо їй не приходиться все вибудовувати заново, повторяти минулі помилки, безперспективні дії. І як би не борсалися в своїх намірах досягти великого дрібні християнські конфесії, перспектив перетворення у світове явище вони не мають. Католицизм, як вагомий духовний рух сучасності і одна з найдинамічніших християнських конфесій, має великі підстави для домінування в релігійному житті наступного століття. Гарантом цього слугує не лише притаманний йому дух аджорнаменто, відсутність закостенілості, а й відкритість до різних культур, висока оцінка прагнень розуму до пізнання достовірних істин Христа, заохочення активної діяльності мирян, здолання лицемірства, яке виявляється у формальному виконанні обрядових дійств, та ін.
Дослідники виділяють шість конфліктуючих між собою епохальних констеляцій в історії християнства: 1) іудео-християнська апокаліпсична парадигма церкви раннього християнства; 2) греко-елліністично-візантійська парадигма давньої церкви; 3) римо-католицька парадигма середньовічної церкви;
4) реформатсько-протестантська парадигма лютеранського християнства;
5) просвітницько-модерністська парадигма ліберального протестантизму;
6) сучасна постмодерністська парадигма екуменічного християнства.1 Дехто нині пише про настання вже якоїсь пізньо-християнської культури.
Якщо звернутися до слів О.Меня, що "християнство тільки починається", то можна прийти ще й до такого висновку: двохтисячолітній вік християнства був підготовчим етапом до того екуменічного християнства, яке лише тепер постане в Єдиній Духовній Християнській Церкві на основі екуменічного єднання різноманіття його течій. І якщо протестанти необхідність екуменізму усвідомлювали порівняно давно і діяли в цьому напрямку, то протидія цьому процесу з боку православ'я і католицизму нині наростає. А між тим процес урізноманітнення інституалізованих виявів християнського життя невпинно зростає. Цьому сприяє глобалізація інформаційних зв'язків, можливостей спілкування, всезростаюча відкритість державних кордонів. Зростання кількості християнських течій мало б супроводжуватися не загостренням протистояння між ними, а толерантизацією взаємовідносин, розширеним взаємозбагаченням різних християнських конфесійних деномінацій на основі зацікавлених зв'язків і діалогів між ними. Треба кожному християнину визнати право інших на свій шлях до Бога і вміти чути їх, а не йти до них із завчасно заготовленими відповідями із питань взаємного інтересу.
1 Кюнг Г. Религия в переломе времен //Мировое древо-М., 1993.-С. 66.
Тема 27. Християнство в контексті сучасності
777
Контрольні завдання і запитання
1. Який зміст має католицьке аджорнаменто і яку роль відіграло воно в житті церкви?
2. За які гріхи Церкви і чому вибачався папа Іван Павло II в ювілейному 2000 році?
3. Якими шляхами відбувається в наш час інтеграція теології та філософії?
4. Які варіанти модернізації християнства запропонувала сучасна протестантська теологія?
5. В чому відмінність антропологічної пантеїзації християнства від онтологічної?
6. Визначте шляхи коадаптації науки і релігії нашого часу.
7. В чому зміст модерної концепції інкультураціі?
8. Охарактеризуйте перспективи християнства XXI століття.
Тематика рефератів
1. Другий Ватиканський Собор як початок католицького аджорнаменто.
2. Іван Павло II про співвідношення філософії та теології (за енциклікою "Віра і розум").
3. Протестантські варіанти модернізації християнського віровчення.
4. Особливості коадаптації науки і релігії XX століття.
5. Обновленські концепції культури сучасного богослов'я.
6. Концепція "Смерті Бога" та її різновиди.
Рекомендована література
1. Добреньков В. Современный протестантский теологический модернизм. - М., 1980.
2. Иоанн Павел II. Единство в многообразии. - 1994.
3. Христианство и культура сегодня. - М., 1995.
4. Моррис Г. Библейские основания современной науки. - СПб., 1995.
5. Казакова А. Второй Ватиканский Собор. - М, 1973.
6. Скибницкий М., Мировоззрение, естествознание, теология. - М., 1980.
7. Християнство і проблеми сучасності. - К., 2000.
8. Християнство і духовність. - К., 1998.
9. Християнство і національна ідея. - Тернопіль, 1999.
10. Християнство: контекст світової історії та культури. - К., 2000.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 570; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!