Державно-церковні відносини в Україні
Формування історично відомих моделей державно-церковних відносин в Україні завжди відбувалося при активній участі в цьому кількох чинників, а
Див.: Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. -К, 1996.
604
Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
саме: історичної та національної традиції; характеру співвідношення політичних сил, що визначало державну ідеологію та певний історичний момент; реального становища суб'єктів цих відносин - держави і церкви; впливів зовнішнього чинника.
Не маючи змоги відтворити у всій повноті найусталеніші й найзначиміші моделі державно-церковних відносин в історії України, спробуємо, бодай схематично, відтворити моделі, які, на нашу думку, виявилися настільки істотними в історії регулювання відносин держави і церкви в Україні, що суттєво вплинули опісля на сам механізм формування таких відносин, а окремими положеннями й підходами в знятому вигляді присутні в сучасній моделі врегулювання відносин держави і церкви, релігійних організацій. Такими смислозначимими моделями - попередниками нинішньої- стали:
1. Києворуська модель - симфонія відносин держави і церкви.
2. Моделі, що відтворювали національну специфіку державно-церковних відносин XVI-XVII ст. (козацька та могилянська).
3. Модель повної включеності Церкви у державні структури (синодальний період позбавленої самостійності православної церкви в Україні).
|
|
|
4. Моделі часів українського державного будівництва у 1917-1919 роках.
5. Радянська модель державно-церковних відносин.
Зрозуміло, що виділення цих моделей, їх характерних особливостей є значною мірою умовним, бо ж жодна з них не існувала тривалий час в "чистому", докінченому вигляді.
Для першої з названих моделей визначальними рисами були:
- державне (великокняже) сприяння поширенню християнства,
становленню церковної системи і структури за взірцем феодально-
адміністративної схеми; реалізація принципу: зміцнення церкви - зміцнення
державності;
- наділення церкви широкою правовою юрисдикцією, передача церкві частини державних функцій; паралелізм державної і християнської експансії;
- дублюючо-компенсаторна роль церковних структур в період кризи державно-політичної системи;
- поєднання державного сприяння в унезалежненні вітчизняної церкви від
церкви-митрополії з прагненнями державно-князівської влади підпорядкувати
церкву, перетворити її духовно-культурний потенціал в контрольований чинник;
- посилення цих прагнень з ослабленням і формалізацією церковних
зв'язків з Константинополем; тенденція "до правового закріплення церковної
системи як князівсько-державної.
|
|
|
Одразу ж після охрещення Руси-України тут проявляються елементи цезарепапизму, які, однак, не набули розвитку. Православна церква здобуває статус державної з усіма наслідками, які витікають з цього. Ними насамперед є державне фінансування (десятина), передача ряду державницьких функцій
Тема 21. Політологія релігії
605
Церкві тощо. Зокрема Церква перебрала на себе розбір судових справ, що стосувалися церковного кліру, їх сімей та челяді, населення церковних володінь. Канонічно та організаційно православна Церква в Україні залежала від Константинопольського патріархату, який призначав Київських митрополитів (найчастіше це були греки). Лише двічі руські князі домагалися поставлення на київську катедру митрополитів-русичів - Іларіона (1051 р.) та Климента Смолятича (1147 р.)
Татарська навала внесла корективи у функціонування церкви в Україні. На початку XIV ст. було перенесено митрополичий престол спочатку у Володимир (на Клязьмі), а згодом і до Москви. Політичне протистояння Литви та Московії змусило князя Вітовта домагатися поставлення окремого митрополита для Литви (у 1415 р. ним став Григорій Цимблак). В 1448 р. відбувся остаточний розкол Київської митрополії на дві частини - Київську і Московську. Цього року, задовольняючи політичні амбіції московських правителів, московський собор самочинно проголосив автокефалію своєї церкви і обрав першоієрарха.
|
|
|
Православ'я у Великому князівстві Литовському фактично було державною релігією, а залежність від Константинополя була настільки умовною, що можна говорити про автокефалію Київської митрополії de facto. Деякі вчені навіть визнають за можливе для означення тогочасної Київської митрополії вживати назву "Українська православна церква". Проте політичний розвиток і зближення Литви і Польщі, що знайшло свій вираз у Люблінській унії 1569 p., призвів до обмеження привілеїв православ'я на користь католицизму, а згодом - і до кризи Православної церкви в Україні. Польська влада у другій половині XVI ст., використовуючи політичні та економічні важелі, намагалася використати католицизм як засіб для ополячення українців. Власне й унія з православними була задумана як перший крок до такої асиміляції. За цих умов православ'я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним із чинників національно-визвольного руху середини XVII ст.
|
|
|
За цих умов формуються наступні за часом і значимістю для вітчизняного досвіду моделі врегулювання відносин між владними структурами і церквою. Це припало на XVII ст.
Перша з них склалася за умов національно-визвольної війни 1648-1654 pp., функціонування Запорізької Січі як фактично самостійної держави в формі козацької республіки. Визначальними особливостями цієї моделі були:
- гармонійна співпраця військового керівництва Січі і православної
церкви при всій внутрішньосічовій незалежності і самостійності цих інституцій;
-регулювання відносин козацької держави і церкви в межах Січі звичаєвим правом, наказами військового керівництва і християнськими нормами співжиття;
- військовий захист, матеріальна підтримка Запорізькою Січчю церкви;
- всесічовий статус церкви як монопольної духовної і культурної
606
Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
інституції;
-кошова підтримка ідеї незалежної від московського патріарха січової православної церкви з власними ієрархами, структурою, мережею культових будівель, монастирів і святих місць, з українською мовою проповідування, ототожненням віри (церкви) й національності і т. п.
Істотно іншою, хоч за часом майже співпадаючою, була модель державно-церковних відносин, що діяла в т.зв. Польській Україні (на Правобережжі) в XVII ст. і своєю реалізацією зобов'язана переважно митрополиту Київському Петру Могилі. Визначальними для неї були кілька факторів: по-перше, відсутність Української держави; по-друге, існування церкви за умов нетерпимої до православ'я католицької Речі Посполитої; по-третє, кризовий стан православної церкви; по-четверте, державно підсилений масований наступ на православну церкву католицизму та з'єдиненої (уніатської) церкви; в-п'ятих, слабкість, деморалізований стан представників національної еліти, неспроможної очолити національний та церковний рух.
Модель державно-церковних відносин, сформовану зусиллями головним чином П.Могили та його соратників, можна було б назвати моделлю відродження ослабленої церкви в іновірній державі з дискримінаційними щодо православної церкви законами. По-своєму сприятливими умовами для реалізації ідеї відродження були дистанційованість Київського православ'я від Варшави, близькість його до Запорізької Січі, суперечливість становища самих польських королів. Проте головною запорукою зміцнення позицій, авторитету православної церкви цього періоду, а, отже, й становища її в державі та суспільстві, була вивіреність могилянської програми здійснення можливого у вкрай несприятливих правових умовах. Характерними ознаками реалізованої митрополитом П.Могилою моделі відродження православної церкви у Польській державі були: церковно-адміністративна, управлінська реформа церкви, що включала відновлення регулярного і активного соборного життя церкви, реформування церковно-кадрової політики, реконструкцію ієрархічної структури церкви, налагодження механізму церковної юрисдикції, створення церковного суду (митрополичої консисторії) тощо; подолання неканонічної практики зайняття церковних посад, здійснення богослужінь, обрядів, свят, упорядкування церковного життя і т. п.; комплекс заходів щодо розвитку православного богослов'я, біблійної, богослужбової, полемічної (на захист православної церкви) літератури; створення начолі з Києво-Могилянською академією; національно зорієнтованої мережі освітніх закладів, що поєднували світські й церковні завдання, відродження національних вітчизняних духовних святинь тощо.
Важливо відзначити, що ця програма національно-церковних пріоритетів здійснювалася за умов домінування у Польщі антиправославних законів, прокатолицької більшості в сеймі, неподільної влади польсько-католицької
Тема 21. Політологія релігії
607
адміністрації на місцях, повсюдного на Правобережній Україні лобіювання інтересів протиправославно налаштованої з'єдиненої (уніатської) церкви. Позитивній реалізації могилянської моделі відродження церкви в етатистській щодо православ'я державі безумовно сприяла і тактика компромісів, розумних поступок, вміле користування наявними міждержавними суперечностями, авторитетом Вселенського православ'я тощо. Слід відзначити також плідну відкритість глави православної церкви в Україні та його однодумців до чужого (у т.ч. католицького) позитивного досвіду, його використання у будівництві відносин церкви з державою.
Політичне приєднання у 1654 р. значної частини українських земель до Московської держави поставило проблему включення Київської митрополії до складу Московського патріархату, оскільки московський цезаропапизм вимагав і централізації церкви. Проте значні відмінності Українського православ'я в обрядово-культовій сфері, організаційному житті Церкви і значна опозиція кліру до такого об'єднання, а також криза Російської православної церкви, викликана реформами Никона, більш як на ЗО років відклали питання злиття церков. Лише активне втручання московської влади, несприятливі для розвитку Константинопольського патріархату політичні обставини і антиканонічний акт симонії (підкупу) допомогли Московському патріархату поглинути Київську митрополію.
Зміна юрисдикцій призвела і до зміни моделі державно-церковних відносин в Україні - статус державної церкви міняється на цезаропапиське правління, наслідком якого стало цілеспрямована політика влади на нищення національних особливостей православ'я в Україні і перетворення останнього у денаціоналізований елемент державно-бюрократичного апарату.
Все, що так чи інакше ідентифікувало церкву як національний духовний інститут, характеризувало особливий шлях становлення й розвитку церкви в Україні з часів Київської Русі, зокрема своєрідність відносин церкви і державних структур, було майже повністю знищено могутнім пресом всеімперської уніфікації та централізації.
Для державно-церковних відносин, яка існувала до початку XX ст. в Україні, були характерними: одержавлення церкви на всіх рівнях, перетворення її в складову частину державного виконавчого механізму із статусом духовного міністерства; виконання церквою ряду державних та інших невластивих церкві функцій; фактична втрата церквою незалежного від державних структур становища і вимушено апологетична щодо самодержавних акцій роль церкви; наявність церковно-охоронного, дискримінаційного щодо неправославних віросповідань законодавства; проголошення самодержавно-великоросійського варіанту православної церкви первенствуючою і панівною, державна політика ототожнення православ'я і російської нації; правова меншовартість інших націй та релігій й інше.
608
Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
Революційні події 1905-1907 pp. дещо змінили релігійну ситуацію в Україні, як і у всій імперії, але принципи побудови державно-церковних відносин минулих століть залишилися ті ж. Суттєво ситуація почала мінятися лише після Лютневої революції 1917р., з утворенням в Україні Центральної Ради і проголошенням відокремлення Церкви від держави.
Нова українська влада на чолі з М.Грушевським, сповідуючи соціалістичні ідеї, не зуміла оцінити на перших порах величезний потенціал релігії у справі становлення незалежної Української держави. Трагічність ситуації полягала в тому, що народ знаходився під значним впливом духовенства, а революційна інтелігенція була проти залучення кліру у державотворчий процес. Проте згодом політична ситуація (загострення стосунків з Росією після проголошення Третього Універсалу) змусила Центральну Раду змінити свою позицію щодо Церкви. При Секретарстві внутрішніх справ було утворено Департамент духовних справ, в одному з перших циркулярів якого було висловлено побажання до єпископату не допускати поминання у відправах Російської держави та російського війська. В січні 1918 р. у новому уряді був утворений Департамент сповідань, рішення якого, однак, бойкотувалися більшістю Православної церкви.
Таким чином, запропонована Центральною Радою схема відокремлення Церкви від держави (проголошення релігії приватною справою) на той час в Україні була нездійсненною і навіть програмувала негативні наслідки для української державності.
Падіння у квітні 1918 р. Центральної Ради і встановлення гетьманату відновило водночас і старі принципи державно-церковних відносин, з тією лише різницею, що повний державний контроль над Церквою був уже неможливий. У "Законі про тимчасовий державний устрій України" православна Церква оголошувалася "передовою" (державною), а віруючі інших конфесій дістали право "свободного відправлення їхньої віри і богослужения за їх обрядом". Державну стратегію щодо Церкви розробляло Міністерство сповідань, у функції якого входило регулювання відносин конфесій між собою та з державою. Проте, незважаючи на державні обмеження самостійності Церкви як суспільної інституції, втручання у внутрішнє життя й виконання функцій Церкви було зведене до мінімуму.
Питання державно-церковних відносин не обійшла увагою і Директорія. І хоча до влади в Україні прийшли ті ж самі партії, що складали основу Центральної Ради, а в соціалістичних за своїм духом Директорії та уряді були сильні антицерковні настрої, все ж Українська народна республіка, врахувавши церковний досвід гетьманату, значно більше уваги приділяла релігійному питанню. "Основний державний закон УНР" визначав автономність Православної церкви на чолі з патріархом, проголошував свободу "сумління і віри". Визнані державою Церкви проголошувалися рівноправними.
Тема 21. Політологія релігії
609
Заборонялося ухилення від виконання громадянських обов'язків через релігійні переконання. Більш радикально питання церковного устрою вирішувалося "Законом про автокефалію Української Православної Церкви" від 1 січня 1919 p., яким проголошувалася, що "ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха" УПЦ не стоїть. Недоліком закону були явні цезарепапиські елементи, пов'язані з втручанням держави у справи Церкви. Проте ці ідеї втілитися в життя не встигли.
Утвердження радянської влади в Україні призвело до встановлення такої моделі державно-церковних відносин, при якій законодавчо закріпився принцип відокремлення Церкви від держави (російський декрет "Про відокремлення Церкви від держави а школи від Церкви" був майже без змін ратифікований більшовицьким урядом України 19 січня 1919 p.), але на практиці відбувається активне втручання держави у справи Церкви. Більше того - Церква сприймається владою як політичний супротивник. Тому більша частина кліру була репресована а конфесії позбавлені статусу юридичної особи, обмежені у світській і навіть релігійній діяльності (постановою ВЦВК від 1929 р. за релігійними об'єднаннями визнавалося лише одне право - задоволення релігійних потреб віруючих лише у молитовному приміщенні). Така політика призвела майже до повного знищення Православної церкви в Україні, розгулу нечуваного беззаконня у церковних питаннях, який став логічним продовженням політики насильства, яка характеризувала весь період радянської влади в Україні. І коли Центральна Рада не зуміла зрозуміти потенціал релігії в державотворчих процесах, то добре розуміння цієї ролі лідерами більшовиків викликало тут кілька періодів антицерковної істерії. Обгрунтуванням репресій була теза Сталіна про загострення класової боротьби в міру розвитку соціалізму.
Відтак, як це часто буває при застосуванні революційних методів встановлення соціальної справедливості, прагнення обмежити духовного опонента в особі Церкви досить швидко переросло в курс на його ліквідацію як ворога. У вересні 1937 року ЦК ВКП(б) спеціальним рішенням проголосив "безбожну п'ятирічку". До кінця 1937 року в СРСР мали бути ліквідовані всі конфесії і навіть зовнішні прояви релігійності. Остаточне "викорчовування" релігії проводилося у кількох напрямах - знищення храмів й предметів культу та економічний, політичний і моральний тиск на православне духовенство. Священики були позбавлені виборчих прав, обкладалися всіма можливими податками і в таких розмірах, щоб вони не змогли їх виконати. І тоді у них конфісковували майно, а сім'ю виселяли чи "розкуркулювали". Тому не дивно, що священики стали масово зрікатися сану. Так, тільки у 1929-1930 pp. таких священиків було біля 2 тисяч.
Органами Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) було максимально скорочено і процедуру закриття храмів. Ухвалу про таке закриття могли приймати місцеві відділи НКВС на основі: несплати податку, поширення
610 Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
в районі епідемії, вимоги населення про закриття церкви або коли ж було доведено, що у церкві збираються "ворожі державі" елементи. Якщо врахувати те, що, за переконаннями комуністів, всі клірики є ворожими радянській державі елементами, то, отже, сама присутність їх у церкві була достатньою для закриття храму. В Україні за короткий проміжок часу було закрито (а часто знищено) приблизно 75-80% (біля 8 тисяч) наявних храмів. На початок 40-х років не залишилося жодного православного храму у Вінницькій, Донецькій, Кіровоградській, Миколаївській, Сумській, Хмельницькій областях. По одному храму було в Луганській, Полтавській, Харківській областях. Із 1710 храмів Київської області за призначенням використовувалися лише 2, із 23 монастирів - жодного, із 1435 священиків - 3. Православна церква перестала існувати як цілісний організм. В Україні не залишилося жодного єпископа.
Відкрите нищення матеріальних проявів та будь-яких форм інституалізованої релігійності при законодавчих гарантіях відокремлення церкви від держари - характерна закономірність існування України довоєнних років.
Принципово інша модель державно-церковних відносин встановлюється в Україні під час Великої вітчизняної війни. Нова окупаційна влада, намагаючись посилити в країні антиросійські настрої, на початку війни симпатизувала національному рухові та автокефальній церкві. Окрім того, фашисти надіялися, що пожвавлення церковної діяльності, звернення до релігії відверне значну частину населення від опору загарбникам, від участі у партизанській війні. Щоправда, сильна в адміністративному плані Церква також "не відповідала інтересам рейху". Тому паралельно був дозволений розвиток Автономної православної церкви, незважаючи на визнання останньою протекторату московського митрополита Сергія.
Взаємовідносини німецького окупаційного режиму і конфесій в Україні не були однаковими протягом часу окупації і, залежно від успіхів чи невдач воюючих сторін, еволюціонізували від дуже лояльного ставлення фашистів до церков та підтримки церквою нового режиму - до відкритих репресій щодо кліру та мирян. Але загалом ці відносини вписуються в модель відокремлення Церкви від держави, за винятком Трансністрії (зони окупації румунських військ), де були виразні цезарепапиські ознаки.
Успіхи німецької окупаційної адміністрації у релігійній політиці змусили змінити тактику і радянське керівництво. У вересні 1943 р. поспіхом була реанімована православна Церква, яка згодом поповнилася сотнями парафій, відкритих на звільнених від гітлерівців територіях (загальна кількість православних громад в Україні наприкінці війни була біля 6 тисяч, греко-католицьких громад - біля 3 тисяч). Проте дотримання головної партійної лінії на знищення релігії як суспільного явища згодом призвело до нових масових репресій на початку 60-х років XX ст. З 1960 до 1965 pp. було закрито більше 4
Тема 21. Політологія релігії
611
тисяч храмів (48 % від їх кількості на початок 1960 p.). Права священиків буди зведені до мінімуму (вони стали по суті требовиконавцями). В Україні відновлюється стан релігійної нетерпимості, завуальований законодавчими актами про свободу совісті. Інституції православної церкви (як найбільш лояльної режиму) широко використовувалися радянською владою для вирішення внутрішніх та міжнародних проблем, просування на Захід дипломатичних ініціатив СРСР.
Характеризуючи вцілому радянську модель державно-церковних відносин, зазначимо, що при всій її змінюваності (ці трансформації були, значною мірою, позначені суб'єктивізмом й волюнтаризмом владних структур), як більш-менш усталені в ній, можна виділити такі особливості: законодавчо закріплене монопольне становище у державі правлячої партії, програмною метою якої було обмеження впливу, витіснення, а фактично - ліквідація релігії та церкви; наявність законодавства про свободу совісті та релігійні організації, яке формально декларувало окремі, поширені у світі принципи регулювання відносин між державою і церквою, але одночасно дозволяло на практиці реалізовувати політику держави і правлячої партії в широкому діапазоні - від адміністративних обмежень і гонінь до державного сприяння окремим церковним проектам і програмам; відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих, а також всіх церков, релігійних організацій перед законом; націоналізація церковної та монастирської власності (культових будівель, інших споруд, церковного майна, частина якого згодом була передана в користування його колишнім власникам; наявність системи партійно-державного контролю за діяльністю духовних структур, втручання світської влади у внутрішньоцерковні справи, ігнорування де-юре і де-факто міжнародних норм ставлення до церкви та ін.
Відзначимо, що радянська модель, будучи командно-адміністративною за своєю суттю, не могла не бути внутрішньо суперечливою, бо ж змушена була поєднувати в собі, з одного боку, партійно-державні установки на світоглядну нетерпимість до релігії, обмеження діяльності церкви, а з іншого - необхідність враховувати авторитет Церкви й відносно високий відсоток присутності Церкви і віруючих у суспільстві, особливо в Україні.
Як наслідок, законодавче унормування відносин держави і Церкви у реальному житті виявлялося значною мірою декларативним і аж ніяк не перешкоджало тримати Церкву, релігійні організації у залежному від партії та державних структур становищі, давало останнім можливість втручатися у справи Церкви, маніпулювати ієрархією, духовенством, нав'язувати централізаторські чи децентралізаторські (залежно від інтересів держави на даний момент) схеми церковних структур, робити Церкву матеріально залежною від влади.
612
Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
Слід зазначити, що ця модель, формально включаючи чимало традиційних для цивілізованих суспільств положень і переносячи реальне ставлення до інституту церкви й віруючих у практичну сферу з її слабо контрольованим місцевим правовим нігілізмом, адміністративною вседозволеністю, без особливих проблем у правовому полі поступово почала трансформуватися на практиці у напрямі світоглядно терпимої і юридично толерантної моделі після того, як у партійно-державному курсі з'явилися зрушення від конфронтаційного до відносно поміркованого і поважливого ставлення влади до релігії та Церкви. Стали очевидними усталені ознаки ослаблення напруги у державно-церковних, особливо державно-православних відносинах.
Проте помірковані щодо Церкви підходи з боку партійно-державних чинників мали командно-адміністративну природу. Це була природна реакція влади на стійкість, стабільність реальної релігійності навіть за умов потужного атеїстичного тиску. Було зроблено спробу нейтралізувати релігійно-дисидентський рух, особливо протестантського походження, приглушити резонуючі виступи зарубіжних релігійних центрів. Зрештою, влада намагалася певними поступками перетворити релігійно-церковний інститут у незаперечно лояльний, приручений, до кінця контрольований та керований.
Модель державно-церковних відносин радянського періоду української історії виявляє надзвичайно велику залежність релігійних організацій від дозвільно-розпорядчих рішень державних органів при всій декларованій відокремленості перших. Щоб реалізувати своє право на існування й діяльність, релігійна громада чи група віруючих України мала отримати рішення про її реєстрацію, прийняте Радою у справах релігій при Раді Міністрів СРСР. Лише у Москві приймалися рішення про передачу релігійній громаді в безоплатне користування культової споруди чи майна, давався дозвіл на проведення релігійних з'їздів чи якоїсь наради. Перш ніж приступити до релігійної діяльності служитель культу мав зареєструватися в державних органах і т. п. Спеціальні дозволи виконкомів районних, міських Рад необхідні були при справлянні релігійних обрядів і церемоній під відкритим небом, на квартирах і у будинках віруючих (ст.25).
Все це в поєднанні з статтями 138, 139, 209 Кримінального кодексу Української РСР, Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про адміністративну відповідальність за порушення законодавства про релігійні культи" (1966 р.) створювало систему такої правової регламентації державно-церковних відносин, яку важко кваліфікувати як відносини рівних і незалежних суспільних інституцій. Держава продовжувала диктувати релігійним організаціям свої правила існування й діяльності в суспільстві, жорстко реагувала на будь-які відхилення від законодавчих норм. Оскільки "Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР" регламентувало далеко не все коло відносин держави та Церкви, то на практиці це давало можливість місцевим органам
Тема 21. Політологія релігії
613
влади, державним органам, установам, організаціям надто вільно тлумачити законодавство, ставлячи на перше місце насамперед ідеологічні міркування, часто нехтуючи при цьому правовими.
Проте на практичному рівні регулювання державно-церковних відносин уже на початок 80-х років почала чітко проглядатися невідповідність законодавчих норм реаліям релігійного життя в Україні, відчуваються негативні для самої держави наслідки подальших правових чи адміністративних обмежень діяльності релігійних спільнот. Останні поступово стали виходили з-під партійно-державного контролю й діяти у незалежному режимі. Перебудовчі процеси, що розпочалися в середині 80-років в СРСР, активізували внутрішньоцерковні процеси. Не лише практики на місцях, а й партійна та державна верхівка нарешті усвідомила необхідність істотних змін у ставленні до церкви та релігії. Почалася законодавча робота з перегляду чинного тоді законодавства щодо релігійної галузі.
Все це знайшло відображення в Законі України "Про свободу совісті та релігійні організації"", який було затверджено Верховною Радою України в квітні 1991 р. і який в статусі Закону України щодо релігійних організацій,1 є фактично першим в історії України. Він став юридичним оформленням бачення державою стосунків з Церквами, релігійними організаціями в кінці 80-х років. З іншого боку, втілені в цьому Законі норми державно-церковних відносин, рівень дозволів і заборон, зафіксованих у ньому, стали логічним результатом, по-перше, всього попереднього кількавікового розвитку таких відносин в Україні, по-друге, засвоєння досвіду інших країн і цивілізацій, по-третє, відображенням межі допустимого правового простору для церкви, що міг бути наданий тодішньою державою.
Зрозуміло, що Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації-" далеко не вичерпує зміст і принципи взаємовідносин державних та церковних структур сучасної України: базові норми цих правовідносин викладені в Конституції України. Інші значимі їх аспекти відображаються і регулюються цивільним правом, Земельним кодексом, судовою системою, нормативно-правовими актами державної виконавчої влади тощо. Проте наріжні камені, базові принципи державно-церковних відносин закладені саме в цьому Законі.
Комплексний аналіз нормативних актів і правозастосовної практики у цій сфері дозволяє вичленити наступні характерні ознаки сучасної української моделі державно-церковних відносин: світський характер держави; конституційно закріплене відокремлення церкви від держави і школи від церкви; державна реєстрація релігійних організацій, надання їм статусу юридичної особи; рівність всіх релігійних організацій, віросповідань перед законом,
Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації. 23 квітня 1991 р." // Відомості Верховної Ради України. - 1991.- № 25. - С 283.
614
Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії
невизнання державою жодної релігії як обов'язкової; невтручання держави в діяльність церков, релігійних організацій, коли ця діяльність не суперечить законодавству; захист державою прав і законних інтересів релігійних організацій; недопущення церкви до систематичної діяльності в структурах державної системи - в армію, в освітні заклади, лікарні, в пенітенціарну систему тощо; нефінансування державою діяльності релігійних організацій; державний курс на повернення церкві колишньої ЇЇ власності (культових будівель, майна тощо); державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійних організацій; наявність спеціального органу з компетенцією сприяти реалізації державної політики щодо релігії, церкви і віруючих.
Система державно-церковних відносин, якою вона склалася в сучасній Україні, в своїх базових положеннях відповідає демократичним принципам, загалом задовольняє права і свободи людини, базуючись при цьому на багатовіковій спадщині врегулювання відносин між цими двома суспільними інститутами, історичних уроках як позитивного, так і негативного досвіду таких відносин.
В цілому українська модель державно-церковних відносин, попри всі некоректні, тенденційні спроби її оцінити, є досить зваженою, послідовною і демократичною, особливо у порівнянні з багатьма іншими відомими на сьогодні моделями в країнах Сходу і Заходу. Вона ні юридично, ні практично не ставить в привілейоване становище якусь одну церкву, що фактично принижувало б чи обмежувало б решту; заборонні положення Закону України зведені до мінімуму і строго відповідають Конституції України, міжнародним нормам і стандартам; послідовно проводячи принцип відокремлення церкви від держави, остання матеріально не утримує церкви, не платить заробітну плату духовенству, як це має місце в інших країнах; у зв'язку з чинним законодавством контроль з боку держави здійснюється в Україні не за діяльністю релігійних організацій, а за дотриманням ними законодавства щодо релігійної сфери, що притаманно будь-якій цивілізованій державі; такий контроль у рівній мірі стосується будь-яких суб'єктів права - державних органів, релігійних громад, посадових осіб, громадських організацій тощо; модель відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих, а отже повною мірою узгоджується з нормами Загальної декларації прав людини, іншим міжнародними правовими актами, учасником яких є Україна. Модель відображає важливу для сьогодення здатність національного законодавства у цій сфері бути відкритим до нових змін і доповнень, що наближає Україну до правової держави.
Тема 21. Політологія релігії
615
Контрольні завдання і запитання
1. Які основні функції релігії мають вплив на політичне життя суспільства?
2. Назвіть головні ідеї соціальних вчень різних конфесій. Як вони впливають на політичні доктрини?
3. Які існують моделі державно-церковних відносин?
4. Визначте особливості розвитку державно-церковних відносин в Україні.
Тематика рефератів
1. Об'єктивність процесу взаємовпливу релігії та політики.
2. Ідея поєднання "Божого" та "кесаревого" в історії людства.
,3. Головні моделі взаємодії' державних та церковних чинників*;? у
сучасному світі. 4. Розвиток державно-церковних відносин в Україні XX століття.
Рекомендована література
1. Глок Ч., Сторк Р. Американская набожность: природа религиозного
долга. - С.-Пб., 1997.
2. Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления- М., 1990.
3. Єленський В. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990).-К., 1991.
4. Історія релігії в Україні. Навчальний посібник (За ред. А.Колодного, П.Яроцького).-К., 1999.
5. Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. - К., 1996.
6. Мчедлов М.П. Политика и религия.- М, 1987.
7. Одинцов М. Государство и церковь (История взаимоотношений 1917-1937).-М., 1991.
8. Павлов С, Мезенцев К., Любіцева О. Географія релігій.- К., 1998.
9. Пащенко В. Православ'я в Україні. Державно-церковні стосунки.-Полтава, 1995.
10. Религия и демократия: На пути к свободе совести. - Вып. 2- М., 1993.
11. Религия и общество (Сост. В.Гараджа, Е.Руткевич).- М., 1996.
12. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реалії сьогодення.-К., 1998.
13. Релігійна свобода: природа, правові і державні гарантії. - К., 1999.
ТЕМА XXII ЕТНОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ
Етнологія релігії як відносно нова дисциплінарна галузь релігієзнавства виникла на стику дослідження етносу і релігії різними науками. У рамках етнології релігії вирішується багато проблем, зокрема те, як визначати і який зміст вкладати в поняття етносу і релігії, етнічної релігії, національної релігії, національної церкви тощо; в чому виявляється взаємозв'язок і взаємодія релігії та етносу; чи є релігія неодмінною, органічною ознакою етносу.
Досліджуючи функціональність релігії та етносу, етнологія релігії цікавиться проблемою походження і початків цих двох феноменів; з'ясовує вплив релігії на формування етносу і навпаки те, як етнос формує свою релігію і які зміни вносить він у чужі релігії, приймаючи їх як свої. Нова наука визначає ті закономірності, за якими розвиваються етнос і релігія у своїй взаємодії; прогнозує перспективи взаємозв'язків і взаємовпливів етносу та релігії на майбутнє.
Як бачимо, предметне поле етнології релігії - дуже широке. Воно, власне, включає ввесь сукупний релігійний досвід певних етнічних спільнот, тобто їх релігійні уявлення та релігійну практику, зафіксовані в історії етносу та його релігії пам'ятки матеріальної та духовної культури, що відображають появу і розвиток, природу і характер етнорелігійного зв'язку. Коротко визначаючи предмет етнології релігії, зауважимо, що вона вивчає релігійні аспекти життєдіяльності етносів та етнічні особливості релігійного буття окремої особи-носія певної етнічності або загалом етнічної спільноти. Відтак етнологія релігії покликана виявляти і вивчати взаємозумовлені, складні й суперечливі зв'язки етнічної та релігійної сфер суспільного життя.
Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 1139; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!