Структурні поділи й особливості релігієзнавства

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 115Следующая ⇒

Різні світоглядні позиції, відмінні культурні традиції, навіть оцінки характеру наукової діяльності, призводять до появи безлічі дослідницьких установок релігієзнавців, їх теоретичних цілепокладань. Працюючи в одній і тій самій предметній сфері, вчені користуються різними нормами пізнання -світськими й богословськими. Тому релігієзнавство можна поділити на академічне й богословське. На відміну від академічного, богословське релігієзнавство входить до богословського комплексу, розвивається певною мірою на основі закономірностей цього виду духовності.

В західному релігієзнавстві поділ на ці відносно самостійні гілки розглядається як вияв двох різних перспектив у ставленні до релігії -внутрішньої та зовнішньої. Він не пов'язується з філософськими чи світоглядними відмінностями в оцінках релігії. Якщо в XIX ст. релігієзнавці відмежовувались від теології, прагнули знайти відмінність своїх пошуків від богословських оцінок релігії, то зараз на Заході (та певною мірою вже і в нас) спостерігається все більше сходження академічного релігієзнавства на методологічні засади богословського, втрата ним рис світськості, сповзання на позиції певної релігійно-філософської концепції, а подеколи й на богословські установки певної конфесії. Така тенденція не тільки не сприяє всебічному й глибокому дослідженню феномена релігії у всьому багатоманітті її функціональності за нинішніх умов її суспільного і духовного буття, а навпаки -явно веде до зубожіння релігієзнавчої науки, перетворення її в окрему галузь богослов'я. Німецький релігієзнавець Ф.Хайлер відверто заявляє, що будь-яке дослідження релігії в кінцевому підсумку є теологічним в тому розумінні, що воно займається не лише психічними чи історичними феноменами, а дослідним осягненням трансцендентної реальності.

Тема 1. Релігієзнавство як наука

Проте світськість, академічність релігієзнавства - не вияв ворожості до релігії, як дехто прагне тлумачити їх. Особливістю академічного релігієзнавства є дотримання світоглядного нейтралітету щодо релігії, певної толерантності, що відсутнє у богословському, конфесійно зорієнтованому релігієзнавстві. В релігієзнавчому пізнанні важливо уникнути двох крайностей - богословської включеності в систему релігійного феномена та прагнення говорити про релігію з позицій світського критицизму й нігілізму, коли релігійні вияви розглядаються як щось анормальне для людського буття.

Через відсутність чіткого визначення предмету релігієзнавства в ньому механічно поєднувалися різнопредметні знання про релігію. Втім релігієзнавство - єдина й водночас багатодисциплінна сфера гуманітарного знання. Підхід до нього як до якоїсь збірної науки, що поєднує в собі знання про релігію різних наукових галузей - філософії, історії, археології, етнографії і тощо - поверховий, бо релігія завжди претендувала на статус загальної картини світу, тому вона, безумовно, залишила свій слід в усіх сферах суспільного й духовного життя, у з'ясуванні явищ природи. Саме тому в змісті кожної науки в той чи інший спосіб міститься певна інформація про релігію, котра проте не виступає основним об'єктом дослідження цих наук. Окрім того, в кожній конкретній науці релігія вивчається лише у відповідних аспектах, а не як цілісний духовний феномен, у всьому комплексі своєї функціональності й закономірностей розвитку.

Особливістю релігієзнавства та його окремих дисциплін є те, що в них релігія виступає об'єктом дослідження; вивчається у поєднанні всіх структурних компонентів і всієї системи функціональності; різноманітність суспільних і духовних процесів розглядається у підпорядкованості саме розвитку релігії та її функціонуванню, а не як в інших науках, де релігія досліджується в контексті їх сфери пізнання світу; досліджуються закони певної предметної сфери буття людини в світі, що не поділяються на якісь частини, котрі не вивчаються іншими науками.

Релігієзнавство має свій, належний лише йому предмет дослідження, що виокремлює його в структурі гуманітарного знання. Ним є релігія в усій єдності її структури, функціональності й закономірності. Поява думки про релігієзнавство як своєрідний збірник релігієзнавчої інформації з різних конкретних наук пояснюється тим, що в своїх дослідженнях вчені ще чітко не вичленували той аспект буття людини в світі, котрий можна кваліфікувати як релігійний. Тут, з одного боку, тяжіє богословське бачення проблеми, коли характер буття зводиться до зв'язків людини з Богом, який виступає як щось зовнішнє щодо неї (часто в антропоморфному аспекті); а з іншого - вводиться в обіг поняття існування людини як стражденної істоти, що в пошуках з'ясування причин такого свого стану робить висновок про існування якоїсь вищої детермінанти.

ЗО Розділ 1. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

Іншою причиною розуміння релігієзнавства як своєрідного "зібрання" знань з інших наук є невизначеність його у своїх законах. Відомо ж бо, що кожна наука самоконституюється лише тоді, коли виокремлює закони досліджуваного об'єкта, виступає як логічна система знань про закони функціонування і розвитку певної предметної сфери світу.

Проблема структури релігієзнавства й досі залишається не розробленою, хоча в наукових розвідках часто виділяються такі його дисципліни, як філософія релігії, психологія релігії, соціологія релігії, історія релігії, а останнім часом ще й феноменологія релігії, компаративне й герменевтичне релігієзнавство. Українські вчені вже приступили до розробки проблем етнології та географії релігії. Проте при виділенні окремих дисциплін релігієзнавства жодним чином не обґрунтовується основа цього структурування, не розглядається функціональний їх зв'язок між собою. Крім того, перераховані дисципліни ще певною мірою не концептуалізовані.

Якщо Д.Угринович поділяє релігієзнавство на два основних розділи -історичний і теоретичний, виділивши в останньому філософський, соціологічний і психологічний аспекти вивчення релігії;¹ то Н.Мизов бачить у релігієзнавстві структуроутворюючі компоненти, що характеризують його переважно з боку філософської чи суспільно-наукової сутності, до останнього, крім соціологічних, психологічних й історичних аспектів, він додає також теорію подолання релігії. Крім того, Н.Мизов виділяє релігієлогію як особливу науку про релігійний феномен, підпорядковуючи їй вивчення відносно самостійної внутрішньої структури та логіки існування й розвитку релігії.²Зауважимо, що філософії релігії дослідник залишає гносеологічні характеристики та розкриття містико-відображальної природи релігії.

Філософія релігії як одна з релігієзнавчих дисциплін виокремилася як специфічна сфера релігієзнавчих досліджень ще в XVII ст. Проте історію її починають з праць Б.Спінози (1632-1677 pp.), а апогей розвитку пов'язують з філософсько-релігійним доробком Гегеля. Втім філософія релігії повною мірою не концептуалізувалася і зараз. У сучасному релігієзнавстві вона присутня в ролі філософії науки, а не філософії релігії. Як вважає Ф.Уейлінг, релігієзнавці ще не мають такої філософії релігії, що була б універсальною за своїм використанням, відповідально ставилася до релігії й могла спрямувати інші дисциплінарні підходи до її вивчення, а не ізольовуватися чи прагнути панувати над ними.

Причин неповноти методологічної функціональної ролі філософії в дослідженнях релігії є декілька. Насамперед філософське релігієзнавство в наш час не виступає як певне інтегральне утворення, тому в його межах не можна виробити єдиної перспективи, що служила б основою синтезу наслідків окремих

' Угринович Д.М. Введение в религиоведение. - М., 1985. - С.6-12. ² Мизов Н. Религиознание: система и същност. - София, 1977. - С. 31.

Тема 1. Релігієзнавство як наука

релігієзнавчих досліджень, стала б єдиною парадигмою релігієзнавчих пошуків. Нині існує безліч (не лише за предметом, а й за методами дослідження) філософсько-релігійних концепцій, тому філософія релігії не може виконати свої методологічні функції стосовно окремих релігієзнавчих дисциплін. Окрім того, нинішня філософія релігії вивчає переважно якусь одну релігійну традицію (в основному християнську) і звертається при цьому до її ідеаційного компонента. Інші релігієзнавчі дисципліни в своїх пошуках є поліконфесійними, включають в контекст розгляду не лише християнство, а й інші релігійні течії, навіть первісно-архаїчні вірування. Тож філософія релігії здобуде належну їй функціональність у структурі релігієзнавства лише за умови змістовного філософського синтезу дослідницьких здобутків окремих релігієзнавчих дисциплін, набуття нею ролі методологічної рефлексії в системі релігієзнавства, засобу аналізу мови релігії.

Вирішення питання структурованості релігієзнавства перебуває у прямому зв'язку із визначенням його предмета і зумовлене насамперед складною функціональністю релігії, відмінністю теоретичного цілепокладання різних релігієзнавчих дисциплін. Багатодисциплінарність релігієзнавства залежить також від світоглядних позицій і культурницьких традицій дослідників його структури.

Специфіку кожної дисциплінарної одиниці релігієзнавства, на нашу думку, можна визначити, з одного боку, через відмежування її від інших релігієзнавчих наук, з іншого - від теології. За основу виділення їх слід брати насамперед теоретичну зорієнтованість дослідницьких пошуків, а також параметри й сфери функціональності релігії. Так, філософія релігії, зайнята внутрішнім контекстом релігійного феномена, на неконфесійно зорієнтованому та позаісторичному рівні проводить концептуалізацію її природи і функцій в загальному аспекті; соціологія релігії, працюючи на конфесійному та позаконфесійному рівнях і займаючись зовнішнім контекстом релігії, розглядає її функціонування і розвиток як специфічну підсистему на рівні суспільства (цілого чи окремих його сфер і структур, в тому числі і церковних об'єднань).

Психологія релігії вивчає психологічні особливості функціонування релігійності на індивідуальному рівні та з'ясовує при цьому специфіку релігійних вірувань, уявлень, переживань особи, вплив релігії на її психологічний світ.

Історія релігії відрізняється від названих вище дисциплінарних утворень релігієзнавства тим, що досліджує релігію не в статиці, а в динаміці. Конкретніше, не лише на рівні загальнотеоретичного відтворення її природи чи функціонування на індивідуальному чи суспільно-спільнісному рівнях, а й на рівні осягнення процесу становлення релігії як в іманентних їй історико-релігійних зв'язках, так і в загальному соціально-історичному й історико-культурному контексті. Тут ми не згодні з вченими, що зводять історію релігії

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

лише до вивчення релігії з точки зору її конкретно-хронологічного розвитку. Історія релігії, крім конфесійної конкретики, має ще й свою логіку, що виявляється в особливостях еволюції даного феномена від природних його форм до сучасних розвинутих систем світового масштабу. Логічне зняття історії релігії ми б назвали історіософією, котра покликана відтворити загальні закономірності історичного розвитку релігії, співвіднести в цьому процесі об'єктивне й суб'єктивне, стихійне й свідоме, традиційне й новаційне, етичне й релігійне. Саме в цьому аспекті, а не взагалі, як це твердить Ю.Кимелєв, історія релігії займається самою релігією. Особливістю історії релігії як релігієзнавчої дисципліни є одночасне вивчення функціонування і зовнішніх і внутрішніх контекстів релігії.

Методологічні дискусії, які відбувалися в західному релігієзнавстві останнім часом, дозволили зробити висновки, що за своїми предметними й функціональними характеристиками близькими до філософії релігії є феноменологічний та історичний підходи до неї. Серед релігієзнавців існує навіть думка, що саме поєднання цих двох підходів є основою єдиної сучасної науки про релігію.

Термін "феноменологія релігії^-" ввів у науковий обіг 1887 р. французький дослідник Шантепі де ля Сосеєм. Однак наукове життя йому дав нідерландський вчений Герард ван дер Лееув, який написав дві монографії - "Вступ до феноменології релігії"" (1925 р.) і "Феноменологія релігії" (1933 p.). Проте й досі ця галузь релігієзнавства ще чітко не концептуалізована, не є системним утворенням, що має змістовну й методологічну єдність. Утримуючись від екзистенційних, істиннісних й оціночних судкень, орієнтуючись на об'єктивність дослідницького пошуку, феноменологія релігії прагне осягнути окремі релігійні феномени поза їх зв'язками, послуговуючись так званим ейдетичним баченням, тобто методами вчування, інтуїції, конфесійно включеним дослідженням.

Наш час характеризується також появою герменевтичного релігієзнавства, що покликане розробити якусь придатну для вивчення релігії загальну теорію інтерпретації. Розвиваються корпоративне релігієзнавство, культурологія релігії, політологія релігії, етнологія релігії і т.ін. Диференціація академічної гілки релігієзнавства - порівняно молодої галузі гуманітарного знання - триває.

Важливою для релігієзнавства є також проблема дійсної сутності атеїзму. До ЇЇ вирішення слід підходити насамперед з позицій з'ясування місця людини у світі, а не із заздалегідь визначеної антирелігійної зорієнтованості.

Згідно з біблійним вченням, Бог створив людину за образом і подобою своєю. Він наділив людину здатністю пізнавати й творити. Свобода Бога - в його всемогутності, всезнанні. Але ж свободою дії для оволодіння землею і панування над нею Бог наділив також і людину. Тому такі риси людини, як допитливість, прагнення глибоких і всебічних знань, активна творча діяльність

Тема 1. Релігієзнавство як наука 33

нічого антирелігійного в собі не мають. Прищеплюючи ці риси людині, атеїзм не протистоїть теїзму. В цьому теїзм і атеїзм збігаються покликанням. Атеїзм є не протистояння релігії. Він швидше є доланням примітивних підходів до розуміння її функцій, певною компенсацією чи відверненням абсолютних ірраціонально-відчужених проявів інтранатурального. Атеїзм відтворює не процес заміни релігійного світорозуміння науковим, як це твердили дослідники радянської доби, а насамперед утвердження буття людини, що не потребує постійних звертань до надприродних сил, при якому кожна людина отримує можливість розвивати закладені в неї Богом людські потенції. Атеїзм - не є антитеїзмом. Атеїзм - вільний від містифікації шлях людини до самої себе, до самопізнання, утвердження в собі цінності і дійсного смислу людського буття.

Для релігієзнавства важливою є проблема співвідношення думання і діяння людини, теїстичного й атеїстичного. Ще Ж.Міло відзначав, що термін "атеїзм" сам по собі не позбавлений двозначності.¹ І це не лише тому, що він не відсилає до якоїсь теоретично визначеної, філософськи обгрунтованої доктрини (цим він відрізняється від матеріалізму), а й тому, що часте, постійне вживання цього терміна в минулому надало йому багато різноманітних, якщо не протилежних смислів і відтінків.

Тривалий час в релігієзнавчій і богословській літературах теїзм і атеїзм протиставлялися, розглядалися як непримиренні вчення. Втім, ще в Стародавній Греції атеїстами (термін має грецьке походження) називали не тих, хто заперечував існування Бога (згадаймо хоч би таких філософів, як Демокріт, Епікур), а людей, у житті яких Бог нібито й не існує.

В сучасних оцінках релігії й атеїзму маятник хитнувся в протилежний бік від тої позначки, яку займав у період тоталітарного комуністичного суспільства. Негативні епітети, що приписувалися релігії (бездуховність, антинауковість, негуманність тощо), використовуються нині при характеристиках атеїзму. При цьому відбувається неправомірне ототожнення атеїзму з анти-теїзмом. Повторимося, думати і діяти, не звертаючись при цьому до Бога, не означає бути орієнтованим проти Бога.

Однією з актуальних проблем для кожної релігійної системи є проблема свободи волі людини. Питання стоїть так: вільна людина у своїх діях, чи кожний крок її діяльності абсолютно детермінований Всевишнім? Саме в цьому, а не у взаємному світоглядному протистоянні, на нашу думку, й пролягає різниця між релігією та атеїзмом. Для традиційно мислячих судження про таке співвідношення звучить парадоксально. Проте це не так. Релігія і атеїзм - не просто різні (тим більше взаємовиключаючі) духовні утворення, а протилежності єдиного цілого, єдність яких визначає його. Нерозуміння цього дуалізму спричинило ту кризу віри, що вилилася в богословську концепцію

Milhau J. L'atheisme, ideologic et religion. - Paris, 1974. - P.94.

2 0-361

34 Розділі. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

"смерті Бога". Але справа не в тому, що сучасну людину, як твердять богослови, не задовольняє традиційна християнська форма вираження божественної реальності, а в тому, що людина у своєму внутрішньому досвіді вже не потребує віри в Бога. Дійсно, який сенс має віра, якщо вона не пов'язана з життєвими потребами, якщо всі припущення про існування чогось Всевишнього не піддаються перевірці і ніщо з емпіричного досвіду не підтверджує його існування? Людина в своїй пізнавальній і соціально-практичній діяльності, спираючись на здобутки науки, не відчуває потреби в Богові. Це підштовхує її до роздумів про необхідність релігії взагалі.

Вихід із цієї кризи релігії, мабуть, криється не в реінтерпретації ідеї Бога за допомогою нової мови, "переведенні Євангелій" на мову сьогоднішнього дня, як це радить американський теолог Джон Кобб. Вихід полягає і не у віднайденні такого способу трансцендентності, який, на думку теолога Джона Робінсона, не пов'язував би божественну реальність із супернатуралістичними чи міфологічними уявленнями. На нашу думку, цей вихід - в усвідомленні того, що релігія й атеїзм - не взаємовиключаючі, а співіснуючі форми духовного осмислення та дії. Атеїзм покликаний не заперечувати релігію, а теоретично відтворювати механізм вільної діяльності людини, якою її наділив Бог. Він дає можливість людині усвідомити своє буття як такий Богом даний діяльний стан, що служить джерелом її природного саморозвитку, здобуттям визначеної людині Богом сутності.

ТЕО й А-ТЕО в житті людини завжди співіснують. Характер, рівень їх співіснування є своєрідним мірилом свободи людини. Людина вільна у своїй діяльності. Не кожний крок її життя детермінований Всевишнім. Атеїзм цікавить не діяльність людини сама по собі, а механізм вільної життєдіяльності, в процесі якої відбувається присвоєння і предметно-практична реалізація на основі пізнання закономірностей навколишнього світу, притаманної їй творчо-діяльнісної сутності.¹ Відтак покликання атеїзму - розкрити джерело й механізм природно-історичного саморуху людини. Він є не просто певною формою знання людиною власних якостей, взятих самих по собі та орієнтованих якимсь чином проти релігії, а специфічною формою самосвідомості, оцінки нею свого діяльного стану як реальної, визначеної творінням сутності. При такому розумінні атеїзм не виключається зі сфери духовного життя людства, не вносить в нього конфронтаційні відносини.

Виходячи з цього, вільнознавство (так попервах ми б назвали цю релігієзнавчу дисципліну, враховуючи можливу негативну реакцію громадської думки на термін атеїзмознавство) покликане, з одного боку, подолати примітивний підхід до функціональності релігії, що характеризує ортодоксальні

¹ Колодний A.M. Атеїзм як форма світоглядного знання і самосвідомості особи. - К., 1984.-С 30-56.

Тема 1. Релігієзнавство як наука

форми релігійності, а з іншого - вивчити механізм вільної життєдіяльності на основі сповідування духовного надсвітового Начала, Вищого Розуму, що є джерелом буття всього сущого, в тому числі й людини.

Останнє особливо важливо, бо нерозуміння того, що свобода людини є відносною, а не абсолютною, приховує в собі можливість переростання атеїзму в антитеїзм, що, власне, й спостерігалося у марксистському атеїзмі. Оскільки до цього додався ще й класовий підхід до релігії (наслідок розширеного розуміння соціальних коренів релігії, ототожнення релігії з її інституціями, зокрема церквою, перенесення оцінок церковної діяльності на саму релігію), то атеїзм був вже політизований ленінізмом. Тому формула М.Редінга, викладена в його однойменній праці "Політичний атеїзм", на наш погляд, є цілком слушною.¹Саме при такому підході релігійність і атеїстичність мислення й дії людини виводилися за неї, розглядалися як зовнішня даність, яку можна вилучити з людини, поміняти в ній якісь довільно сконструйовані ідеологічні системи, що, власне, й мало місце. Спотворювалася сутність не лише релігії, а й атеїзму, що останній зводився до релігієінтерпретаторства з чіткими установками на критику, заперечення і подолання.

Перед релігієзнавством сьогодні стоїть нелегке завдання: повернути атеїзму належне місце в системі духовних явищ, яке відповідає його справжній суті і не має антирелігійної зорієнтованості. Насамперед важливо подолати ті негативні установки, що сформувалися в ставленні до атеїзму через хибне витлумачення його природи.

Сучасне академічне релігієзнавство характеризують такі риси: насамперед, світоглядний плюралізм. Дослідження релігійних феноменів ведеться з огляду на різні світоглядні установки, творче поєднання яких при відсутності упередженості, безумовно, сприяє поглибленому вивченню релігійних явищ. Релігієзнавство є позаконфесійним, що виключає односторонність оцінок і водночас гарантує включення в об'єкт дослідження широкої палітри конфесій, вивчення трансцендентних, світських і громадянських релігій. Світське релігієзнавство є відкритим. Воно виходить за межі традиційних релігійних комплексів, аналізує прояви неорелігій, з'ясовує природу і тенденції їх розвитку. Важливою рисою світського релігієзнавства є історизм. Воно розглядає кожну релігійну систему з погляду того, як вона виникла, які етапи у своєму розвитку пройшла і чим є нині. Вивчення релігійних явищ сучасним релігієзнавством характеризує системність. Релігія - складний духовний феномен, жоден з компонентів внутрішньої і зовнішньої структури якого не повинен залишатися поза увагою науковців.

Сучасному релігієзнавству властива також порівняльність. Свої висновки воно будує не на основі аналізу віровчення і практики однієї чи кількох,

¹ Reding M. Dez politische Atheismus. - Jraz-Wien-Koln, 1958. - S.28.

36________ Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

найбільш поширених, вагомих в релігійному житті конфесій, а на основі зняття всього того, що розкриває релігійний феномен в його існуванні на родо-плем'яному, національному, світовому рівнях, в його світський і трансцендентних формах.

Академічне релігієзнавство початку XXI ст. характеризується поліметодичністю. Воно враховує різноманітні здобутки інших наук. Водночас воно є й творчим. Релігієзнавство долає методологічні обмеженості, що накладалися на пізнання релігійного феномена ленінізмом, зокрема, партійність, заідеологізованість, підхід до релігії як до акультурного й антинаукового явища. Водночас, сприймаючи досягнення світового релігієзнавства, воно шукає й власні методи дослідження ірраціонального буття. При цьому враховується, що вивчення релігії потребує особливих методів, які докорінно різняться від тих, що застосовуються при дослідженні раціональних структур.

Українське релігієзнавство, переживши тривалий період заідеологізованості й антирелігієзації, перебуває на етапі відродження. Нове, свіже бачення феномена релігії дозволяє науково вирішувати проблеми її історії, включати його в контекст національного культурного та державотворчого процесу, з'ясовувати сутність релігійної духовності.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 723; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!