Принципи релігієзнавчих досліджень як гносеологічні феномени

⇐ ПредыдущаяСтр 8 из 115Следующая ⇒

Наукові принципи - це особливі гносеологічні феномени. Ми згодні з дослідниками, котрі заперечують їх винятково гносеологічну природу, розглядають принципи як "початок, основу, вихідне положення явищ дійсності та пізнання". Наукові принципи мають об'єктивний зміст, але самі по собі вони є логічним синтезом тривалої пізнавальної діяльності. їх характерними рисами є загальність, синтетичність, практична зорієнтованість, методологічність у певній системі знання. Принципи акумулюють такі наслідки пізнавального процесу, що гарантують їх обгрунтованість, доказовість, актуальність, цілепокладання. Втім принципи - не лише своєрідний підсумок досліджень, а й вихідний пункт для їх подальшого розвитку. Тому специфіка принципів проявляється насамперед у характері їх методологічних функцій, здатності бути засобом організації й орієнтування пізнавального процесу й ставити певні вимоги до пізнаючого суб'єкта. Таку функціональність принципів забезпечує наявність в їх змісті у знятому вигляді здобутків наукового пізнання в цілому чи його певного різновиду.

Сучасна наукова методологія виступає як методологія кількох рівнів пізнавальних принципів, кожний із яких водночас включає в себе певну логічно й змістовно взаємопов'язану сукупність їх. Розглядати різні підходи до виділення цих рівнів ми не будемо. Зауважимо лише, що система рівнів, їхні зв'язки мають бути динамічними, взаємопроникаючими, взаємодоповнюючими. Ми визнаємо поділ принципів на конкретно-наукові й загальнонаукові: останні виконують свої евристичні функції лише за умови власного трансформування відповідно до специфіки досліджуваного об'єкта. Якого б рівня не були наукові принципи, вони функціонують тільки в певній цілісній системі знання, що зумовлює різноманітність їх модифікацій. Характерним є те, що в процесі конкретного пізнавального функціонування загальнонаукові принципи спеціалізуються,

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

орієнтуються на конкретну сферу наукового пошуку. Водночас відбувається й процес збагачення конкретно-наукових принципів загальнонауковим змістом, а через них - здобутком інших наукових сфер.

Як і будь-яка розвинута наукова система, релігієзнавство має в своїй структурі принципи, що є вихідним пунктом розвитку всієї дисциплінарної системи знань. Найбільш фундаментальними в релігієзнавчому пошуку є принципи об'єктивності, історизму, загальнолюдськості, дуальності, що визначають специфіку функціонування решти принципів релігієзнавчої методології, взагалі весь зміст релігієзнавчої системи. Вичленування вихідних принципів, "початків" релігієзнавчого пізнавального процесу, не применшує наукового й світоглядного значення решти принципів, утримуючих в собі в більш визначеній формі зміст конкретно-наукового пізнання, значущість всього категоріально-понятійного апарату релігієзнавства. Кількість початкових принципів зумовлена їх інформативною наповненістю, багатством і характером змісту, функціональною значущістю методологічних установок. Вихідні принципи логічно не суперечать один одному, а навпаки взаємодоповнюють, разом охоплюють собою всю сферу наукового осягнення релігії. Коли вони включаються в функціонуючу систему релігієзнавства, їх загальнонаукова визначеність набирає конкретно-наукового змісту, діє як конкретна заданість.

Загальнонаукові принципи знаходять в релігієзнавчій теорії свою конкретизацію у споріднених з ними спеціалізованих наукових принципах. Внаслідок цього формуються своєрідні "блоки принципів", навколо яких групуються ідентифіковані з ними релігієзнавчі поняття та категорії. Останні завдяки своїй поліфункціональності й широкій змістовній наповненості можуть входити в декілька "блоків принципів". Саме такий підхід, зауважимо, дає можливість перейти від спроб побудови якоїсь замкнутої цілісної системи всіх категорій релігієзнавства до створення динамічно функціонуючої наукової системи знань про релігійний феномен, які об'єднані між собою не з міркувань якоїсь зручності чи повноти, а залежно від функціонування в межах певних релігієзнавчих принципів. Модифікації структурних відношень релігієзнавчих принципів можуть бути різні. Вони залежать від найрізноманітніших функцій -світоглядної, методологічної, гносеологічної, виховної тощо, які вони виконують. По-різному взаємодіють принципи в таких духовних структурах, як наукова картина світу, система методологічних знань, культурологічна система, світогляд тощо.

Проте процес людського пізнання реалізується не абстрактно, а в конкретних формах. Він знаходить різне відображення й витлумачення в різних релігійних системах і тих релігієзнавчих концепціях, що їх інтерпретують. Саме тому в один і той самий період при наявності однієї і тієї самої конкретно-наукової картини світу можуть існувати різні системи методологічних установок щодо релігії, різні системи принципів дослідження релігійного феномена. Так,

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

давньогрецька суспільна думка дала два протилежні принципи витлумачення причин руху - принцип саморозвитку (Демокріт й Епікур) і принцип першопричини й першодвигуна (Платон й Аристотель). Використовуючи принцип дуальності, Платон розвивав вчення про творення божеством космосу з первісного хаосу. З'ясуй, заради якої причини будівничий влаштував походження речей і це все? - запитує філософ. Епікур же, визнаючи існування богів, розмістив їх у міжсвітових просторах. Світ, згідно з його вченням, існує і розвивається без їх втручання. "Ніщо не виникає із неіснуючого..., - зауважує Епікур. - Всесвіт завжди був таким, яким він є тепер, і завжди буде таким, тому що не існує чогось, у що він змінюється, адже помимо Всесвіту немає чогось".¹

Світоглядна зорієнтованість релігієзнавчого вчення, культурна чи релігійна традиція дослідників позначаються на системі подання методологічних принципів, на методологічних засадах наукового дослідження феномена релігії, її історії і функцій. В дослідженнях релігійних явищ і процесів доби тоталітаризму науковці мали послуговуватися загальними принципами філософії діалектичного матеріалізму, а саме: матеріальності, взаємозв'язку, розвитку, відображення, партійності. Визначальним був принцип матеріальності, що зумовлювало матеріалістичний монізм дослідницьких пошуків релїгієзнавців-марксистів. Визначаючи матеріальний початок всього - речей, процесів, явищ дійсності, розглядаючи все суще як форму прояву чи властивість матерії, принцип матеріальності відтак орієнтував на виключення трансцендентного начала. Заперечувалась наявність будь-якого іншого явища, крім свідомості, що б мало ідеальну природу, протистояло матерії й існувало реально, будучи вищою формою відображення. Через взаємодію матеріальних об'єктів дослідники виходили на ідею визначеності розвитку, саморуху.

Слугування названими вище принципами приводило до світоглядного плюралізму, дуальності в розумінні дійсності, утверджувало ставлення до релігії як до антинаукового, антикультурного, соціально негативного явища. На цій основі зросла та опійна оцінка, до якої опустився В.Ленін, розглядаючи вислів К.Маркса "релігія є опіум народу" як "наріжний камінь усього світогляду марксизму в питанні про релігію". Такий поворот думки звульгаризував марксистські погляди на релігію. Замість пошуку зумовлюючих наявність релігійних вірувань чинників, дослідники орієнтувалися на пошук ефективних шляхів подолання релігійності. Саме тому перехід на позиції світоглядного й конфесійного плюралістичного релігієзнавства дозволяє досліднику ігнорувати принцип філософської партійності, належності до партії матеріалізму чи ідеалізму, на які філософи були поділені марксизмом залежно від вирішення

Эпикур приветствует Геродота // Материалисты Древней Греции. - М., 1955. - С. 182. З о—Зеї

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

ними так званого основного питання філософії.²

Визнаємо, що це питання як основне є надуманим. Якщо воно й існує в філософії, то аж ніяк не як основне, бо ж філософія зорієнтована насамперед на осягнення місця людини в світі, а не на розгляд проблеми відношення матерії і свідомості. Навіть на рівні існування окремого індивіда, а не те що Всесвіту, визначити, що є первинним, не можна та й науково некоректно. На нашу думку, твердження, що свідомість не вічна і не загальна, не має під собою якихось підстав. Якщо світ нескінченний у просторі й часі, якщо матерія, її атрибути й модуси зберігаються і є незнищуваними, то цю вічність слід розуміти не лише кількісно, а й якісно. Матеріальний світ не може існувати без своєї протилежності - духовного начала. Ним є не просто свідомість. Якщо говорити про Всесвіт, то існуюча в ньому глибинна закономірність і є його духовною сутністю чи Богом. Збагнути її люди, певно, ніколи взагалі не зможуть. Через неї світ з'являється нам і через неї він, як Бог, нам недоступний. "В якому б напрямку ми не досліджували, - зауважує засновник сучасної геології ШЛіель, -всюди ми знаходимо докази існування творчого Розуму Провидіння, Мудрості і Всемогутності". Подібну думку висловив й А.Ейнштейн: "В безконечному Універсумі відкривається діяльність безконечно досконалого Розуму".³

Отже, вирішення так званого основного питання філософії, що домінувало в наших філософських і релігієзнавчих виданнях, часто будувалося на міркуваннях здорового глузду, не мало приписуваних йому рис всезагальності, а тому заводило у безвихідь розв'язувані релігієзнавчі проблеми. Людина має потребу не лише відображати навколишню дійсність у свідомості, а й постійно звертатися до свого внутрішнього світу, виявляючи при цьому таке, що, на думку Рудольфа Ейжна, "простою свідомістю людського мислення не може бути. Життя духу цілком незбагненне і ніколи не змогло б стати в нас силою, якби їй не була притаманна незалежність щодо людини". Отже (і це важливо у світлі вище визначеної нами сутності релігії), людина через себе і в собі відчуває те Щось, яке є відмінним від природи буття. Влучною тут є думка Г.Марселя, згідно з якою "піднятися до Бога - це означає увійти в самих себе, себе ж самих перевершити".

Розгляд релігієзнавчих принципів у ролі елементів цілісної релігієзнавчої системи знання дозволяє побудувати однорідні структурні моделі різних богословських і релігійно-філософських вчень і на їхній основі порівнювати вчення, виявляючи не лише змістовно, а й конструктивно їх тотожність, відмінність і синкретичність.

Визнаючи рух пізнання від відносних до абсолютних істин, зауважимо, що

Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори. - Т. 21. - С 271. ' Все думают одно и то же: Бог существует. - М., 1990. - С.2-3.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

нинішня методологія релігієзнавчої науки є недосконалою, перебуває в стані становлення. Тому запропонована нами система блоків деяких методологічних принципів також є робочою. Евристичне її значення полягає в тому, що вона дає можливість диференціювати роль розглянутих методологічних принципів в релігієзнавчому пізнанні. Загальнозначущість їх не слід розглядати як установку на застосування всіх їх разом взятих. Це ніколи не може бути, бо окремі загальнонаукові принципи (хоч вони й мають загальний характер) усвідомлено застосовуються в науковому пізнанні там, де предметом виступає відповідний відображений саме цим, а не якимсь іншим принципом об'єкт.⁴ Найширшу, універсальну сферу застосування в релігієзнавчому пізнанні мають ті принципи, що відображають універсальні властивості, атрибути релігії, загальні закономірності її функціонування і розвитку, взаємодії з іншими сферами суспільного буття, зокрема, духовного життя. Такими принципами є об'єктивність, історизм, дуальність, інтуїтивізм. Навколо кожного з них групуються такі релігієзнавчі принципи, що характеризують окремі стани в існуванні чи природі релігії, її пізнанні.

Принцип об'єктивності

Принцип об'єктивності є однією з основних методологічних засад будь-якої, в тому числі й релігієзнавчої, галузі наукового знання. Він перебуває у тісному зв'язку з процесом формування й інтерпретації змісту знань. З одного боку, цей процес постає як відображення у свідомості суб'єкта, що пізнає, об'єктивних властивостей, зв'язків і відношень пізнаваного об'єкта, а з іншого -як активна діяльність суб'єкта, що пізнає, визначає об'єкт пізнання і формує предмет пізнавальної зорієнтованості і на емпіричному, і на теоретичному рівнях.

Глибоке осмислення проблеми співвідношення об'єктивного та суб'єктивного знаходимо у Гегеля, для якого вони виступають як моменти процесу взаємодії суб'єкта і об'єкта пізнання. Знання розглядаються Гегелем не лише як об'єктивні, а і як суб'єктивні визначення, або ж скоріше як певні види відношення об'єкта і суб'єкта одне до одного. Говорячи про об'єктивне, мислитель виділяє три його основні системи: 1) існування у зовнішньому світі на відміну від суб'єктивного; 2) має смисл загального і необхідного; 3) є мислимим "в собі" на відміну від того, що мислиться нами, а відтак, відрізняється від речі-в-собі. Тож під об'єктивним Гегель розумів двояке значення чогось, що протистоїть поняттю, а також і знанню чогось "в-собі-і-для-себе сущого буття поняття". Простіше кажучи, об'єктивне - це не лише така властивість, як існування предметів і явищ поза і незалежно від волі і побажань людей, а й ті

Жбанкова И.И. Философские принципы в научном познании.- Минск, 1974.- С. 18-40.

з*

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

сторони пізнання і практичних дій, які в результативному вираженні не залежать від свідомості людей. Об'єктивні знання - це знання, що не залежать у своєму змісті від умов пізнання і засобів, які використовуються у пізнавальному процесі.

Проблема об'єктивності в релігієзнавстві постає в таких трьох аспектах: а) пізнавальні характеристики релігійного феномена, його відображення в суб'єктивних формах людської діяльності й взагалі в межах можливостей цього осягнення; б) функціонування систем знання про релігію як об'єктивно-істинне утворення, що репрезентує її на теоретичному рівні; в) власне методологічний підхід, тобто - певні установки та вимоги, що розкривають пояснювальні можливості самої властивості об'єктивного знання про релігії.

Вихідна вимога принципу об'єктивності - розглядати феномен релігії таким, яким він є, нехтуючи при цьому якимись богословськими установками, настановами церковних соборів, повчаннями церковних діячів, які часто мають суб'єктивний, емоційний, упереджений, заангажований відтінок. Релігієзнавче дослідження, як і взагалі наукове пізнання, постійно наштовхується на суперечність: з одного боку, систематичність (незавершеність) пізнання і системи знання, з іншого - претензія системи знань на довершену істинність. Ця суперечливість грунтується насамперед на визнанні розвитку релігійних феноменів. Необхідність їх пізнання як таких, що змінюються, і потреба мати систему знань про них взаємно передбачають одне одного. Тож, істина як наукова система знань про релігію у своєму розвитку повинна збігатися з істиною як процесом пізнання її. Це відбувається лише тоді, коли наукове пізнання осягає релігію в її внутрішній необхідності. Рефлексія знання з одержаного раніше змісту йде по "контурах релігії" в самого себе. Цей пізнавальний рух виступає як якесь коло, але таке, що передбачає у системі власного знання "початком свій кінець".

Нерозуміння цієї діалектики пізнавального процесу ховає в собі небезпеку досягнення певної завершеності у пізнанні релігійного феномена, формулювання якоїсь досконалої системи знань про нього. Прикладом може бути марксистсько-ленінський атеїзм, який претендував на абсолютність у своїх опійних оцінках релігії. Подібних висновків дійшов ще раніше Гегель, який вважав, що запропонована ним система історії релігії повністю вичерпує дослідження цього духовного феномена. Хоча міркування німецького про історію релігії як єдиний закономірний процес й заслуговує на увагу і глибоке освоєння, проте його спроба розглядати християнство як абсолютну релігію, а також виключення з релігійного процесу ісламу (бо християнством у нього завершується історичний релігійний процес), ще раз засвідчує наукову необґрунтованість спроб "збудувати" завершену теорію релігії, її історії та функціональності.

Релігієзнавча система, яка претендує на об'єктивність, має бути відкритою й орієнтованою на подальший розвиток. Предмет її пізнання слід брати в розвитку його внутрішньої необхідності, як рух від явищ до сутності, скажімо,

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

від сутності, першого до сутності другого порядку, а відтак і до безконечності Спосіб дедукції в релігієзнавчому пізнанні треба використовуватися як процес відтворення об'єктивного розвитку релігійних феноменів і подій в системі категоріально-понятійних визначень, а не як принцип для побудови формально замкнутої системи знання. В змісті знань про релігію можна віднайти два моменти, що тісно пов'язані з об'єктивним. Це, насамперед, об'єктивний зміст знання, що виражається в достовірності відображення релігійних явищ і процесів, закономірностей релігійного життя. Крім цього, до змісту знань про релігію включаються у знятому вигляді світоглядні орієнтири пізнаючого суб'єкта. Вони збігаються з об'єктивним змістом релігійних феноменів, якщо ці орієнтири дослідника є науковими, тобто не обтяженими ідеологічними установками тощо.

Процес наближення знання до об'єктивності позначимо поняттям об'єктивізація. Він тісно пов'язаний із процесом здобуття знань і взагалі не має якоїсь усталеної логіки. В релігієзнавстві об'єктивізація здійснюється на основі певної системи специфічних принципів-установок. Насамперед потрібно перенести знання з умов, де вони були здобуті, в умови, за яких об'єкт пізнання ще не зазнав впливу оцінок пізнаючого суб'єкта, оцінок історично сформованої щодо нього громадської думки. Це передбачає, насамперед, виділення в цьому знанні інваріантного щодо способу його здобуття змісту і перенесення його (знання) в умови, так би мовити, природні, умови "для-себе-буття-пізнаваного об'єкта". Так, тривалий час у вітчизняному релігієзнавстві (як світському, так і богословському) домінувала думка, що Берестейська унія зумовлена дією суто зовнішніх сил, а саме - польської влади і єзуїтів, а не тими процесами, які відбувалися в Українській церкві наприкінці XVI ст. В історії свого функціонування Унія виступала лише в ролі засобу окатоличення і полонізації українського населення. Але ще М.Костомаров у дисертації "О причинах и характере унии в Западной России" (1841 p.), вказуючи на загальну кризу православ'я, моральну й інтелектуальну деградацію його духовенства, писав: "Русь перед початком унії була в такому стані, що їй необхідний був переворот, який би дарував їй нове життя".⁵

Є цілий ряд об'єктивних умов, які за словами О.Левицького, "природним шляхом" привели до унії з Римом. Серед них слід назвати не лише кризовий стан православ'я в Україні XVI ст., а й такий аспект культурно-історичного процесу епохи Відродження та Реформації (до якого була причетна й Україна) як формування національних церков. Утворення Греко-католицької церкви як нової національно-релігійної течії українства було далекоглядною реакцією українського єпископату на втрату впливу Київської митрополії, на спроби

⁵ Костомаров М.И. Автобиография. - К., 1992. - С. 111.

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

підпорядкувати українську церкву католицькій ієрархії Польщі.⁶

"Унія релігійна зародилась у момент великого політичного, релігійного і культурного упадку тодішньої української нації, - зауважує ВЛипинський. - Це був момент, коли унія Люблінська донищувала останки політичної незалежності; коли позбавлена підтримки своєї влади світської Церква православна швидко падала і розкладалася; коли врешті серед української провідної верстви ширилась надзвичайно швидко культурна денаціоналізація".⁷ Висновок дослідника, що самі умови національного занепаду породили революціонерів-ієрархів церкви, котрі, незважаючи на традиції, минувщину, місцеві традиційні авторитети, почали шукати радикальні засоби повного відродження нації, є глибоко науковим і сміливим за умов негативної громадської думки щодо Берестейської унії. Вимоги об'єктивності пізнання не спинили вченого на цьому: він не побоявся назвати опорою тодішніх консервативних сил оспівуваного народом П.Сагайдачного і його "городове козацтво".

Отже, В.Липинський обстоював нейтральні щодо традиційних українських конфесій - православної чи греко-католицької - позиції. Він розв'язує проблему взаємовідносин і протистояння в Україні різних віровизнань без симпатій чи антипатій до кожної з існуючих українських церков. Позаконфесійно звучать і зважені, науково обґрунтовані практичні поради автора українській державі: "Державна влада українська, коли не хоче порушувати необхідної для існування держави духовної української рівноваги, не може ставити ані в залежне від держави, ані в державно принижене чи неповноправне становище в Україні жодної християнської церкви, а мусить дбати про однаковий авторитет, однакову духовну та організаційну незалежність і однакове політичне становище всіх церков в Україні".⁸

Міркування ВЛипинського, якщо їх повернути на дослідницьку діяльність, звучать як вимога не ставити в науковому відтворенні історії релігій України якусь традиційну для неї конфесію в принижене становище, дотримуватися в науковому пошуку рівноваги в оцінці конфесій, більше того - дбати про їх однаковий авторитет. Оскільки кожний вчений все-таки переважно є конфесійно зорієнтованим і залежним, то на прикладі ВЛипинського, який був римо-католиком, можна показати, що таку нейтральність і всебічність щодо дослідницького процесу може певною мірою гарантувати оцінка вченим процесів, які відбуваються не у своїй релігії, яка для нього є святинею, а в інших релігіях.

Водночас зауважимо, що зміщення дослідника в ході вивчення релігійних

Грушевський М., ОЛевицький. Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси XVI-XVIII вв.-Львів, 1900.

⁷ Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - К., 1993. - С 56.

⁸ Там само.-С. 9.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

явищ і процесів до природних умов їх функціонування відкриває можливість для їх об'єктивного, неупередженого осягнення, визначення дійсних чинників їх становлення й утвердження.

Релігієзнавчий пошук вимагає застосування принципу позаконфесійності. Привнесення конфесійного забарвлення у пізнавальний процес аналогічне звертанню в ньому до принципу партійності, коли процес пізнання пов'язувався з певним класовим інтересом, а його наслідки підпорядковувалися всіляким соціальним спрямуванням певних соціальних груп.

Фактично конфесійно зорієнтованими є всі книги з історії тієї чи іншої християнської течії, авторами яких виступають релігієзнавці-послідовники тих конфесій. Якщо Іван Огієнко намагався довести, що Україну-Русь хрестив Володимир Великий у православ'я,⁹ то Юрій Федорів у своїй "Історії Церкви в Україні" зауважує, що "в тому часі, коли наші предки приймали Христову віру, між Римом і Константинополем були єдність і злагода. Церква була одна -Христова, Апостольська і Вселенська з папою як видимим главою Церкви".¹⁰При цьому обидва автори, обстоюючи свої конфесійні інтереси, з явною заангажованістю тлумачать одну й ту саму історичну подію, подають загалом спотворену інформацію про неї. Такому спотворенню служив підбір ними емпіричних показників, оціночні судження, а також упередженість в аналізі поглядів свого опонента з іншої конфесії.

Конфесійна установка, як і пролетарська партійність, вимагає формування системи знань з тієї чи іншої проблеми, яка відповідала б заданим ще до самого пізнання висновкам. Конфесійно зорієнтований дослідник перетворюється швидше в ілюстратора заздалегідь визначеної концепції, а не в шукача істини. Така пізнавальна позиція зумовлена насамперед впевненістю дослідника в єдиноістинності, богоугодності, боготворимості своєї конфесії та хибності інших на шляху богошукання.

Конфесійний підхід характеризує не лише процес здобуття знань, а й характер користування ними. Ідеологи кожної конфесії всіляко прагнуть використовувати наслідки наукових пошуків задля утвердження концептів свого віровчення чи історії його, ігноруючи або спотворюючи при цьому реальний їх зміст, а також той факт, що самостійно наукові знання, якщо їх відповідно інтерпретувати, прямо й безпосередньо не виражають якісь конфесійні інтереси. Конфесійний підхід, веде до втрати знаннями їх об'єктивного змісту.

Науковість пошуку полягає насамперед у відображенні об'єктивних властивостей певних об'єктів, відносин, зв'язків і процесів що відбуваються в них. Конфесійність же в пізнанні - це слідування суб'єктивістській позиції дослідника, зумовленій приналежністю його до певного релігійного віровчення.

⁹ Огієнко І. Українська Церква. - К., 1993. - С 65-67. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. - Торонто, 1990. - С 40.

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

При такому підході на догоду конфесійній "істині" ігноруються об'єктивні закономірності й тенденції буття релігійних явищ та їх розвиток. Саме тому принцип об'єктивності повинен доповнюватися принципом позаконфесійності, що орієнтує дослідника на відхід від конфесійної зорієнтованості при дослідженні релігійних явищ і процесів.

Методологічна функція об'єктивності реалізується також в нормативних вимогах принципу плюралізму. Саме поняття "плюралізм" вживається в наших виданнях найчастіше для обстоювання філософських вчень, які визнають дві чи більше першооснови чи первинні початки буття чогось. В більш широкому розумінні цим поняттям позначається таке багатоманіття, при котрому елементи чи складові якоїсь множини розглядаються як по суті незалежні одна від одної або рівноправні величини, відношення між якими не є субординованими.

Але такий підхід до поняття плюралізм є надто звуженим і хибним, оскільки допускає наявність "багатьох істин" з одного й того ж питання. При цьому принцип плюралізму протиставлявся принципу монізму, що вважався всеохоплюючим і вихідним в дослідницькій діяльності та зводився лише до двох видів - матеріалістичного й ідеалістичного.

Ми виходимо з того, що плюралізм - це насамперед пізнавальний принцип, тому спроба перенести в його площину онтологічний аспект з енгельсівського витлумачення основного питання філософії призводить до спотворення самого принципу плюральності, бо питання первинності-вторинності як таке є з наукової, а не з ідеологічно заангажованої точки зору некоректним. В релігієзнавчих дослідженнях можемо говорити про каузальний плюралізм (його сутність полягає у визнанні існування кількох каузальних систем, причинно не пов'язаних між собою), про логічний плюралізм (під ним розуміємо існування різних, незводимих одна до одної систем пізнання, систем логічних постулатів). Так, в сучасному релігієзнавстві широкий спектр концепцій, які інтерпретують історію релігії. Серед них виділяється компаративістська чи порівняльно-історична школа (М.Мюллер, К.Тіле, АЛхеліс та ін.). Представники цієї школи, розглядаючи релігію як глибинну основу, центр духовного життя, на основі співставлення різних релігійних форм, виділення в них загальних і специфічних ознак, відкрито ставлять питання про закономірності розвитку релігії. К.Тіле виділяє три закони цього розвитку - асиміляції, єдності духу й неперервності. Еволюційно-антропологічна школа (Е.Тейлор, ДжЛеббок, Дж.Фрезер) на основі великого масиву емпіричного матеріалу подає історію релігії як результат фіксації релігійних ідей, що відбувається в контексті загального культурного прогресу.

Культурно-історична школа не є однорідною. Якщо представники дифузійної течії (Ф.Боас, Ф.Гребнер, Л.Фробеніус) обстоювали ідею, згідно з якою культура (і релігія як її складова) не еволюціонізують, а поширюються у вигляді концентричних кіл із декількох культурних центрів, то школа

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

прамонотеїзму (В.Шмідт, В.Конперс, П.Шебеста), будучи швидше своєрідною реакцією католицької теології на еволюційне релігієзнавство, запропонувала версію одвічності віри в вічну істоту.

Популярною в західному релігієзнавстві нині є феноменологічна течія (Г.Ван ден Лееув, М.Еліаде, Ф.Хейлер), яка в інтерпретації релігії керується такими вимогами: благоговіння перед релігією, особистий релігійний досвід, свідоме прийняття релігійних домагань на істину. Універсалістична концепція (С.Радхакрішнан, X. фон Гласенапп, В.Кремер) прагне виявити позитивні елементи в кожній з релігій і на основі синтезу створити якусь єдину всесвітню релігію, "універсальну релігію духу", що одухотворила б "західну матеріальність" "східною спіритуальністю". Можна назвати й інші релігієзнавчі школи і течії в інтерпретації релігійного феномена і процесу його розвитку, втім зауважимо, що кожна з названих вище і неназваних шкіл має беззастережне право на існування. Сутність принципу плюралізму полягає не у визнанні можливості здобуття багатьох об'єктивних істин при вирішенні однієї і тієї ж пізнавальної проблеми, а у визнанні права на існування різних пізнавальних підходів, різних концепцій на шляху до істини. Це передбачає наявність різних світоглядних, методологічних, логіко-гносеологічних ракурсів розгляду тієї чи іншої проблеми. Отже, принцип плюралізму санкціонує повне рівноправ'я в пізнанні релігійних феноменів різних теорій, вчень та ідей.

З'ясування сутності, механізму функціонування плюралізму в пізнавальному процесі надто складне. Саме тому в релігієзнавчому пошуку актуальною є проблема обгрунтування об'єктивності знання. З цього приводу існують різні точки зору, починаючи від тверджень, що система релігієзнавчої науки має конструюватися за принципом "копіювання" релігійних форм, їх своєрідного описання, закінчуючи думкою, що науково відтворити процес розвитку релігії не можна, бо він у минулому, тому творча уява суб'єкта релігієзнавчого пошуку може лише створити якусь "довільну конструкцію", модель досліджуваного феномена. В обох випадках маємо явне чи неявне протиставлення всезагального в історії релігії та вираження його в суб'єктивних формах думки релігієзнавців. Розв'язування цієї суперечності пов'язане з визначенням необхідних параметрів розвитку релігієзнавчого пошуку, зміни його концептів, параметрів, розкриття яких дає можливість знайти шляхи виявлення (з'ясування) об'єктивності знань про релігію.

Процес відображення всезагальних об'єктивних форм релігійних феноменів у суб'єктивних формах думки з неминучістю виводить на суб'єкта цієї думки, що часто, заявляючи про необхідність порозуміння різних Церков, про віротерпимість, співпрацю на спільній основі віри у Вищий Розум, яким є Бог, зауважує, що "не всі релігії добрі й спасенні. Є помилкові, спеціально створені духовним ворогом Бога - Сатаною для того, щоб баламутити світ і викрадати у

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

Бога його славні творіння, тобто нас, людей".¹¹

Релігієзнавчий плюралізм передбачає насамперед рівне ставлення дослідника до різних конфесій, визнання того, що Бог є один, а шлях кожної людини до нього (це зумовлено не тільки її менталітетом, а й широким спектром різноманіття умов її буття) може бути різним. Всяка моноконфесійна оцінка релігійного процесу веде до спотвореного його відображення. Тому ми не можемо погодитися із Д.Степовиком, який у передмові до своєї книжки "Релігії світу", заявляє, що обрав "найдемократичніший і справедливий погляд, який має бути в науці", водночас зауважує, що, вивчаючи всі інші релігії, ми повинні дивитися на них винятково з християнських позицій та зауважувати, що прийнятне, а що ні - для християнина.¹² Вчений релігієзнавець може бути послідовником певної конфесії, але коли його конфесійність виростає в науковому пошуку в упередженість щодо інших релігійних течій, в прагнення якось підкреслити винятковість власної віри, то повної об'єктивності в цьому дослідженні вже не буде. Конфесійний суб'єктивізм спрацює в орієнтаціях дослідницького пошуку, підборі емпіричного матеріалу, в акцентації уваги на певних елементах догматичної системи тощо. Вчений намагатиметься довести недосконалість інших для нього конфесійних систем.

Прикладом останньої тези може бути "Архив Юго-Западной Руси", на який часто посилаються релігієзнавці, досліджуючи історію релігійного процесу в Україні. Кожне з джерел "Архіву" є суб'єктивною і водночас православно-конфесійною фіксацією автором подій, явищ чи процесів. Підбір документів до збірника також був конфесійно зумовленим, оскільки входження Московської Православної Церкви в систему державного життя призводило до контролювання видавничої діяльності в царській Росії.

Принцип об'єктивності в межах релігієзнавчих досліджень реалізує свій потенціал через установку на цілісне дослідження релігійного феномена. Головний зміст цієї установки полягає в тому, що в процесі об'єктивного теоретичного аналізу релігійних явищ і процесів будь-яке окреме розглядається не "саме по собі", а в системі конкретної цілісності. Можна говорити про наявність в структурі релігії таких її складових, як релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття, релігійний культ, а також релігійна організація, проте на кожному етапі розвитку релігійного феномена вони по-різному поєднуються та функціонують, знаходять вираз у кожній з його конфесійних визначеностей. Тому релігія завжди виступає як конкретна цілісність, що історично виникла, має здатність до самоорганізації та розчленовується на свої складові лише відносно. Принцип цілісності передбачає застосування до релігії, як складно структурованого явища таких методологічних підходів:

¹¹ Степовик Д. Релігії світу. - К., 1993.-С 4.

і-)

" Там само. - С 5.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

1) релігія - це сукупність елементів, певним чином взаємопов'язаних і взаємозумовлених розвитком самої її цілісності. Релігія як ціле виступає в ролі самостійного феномена, її елементи - в ролі частин; водночас вони є відносно самостійними в своєму розвитку і можуть служити (за умови визнання їх елементами цілого) об'єктом для окремих релігієзнавчих досліджень;

2) органічна цілісність релігійного феномена є динамічною, але розвиток його як цілого і його елементів не веде до порушення її сталості, стабільності;

3) специфіка органічної цілісності релігійного феномена (історично й конфесійно) визначається загальними закономірностями його становлення й розвитку.

Об'єктивне буття його конкретних визначеностей (окремих конфесій, національно-державних або світових релігій) входить у цілісну систему його єдності. Тому для об'єктивного аналізу релігії як специфічного духовного явища масштабом визначеності має виступати загальна цілісність її складових. Одиничні вияви релігії, взяті самі по собі, не дозволяють осягнути загальність її буття. Отримані при їх дослідженні визначення є обмеженими та несамодостатніми. Справа в тому, що в своєму одиничному бутті різні релігійні вчення, конфесії, течії не мають власної основи та необхідної обгрунтованості. Своєрідним їх базисом є та загальна цілісність, з якою вони перетинаються і всередині котрої, власне, постають і розвиваються.

Таким чином, принцип об'єктивності, як базовий принцип, потребує в релігієзнавчому пізнанні доповнення, зокрема, принципами позаконфесійності, плюральності та цілісності.

Всяка компоративність в наукових дослідженнях негативно позначається на рівні об'єктивності здобутого знання. Привнесення в дослідницький процес професійної, демографічної, територіальної, національної, соціальної та іншої зацікавленості веде до перекосу в науковому пошуку. Задля забезпечення об'єктивності знання в дослідницькій роботі слід орієнтуватися на загальнолюдські цінності.

Принцип історизму

Незважаючи на прагнення теологів різних релігійних течій довести незмінність та усталеність свого конфесійного віровчення і культу, пошуки ними критерію правовірності цих елементів релігійного комплексу в початкових формах, трансформація релігійних (особливо світових) систем залишається незаперечним явищем. Навіть ортодоксальність, до якої прагне вдаватися православ'я, руйнується, поширюючись у світі, при зіткненні з національною традицією. Як би не прагнуло християнство зберегти свій первісний вигляд на початковому етапі, вся його історія, починаючи з І ст., характеризується появою

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

різних течій, "схизм", "єресей", відбрунькуванням і організаційним відособленням цілих напрямків, які були незадоволеними чи домінуючою лінією його функціонального буття в суспільстві, чи певними новаціями його розвитку, чи суб'єктивним фактором певної конфесії тощо. Тому при вивченні релігійного феномена взагалі, а особливо його конфесійних модифікацій, важливо дотримуватися принципу історизму, прискіпливо аналізувати внутрішні зміни, що врешті-решт зумовлюють відносну стабільність світових релігійних систем.

Принцип історизму є одним із вузлових в релігієзнавчих дослідженнях. Вперше до осмислення історії релігії як єдиного процесу звернувся Гегель. Цей процес, на його думку, йде поряд із поглибленням свідомості свободи, що становить зміст всесвітньої історії. Історію релігії філософ розглядав як послідовне наростання ідеального подвоєння світу. Гегель прагнув поєднати ідею логічного саморозвитку релігії з визнанням її зв'язків з конкретними історичними епохами. В розвитку релігії він виділяв три стадії - "природну" релігію, "релігію духовної індивідуальності" й "абсолютну релігію", що в свою чергу поділялися на окремі етапи. При цьому філософ прагнув включити їх (хоч часто й довільно) у свої універсальні загальноісторичні схеми релігійного процесу. Саме тому буддизм опинився на першій стадії розвитку релігії, а ісламу взагалі не знайшлося місця в гегелівській системі. Проте, незважаючи на ці довільності, Гегель намагається, з одного боку, відвести релігії певне місце в межах загального процесу людської історії, а з другого, включити її в космічний процес розвитку світового духу. Такий контекст виключає ототожнення принципу історизму в дослідженнях релігійного феномена з його простим історичним пізнанням.

Основними засадами принципу історизму є:

1) з'ясування витокових особливостей явища, що досліджується, причин його появи;

2) розгляд етапів функціонування й механізму змін цього явища впродовж його історії, віднайдення взаємозв'язку етапів; •

3) аналіз особливостей нинішнього стану цього явища;

4) прогнозування його можливих наступних змін, визначення тенденцій
розвитку.

Ці засади можуть використати дослідники-релігієзнавці різних світоглядних орієнтацій - богословських і світських, різних конфесійних уподобань. Так, з'ясовуючи історичний підтекст християнства, науковці різних дослідницьких шкіл аналізують не лише зміст новозавітного тексту, а й соціальні та політичні колізії, що характеризували Римську імперію періоду зламу епох, духовного клімату того часу.

Особливість принципу історизму в релігієзнавчих дослідженнях полягає насамперед у переважній зорієнтованості на минуле, з'ясуванні чим був певний релігійний феномен у часи появи. Підставою цього є те, що релігійний час

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

віровчення кожної конфесії зміщений на період її виникнення, а поділ на етапи розвитку ведеться переважно на рівні змін церковно-організаційних структур, оскільки саме витокові засади віровчення вважаються правовірними. Тому, досліджуючи певну конфесію, варто наголошувати не на тому, які етапи вона пройшла у своїй еволюції і на що зорієнтована, а наскільки вона зберегла вірність вихідному базису. Будь-який розвиток тут виступає як регресивна, безперспективна, подеколи тупикова форма процесу конфесійного урізноманітнення. Хоча просторові межі конфесії й можуть бути дуже широкими, охоплювати водночас багато країн і континентів, але релігійний простір її, як правило, обмежений вузькою територією, де діяли засновник і учні певного віровчення. Так, християнство замкнуло свої час і простір межами історії та території Палестини, де діяв, за новозавітними книгами, Ісус Христос. Кришнаїзм живе часом і діями свого головного божества, абсолютно абстрагуючись від подій і процесів сьогодення. Для нього навіть не існує самої історії Індії, на теренах якої він поширений. Тому історизм в дослідженні релігійних феноменів - це насамперед з'ясування не того, чим і якими вони є, а вивчення того, від чого і в чому вони відійшли.

При вивченні релігійного феномена слід відрізняти дослідження його історії як світоглядного процесу і як організації, не підміняти останнім перше, бо в світоглядному процесі вже перемішуються в чистому вигляді елементи світськості, звичайної людської суб'єктивності, тобто позарелігійні чинники. Яскравим прикладом є стан сучасного Українського православ'я, роз'єднання якого зумовлене не віроповчальними особливостями конфесії, а політичними, національними й егоцентричними чинниками.

Як відзначав Гегель, абстрактні істини не існують. Істина завжди конкретна. Саме тому в науковому пізнанні принцип історизму знаходить свою подальшу реалізацію в принципі конкретності, що належить до вторинної сфери методологічних засад релігієзнавчого пізнання. Конкретно-історичний підхід до вивчення релігійних явищ і процесів вимагає відображення досліджуваного об'єкта в такій системі понять і уявлень, яка відтворює специфіку зв'язків цього об'єкта і відповідає певному ступеню його еволюції. Згідно з цим принципом не слід віднаходити в минулих етапах розвитку релігійного феномена щось не властиве часу дії явища. Це стосується, зокрема, спроб довести прамонотеїстичність витокової релігійності. Так, в першому томі своєї "Истории религии" О.Мень обстоює думку, що поняття про вищу істоту, верховне Божество "не є продукт пізньої історії, а присутнє на найбільш ранніх стадіях духовної свідомості". "Необхідно визнати, - зауважує дослідник, - що віра в духів і богів - це лише одна сторона світоспоглядання первісної людини; для неї духи лише прояви, за якими стоїть Єдиний Дух". Перехід до політеїзму, за О.Менем, є проявом розкладу первісної релігії, її регресу. Через постійну залежність від сил природи в душі давньої людини виникає прихована глуха

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

ворожість до Вищого. Обожнена природа - Богиня-Мати - легко витісняла Бога з серця людини. "Живе відчуття Бога заглушалося натуралістичними культами".¹³

При такому мисленні не враховуються насамперед абстрагувальні можливості первісної людини, без вищого рівня розвитку котрих як пізнавального базису не може з'явитися уява про єдиного Бога. До неї людина йшла поступово, шляхом віднайдення проявів діяльності Бога в окремих речах, явищах довкілля. Не прихована ворожість до Вищого породила політеїзм, а Його пошук, який спочатку виливався у примітивні форми вірувань (зокрема, анімістичне світобачення з магічними та фетишистськими уявленнями, що його супроводжують).

Такі міркування має український релігієзнавець із Канади о. Степан Ярмусь. Розглядаючи дохристиянські вірування наших предків і з'ясовуючи причини відсутності у них "правдивого поняття про Бога, про божественний світ", дослідник зауважує, що хоч "примітивний народ" і мав глибокі, навіть чисті відчуття божественної сили в світі, але ''тому що Бог людським розумом незбагненний і недосяжний, то тодішній Геній народу уявляв Бога тільки по-своєму і все божественне й духовне вкладає тільки в свої власні поняття, бо понад те він просто не міг вийти".¹⁴

Принцип конкретності вимагає також історичного підходу до понять, якими оперували й оперують релігієзнавці. Справа в тому, що поняття науки про релігію перебувають в русі, розвитку, зміні. В той чи інший історичний період свого становлення вони відповідають досягнутому ступеню у пізнанні феномена релігії. Не всі вони при зміні епох переходять у нові релігієзнавчі системи, неоднозначно визначаються в релігієзнавчих вченнях різні світоглядні орієнтації тощо. Так, широко вживане поняття у XVIII і на поч. XIX ст. "природна релігія" (зокрема, у філософії релігії Гегеля) в др. пол. XIX і XX ст. майже зникло. Марксистське релігієзнавство замінило його поняттям "релігії докласового суспільства". Окремі дослідники вживали терміни "первісна релігія", "примітивна релігія", "язичницькі вірування", "анімістична релігія", "племінні культи", "релігія родового суспільства" тощо. Дехто з вчених пішов іншим шляхом і з багатого арсеналу понять, які позначають ранні форми релігії, вони вибрали такі, які можна кваліфікувати як стадії розвитку релігії. В такий спосіб у ролі вихідної, найраннішої стадії релігії виявилися анімізм у Е.Тейлора і Г.Кунова, преанімізм у Р.Маретта, магія у Дж.Фрезера, фетишизм у О.Конта й ДжЛьоббона, тотемізм у Е.Дюркгейма та ін.

Визначення поняття "релігія" має важливе методологічне й конкретно-наукове значення. Як зазначав англійській теолог Д.Гандрі, " питання "що таке релігія?" - є сучасне питання, і воно повинно дістати сучасну відповідь, тобто

" Мень А. История религии. В 7-ми т. - Т. 1. - С.160-163. Ярмусь Ст. Духовість українського народу.- Вінніпег, 1983.- С. 26-27.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

відповідь, яка виявляє розуміння того сучасного стану думки, при якому це питання виникає. Це питання не турбувало наших предків, для яких релігія і життя були одним і тим самим. Воно дуже турбує сучасну людину, тому що для неї релігія не є синонімом життя".¹⁵ Визнаємо, наукового визначення поняття "релігія" на цей час немає. Існує більше сотні різних визначень релігійного феномена, проте всі вони обмежені чи то через суб'єктивні орієнтації дослідника на певний аспект (сторону) релігійного феномена, чи то через абсолютизацію якоїсь функції релігії чи її структурного елемента.

Тривалий час ми послуговувалися як науковим визначенням релігії Ф.Енгельса,¹⁶ хоча, власне, назвати це визначенням не можна, бо в ньому немає розуміння внутрішньої природи релігії, говориться лише про об'єкт відображення і в загальних рисах тлумачиться його форма. Над Ф.Енгельсом явно тяжів його матеріалістичний світогляд, тому його розуміння релігії не може бути загальним і ним можна користуватися лише при розкритті змісту марксистської релігієзнавчої концепції.

При визначенні релігії викликають певні труднощі у дослідників, які прагнуть відійти від заідеологізованих оцінок релігійного феномена і знайти для нього наукову основу. Тут дається взнаки не тільки та складність і різноманітність явищ, які позначаються терміном "релігія", а й факт, що при цьому йдеться не про завжди тотожну собі логічну абстракцію, а про історичне явище, що постійно змінюється. Відомий дослідник первісних форм релігії Л.Штернберг, розглядаючи питання про визначення релігії, писав, що треба знайти таке визначення, що "однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалюють на вогні своїх дітей на догоду божеству, і до вірувань вавілонян, що посилають у храм Астарти своїх дочок і жінок займатися проституцією, які віддаються першому зустрічному чужоземцеві, і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього, і до релігії буддизму, в основі якої лежить по суті повний атеїзм".¹⁷ На нашу думку, загальне визначення релігії, що охоплювало б у собі її природу, історичну змінюваність і, багатоманітну функціональність дати, взагалі не можна. Хоча всі релігійні системи об'єднує віра в надприродне й неодмінність поклоніння йому, але всі вони мають настільки конкретне змістовне наповнення, що часто виступають як взаємовиключаючі духовні утворення. Це, зокрема, стосується буддизму і християнства.

Принцип історизму вимагає розглядати об'єкт в його розвитку. Але, як і в попередньому прикладі, виникає проблема вибору такої форми чи етапу її

Див.: Кривелев И. Об основном определяющем признаке понятия религия // Вопр. истории религии и атеизма. - Т. 4. - М.-Л., 1956. - С. 24.

¹⁶ Енгельс Ф. Анти-Дюрінг// Маркс К., Енгельс Ф. Твори.- Т. 20.- С. 309.

¹⁷ Штернберг Л.Я. Первобытная религия в свете этнографии.- М.-Л., 1936. - С. 246.

Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

існування, що найбільш придатні для аналізу і всебічно репрезентують її природу. Здавалося б (і цей принцип застосовують ідеологи багатьох конфесій), що треба починати дослідження із зародкових форм існування релігії чи певної її конфесії, а вже потім, у процесі аналізу, простежувати зміни цих форм, переходи від менш розвинутих релігійних систем до тієї системи, що демонструє зрілість релігійного феномена. Але таке міркування не є плідним. Аналіз незрілих релігійних об'єктів не дозволяє з'ясувати необхідні тенденції та закономірності розвитку релігійного комплексу, розкрити фактори, що зумовлюють формування властивостей і зв'язків, характеризуючих сутність досліджуваного явища.

Лише вивчення розвинутого (зрілого) релігійного об'єкта дає ключ до пізнання об'єктів, що перебували на нижчих сходинках розвитку. До всебічного й повного вивчення нерозвинутих релігійних форм вчений має йти через знання розвинутих, які певною мірою знімають етапи розвитку досліджуваного об'єкта які передували їм. Цей принцип у науковій літературі дістав назву актуалізму. Сутність його полягає в тому, що дійсно наукова розробка певної релігієзнавчої проблеми минулого не може відбутися без застосування сучасних знань про релігійний феномен. Збір матеріалу про конкретну релігійну подію чи явище минулого не обмежується лише їх описом, а включає в себе вивчення характеру і міри його впливу його на наступні етапи розвитку релігійного явища аж до нинішнього стану. Оскільки на практиці релігієзнавець має справу насамперед із нинішнім, станом релігійних явищ, то зрозуміло, що процес дослідження минулих етапів релігійного процесу починається саме з вивчення сучасних релігійних об'єктів, йде від дослідження наслідків процесу до вивчення самого процесу і попередніх етапів, від наслідку до причини. Сучасна релігія, розглянута з історичної точки зору, є певним етапом розвитку, результатом, аналіз якого дозволяє визначитися куди, як і до чого прийшов історичний розвиток певних релігійних форм і явищ, елементів релігійного комплексу і всієї релігійної системи. Часто знання сучасної релігії вносить істотні уточнення в наше знання про її минуле.

Що ж дозволяє переносити знання про сучасні релігійні явища та процеси на минулі часи? Адже відомо, що ці два різні етапи в їх розвитку не є тотожними? Дійсно, розвиток передбачає визнання відмінності станів об'єкта дослідження, його становлення. Тому у вивченні релігійних феноменів необхідно враховувати специфіку цих станів. Однак релігія як форма духовного життя особи і суспільства завдяки таким своїм особливостям, як догматизм, традиційність, ортодоксальність не здатна докорінно змінити свої ознаки. Більше того, консерватизм в ній возведений у принцип. Саме тому в сучасній релігійній ситуації завжди простежуються риси минулого. До того ж, її історичні стани виступають як прояви одиничного, а одиничне завжди пов'язане із загальним, спільним, існує в ньому у знятому вигляді, передається в нові індивідуальні форми, повторюється в них. Тож будь-який релігійний об'єкт нинішніх часів є

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання

своєрідним підсумком попереднього розвитку релігійних процесів і явищ.

Таким чином, актуалізаційний принцип в дослідженні релігійних феноменів не є суто логічною операцією перенесення знань про одну історичну епоху їх існування на іншу. Він по суті є вимогою вивчення одного й того самого об'єкта в часі і водночас процесу становлення самої релігійної системи.

Як носій релігії, людина завжди живе і діє в конкретних суспільних умовах, вона є представником певної соціально-етнічної спільності. Відтворюючи життя людини в історично визначених умовах, релігія водночас фіксує в собі становище його роду чи племені, народності чи нації. І тут цікавою, на наш погляд, є думка Я.Мінк'явічуса, що традиція релігійних культів вписується в історію народів і націй через всю сукупність конкретних, етнічно визначених матеріальних, ідеологічних і духовних її детермінант і умов.¹⁸ Внутрішньо вплітаючись в історію народів, релігія модифікується не лише залежно від змін умов їх життя, а й під впливом структурних елементів етносу (мови, звичаїв, психічного складу тощо). Все це дає підстави розглядати етнізм як один із методологічних принципів релігієзнавства, стверджувати, що поза етнічною визначеністю релігії взагалі не існують. Зауважимо, в наш час моноетнічність конфесії у строгому розумінні цього слова стає все більш винятковим явищем, а моноконфесійність етносу - ще більш винятковим. Доволі поширеною є ієрархічність (багатоступінчатість) конфесійної й етнічної спільнот, що позначається на їх взаємозв'язку.

Хоча в історичному плані початки релігії спостерігаються ще в докласовому суспільстві, коли не існували ні народності, ні нації, проте вже тоді етнічний фактор відігравав помітну роль в релігійному житті. Така рання форма релігії як тотемізм відображала поділ первісного племені на самостійні групи, клани, що пов'язані родинно по жіночій чи чоловічій лінії. Відомий дослідник первісних форм релігії Роберт Сміт відзначав, що тотемна тварина - це священна тварина клану, кров якої символізує його єдність та зв'язок із своїм божеством; ритуальне умертвіння і поїдання тотемної тварини є не чим іншим, як укладанням "кровного союзу" клану з його богом.¹⁹ Дещо іншими словами цю ж сутність тотемізму відзначив і Д.3еленін. "В тотемізмі, - відзначає він, - на світ диких тварин було перенесено соціально-родовий устрій людей, і тотемізм можна визначити як ідеологічний союз родової організації людей з тією чи іншою породою тварин. Основою таких тотемістичних союзів могли послужити ті дійсні, реальні союзи, які укладали між собою два різні екзогамні роди з метою

Минкявичюс Я. Религия в многонациональном мире. - Вильнюс, 1978. ¹⁹ Smith R.W. Lectures on the religion of the Semites. - London, 1907. - P. 312-314.

82_______________________ Тема 2. Принципи академічного релігієзнавства

обслуговування один одного шлюбними зв'язками".²⁰ Найбільш істотне в тотемізмі слід шукати не в тому, що об'єктом релігійно-магічних вірувань є переважно тварина. Воно полягає в ідеї споріднення людської групи з цією твариною. Отже, "ключ до вирішення проблеми тотемізму взагалі не в об'єкті, а в суб'єкті тотемістичних відносин, не в тотемі, а в тотемістичній родовій групі".²¹

В межах плем'яної організації суспільства формуються й плем'яні культи, боги яких є одними з перших історичних образів богів. Десь в V-IV ст. до н.е. за певних суспільних й політичних умов у кожного народу складаються національні релігії, період історичного буття котрих був порівняно тривалим. Із національних релігій, збережених народами до наших днів, хоча дещо й у видозміненому вигляді, можна назвати сінтоїзм в Японії, даосизм і конфуціанство в Китаї, індуїзм і парсизм в Індії, іудаїзм в Ізраїлі тощо.

На зміну національно-державним релігіям приходять наднаціональні (світові), що за своїм походженням і поширенням тісно пов'язані з конкретними сім'ями і групами етнічних утворень, з певним етнічним складом населення. Проте світові релігії неоднорідні, не моноетнічні за змістом і носіями. їх диференціація тісно пов'язана з етнічним поділом народів. Це особливо видно в протестантській течії християнства, поділ якої пов'язаний насамперед з національно-державними утвореннями.

Одним із важливих в релігієзнавчій теорії, як на сьогодні, є принцип конфесійності. Релігії взагалі не існує. Ще з часу її первісних форм існували істотні відмінності у віруваннях і обрядах окремих людських спільностей - родів і племен. Ці відмінності зберегли й утвердили племінні культи. Щонайбільше різницю між релігійними системами можна знайти, порівнюючи між собою національно-державні і світові релігії. Якщо віроповчальний елемент кожної з цих релігій в абстракції має надто багато спільного з іншими, то відмінності у боговшануванні, взагалі у культовій системі такі, що за ними, власне, найчастіше визначають конфесійну специфіку. Цим зумовлено ототожнення назви конфесії з її культом (православ'я - православний культ, іудаїзм - іудейський культ і т.ін.).

У конфесійній специфіці релігії знаходить свій зовнішній вияв менталітет народу, його обрядова і побутова традиція. Зокрема, Українське Православ'я характеризують такі риси, як демократизм, євангелістськість, відкритість, народність, побутовість. Демократизм виявляється у властивих йому принципах соборноправності, виборності церковних посадовців за участю мирян з правом вирішального голосу, в релігійній толерантності. Євангелістськість як риса Українського Православ'я виникла з прагнень його духовників у всьому

Зеленин Д.К. Идеологическое перенесение на диких животных социально-родовой организации людей // Известия АН СССР. Отделение обществ, наук. - 1935. - № 4. - С. 403.

Токарев С.А. Ранние формы религии и их развитие. - М., 1964- С. 66.

Розділ І. Релігієзнавство - специфічна сфера гуманітарного знання_____________ 83

слідувати новозавітнім принципам, берегти чистоту віри (а не обряду), визнавати дух (а не Букву) новозавітного вчення. Свідченням побутовості нашого Православ'я є близькість його обрядів до повсякденних умов життя народу, збереження в ньому багатьох обрядово-звичаєвих елементів з народного побуту, зв'язок місяцеслова святих з господарським життям селянина тощо.

Таким чином, принцип історизму як один із вихідних в релігієзнавчій методології на другому рівні методологічної функціональності знаходить своє продовження в принципах конкретності, актуалізації, етнічності та конфесійності.

Дата добавления: 2018-02-15; просмотров: 551; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!