Що таке специфікація у вченні про право власності?
Саме ж римське право володіння відрізняється настільки очевидною специфікою, настільки явно суперечить вимогам логіки та юридичної догматики, що його інтерпретація в сучасних правових поняттях практично неможлива. Правознавець постійно змушений вдаватися до метафор, жертвувати юридичної чіткістю мови задля фактичної точності, відмовлятися від логічних та аналітичних на користь історичних і гіпотетичних кваліфікацій та обгрунтувань. Створюється враження, що власне інститут володіння в цивільному праві, т. зв. юридична володіння було створено тільки юриспруденцією XIX ст. і сучасними цивільними законодавствами.
Дайте характеристику права власності за римським правом.
Спочатку рим. приватне право знало держ. і громадську (общинну) власність на землю, а також приватну власність на ін. майно, яка проголошувалась уже Законами XII таблиць (451—450 до н. е.) і позначалася терміном dominium (від лат. domus — дім, господарство). Згодом до нього стали додавати jure Quiritium — власність на правах квіритів (повноправних гр-н Риму). Цим римляни прагнули підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканність відносин власності. Спочатку терміном dominium позначали всі права на річ, усю сукупність влади в домі. Проте вже з 1 ст. римляни розмежовують значення цього терміна. Наприкінці класич. періоду (3 ст.) власність взагалі почали позначати терміном proprietas. Обсяг і межі права приват, власності визначаються переліком правомочностей власника. Рим. власник мав такі правомочності: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержання прибутків, пр аво захисту. Проте, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюються, римляни звужують їх коло і залишають тільки право володіння, право користування і право розпорядження. Право володіння річчю означало фактично мати річ. Право користування полягало в праві вилучати з речі її корисні властивості. Право розпорядження трактувалося як право визначати юрид. долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами. У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) становлять поняття і зміст права власності.
|
|
|
Власник міг передавати окр. правомочності ін. особам. Так, за договором найму наймачі здійснювали і право володіння, і право користування, але від імені власника. Власник міг також доручити будь-кому продати річ, тобто розпорядитися своїм правом власності, однак усі ці правомочності здійснювалися від імені власника. Отже, право В. за р. п. є правом володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
100. Що означає "право на річ"
римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість безпосередньої дії на неї, то таке право є речовим.
|
|
|
Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове.
До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі;
Що таке майно?
Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали
все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило усе, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так поступово поняття майна стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Отож майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу майна входили і борги, які іноді становили значну , а то й більшу його частину.
Яке значення мало виділення похідних володільців в окрему категорію?
У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов´язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержатель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставлене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.
|
|
|
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 161; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!