Значення міжнародного звичаю в сучасному міжнародному праві. Класифікація міжнародних звичаїв
Міжнародний звичай як джерело МП.
Згідно Статуту М/н Суду ООН,
м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми.
Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки
Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.
Механізм створення загальновизнаної звичаєвої норми: загальна практика стає м/н звичаєвою нормою внаслідок визнання її такою міжнародним товариством.
Науковці виділяють такі ознаки звичаю як джерела:
-тривалість існування практики;
-однаковість, постійність практики;
-загальний х-р практики.
Звичай і дог-р мають однакову юрид. силу. Питання, що не вирішуються договорми, вирішуються звичаями, і в багатьох договорах вказується на таке застотування звичаю.
Порівняльна характеристика міжнародного правового звичаю і міжнародного правового договору.
Міжнародний звичай (МЗ) і міжнародний договір (МД) є універсальними джерелами
міжнародного права, але вони мають суттєві відмінності:
1. В МД можна простежити чітку різницю між правотворчою процедурою і нормативним
результатом, в МЗ правотворча процедура і нормативний результат не мають процедурної
відокремленості.
2. МД створюється в рамках формальних переговорів, МЗ - завдяки практиці держав.
3. Форма існування МД - конкретний правовий акт, МЗ - правило поведінки держав,
|
|
|
закріплене їх практикою.
4. Завдяки МД можна сформувати як загальні так і конкретні рішення, МЗ формує лише
основні правові принципи, керівні засади.
5. МД є джерелом практично всіх галузей міждержавних відносин, МЗ не може бути
джерелом правового регулювання тих галузей міжнародних відносин, які потребують детальної
регламентації.
6. МД властивими йому засобами регулювання сприяє розвитку нових міжнародних
відносин, МЗ базується на існуючій практиці.
7. В МД норми регіонального й партикулярного характеру переважають над
універсальними, в МЗ переважають норми універсального характеру.
Звичай заповнює відповідні прогалини в міжнародному праві на випадок відсутності
конвенційного регулювання. Часто звичай регулює міжнародні відносини паралельно з
міжнародним договором. Міжнародний звичай є основним регулятором відносин між державами
– не учасницями міжнародного договору й державами-учасницями договору з державами - не
учасницями.
Міжнародний звичай застосовується між державами-сторонами міжнародного договору
в таких випадках:
І) для регулювання відносин, які виникли до вступу договору в силу (Віденська конвенція
про право міжнародних договорів, ст. 4);
|
|
|
ІІ) для регулювання відносин, які виникли після вступу договору в силу (паралельне
регулювання), а саме:
1) якщо в галузі відносин діють загальновизнані принципи й норми міжнародного
права;
2) якщо міжнародні договірні й міжнародні звичаєві розпорядження близькі, але не
тотожні;
3) якщо конвенція закріплює зовсім нові норми, держави користуються
міжнародним звичаєм щодо старих юридичних фактів;
4) коли важко встановити момент "перетворення" звичаєвої норми в договірну;
5) якщо договірна норма уточнює звичаєву;
6) коли конвенційна норма закріплює лише принципові вимоги звичаю, а нові
звичаї розвивають ці положення;
7) коли міжнародний договір стає доказом існування міжнародного звичаю;
8) коли міжнародний договір виконує функцію кодифікації міжнародних звичаїв;
9) коли міжнародний договір підписаний (ратифікований), але не вступив у силу;
10) коли в міжнародному договорі визначається, які міжнародні звичаї можуть
застосовуватися;
11) коли звичай складається в ході розробки міжнародного договору (до його
укладення);
12) коли міжнародний договір укладається для тлумачення міжнародного
звичаю.
Свідченням наявності міжнародного звичаю є:
|
|
|
а) міжнародна практика (прецеденти);
б) opinio juris sive necessаtis (думка, яка визнає цю практику за юридичну норму);
в) тривалість застосування.
Для створення міжнародно-правового звичаю важлива практика тільки суб’єктів
міжнародного права. Міжнародна практика повинна бути постійною, загальною, одноманітною й тривалою.
Стосовно тривалості міжнародної практики, вважається, що для створення міжнародного
звичаю потрібно стільки часу, скільки вимагає ситуація необхідного ступеню визнання.
Щодо opinio juris sive necessatis слід зазначити, що визнання міжнародного звичаю -
необхідна умова завершення звичаєвої нормотворчості. Opinio juris може бути як явно
висловленим, так і мовчазним, а також виводитись із загальної практики. Підставою для
юридичної обов’язковості міжнародного звичаю є згода держав.
Міжнародний звичай не має офіційного письмового формулювання. Він може
встановлюватися шляхом тлумачення, але за правилами й методами визнаними при тлумаченні
міжнародних договорів. Норми міжнародного звичаю мають рівну юридичну силу з нормами
міжнародного договору. Звідси між договором і звичаєм діють принципи:
lex posterior derogat priori,
lex speciales derogat generale.
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 234; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!