Етапи встановлення міжнародного права. Роль ООН у формуванні сучасного міжнародного права.
Міжнародні відносини і міжнародне право. Співвідношення міжнародного права, зовнішньої політики і ідеології
Міжнаро́дні відно́сини — система міждержавних взаємодій, суб’єктами яких є держави і міждержавні та неурядові організації, приватні особи. Наука про міжнародні відносини є комлексною та міждисциплінарною. У сферу міжнародних відносин входять військово-політичні, економічні, екологічні, гуманітарні та інші проблеми світового співтовариства.
Предметом Мп є міжнародні відносини,що мають міждержавний характер. Хоча біля цього питання точаться дискусії.
Відповідно до теорії сучасного міжнародного права під поняття його предмета підпадає весь комплекс міжнародних правовідносин і весь цей комплекс являє собою загальний предмет.
Однак, враховуючи те, що правовідносини, які виникають у сфері міжнародного спілкування, дуже різноманітні, оскільки виникають вони у різних сферах діяльності, і беручи до уваги те, що кожна з цих різних сфер діяльності має свою специфіку (морську, договірну, екологічну, економічну, атомну та ін.), природно припустити, що в кожній із подібних сфер (галузей) складаються свої специфічні правовідносини, що, у свою чергу, і складають специфічний предмет міжнародного права тієї або іншої галузі міжнародно-правових відносин.
Сам термін міжнародні відносини, ми вживаємо в широкому розумінні. Це і двосторонні і багатосторонні відносини між державами , і різні види відносин між державами , міжнародними, міжурядовими організаціями і державоподібними утвореннями. Процес взаємовпливу і взаємозалежності мп і м відносин є предметом дослідження у теорії права вже досить давно.Ейхельман при підготовці «хрестоматії російського міжнародного права» зазначав, що законами і договорами визначаються міжнародні відносини Росії. Він стверджував що віденські угоди 1815р. створили систему європейських міжнародних відносин.
|
|
|
Зовнішня політика України — це сукупність стосунків держави Україна з іншими державами світу та міжнародними організаціями. У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів.
Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування.
Ідеологія – це організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.
Політи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.
|
|
|
Зовнішня політика - це загальний курс держави в міжнародних справах. Найважливішим засобом здійснення зовнішньої політики є дипломатія. Здійснення зовнішньої політики і дипломатія повинні випливати міжнародному праву. Фундатори ООН ставили перед собою задачу “створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що випливають із договорів і інших джерела міжнародного права” (преамбула Статуту ООН).
Міжнародне право зазнає впливу від зовнішньої політики, що проводиться державами. З іншого боку, міжнародне право серед інших чинників безпосередньо впливає на зовнішню політику держав у тому змісті, що вони повинні співстворюватися зі своїми зобов'язаннями по міжнародному праву.
3. Роль України як суб’єкта міжнародного права в сучасних міжнародних відносинах. Завдання зовнішньої діяльності України. Засади зовнішньої політики України. Постанова Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993р.
|
|
|
Суверенна Україна, відкриваючи себе світові, змушена була творити й власну, самостійну зовнішню політику. Впровадження її в життя супроводжувалося дією об'єктивних чинників, які визначали тенденції сучасного суспільного розвитку.
Однак справжньою датою формування зовнішньої політики України доцільно вважати 16 липня 1990 p., коли Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, що стала важливим кроком українського народу на шляху до самостійного політичного, економічного та національно-культурного розвитку. Відтоді зовнішня політика держави розвивалася логічно, послідовно і наступально.
У Декларації про державний суверенітет було наголошено: Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для забезпечення національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, технічній і спортивній сферах. Україна є рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах".
|
|
|
Декларація про суверенітет проголошувала, що Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
Першочергового значення у розвитку двосторонніх відносин Україна надавала налагодженню контактів із сусідніми державами. Так, у жовтні 1990 р. міністрами закордонних справ України та Республіки Польша було підписано Декларацію про принципи й основні напрями розвитку українсько-польських відносин.
Важливе місце у діяльності на міжнародній арені Україна відводила участі в роботі Організації Об'єднаних Націй. Саме призначення ООН як центру узгодження дій держав у справі підтримки міжнародного миру та безпеки, сприяння економічному, соціальному і духовному прогресу народів цілком відповідало основним зовнішньополітичним пріоритетам України.
Акт проголошення незалежної України, а також результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. створили необхідні правові та політичні передумови для створення незалежної Української держави, а отже, і для становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відносин.
Міжнародне визнання України розпочалося відразу після референдуму. Хвиля визнання засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагоме значення у визнанні незалежної України в світі мало те, що країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної держави. Принципово важливим кроком на шляху становлення України як повноправного суб'єкта міжнародних відноси стало запровадження атрибутів державності, зокрема визнання громадянства України, національної символіки, запровадження власної грошової одиниці.
Засади зовнішньої політики України
Україна після здобуття суверенності заявила світові, що вважає свою територію неподільною і недоторканною, визнає непорушність існуючих державних кордонів і не має жодних територіальних претензій до жодної держави. Наша держава приєдналася до засадничих міжнародних документів, визнала себе правонаступницею колишньої УРСР, тим узяла на себе зобов'язання дотримуватися всіх попередніх міжнародних домовленостей (договорів, угод, декларацій, конвенцій тощо), встановила з іншими державами паритетні дипломатичні відносини.
Перед Українською державою постали нові завдання у відстоюванні завоювань українського народу, здобутті країною гідного місця у світовому поділі праці, в захисті прав українського населення.
Пріоритетами зовнішньої політики України визначено:
• захист державного суверенітету;
• захист територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України;
• забезпечення розвитку економічного потенціалу України та здобуття нею високого місця у міжнародному поділі праці;
• захист українських громадян за кордоном;
• формування позитивного інформаційного іміджу Української держави [3].
II. ЗАСАДИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Розвиваючи принципові положення, визначені Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. ( 1427-12 ), Зверненням до парламентів і народів світу від 5 грудня 1991 р., Постановою про ратифікацію Угоди про створення Співдружності незалежних держав від 10 грудня 1991 р.( 1958-12 ) і Заявою Верховної Ради України з приводу укладення Україною угоди про Співдружність незалежних держав від 20 грудня 1991 р., Заявою про без'ядерний статус України від 24 жовтня 1991 р. і Постановою про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу від 9 квітня 1992 р., а також іншими документами, ухваленими Верховною Радою України, базуючись на суворому дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН, Хельсінкського заключного акта, Паризької хартії для нової Європи та інших документів НБСЄ, Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах:
1. Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма заінтересованими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.
2. Україна розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи.
3. Україна не є ворогом жодної держави.
4. Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.
5. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе.
6. Україна неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території і вживає належних заходів до збереження національної самобутності зарубіжних українців згідно з нормами міжнародного права.
7. Україна виходить із того, що в сучасних умовах додержання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав.
8. Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. У своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід "безпека для себе - через безпеку для всіх".
9. Україна керується принципом примату права в зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.
10. Україна беззастережно додержується принципу сумлінного виконання всіх своїх міжнародних зобов'язань і вважає належним чином ратифіковані договори частиною свого внутрішнього права.
11. Україна в своїй зовнішній політиці спирається на фундаментальні загальнолюдські цінності і засуджує практику подвійних стандартів у міждержавних стосунках.
12. Україна виступає проти присутності збройних сил інших держав на українській території, а також проти розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно висловленої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН.
13. Україна відповідно до міжнародного права здійснює неозброєні примусові санкційні заходи у випадках міжнародних правопорушень, які завдають їй шкоди.
14. Україна застосовує свої Збройні Сили у випадках актів збройної агресії проти неї та будь-яких інших збройних зазіхань на свою територіальну цілісність та недоторканність державних кордонів або на виконання своїх міжнародних зобов'язань.
15. Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав.
Етапи встановлення міжнародного права. Роль ООН у формуванні сучасного міжнародного права.
Як основні історичні етапи становлення і розвитку міжнародного права прийнято вважати:
- рабовласницький період;
- феодальний період;
- буржуазний період;
- перехідний період;
- сучасний період2.
Рабовласницький період характерний тим, що:
- кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені. Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;
- раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;
- єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;
- егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.
1- античне мп до 5 ст.до н.е.(етап вождеств, трансформація міжплемінних, міжродових звичаїв у норми мп, становлення основних його інститутів)
2-стародавнє мп (регіоналне мп народів близького сходу, стародавніх єгипту, китаю, індії)
3-мп в епоху середньовіччя(розпочалось з краху римської імперії -1648р.утворення і боротьба за утворення національних держав, визнання в мп їх суверенної рівності, правонаступництво,успадкування престолу, розширення суб’єктів мп, )характеризується раннє і середньовіччя широке застосування арбітражу для врегулювання міжнар суперечок,посередництв.введенням консульського права.розробленням поняття морської контрабанди, воєнних капітуляцій,запереченням правомірності так званої приватної війни. Пізнє середньовіччя-вето на роз починання війни. Розмежування церковної і світської влади,закріплення інституту постійних представництв, розвиток міжнар морського права,постановка питання про визнання свободи відкритого моря.
4-класичне мп(два періоди:1648-1815р. 1815-1914р. декларація прав людини і громадянина 26.08.1789р. перша спроба кодифікувати мп.три конвенції і три декларації з питань права сухопутної війни. Права морської війни і мирного врегулювання міжнар спорів, обмеження воєнних витрат держав основи становлення міжнар гуманітарного права, зміцнення статусу інституту нейтралітету)
5-сучасне(остаточне припинення гегемоній одноєї держави, як убло в класичний період, створення ліги націй, встановлення версальської системи, централізація міжнар правосуб’єктності навколо суверених держав і початок формування нової універсальної міжнар спільноти,віднесення війни до виняткового випадку прамово мірної дії держав, ведення у сферу міжнар-пр регулювання національних меншин, становлення судочинства на постійній основі. )
5. Основні та другорядні джерела міжнародного права. Ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН про джерела міжнародного права. Доктринальні підходи до джерел міжнародного права
Джерела МП – форма втілення норм МП, їх зовнішнє вираження. Їм властиві тіж самі хар-ки, як і хар-ки джерел права в загал. теорії права. Особливість - ніде не закріплений конкретний (сталий) перелік джерел МП.
Традиційно використ. два джерела МП:
- м/н дог-р ( Згідно Віден. конвенції про п-во м/н дог-рів, м/н дог-р- м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція", "протокол"…). Як пр-ло, уклад-ся у письм. ф-мі, але конвенцією передбачено укладеняя і в усній ф-мі. Це основне джерело МП,
- м/н звичай.(Згідно Статуту М/н Суду ООН, м/н звичай –досвід загальної практики, що визнана в якості правової норми). Це довготривале, повторюване пр-ло поведінки. Особлива ознака звичая-джерела м/н права – довготривала, постійна повторюваність.
Специфіка звичая як джерела- Звичай не являє собою офіц. док-т. Проте може фіксуватися напр. в дипломат. переписці, урядових заявах.
Дог-р і звичай мають однакову юрид. силу.
З розв-ком міждерж. контактів, конфенцій деякі вчені почали відносити до джерел і:
Акти м/н конфернецій та зборів; Акти м/н організацій.(проте не всі ці акти, лише ті, що приймаються з метою встановлення нових правіл поведінки та взаємовівдносин)
Деякі теоретики визначають джерела, виходячи з Статуту М/н Суду ООН ,в якому дано перелік джерел м/н права ,які суд застосовує при розв"яз-ні спорів:
1.- м/н конвенції, як загальні, так і спеціальні;
2.- м/н звичаї;
3.- загальні принципи права (юрид. поняття, постулати, правила юрид. логіки і юрид. техніки, які застосов-ся при тлумаченні і застосуванні як м/н, так і внутрівшньодерж. норм) Пиклади: "вислухай і іншу сторону", "спеціальним з-ном скасовується загальний", "наступним з-ном скасов-ся попередній", "принцип юридичної чинності дог-ру". Сюди також віднос-ся пр-пи м/н пубіч. права, пр-пи внутрішньодерж. права.
4.- судові рішення і доктрини вчених-фахівців МП.
Національне зак-во і рішення нац. судів на сьогодні НЕ Є джерелами МП.
Стаття 38 Статуту джерелами міжнародного права називає:
- міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто, договори);
- міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;
- загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
- судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй - як допоміжний засіб для визначення правових норм.
6. Місце міжнародного договору серед джерел міжнародного права. Віденська Конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. Відмінність міжнародних правових договорів від політичних угод
Віденська конвенція про право м/н дог-рів 1969 р
– м/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція", "протокол"…
Доктринальне визначеня –
-м/н дог-р- ярко виражена угода між державами чи ін. с-тами МП, що укладена з питань які мають для с-тів заг. інтерес; ця угода призвана регулювати їх взаємини шляхом узгодження прав та обов"язків.
Отже, доктринальне визнач. є більш повним.
Конвенція не виключає можливості укладення м/н дог-ру в усній ф-мі (джентельментські угоди).
М/н дог-р може являти собою не 1 акт, а дек-ка взаємопов"яз. док-тів. Часто до основного дог-ру додається доповнення у вигляді протоколу, додатку тощо, які визнаються як його складові.
М/н дог-р – основне джерело МП, тому що:
1) договірна ф-ма дозволяє чітко сформулювати права та обов-ки сторін;
2) договірним регулювання охоплені насьогодні всі без винятку області м/н відн-н, держави послідовно заміняють звичаї дог-рами;
3) дог-ри найкраще забезпеч-ть узгодження та взаємодію м/н норм та націон. зак-ва дер-в.
Класифікація м/н договорів
Віденська конвенція про право м/н дог-рів 1969 р
М/н дог-р - м/н угода складена між державами у письмовій формі і регулюється м/н правом, незалежно від того чи складається така угода в 1 док-ті, чи в 2 або більше зв"язаних між собою док-тах; а також не залежно від його конкретної назви – "дог-р", "угода", "конвенція" тощо…
1) за кількістю учасників:
· -двосторонні (сюди ж відносяться й такі, що заключаються з 1 сторони 1 держава, а з другої – група держав)
· -багатосторонні: універсальні (загальні) – (стосуються кодифікації або прогресивного роз-ку МП; або об"єкт та цілі якого мають значення для всього м/н сусп-ва в цілому. Мають бути відкриті для вступу в них усіх бажаючих кр-н – пр. Дог-р про Антарктику) локальні(бере участь обмежена кіл-ть держав напр. 1 регіону)
2) за порядком вступу
· відкриті (відкриті для вступу б-як. с-тів МП)
· закриті (для вступу необхідна згода первинних членів)
3) за формою:
· письмова
· усна (Джентельменські угоди)
Дата добавления: 2020-01-07; просмотров: 183; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!