Католицька сестра в буддійському монастирі

Таїланд - це на 90 відсотків країна буддизму. Тільки-но турист покине летовище в Бангкоку, як одразу натрапить на буддійську святиню, одну з тисяч, розкиданих по країні. Гід, що супроводжує туристів, на запитання, яку він сповідує релігію, відповість:

- Тай, - означає буддизм.

Величезне враження на приїжджих справляє чисельність буддійських монахів. Їх є близько 250 тисяч на 40 мільйонів жителів. Щоб стати буддистом, не треба приймати спеціаль­ний обряд, досить визнавати «три цінності» : Будду, його вчення і чернечий стан, а ще пам'ятати, щоб вчення Будди було правилом життя. Буддизм не говорить нічого про Бога. Будда не божество, а людина «осяяна» (будда), яка спочатку називалась Сідхартха Готама і належала до племені Схак'я. Він вже не живе, відколи перейшов у нірвану, тобто спасен­ний стан повної перемоги над життям.

Чому в Таїланді так багато монахів? Буддисти не змушені приймати усю форму аскетичного життя на все життя. Мож­на бути монахом 1 рік, 3 місяці і навіть 2 тижні. Власне так вчинив король Бхумінол у жовтні 1956 року.

Щодня вранці монахи виходять з монастиря з посудиною традиційної форми і мовчки мандрують вулицями. Вони не заходять в домівки і не просять милостиню. Прихильники буддистської релігії стоять вздовж вулиць з приготовленими дарами: рисом, овочами, м'ясом, рибою, яйцями, солодощами, квітами. Монах затримується, мовчки відкриває посудину і йде далі, навіть не подякувавши. Найчастіше вони ходять по двоє або вчотирьох. Завжди першим отримує дари найстар­ший монах. Коли посудина наповнюється, монахи поверта­ються до дому, щоб розділити зібрані харчі також між тими, хто не виходив з монастиря.

Вранці монахи їдять скромний сніданок, а об одинадцятій годині - обід. Ввечері тільки п'ють якийсь напій, за виклю­ченням молока. Розвиваючи у своїх прихильників зосередже­ність, пошану до життя та добродушність, буддизм обдарував мешканців Таїланду приязним характером, завдяки якому вони з симпатією відносяться до людей, що їх зустрічають.

Сестра-урсуланка Марі-Мадлен Маре вже 23 роки працює в Таїланді місіонеркою. Спочатку вона багато років вчилась у великій жіночій школі, керованій сестрами-урсуланками. Потім отримала дозвіл працювати громадською асистенткою в Бангкоку. Навчання вже не задовольняло її, бо було побу­доване на західний зразок. Світогляд жінки в Таїланді повніс­тю заснований на буддизмі, і жоден місіонер не доб'ється розуміння з їх боку, оминаючи вартості цієї релігії. Це, зви­чайно, вимагає відмінного знання мови і культури народу таї.

Недавно сестра Марі-Мадлен відвідала буддійський храм і випадково розговорилася з буддійською монашкою, котра, як потім виявилось, раніше вчилася в католицькій школі. За її посередництвом познайомилась ще з однією черницею, Кхун Чарін, досвідченою наставницею буддійських черниць.

Матір Кхун Чарін, 48-літня жінка, яка 13 років провела в монастирі, охоче погодилась, щоб сестра Марі-Мадлен місяць пожила в їхньому монастирі. В перші ж дні сестра-католичка познайомилась з ритуалом, обов'язковим при вході у храм. Проходячи повз статую Будди, зупинялась і кланялась йому, попередивши однак буддійських монашок, що її поклон не є виразом культу, а лише ознакою шани до «осяяного». При вході в монастир подарувала ігумені букет квітів зі словами:

- Приходжу, щоб підкоритись сестрі. Буду вдячна, якщо сестра захоче дати мені добрі поради.

- Які заповіді хоче виконати сестра? - спитала Кхун Чарін сестру Марі-Мадлен.

- П'ять перших, - відповіла католицька сестра, яка на той час вже добре знала буддизм.

Перші п'ять заповідей буддизму звучать так:

1. Не вбий жодної живої істоти.

2. Не привласнюй собі того, що тобі не належить.

3. Не допускай нечистих стосунків з особами іншої статі.

4. Не обманюй.

5. Не вживай одурманюючих напоїв.

-  Особливо, - сказала матір Кхун Чарін, - прошу звернути
увагу на першу заповідь: не вбий... навіть комара.

Дотримання цього правила вимагало неабиякого терпіння, бо в Таїланді дуже багато комарів, і вони дуже докучають.

Життя в буддійському монастирі відзначається великою простотою. Кожна черниця живе в будиночку на палях. Тут не живуть спільнотою. Кожна черниця живе окремо, їсть теж кожна окремо. Два чи три рази на тиждень йдуть до кухні бонз, і там одержують необхідну їжу. Тільки монахи-чоловіки виходять з монастирів і збирають дари. Одержані продукти відносять до монастирської кухні. Кілька черниць готують їжу. Те, що залишається, приносять собі до дому.

Життя буддійських черниць відзначається великою бідніс­тю, тому що їм не можна виконувати жодної платної роботи. Вони користуються лише деякими запасами, що їх вносять при вступі в монастир, та з пожертвувань, які дають рідня або приятелі.

«Вже на другий день мого перебування в монастирі, -розповідає сестра Марі-Мадлен, - матір Кхун-Чарін прийшла до моєї «куті» (житла) і навчила мене, як треба сидіти на землі, випроставшись і схрестивши ноги, ні на що не опи­раючись, згідно з нормами молитовного ритуалу буддистів. Під час молитви я повинна була концентрувати увагу лише на власному диханні, відганяючи від себе будь-які інші думки, навіть релігійні».

Контроль дихання спрямовує увагу на поточні справи і віддаляє всі спогади минулого чи задуми на майбутнє.

-  Єдине, що має значення, - пояснювала мені Кхун-Чарін,

- це сьогодення у всій його повноті. Таким чином створюється
щось на зразок вакууму і особливого відриву від оточення.
Бачиш себе, своє життя, свою віру в цілком іншому світлі.
Гадаю, що власне в цьому полягає «осяяння». Йдеться не про
якісь нові знання, а про більш ясне бачення речей.

Сестра Марі-Мадлен вважає, що найважливіше, чого вона досягла, перебуваючи серед буддійських черниць, це осяяння (особливий стан, якого досягають особи, котрі погоджуються на сувору дисципліну буддійського монастиря) і розуміння бідності (бідний - це той, кому треба допомогти, але також і той, кого зневажають інші). Бідність сучасного життя - це результат життя попереднього, означеного гріхами.

-  Місяць, проведений в медитаціях серед буддійських
черниць, - закінчує свою розповідь сестра Марі-Мадлен Маре,

- дозволив мені більше наблизитись до Христа і до моїх
буддійських сестер.

Г. Тескароллі

Вибір однієї любові з двох

Тоді Петро сказав до Нього: «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» Ісус від­повів їм: «Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: ...і кожний, хто за імені мого покине дім, братів, сес­тер, батька, матір, жінку, .дітей, по­ля, в сто раз більше одержить і жи­ття вічне матиме в спадщину». ( Mm . 19, 27-29).

Ще маленькою дівчинкою я мала деяке уявлення про чернече життя, але було воно дуже нечітким. Мене часто переслідувало внутрішнє передчуття: якщо Бог захоче, щоб я стала черницею, то не відмовлю Йому і буду задоволена, якщо Він вибере мене. Потім це забулося.

Коли у віці тринадцяти-чотирнадцяти років мені дово­дилося перебувати серед черниць, мене завжди вражало їхнє натхнення, їхня душевність і готовність жертвувати. Поволі мій дух щораз більше схилявся до чернечого життя, аж нарешті я спитала себе:

-  Чому я не можу поступати так, як вони?

Часто повертаючись, ця думка ставала все більш настир­ливою, хоча одночасно поставали й сумніви щодо можливості її втілення. Моя душа була весь час відкрита для Божого поклику, готова відповісти «так». Я дійсно відчувала подібне запрошення, але запитувала себе, чи цей заклик йде справді від Бога, чи, може, з зовні, з оточення.

Тоді я просила Бога, щоб дав мені якийсь знак. І Бог дав цей знак. Якось вранці, під час навчання, в моїй душі запа­нувала глибока тиша. Жодна думка з зовні не проникла в неї. В цій тиші, серед глибокої і великої радості, яку неможливо описати, я виразно почула голос, що сказав:

-  Так, прийде день, коли ти станеш черницею!

Цей момент я завжди згадую з хвилюванням, у мене ніко­ли не було сумнівів щодо істинності того голосу. З того часу я була впевнена у своєму покликанні, повіривши словам Бога.

Моя перша відповідь на звертання Бога була дуже прос­тою. На Його заклик серце негайно відповіло:

-  Так, Господи, якщо ти хочеш мати мене, я буду Твоєю! Та крім відчутої мною радості від слів «прийде день»,щось підказувало мені, що перш ніж сповниться моя прекрасна мрія, доведеться подолати багато труднощів. Їх і справді не бракувало. Перш за все я повинна була дивитись на страждання моїх батьків. Бог забрав усіх їхніх дітей: син став священиком, а я черницею. На мене, молодшу в сім'ї, покладалися великі надії. Звістка про мої наміри глибоко вразила їх. Відчуваючи біль в серці через те, що додала їм горя, я намагалась втішати їх. Але вони теж великодушно сказали «так». Однак, жертва була великою, а їхні і мої страждання дуже глибокими.

Невдовзі після цього диявол теж розпочав боротьбу, по­стали сумніви щодо мого покликання, часом дуже сильні, до них приєднувалось розчарування. Та в глибині душі під час кожної спокуси чийсь голос невтомно повторював:

-  Бог завжди говорить однаково, і слово Боже не об­манює.

Коли я перестала ходити до колегіуму і, за побажанням батьків, провела рік вдома, то повинна була боротись з найсильнішою спокусою — спокусою серця. Адже серце сімнад-цятилітньої-вісімнадцятилітньої дівчини створене для любові. Які ж страшні вагання заполонили його: з одного боку, обі­цянка, дана Богові, а з другого - спалах людської любові, котра намагалась заволодіти моїм серцем!

Скільки ж було безсонних, наповнених болісними видін­нями ночей! Скільки сліз пролила я на самоті, хоч ніхто й не здогадувався про це. Якби тільки не Бог, котрий хотів... Порівнюючи себе з подругами, я виглядала бідною ненор­мальною дівчиною, не здатною жити так, як інші. Подружнє життя постало переді мною в усій своїй красі. Я бачила розквіт людської любові, всю її свіжість і чари. Чернече життя здавалось мені тоді холодним, самотнім і абсурдним. При зустрічі з якою-небудь черницею я відчувала внутрішню відразу.

- Ти теж, - говорила я собі зі страхом, - будеш виглядати так, як вони, в цьому бридкому й смішному одязі!

- Гадаю, що без допомоги Божої ласки і керівника, який направляв моє сумління, знав і розумів мене, я не змогла б побороти труднощі.

Останньою трудністю, такою природною і такого болю­чою, було покинути рідне село і батьків. Неможливо описати біль серця в ці хвилини, і тільки ласка Божа, що має на нас особливий вплив, дозволяє їх пережити... А проте все це треба покинути!

Ще одна трудність - необхідність повідомити близьких людей про своє рішення піти в монастир. Що стосується моїх батьків, то Бог так покерував справами, що до рук матінки потрапив лист від моєї подруги, в котрому йшлось про мій намір. Подругам я поки що не говорила нічого, і лише за мі­сяць перед від'їздом звірилась двом чи трьом, не вимагаючи від них дотримання таємниці. А поки що я брала участь в усіх зборах Католицької Акції, і поводила себе як усі інші.

Визнаю, що в моєму випадку приклад черниць відіграв важливу роль в прийнятті рішення про цілковиту посвяту. Я прагнула життя повного й цілісного. І дійшла до висновку, що саме таким є життя черниць. Крім того я зрозуміла, що після подолання усіх сумнівів і побоювань це життя не по­збавлене любові, а материнський інстинкт, вкладений Богом в серця всіх жінок, може на найвищому рівні проявити себе в материнстві духовному, коли віддаєш власне життя і всі свої здібності людям, котрих любиш не тільки любов'ю при­родною, але і надприродною.

Постулантка, 19 років

Закохана в Марію

-  Та це ж кінозірка! - вигукнув кардинал Антонеллі, розглядаючи фотографію красивої молодої дівчини на обкла­динці біографії сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо. Та відкривши книгу, він переконався, що мова йде про цілком іншу людину.

Терезіта (так її називали) не була кінозіркою, вона була світлом, яке, скінчивши свій короткий земний шлях, тепер світить на небесах, вказуючи нам дорогу. її життя було позна­чене великою подією: зустріччю з Марією, Матір'ю Божою, яку вона вважала своєю справжньою матір'ю, а себе почувала її дочкою.

Терезіта, обдарована надприродною інтуїцією, дуже рано збагнула суть теологічної доктрини про посередництво Марії і її роль у нашому духовному житті, проживши його з розу­мінням, красиво й радісно. Ось кілька важливих моментів з її короткого життя.

Народилась вона в Мадріді 14 квітня 1931 року. З чотир­надцяти років присвятила себе Матері Божій в Мар'янському Братстві, а в сімнадцять стала послушницею монастиря Ми­лосердних Сестер Кармеліток, де й померла 8 квітня 1950 року. Було їй всього дев'ятнадцять років.

Коли їй сповнилось тільки десять років, вона прийняла велике рішення, записавши у своему щоденнику: «Я вирішила стати святою».

Перед смертю Терезіта сказала:

-  Я впевнена, що стану святою, бо прошу про це Матір Божу, а вона може все.

Віра в Марію є найкоротшим шляхом до вершини - до Ісуса Христа. Терезіта зрозуміла це дуже рано й зійшла на цю вершину своїм молодим і рішучим кроком, з посмішкою на устах. Йшла поспішаючи, з таємним передчуттям близькості мети.

Море симпатії і трохи примх

Батьки Терезіти були зразковими християнами, які по­ходили з родин з глибокими релігійними традиціями. Троє молодших братів батька загинули мучениками за віру під час громадянської війни в Іспанії. Улюблениця старшого брата Людвіка і сестри Кармен, а також всіх, хто її знав, мала Терезіта швидко знайшла спосіб реалізації своїх бажань. Вона була впертою, вередливою під час їжі, часто серйозно випро­бовуючи терпіння своїх батьків, які виховували її з любов'ю, але вимогливо. Вдома її жартома називали «мала отрута». Та «мала отрута» була такою добросердою й симпатичною, так покірливо, без образи, приймала заслужену кару, що їй швид­ко пробачали.

Коли прийшла пора йти до школи, Терезіта відчула вираз­ну антипатію до книжок, єдиних у своєму житті ворогів. Вчитись вона не любила, та, будучи тямущою й розвиненою, завжди собі якось давала раду.

-  Катіно, - часто зверталась вона до своєї сестри Кармен, - зроби за мене урок.

Терезіта тим часом малювала і робила ще безліч дрібних справ своїми зграбними рученятами. Любила музику, танці, займалась різними видами спорту. Особливо любила гру в теніс і плавання. В іграх з м'ячем завжди була найкращою, а коли була впевнена у своїй правоті, не йшла на поступки ні за що на світі. Була дівчинкою, подібною до багатьох інших. Однак в усьому, що стосувалось Бога, вона відзначалася незвичайною на свій вік інтуїцією і перш за все надзвичайно побожним ставленням до Матері Божої.

«Побожним ставленням до Матері Божої я завдячую їй самій. Пригадую, що в ранньому дитинстві, коли татусь брав нас до свого ліжка, щоб прочитати разом з нами ранішні молитви, мені дуже подобалась молитва «О Господине моя, Матір моя, я уся віддаюсь Тобі!»

Ввечері, коли батько приходив сказати дітям добраніч, він часто бачив її боротьбу зі сном.

- Татку, я ще не прочитала всіх молитв, а вже дуже хочу спати.

- Прочитай три рази «Богородицю» й спи спокійно, - заспокоював її батько.

Минали роки, та не було дня, щоб вона не віддала цієї шани своїй Господині. Ані під час повних розваг канікул, ані в часі неймовірних страждань останніх днів. Тоді вона про­сила кого-небудь з сестер, щоб допомогли їй відмовити вервицю.

Ця розвинена й симпатична, але недбала й лінива дівчина невпізнанно змінювалась, коли надходив травень. З любові до своєї Madrecita (матусі) вона ставала справжньою аскеткою і якнайретельніше виконувала покладені на неї обов'язки.

Визначна зустріч

Визначна зустріч Терезіти з Матір'ю Божою сталася 13 грудня 1944 року, у день її вступу до Мар'янського Братства. В цей день вона остаточно ступила на шлях до святості. В ній відбулись помічені всіма радикальні зміни. Прийшов кі­нець примхам, впертості, недбалості в навчанні. З цього дня провідною ідеєю її життя стало прагнення уподобитись до Матері Божої, возлюбити її і навчити інших побожного став­лення до Неї. Була вірна гаслу, яке казала вигравірувати на своєму медальйоні і котре становило програму її життя: «Матір моя, хто дивиться на мене - нехай бачить Тебе!»

У школі Марія Терезіта вчилась щораз більше любити Ісуса, відкривати себе для ближніх, уважно й чутливо стави­тись до їх потреб. Все це вона робила дуже просто, далі захоплюючись прекрасними сторонами життя, елегантно вби­раючись, придумуючи нові зачіски для свого довгого волосся, зустрічаючись з друзями.

їй було п'ятнадцять років, коли вона попросила свою подружку знайти їй сповідника, який би мав досвід роботи в Мар'янському Братстві їй порекомендували отця Музкіза, єзуїтського священика. Йому вона довірила бути наставником своєї душі. Після її смерті отець Музкіз сказав:

- Марія Тереза мала дійсно особливу душу. її життя відзначалось двома рисами. Першою була її моральна рівно­вага - джерело душевного спокою і чистоти душі. Другою, можливо, найважливішою, найпрекраснішою і гідною заздро­щів, була та, що привела її до святості: побожне ставлення до Діви Марії. Марія Тереза безмежно любила Матір Божу, вона була ідеалом її життя. Тому Матір Божа дала їй в нагороду три ласки: доброчесність, покликання і спасіння, яке Діва дає тим, хто направду любить її.

«кус має добрий смак»

У сімнадцять років Терезіта була дуже красивою дівчи­ною, симпатичною, розумною й життєрадісною. У неї було багато друзів... Здавалось, життя дає їй усе, чого вона прагне. Тим часом вона стала послушницею Милосердних Сестер Кармеліток. Чому так рано? Одній із своїх подружок вона пояснила:

-  Бо в Ісуса добрий смак, і Йому потрібна молодість з її радощами й мріями.

Батько, прощаючись з нею перед брамою монастиря, при­горнув її до серця й схвильовано прошепотів:

- Терезіто, доню моя, будь святою!

- Так, татку! - відповіла вона зворушено.

І цьому «так» вона залишилась вірною назавжди. З перших же хвилин Терезіта почувала себе в монастирі чудово. Вона радісно говорила подрузі:

-  Це переддвер'я неба. Якби всі про це знали, то не виста­чило б монастирів! З кожним днем таке життя подобається мені все більше, уявляю, якою спокійною я буду в годину смерті.

Послушництво - це час звикання до чернечого життя. Послушниці пізнають і поглиблюють свій характер, присто­совуючись до вимог свого покликання. У спільноті набувають звички керуватись у своїх поступках Євангелієм, що пізніше повинно стати для них законом. Взірцем для них є Пресвята Діва Марія, вірна Діва, котра прийняла слово і «сховала його в своєму серці».

Марія Тереза з великим натхненням почала нове життя, усвідомлюючи цінність посланого їй дару.

- Матір Божа ніколи не розчаровує, - з цим незламним переконанням довірила вона улюбленій Madrecita свій духов­ний шлях, свої радощі й турботи, свою любов до Ісуса.

- Щоб стати святою, мушу чинити все так, як чинила б це Матір Божа. Першим кроком на шляху до святості є довір'я, а потім віддання себе в руки Діви, щоб Бог міг чинити те, що
хоче. Коли просимо про щось свою матусю, вона дає нам це з радістю й задоволенням; тим більше зробить так та Матір, яка так сильно нас любить і прагне, щоб ми просили в Неї багато ласк, щоб Вона могла вислухати нас! Чому ми не повинні вірити, що станемо святими?

На перший погляд, нічого надзвичайного не було в цій молодій послушниці. Хіба що найскрупульозніша відданість і не просте виконання простих речей. Була вона досконала у своєму милосерді, скромна, повна натхнення, надзвичайно лагідна, життєрадісна, до нестями закохана в Матір Божу. Так характеризували її сестри-черниці.

«Матір Божа, любов до Неї, є тим єдиним, що заповнює все моє життя, - писала вона у своєму щоденнику. - Не розумію людей, котрі сприймають її байдуже, не живуть так, як Вона, ускладнюючи цим дуже своє життя».

Для неї ж не існувало жодних труднощів. На всі комплі­кації вона мала при собі ліки: Матір Божу, що ніколи не зраджує.

-  Якщо я чиню щось не так добре, як повинна б, - часто повторювала вона, - то говорю про це Матері Божій, щоб направила мене, і не сумніваюсь, що Вона це зробить.

Та не думаймо, що все в її житті було легким. Терезіта пережила період душевної черствості і смутку, важкої бо­ротьби і жертв. У її щоденнику є сторінки, які красномовно свідчать, чого коштувала цій милій і усміхненій послушниці її святість.

Якось мати жартома сказала їй:

 - Мені здається, що здобуття святості обходиться тобі дуже дорого.

І почула у відповідь:

-  Послухай, матусю, Людвікові (брату) теж нелегко діста­ється диплом інженера, а я б не хотіла порівнювати цих двох речей.

Пресвята Діва Марія швидко вела закохану в Неї малень­ку дівчинку до особистої й глибокої дружби з Ісусом. Моля­чись разом з Марією, Терезіта навчилась молитись разом з Ісусом та своєю молитвою охоплювати потреби всіх братів. Живучи під опікою Марії, вона дійшла до ототожнення себе з волею Ісуса і Його діями. Жнива великі, а женців мало, просіть Господа...

-  Я виразно відчуваю покликання до місіонерської діяль­ності, - повторювала Терезіта. - Моє покликання цілком ясне.

З дозволу сповідника вона склала обітницю уникати най­меншого добровільного повсякденного гріха і дотримувала її, з повною довірою йдучи до Ісуса і з дитячою безпосередністю тулячись в обійми Марії. Марія Тереза добре знала святу Терезу і її короткий шлях духовної наївності.

-  Для мене, - повторювала вона, - короткий шлях проля­гає через Матір Божу!

Святі — це шедеври Божої Любові, а любов не повто­рюється ніколи.

Якби ти знав, татку, як сильно любить мене Матір Божа! - вже тяжко хвора, звірялась вона батькові.

Батько жартома відповідав:

-  Мені здається, ти занадто в це віриш. Знаєш, як сильно ти її любиш, але не знаєш, як сильно Вона тебе любить...

На що Терезіта відказала:

-  Вистачить, щоб любила мене так сильно, як люблю її я! Так сильно люблю Матір Божу, що сильніше вже не можу любити, а думка про Неї така жива й гарача, що не дає мені заснути, бо якби я заснула, ... то перестала б думати про Неї.

Терезіта завжди дуже спішила на шляху до святості. Може передчувала, що життя її буде коротким? Знаємо ли­ше, що її прагнення побачити Madrecita все зростало. На початку року 1950 від Різдва Христового це її прагнення переросло у впевненість.

-  Оскільки цього року буде особливо велике свято на небі (проголошення догмату про Першу Пречисту), Матір Божа не може залишити мене тут. Цей день я проведу з моєю Ма­тір'ю. Я певна, що вмру, і в той день піду до неба!

Біля Марії

Вісімнадцятого січня Терезіта лягла у ліжко з сильним головним болем. Лікар поставив трагічний діагноз: тубер­кульозне запалення мозкових оболонок. Він вирішив сам пояснити їй серйозність хвороби і порадив прийняти обряд для хворих і причаститися. Це повідомлення вона прийняла з радіс по, як людина, що нарешті отримала довгожданну звіст­ку. З огляду на'можливість скорої смерті їй дозволили склас­ти чернечі обітниці. Були побоювання, що в будь-який мо­мент може настати затьмарення свідомості. Але Терезіта до кінця зберегла ясний розум, спокійно переносячи жахливі страждання і болючі процедури.

-  Тільки свята може так себе вести, - говорив лікар черницям.

Свою Голгофу вона пережила спокійно, зберігаючи абсо­лютну ввічливість з відвідувачами. Намагалась приховати свої страждання, цілковито віддавшись волі Божій, пригорнув­шись до Марії.

- Я в обіймах моєї Матері. Вона знає, чого мені треба.

Терезіта померла 8 квітня 1950 року, в Страсну Суботу, промовляючи:» Матінко моя, прийди і прийми мене і забери з собою на небо».

«Як піднімусь на небо, не дам Матері Божій спокою ні на хвилину, буду благати її про дарування всіх ласк, яких від Неї просять на землі».

«Завжди буду біля ніг її, а якщо б хтось хотів мені пере­шкодити в цьому, то Матір Божа йому не дозволить. Ніхто й ніщо не відірве мене від її ніг. Все, чого буду просити, Вона дасть мені».

Дуже багато ласк вже отримано за посередництвом Терези в різних кінцях світу. Всього через чотири роки після її смерті, в 1954 році, у Мадриді розпочато інформаційний про­цес, який закінчено в 1958 році. Апостольський процес, розпо­чатий в Мадриді в 1969 році, закінчився у 1971 році. 9 червня 1983 року, ювілейного року Святої Покути, Римська Церква урочисто проголосила героїчність чеснот слуги Божої сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо.

« Ecce Homo »*

Сестра Елен Френсіс народилась в м. Калгарі, Канада. Належить до Товариства Сестер Милосердя. їхнє апостольство полягає в навчанні релігії на всіх рівнях шкільництва, в догляді за хворими, старцями й си­ротами. Крім того, сестри займа­ються місіонерською діяльністю в Індії.

Мати розповідала мені, що моє народження привітали дзвони, які відгукнулись на Ангела Господнього. Її слова навряд чи торкались струн моєї віри, але, без сумніву, викли­кали посмішку, бо нагадували мені відголос дзвонів, музику небесного простору і радість появи на світ. Через багато років моя мати пояснила мені, чому дзвони на Ангела Господнього набрали для неї особливого значення. За кілька тижнів до мого народження лікарі сказали батькові, що стан здоров'я його дружини важкий, і вони побоюються, чи жінка й дитина виживуть. Був певний шанс врятувати матір ціною життя дитини. її запитали, чи погоджується вона на операцію.

Глибоке почутгя, яке єднало моїх батька й матір, раптово відгукнулось в батьковім серці, коли він став перед запо­віддю: «Не вбий!» Та нелегко було наразити на смерть таку глибоку, живу й потрібну обом любов. Тільки велика любов здатна пояснити таємницю душі мого батька. В нічній тиші він ішов дорогою, що вела до церкви, щоб ще раз почути з уст священика, що думає про цей випадок Церква:

— Дитина повинна жити, а мати мусить піти на ризик.

Віра перемогла. Щасливий кінець, що його лікарі вважали малоймовірним, став можливим завдяки Тому, хто радіє з віри людини.

Коли подумки я вертаюсь до цього першого в моєму жит­ті випадку, то роблю наступні висновки: по-перше, життя дарує життя; по-друге, крім обов'язку шанувати батьків, що дали мені природне життя, я маю і борг вдячності перед ними за живу й істинну віру, завдяки котрій тепер живу.

Я не ставлю собі за мету давати більш докладні пояс­нення, та оскільки своїм життям я завдячую вченню като­лицької Церкви, то почуваю себе зобов'язаною знати й любити доктрину, яка не означає для мене обмежень, а є дже­релом життя.

Навряд чи зможу пояснити, які епізоди мого дитинства і моєї молодості зіграли вирішальну роль в майбутньому виборі чернечого життя. Можливо, кожен з них вніс свою частку. Обмежусь лише розповіддю про найбільш важливі.

Спочатку ми жили в Калгарі, а потім протягом багатьох років в місті Бенф, яке пізніше стало місцем нашого літнього відпочинку. Велике значення в моєму житті мали гори. Були вони великі й високі й обривались так само круто, як і спина­лись догори. Мій малий розум вже міг мислити, а малі ніжки ходити по горах, але вони залишались для мене необійденими й незрозумілими. Мене не лякали висота й провалля, я не боялась ведмедів і рогатих лосів. Тепер, коли переді мною стають висоти зрозумілості і темні безодні спокус оточують мене, я відчуваю, що гори мене чогось навчили і дякую Творцеві за те, що їх створив.

Мій батько працював у моторизованій поліції, і його робо­та була пов'язана з частими переїздами. Після кількох років проживання в Драмхеллер він покинув роботу в поліції і зайнявся торгівлею пароводогрійними пристроями. У мене було семеро братів і сестер.

Три роки тому, повертаючись з відвідин родини у Ванку­вері, я знову побачила Драмхеллер. Це багате містечко, розта­шоване в Долині Червоного Оленя, з вугільними шахтами і порозкиданими тут і там будинками. Зовні місто виглядає понуро: його оточують дивної форми лисі пагорби, на яких де-не-де видніються темні смуги лук.

Дуже легко стати частинкою цього краєвиду. Досить піднятись на пагорби. Але піднявшись навіть на маленький горбок, людина помічає, що земля пульсує життям і видно на ній рух, подібний до дихання. Поволі переношу погляд: земля починає рухатись ніби хвилями, і лінія горизонту втрачає чіткість, часом здається навіть недосяжною... Тіло звикає до сухого пилу, що проникає крізь одяг, забиває пори шкіри, заліплює очі... Хочеться тут залишитись, ніколи не покидати цього пагорба, де луки стають частинкою нас самих.

Ще одним даром заходу є холод. Пригадую собі день, коли ми вибрались по ялинку. Потрібні деревця росли в ялиновому лісі, що був за сім миль від дому. Ми були тепло вбрані й охоплені натхненням пошуку. Наша мандрівка до лісу зда­лася нам чудовою пригодою. Але щоб принести ялинку додо­му, нам знадобились нелюдські зусилля. Тілу не просто ви­тримати температуру в 50 градусів за Цельсієм нижче нуля, коли все починає боліти.

Люблю людей. Коли ми жили в Драмхеллері в роки кри­зи, моя мати завжди приймала в нашому домі бідняків і подорожніх. Офіційно й неофіційно вона була відповідальна за добробут міста. У неї був свій кабінет в міській ратуші, але її рідко можна було там застати. Більше для цього підходив наш будиночок на розі Другої і Третьої Авеню, в якому чудо­во підтверджувались слова з Євангелія: «Бідних завжди буде­те мати серед вас». Якщо кого-небудь було спіймано на кра­діжці в складі, моя мати ручалась за нього.

Мені завжди подобалися слова, якими Фарелл позначив дружбу: «Блукання в душі іншої людини». Починається воно ще в дитинстві. В Бенфі був Тедді Ендлі, хлопець, що мав звичку божитися, але який любив зі мною розмовляти. В Драмхеллері була місіс Еспінал, дружина управителя шахт в Мідленді, яка була для мене втіленням доброти й усього прекрасного, був містер Данн, завжди веселий і ввічливий; Боб Пітер - зразок доброго гумору; Даг Вільямсон, який завжди намагався мене поцілувати; спокійна і мила Берта Хайят; місіс Дюк - огрядна жінка з доброю посмішкою та нечемними дітьми; Біл Джілландер, який охоче проводжав мене додому після лижних прогулянок... Якби я хотіла зга­дати всіх, то список був би занадто довгий.

Я стала черницею, бо любила людей. Пригадую собі, як одного дня, перед закінченням середньої школи, я сиділа в гаражі й складала вірша, в якому намагалась висловити своє велике прагнення допомагати й любити ближніх. Вийшов досить незграбний драматичного змісту твір, провідною ідеєю якого однак було служіння іншим.

Я стала черницею, бо любила нашу віру. Хто зміг би полічити моменти віри в Ірландській католицькій сім'ї? Віра - це життя, а життя - це віра. Вітають Господа вранці, без Його імені не обходиться сніданок, обід чи вечеря. З Ним розмовляють, Його просять, величають Його і служать Йому. Бог є центром любові й пошани. Служіння Йому визначає для всіх основний напрямок життя. Неділя була щасливим днем: татусь з мамусею, Ян, Елен, Кітті, Джері, Флоренс, Марія і Пат йшли на восьму або дев'яту годину на Святу Літургію. Дуже рідко ходили на одинадцяту годину. Попо­лудні, після читання катехизму, ми йшли в село на про­гулянку. Уроки з катехизму ми повинні були заучувати на­пам'ять. Мама заохочувала нас, пригадуючи своє життя, вона казала:

- Коли я була такою, як ви, то знала катехизм від почат­ку до кінця.

Щороку в нас відбувалися конференції з участю місіо­нерів. Перша з них справила на мене велике враження драматичним коментарем проповідника до розділу Євангелія від Матвія про Страшний Суд, де мова йде про відділення пра­ведників від грішників. Ще й сьогодні пам'ятаю, що коли я ставала навколішки, то ледве могла бачити лавку перед собою. Ставлячи себе на місце душі, вигнаної на лівий бік, я мимоволі почала молитись, скеровуючи свої думки до Бога. Хоч це була зовсім проста молитва, але все ж таки молитва:

-  Мій Боже, постав мене з правого боку, разом з Тобою. Через кілька років я отримала перше запрошення стати

черницею. Закінчилось перше післяобіднє місіонерське чи­тання для дітей. Отець Бітум походжав перед церквою Свя­того Антонія. Кілька дівчат, сповнених натхнення після кіль­кох днів молитв, подавали надії і сподівання на майбутнє.

-  Хто з вас стане черницями? - запитав отець-місіонер. Піднялось багато рук, але я своєї не піднесла. Стоячи позаду групи, лиш сказала сама собі:

-  Б'юсь об заклад, що жодна з вас не стане черницею, я ж вступлю в монастир!

З цього дня я почала щовечора один раз читати «Богоро­дице Діво», щоб дістати покликання. Однак з роками мені хо­тілось забути про це, часом я просто молилась з наміром змі­нити стиль свого життя. Проте я не могла позбутися думки, що стану черницею: щовечора до довгого переліку побажань (щоб отримати найкращі оцінки, стати високою зростом, стрункою, красивою, мати новий дім і т. п.) додавала і оте.

Я мало знала про життя черниць. Мені важко було зро­зуміти їх героїчний ідеал цілковитої відданості обов'язкам, абсолютного підпорядкування наставницям і умертвіння пло­ті. Кілька сестер час від часу відвідували нас в містечку Лаком і звичайно залишались на обід. Ми, діти, розважалися, по черзі спостерігаючи за ними крізь шпарину в дверях. У нас складалось враження, що говорили тільки старші сестри, а молодші лише слухали. Якось одна з дівчат нашої парафії виїхала до Калгарі і там вступила до монастиря. Потім я довідалась, що вона таки не залишилась там, і протягом кількох днів була під враженням її сумного становища. В той час я прагнула забути про монастир, а думку стати черницею намагалась сховати в найвіддаленіший куточок свідомості. Час проводила в праці і розвагах, каталась на лижах, ходила на танці та віддавалась навчанню. Я хотіла жити вільно і спокійно, що було типовим для веселої і водночас істинно католицької ірландської сім'ї.

На стіні нашої їдальні висіла картина, завдяки якій Хрис­тос став членом нашої сім'ї - велика картина під назвою «Ес-се Номо». Батьки дістали її як весільний подарунок. Святий лик відображав страждання і водночас прощення й любов.

 Моя матінка часто дивилась на неї і промовляла до неї вголос. Подібно чинили і ми. Знаю одного чоловіка, що на­вернувся завдяки тій картині. Був це вже літній фермер, який часто гостював у нас і любив сидіти в батьковому кріс­лі, дивлячись на нас і розмовляючи. На смертному ложі він перейшов у католицьку віру. Моя мати сказала, що то очі Христа з тієї картини підштовхнули його до цього кроку.

Після закінчення середньої школи я хотіла продовжувати навчання. Оскільки я була кращою ученицею класу, мені була виділена стипендія, і я мала намір вступити в універ­ситет в Альберті. На нещастя, незадовго до цього моя мати була в Едмонтоні і бачилась там з сестрою Еваристою, пре­красною вчителькою, яка в її очах завжди була ідеалом. Сестра порадила матері послати мене до колегіуму в Монте Сан-Вінченцо, керованого сестрами. Мене охопив великий неспокій. Мама хоче, щоб я туди поїхала, і, можливо, щоб стала черницею! Пригадую, як гаряче я молилась Богові, благаючи Його, щоб дозволив мені ще потішитись моїм пре­красним життям. Я звірилась матері у своїх побоюваннях і одержала втішну відповідь:

-  Якби я знала, що ти хочеш стати черницею; то ніколи б
не дозволила тобі туди поїхати!

Дорожні приготування, гроші на залізничний квиток, по­зичена у місіс Кроу валіза, біль, викликаний розлукою з сім'єю, з якою я тепер не побачусь багато років - здається, я ще раз переживаю ці такі важливі для мене хвилини. На­певно, всі сусіди прийшли на станцію провести мене. Брат Ян, котрий щойно повернувся з подорожі по східній Канаді, поки­нув вагон останній. Його прощальні слова я чула під час усієї подорожі:

-  Канада дуже велика країна, а Галіфакс дуже далеко від дому!

Життя в колегіумі зміцнило покликання, яке здавалось тепер єдиним можливим станом мого життя. Не хочу цим сказати, ніби я зневажала інше життя, його інші прояви, але монастир цілком відповідав сповідуваній мною вірі. Я справді «опиралась патериці», та мій опір не був надто сильним. Час минав серед товариських зустрічей, кіно, танців та лижних прогулянок, але водночас я щоденно ходила на Святу Літур­гію і не пропускала післяобідніх церковних благовіщень. На останньому курсі університету надійшла пора приймати рі­шення, але я все ще зволікала.

-  Боже мій, я ще не можу, ще хочу жити. Підожди. Поче­кай, аж поки сповниться мені 25 років!

Рішення прийшло одного вечора, коли відправляючи в каплиці колегіуму Хресний шлях, я дійшла до одинадцятого розділу: Ісус Христос прибитий до хреста. Чому я повинна використовувати молодість для задоволення власних примх? Ця думка раптово пронизала мій мозок, мало не розірвавши серце, й видобула з нього слова покори:

-  Добре, отже Ти переміг, Господи!

Потім я перейшла до дальших розділів Хресного шляху.

Тепер треба було все пояснити матері-ігумені. Я попро­сила її вислухати мене в суботу пополудні - це були години, якими студентки могли вільно розпоряджатись. Вона сказа­ла, що буде чекати мене в головній канцелярії. Я прийшла раніше. В чеканні походжала серед античних крісел, зма­гаючись зі страхом, який викликала в мені думка про. ув'яз­нення в монастирі. Один з каблуків моїх білих туфель протк­нув край килима. Витягнувши його, я вирішила покинути приміщення.

-  Треба вийти з цієї кімнати! Тут я втрачаю розум... Дівчи­на мого типу потребує свободи...

Раптом на стіні я побачила картину «Ессе Номо». Це не була та сама картина, що висіла в нашій їдальні, але дуже подібна до неї, а вираз очей, з яких текли сльози, був точно такий же. Ця картина заспокоїла розбурхану в мені бурю. Розмова була коректною і корисною, я зважилась на вибір...

Минуло вже три роки з того часу, як я покинула рідну домівку. А тепер повинна була покинути її назавжди! Про своє рішення я повідомила в листі. Коли сестра Флоренс написала, що матінка плакала над моїм листом цілу ніч, я теж не могла стримати сліз, згадуючи свого маленького братика і батька, чий похилий вік не віншував йому довгого життя.

Мені не важко пояснити, чому я прийшла в монастир, але щоб пояснити, як сталося, що я в ньому залишилась, потріб­но було б якесь надприродне світло. А однак, якщо життя має для мене сенс, то цим я завдячую вступові до монастиря. Живу в монастирі вже п'ятнадцять років, і здається, що всі ці дні пронизані ясним світлом, бо кожен день - це крок до Бога, який є істинною ціллю чернечого життя.

Сестра Елен Френсіс, Канада

Сила і насолода Божої любові

Мій коханий озвався і промовив: «Уставай же, подруго моя, моя кра­сна, й до мене ходи» ( Пісн. 2, 10 ). Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує ( Пісн. 2, 8 ).

Думка віддатися Богові зародилась в мені в день першого Святого Причастя. Було мені тоді одинадцять років. Я по­чула голос Бога, коли співали: «Прийди, о Ісусе, прийди». З того часу я дуже люблю цю пісню. Не розуміючи до кінця, що діється в глибині моєї душі, я відчувала хвилювання і зворушення таке сильне, що аж розплакалась. В той день на обіді було багато гостей, я ж прагнула самотності, щоб дум­ками повернутись до тієї чарівної миті, коли Ісус прийшов мене просити, щоб я віддалась Йому цілком і назавжди...

День першого причастя минув, як минали інші дні, та в мені зберігся й досі залишається спогад, який неможливо забути. Аж до п'ятнадцятого року життя я була впевнена у своєму прагненні присвятити життя Богові. Я відчувала по­требу молитись, часто ходити до Причастя, звірити свої праг­нення священикові або сестрам-черницям, комусь, хто міг би мене зрозуміти. Однак мені було зовсім не просто ходити на богослужіння і зустрічатись з сестрами. Мої батьки не були віруючими католиками. Тільки матуся часом ходила на Святу Літургію. Я виховувалась в середовищі, де ніколи не згаду­вали Бога, а якщо і згадували, то тільки погано.

Шкільні вчительки, яких я дуже любила, часом закидали мені, що я надто часто ходжу до церкви і що належу до католицьких організацій. Ці закиди засмучували мене, та незважаючи на них, я йшла відвідати Ісуса.

У нашій парафії було чотири чернечих товариства: мед­сестри, вчительки приватної школи, закритий монастир і притулок для старців. Час від часу я зустрічала кого-небудь з тих сестер, вітаючи їх тоді з радістю, і була щасливою, коли могла з ними трохи порозмовляти. Пригадую, як у травні я часто ходила на богослужіння, щоб помолитись Діві Марії; але передусім зустрітися з сестрами. Їхнє товариство мене дуже приваблювало.

На шлях жертовності мене привело прагнення відповісти на любов Бога. Я хотіла служити ближнім так, як це робили черниці, мати таке ж усміхнене обличчя. І передусім я хотіла належати Ісусові, якомога сильніше любити Його, чинити так, щоб всі довкола також Його любили.

Впродовж чотирьох років я не наважувалась сказати бать­кам про своє покликання, підозрюючи, що мене зрозуміють неправильно. Проте, вони знали, що я щоденно в будь-яку погоду ходжу на Святу Літургію, і замислювались, чому я так часто відвідую церкву. Вони дали мені зрозуміти, що з них вже досить «цієї комедії» і прийшла пора зачинити уста людям, які обговорювали мою поведінку. Мені категорично заборонили ходити до церкви на тижні, вважаючи, що буде забагато, навіть коли ходитиму лиш по неділях. Я не відпо­віла нічого, але почала шукати спосіб, щоб таємно ходити до церкви. В першу п'ятницю мені вдалось потемки одягнутися у своїй кімнаті і навшпиньках вийти з дому, щоб прийняти участь у Святій Літургії хоча б у цей день. Якийсь час батьки дозволяли мені це, та врешті бачачи, що я й далі потайки роблю те саме, стали дуже суворими. Без їх дозволу мені заборонили ходити до церкви. На мої просьби відповідь завж­ди була однаковою: «Ні!» Я вишукувала різні способи, аби піти до церкви, але якщо батьки це помічали, то вдома на мене чекала сувора кара. Мене замикали в домі, залишали без фруктів. Моя рідня теж була проти мене і багатьма спосо­бами намагалась наставити на інший шлях. Часто в домі вибухала сварка. Знервовані батько й мати повторювали:

- Нічого не вийде з цієї дівчини. Вміє тільки молитись до доброго Бога і бігати за сестрами.

Такі і дуже подібні до них розмови дуже засмучували мене. Життя вдома стало неможливим. Не було й дня, щоб я не плакала від образ, які змушена була терпіти. Інші члени сім'ї та сусіди, дивлячись на гнів батька, радили мені змінити позицію і не вносити в дім незгоди.

Це вразило мене страшенно. Покинута всіма, я втратила відвагу. Я не ходила більше на ораторії і Святу Літургію, за виключенням неділь. Щоб зробити батькам приємне, вихо­дила зі школи разом з подругами і, за їх прикладом, стара­лась подобатись хлопцям. Мені було шістнадцять років. Були моменти, коли я навіть мріяла про створення сім'ї, а не про монастир.

Однак коли мені сповнилось сімнадцять років, Бог знову розпалив у моєму серці прагнення віддатися Йому цілком. Це прагнення вже не покидало мене, Я знову почала щодня ходити на Святу Літургію. Не дивлячись на тисячі перешкод, які створювали мої батьки, я намагалась таємно зустрічатися з сестрами і розмовляла з ними про покликання. Скільки ж сцен було після цього вдома! Ісус сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести... Я ж прийшов поріз­нити сина з батьком його, дочку з її матір'ю... І будуть воро­гами чоловікові домашні його!» ( Мт. 10, 34, 36 ). Якими ж правильними є ці слова!

Час минав. Мої батьки твердо стояли на своєму, й ніщо не вказувало на те, що вони змінять своє рішення. Якось після палкої молитви і роздумів я вирішила повідомити їх про моє рішення стати черницею. Що було далі, неможливо описати!

- Ні за що на світі не хочемо мати в нашій сім'ї черницю! Пора покінчити з цією комедією. Не хочемо більше чути про це. Як маєш свободу, то шануй її...

На цей раз я мусила мовчати, бо ситуація стала справді серйозною...

Та настав день, коли я повинна була прийняти рішення, не чекаючи їхньої згоди. Я покинула дім і в ролі послушниці вступила в монастир. Минали дні, протягом яких я болісно відчувала жертву розлуки. Батьки протестують, не пого­джуючись з вибраною нами дорогою життя, однак ми все одно їх дуже любимо. Я пролила море сліз. Та в глибині серця була щаслива, бо не чула себе самотньою. Ісус втішав мене, я з радістю відчувала в собі Його присутність.

Ігуменя прийняла мене дуже люб'язно, і я опинилась серед справді милих подруг. Через багато днів я повідомила кохану рідню про своє остаточне рішення. Це було для них ударом! Вони не вірили, що до цього дійде. Я не одержала від них найменшої звістки. Через кілька місяців матінка, хова­ючись від батька, написала листа, щоб переказати мені деякі новини. Однак лист був холодний і байдужий.

Після періоду послушництва настав день постригу. Яке ж було моє здивування, коли я побачила своїх любих батьків! Неймовірна радість охопила мене, вони теж були дуже звору­шені. Мати була більш схвильована, ніж батько, та вже одна лишень їхня присутність значила для мене багато.

Тепер моє чернече життя пливе радісно і у великому спокої. Я ні за чим не жалкую. Єдине, про що я можу шко­дувати, це те, що не віддалась на службу Богові набагато раніше. Навіть моя сім'я тепер задоволена, бо знає і бачить, що я щаслива.

Незважаючи на випробування, спротив та інші труднощі, великою радістю є прислухатись до Божого поклику і піти за Ним.

Моє покликання часом коштувало мені дуже дорого, але за це Бог віддячив мені стократно. Те, що я зробила для Нього, є нічим у порівнянні з тим, що Він мені дає.

Молода послушниця, Франція

Порвані плаття

Сестра Марія Паскаля народилась у місті Квінзі. Вступила до Товари­ства Сестер Домініканок Святої Катерини Сененської в Кентукі. Ба­гато років працювала вчителькою, а потім медсестрою.

У моїй історії немає ані нічого дивного, ані романтичного. Найчастіше люди вважають, що більшість дівчат, котрі ста­ють черницями, належать до осіб, розчарованих в любові. Я не належала до цієї категорії. Дійсно, в школі мені подоба­лось товариство одного хлопця на ім'я Бенні, та коли я роз­повіла йому про своє прагнення вступити в монастир, він ска­зав, що це добра ідея, і на прощання поцілував мене. Потім у розмові з моїм братом Бенні визнав, що я відрізняюсь від ін­ших дівчат. Одного дня, вправляючись в стрибках у воду, я вдарилась головою у якийсь контейнер і втратила свідомість. Бенні скочив у воду, щоб підняти мене. Це могло стати рома­нтичною пригодою, але Бенні страшенно перелякався й від­провадив мене додому. Страшенно розсудливий був хлопець!

Після вступу до монастиря я часто згадувала його. Наша наставниця теж часто про нього згадувала, зовсім, зрештою, не знаючи його. Та коли я робила якусь дурницю, а з послуш­ницями це трапляється часто, вона звичайно говорила:

-  Щасливий той хлопець, який не взяв тебе за дружину! Всім вже був знайомий цей жарт, і всі згадували дев'яте благодіяння. Щоразу, коли я чула ці слова, думки мої повер­тались до Бенні, і я запитувала себе, чи він справді здога­дується про своє щастя. З газети, яка виходила в нашому місті, я довідалась, що у нього були певні успіхи у військовій службі. Тепер у нього сім'я і троє дітей. Кожного разу при згадці про нього я один раз прочитую «Діво Маріє» в подяку за те, що не дав мені тоді втонути.

Ще був Дінні. Він вже вчився в університеті, коли я була тільки в ліцеї. Цей хлопець, на відміну від інших, не любив хвалитися своїм становищем. Перед моїм від'їздом тітонька влаштувала невеличкий прийом гостей. Крім батьків, лише вона знала про мій намір вступити до монастиря. Під час прийому вона сказала про це. Хвилину панувала мовчанка, а потім Дінні сказав:

-      Не можу зрозуміти, чому ті, хто міг би бути найкращими матерями сімейств, стають черницями!

На що моя тітка зауважила:

— Може тому, що покликані народжувати душі, дорогий Дінні!

Так воно і є, Дінні. Тоді я була надто молодою, щоб зро­зуміти таку відповідь, але тепер, коли я думаю, що могла б вийти заміж і мати дітей, розумію, що це було б не для мене. Я б втратила ті радощі, яких ніде більше не можна знайти. Мені сказала про це одна жінка, яка після смерті своєї малої дитини прийшла і, стискаючи мою руку, прошепотіла:

- Ви не знаєте, сестро, що значить ваше життя для таких, як я.

Один розчарований молодий лікар говорив, що всі його ідеали були б зруйновані, якби не довелось йому зустріти сестер, які служать бідній і хворій частині людства. Багато медсестер вчаться від нас бачити в хворому терплячого муки Христа - це теж зміцнює наш дух. Існує радість, коли вчиш молоду матір, як треба поводитися з новонародженою дити­ною, нагадуючи їй водночас, що в цьому маленькому тільці схована душа, про яку не можна забувати. Існує радість, коли допомагаєш хворим. Навчаємо їх дивитись на смерть з відва­гою і покладатись на Боже милосердя. Ось тобі моя від­повідь, Дінні. Я занадто зайнята працею над душами, які довірив мені Обранець Божий, аби мати час займатися трій­ком або четвірком власних дітей.

Я не належала до того типу дівчат, які з початку свого життя хочуть стати черницями. У школі в мене була подруга, яка вже в день першого Причастя вирішила, що буде черни­цею. Від того дня вона не змінила свого рішення. Ми разом вступили до монастиря. Якось пополудні, якраз після мого переїзду до Кентукі, коли ми гуляли під час перерви, мені ра­птово прийшла до голови одна думка. Вражена нею, я тут же зупинилась і, схопивши за руку свою подругу, сказала до неї:

—  Маргарет, ти коли-небудь замислювалась над тим, що у нас ніколи не буде своєї сім'ї, власних дітей і взагалі нічого, що б належало нам. Що завжди буде той самий великий дім, подібний до цього: з безкінечними коридорами для приби­рання, сходами для підмітання і тарілками для миття?

Я була приголомшена цим відкриттям. Маргарет холодно подивилась на мене і сказала:

-      У мене було достатньо часу подумати над такими ре­чами.

Ось у чому полягала різниця між нами: вона на все диви­лась спокійно, передбачливо, і після вступу до монастиря її ніщо не вразило. В мене ж не було багато часу, щоб подумати про монастир перед вступом до нього, бо моє рішення визріло в останню хвилину. А не вступити до монастиря не могла!

Освіту я здобула в колегіумі, при якому був інтернат. Керували цим закладом черниці. Не робіть з цього висновку, що саме вони навели мене на думку вступити до монастиря. Сестри тут ні при чому. Це був Хтось інший. Часом я щиро ненавиділа той інтернат-колегіум. У батька була така робота, що він змушений був часто з сім'єю переїжджати з місця на місце, тому своїх батьків я бачила рідко, в основному лише під час канікул. На щастя, у мене була тітка, яка здатна була зрозуміти самотність серця дівчини, хоча її оточувало п'ят­десят інших дівчат і кілька сестер. Вона часто відвідувала мене, присилала книжки, солодощі й шоколадні тістечка, які користувались серед пансіонерок великою популярністю. У святкові дні вона приходила за мною, і ми проводили разом незабутні години. Ми ходили по музеях, і я з надзвичайною цікавістю слухала її розповіді про стародавні цивілізації, відвідували найцікавіші вистави. Вона навчила мене корис­туватись виделкою на званих обідах. Її син разом зі своїми товаришами навчили мене танцювати, хоча й не дуже мали на це охоту. Коли тітка вирішила, що я вже можу з'явитись в бальній залі, діставала мені запрошення на різні доброчинні вечори. У неї було три доньки, трохи від мене старших, але з подібними до моєї фігурами, тому я не була змушена з'явля­тись в одному й тому ж платті на двох вечорах підряд. Ко­ристувалась гардеробом двоюрідних сестер, хоча й вони скар­жились, що тітонька мене псує. Тітка лише посміхалась, не звертаючи уваги на їх нарікання.

Настав урочистий день, коли я мала бути присутньою На балу в честь губернатора. Бал мав відбутися в готелі Лонгвуд Тауерз. Тітка Агнес старалась з усіх сил. Купила мені вечір­ню сукню ціною в тридцять доларів, що на той час було неймовірною сумою. Подарувала вишиту золотом сумочку. Але я все «зіпсувала», кількома днями раніше написавши на титульній сторінці однієї книжки: «Матір Небесна, вручаю Тобі моє минуле, мій сьогоднішній день і те, чим стану котро­гось дня».

Тоді я ще не думала про майбутнє, та ці слова прига­дувались мені раз у раз. Це був останній рік навчання в коле­гіумі. Заняття закінчувались в червні, а був ще тільки січень. Всі мої подруги говорили про свої плани після отримання диплому. Ще тривали різдвяні канікули, а я, невідомо чому, з нетерпінням чекала повернення до колегіуму. Нічого подіб­ного зі мною раніше не було. Незважаючи на внутрішній неспокій, я вирішила відкинути всі думки і натішитись балом. Нарешті прийшов той вечір. Тітка запевнила мене, що я виглядаю прекрасно, але, невідомо чому, я не була задоволена своїм новим платтям. На балу все було чудове: музика, освітлення, декорації і т. д. Та мене огорнув якийсь зовсім незро­зумілий смуток. Хоча мене запрошувало до танцю багато молодих людей, я почувала себе на диво самотньою. В коле­гіумі у мене ніколи не було цього відчуття. Повертаючись з балу, ми зайшли в ресторан і розмістились за одним столом. Ледве вкусивши шматок булки, я глянула на годинник. Була перша година ночі. Починалась неділя. А я не дотримала євхаристичного посту і не могла піти до Причастя. Мені захотілось плакати. Напевно, щось в мені було не так...

А коли повернулась додому, тітонька запитала мене про враження від балу. Я ж не могла вимовити й слова. Мене залишили в спокої, гадаючи, що я надто перевтомилась. Пізніше до цього питання вона не поверталась, бо як інте­лігентна жінка, вміла поважати наші недомовки.

У спальні тітоньки висів образ Матері Божої Невтомної Помочі. Якось тітонька розповіла нам легенду, згідно з якою, в кожному домі, де є цей образ, хтось отримає ласку по­кликання.

Я спокійним тоном зауважила:

- Сподіваюсь, тітонька не має на увазі мене. Я хочу стати лікаркою.

Такий у мене був намір. Коли я поділилась ним з батьком, він сказав, що оволодіти цією професією дівчині досить важ­ко. І порадив мені закінчити п'ятирічні курси медсестер в колегіумі «Регіс». Я відповіла, що досить з мене сестер, і тепер я хочу вчитись в публічному закладі.

В цей період мене ніщо не цікавило. У школі я займала одне з перших місць, але зовсім цим не гордилась. Мене вибрали старостою класу, та це мене зовсім не цікавило. Коли йшла в кіно, здавалось, що чогось мені не вистачає. Повертаючись в кінці тижня додому, не могла дочекатись, коли знову буду в школі. Якось, будучи вдома, я зрозуміла, що мені не вистачає каплиці. Навчаючись в школі, я не часто її відвідувала, але мені завжди здавалось, що я живу в това­ристві Христа, під тим самим дахом.

В лютому ми почали в школі читання книги «В пошуках неба». Читаючи перші рядки: «Я втікала від Нього щодня і щоночі», - відчула якесь пригнічення. Нарешті до мене дійш­ло, що я теж втікала від Нього. Але я не хотіла стати чер­ницею. Адже це означає життя на самоті і в спокутуванні гріхів! Я могла приносити користь, не пориваючи зв'язків зі світом. Можна було жити як тітка Агнес і так само виховати п'ятеро дітей в страху і любові до Бога. Та Він шукав мене... У мене було передчуття, що Бог хоче мати мене в монастирі. В березні я пішла до ігумені і сказала їй, що хочу вступити до монастиря. Вона не приховувала здивування:

-  Може, ти хочеш вступити до монастиря, моя доню, бо тобі подобається товариство сестри Романи?

Я запротестувала, та сестра продовжувала далі:

-  Чернече життя - це життя суворе і водночас щасливе. Якщо ти вибереш його тільки через прив'язаність до якоїсь людини, тебе обов'язково чекає поразка. Насамперед тому, що тебе не призначать в той самий дім, в якому є твоя това­ришка. А, по-друге, тому, що Бог є ревнивим Обранцем, Він не допускає роздвоєності.

Тоді я сказала сестрі, що все одно піду в монастир, хоча й зізналася, що люблю товариство й розваги, але що мені по­стійно чогось не вистачає. Сестра ж, а її визнавали поетесою, припинила розмову:

-  Божий Архітектор сам будує кораблі для себе, і не спочине доти, доки не приведе їх у порт свого Серця!

Майже одразу ж після отримання диплому я стала по­слушницею. Перед вступом до монастиря треба заповнити анкету. Одне з питань стосується мотивів, що спричинили цей крок. Я написала: «Щоб спасти свою душу і душі ближніх». Це головна мета кожного, хто вибирає чернече життя.

Коли я пішла з анкетою до нашого давнього домашнього лікаря, щоб він дав відповіді на запитання про моє здоров'я, він звернув увагу на дві графи: «здоров'я психічне» і «здо­ров'я фізичне».

-  Хочеш стати черницею? - запитав здивовано. – Скільки тобі років?

Він знав про це краще, ніж я, знаючи мене все життя, і сам написав мій вік у графі «здоров'я фізичне». Потім, звер­таючись до мене, сказав:

-  Я не заповнюю графу, що стосується твого розуму, бо впевнений, що ти ненормальна.

Ніхто не помітив в анкеті цієї порожньої графи, а якщо й помітив, то не звернув на це уваги. На другий день послуш­ництва мати-ігуменя запропонувала нам вибрати собі ім'я і скласти список особистих речей. Потім вона прийшла, щоб почути, які імена ми собі вибрали. Мені подобалось ім'я Хелен Джін, інші хотіли називатись Грейс, Імельда, Марія Ейлін, Ілена Марія. Вислухавши літанію імен, наставниця сказала:

-  Ви що, вважаєте себе кінозірками? Я сама виберу вам
імена.

І ми одержали імена, в яких відразу було чути святість: Метхільдіс, Євсебіус, Жіль, Полікарп і т. п.

Про радощі й щастя послушництва треба розповідати окремо. Бог дає крила. Тим, хто мав сумніви, було пояснено, що бажання служити Богу - це все, що від них вимагається.

Якщо часом трапляється, що якась дівчина приходить в монастир без покликання, але прагне отримати його, Бог напевно допоможе їй. Потрібно тільки щиро молитись. Щодо мене, то підкорившись Божому Обранцеві, я втратила всі свої сумніви і вагання. Френсіс Томпсон говорив: «Ось я оголений під твоєю рукою, яку ти піднімаєш, щоб вдарити мене, спо­чатку подерши на шмаття моє вбрання і кинувши мене зне­силеного на землю».

Незабаром після прийняття обітниць стався незначний інцидент. Моя тітонька Агнес по дорозі до Нью-Йорка зуст­рілась в поїзді з сестрою, що належала до нашого товариства. Запитала, чи вона випадково мене не знає. Подумавши хвили­ну, сестра відповіла:

-  Ах так, то та сестра Імельда, котру вислали в монастир.

Тітка була вражена. Вона не знала, що на нашій монас­тирській мові це означало допомогу кандидатці в споря­дженні необхідного вбрання. Тільки приїхавши в Бостон, хотіла відразу їхати до мене в Кентукі, аби впевнитись осо­бисто, як я себе почуваю, і чи мене не тримають проти моєї волі. Діставшись до монастирської брами, вона знову була введена в оману нашою монастирською говіркою. Тітонька спитала про мене, назвавши моє хресне ім'я. Сестра-воротарка була здивована. Перелічивши щонайменше дюжину імен, спитала:

-  Голова у неї чорна чи біла? (На монастирській мові
«чорна голова» означає пострижену черницю, котра носить
чорну вуаль, а «біла голова» означає послушницю, котра
носить білу вуаль).

Але тітка підкреслила чітко:

-  Не має голови ані чорної, ані білої, лишень руду. .
Після двох днів перебування в монастирській обителі

тітонька переконалась, що я знаходжусь тут з власної волі. Перед від'їздом вона сказала, що вважає мене тією особою з-поміж членів нашої сім'ї, якій дісталось найбільше багатство. Вернувшись у Бостон, переказала все це моїй сім'ї. Коли вона померла, її донька прислала мені на пам'ять образок Матері Божої Невтомної Помочі. Двоюрідна сестра не знала історії, пов'язаної з цим образом, але б'юсь об заклад, що тітонька Щасливо посміхалась на небі. Ви теж так вважаєте?

Сестра Марія Паскаля, США

Якщо хочеш бути досконалим»

 

Ідея присвятити себе Богові прийшла до мене якось вран­ці з дивною раптовістю. Одинадцятого листопада, в річницю освячення церкви, у нашій парафії була відправлена урочиста Літургія. До місця, де я стояла, долітали лише окремі уривки проповіді. Не маючи можливості чути всю проповідь, я замис­лювалась над окремими почутими реченнями. Особливо мене вразив такий фрагмент: «Коли хочеш бути досконалим, -піди, продай добра свої та й убогим роздай... Потому приходь та й іди вслід за мною» (Мт. 19, 21, 22 ). Тоді-то я запитала себе, чи не були ці слова адресовані й мені... І тут же від­повіла:

-   Якщо хочеш...

Оте «якщо хочеш» було дуже м'яким, заспокійливим, як ніжне запрошення. І нічого більше. Мені було сімнадцять років, і з цієї хвилини я вирішила побудувати все своє життя на цьому принципі. Та, напевно, Бог ще раніше готував мою душу, щоб вона відгукнулась на цей поклик. Тому що розмір­ковуючи над своїм життям, я пригадала кілька моментів, які свідчили, що ласка робила в моїй душі свою невидиму справу.

Коли мені було сім чи вісім років, я мріяла стати місіо­неркою і навчати Євангелія маленьких негрів. Ще мріяла про пустелі, де люди їздять на верблюдах, і про ріки, по котрих плавають тендітні піроги... Але вже тоді я перш за все мріяла принести хрест усім тим малим язичникам, про яких мені розповідали. Дорослі, яким я звіряла свої мрії, іронічно пов­торювали:

-   Будеш ще мати час на зміну поглядів... Побачиш, що все
"Іде минеться...

Впродовж шести років я ні разу не забула під час При­частя попросити Бога, щоб призвав мене на свою службу. Однак коли мені сповнилось тринадцять чи чотирнадцять років, я забула про все і думала тільки про те, щоб мати можливість свідчити про Христа в світі. Я хотіла стати адво­катом, який би займався справами дітей. Мені здавалось, що це найкраща на світі «професія». В цьому періоді знаходжу наступне свідоцтво: я вчилась тоді в середній школі, і один священик проводив у нас конференцію, яка закінчилась воз­величенням чернечого життя. На цю тему ми вели дискусії з нашими вчительками. Серед них була одна черниця, яка мала на нас величезний вплив, бо ми дуже поважали її за її став­лення до нас. Ми були впевнені, що вона не буде в жодному  випадку «тиснути» на нас. Наші погляди відображала наступ­на думка:

-  Це покликання не стосується нас... На що сестра відповіла:

- В Євангелії написано: «Не ви Мене вибрали, а Я вибрав вас» (Ів. 15, 16). Однак це не зменшує свободи душі, до якої Христос звертається: «Якщо хочеш»... Покликання - це без­коштовний дар Божий, але кожна молода християнка зобо­в'язана запитати себе, чи це запрошення не стосується також і її. Занадто часто явно або ж таємно людина звільняє себе від роздумів над чернечим покликанням, очікуючи його, вона не знає, чи має це бути небесне осяяння, чи якийсь фор­мальний наказ.

- Отже, - я тоді сказала, - проаналізую цю тему, коли будемо вивчати філософію.

І більше про це не думала...

Під час мого навчання в ліцеї Бог звернувся до мене за посередництвом тієї ж самої черниці. Я була на концерті, де молоденький піаніст виконував твори російських компози­торів. Ніколи раніше не чула я такої прекрасної музики, виконаної з таким почуттям. Хвилювання охопило мене. Після кожного твору я прагнула почути щось ще більш прекрасне, але мене щоразу чекало розчарування. Тоді я розповіла сестрі про ці враження і про моє прагнення досягти чогось вищого. Вона ж, зовсім не намагаючись переконати мене, сказала дуже серйозно, але цілком звичайним тоном:

-  Тут обов'язково повинен бути заклик доброго Бога.
Тоді я не думала про чернече покликання, а лише про

заклик повністю віддатися Богові, незалежно від обраного життєвого шляху. Та не минуло й місяця, як це запрошення стало більш чітко окресленим:

-  Якщо хочеш...

Отже, я була цілком вільною і була цілком свідома цієї свободи. І добре знала, що не вчинила б гріха, сказавши «ні». Та водночас, повністю усвідомлюючи цю свободу, була впев­нена, що воля Божа полягала в тому, щоб я відповіла «так». Це здавалось мені парадоксом, але так було. Все було цілком простим і ясним; вертаючись думками в ту пору, бачу ту саму ясність і простоту. Бог запрошував мене піти за Ним, водно­час даючи мені повну свободу. Раптом, хоч це й може вида­тись смішним, бо під час проповіді все могло бути, я впала на коліна, обхопивши голову руками, і з глибини серця одним духом вимовила:

-  Так, дякую.

Насамперед я сказала «дякую», бо добре усвідомлювала, що не достойна всього цього, а Бог виявився таким добрим і люблячим. Це тривало кілька хвилин. Потім впевненість зникла. А якщо у мене немає даних, щоб бути черницею? Чи не є це усе лиш плодом моєї фантазії? Хотіла почути підтвер­дження від когось ззовні. Я вирішила порадитись з черницею, про яку вже згадувала. Після канікул я пішла відвідати її і без, вступу спитала:

- Як ви вважаєте, сестро: це можливо, щоб у мене було покликання? Вона зразу ж відповіла, що я сама повинна про це знати. Тоді я більш детально пояснила їй ситуацію і запи­тала, чи не бачить вона в мені якихось «перешкод».

- Ні, - відповіла вона, - з першого погляду не бачу.

Це було те, що я хотіла знати. Я розповіла їй усе. Вона добре мене знала, була людиною зрілою і мала досвід черне­чого життя. Я поклалася на її мудрість і здоровий глузд, на її надприродну розсудливість з тим більшим спокоєм, що шукала відповіді лише щодо негативних моментів.

Що підштовхнуло мене до повної жертовності? Довгі роздуми, зважування всіх «за» і «проти» тут ні при чому. Той, хто покликав мене, є нашим Господом. Я любила Його з усіх сил і хотіла, щоб Він був моєю єдиною любов'ю. Була здиво­вана, що Він вибрав собі саме мене. Відчувала, що моя любов до Нього є нічим в порівнянні з Його любов'ю. Розуміла, що то Його любов до мене зродила в мені прагнення піти за Ним, щоб віддатись Йому цілком. Господь наш возлюбив мене перший, і я могла лише відповісти:

-  Ось я йду, щоб виконувати Твою волю. Неможливо й подумати, що існує життя прекрасніше і

божественніше, ніж чернече життя. Я вже дещо знала про обітниці та їх значення, але перш за все переді мною був приклад моїх вчительок-сестер, з якими я прожила вісім років. Я щаслива, що можу про це сказати, бо завдяки їм зрозуміла, що чернече життя - це передусім молитва, братня любов, життя в Богові і для Бога. Саме ця думка, крім Божої любові і Його ласки, закликала мене до нової жертовності, де життя в молитві, що випромінює любов до ближнього, жит­тя спільнотою, зв'язаною також з зовнішнім світом, не скла­дається з випадкових зустрічей, а основане на щоденних малих або великих жертвах кожної з нас.

Моє Боже покликання не зіткнулось майже ні з якими труднощами. Коли явперше засумнівалась щодо свого покли­кання, один священик дав мені таку раду:

- Повірте, Божа любов - це любов вічна, і тільки ми змінюємо свої погляди. Він Всевідаючий. І якщо протягом тижня ви мали впевненість, що Він вас кличе, то не зва­жаючи на те, що ви відчуваєте сьогодні, живіть і далі спо­кійно з тою ж впевненістю.

- Чому я без вагань присвятила себе службі Богові й Церк­ві? Найголовнішою причиною була воля Отця. Перш за все я хочу служити Богові, щоб таким способом показати Йому свою покірність і бути якомога ближче до Нього. Саме для того, щоб виконувати Його волю, я вибрала товариство з апостольською діяльністю, хоча мені особисто більше підхо­дило товариство контемпляційне. Щоб виявити Йому свою покірність, я стала послушницею в дев'ятнадцять років, хоча мені здавалось, що, можливо, краще було б зачекати ще два-три роки. Так зрештою багато хто радив мені. Воля Божа -це сам Бог, сповнення ж цієї волі з любов'ю є найповнішим підпорядкуванням волі Господа, який прийшов у світ, щоб бути покірним, починаючи з Вифлеему і Назарету аж до самої смерті. Мене часто запитують, чи виникали у мене труднощі, коли я розповідала іншим про своє покликання. Про покликання знали мої батьки, кілька священиків і чер­ниці. Інших я повідомила безпосередньо перед від'їздом. Бли­зьким людям я розповіла все спокійно і без вагань, знаючи, що вони розділяють зі мною радість, незважаючи на біль, який я їм причинила. Що стосується решти, то мушу визнати, що я сповістила їх про свій від'їзд досить байдуже, сміючись з їхнього здивування й не реагуючи на критику. Одне лиш мене дратувало — це захоплення моєю відвагою, що я змогла все покинути. Вважала, що немає тут моєї заслуги, бо кожен на моєму місці зробив би так само.

Чи чернече життя позбавлене любові? Зовсім навпаки. Саме тут можна любити по-справжньому. Хто в світі може похвалитися, що його люблять такою любов'ю, яку дарує нам Ісус? Хто може сказати, що хто-небудь розуміє його так, як розуміє нас Ісус, який знає нас краще від нас самих? Хто може гордитися тим, що займає центральне місце в думках іншої особи, так як ми займаємо в думках Ісуса, який живе в нашій душі, дивиться на нас, завжди готовий віддатися нам, коли ми до Нього звертаємося? Він дарує нам батьківську й материнську любов. Є нашим Братом і Обранцем. Якщо ми живемо з духом віри, то знаходимо Його в молитві, в праці, в наставниках, в усіх, хто оточує нас. Він є, як говорить молит­ва святого Франциска, «нашим Богом і нашим Усім». Якщо ми зрікаємось створення власної сім'ї, то робимо це для того, щоб «творити з Ним Містичне Тіло», не обмежуватись відда­ністю тільки одній сім'ї, а відкрити серце для всіх, кого зустрінемо, для усієї Божої Церкви. Я б хотіла, щоб люди перестали вважати священиків і ченців «розчарованими людь­ми», «нещасними створіннями», категорією людей якоїсь інакшої вдачі, що зробили релігію своєю професією в найгір­шому значенні цього слова. Хочеться сказати, як святий Павло: «Хотів би, щоб всі були, як я» (1 Кор. 7, 7), або при­наймні «Хотів би, щоб ви всі могли невтомно дякувати зі мною Богові за Його велику доброту». А, може, в такому невіданні є й наша вина? Може, ми не вміли показати людям красу нашого життя? Може, ми недостатньо чисті і надто самозакохані, щоб через нас можна було бачити Його Любов?

В чому, на мою думку, полягає ідеал чернечого життя? Здається, я пояснила це на самому початку. Якщо б треба було висловити все одним реченням, то я сказала б, що «це є уподібнення до Бога, котрий є Любов'ю».

Треба наповнювати повним змістом слова Святої Літургії «через Христа» і дарувати Ісусові всю повноту нашого до­вір'я, віддаючись тільки Йому. Вірно, що для Нього не існує нічого малого, що Він освячує нас своїм Духом і разом з собою віддає нас Богові.

М. І., Бельгія

 

Друга нагода

 

Сестра Павла Фортьє народилась в Оттаві. Її батько працював огля­дачем преси в канадському парла­менті. Одужавши після важкої хво­роби, вона вступила до Товариства Сестер Милосердя. Сестри догля­дають за хворими і працюють серед народів півночі.

 

Коли стану такою великою, як матуся, то в мене буде лялька з тіла й костей, — сказала моя молодша сестра Енрі­хетта, звертаючись частково до себе, а частково до мене. Але я не відреагувала.

- Паоло, ти чула, що я сказала? Паоло, що з тобою? Ти така бліда! Біжу, покличу матусю...

Енріхетта лагідно пестила моє світле волосся, намага­ючись привернути мою увагу до своїх проблем. Я поволі обернулась. З моїх очей викотились дві великі сльози.

- Не клич матусі, Енріхетто, я не хвора.

- То чому ти плачеш?

Енріхетта ледве сама не плакала. При вигляді моїх сліз її серце пронизав біль.

-    Пам'ятаєш, - сказала я, - тих жінок з дивними капе­люшками на голові і в чорному вбранні, яких ми зустріли вчора на прогулянці з матусею? Поки матуся з ними розмов­ляла, я приглядалась до їх дивних капелюшків і білих комір­ців. Сестри розмовляли й сміялися, як усі інші люди. Саме в цей момент я подумала, що вони теж колись були малень­кими. Потім я раптом побачила себе в такому ж темному вбранні і такому ж капелюшку. Я сказала собі: «Паоло, коли ти виростеш, то станеш черницею». Мені справді здалось, Енріхетто, що я вбрана в чорний одяг і йду, склавши руки й з опущеними очима, не дивлячись ні на тебе, ні на тата, ні на маму. Ось чому я плакала, Енріхетто!

Того жовтневого дня в Оттаві йшов сильний дощ. Ми з сестрою мали в домі велику залу для ігор. Коли падав дощ, мама залишала нас вдома, а ми заздрили іншим дітям, котрим можна було пустуватись і гратись на вулиці в калюжах. Сьогодні, сидячи тут, за столиком, і згадуючи подумки мину­лі роки, намагаючись зрозуміти, чому і як я стала сестрою милосердя. Знову душею і серцем повертаюсь у стіни рідного дому. Знову бачу Сенді Хілл. Місця, події і люди тих років залишили в моїй пам'яті глибокий слід. Тож не дивуйтесь, якщо, згадуючи давні роки мого дитинства, я зраджу таєм­ниці мого серця. Пишу ці слова з почуттям покірності і прагну висловити Богові вдячність бідної душі, яка відкрила, що у серці Царя всіх царів є трошки місця й для неї. Моя мати була чудовою жінкою, цілковито відданою своїм обо­в'язкам. Батько був типом людини, яку б я обрала собі серед тисяч інших. Ми всі дуже любили його. Батько був шано­ваний всіма, хто знав його. Працюючи оглядачем преси в парламенті, він мав сотні приятелів. Раптове залишення ним свого поста в Сенді Хілл схвилювало багато людей.

Сенді Хілл знаходився в центрі Оттави в оточенні вулиць, дерев і парків і був ідеальним місцем для проживання. Кожендень приносив нам справжню радість. Ми не були багаті, аленам, п'ятьом дітям, не бракувало нічого. Крім сестри, у менебуло ще троє братів. Ми були задоволені тим, що мали. За час десятилітнього перебування в школі, якою керу­вали черниці, я не досягла значних успіхів у навчанні. Думка­ми я завжди була в басейні або на тенісних кортах. Тому мій табель успішності звичайно був одним з найгірших у класі. Головним у моєму житті були заняття спортом.

Я почала грати в теніс, як тільки змогла втримати в руці ракетку. Придивляючись до інших, завдяки тренуванням і природним здібностям, які дав мені Бог, я незабаром здобула славу своїми подачами. Пригадую день, коли тренер нашого тенісного клубу зайшов на корт і сказав: - Паоло, ти чудово подаєш м'яча. Хто був твоїм тренером?

—  Я навчилась цього, уважно спостерігаючи за вами, — відповіла я, знову включаючись в гру.

Того ж дня пополудні, коли я зайшла в клуб, тренер запропонував мені свої послуги, стверджуючи, що в мене є необхідні дані, щоб стати чемпіонкою. Тоді мені щойно спов­нилось тринадцять років, і батько сказав:

-     Ні, Паоло, мусиш почекати ще кілька років.

Батько гордився моїм вмінням грати в теніс, це видно було по його очах. Однак він надто любив мене, щоб дозво­лити занехаяти шкільну науку.

Під час довгих і прекрасних зим другу половину дня я проводила на лижах. Наше місто, Оттава, має чудові можли­вості для цього виду спорту. Величні, вкриті іскристим сні­гом схили гір, що оточують його, коли б могли, розповіли б про щасливі події та веселі зустрічі тих років. Скільки разів вечорами, часто до пізньої ночі бігали ми на лижах по білому, пухнастому снігу. Оце було життя! А були там і хлопці! Один з них був до мене особливо прихильним. Ми часто катались разом, і я помітила, що подобаюсь йому. Моє по­чуття було взаємним. Він завжди був готовий привести в порядок мої лижі. Катання в його товаристві по цих засні­жених схилах наповнювало моє серце справжньою радістю.

В ті роки велосипед був моїм нерозлучним другом. Можна навіть сказати, що я виросла на велосипеді. Скільки ж кло­потів завдавала я водіям трамваїв, скільки разів водії щосили тиснули на клаксон, коли я шалено мчалась їм напереріз! Моя необережність не була навмисною, але, особливо восени і навесні, я робилась настільки неуважною, що замість їздити тихими вуличками, мене несло на запруджені транспортом вулиці зі жвавим рухом.

Потім сталася трагедія. У п'ятнадцять років, на початку шкільного року, я захворіла. Одного дня температура підня­лась до 41 градуса, настала повна втрата сил, боліли всі м'язи. Діагноз: страшний дитячий параліч! На той час мало хто з лікарів мав бодай якесь уявлення про цю хворобу.Її жертви ставали каліками на все життя. Відому методику Кенні тоді тільки почали застосовувати, і не всі були з нею знайомі. її дієвість лікарі піддавали великим сумнівам. Дивля­чись на свої безвладні руки й ноги, я розуміла, що мріям про теніс прийшов кінець. Навіщо жити далі? Чим я могла зайня­тись, якщо не могла самостійно рухатись? Мені здавалось, ніби я провалилась в безодню. Ще вчора світ був таким прекрасним! А сьогодні? Повна темнота!

Минали дні й тижні. Спочатку мені було важко думати про майбутнє і уявити собі життя без спорту! Молитва? Так, здається, я трохи молилась, але не відразу. Вважала, що найголовніше - це усвідомити своє становище. Один свя­щеник, порадив мені сконцентрувати увагу на сьогоденні. Вчора було вчора. А завтра? Що буде завтра?

На стіні навпроти мене висів образ Матері Божої Ласкавої. Мені здавалось, що ласка випромінюється з її рук і поши­рюється на світ і на мене. Довгими годинами і цілими днями мій зір і думки були спрямовані до Пресвятої Діви Марії, Утішительки Обездолених. Між мною і Пресвятою Дівою утворився інтимний зв'язок.

Багато тижнів я молилась від усього серця, благаючи Бога допомогти мені, а Пресвяту Матір заступитись за мене, нещасне створіння, яке не могло навіть ходити! В цей час у моєму житті почався період справжнього послушництва. Я навчилась молитись. Швидко зріло моє розуміння життя. Чим сильніше я молилась про поміч для себе, тим палкішим ставало моє прагнення самій стати поміччю для ближніх. Як найкраще прожити життя? Повинен же бути якийсь спосіб. Прийшла сестра поправити мені подушку, але я не бачила її, аж коли виходила, впізнала її по чорному паску на білому чепці. Може, присвятити себе піклуванню хворими?

- Ой, Паоло, ти ж не маєш здорових ніг! Мрієш про не­можливі речі, - сказала я собі майже вголос.

Так, щоб служити іншим, треба мати здорові ноги... Ця думка постійно переслідувала мене. Нарешті прийшов весня­ний день з дощем. Тоді я плакала при думці, що можу стати черницею! Тепер ні! Монастир повинен розв'язати всі мої проблеми. Дякую Тобі, Маріє, Матір усіх ласк! Спробую. Дозволь мені ходити, Пресвята Діво, а я стану черницею і водночас сестрою милосердя! Рішення було прийнято дуже швидко.

З того дня моє життя наповнилось іншим змістом. Я обов'язково хотіла ходити, часто для того, щоб спробувати, як втримаюсь, я опускала ноги на землю. Пам'ятаю, що коли я зробила це вперше, моя мати прибігла і з плачем підняла мене з підлоги. Тепер мені смішно, але тоді я впала з ліжка. Однак я відчула, що ноги трохи реагували, але були надто слабкими. Після численних спроб вони поволі почали наби­рати сили. Минуло сім страшних місяців. Спочатку я ходила на милицях, а потім спираючись на ціпок. В той період один з моїх дядьків, чернець-єзуїт, якому я розкрила свої наміри, порадив батькам відправити мене на захід Канади, до Едмон­тону. Там у нього був знайомий лікар, який, на його думку, міг допомогти мені. Мені було шістнадцять років, коли я вирушила в далеку дорогу. Під час двомісячного перебування в лікарні я ближче познайомилася з Сірими Сестрами (так називали Товариство Сестер Милосердя ). Всі мої сумніви зникли перед лицем душевного спокою, самовідданості в праці, глибокого співчуття і сердечної любові, які я бачила в сестрах. їхня любов підкорила мене. Якщо повернеться здо­ров'я, стану Сірою Сестрою.

Розпочалось лікування за новим методом, а тим часом минали тижні і місяці. Першим завданням було відновити панування над власними руками і ногами. Я вправлялась, молилась і ходила щораз краще. І все сильніше я думала про монастир. Пізніше, майже через два роки, мою увагу привер­нули інші справи. Я приглядалась, як збудований світ, зустрі­чалась з ровесниками. В їх товаристві почувала себе чудово. Я любила танцювати і познайомилась з багатьма молодими людьми. Дехто з них був настільки милий, що аж зворушував моє серце! Але як тільки справа ставала серйозною, я при­гадувала обіцянку, дану Богові, що буду допомагати ближнім. Ця думка зміцнила мій характер за час довгого періоду виздо­ровлення. Не раз я бачила дівчат, які приходили до при­йняття важливих рішень відносно одруження чи вступу до монастиря протягом кількох тижнів. Я так не могла. В по­дружньому житті я бачила таїнство, визначене Ісусом Хрис­том, а в чернечому - присвячення життя Богові в служінні людям. Рішення мало бути остаточним, і тільки я могла його прийняти. Якраз настав відповідний момент. Завдяки молитві і з допомогою ласки Божої було зроблено вибір: чернече життя. Прийнявши це рішення я, можливо, вперше в житті, відчула глибокий спокій. Спокій, джерелом якого є щира любов до Бога.

Не потрібні були говіння, духовний наставник чи який-небудь священик, аби переконати мене, що в мене є чернече покликання. Сам Бог у своїй доброті вказав мені на нього. Я відчувала себе у значній мірі недостойною того життя, яке вимагає людської досконалості. Але наважилась спробувати. Молилась гаряче й настійливо, щоб добрі Сірі Сестри з Мон­реалю захотіли мене прийняти. Пресвята Діва Марія знов заступилась за мене, і я була прийнята.

Дні мого послушництва в монастирській обителі на вулиці Ті були днями радості й подяки. Після складення обітниць мене направили в лікарню Святої Марії, де я три роки про­вчилась на курсах медсестер. Після одержання диплому я дістала скерування до Форт Сміт, на північному заході Кана­ди. Працювала там в лікарні на п'ятдесят ліжок. Тут мені нарешті здалося, що я справді потрібна своїм ближнім. Ці бідні люди, погано вдягнені, від яких ішов неприємний запах, не мали нічого, навіть здоров'я. Туберкульоз збирав тут багатий врожай, загрожуючи обезлюдненням всієї північної території. Роботи вистачало вдень і вночі. А саме це було моєю потребою. Я відразу побачила, що буду змушена вико­нувати роль самарянки на цій обширній території, відокрем­леній від решти світу. Я повинна була виконувати не лише функції медсестри, а іноді заміняти лікаря, дантиста чи адмі­ністратора. Ще й сьогодні я люблю згадувати ті дні важкої боротьби, коли прохання про допомогу лунали без перерви одне за одним. Все починалось з самого ранку:

- Сестро, моя дитина хвора, не може спати, її болять зуби.

- Сестро, вже кілька місяців у мене болить бік, може, краще зробити операцію? (Ці люди люблять операції).

- Сестро, погляньте на моє обличчя, вчора я його відмо­розила. Чи можете ви мені допомогти?..

І так без кінця. Часом бувало, що лікар змушений був поїхати на цілий тиждень, щоб провести інспекцію території, а тут раптом виклик. З хлопцем стався нещасний випадок, і йому потрібна негайна допомога. Його дім знаходиться на відстані 20 кілометрів. Час 21.30, а на дворі мінус 40 градусів за Цельсієм. Викликали собачу упряжку і звернулись з проханням до провідника. Закутана на ескімоський лад, з валіз­кою хірургічних інструментів і купою ковдр швидко йду у вказаному напрямку. Незабаром стою в головах молодого хлопця. Бідолаха страшенно страждає. Роблю йому обез­болюючий укол, дезинфікую і обробляю рану, усуваючи без­посередню загрозу. Потім наказую привести пацієнта в лікар­ню для подальшого лікування. Ледь помітна вдячна посмі­шка, що з'являється на блідих устах - цілком достатня винагорода за труднощі дороги. Незважаючи на незручності, сестра світиться радістю, що трапилась нагода допомогти братам у біді.

Після багатьох років апостольства серед ескімосів мене знову послали працювати в цивілізовані райони. Покірливість скерувала мене до однієї з наших великих лікарень в Аль­берті. Потім я була переведена в лікарню в Саскачевані (на сході Канади), де протягом дев'яти років не мала й хвилини відпочинку. Але мушу признатись, що серцем я все ще зв'я­зана з прекрасними днями мого життя на землі ескімосів, де великий запас віри, відваги й натхнення разом з почуттям радості й гумору дають силу для щоденної праці серед без­країх лісів, для подолання труднощів, які часом здаються нездоланними, і кліматичних умов, що рідко бувають спри­ятливими.

Бог вдруге дав мені шанс. Повернув мені здоров'я, щоб я могла допомагати ближнім. Ось чому я так люблю стояти на колінах перед святилищем і дякувати Богові за привілей, подарований мені у вигляді можливості проводити життя в праці й молитві для тих людей, котрих Він полюбив так сильно. Я тішуся, що я медсестра, Сестра Милосердя, Сіра Сестра. Мені подобається різноманітність справ нашого това­риства, а особливо мені подобається операційний зал. Часами, спостерігаючи себе саму під час роботи, я говорю з глибини серця, переповненого вдячністю:

- Хіба ти не задоволена, будучи тим, ким ти є?

Сестра Паола Фортье, Канада

Зміст

Прокляття пані Салліван

Майже всі називають мене сестрою

Жахлива дівчина

Звичайний шлях в християнських країнах

Крутими шляхами

Ти перший возлюбив мене

Люблю Тебе, Господи!

У пошуках Бога

Чорна мучениця доброчесності

У мої плани не входило життя в монастирі

Тільки Бог

Моя мрія

Під опікою Непорочної

Чи обітнуть тобі коси?

У моєму житті існувала тільки музика

Сестра-парох

Споконвічна любов

Дякую, сестричко Альбо!

Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Зі щоденника вчительки Закону Божого

Католицька сестра в буддійському монастирі

Вибір однієї любові з двох

Закохана в Марію

«Ессе Homo»

Сила і насолода Божої любові

Порвані плаття

«Якщо хочеш бути досконалим»

Друга нагода

Адреси жіночих монаших чинів

---

Дата добавления: 2019-03-09; просмотров: 221; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!