У моєму житті існувала тільки музика

Моє ім'я Бернадетга. Я послушниця Місіонерського Това­риства Сестер Францисканок Святої Марії. Перед тим, як я ввійшла в цей новий світ, моєю стихією була музика. Я грала на гітарі цілими днями. Заняття музикою заповнювали увесь мій час, душу, почуття, звільняли енергію. Моя голова була забита уроками в консерваторії, концертами, конкурсами, а все решта - сім'я, приятелі, школа - було підпорядковане цій пристрасті. Я скидалась на божевільну і доводила до боже­вілля інших.

Та чим кращими були результати, тим менше я була задо­волена. Чогось мені бракувало. Усі мої зусилля, загадкова метушня, пов'язана з прокладанням собі шляху, обертались проти мене. Це було замкнене коло - із замкненого кола звуки не можуть злітати вгору!

Тоді-то музика, яка була для мене абсолютом, стала наби­рати відносного характеру. Я прагнула досягти досконалості в тому, що любила, та повинно було минути десять років «виключно музики», аби я зрозуміла, що досконалою є тільки Любов. Музику треба дарувати людям, я ж надто часто грала для власного задоволення, щоб заслужити похвалу або ви­кликати подив. Так я крутилась у колі мого неспокійного й обмеженого існування без Бога, аж доки Господь не прояснив мою душу. Сталося це завдяки одній дівчин. У неї було ясне обличчя, вона жила в мирі з собою і всіма, хто її оточував, віднайшовши Любов, що була вищою від любові звичайної, і, пізнавши Бога, жила тепер в монастирі. А також завдяки фільмові «Ганді», який проповідував мир і любов. Сталося це і завдяки фільмові «Брат Сонце і сестра Місяць», котрий не задовольнив мене по-справжньому, але збудив цікавість до історії життя святого Франциска. Був ще вплив сім'ї: до цього часу я тільки все брала від неї, а дарувала їй лише свої клопоти, проблеми й побоювання. Нарешті я... відкрила її. Яким мовчазним, але невтомним прикладом віри були мої батьки! Так я «зупинилась» і почала «скидати з себе» все, що було зайве і чого легше було позбутися. Я почала дихати! Почала давати ледь помітні докази любові: якась посмішка, якесь добре слово, поздоровлення, душевний жест... Світло, яке освітлювало тоді мою душу, було світлом подарованої мені Любові. Про те, що творилось в моїй душі, я розповіла одному священикові - приятелеві нашої сім'ї, який охоче допомагав нам. Хоч і не особисто, але він знав мене добре. Я йому цілком довіряла. В цей період я багато думала, як навести порядок в моїй душі. Хотіла пізнати світло, що було в мені, і довірити йому все своє життя. Священик Карло завжди уважно ставився до моїх питань, пояснював навіть найбільш прості й очевидні речі, які стосувалися Церкви, таїнств, чернечого життя, і робив це просто і щиро. На сум­ніви, що виникли у мене в зв'язку з фільмом про святого Франциска він відповів, давши мені листи Святого, які я прочитала з великою цікавістю, більше того, вони так мені сподобались, що я вже бачила себе... сестрою Святої Клари.

Попереду було ціле літо. Священик Карло дав мені кілька адрес, де я повинна була набути деякого досвіду в еле­ментарному пізнанні Бога. Першим я вибрала те, куди могла вдатись негайно, хоча з адреси подобався мені лише початок і кінець: францисканки... Асиж!

Я опинилась у невеличкому товаристві. І була здивована, відчувши себе тут спокійно и вільно. Серед черниць... Хто б по­думав? А про те це звичайні люди, які намагаються робити все якнайкраще, черпаючи силу й відвагу з Божого світла й жи­вучи виключно тим світлом. ці люди дуже різні, але вони об-

єднані і здатні безкорисливо любити одне одного, не вдаючись до штучних розумувань. Це істоти глибоко людяні, які вміють співчувати, розуміти й перейматися проблемами інших. Істоти, для яких повсякденність є джерелом невтомного ентузіазму.

Мене оточував спокій, який походив не з зовні, а з душі кожної з них. Я не відкрила нічого нового: тепло й життя, які, власне кажучи, можуть бути в кожній людині, скрізь. Я поділяла з сестрами їх життя: молитви, працю, радість від спілкування і взаємного пізнання, я грала і співала з енту­зіазмом та спокоєм в душі, яких не відчувала з часів, коли ще дівчинкою почала бринькати на гітарі. Сестра Ельвіра піклу­валась про мене, я ж наслідувала її - і так ми йшли спільним шляхом.

Додому я повернулась задоволена, в мені вже укріпилось рішення стати черницею, але воно було ще в зародковому стані. Набралась я й іншого досвіду: два тижні я провела в молодіжному товаристві, теж в Асижі. Тут хлопці і дівчата, у тому числі й з інших країн і різних віросповідань, якийсь час жили разом життям францисканців - простим, засно­ваним на молитвах і праці (з днями на самоті, з постами - але і з хвилинами радості, обміну досвідом єднання з природою). В той час мені теж довелося взяти участь у «францискансь­кому марші». Його гаслом було єднання. Це був інший спосіб спільного життя, спільних щоденних переживань, мандрівки до спільної мети. В кінці ми прийшли до теми покликання.

Все це збагатило мене, доповнило мої перші враження, допомогло впевнитись у правильності вибору. Минуло всього шість місяців з тих пір, як Бог перевернув моє життя, мою логіку, розбив мою гітару. Коли я десь затримувалась, Бог негайно спішив мені на допомогу, і ми разом надолужували час. Настав час прийняти Його як лік. Покинути сім'ю, щоб знову полюбити її в Богові, котрий зменшує відстані і вти­хомирює докори; покінчити з егоїстичною і пустою дружбою, аби навчитись любити насправді.

Я почала готуватись до послушництва. Тепер я особливо прагнула, аби всі зрозуміли, що значить бути возлюбленою Бога. І я, котра сама ледве почала це розуміти, дякувала Богу і всім посередникам, які допомогли мені Його знайти.

Сестра Бернадетта, Італія

Сестра-парох

Сестра Ліліана Тозеллі, приїхавши на відпочинок на свою Батьківщину, в Італію, дала інтерв'ю групі скау­тів на тему своєї душпастирської діяльності в Бразилії. Подаємо її відповіді, як вони були надруковані в газеті італійських скаутів «Спіль­ний шлях».

-  Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці.

Я працюю в Лусіанополісі, в глибині Бразилії, парафія налічує 10 тисяч вірних і займає приблизно таку територію, як великий Рим. Коли нас четверо приїхало туди у 1967 році, то вперше за 27 років, з часу побудови Церкви, Господь Ісус Христос ввійшов у святилище. Іноді тут проїжджали свя­щеники, відправляли Святу Літургію, сповняли обряд при­частя і від'їжджали. Бачачи таку ситуацію, місцевий єпископ, за згодою Апостольської столиці, віддав цю парафію нам, сестрам. Ми одержали дозвіл на виконання обряду хрещення, якщо дітям загрожувала смерть, а це трапляється дуже час­то; в цій частині країни близько 30 відсотків дітей вмирає, не доживши до п'яти років внаслідок недостатнього харчування і недостатньої медичної допомоги.

 Крім того, ми одержали дозвіл на виконання обряду при­частя та інших справ, для яких не є обов'язковим духовний сан: навчання катехизму, викладання релігії в школах, опіка над бідними й хворими, похорони, паралітургійна служба...

Людей, що живуть у цій частині країни, європейці вва­жають малорозвиненими й відсталими. Але що таке недо­розвиненість насправді? Для мене недорозвиненими є ті, що стають невільниками хутер, прикрас, моди, людського ока. Тут немає такого роду відсталості й недорозвиненості, незва­жаючи на те, що людям бракує майже всього, що живуть вони в убогих хатинах, сплять на соломі, часто в тому ж одязі, в якому працюють.

-  Якою була перша зустріч сестер з парафією?

Я часто згадую свій перший день в ролі пароха. Нас було четверо сестер. Автомобіль, в якому ми їхали, загруз у баг­нюці. Вибратись нам допомагав єпископ, який повинен був познайомити нас з парафією. Нарешті, після багатьох пригод, ми прибули у Лусіанополіс. Єпископ відправив Святу Літур­гію, виступив перед віруючими зі вступною проповіддю та вчинив їм обряд причастя; потім вперше за 27 років поклав святі таїнства в дарохранительницю, замкнув її і, віддавши мені ключ, від'їхав.

Прийшов вечір, почало темніти. Парафіяни провели мене з приятельками до нашого дому, але не йшли, а чекали, що новий парох, тобто я, щось їм скаже. Були тут присутні і представники чотирьох релігій, поширених в цій місцевості. Очі всіх дивились на мене. Я ж знала по-португальськи лише одне слово: «обрігадо» - дякую. Разом з моїми товаришками ми почали молитись, шукаючи достойного виходу з ситуації. Дякуючи Богу, знайшовся парафіянин, який знав італійську мову і міг перекласти мої слова. Я сказала їм:

- У мене є тільки Бог, але Він є Любов'ю. Якщо і ви вірите в Нього і любите Його, то ми будемо один для одного братами і сестрами.

- Часто місіонери намагаються привернути бідну паст­ву шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку?

Спочатку наші парафіяни думали, що ми будемо роз­давати одяг і їжу. Та, крім ліків, ми мало що могли дати. Я говорила людям:

-  Ми маємо наші серця, які віддамо вам. Ми бідні. Але коли що-небудь одержимо, то охоче поділимось з вами.

Невдовзі після приїзду до нас звернувся бідний старий чоловік, просячи хліба. У цій місцевості люди, в основному, їдять рис і квасолю. Хліб вважається ласощами. Найчастіше люди їдять його в неділю і свята. Того дня у нас було неба­гато хліба, та я сказала сестрі, що завідувала продуктами:

- Віддайте хліб цьому старому.

- А що ми будемо їсти на вечерю? - запитала вона.

- Не турбуйся, - відповіла я.

Хвилин через п'ятнадцять до нас прийшла донька ферме­ра, що мав сотні гектарів землі і шістсот голів худоби.

-  Знаєте, сестро, - звернулась вона до мене, - моя бабця спекла хліб і сказала: «Найкращу хлібину віднеси сестрам».

Це був добрий урок, піднесений нам Великодушністю.

-  Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша душпастирська діяльність?

Ми старались зблизитись з нашими парафіянами, допома­гати їм, ближче познайомитись з ними. День починався моли­твою в церкві. Ми відчували велику потребу вмолитві. Потім йшли до хворих, крім усього, даруючи їм Святе Причастя.

З початкового періоду запам'яталась мені одна паралі­зована жінка, яку називали «португалкою». Багато років вона страждала в ім'я Бога для того, щоб у їхній церкві оселився Христос, і щоб вона могла приймати Його своїм серцем. Я звернулась до єпископа.

-    Напевно, ця хвора повинна висповідатисьсь. Бо як мож­на прийняти Святе Причастя, так довго не сповідавшись?

Єпископ порадив мені спочатку вияснити, чи вона знайома з основними законами віри і чи вона готова до сповіді. В розмові з цією жінкою на тему заповідей Божих і їх до­тримання виявилось, що для неї це взагалі «terra incognita». Це була відкрита сповідь. У її житті виявились лише пооди­нокі дрібні провини. Заповідь Любові до Бога й до ближнього вона виконувала добре. Я багато чому завдячую цій хворій жінці. Вона вже померла. Вірю, що в небесах вона молиться за нас, сестер, і за всіх парафіян.

-  Якими засобами ви користувались у своїй роботі? Перед усім хочу сказати вам, що, коли єпископ довірив цю парафію сестрам, я відразу ж пішла до церкви і просила Ісуса, щоб Він був тут парохом. Я часто з Ним розмовляла, Він давав мені поради і допомагав.

Якось я проходила мимо дому, в якому жили протестанти. Це була єдина сім'я, яка ставилась до нас вороже. Я ходила по домівках, причащаючи хворих. Раптом з вікна цього дому на мою голову вилився потік не дуже чистої води, мій одяг був у брудних плямах. Це зробила дружина власника дому. Я пройшла мимо, не глянувши на неї, і лише молилась: «Госпо­ди Ісусе, Ти повинен зайнятись цією справою, бо якщо почну говорити я, ситуація тільки погіршиться».

Через три місяці до мене прийшов посланець з питанням, коли я приїду правити Святу Літургію, щоб при цій нагоді охрестити дітей.

-  Чиї це діти? - спитала я.

Виявилось, що це було трійко дітей тієї протестантки, яка вилила на мене відро води. Отже, ви бачите, що метою, а водночас і знаряддям нашої праці є Господь Ісус Христос.

-   Чи не могли б ви розказати про громадську діяль­ність сестер?

Ми швидко зрозуміли, що багатих фермерів, які воло­діють великими земельними ділянками, мало цікавлять по­треби бідняків. Коли я звертала на це їхню увагу, то вони мало цим переймались. Тоді я брала яку-небудь річ (одного разу це була ковдра) з нашого чернечого дому й несла її біднякам на видноті у фермерів та їхніх жінок. Це дещо допомагало їм зрозуміти, що ми всі маємо обов'язки перед нашими ближніми, які терплять нужду.

Наші парафіяни були в більшості неписьменними й не знали жодного речення з Євангелія. У їхній вірі було повно забобонів. Про це свідчила, велика кількість святих в домів­ках і довкола церкви. Щоб якось цьому зарадити, ми орга­нізували курси для неписьменних, початкову школу для дітей, а пізніше й гімназію. Це об'єднало людей, зв'язало їх з церквою. Вечорами багато людей збиралось на майдані перед церквою. Тут ми обговорювали різні проблеми. Під час розмов я обережно порушувала питання релігії, відповідала на най­простіші, окреслені катехизмом питання віри.

-  А як же з Святою Літургією, якщо у вас досі немає священика?

Кожної неділі і в свята до церкви приходить щораз біль­ше людей. У нас досі немає священика, тож немає і Святої Літургії в точному значенні цього слова, але є щось дуже до неї близьке. Спочатку ми разом прочитуємо акт скорботи, а потім «Слава во вишніх Богу». Читання Біблії і Євангелія, «Вірую» і молитва вірних такі ж, як при читанні Літургії із священиком. При жертвоприношенні жертвуємо Богові самих себе. Потім прочитуємо підготовчу молитву до Святого При­частя, яке уділяє котра-небудь із сестер. Як і перед цим, котрась з нас пояснює читання і Євангеліє. Не бракує співів, які дуже люблять віруючі. Через брак священиків такого роду Літургії з такими ж сестрами-парохами є поширеним явищем у Південній Америці.

Перед наближенням Різдва я пообіцяла своїм парафіянам:

-  Цього разу у вас буде справжня Свята Літургія зі свя­щеником.

Всі дуже зраділи, бо багато хто хотів висповідатися при нагоді. Я пішла до єпископа і кажу:

- Ваше Преосвященство, на Різдво у нас повинен бути священик.

- Сестро, це неможливо, - відповів він.

- Але я вже пообіцяла парафіянам, і якщо не дотримаю слова, то втрачу їхнє довір'я.

- Це неможливо, - ще раз повторив єпископ.

- Давайте більше вірити в Провидіння, Ваше Преосвя­щенство, - закінчила я.

Напередодні Різдва я знову була у єпископа. Виявилося, що цього ж дня прибув до єпархії чернець-єзуїт і має на свята два вільних дні. Я поверталась до Лусіанополісу з радістю в серці. Величезна кількість віруючих вперше слухала Різдвяну Літургію зі священиком. Подібних доказів Божої опіки було дуже багато протягом нашої вже більш ніж десятилітньої душпастирської діяльності.

Сестра Ліліана Тозеллі

Споконвічна любов

Сестра Марія Христина з Лос-Ан­джелеса, новонавернена з юдаїзму, належить до Каліфорнійського То­вариства сестер Непорочного Серця Марії. Головною діяльністю Това­риства є проповідництво й опіка над хворими.

Немає сенсу з'ясовувати коли і як народилось моє по­кликання. Можливо, тоді, коли я восьмирічною дівчинкою почула по радіо історію жінки, яка так сильно любила Бога, що стала черницею. Тоді я спитала себе, чи у нас, євреїв, у нашій релігії є місце для такого благородного життя. А, може, сталося це в той день, коли я одержала найбільшу з усіх ласк - дар віри? А, може, було це в день мого першого причастя, або після першого року в університеті, коли я точно дізналась про місце, яке визначив Бог для мого по­дальшого життя? Майже ніколи невідомо де, коли і як. Нарешті ми говоримо, що прийняли рішення, та під цим, власне кажучи, розуміємо, що ми прийняли до відома те, що вирішив Бог і готові йти за Ним. В одному лише я впевнена, що слова, вкладені Богом в уста пророка Єремії: «Я полюбив Тебе споконвічною любов'ю» (Єр. 31, 3), — дістають особливе підтвердження в різних епізодах мого життя. Передусім, саме завдяки цій любові я навернулась у католицьку віру. Цю подію можна вважати початком процесу, що кінець кінцем привів мене в монастир. Мої батьки не належали ані до так званих євреїв ортодоксальних, ані до нової реформістської групи, а були членами секти консерваторів. Вони святкують певні традиційні святкові дні і зберігають деякі старі тра­диції, відкидаючи інші. В п'ятницю ввечері ми, як звичайно, ходили в синагогу на богослужіння. Воно полягало в читанні кількох молитв - антифону і псалмів - англійською мовою та співанні різних гімнів. Крім того, читалася проповідь і бла­гословлявся келишок вина.

Вдома напередодні шабашу я з гордістю покривала голову при заході сонця, запалювала дві свічки і водночас тихо читала таку молитву:

- Хвала Тобі, Боже наш і Властителю, Владико Всесвіту, який дарує нам свої заповіді і благословляє світло цих свят­кових свічок.

Я і моя сестра завжди приїжджали зі школи додому на два великі свята: Новий рік (Рош Хашонах) і День покути (Йом Кіппур). Це були для нас дні радості і водночас смутку, бо не дозволялося нам ані грати на фортепіано, ані читати й писати. Крім того, я ходила до недільної школи, де вивчала історію Ізраїлю і традиції нашої віри.

В перший рік у школі в мене було три подруги: одна католичка, друга належала до англіканської церкви, а третя до секти фундаменталістів. Проте релігія не була предметом наших дискусій. Перший раз з католицькою вірою я зітк­нулась, коли мені було п'ятнадцять років, і я покинула ро­динну місцевість, перебравшись до великого міста. Вже під час цього першого контакту в мені почали проявлятись озна­ки споконвічної любові до Бога, вершиною якої став дар віри.

Одного разу, коли я кілька днів жила у домі своєї по­дружки, мене попросили піти разом з їхньою сім'єю на святу недільну Літургію. Не було у цьому з їхньої сторони жодного бажання навернути мене у свою віру, чи, як пізніше твердила моя сім'я, жодної співпровини. Ці добрі люди були для мене однак знаряддям Божою ласки, і я відчуваю обов'язок зав­жди молитись за них. У хвилину, коли я увійшла в церковну браму, мною оволоділо якесь сильне почуття, проникаючи в найглибші куточки моєї душі. Я виразно відчула присутність Бога, присутність, якої не відчувала ніколи в жодному єв­рейському або протестантському храмі, до яких я раніше заходила. Тоді я не могла відповісти навіть на найпростіші питання з катехизму, тим більше я не знала нічого про дійсну присутність Ісуса у Святих Тайнах. Під час Святої Літургії я не мала найменшого поняття про те, що відбувається на вівтарі. Люди сідали, вставали, клякали, а я лише намагалась їх якнайкраще наслідувати. Коли я вийшла з церкви і мої знайомі запитували про набуті враження, я була настільки зворушена, що не могла вимовити й слова. Моє мовчання було якось жартома прокоментоване, і ми повернулись до­дому.

Для них це все вже було в минулому. І зовсім інше це було для мене. Я чула в собі голос, який повторював:

- Саме тут розв'язання всіх проблем, саме тут життя має справжнє значення і дається відповідь на питання, для чого ти прийшла у світ і для чого тепер живеш і знаходишся тут. Тільки це має значення. Це правда, за котрою ти повинна пі­ти. Мій розум був схвильований. В один момент моє життя цілком перемінилося. Здається, католицька релігія давала відповіді на запитання щодо життя в єднанні з Богом, та як­що я повинна була стати католичкою (лиш від думки про те, що це означатиме для моєї сім'ї, моїх дотеперішніх переконань і для мого майбутнього, в мене голосно починало калатати серце), то чому на самому початку мого існування мене не охрестили згідно католицького обряду? Чи можливо народитись в одній релігії, хоч і не істинній, і не залишитись в ній до смерті? Ні про що подібне я раніше не чула, зро­бивши звідси висновок про свою винятковість. Я намагалась жити, дотримуючись старих звичаїв, але це було неможливе. Мене непереборно притягувало те святе місце, де я знайшла свого Бога.

Одного разу, кількома тижнями пізніше, я вийшла з авто­буса напроти католицького храму і стала перед ним, див­лячись на вхідну браму. Повз мене проходив священик, жваво розмовляючи про щось з групою дітей.

- Чи церква відчинена? - запитала я тремтячим голосом.

- Звичайно!

Він подивився на мене, і мені здалось, що на моєму лиці прочитав усю мою історію. Було б краще сказати всю правду, але я не наважилась.

-  Я не католичка. Чи можна мені зайти на кілька хвилин? Католицькі священики зовсім не є ясновидцями, як мені тоді здавалось. Трохи здивований, він запевнив мене, що абсолютно не проти, щоб я зайшла досередини. Ввійшовши, я знову відчула всемогутню присутність Бога, але ще не вміла пояснити собі чому. Хоча мені були відомі пророцтва зі Ста­рого Завіту, і я знала, як вони сповнились через Ісуса Христа, я хотіла знати більше про католицьку релігію. Дістала кілька книжок, які повинні були допомогти мені в цьому. А ще до моїх рук потрапила «Віра наших батьків» кардинала Гіббона. Прочитавши її, я стала краще уявляти собі, що значить бути католичкою, але одночасно й ствердила, що вірила в усі ці істини ще до того, як докладно їх пізнала.

Що було потім? Не думайте, що я одразу побігла до свя­щеника, благаючи охрестити мене. Все було зовсім інакше. Минали тижні, місяці. Минув рік. Хоча я й вірила в усе, однак не змогла зробити потрібних кроків, щоб стати като­личкою. Кінець кінцем я вирішила порозмовляти з однією з моїх шкільних вчительок. Вона була атеїсткою, тому мені здавалось, що її думка буде найбільш нейтральною і об'єк­тивною. Я розповіла їй про все, що сталося зі мною, і в кінці спитала:

- Чи ви вважаєте, що я повинна стати католичкою?

- А що тобі сказав священик?

- Який священик? - здивувалась я. Тепер вона подивилась на мене здивовано.

- Думаєш стати католичкою і ніколи не розмовляла про це зі священиком?

Вона навела мене на шлях, яким я повинна була йти. В ролі знаряддя ласки Божої вона є однією з осіб, перед кот­рою я маю борг вдячності.

Та тоді я ще не була достатньо відважною, щоб звер­нутись до якогось священика. Я зателефонувала додому найближчого пароха і мала розмову з господинею. Вона була страшенно здивована. Її вразив молодий голос, який настир­ливо допитувався:

- Чи це буде неправильно, якщо я стану католичкою?

Звичайно, вона запевнила мене, що немає в цьому абсо­лютно нічого неправильного, навпаки, це є виявом ласки. Цього слова я раніше ніколи не чула. Мені було терпляче роз'яснено його значення і порекомендовано щодня кілька разів прочитувати «Богородице Діво», щоб одержати світло й допомогу. Коли я призналась, що не знаю цієї молитви, вона послала мене за аркушем паперу й олівцем, щоб записати слова. Я зразу ж вивчила їх напам'ять і того вечора перед сном почала розмову з Тією, котра повинна була стати моєю Матір'ю, моєю Опікункою, моєю Провідницею через бурхливі дні, що чекали мене попереду.

Решта могло б уміститись в кількох рядках: довгі розмови з господинею, яка нарешті переконала мене порозмовляти зі священиком, його перші розчаровуючі слова (напевно, хотів вияснити мої наміри), перша зустріч зі священиком моєї пара­фії, який потім зобов'язався навчити мене і охрестив, пові­домлення моїй матері про моє навернення й хрещення - про це можна б написати окрему книгу. *

Не варто пояснювати, що моя сім'я не була в захваті від цих катастрофічних для неї подій. Почались довгі години докорів та випитувань, перемішаних зі сльозами й погрозами. Були місяці, коли у неділю вранці мати ставала біля дверей, аби я не могла піти на Святу Літургію. Настав день, коли вона запропонувала мені назавжди покинути домівку. Коли я поцілувала її на прощання, вона холодно зачинила за мною двері домівки, яка була не тільки моїм домом, але й рези­денцією сім'ї, місцем зустрічей моїх приятелів і моїм родин­ним гніздом впродовж дев'ятнадцяти років. Та тоді я вже цілком добре бачила напрямок мого шляху. Звідси почи­нається другий етап процесу мого вступу до монастиря.

Цей стан тривав рік після мого навернення. Це був третій рік мого навчання в університеті. Я почувала себе більш щасливою, ніж могла мріяти. Я намагалась часто ходити на Святу Літургію і до причастя, та щодо майбутнього у мене були такі ж плани, як і у моїх подружок: кілька років попра­цювати, а потім вийти заміж. Та власне в цей період мене почала переслідувати дивна думка: спочатку лише час від часу, а далі все частіше. Думка ця не була чітко окреслена, але вона пов'язувала моє життя з чернецтвом. Та це мене зовсім не приваблювало. Я була абсолютно переконана, що у мене немає даних, щоб стати черницею. Я любила молитися, ходити на Літургію, відвідувати церкви, але не була схильною до мовчання й самотності, а саме така дівчина, в моєму розу­мінні, була відповідною особою для монастирського життя. Я ж любила товариство, танці, розваги. Особливо я любила дітей, і з нетерпінням чекала на час, коли буду мати своїх. А крім того, що було мені відомо про чернече життя? Я ніколи не розмовляла з сестрами, я тільки бачила їх здалека на подвір'ї школи, що прилягала до церкви, та на перших лав­ках на Святій Літургії о десятій ранку в неділю. В одному лише я, здавалось, була впевнена: сестри ніколи не сміються, їдять тільки раз на день і сплять хіба що кілька годин, і то на твердій підлозі.

Я старалась вибити з голови дивну думку, котра лякала мене, але не могла її ніяк позбутися. Я боялась довіритись священикові, який готував мене до хрещення, бо була впев­нена, що, дуже добре знаючи мої вади й недоліки, він був би вражений згадкою про таке високе покликання.

Бог однак знайшов спосіб, щоб звільнити мене від кло­поту. Одного разу, їдучи з подружкою в автобусі, я втратила дар мови, коли та звернулась до мене з запитанням:

-   Ти ніколи не думала, щоб стати черницею? Мені зда­ється, що ти вступиш до монастиря.

Не уявляєте, як вразили мене ці слова. Я повинна була зізнатись, що вже кілька місяців мене гнітила саме ця думка.

-   А що про це говорить священик? — розпитувала вона далі.        

Я відповіла, що не розмовляла ще з ним про це. Тоді вона порадила, щоб ще того дня я пішла до нього й домовилась про зустріч на наступний день. Все ще побоюючись, що скаже священик, я дві години розмовляла з ним, не торкаючись теми, що мене цікавила. Вже в кінці, перед самими дверями, тоном, що здавався мені цілком нейтральним, спитала:

-   Отче, як люди довідуються, що мають покликання до чернечого життя?

Його відповідь так само була в цілком байдужому тоні. Згадав про певні фізичні, розумові та моральні якості, а в кінці сказав:

-   Прошу хвилинку зачекати. Зараз я принесу добру кни­жечку, яка вам допоможе.

Само собою, я прочитала цю «добру книжечку» (під наз­вою «Життя в монастирі», написану отцем Скоттом) в той же вечір перед сном. Але так як і у випадку мого навернення, звичайного читання було замало. Я звернулась до Тієї, котра була моєю Провідницею з того пам'ятного вечора, коли я вперше прочитала «Богородице Діво», і попросила її допо­могти мені зрозуміти, чого прагне від мене її Син. Священик дав мені кілька добрих порад, але водночас дав зрозуміти, що, коли йдеться про покликання, то останнє слово належить Богові.

Кількома днями пізніше я пробудилась вранці, охоплена глибоким спокоєм. Мій внутрішній неспокій геть зник. За­мість нього з'явилась тиха й стійка впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею і що Він сам подбає про решту. З тих пір я відчувала, що потяг до світського життя, до кар'єри і бажання вийти заміж не мають для мене ніякого значення. Не відчувала я страху і перед особливостями життя сестер, перед труднощами, пов'язаними з послушництвом і суворістю майбутнього життя. Тепер я знала, чого прагне від мене Бог. Все інше не мало значення. Його воля була для мене найважливішою.

Коли я сказала священикові про свою впевненість, що Бог прагне, щоб я стала черницею, він посміхнувся лагідно й значуще.

-  Я знав про це з першого дня, коли ви прийшли до мене, щоб стати католичкою, - сказав він з радістю в голосі, - але не хотів про це згадувати, доки Бог сам не дасть вам цього знати.

Потім вже серйозно спитав:

- А який чин ви б хотіли вибрати?

- Який чин я б хотіла вибрати?

Я, котра ніколи не розмовляла з жодною сестрою, що я знала про чернечі згромадження? Я знову пішла в бібліотеку і натрапила на товстий том в голубій обкладинці під назвою «Жіночі чернечі згромадження у Сполучених Штатах». Пере­глянувши сотні сторінок, зацікавлено розглядаючи різні види чернечого одягу та звертаючи увагу на різні апостольства, я так і не знайшла відповідного для себе чину. Ще раз пере­глянувши весь том, я віднесла його назад в бібліотеку. Я все ще не могла прийняти рішення і повернулась до священика за порадою, починаючи усвідомлювати, що в цих справах священик був найбільш компетентною особою. Його голос був швидше голосом Христа, ніж просто друга. Священик спитав, до якого виду праці я відчуваю найбільшу схильність. Мене дуже приваблювало життя споглядальне. Він ствердив, що моє прагнення найбільше свідчить про великодушність і велику жертовність, однак вважає, що Бог не цього хоче від мене. Отець пояснив, що я можу віддаватись спогляданню, вступивши до активно діючого чину, найважливіше, це піти туди, де Бог хоче, щоб я воздавала Йому найбільшу хвалу. Можна стати місіонеркою або ідеальною споглядачкою, але якщо це не те місце, яке визначив для тебе Бог і ти лише вдовольняєш власні прагнення, то не зможеш воздати Йому хвалу, яку б могла воздати, виконуючи Його волю. Однак зрозуміння цієї істини потребувало багато часу, а точніше, багато років. Поки що я старалась, за порадою священика, відвідувати товариства сестер, котрі в нашій місцевості займа­лись проповідництвом.

Священик послав мене до однієї черниці, вчительки, яку він знав дуже добре. Через кілька хвилин я відчула, що здатна розмовляти з кимсь, кого до цього часу вважала осо­бою незвичайною. Сестра доповнила пояснення священика, підкреслюючи, що чернече життя називається досконалим не тому, що від особи, яка вступає до монастиря, вимагається досконалості, а швидше тому, що завдяки дотриманню трьох обітниць черниця в стані подолати навіть найбільші пере­шкоди, що заважають любові Бога - саме у цьому й полягає досконалість. Ідейні вагання й сумніви почали зникати. Це не означає, що більше не було жодних перешкод. Я знала, що мати ніколи не дозволить мені вступити до монастиря, а оскільки я ще не досягла повноліття, то буду змушена чека­ти. Як пережити цей час? Я вже й чути не хотіла про дер­жавний університет. Якщо брати до уваги рівень освіти, то у нього було високе реноме, але існували інші цінності, наба­гато для мене важливіші. Найкраще було взагалі покинути учбовий заклад, а не вертатись до нього на якийсь короткий час. Я відчувала необхідність бути пильною, охороняти й берегти дар - цю цінну перлину, якою нагородила мене спо­конвічна любов Божа.

Я знайшла роботу в якійсь конторі і пішла до вечірньої школи. Не досить було знати про своє покликання і мати ба­жання за будь-яку ціну зберегти його в середовищі, де дово­диться жити. Хоч раз на день я намагалась бувати в церкві і звикнути до частого повторення високих дійств. Під час канікул я навідувалась до сестер і постійно прислуховувалась до порад священика, котрий був моїм провідником. Я часто сповідалась і приступала до Святих Тайн, благаючи Бога й Святу Марію про опіку під час випробувань. Здавалося, що роки ледве повзуть, та коли нарешті я вперше вбрала на себе одяг постулянтки, то геть про все на світі забула.

Тепер, а минуло вже кілька років, оглядаючись назад, я бачу, що період чекання був передбачений Богом і мав най­важливіше значення. Бог дав мені можливість багато чому навчитись, як у сфері явищ природних, так і надприродних. Ці уроки виявились безцінними для формування такої черниці, якою Він хотів мене бачити. Це були уроки молитви, терпимості й терпіння, стійкості й віри. Цей перелік міг би бути ще довшим. Так буває з дівчатами, котрі змушені чека­ти, і вважають ці роки втраченими. Це не зовсім втрачений час. Він входить у наміри Його споконвічної Любові, яка керує кожною хвилиною нашого життя так, щоб вона при­несла користь в майбутньому. Наскільки легше й щасливіше минає час у цій перспективі.

Те, про що я розповіла, треба б вважати початком мого істинного життя, бо я описала лише події, що відбувались перед моїм вступом до монастиря. Але все, що сталося піз­ніше, бере початок в тому, що було раніше. Чи були труднощі в послушництві? Чи виникали проблеми? В цих питаннях немає нічого нового. Достатньою буде така^ відповідь: кожну прожиту хвилину я вважала вираженням Його волі, і свідо­мість цього давала мені задоволення. Це саме я можу сказати й про дні, сповнені радості, малих успіхів і малих неспо­діванок у співжитті з сестрами, з котрими мені легко було ділити життя, - все це видимо підтверджувало споконвічну Любов Бога до мене.

Сестра Марія Христина

Дякую , сестричко Альбо !

Мусульманинові важко прийняти християнство. Не можуть вважа­тися «вірними мусульманами» бать­ки, які дозволяють одному зі своїх дітей прийняти іншу релігію. Та Провидіння велике, і ніхто не може знати наперед Його вирок. Саме про це йде мова у відповідях чорної дівч­ини Рамату на запитання білої чер­ниці сестри Альби.

Сестра Альба: Розкажи мені трохи про себе і свою сім'ю.

Рамату: Я народилась у місцевості Дабу, на Березі Сло­нової Кості, у 1951 році. Мій батько був мусульманином, а мати - язичницею. Вони дбали про все, що стосувалось мого майбутнього життя, даючи мені повну свободу у виборі ре­лігії. Якщо хтось з батькових приятелів, прийшовши у гості, порушував релігійні проблеми, то батько завжди відповідав: «Аллах наставить мою доньку на вірний шлях».

Сестра Альба: У твоєму селі були школи?

Рамату: Тільки початкові. Я була однією з найбільш при­вілейованих з-поміж моїх подруг, бо мала також можливість ходити до школи в недалеко розташованому місті. Зважаючи на успіхи в школі, батько дозволив мені продовжувати на­вчання, і мені вдалось одержати державний диплом мед­сестри. Під час навчання в місті мене пильнував опікун-мусульманин. Все вказувало на те, що одного дня я стану ученицею Магомета. Та хоч я й змушувала себе до читання Корану, мене зовсім не цікавила релігія. В релігії мого батька найбільш ненависними були для мене полігамія та низький статус жінки, яку вважали лише робочою худобою і зму­шували залишатись вдома в товаристві інших жінок. В душі я мріяла про чоловіка, який би разом зі мною міг поділяти красу моногамного шлюбу. Однією з багатьох ласк, посланих мені Богом, була й та, що я не була призначена на роль майбутньої жінки жодному з молодих людей нашого племені. . Сестра Альба: Чи були у тебе друзі християни?

Рамату: Хоч я й не усвідомлювала цього, та добрий і великий Бог, якого я ще не знала, скеровував мої кроки і пильнував мене. Подруги, з якими я зустрічалась у школі, належали до найрізноманітніших віросповідань. Мене дуже цікавило все, пов'язане з Ісусом Христом і Його спасенною місією. На жаль, жоден вчитель не говорив про цю релігію. Вечорами я відчувала якесь невдоволення. Допомогла б мені зустріч з якимось священиком або вчителем катехизму, але такого щастя я не мала.

Сестра Альба: Отже, що спонукало тебе до прийняття рішення?

Рамату: В 1976 році я познайомилась з одним хлопцем-християнином і полюбила його. У глибині серця я молилась, щоб коли-небудь він став моїм чоловіком. Тут могло ви­никнути багато проблем: ми не були одного племені і спо­відували різні релігії. Та в квітні 1977 року перед нами яки­мось чудом відкрилась дорога до шлюбу. Ми стали подруж­жям згідно з африканськими звичаями. Але не почували себе щасливими. Нашому зв'язку бракувало Божого благосло­вення. На перешкоді стала я, бо була язичницею. Та Бог пильнував мене, я добре це відчувала. В жовтні того ж року мій чоловік, який є державним службовцем, дістав скеру­вання до Айаме, де я повинна була працювати медсестрою в сільському медпункті. У день, коли я з'явилась в амбулаторії, щоб приступити до роботи, на моє велике здивування я поба­чила там тебе, білу сестру-черницю. Моє серце переповнила радість, бо тепер я була певна, що зможу стати християнкою. Тут почалися мої кроки на дорозі до прийняття хрещення.

Сестра Альба: Ти нічого мені про це не сказала. Чому?

Рамату: Я нікому не хотіла говорити про своє рішення стати християнкою. Навіть тобі. Це не був брак довіри до тебе, але я хотіла побачити в тобі того Христа, якого шукала. Тому я вирішила спостерігати за тобою, за тим, як ти пра­цюєш. Я бачила, що ти з великою любов'ю піклуєшся про всіх. Та що мене найбільше вразило в тобі - це твій неупе-реджений підхід до всіх, незалежно від раси чи віроспо­відання. І тоді, після довгої і хвилюючої молитви, я звер­нулась до тебе. Пригадуєш цей день?

Сестра Альба: 3 того дня я теж почала згадувати тебе в своїх молитвах про світло, віру і довір'я до Христа, який керував усіма твоїми кроками. Чи пам'ятаєш, що я тоді ска­зала тобі?

Рамату: Деякі твої слова й до цього часу живуть в моєму серці. Тоді ти сказала: «Нелегко бути справжнім христи­янином. Раджу тобі добре подумати!» З того дня я почала задавати тобі масу запитань, пов'язаних з моїми проблемами, ти ж не минала жодної нагоди, щоб своїми словами, а пере­дусім своїм життям змалювати мені образ Ісуса Христа з Євангелія. В мені все більше зростало прагнення прийняти святий хрест. З Боніфацієм, вчителем катехизму в Айаме, я розпочала потрібні приготування і згодом завершила їх. Сту­діювання Євангелія були для мене укріплюючим бальзамом. В думках я часто згадувала твої слова: «Нелегко бути вірною християнкою». Та саме тому, що «нелегко», я вирішила бути в своєму житті вірною Христові, який на мене чекав. Здава­лось, все було готове для прийняття святого хрещення. Та ще багато справ треба було полагодити.

Сестра Альба: Це, напевно, стосувалось твоїх батьків?

Рамату: Так. Я повинна була повернутись в своє село та сказати моєму батькові-мусульманину, і цілому племені, що хочу стати християнкою. Прибувши до рідної домівки, я застала в зборі усю рідню. Зі мною був мій чоловік. Як вима­гають цього місцеві звичаї, він мав бути посередником між мною і моїм батьком. Поясненню причини нашого візиту передувала довга церемонія в африканському стилі. На відпо­відь треба було чекати деякий час, бо мусульманська стар­шина й сановники повинні були зібрати надзвичайні збори, щоб розглянути моє прохання.

Через три дні мене й мого чоловіка покликали на їхню нараду. Провидіння дійсно пильнувало мене. Посередник мого батька перед цілою знову зібраною родиною об'явив, що я вільна і можу вибрати релігію, якої прагну також і тому, що це релігія мого чоловіка. Сповнені радості ми, знову довгою церемонією, висловили свою подяку, покинули село і повер­нулись в Айаме. Тепер ми чекали на урочистий день, в який я мала стати християнкою. В моєму свідоцтві про хрещення червоним чорнилом вписана щаслива дата: 26 лютого 1979 року. Підписав свідоцтво отець Альберт Фонтане.

В той же день я прийняла Святе Причастя і обряд він­чання. Прагну все життя, як вимагає Ісус Христос, бути вірною своєму чоловікові.

Сестра Альба: Здається, я бачу велику радість на твоєму обличчі?

Рамату: Лише добрий Бог знає, як сильно я прагнула й чекала на ті таїнства, що чудесно й радісно зв'язують мене з Ним. Особливо хочу подякувати тобі, моя улюблена сест­ричко Альба, бо це ти привела мене до того щастя, яке, я вірю, продовжиться на небі.

---

Дата добавления: 2019-03-09; просмотров: 163; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!