Звичайний шлях в християнських країнах

Ясне світло в дитинстві... Дещо за­тьмарюється у віці дівочому... І зно­ву з' являється в літах юності ра­зом з ясним розумінням, що таке жертва.

Ще в дитячому віці, коли мені було чотири чи п'ять років, мене приваблювало монастирське життя. Тим, хто питав мене, ким я хочу бути, коли виросту, я, не зовсім усвідом­люючи про що йдеться, відповідала:

- Буду черницею.

З роками це прагнення набирало сили аж до часу першого Причастя. Потім воно стало «моєю великою таємницею», котрої я не хотіла відкрити нікому, але над якою охоче розмірковувала на самоті. Зміцненню цього прагнення спри­яли, на мою думку, шкільне середовище і Євхаристійний Христовий Похід.

Після першого Святого Причастя в моєму житті почалася швидка еволюція, наступив дівочий період... Тоді я й розпро­щалася з мріями дитинства. Прийшов важкий період невпе­вненості, страждань та марних фантазій. Я любила читати й ходити в кіно. І без кінця обговорювала з подругами останній фільм або щойно прочитану книгу. В моїй уяві поставав інший світ, доволі прикрашений та ідеалізований, світ, про­никнутий світлом і в німбі сяйва, що оточував як найбла­городніші почуття, так і підступні й нездорові наміри. Все в цьому світлі виглядало інакше, воно засліплювало мій розум і заважало думати. Все, що хвилювало серце, здавалось пре­красним... Романи Деллі (не такі погані, як пусті), які я читала запоєм, призвели до того, що я жила у світі мрій.

В цей період зіткнення з сірою прозою реального життя, від котрої я не могла втекти і якої не могла змінити, дра­тували мене, а щоденні обов'язки здавались не вартими уваги. Серед цих дурниць не було місця на роздуми про життя в монастирі, життя жертовне. Час від часу виникали питання, але я не шукала на них відповіді.

На щастя, коли мені було п'ятнадцять років, я дізналась про існування організації під назвою Католицька Студентська  Молодь (КСМ). Новий ідеал захопив мене перш ніж я встиг­ла його краще пізнати. Я прагнула краси й благородства. І власне ті цінності мені було запропоновано. От і все. Горда, чиста, щаслива, непереможена... За цими словами, десь далеко на горизонті, але вже добре видимий, постає Бог і починає займати щораз більше місця в наших душах...

Під кінець року переді мною постало питання з коментаря до Євангелія про Ісуса і самарянку: «А ви, чи знайшли Ісу­са?»

Я щораз більше переймаюсь цим простим питанням, воно не дає мені спокою. До цього часу все було так просто... Тепер же я відчула неспокій. Боялась приймати рішення... Це Бог оволодів мною.

Тим часом надійшла пора літніх таборів. Серед подробиць того часу пригадую дискусію на тему цілковитої посвяти, яка справила на мене велике враження. Христос дарував Себе нам і то в який спосіб! А ми? Чи здатні хоч раз вимовити «так» без егоїстичних обрахунків і спротиву? Після цієї зустрічі я не могла стримати сліз, згадуючи минулий рік.

Я не була занадто відвертою й швидко поверталась до рівноваги. Ніхто не помітив моєї стурбованості. Та ідея далі торувала собі дорогу.

Наразі ж я намагалась здійснити прагнення нового життя, зводячи їх до популярного в таборі гасла: «Посміхатись, забуваючи про себе».

Це гасло довгий час вимагало від мене багато зусиль. Мені часто доводилось проявляти мужність, щоб не звертати уваги на тисячі дрібних справ та обов'язків, виконання яких страшенно дратувало мене.

Моя концепція «красивого» життя була повністю пере­оцінена. Вчинки, що вимагали деяких жертв, були осяяні тепер новим світлом, стали джерелом радості. Перший пункт правил для членів КСМ: «Не належиш сама собі, лише Хрис­тові», - був для мене джерелом натхнення. З тих пір я пра­гнула присвятити життя Христові і своїм подругам, не дба­ючи більше про себе. З цим наміром я часто молилась і передовсім просила щоби моє життя було актом віри й любо­ві. Але на цьому все й закінчувалось. Я відчувала, що моя самопожертва набирає реального змісту, але проблема покли­кання ще не постала тоді переді мною.

Це були роки, коли жертвування собою приносило справ­жню радість. Та невдовзі мене вразила тяжка криза, що, напевно, було проявом Божої ласки. Нараз усе стало для мене порожнім та нудним, дрібні втіхи, до яких я була така охоча ще рік тому, геть набридли мені. Дружба, що була досі джерелом чистої радості, розчарувала мене. Світ довкола мене здавався нетривким, порожнім, часом навіть відраз­ливим. Спокій покинув мою душу. Я не бачила кращих сторін життя і, тим більше, вони ніяк не впливали на мене. Все довкола, здавалось, потонуло в мороці егоїзму, брехні та ілюзій.

Під час наступних канікул я почувала себе самотньо й знеможено. І хоч не любила нікому і ні в чому звірятись, усе ж вирішила написати до своєї колишньої вчительки. Дуже делікатно, посилаючись на вислів святого Августина: «Ти сотворив нас, для себе, Господи, і не заспокоється серце наше, доки не спочине в Тобі», вона підвела мене до проблеми покликання. Я відчула раптове осяяння. Відпочинок та спо­кій, котрих прагнула, я знайду в Богові. Відповідь прийшла сама. Сказавши «так», я одразу відчула себе вільною й без­турботною.

Відродилося прагнення здобути для Христа цілий світ, щоб усі мої сестри прийшли до Нього. Але я відчула потребу не тільки зовнішньої діяльності, я відчула потребу в молитві. Коли я залишалась сама, молитва була для мене так само звичною, як власне дихання - я молилася скрізь: по дорозі до школи і зі школи, в перерві між розмовами, при столі... То Бог дозволив мені скуштувати Його солодощів, перш ніж відкрити свої плани.

Отже я сказала своє «так», погодилась на життя в монас­тирі. Але яке життя? Страждання бідних та хворих були мені особливо зрозумілими. Щоб явити мені свою волю, Бог скористався непередбаченими обставинами. Одного разу в школі нас повідомили, що нас чекає сьогодні зустріч з сест­рою-домініканкою, яка хотіла з нами порозмовляти. Не надто добре пам'ятаю тему розмови, жодна думка не запала тоді в мою душу, але того вечора я сказала собі:

— Я створена для споглядального життя.

І хоч я й дотепер відчувала безперервну потребу молитись, власне той візит збудив у мені прагнення, щоб моє життя перетворилось у безперервну молитву. З того часу, хоча й не бракувало невпевненості і більш або менш серйозних сумнівів, моє рішення було непохитним. Про свій намір я розповіла священикові, але не одержала від нього негайної відповіді. Він хотів, щоби ласка Божа сповнила своє призначення. Че­рез деякий час, однак, рішуче мене підтримав.

З роками моя позиція щодо заклику Бога зазнала деяких змін. Спочатку, після дотогочасних страждань, я відчула гли­бокий спокій. Потім радість охопила мене при думці, що усе своє життя я присвячу служінню Богові. Пізніше я була в захопленні, що Бог вибрав мене для співпраці з Ним у справі спасіння світу, для того, щоб я могла воздавати безустанну хвалу Йому і Церкві. Проте це була недовга радість. Не­забаром народився страх перед життям, яке вимагало жертв. Я відчула щось на зразок відрази. Я робила зусилля над собою, щоб дякувати Богові за те, що Він вибрав мене. При­рода бунтувала в мені, хоч одночасно я усвідомлювала ласку і дар Божий.

Вважаю такі речі цілком нормальними.. Кожне покли­кання повинно пройти крізь період випробувань і вагань. Так було й зі мною.

Першим випробуванням була думка про те, що я назавжди покину матір, яка була вдовою. В неї були тільки я і брат. Мене дуже засмучувала думка, що у випадку хвороби я не зможу їй допомогти. Коли я вперше відкрилася їй та роз­повіла про споглядальне життя за монастирською огорожею, то почула:

-  Будь-що, тільки не це! Видно ти не любиш своєї матері.

Того вечора вона не поцілувала мене перед сном, як завж­ди це робила. Мені було дуже боляче. Та перше захоплення було таким сильним, що я лише молилась і спокійно чекала. Мені було всього вісімнадцять років. Протягом наступних років у наших відносинах залишалась якась тінь. Я була настроєна рішуче, однак думка про розлуку гнітила обох. Нарешті мати з болем у серці погодилась на розлуку, пере­свідчившись, що такою є воля доброго Бога.

За десять днів перед датою мого вступу до монастиря брат одержав повідомлення про переведення на інше місце служби, і мати залишилась цілком самотньою. Але не сказала ні слова, щоб мене втримати. Вона плакала, але вирішила мене провести.. Гадаю, що в такі хвилини лише ласка Божа може додати сили. Втіха прийшла пізніше. Дякую Богові, що допоміг нам тоді.

Інші труднощі виникли потім, а їх причиною був мій хара­ктер. Зникло перше захоплення, і життя в монастирі здалось мені холодним, позбавленим любові. Мене лякав докладний до дрібничок розклад дня, дисципліна. Мене вражали дріб'яз­кові вимоги, яким я мусіла підпорядковуватись. Я б охоче слідувала суворим, але визначеним мною правилам життя. А тим часом я повинна була пристосуватись і бути лише слух­няною. Мене аж морозило від цього! Часом я мріяла про затишне й тепле домашнє вогнище, про милі дитячі голівки. Але я не занадто затримувалась на цих думках. Якийсь голос шепотів мені:

-  Мрієш? А як же твій ідеал? Спасіння світу через Хрест.
Мусиш зректися цих солодощів.

Потім інші мрії оволоділи мною:

-  Чому ти не думаєш про хворих, бідних? Ти могла б
оточити їх своєю ніжністю, подарувати їм трохи радості і
багато любові. І не буде там місця егоїзмові.

Або ж:

-  О, як чудово було б жити серед людей життям простої
смертної, стати однією з них, як став для нас звичайною
людиною Ісус, щоб донести до нас послання любові!

Ця остання мрія найбільш приваблювала мене. Але спов­нена яскравого, хоча й трохи суворого світла ласка змусила мене до викриття підступності цих думок. Вони хитро мас­кували прагнення незалежності. Світло ласки падало на мене й додавало сил, щоб подолати цю спокусу. Хочу теж ви­словити подяку священикові, котрому я звірила свої турботи, за його делікатну підтримку.

Моє захоплення різноманітними справами, які мені дуже подобались, становило останню перешкоду. Я повинна була покинути будь-яку активну діяльність та багатьох дорогих мені людей. В розмовах зі мною часто підкреслювалось, скі­льки справ залишається незробленими, яку шкоду спричи­нить мій від'їзд! Через себелюбство легко повірити у свою незамінність. На щастя, і в цьому випадку ласка Божа про­світила мене.

Я віддала себе на службу Богові й Церкві, бо все крім Бога - суєта. Він перший возлюбив мене. Нарешті я зро­зуміла, що найкращим і найпліднішим виявом любові до наших братів є любов до них через Бога.

Сестра контемпляційного ордену, Франція

Крутими шляхами

Сестра Марія Катерина родом з Сі­днею. Перед вступом до Товариства Сестер святої Марти працювала в конторі. Спочатку сестри святої Марти виконували домашню робо­ту, тепер займаються навчанням ді­тей та опікуються сиротами.

Я поклала трубку і, повернувшись, зіткнулась з глузливим поглядом мого брата (тепер брати, особливо у віці вісім­надцяти років, дуже цікаві, страшенно зазнаються й доку­чають своїм старшим сестрам).

- Шкодую, але сьогодні ввечері я зайнята і не зможу прийти, - так прозвучала по телефону моя маленька «не­винна брехня». Звичайно, мій брат почув це і зрозумів все дуже добре, можливо навіть краще від мене. Не було при­чини, щоб не прийняти цього запрошення на вечір, але пояс­нити її навіть мені самій було важко, а траплялось це остан­нім часом не раз.

-Здається, закінчується твоя чергова романтична пригода, чи не так? Шкода, що тобі бракує відваги, щоб прийняти тверде рішення.                               Як завжди, належна відповідь прийшла мені до голови із запізненням. В ту хвилину я не промовила ні слова. Лише прийняла зверхню позу й обдарувала поглядом, який повинен був його вбити. Та не так легко було побороти його чоловічу боксерську поставу. Він добре знав, як досягти перемоги.

-  Чому ти не перестанеш вагатися і не вступиш до мо­настиря? — спитав він насмішкувато, чітко вимовляючи кож­не слово.

У цей момент полум'я любові до брата, що горіло в моєму серці, повинно було згаснути. Тому що він торкнувся забо­роненої теми, котру я не хотіла обговорювати навіть сама з собою, не те що з вісімнадцятирічним мудрагелем.

-  Ні в одному монастирі не було б мені добре, - відповіла я з надією, що розмова припиниться перш ніж набуде непри­ємного забарвлення.

Та це не допомогло. Мій брат допікав мені далі, й ані мій кидаючий блискавки погляд, ані сердита поза не могли замк­нути його уст.

- То що ж, — тягнув він глузливо тонким голосом, -невже ми вивчали два різні катехизми? Якщо я добре пам'я­таю, сестри вчили нас, що Бог сотворив нас, щоб ми пізнали Його, любили і служили Йому. Не пригадую розділу, в якому було б написано, що ми можемо брати все, що заманеться.

Я знову не мала що відповісти, і не лишалось мені нічого іншого, як вийти з кімнати, замикаючи за собою двері так, як не рекомендується це робити в спокійних і тихих стінах монастиря.

Я втекла від свого мучителя, та не могла втекти від себе самої. На цей раз я не змогла відігнати ці настирливі думки. З героїчною відвагою я вирішила взяти бика за роги та раз і назавжди вирішити так як треба справи, що торкались моєї «примхи» - покликання.

Мені минуло 23 роки, час було подумати про майбутнє. Відверто кажучи, в ці дні я була охоплена бажанням вийти заміж, але як тільки ця справа випливала на поверхню, завж­ди була якась причина, щоб її потопити: цей мужчина не для мене і т. д. і т. п.

Тепер настав час, щоб знайти справжню причину цього вагання і нерішучості. Чи не було це часом замасковане, обережно сховане від моїх очей прагнення стати черницею? Тепер, коли виговорилась, боротьба почалась не на жарт. Ні, я не хочу стати сестрою, не могла б навіть, не той тип... Це добре для тих скромних і побожних дівчат, які весь свій вільний час проводять в церкві, бігають на всі говіння, на всі новени та різні богослужіння. Врешті-решт я працюю за фахом, і дівчата мого типу не йдуть у монастир. Я впевнена, що без красивих суконь, без танців, прийомів і всього того, що робить життя приємним, я не почувала б себе щасливою. Крім того, залишаючись у суспільстві, я можу насолоджу­ватись життям і в той же час не чинити нічого такого, що суперечило б моральним нормам чернечого життя. Адже Бог не хоче, щоб ми всі поховали себе в монастирях. Крім того, якби Він прагнув, щоб я вступила до монастиря, то як-небудь дав би мені про це знати. Це моє дивне й нестійке відчуття не можна назвати покликанням, я б про це знала і не вагаючись пішла за ним...

Так давні докази спливали один за другим, як і раніше, виконуючи своє завдання: я повинна була ще на якийсь час про все забути. Та це не могло тягтись без кінця. Спробуємо окинути оком, сказала я собі, останні п'ять років, прожитих у «світському суспільстві». Побачимо, як служила я Богові серцем, розумом і душею. Насамперед Свята недільна Літур­гія і Святе Причастя - само собою я віддано виконувала свій недільний обов'язок. Часом я навіть роблю ласку Богові і ходжу на Святу Літургію в будні дні! Що ж до Святого Причастя, то якби не той євхаристичний піст, я могла б приймати його щотижня. Але в суботу ввечері я йду на танці, після розваг завжди якась закуска з кока-колою, а це не дозволяє мені іти до Причастя наступного дня. Тепер візь­мемо ранні й вечірні молитви. Часто зранку я мушу спішно приводити в порядок свої речі і не маю часу подумати про молитву. А ввечері спокуса помолитись на цей раз в ліжку, адже Бог мене зрозуміє, є занадто сильною, щоб дівчина, яка працює і почуває себе змученою, могла їй протистояти. Спо­відь? Раз на місяць? Ну, звичайно, це зовсім не важко: відразу після вечері, доки ще не вишикувалась довга черга людей, я біжу до церкви, щоб, швиденько владнавши справу, вернутись додому та перевдягтись для вечірньої прогулянки... Цим все і закінчується, нічого більше. Хіба що часом виникає потреба особливої ласки. Тоді я наважуюсь на надзвичайні зусилля аж доки не сповняться мої бажання. Як бачимо, вся сума моїх духовних потреб зводиться до мінімуму. Чи цього до­сить? Або запитаємо інакше: чи Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж просто висунутись трохи вперед? Мені здається, я роблю для нього так мало і так погано, ніби релігія — це таке собі незначне доповнення, щось, що треба тримати в куті, аби не заважало. Але ж життя вимагає свого: у мене є робота, приятелі, обов'язки, які я повинна вико­нувати, - на інші справи не вистачає часу. Звичайно, я ста­раюсь... Та правдою є те, що Бог сотворив мене, аби я пізнала Його, возлюбила і служила Йому. Будучи відвертою, чи не повинна я признатись, що прожиті роки я використала для того, щоб пізнати світ, полюбити усе приємне в ньому та для задоволення своїх егоїстичних примх? Що я скажу, коли доведеться мені стати перед Суддею, щоб звітувати про своє життя? Чи насмілюсь сказати: я любила розпоряджатись сама собою, приємно проводити час, робити те, що мені подо­балось, та оминати те, що не подобалось? Чи ж не вибирала я собі приятелів та розваги, керуючись лише власними при­страстями та бажаннями? Чи буду я розмовляти з Суддею про свою напхану платтями шафу, про товариське життя, про моє нове хутро? Чи скажу Йому, що Він дав мені повну волю, а тому я сама вирішувала, як мені жити? Воно для чого? Щоб служити Йому чи служити собі самій? Безсумнівно, що до цих пір я вибирала служіння собі самій... Але монастир? Ні, ніколи...

Якби я розпрощалась з усім, що любила в житті, і почала служити Йому, Він не покинув би мене саму в темноті. Як Пастир, що з любов'ю пасе своє стадо, Він не відмовився б допомогти мені. Я сама себе приперла до стіни і не бачу виходу. Треба сказати собі: «Спробую», — та надіятись, що небо підтримає недбалу конторську чиновницю!

Таким був фінал, на щастя, не драматичний, п'яти років боротьби, сумнівів та нерішучості. Ніяке світло небесне не осяяло мене зненацька. Жоден посланець неба не прийшов, щоб шепнути мені на вухо: «Ти повинна стати черницею!» Ніхто не привів мене до битого вітрами пагорба, не якому височить Вітанія, предмет моєї теперішньої любові. Лише дві перебіжні й не надто серйозні думки: «Я б не могла» та «Спробую», - після котрих я прийняла своє, тільки своє рішення, продиктоване власною волею. Це рішення дійсно принесло мені спокій, але мушу визнати, що сумніви та роз­чарування не зникли цілком. Вони й далі переслідували мене, піднімаючи свої бридкі голови, аж до останньої хвилини, коли, вклякнувши перед вівтарем, я поклялася Богові, що буду слухняно служити Йому в бідності й чистоті.

Оглядаючись тепер назад (дивитись назад завжди легше, ніж вперед), мені здається, що найважчий крок я зробила, сказавши «спробую». Після цього кроку все ніби стало на свої місця, кероване Кимось, хто чекав тільки мого малого рішення. Він взяв на себе, до найменших подробиць, решту справи. Факт, що теперішні дівчата не люблять вголос го­ворити про деякі речі, наприклад про Провидіння Боже, я ж не соромлячись можу тепер стверджувати, що рука Бога керувала і допомагала своєму бідному заблудлому дитяті. А найважливіше є те, що з роками Бог воліє зміцнювати свою опіку й підтримку. Він дотримав слова і не залишив мене саму в скрутну годину.

Наш священик, добрий приятель усіх прихожан, був дуже задоволений моїм рішенням. Почувши про нього, він глибоко зітхнув від задоволення й сказав: «Чудова річ! В першу хви­лину мені здалося, що йдеться знову про змішаний шлюб, бо ви мали такий серйозний вигляд»...

Звичайно, були й такі, що радили мені спокійно відпочити, якщо є змога, навіть в установі для душевнохворих. Інші ж пророкували:      

- Вона обов'язково повернеться для участі у Великодніх розвагах!

Насмішники намалювали мені життя в монастирі чорною фарбою: вставання в неможливо ранній порі, безумовна покір­ність перед мовчазною й холодною наставницею, на все жит­тя я буду замкнена в темному й похмурому монастирі, де розмовляти можна тільки пошепки... Де в чому я визнавала їх правоту, але тільки наполовину. Тепер можна лише по­сміятись над видіннями, що переслідували мене. Та лише власний досвід зміг переконати мене, що веселі й усміхнені обличчя черниць, вдягнених в ряси, не були маскою, яку вони вбирали, виходячи на люди, тоді як в монастирі ці обличчя набували властивого їм суворого вигляду Це зовсім не так, але дехто, на жаль, у це вірить.

Часом буває цікаво порівняти звичайне життя з цілком неподібним до нього життям в монастирі. Візьмемо те, чим найчастіше лякають - раннє вставання. У «прекрасному мину­лому» справа виглядала приблизно так будильник давно дзвенів, аж поки я починала протирати очі, а тоді напівсонна простягала руку, щоб припинити його докучливе дзелен чання. Потім ще дрімала зо три хвилини, це були хвилини «агонії», бо я знала, що буду змушена вставати незалежно від того, виспалась чи ні. Нарешті, завдяки героїчному зусиллю, я зіскакувала з ліжка в останню можливу хвилину, й розпо­чиналася звичайна історія. Найперше — що на себе вбрати⁹ Напевно, не те голубе плаття, я його вже два рази носила на цьому тижні і треба його попрасувати. Може це... Але ні, воно попоролось знизу, а я забула його підшити О, Боже, вже зовсім немає часу Знов мушу вбрати це чорне плаття так часто його ношу, що мої приятельки подумають, що я сплю в ньому. Тепер панчохи. Соромно було вбирати ці, зі швом, та подумати тільки — це остання пара, яка в мене залишилась Мушу щось позичити у мами Нарешті виходжу На сніданок немає часу Задовольняюсь горнятком кави в перерві між одяганням плаща і підмальовуванням уст. На автобус я вже встигну лише бігом. То ж виходжу, не про­казавши молитви й маючи намір це зробити по дорозі до автобусної зупинки. От я вже й за ворітьми Моя хода вже не така швидка як колись, і автобус проїжджає повз мене Знову зашзнюсь. Тому не відважусь попросити звільнення на суботу вранці, на золоте весілля. Зрештою я так змучилась, що мені б не хотілось вислуховувати байки старого добряка. Спо­діваюсь, його простуда не минула й дружина змусила його залишитися в ліжку. Та цього разу мені не пощастило. Якраз у цей день він прислав мені особисте запрошення. Потан­цювали ми чудово, та було би краще, якби я залишилась вдома й лягла спати Сьогодні ввечері зовсім не хочеться нікуди виходити, хто б не прийшов за мною Може добре було б прочитати ранішні молитви «О, Господи, через непо­рочну душу Марії ». Та добре, ось і Бетті, саме вчасно, підемо разом до міста

А тепер подивимось на другу сторону медалі. Як і всі благочестиві сестри, я теж іду спати рано, і коли через вісім годин задзвенить дзвоник, з радістю вітатиму новий день

 Наскільки інше відчуття. Ніколи не думала, що так може бути! Та чому б і ні. Я спокійно спала, забувши про вчорашні та завтрашні клопоти, не думаючи про сплату рахунків та полагодження деяких сімейних непорозумінь, - то чому б я не мала добре виспатись і почувати себе зранку бадьоро Тільки-но продзвенить - я вискакую з ліжка, а передо мною лежить зручне чорне плаття Правду кажучи, воно не пошите за останньою модою, але користується попитом серед сестер Святої Марти, і жодна з нас не має нічого кращого. Далі міцні чорні черевики. Продавець, що допоміг мені їх вибрати, вказуючи на чотирьохсантиметрові каблуки, ввічливо запитав - Це мають бути черевики для Вашої матусі? Я не звернула на це уваги, й розмова увірвалася Добрий чоловік, впевнившись, що правий черевик підходить мені, спробував докинути коментар на тему міцності чорних чере­виків на товстих підошвах Та повинно було минути багато місяців, перш ніж я почала поділяти його захоплення Дов­готривала прогулянка сільськими вулицями навесні, яка б раніше повністю знищила мої елегантні туфельки, породила в моїй голові думку, що зручні черевики - це чудовий ви­нахід

У монастирі ледь розпочався день, і в той час як моя мати в дощову чи сонячну погоду іде до церкви на Літургію, а потім спішить додому, щоб приготувати сніданок, її донька неквапливо спускається довгими сходами, проходить кори­дором і входить до каплиці, щоб помолитись та вислухати Святу Літургію. І її цілком не обходить, чи на дворі падає сніг, чи дощ, чи віє вітер. Після Літургії другими сходами я піднімаюсь у їдальню, де чекає теплий сніданок. Маю досить часу, щоб сісти і спокійно поїсти. Розкіш, невідома дівчині, яка працює в конторі. Години протягом дня я ділю між молитвами, працею, відпочинком і розвагами. Маю досить часу, щоб замислитись, що чекає мене після смерті, і до­статньо часу, щоб зібрати багатства, які дадуть проценти, коли сучасні біржі з їх складним механізмом давно пере­стануть існувати. «Так, часу вистачає на все, крім нудьги. Бо хто ж може нудитись, коли стільки справ чекає попереду. Стільки хворих, якими треба зайнятись, стільки сиріт, яким потрібна опіка, стільки зруйнованих сімей, які треба від­відати, стільки засмучених сердець, що чекають на втіху, стільки збитих з пуття душ, що опинились би в пеклі, якби їх не підтримали молитвою і жертвою. Чи можна нудитись, коли є стільки роботи і так мало робітниць?

Сестра Марія Катерина

Ти перший возлюбив мене

Сестра Марія Стелла, японка, на­лежить до Товариства Учениць Не­бесного Вчителя, заснованою свя­щеником Джакомо Альберіоне. Се­стри працюють більш ніж в двад­цятьох країнах, сповідують культ Євхаристії і Святої Літургії.

Я народилась в Кореї. Мої батьки японці. Вперше я сту­пила на землю Японії в кінці війни, коли мої батьки по­вернулись на батьківщину.

Мої батько й мати оселились в Кореї за 40 років до по­чатку другої світової війни. Батько вивчав природничі науки. Цілі дні він проводив на роботі чи в музеї, або мандрував по горах, приносячи додому різноманітні квіти й каміння.

В мене було дві сестри і троє братів. Всі вони, за винятком одного брата, померли ще в дитинстві. Часто моя мати го­ворила, зітхаючи:

- Ті, гарні та тямущі, повмирали... Я змушена була зауважити:

- Очевидно, я не була гарною та тямущою, бо живу. Мені відповідали, що коли я народилась, лікар сказав моїй мамі:

-  Ця дівчинка не виживе, вона така маленька і худа.

Я насилу жила, але не вмерла.

Коли мене записали до першого класу початкової школи, то майже одразу на вимогу лікаря я змушена була її кинути. Я повинна була відпочивати, ходити на прогулянки, добре харчуватися. Багато часу я проводила в саду. В мене було багато квітів, які татусь приносив з гір. Пташки й квіти стали моїми приятелями.

Одного разу я поклала до кишені курчатко й забула про нього. Воно здохло. Мій брат спитав мене:

- Навіщо ти поклала його в кишеню?

- Бо мені було холодно.

- У тебе стільки розуму, як в того курчати.

Коли я була маленька, в мене з'явилась приятелька. Моя кімната була маленька, але з великим вікном. Увечері, коли я була в кімнаті сама і дивилась на небо, я побачила зірку.

Вона здавалась мені красивішою за інші й неначе хотіла мені щось сказати.

- Хто ти? Чого ти хочеш? - запитала я.

- О, моя маленька дівчинко! Я знаю твоє майбутнє. Багато неспокою буде у твоєму житті, але я завжди буду з тобою. Я тебе дуже люблю.

Я довго плакала, сидячи в ліжку. З того часу щовечора я вдивлялась у свою зірку, говорила з нею, слухала її. Я не знала, що таке молитва й не вміла молитись. Але щовечора перед сном я молилась по-своєму.

Під постійним наглядом та опікою лікаря я насилу закін­чила початкову школу. Та я хотіла вчитися далі. Моя мати була проти, її більше турбувало моє здоров'я, ніж освіта. Вона не переставала повторювати, що дівчатам не обов'яз­ково мати повну освіту. Батько ж, навпаки, хотів бачити дітей освіченими і всіляко заохочував нас до науки. Мій брат вчився в університеті, а я займалась музикою й малюванням.

У той рік, коли я закінчила навчання, вибухнула війна. Придатних до військової служби студентів забрали в армію. Пізніше були мобілізовані і дівчата. Їм теж було доручено виконувати важливі військові завдання й спрямовано у різні установи.

Мене направили в установу, де я працювала одна. Мене замикали в кімнатці з подвійними, дверима, крім того зі сере­дини я також повинна була замкнутись на ключ. Я зма­льовувала силуети пролітаючих американських літаків і по­значала їх курси. Через нестачу повітря та виснажливу працю я знову розхворілась. Коли поправилась, то знову пішла на роботу.

День 15 серпня 1945 року позначився поразкою Японії. Корею і Японію окупували американські війська.

Незабаром американські солдати познайомились з моєю сім'єю і охоче приходили до нас, щоб порозмовляти, пограти і поспівати. Я вивчала англійську мову. Одного разу вони прийшли до нас і хотіли купити японський прапор.

-  Я не можу його продати, - сказала я їм. - Це символ нашої вітчизни. Якщо хочете, я вам його подарую, візьміть собі на пам'ять.

У жовтні американці видали наказ усім японцям покинути Корею і повернутись до Японії. Мого батька охопив жах. Він зовсім не хотів виїжджати. Хотів померти в Кореї. Корейці почали дошкуляти японцям, вони вламувались у їхні домівки, грабували.

Мій батько продовжував пунктуально ходити на службу, відмовляючись виїжджати. Одного разу я хотіла повідомити його, що почались переслідування, але будучи дівчиною-японкою, не могла виходити з дому сама. Тут я побачила якогось корейця за кермом вантажівки і попросила його підвезти мене до музею.

- Якщо поїдемо, то я мушу прикріпити на автомобілі
корейський прапор.

- Ні, я не хочу їхати під корейським прапором. Я - японка
і не зраджу свого прапора.

Він підвіз мене до музею, не прикріплюючи прапора. Я переконала батька в необхідності виїзду. Він залишив служ­бу, свій музей - все, що з такою любов'ю і пристрастю зібрав за сорок років.

Я попрощалась з домом, скрипкою, фортепіано, Кореєю -землею, де народилась, — та багатьма іншими чудовими і потрібними речами. Кожному дозволялось забрати з собою лише дві валізки і 1000 ієн.

Після місячної мандрівки ми прибули в Японію. Через нестачу води і їжі тоді померло багато дітей. Ми зійшли на берег у Фукуоці. І тут мене охопив відчай. Вітчизна, про котру мені стільки розповідали, постала перед моїми очима в жалюгідному стані. В порту з води стирчали рештки затоп­лених японських суден. Я відчула могутність Бога, якого не знала, але вже боялась Його величі й справедливості. Це Він так покарав людей, котрі хотіли війни!

Далі ми поїхали в університет у Кінсей. Там у мого батька було багато друзів-професорів, і першу ніч ми провели в домі професора Ясумацу.

Мене прийняли на роботу секретаркою капітана Вайцеля. Доводилось часто заглядати в англійський словник. Капітан Вайцель був зі мною дуже люб'язний. Перед Різдвом він спитав, що б я хотіла одержати в подарунок.

-  Нічого, - відповіла я. - Мені тільки хотілося б побачити
своїх батьків.

Капітан замислився, як би виконати моє бажання, і в день перед Різдвом сказав:

-  Попроси професора Ясумацу, щоб дозволив тобі поїхати.
Я відвезу тебе до твоїх батьків.

Ми сіли в джип: два капітани, один сержант і я. Я не знала, де знаходиться родинна місцевість моїх батьків; лише пам'ятала, що це десь недалеко від Беппу. Ми дістались до Беппу, а там я дізналась від свого дядька, де живуть батько й мати. Капітан Вайцель сказав мені:

-  Йди додому, можеш провести з батьками Новий рік. А
другого січня нехай батько привезе тебе до Беппу, далі я
відвезу тебе до Фукуоки.

Тож дякуючи люб'язності капітана Вайцеля, я змогла зустрітися з батьками.

Капітан теж знайшов мені хорошу й розумну приятельку і порадив не заводити інших знайомств, бо в післявоєнний час можна було натрапити на безліч небезпек.

Через рік прийшла звістка про смерть мого брата в Китаї. Ми всі дуже чекали його повернення, а найбільше мати. Він був єдиним сином, який у неї залишився. Безутішна, вона оплакувала його смерть. Йому було 25 років.

Батьки почували себе самотньо й хотіли оселитись разом зі мною. Але у Фукуоці не було житла і життя було дуже важке. Я працювала і, вдовольняючись найнеобхіднішим, робила заощадження, щоб допомогти батькам. Я часто зга­дувала життя в Кореї. Тоді я вчилась, займалась музикою і почувала себе щасливою в батьківському домі. Тут я теж могла б жити спокійно і безтурботно, якби піддалась спо­кусам і лестощам, що оточували мене зі всіх сторін. Але я цінувала порядність і вважала її за найвищу вартість. Тужила за батьками і братом і часто плакала на самоті, вдивляючись в мою зірку. І раптом пригадала собі:

- Багато страждань буде у твоєму житті... Я завжди буду з тобою..

Капітан Вайцель зацікавився моїм становищем. Він зна­йшов при американському відомстві житло для моїх батьків і роботу для батька. Тепер наша сім'я знов могла бути разом. Ми не були багаті, але були щасливі.

Хто подарував мені радість, яка охопила мене від з'єд­нання з батьками? Доброю й милою була для мене моя зірка.

Якось одна з американок, які працювали разом зі мною, привела мене в церкву. Я не розуміла того, що там відбу­валося, але мені сподобався той настрій зосередженості й побожності, що панував у церкві. Я хотіла ходити туди щоне­ділі. Одного разу під час богослужіння я разом з тою дів­чиною прийняла келишок вина і шматочок хліба, хоча й нічого в цьому не розуміла. Якийсь добре вихований і по­важний пан запитав мене, чи я не хочу бути охрещеною. Це питання мене розсердило, бо я хотіла знати, що це значить "бути охрещеною". Тим часом мені веліли робити багато речей, нічого не пояснюючи. Більше я не пішла до тієї церк­ви. Тепер я знаю, що то була євангелістська церква.

Щодня до нашої установи приходили американські солда­ти, щоб забрати з собою дівчат, які їм подобались, в театр, у кіно чи на забаву. Таке товариство не подобалось мені. Разом з дівчатами ми надумали організувати вокальний ансамбль. Він складався з 15 хлопців і 15 дівчат. Два або три рази на тиждень ми збирались після роботи, щоб поспівати й пограти.

Якось, послухавши нас, один американський сержант ска­зав мені:

-  Чудовий ансамбль. Тепер я буду приходити, щоб вас послухати.

Через кілька днів він спитав мене, чи не хотіла б я стати його приятелькою. Я відповіла, що не можу на це пого­дитись, бо зовсім не маю вільного часу, як інші дівчата. Я б не могла піти з ним на танці чи на вечерю до готелю. Я пояснила, що мушу- працювати, щоб допомагати батькам, а крім того, музика і спів забирають багато часу.

-  Власне тому я й хотів би з Вами заприятелювати, - почула я у відповідь. - Мені не подобаються легковажні
дівчата. Я не буду відривати Вас від Ваших занять. Я като­лик. Мені здається, що в душі Ви теж католичка. Я б хотів, щоб Ви були моєю приятелькою.

Я вирішила відповісти йому після розмови з батьками. Та він сам прийшов до нашого дому і сказав матері:

-  Я б хотів мати добру приятельку, щоб проводити з нею вільний час. Чи не будете Ви заперечувати проти нашої дружби?

Побачивши, що хлопець добре вихований, ввічливий і серйозний, мої батьки дали згоду.

Його звали Сільвано Райт.

Щонеділі, а часом і в будний день ми ходили з Райтом на прогулянки. Якось в неділю він привів мене до одного дому, де було багато дітей. Діти знаходились під наглядом сестер. Це місце не було для Райта новим, бо всі його тут знали і вітали. Райт познайомив мене з одним священиком. Перший раз я зустрілась з людиною, яку називали отцем. Він був француз, але однаково добре говорив по-англійськи і по-японськи. Його добре й усміхнене обличчя було облямоване білою бородою, волосся на голові було сиве. Його називали отець Мартін.

- Отче, - сказав Райт, - ця дівчина не є християнкою, але я впевнений, що душа в неї християнська. Чи не могли б ми навчити її трохи релігії? Священик спитав мене, чи я коли- небудь думала про Бога? Відповідь була такою:

- Я вірю, що Бог існує, але я Його не знаю.

- А чи ти хотіла б Його пізнати?

Слова священика зачепили в моїй думі живе прагнення пізнати Бога. Щодня на роботі Райт пояснював мені окремі істини про Бога і католицьку Церкву. Він прагнув, щоб я стала католичкою, але не чинив на мене жодного тиску. Завжди підкреслював, що віра - це справа добровільна. Од­ного дня вранці Райт сказав мені:

-   Вночі я телефонував до Америки, аби отримати від батьків дозвіл на наш шлюб.

Я була вражена.

-  Ви дуже порядна людина, Райт, і подобаєтесь мені, але я ніколи не думала, щоб вийти за Вас заміж.

Я розповіла батькам про пропозицію Райта. Відповідь була такою:

- Ми добре знаємо сержанта Райта і поважаємо його. Якщо ти захочеш вийти за нього заміж, ми будемо задо­волені.

- Якщо я вийду за нього, то змушена буду поїхати до Америки.

- Так, але ти все одно не зможеш завжди жити з нами. Ми хочемо, щоб твоє життя було плідне й щасливе.

Та мої прагнення були іншими. Я хотіла пізнати правду, мусіла пізнати мого Бога.

Я написала до Райта лист, попрощавшись з ним і запевни­вши, що наша дружба завжди буде одним з найкращих спога­дів мого життя. Він відповів, благаючи не поривати цієї дру­жби, просив вибачити свою пропозицію, якщо вона здалась мені недоречною, але продовжувати приятельські стосунки.

Я ще раз написала йому:

-  Ми не стали ворогами. Наша дружба буде тривати вічно. Тепер я почну пізнавати справжнього Бога. Дякую, що Ви відкрили мені двері до пізнання Бога!

Написавши цей лист, я довго плакала. Плач залишив у моїй душі великий спокій.

Кожного дня я бачила Райта на роботі. Я знала, що він ограждав, я теж жахливо страждала, але більше не зустрі­чалась з ним..

Сержант Райт познайомив мене з отцем Мартіном. Я ви­рішила відвідати його. І то негайно. Дув крижаний вітер і лило як з відра. Вулицями плили ріки води. Через кілька секунд я була зовсім мокра, і вже хотіла вертатись.

-  Напевно, я не повинна туди йти, - думала я, - і не повинна стати католичкою.

Проте я все ж вирішила зустрітись з отцем Мартіном. Знявши черевики й панчохи, я почалапала далі. Коли я ді­йшла до притулку, то була цілком мокра і тряслась від холоду. Сестри висушили мене і провели до священика. Він прийняв мене зі своєю звичайною лагідністю і взявся пояс­нювати, що таке катехизм католицької релігії.

- Я ходила до нього протягом шести місяців. Потім він відіслав мене до парафіяльного священика, який мав про­тягом наступних шести місяців підготувати мене до хре­щення. Вивчаючи катехизм, я дізналась, що існують народи, які обожествляють місяць, зірки та інші небесні тіла. Мене мучили сумніви, бо і я, маючи дев'ять років, молилася своїй зірці. Про свої сумніви я розповіла священикові.

- -Чи ти віриш, що та зірка є Богом?

- -Ні, я вірю, що є один Бог Всюдисущий, котрий все бачить і все знає. Дивлячись на ту зірку, котра ясно світить увечері, а рано залишається на небі неподалік від Місяця, я молилась Йому.

- Знаєш, - сказав він, - та зірка є образом Вранішньої Зорі, тобто Мадонни, Матері Божої.

Яка радість! То Мадонна сказала мені: «Я завжди буду з тобою!»

То вона опікувалася мною й керувала моїми вчинками! Моє серце було сповнене подякою.

16 квітня 1946 року я разом з іншими одинадцятьма осо­бами прийняла хрест з рук єпископа Фукахорі.

В той день священик сказав мені:

-  Напиши Райтові. Він, напевно, буде дуже радий!

Я одразу ж так і зробила. Хто б подумав, що я стану католичкою? Чийсь голос у мені прошепотів: «Я, твій Бог, знав про це з часів вічності...»

17 квітня, в день Божого Воскресіння, я прийняла перше Святе Причастя, а через два місяці, 19 червня, прийняла таїнство миропомазання.

У жовтні 1949 року двоє отців-місіонерів з Італії прибули до Фукуоки з наміром відкрити книгарню католицької літе­ратури. Кухаркою в них була одна дівчина, вона, крім того, вела домашнє господарство. Роботи в неї було багато, тож я вирішила допомагати їй після служби в конторі. Мій день був вщерть наповнений працею: щодня вранці Служба Божа і Причастя, потім репетиції співу в парафії, осягання Найсвя­тішого Таїнства, підтримання чистоти в церкві.

Дівчина, яка працювала у місіонерів, повідомила, що неза­баром приїдуть черниці, але нічого більше не сказала. Коли я запитала про це в отця Лоренцо, він розповів мені про това­риство сестер в Італії, які називають себе ученицями Небес­ного Вчителя, описав їх життя і працю.

Я розповіла батькам про те, що почула від отця Лоренцо. Та вони небагато зрозуміли з моєї розповіді, я тоді теж не дуже багато зрозуміла.

Працюючи в домі отців-місіонерів, я весь час думала про сестер. Мені подобалась думка стати черницею. Але для цього потрібне було покликання, а покликання - це не така собі буденна річ, думала я.

Я пішла до нашого пароха.

- Отче Іто, чи я можу?...

- Що можу?

- Чи я можу стати черницею?

- Черницею? А де?

—В товаристві, якого в Японії ще немає.

—Отже, ти маєш на увазі товариство сестер, які повинні допомагати отцям-місіонерам в книгарні? Не скажу тобі ні «так», ні «ні», бо не священик чи хтось інший дарує покли­кання. Покликання йде від Бога. Однак ти мусиш добре подумати. Ти єдина дочка в батьків, а вони не є католиками. Лише шість місяців тому ти прийняла хрещення. Крім того мені здається, мова йде про установу, що не зовсім відповідає тобі. Чернецтво ще не прижилось в Японії, а початки завжди важкі. Зіткнешся з труднощами, яких не зможеш подолати.

—Якраз все говорить за те, що я маю стати черницею. В моєму житті було дуже мало жертв. Як інакше зможу я віддячити Ісусові за доброту, яку Він виказав мені. Я пізнала Його надто пізно. Я повинна любити Його і прагну усе своє життя принести Йому в жертву.

Парох, який завжди мені вірив, допомагав і направляв мене в усіх скільки-небудь складних справах, піддав мене довгій серії випробувань і кілька місяців тримав у непевності. Я молилася і чекала, аж нарешті було визначено день оста­точної відповіді. Після Святої Літургії отець подарував мені образок, на зворотній стороні якого були слова: «Ти звільнив мене від пут. Тобі складу я вдячну жертву» (Пс. 116,16-17).

Так розпочалося моє життя в Товаристві Учениць Небес­ного Вчителя. Я щаслива, що люблю Тебе, ласкавий Боже, але моя любов ніколи не буде достатньою, бо Ти перший возлюбив мене!

Сестра Марія Стелла, Японія

Люблю Тебе , Господи !

Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня).

Бог покликав мене. Так, як і Марія, я відповіла Йому: «Нехай станеться». Хоч і виникало багато труднощів, та у потрібний момент Він прибирав їх з мого шляху. Тепер життя моє наповнене радощами й спокоєм. Десять років я йшла до монастиря, і на цій дорозі моє прагнення невпинно зростало. Думка, що я повинна віддати себе Богові, легко увійшла в моє серце й стала для мене очевидною. Я ніколи не сумніва­лась у моєму покликанні і не переставала вірити Тому, хто кликав мене. Я можу щиро сказати, що «Його ярмо солодке, а тягар легкий».

Коли я була маленькою, мені подобались літургійні обря­ди, хоч я й не була надто побожною. Я поводилась як зви­чайна семи-восьмирічна дитина. Ще я любила уроки кате­хизму і завжди старанно до них готувалась. Особливим мо­ментом, коли я дійсно почула поклик Бога, був день мого першого Святого Причастя. Моя пам'ять і досі зберігає про цей день яскраві спогади, хоча й минуло вже стільки років. Ці спомини хвилюють мене щоразу, коли я входжу в храм.

Було це під час ранішньої Служби Божої, відразу після Причастя. Я спостерігала, як мої подружки, вдягнені в білі плаття, наближаються до перил. Всім, напевно, відоме хви­лювання цих урочистих хвилин. Тоді я, як на екрані, поба­чила видіння, що мало стати реальністю через багато років: білу процесію, подібну до тієї, що проходила перед моїми очима. Тільки дівчата там були старші. Вони йшли, подібні до молодих панн, до наречених, щоб віддатися Богові. Невимовне переживання. Мені здавалось, що через кілька років я буду подібною до них. Те внутрішнє видіння глибоко запало мені в душу, і до цих пір стоїть перед моїми очима. Я була впев-нена, що ця урочистість колись знову відбудеться, але вже з моєю участю, і в цей день я стану «нареченою Христа». Одно­часно душа моя була переповнена солодким відчуттям ра­дості й спокою.

Це був перший знак Божої любові, яким Він позначив мою малу особу. Багато чого сталося в моєму житті, перш ніж мрія мого дитинства стала реальністю. Але власне тоді зародилась у мені думка присвятити себе Богом. З того великого дня в мене було відчуття, що Бог призначив мене собі і, що моя доля не буде схожою на долю моїх подруг... Я усвідомлювала, хоч і не досить ясно, що мене вибрав Той, хто є Всемогутньою і Всеохоплюючою Любов'ю світу.

Однак ця ідея визрівала зовсім неквапливо. Оглядаючись назад на своє життя, я ясно бачу дорогу, якою вів мене Бог, щоб я змогла до нього дійти. Скільки ласки Він подарував мені! А скільки було ласки невидимої, але яка дуже під­тримала мене!

Великий вплив на моє покликання справила школа. Я мала щастя, моя вчителька була зразковою черницею. Вона, напевно, відгадала мою таємницю, бо дуже мені допомагала. Я ніколи їй не звірялась, проте ми чудово розуміли одна одну! Мені досить було її присутності, вона могла говорити про будь-що, а я в цей час думала про життя в монастирі. Все в ній приковувало мою увагу.

Короткочасні говіння, які перед Великоднем були звич­ними в наших краях, сприяли утвердженню моїх намірів, коли проповідник говорив про покликання, я була особливо уважною.

Світло, яке викликали в моїй душі ці говіння, було для мене відкриттям, новим закликом, який я повторювала у глибині душі, і яке завжди нагадувало мені моє перше ви­діння. У цих говіннях я насамперед шукала відповіді на питання, що стосувались покликання до чернецтва, та на мої таємні прагнення. Моєю улюбленою темою була тема черне­чого життя, часом я відчувала розчарування, бо мені зда­валось, що проповідник не досить докладно про це розпо­відає.

Все, що траплялось в моєму житті, оживляло мрії мого серця. Я часто брала участь у шлюбних церемоніях. В такі хвилини мене завжди переслідувала думка: «Я буду належати тільки Богові». Коли молоде подружжя складало клятву вірності, я говорила собі: «Господи, я люблю тільки Тебе і тільки Тебе хочу вибрати». Колись я навіть була за дружку на весіллі моєї двоюрідної сестри і мала чудового «кавалера». Але почувала себе якось незручно. Крім урочистого настрою, відчувала щось на зразок туги, смутку. Мої думки й праг­нення були спрямовані на зовсім інше... Я відчувала постійне прагнення чистих благ, чистої любові. Я ніколи не захоп­лювалась такими розвагами, як вечоринки, екскурсії та інші приємні речі, до яких так охочі дівчата. Тоді я лише на­половину відчувала себе вдоволеною. Чогось мені бракувало. Те «щось» з часом стало «Кимсь». Так Бог увійшов у моє життя. Я дійшла переконання, що створена для цілковитої присвяти себе Богові.

Я не пригадую, щоб коли-небудь противилась волі Божій. В день, коли я зрозуміла, що Він прагне, аби я цілковито присвятила себе Йому, з глибин мого серця радісно про­мовила «так» і вже ніколи не думала про повернення назад.

Мушу однак визнати, що я не завжди виконувала волю Бога: траплялись відхилення, відступи, хвилини слабості й духовного знесилення. Але можу сказати, що в глибині душі я завжди чула голос Бога. Згадка про батька, який чекає свого блудного сина, допомагала мені повернутись до Нього. Бо в певний період, на жаль, надто довгий, я переживала важку кризу. Відчувала сильні спокуси і не завжди була вірною моєму ідеалові чистоти, більше того, часто занепадала духом. Однак думка про чернече життя не зникла. Я ніколи не втрачала віри, не могла її втратити, тому що завше від­чувала любов Бога. В цих безкінечних труднощах я могла втратити покликання.

Та я знаю, що це Бог випробовував мене. Тим часом я дедалі краще почала розуміти слабкість людської натури і велич Божого милосердя. Саме терпеливість і віра Бога, які Він мені явив, підтримували мене у важкий період молодості і щораз більше наближали до Нього, відкриваючи мене для Його любові. Бачачи Його послідовність, коли Він прощав мене в моїй невдячності і невірності, я зрозуміла, як сильно Він любить мене. Був лише один спосіб, хоч і дуже жа­люгідний, щоб виразити Йому мою вдячність: віддатись Йому цілком, тілом і душею, в чернецтві. Завдяки Його ласці я нарешті поборола спокуси і змогла віднайти незворушний спокій - дар Його любові.

Так Бог став для мене «Кимось». Кимось, кого я любила, хто був зі мною, про кого я часто думала і котрому звіряла кожну свою думку щодо майбутнього. «Любити тільки Тебе, мій Господи...» - ця прекрасна пісня завжди мене глибоко зворушувала. Я відчувала в собі її повний зміст. Любити Господа, служити Йому - ось ідеал мого покликання.

Мені довелось подолати багато труднощів, перш ніж я досягла свого ідеалу. Труднощі ці були морального харак­теру. Потім був спротив зі сторони моїх батьків; особливо батько робив усе, щоб відвернути мій намір. Зрештою вони керувались добрими намірами, адже хотіли бачити мене щас­ливою. Віддати Богові єдину доньку, ради виховання якої вони багато чим жертвували - це, безперечно, була ласка, яку Учитель прагнув явити їм.

Але вони зовсім не розуміли досконалості чернечого жит­тя. Через різні підходи до цієї справи виникало багато непо­розумінь, дуже прикрих як для мене, так і для них. Часто поставали серйозні суперечки, які приносили страждання усім нам, і хоч ми й дуже любили одне одного, однак завда­вали собі взаємних прикростей. Батьки дорікали мені, що я їх не люблю, бо хочу їх покинути, що я невдячна й не маю до них серця. Чому я хочу їх покинути? Чи мені вдома погано? Чи я не маю всього, чого прагну? Якби я мала хоч трохи серця, повторювали вони, то не зважилась би на такий крок... Подібне часто закидають душам, які прагнуть покинути все заради Христа. Чи ж не сказав Ісус, що аби піти за ним, треба боротись з домочадцями? Як добре я відчула правдивість цього розділу Євангелія! Ця боротьба, що тривала кілька років, була дуже важкою, бо я дуже любила своїх батьків. Щоденно щось підштовхувало мене до думок на цю тему, викликаючи болісні суперечки. На біду, в мене був «нер­вовий» характер, і сімейні сцени довели мене до хвороби. Я була надто вразливою, а мої нерви вичерпались... Коля бать­ки зрозуміли це, то піддали мене лікарському обстеженню. Жоден з трьох спеціалістів не міг сказати, що зі мною таке. Я ж знала чудово. Знала, що як тільки покину дім, все прийде до норми. І так дійсно сталося.

Труднощі спіткали мене і в школі, особливо на додат­кових курсах, і в ліцеї. Я дійсно дуже страждала в цьому середовищі, в котрому, мені здавалось, Бог був відсутній. Страшенно довго тягнулись ці роки. Я не могла знайти Бога і почувалась сама не своя. Не вистачало мені «Когось». Я побачила, як середовище деяких шкіл може вплинути на душу молодої людини та завдяки осяянню Божому багато чому навчилася. Ці випробування Бог вчинив для того, щоб наставити мене на шлях, який мав привести до Нього. В такій атмосфері легко було забути про свій ідеал: якщо я змогла вистояти, то завдяки Його підтримці.

Потім я працювала в конторі, пізнаючи цим самим інший аспект буденного життя. Знаючи, що Бог чекає мене де-інде, я швидко покинула цю роботу. Я скрізь відчувала потребу в Богові, без нього я ледве животіла. Та і в цей період безліч світла й ласки зійшло на мене. Бог справді є добрим Пасти­рем.

У мене ніколи не було враження, що ставши черницею, я виберу життя, позбавлене любові. Навпаки, власне в монасти­рі я знайшла Любов. Це Вона привела мене сюди. Бог дав ме­ні відчутні докази своєї любові. Зустрічі з Ним були хвили­нами справжнього щастя. Між моєю душею і Ним встанови­лося щось на зразок інтимного зв'язку. Справжня радість та величезне щастя наповнювали мою душу під час молитви. Я й подумати не могла, що в моєму житті немає любові.

Я мусила зректися тої любові, якої у звичайному житті прагне багато жінок, але це здавалось мені дрібницею в порівнянні з тою великою Любов'ю, яку я знаходила скрізь. Бог справді є Любов, як говорить святий Іоан. Утопаючи в лю­бові, чи ж могла я вважати, що любов покинула моє серце? Та я мандрую загадковим полем і не всі мене зрозуміють.

Знаю, якій дискредитації піддається чернече життя, як легковажно сприймає його багато людей. Чула, як повто­рюють дурниці про речі, які для мене є святими. Усім серцем я молюсь за тих дівчат, котрі повинні вести боротьбу, аби могти відповісти на заклик Бога.

Для мене життя в монастирі - це передусім цілковита відданість Богу, присвячення Богові усього нашого єства: тіла, серця, думок, душі.

Обітниця бідності звільняє нас від схильності до мате­ріального добробуту й дозволяє нам природно й невимушено звернутися до реальності духовного світу.

Обітниця чистоти звільняє наше серце від людських при­в'язаностей не для того, щоб ми гордували ними й не від­чували їх, а тому, що нашим обов'язком в Церкві є любити Бога, і то любити Його неподільно.

Обітниця послуху звільняє нашу волю від небезпеки зло­вживань свободою для цілей особистих та егоїстичних, від гріха надмірної незалежності і робить її підвладною волі Бога. Наші наставники є для нас лише посланцями Бога і мають значення тільки у їх зв'язку з Богом.

Все, абсолютно все, робиться з любові до Господа, в поко­рі і повній підлеглості. Таке життя здається мені прекрасним, задовольняє глибокі прагнення моєї душі. «Де є любов, там нема труду, а якщо є труд, він сам переросте в любов»(Наслідування Христа).

Послушниця з товариства, що

займається проповідництвом

(одиначка, 23 роки)

У пошуках Бога

Сестра Мері Жан народилась у Сан-Франциско. В дитинстві була охре­щена в англіканській церкві, деякий час належала до секти Вчених Хрис­та, потім знову повернулась до ан­гліканської церкви. Зусилля в пошу­ках правди привели її до католи­цької віри. Вступила до Товариства Сестер Святого Йосифа, яке зай­мається проповідництвом, працею в лікарнях та іншими милосердними справами.

Я не була язичницею. Я знала, що на пагорбі навпроти нашого дому у великому сірому будинку жили люди, які молилися Богові, і серце моє сповнювала радість, коли до моїх вух вітер доносив мелодію дзвонів. Та я не знала, що коли-небудь моє серце наповниться радістю вже не від звуків цієї простої мелодії, а від того, що я почую послання ангела, яке нагадуватиме цю мелодію. Я знала Бога, але знала Його мало й слабо, як дитина, що ледве вміє проказати: «Я іду спати». Ще трохи пізніше я пізнала Його за дещо незвичних обставин, коли, наприклад, під величезними дубами знаходила пташку, що випала з гнізда, і я ставала на коліна, щоб помо­литися над старанно виконаною могилкою, або затримува­лась, щоб помилуватися долиною, вкритою білими квітками, які нагадували мені наречених У такі хвилини я любила затримуватись, споглядаючи Бога, вдивлялась в небо, нама­гаючись краще Його пізнати. Мені розповіли, що в дитинстві я була охрещена, тому коли у неділю в євангелістській церкві я чула щось про Христа, то відчувала свою велику близькість до Нього. Та я не вміла пояснити собі, чому плакала моя бабця, побачивши на моїй шиї золотий хрестик, і чому вона сказала моєму батькові, щоб замість хрестика дав мені сер­дечко. Хоч мені не було ще й семи років, самотність змусила мене шукати приятеля. Бог тихим голосом звернувся до мого серця і допоміг заповнити в ньому пустку.

Чому я стала черницею? Кажуть, що найкращі друзі - це старі друзі, а я ще в дитинстві почала звертатись до Бога. Як тільки я досягла потрібного віку, то стала лекторкою в протестантській церкві Вчених Христа. Тоді мені здавалось, що цей крок найбільше наблизив мене до Бога. Коли прожиті роки я вже записувала двома цифрами, мій малий світ став знову трагічним. Не знаю, як це пояснити, але мене більше не вдовольняли «методи» й «докази» того кредо, на якому базу­валась моя віра і моя любов до Бога. Я втратила віру! Я знала, що повинна любити Бога і служити Йому. Але як? Де?

-  Роби, як знаєш, - тільки й сказала моя мати, знизавши плечима.

Я пригадала собі моє хрещення і відважилась ще раз зайти до англіканської церкви. Мій батько теж був цієї віри, та я не бачила його вже багато років і мені заборонили з ним зустрічатися. Але то він записав мене до цієї церкви, і я вирішила його наслідувати. З нетерпінням я чекала неділі. Несміливо, але з надією в душі, я зайняла місце на вщерть заповненій лаві. Кожна молитва, кожен ритуал, кожен гімн викликали моє захоплення.. Незабаром мій голос приєднався до хору інших голосів. Коли я перший раз сіла за малий орган і заграла «Вперед, Христове воїнство», мені здалось, що небо схилилось наді мною, щоб поцілувати мене. Тут я, на­решті, знайшла Бога, а моя любов до Нього стала палкішою і більш дитячою.

Одного літнього дня я була в гостях у подруги. Під час нашої розмови вона побіжно зауважила:

- Наступного тижня приїздить моя тітка. Вона черниця.

- Черниця? - здивувалась я. Чи ж існують ще сьогодні жінки, котрі вступають до монастиря?

Мені здавалося, що ті окремі постаті в чорних рясах, які часом могла здалека бачити, це залишки древностей, імпор­тованих з Європи. Єдиною, яку я знала трохи ближче, була моя двоюрідна сестра, яка зіграла роль ігумені у відомій п'єсі «Диво». Якось я пішла до міського театру, щоб послухати, як вона співає. Я була в захваті від її фіолетового кольору ряси і великої вуалі. З її уст плила чудова мелодія «Аве Марія». Я тут же вирішила, що якщо в Америці є монастир таких сестер, яких представляла моя кузинка, то я б знайшла там своє місце. Але невдовзі забула про цей намір, бо була впев­нена, що такого монастиря нема. Сестри ж англіканської церкви здавались мені містифікацією інших, справжніх сес­тер, тих, що були раніше. Тож я вирішила:

-  Ніколи не буду носити такого одягу!

Але тут трапилась нагода, вона ввійшла просто до мого дому.

Якось пополудні мене попросила одна знайома, щоб я пішла з нею до колегіуму Святої Марії. Нарешті я мала нагоду зблизька побачити черниць-католичок, про котрих вже багато чула, вбраних у величезні ряси, які є відзнакою достойної традиції. Дорогою наша розмова набрала характеру лекції з катехизму. Ступивши на просторе подвір'я і на­ближаючись до оповитої зеленню будівлі, я почувала себе як Колумб, який робив перші кроки на новому континенті. Сес­три виявились звичайними людськими істотами!

Як і я, вони входили в монастир через те саме подвір'я, з тою лише різницею, що вони там лишались. Ми дійшли до воріт будівлі. Нам відчинила одна з сестер і запросила до се­редини. Візит був короткий. Я бачила лише воротарку і другу сестру, з котрою хотіла порозмовляти моя товаришка. Бог, напевно, хотів посміятися з моєї цікавості, бо саме ця сестра стала потім директоркою школи, в якій я вчила дітей. Поки­що я була розчарована. Скромна співрозмовниця і корот­кочасні відвідини каплиці не змогли розвіяти моїх упере­джень.

Що стосується моїх зв'язків з Богом, то я була цілком ними задоволена. В час цього стану блаженства з моїх уст злетіла ще одна фраза:

- Я ніколи не стану католичкою!

Несподівано моя мати повідомила мене, що надійшов час вона вважає, прийняти віру, в якій була вихована вона сама. Перед тим однак аніскільки не потурбувалася, щоб я озна­йомилась з релігією, котру вона покинула ще в молодості.

Ні, я й чути не хотіла про те, щоб стати католичкою. Та коли переді мною постала проблема, щоб знайти колегіум з інтернатом, то я відразу ж подумала про величну й тиху будівлю колегіуму Святої Марії і прийняла таке рішення:

-     Хоча це й католицький колегіум, я хочу до нього за­писатись.

Не минуло багато часу, як я вже стояла на колінах біля мармурових балясинок в каплиці колегіуму, щоб прийняти умовне хрещення. Роз'яснення деяких історичних фактів добре обізнаною в цих справах сестрою, кілька місяців нав­чання та Божа ласка сотворили чудо. Які чудові краєвиди простиралися переді мною з цього пагорба!

-      Як ти себе почуваєш? - ввічливо запитав мене свя­щеник.

-     Відчуваю, що я нарешті знайшла свій дім!
Більше мені було нічого додати.

Чому я стала черницею? Тому що дуже швидко усві­домила, що не розумію Бога в усій повноті, так як я прагнула цього. Треба було піднятись набагато вище. Як майже всі мої гімназійні подруги, я теж була зачарована історією життя Маленької Квіточки. Прочитавши автобіографію святої Тере­зи, я почала умертвляти свою плоть, щоб знищити власне «я». Слово «монастир» мало для мене лише одне значення - Кармель (Кармель — гора в Палестині, де було вперше, у XII ст., засновано чернечий орден кармелітів).

Всяка інша форма чернечого життя була для мене неприйнятна. Однак помимо моєї найбільшої поваги до цієї форми монастирського життя, одного дня я мовила вголос:

- Повірте, таке життя не для мене!

У хвилину, коли я промовляла ці слова, здавалось, що я чую тихий голос першого заклику Бога. Я сама прийшла до каплиці і почала вдивлятися у фігурку маленького Ісуса, так ніби я ніколи її до цих пір не бачила. Ісус тримав у руці від­криту книгу, в якій золотими літерами було написано: «Іди й наслідуй мене». Мені здавалось, що ці слова написані і в мо­єму серці. З того часу в мене не залишилось жодних сумнівів. Я була впевнена , що Бог у тиші покликав мене. Це був той самий Бог, якого я вперше пізнала, вдивляючись на небосхил з вікон нашого дому на пагорбі, а потім в години самотності мого невеселого дитинства і в бурхливі дні, коли я пере­свідчилась у фальшивості того, що було для мене найдорож­чим. Бог кликав мене. Та хоч я й усім серцем відгукнулась на Його поклик, мета здавалась мені ще дуже далекою.

Моя любов до Бога слабшала. Я нерозважливо наразилась на небезпеку втрати покликання - цього дару невимовної любові Господа. Дві любові, на диво суперечливі, супро­воджували моє життя. Та озираючись тепер у минуле, мені здається, що то Він послав мені ці дві любові, або дати мож­ливість краще служити Богу тим життям, яке Він для мене вибрав.

Єдиним моїм прагненням завжди залишався Кармель. Тим часом спливали місяці на тихих хвилях гарячих молитв і прагнень, серед веселого потоку життя в колегіумі та сумних годин вдома; а ще була чарівна подорож до Південного моря. Так, я не раз падала і збивалась з пуття, але завжди вірила в існування єдиної справжньої Любові, яка б'ється, щоб здо­бути наді мною перемогу.

Бажаючи дотримати слова, яке дала своїй сім'ї, я закін­чила перший рік навчання в університеті. Тепер треба було зробити перший крок. Але поки що я не бачила жодного відповідного моменту. Одного разу, питаючи у священика якоїсь ради, я сказала, що не відчуваю жодного благоговіння перед святим Йосифом. Та я знала, що власне з цієї хвилини стала почесною гвардією нашого покровителя Ісуса Христа. Знаючи це, я відчувала себе пригніченою й розчавленою. Якщо Бог хотів від мене саме цього, то я не мала кращої можливості, щоб виказати Йому свою любов. Нагода, якої я довго і марно чекала, була поруч, досить було мені вимовити: «Нехай станеться».

Першого вечора, коли я стояла на колінах в каплиці Святої Марії, в моїй голові роїлися спогади минулих тижнів.

- Але навіщо? Ти не підходиш для цього! Що стосується
грошей - то можеш дістати стипендію... - так розмірковували
мої подруги, викладачі і директор. Лише найближчі подру­
жки, які, зрештою, не були католичками, розуміли, що я
сказала цілком серйозно:

- Люблю Бога понад усе!

• Вони назавжди залишились у моєму серці, і я впевнена, що Бог поблагословить їх за добрі поради.

Ні, справа була не в тому, що мене турбувало спасіння душі, чи забезпечення пристойної смерті, чи щось інше. Це були речі, про які я повинна була дбати, якщо б навіть зали­шилась в миру. Я стала черницею з любові, тільки з любові.

Ну, а як же монастир, до якого я так прагнула вступити? Так, сестра-кармелітка має сад троянд, за котрим вона догля­дає, та мої троянди - це живі й усміхнені дівчата, що пахнуть цнотою віри, і моїм завданням є опіка над ними. Спогля­дання? Кожного року відкриваються нові можливості від­найти Його лик на молодих обличчях. Повнота Божої лю­бові? Тільки досягнувши стану абсолютного єднання з Ним, а станеться це лише у вічності, я пізнаю всю повноту Бога. Я зрозуміла, що щастям є саме зусилля, щоб досягти цього єднання і що найсильніша любов проявляється у сповненні волі Божої.

Сестра Мері Жан, США

Чорна мучениця доброчесності

Молодість і покликання

Коли Павлові VI представили кандидатів і кандидаток для благословення, він, напевно, сказав з нотками розча­рування:

- Ще один італієць, француз, іспанець... Я б хотів бачити кольорових служителів Бога, з третього світу.

У 1985 році Африка вітала піднесення на вівтар однієї зі своїх доньок. Під час своєї апостольської подорожі до Афри­ки Ян Павло II відвідав Заїр, де 15 серпня в Кіншасі оголосив святою Ануаріт Клементину Ненганета, яка прийняла муче­ницьку смерть, боронячи віру і доброчесність.

Ануаріт Ненганета народилася 29 грудня 1939 року. Ану­аріт - це її прізвище, а Ненганета - ім'я. Її батько, Алісі Батібоко, і мати, Ісуд Жюльєн, були язичниками. Проте мати після короткого навчання катехизму була охрещена, а разом з нею і її чотири доньки.

Мати, хоч і була неписьменною, так само, як і батько, віддала своїх доньок до місіонерських шкіл. Усі чотири закін­чили середню школу, а потім учительські курси. Завдяки цьому вони могли вчити дітей у місіонерських школах.

В молодості сестри Ануаріт пережили сімейну трагедію. В 1955 році їх покинув батько. Причиною було те, що дружина не народила йому сина. За звичаєм племені банту народження самих лише доньок, так само як і безплідність, вважалось свого роду нещастям і давало чоловікові право покинути жінку. Амісі, який працював водієм, насамперед відібрав посаг, який він заплатив батькам дружини за неї, а потім зв'язався з іншою жінкою. Але і вона народила йому лише трьох доньок. Та він обов'язково хотів мати сина і взяв собі третю жінку, але вона виявилася безплідною. І тільки беа­тифікація (зачислення до лику святих) доньки вплинула на нього, що він повернувся до своєї першої жінки і разом з нею був прийнятий Святим Отцем.

Ануаріт з дитинства відвідувала школи при монастирях. Там вона дуже прив'язалася до сестер. Навіть неділі і свята вона проводила серед них, допомагаючи по господарству. Тож нічого дивного, що на сімнадцятому році життя вона ви­рішила стати черницею. Її вибір впав на Товариство Святого Сімейства, це було товариство африканського походження. Вона була прийнята до постулату, а потім відбула два роки послушництва. Була сповнена завзяття й запалу. Охоче займа­лася домашньою роботою. Крім нотаток на тему аскетизму, в її записах були також докладні рецепти приготування тіста і різних солодощів. Пізніше вона охоче пекла їх і дарувала своїм знайомим. Брала участь в організації таборів для афри­канської молоді.

У серпні 1959 року у віці двадцяти років Ануаріт склала свої перші обітниці. Тоді ж як черниця одержала ім'я Кле­ментина; з того часу її знають під цим іменем. Уся родина з подарунками прибула тоді на цю урочисту подію. Батько з цієї нагоди подарував їй кілька курей і козу. Сестра Кле­ментина побоювалась, щоб при зустрічі не зчинилася сварка між батьками, які не жили разом. Та все обійшлося щасливо.

Протягом кількох наступних років Клементина працювала вчителькою. Крім того, вона змогла закінчити додаткові курси, які надавали їй право викладання в школі для май­бутніх учителів.

Початок збройної боротьби

В 1960 році, тобто через рік після прийняття сестрою Клементиною обітниць, Конго дістало свободу. Бельгійці передали правління країною в руки її мешканців. Та свобода не принесла їм ані миру, ані добробуту. Розпочались сутички між різними провінціями та племенами. Найбагатша провінція Катанга, якою управляв Моїз Чомбе, намагалась відокре­митись від решти країни. Інші ж політики, такі як Патріс Лумумба, якого було вбито в 1961 році, а після нього Мулеле, хотіли повністю викоренити бельгійські і взагалі західні впливи. Проти них виступив підтриманий бельгійцями Мобу­ту. 1964 рік був для Конго періодом анархії, хаосу і боротьби.

Північно-східну частину Конго, теперішній Заїр, захопили прихильники Мулеле, які називали себе «сімба» - леви. Вони намагались, часто кривавими методами, ліквідувати будь-які європейські впливи, а в багатьох випадках і вплив хрис­тиянства. Було знищено багато лікарень, шкіл і храмів, збу­дованих за часів правління бельгійців. У 1964 році 116 свя­щеників, 38 черниць і 29 ченців загинули мученицькою смер­тю. У великій більшості це були місіонери і місіонерки, пере­важно бельгійці. Загинуло також сім чорних священиків і дві черниці.

На території Заїру, захопленій сімба, працювали сестри з Товариства Святого Сімейства, серед них — сестра Клементи­на. Сестри з чорною шкірою менше наражались на знущання й насильство, ніж з білою. В цей період вони проживали у двох місцевостях: у Вамба, де знаходилась єпархія, та у віддаленій від неї на .60 кілометрів Бафвабака. У Вамба бунтівними сімба командував Клеменс Кабасале. Він був ревним католиком і доброю людиною. Час від часу він від­відував як чорних, так і білих, прибулих з Європи сестер, запевняючи, що їх ніхто не скривдить. Коли чорні сестри Товариства Святого Сімейства виявили бажання покинути Вамба, щоб приєднатись до своїх сестер в Бафвабака, він не радив їм цього робити. Присутні запам'ятали його Слова:

- Не покидайте Вамба. Люди поставляться до вас з пова­гою. Сімба теж, коли побачать ваші ряси, не зроблять вам нічого поганого. Ви, котрі вирішили піти за Господом, ви б хотіли іти за Ним лише в ясну погоду? Як вчинив Господь наш Ісус? Чи втік Він, коли євреї прийшли по Нього? Ви як прекрасне дерево: побачивши його, перехожі вигукують: «Яка краса!». Сімба теж серед них. Вони теж хочуть, щоб ви зали­шились з ними. Залиштесь! А якщо ви загинете, то станете мученицями. Хіба було б погано, якби Конго мало своїх мучениць?

Однак йому не вдалося захистити місіонерів-європейців від сімба, якими командували інші офіцери. У Вамба загинув мученицькою смертю єпископ Джозеф Вітболс. І десятеро білих місіонерів, серед них - двоє лікарів, які працювали в лепрозорії. Білі ж сестри, які зібрались тут з навколишніх місій, стали жертвами насильств, про які місцеве населення тепер соромиться згадувати. Коли добрий офіцер Кабасале загинув у бою, сестри Святого Сімейства взяли під свою опіку його малого сина Емануеля, прийнявши у свою уста­нову.

Викрадення сестер

Сестри Святого Сімейства у Вамба не постраждали під час воєнної завірюхи, але їх подруги у Бафвабака пережили багато трагічних хвилин. 29 листопада перед їх монастирем зупинилась вантажівка із загоном сімба, озброєним кийками, луками та ножами; двоє солдат мали карабіни. Їх командир Сегбанде, жінкою, чи, вірніше, коханкою якого була одна з вихованок сестер на ім'я Тереза, спокійним голосом пові­домив:

- Відвеземо вас до Вамба. Там вам буде безпечніше. Пізніше виявилося, що він був темним типом: без кінця намовляв сестер до ближчих стосунків з людьми сімба. Од­нак він дозволив сестрам взяти з собою найнеобхідніші речі і наказав їм сідати в автомобіль разом з солдатами. З Бафвабака виїхало 18 черниць, 9 послушниць і 7 постуланток. Серед них були: головна ігуменя Леонтина, мати-ігуменя Меланія і наставниця послушниць Ксавера. В дорозі сестри зрозуміли, бачачи грубу поведінку «солдат, що ті зовсім не сповнені добрих намірів. Щохвилини від них можна було почути щось на зразок:

-   Маємо гарних заложниць. Вночі ніхто з нас не буде
нудьгувати. •

Проте не всі себе так поводили. При переїзді через міст на річці Маїка командир місцевого підрозділу запевнив:

-   Не бійтеся, нічого поганого вам не зроблять.

Один із супроводжуючих їх сімба на ймення Жерар мо­лився разом з сестрами і намагався стримувати своїх то­варишів.

Сімба вирішили зупинитись в селищі Пава, маючи намір вбити доктора Лемберта Светса, директора лепрозорію, одно­го з найвідоміших спеціалістів у боротьбі з проказою. Тут вони дізнались, що його вбили інші ще три дні тому і поїхали далі. По дорозі їм трапився автомобіль, в котрому їхали полковник Йума і його начальник, полковник Нгало. Машини зупинились. Сестрам було наказано зійти з вантажівки і вклонитись полковникові Нгало. Коли полковникові Йума здалося, що одна з сестер робить це недбало. Він розлютився:

-   Зніміть ваші чотки і хрести. Ваш Бог не білий. Бог
чорних - Лумумба. Ми не вб'ємо вас, бо ви одного з нами
кольору шкіри. Але мусите зняти ряси і вдягтись, як інші
жінки.

Сестри боронились як могли, але сімба позривали з них хрести і чотки і покидали їх в пісок. Нгало демонстративно потоптав їх ногами під вигуки прокляття й блюзнірства солдат. Та сестрі Клементині вдалося сховати статуетку Матері Божої в кишені ряси. З подальших розповідей свідків відомо, що полковник Нгало наказав полковникові Йума привести до нього на ніч сестру Клементину, яка йому дуже сподобалась. Тому замість Вамба, як обіцяли сестрам, їх відвезли до віддаленого на 100 кілометрів селища Ісіра, де у Нгало була своя вілла.

Спочатку сестер розмістили на віллі полковника Йума. Вони знову були змушені вислуховувати грубощі на зразок:

-  Ці красиві дівчата живуть, не приносячи жодної користі,
замість того, щоб народжувати дітей. Побудуть тут тиждень,
то всі завагітніють.

Через годину сестрам наказали перейтидо іншої вілли, де було багато кімнат. Спочатку полковник Йума, а потім його колега полковник Оломбе намагалися вмовити сестру Кле­ментину, щоб вона пішла на ніч до полковника Нгало. Сестра  Клементина і головна ігуменя рішуче противились цьому. Головну ігуменю пробували замкнути в іншій кімнаті. Коли вона боронилась, її били по лиці. Один з сімба зірвав вуаль з голови сестри Клементини.

Мучеництво

Після вечері, до якої сестер змусили, полковник Оломбе взяв сестру Клементину за руку і заштовхнув в автомобіль, щоб відвезти до полковника Нгало. Для себе ж вирішив взяти на ніч сестру Бокума і теж заштовхнув її в машину. Коли він на хвилину відійшов, обидві сестри вийшли з авто­мобіля. Повернувшись, він розлютився і став бити і штовхати ногами обох сестер. Бажаючи уникнути повторного заштов­хування в автомобіль, сестра Клементина сказала:

-   Я не хочу вчинити гріха. Якщо хочеш, то вбий мене.
Повторила це кілька разів, та Оломбе бив її ще сильніше,

не зважаючи на те, що поруч стояли головна ігуменя і мати-наставниця. Сестра Клементина звернулась до нього зі сло­вами:

-   Пробачаю тобі, бо ти не відаєш, що твориш.

Оломбе, який вже цілком втратив над собою контроль, вирвав з рук солдати, що стояв поруч, гвинтівку і став бити сестер прикладом. Сестрі Бокума він зламав руку і та, втра­тивши свідомість, впала. Через хвилину, ціла в синцях із закривавленою головою, впала непритомною сестра Кле­ментина. Так лежали вони з чверть години.

Двоє сімба, що спостерігали цю сцену, побоюючись, що знавіснілий Оломбе може вчинити щось непередбачене, захо­вали його гвинтівку. Не знаходячи гвинтівки, Оломбе ще більше розлютився і почав кричати:

-    Сімба! Ходіть швидко сюди! Тут проти мене готується
якась змова.

Підійшло двоє молодих сильних сімба.

- Яку маєте зброю? - запитав їх Оломбе.

- Ножі, - відповіли ті.

- Проткніть сестру! — наказав він.

- Котру?

- Клементину Ануаріт!

Після чотирьох сильних ударів ножем сестра Клементина, тихо зойкнувши, впала. Тоді Оломбе вихопив револьвер і вистрелив у вже непритомну жертву.

Цю сцену спостерігали головна ігуменя і мати-наставниця. До останньої Оломбе звернувся зі словами:

-    Тебе я теж зараз вбив би, якби ти не була медсестрою.

Сестра Меланія носила відзнаки сестри Червоного Хреста. Потім Оломбе звернувся до обох сестер.

-   Йдіть до своїх сестер і скажіть їм, щоб були готові. Я вб'ю їх усіх.

Мати-наставниця пішла до зібраних в одній кімнаті сестер і переказала їм те, що почула. Потім зняла з себе відзнаки Червоного Хреста і сказала, що хоче вмерти разом з іншими. Готуючись до смерті, сестри вибачались одна перед одною за те, що не завжди цілком виконували обітницю любові і ка­зали:

-   Незабаром ми умремо і підемо до неба, то ж підемо з
радістю.

А сестра Ксавера, наставниця послушниць, запропонувала:

-   Подякуймо Богові, співаючи магнифікат, бо маємо вже першу мученицю з нашого Товариства.

Сестри співали на три голоси. У цей час ввірвався Оломбе і закричав:

-   Перестаньте! Просите Бога, щоб мене вбив?

Сестру Хелену, яка продовжувала співати, він вдарив прикладом так сильно, що та втратила свідомість.

Здавалося, лють почала вивітрюватися, й Оломбе наказав черницям:

-   Візьміть тіло своєї сестри.

Коли несли сестру Клементину, у неї хоч слабо, але ще билося серце. На кілька разів голосно вимовлене її ім'я вона не відповіла. Залишаючись непритомною, вона через кілька хвилин померла. Була перша година ночі 1 грудня 1964 року. Оломбе покликав водія і наказав кількох серйозно поранених сестер відвезти в лікарню. Разом з ними він наказав піти, як медсестрі, сестрі-наставниці.

Та знову злий дух увійшов у полковника Оломбе. Він покликав кількох сімба і разом з ними пішов до сестер. Нака­зав забиратися геть двом старшим сестрам - головній ігумені і наставниці послушниць. З решти молодих сестер позривали ряси, роздягли догола і до самого ранку били й знущались над ними, як тільки хотіли. Та жодна з них не дала себе зґвалтувати.

Перед світанком сімба сказали:

-  Нам не доводилось бачити жінок з таким твердим сер­
цем, як ваше. Ви мусите бути відьмами. Вертайтеся до свого
дому в Бафвабака.

Сестри просили, щоб їм дозволили забрати з собою тіло сестри Клементини. Та вони не погодились на це, боячись обурення місцевих жителів. Проте дозволили її обмити й одягнути, а потім вивезли й неподалік поховали. Робили це потайки, щоб жителі села нічого не вгледіли. Сестер же спочатку відвезли до їхнього дому в Бафвабака, а потім до Вамба, де вони щасливо дочекались кінця війни.

Подальша доля полковника Оломбе

Бельгійці, побоюючись за життя білих людей, які зали­шились на цій території, з допомогою парашутистів оку­пували найбільші міста й стратегічні пункти. За ними йшли війська генерала Мобуту. Вже 9-Ю грудня 1965 року його підрозділи зайняли Ісіро, місце мученицької смерті сестри Клементини. Погано озброєні сімба тікали в ліси, переважно не чинячи опору. Декотрих однак було взято в полон. Через деякий час, точна дата невідома, було схоплено також пол­ковника Оломбе. Його засудили до смерті, але вирок не був виконаний. Здається, з метою досягнення миру й національної згоди спійманих сімба не піддавали надто суворому пока­ранню. Особливо утримувався від цього Іосса, чорний коман­дир підрозділів, які зайняли Ісіро і схопили Оломбе. Іосса був доброю і лагідною людиною. Тепер він генерал у відставці і виконує обов'язки духовного отця протестантської пастви. Смертний вирок полковникові Оломбе було замінено на п'ять років ув'язнення. Через деякий час йому навіть дозволили воювати в армії Конго під командуванням генерала Мобуту.

У 1968 році Оломбе в одязі в'язня - невідомо, чи дістав відпустку, чи був достроково звільнений - з'явився в голов­ному монастирі Товариства Святого Сімейства. Намагався говорити з сестрами і просив їх про матеріальну допомогу. Хворий і передчасно постарілий, він був тінню колишнього сильного мужчини. Просив у сестер пробачення зі словами:

-   Сестра Клементина вмерла, бо так хотів Бог. Добрий Бог.

Сестри, багато з яких були свідками мучеництва, від­повіли, щоб він просив Бога пробачити йому.

-   Ми пробачаємо тобі, як пробачила сестра Клементина. Потім вони дали йому поїсти.

У подальшій розмові Оломбе розповів деякі подробиці подій тієї ночі 1 грудня. Ось його слова:

-   Перед тим я курив індійську коноплю. Коли побачив, що Ануаріт не хоче йти до Нгало, то почав просити її прийти до моєї кімнати, щоб вона стала моєю коханкою. Сестра Клементина була вбита через те, що не хотіла бути коханкою Нгало, а потім моєю. Через два дні, коли скінчилась дія наркотику, я зрозумів, що вчинив погано.

Як оцінити вчинки сімба і полковника Оломбе? Більшість з них свого часу відвідували місіонерські школи і були охре­щені. Були серед них - як згадувалось - і добрі люди, які на­магались захистити місіонерів. Однак більшість з них були дуже нестійкими християнами, які нічим не відрізнялись від своїх язичників. Надто під час боїв сімба повсюдно вживали наркотики і алкоголь. Вони діяли в стані постійного збу­дження і часткової неосудності. Сам Оломбе теж був христи­янином, подібно до Олександра Серенеллі, вбивці Марії Горе­тті. Він закінчив протестантську школу і одержав диплом вчителя початкової школи. Його батько був вождем неве­личкого села, багатієм, двадцять разів женився і мав сорок вісім дітей. Одна з сестер його матері була жінкою Лумумби.

Оломбе, на думку європейців, що його знали, був люди­ною примітивною, підозріливою, здатною на непередбачені вчинки і не владною над своїми пристрастями. З дріб'язкових приводів він вбив багато підлеглих йому сімба.

У 1985 році, році беатифікації сестри Клементини, згідно з повідомленням преси, Оломбе жив у Кіншасі, столиці Заїру, в домі одного з своїх приятелів. Часто навідувався до парафії, де було збудовано храм на честь його жертви. Матеріально його підтримував священик парафії Джанкарло Магні, іта­лієць за походженням. Оломбе й надалі залишався людиною примітивною, незважаючи на виражену ним на словах шану до сестри Клементини. Його дружина і шестеро дітей жили за тисячі кілометрів від Кіншаси. Він вирішив жити подалі від них, у місті, де, як говорив, мав різні вигоди: електрику, водогін і радіо.

Сильний вплив на вчинки сімба мав також патріотичний фактор, що виражався у гніві на бельгійський колоніалізм і бажанні повного звільнення від європейських впливів. Навіть генерал Мобуту, який завдяки бельгійцям одержав перемогу над сімба, керуючись намірами цілковитої африканізації кра­їни, через кілька років свого правління відібрав у церкви школи й лікарні. Однак виявилося, що протягом кількох років адміністрація Заїру так зруйнувала ці школи й лікарні, що Мобуту був змушений знову просити церкву, щоб взяла їх під свою опіку та, завдяки допомозі Заходу, відновила.

Сестра Клементина і африканська церква

Після опису подій та їх історичного фону треба сказати кілька слів про духовну постать сестри Клементини і зна­чення її мучеництва для чорної Африки. Ось що пише на цю тему італійський священик Розаріо Ф. Еспозито, павліканець, ревний прихильник беатифікації сестри Клементини. Деякі особливості культури племен банту становлять майже нездо­ланний бар'єр для прийняття християнського вчення і мора­лі. Коли цим особливостям протиставляється християнство з його святими, то результати звичайно бувають нікчемні. Але коли проти них виступає ця молода мучениця африканського племені банту, бар'єри падають набагато швидше. Візьміть, наприклад, прощення і помсту. В африканському світі, так само як і в семітському, не існує поняття прощення. Там панує право помсти: «Око за око, зуб за зуб».

Своїм недовгим життям сестра Клементина дала приклад прощення, якщо їй вчинили зле, і вибачення, якщо вона вчинила прикрість іншому. Коли її, вже непритомну, протк­нули ножем, вона повторила слова Ісуса на хресті: «Господи, прости їм, бо вони не відають, що творять».

Іншим нещастям африканської традиції є так звані «недо­торкані» - «улозі». У випадку якогось лиха, смерті, хвороби чи нещастя нема мови про анонімне зло. Хтось з племені мусить бути в цьому винен. Його треба знайти і вбити, або вигнати з племені, що рівнозначно смерті. Бо нещасний стає «недоторканим», і якщо б хтось хотів йому допомогти, то його теж вигнали б з племені і він став би ще одним «недо­торканим». Коли сестра Клементина Ануаріт працювала вчи­телькою, то дізналась про недоторкану на ім'я Тіполо. Це була маленька дівчинка, на яку звалили вину за всі нещастя, які сталися в селі, а потім вигнали її. Сестра відшукала Тіполо на краю лісу, оточила любов'ю і привела у свій клас. Власним словом і власною поведінкою вона зобов'язала своїх учнів прийняти її і повернути до нормального життя, трак­туючи її, як кожну іншу дитину. Подібне було й з іншим «недоторканими» - хлопчиком на ім'я Поль.

З того часу, якщо якийсь місіонер вчинить так само зі­славшись на приклад їх «сестри банту», то хто ж насмілиться осудити його вчинок? Тим більше, що любов до чорної Горет­ті шириться не тільки серед католиків, а й серед протес­тантів, кімбангвістів і язичників-анімістів.

Останній приклад - покликання. Якщо якийсь хлопець чи дівчина вступає до семінарії чи йде у монастир, то це вважає­ться в Африці вчинком, достойним схвалення. Та коли вона чи він піднімається на вищі східці культури, нерідко трапля­ється, що клан чи плем'я, опинившись у скрутному станови­щі, повертає їх назад додому, щоб вони працювали й заробля­ли на всіх. У цьому випадку для семінариста чи послушника нема іншого виходу, як негайно підкоритись волі племені.

Подібне сталося і з сестрою Клементиною, коли її батько покинув дружину й дітей. Тоді бідна мати сказала своїй дочці-черниці.

-  Ти бачиш, що ми у важкому становищі. Твій батько покинув нас, а твої сестри ще дуже малі. Вернись додому. Будеш вчити дітей у Вамба, допоможеш нам, одночасно, як досвідчена світська католичка, можеш займатися проповід­ництвом.

Аж стрепенувшись при цих словах, сестра Клементина відповіла.

-  Чи не знаєш, що той, хто почав орати, а потім покинув, не достойний Господа? Чи ти забула, що я всім серцем відда­лась Господу? Не повертайся більше до цієї теми. А для покути відмовиш цілу молитву.

Своїм вчинком молода сестра завдала сильного удару по цьому міцно вкоріненому племінному звичаєві. Багато хто тепер зможе зіслатись на нього, рятуючи своє покликання. Бо у випадку дійсної потреби закон любові радить знайти іншу форму допомоги бідній сім'ї.

Віднайдення тіла

Залишається ще питання, що ж сталося з тілом сестри Клементини Ануаріт? Священик Філіп Адійо, чорний капелан сестер Святого Сімейства, часто слухаючи розповіді людей, що були свідками смерті мучениці, став її палким прихиль­ником. Саме він і вирішив відшукати її тіло. Йому вдалось відшукати Боніфація Діконі, водія вантажівки, на якій везли її тіло, і могильника, Яна Мандеі. За його свідченнями, сімба привезли тіло сестри Клементини разом з тілами інших, замордованих того дня, і скинули їх до спільної ями, за винятком одного, щільно загорненого в сувій полотна. Це тіло могильникові було наказано поховати окремо, суворо попередивши, щоб він не відкривав його.

-  Це тіло одного з офіцерів сімба, що загинув у бійці, після сварки зі своїм колегою, - сказали йому.

Коли вони пішли, могильник з цікавості трохи відгорнув тканину і побачив обличчя молодої жінки. Однак тоді він не знав, що це тіло сестри Клементини. Певна пошана сімба до замордованої сестри, що не дозволила їм скинути тіло до спільної ями, та цікавість могильника полегшили пізніше віднайдення тіла.

Ідентифікація знайдених останків не справила труднощів. Сестра була вдягнена в рясу, а в її кишені знайдено статуетку Матері Божої, котру вона сховала, щоб не дати потоптати ногами полковникові Нгало. Тіло, муміфікувавшись, збе­реглось дуже добре.

З піснями й молитвами тіло мучениці було урочисто пере­несено до монастиря. Там було відспівано магнифікат, який не дав доспівати сестрам Оломбе в ніч мучеництва. Коли присутні запропонували відправити Святу Літургію в «білому кольорі», щоб віддати, як святій, честь сестрі Клементині, один із священиків не згодився на це, сказавши:

- Не випереджаймо рішення Риму!

Отже, було відправлено скорботну Літургію. Відбувалось це 16 липня 1965 року, тобто майже через вісім місяців після тієї пам'ятної ночі 1 грудня.

Тепер, коли Іоан Павло II оголосив Клементину Ануаріт святою, можна публічно величати її як Діву і мученицю. До її гробу приходили і щодня приходять тисячі заїрців. Вона показала їм, всупереч поширеним упередженням, що добро­чесність властива і людям жаркої Африки, і при необхідності вони здатні заплатити за неї високу ціну.

Священик Станіслав Кліматевський

У мої плани не входило життя в монастирі

Сестра Марія Гортензія народилась у Чікаго. Належить до Товариства сестер-францисканок Непорочної Діви Марії. Головним завданням Товариства є проповідництво.

Чи знайоме вам це дивне й незрозуміле відчуття, ніби поруч з вами знаходиться хтось невідомий і невидимий, або що хтось стоїть у вас за спиною, тоді як ви думали, що перебуваєте на самоті. Якщо так, то ви повинні зрозуміти мій стан, коли я почула позаду себе в автомобілі, який сама вела, важке дихання. Я була впевнена, що крім мене і мого ангела-хоронителя, в салоні немає нікого.

Подивившись у дзеркальце, я побачили, що заднє сидіння було таке ж порожнє, як і сидіння поруч. І все ж я була певна, що чула чиєсь дихання... Після більш ретельного об­стеження я таки виявила пса-приблуду, який, напевно, ряту­ючись від переслідування, ускочив до мого авто в момент, коли я від'їжджала від католицької школи.

Оскільки частиною моєї праці було забезпечення житлом і допомога нужденним, я вирішила висадити небажаного гостя на першому ж перехресті, на якому помітила гурт хлопчаків, що боксували між собою. Не встигла я відчинити дверцята, як мій пасажир з гавкотом вистрибнув і в ту ж мить кинувся передніми лапами на чорношкірого хлопця з худим обличчям і в подертому вбранні. Не знаю, чи то через мене, чи через пса, а, може, через нас обох хлопець закляк з відкритим ротом і сповненими жаху очима.

-  Чи ти справді людина? - спитав він пошепки.

Тепер я стояла, спантеличено відкривши рота, перед цією дитиною, яка мала сумніви щодо моєї особи.

-  Так, я людина, черниця. А чому ти сумніваєшся? – ледве змогла вимовити я.

Та, гадаю, він повірив, що розмовляє з людиною з плоті й костей.

-  Якщо ти людина, то навіщо носиш таке вбрання? Чи, можливо, ти в цьому плаваєш?

Ми розійшлися приятелями. Він, сподіваюсь, став трохи ближче до Христа і Його найсвятішої Матері. А я ще більш вдячна за ласку покликання, яке щодня дає стільки мож­ливостей, щоб проявляти свою любов до Бога через любов до ближніх. Завдяки особливій ласці Божого милосердя, я є сестрою-францисканкою Непорочної Діви Марії. Мій рідний дім знаходиться в Джольєт, штат Ілінойс. Нашою основною ціллю є проповідництво.

Нелегко пояснити, що означає бути черницею. Прислів'я «Мистецтво пізнається на смак» стосується не тільки кухні, але, напевно, більшою мірою чернечого життя. Вступ до монастиря не означає вибору життя, яке ощасливить вас у далекому майбутньому. Зовсім ні. Це осягнення щастя на цій землі: щастя сьогодні, завтра і особливо тоді, коли Бог буде ласкавий покликати нас до життя страдницького, до наслі­дування Його життя. Дуже добре про це говорила одна стар­ша сестра-ірландка, яка любила повторювати:

-   Богу дякувати, мій ревматизм дошкуляє мені сьогодні сильніше, ніж вчора.

Найдавніші спогади про бажання вступити до монастиря я пов'язую з періодом, коли я вчилась у четвертому класі початкової школи. Моя мати мала звичку переглядати щодня увечері вміщені в газетах некрологи. Щоразу, коли їй трап­лялась родина якогось священика, ченця або черниці, вона не пропускала нагоди зауважити:

- Дивись, це родина, з котрої походить священик!

Або:

- В цій родині є священик і дві черниці. Це чудово!

- Мамо, а хто така черниця? - спитала я.

-Черниця, - відповідала вона байдужим тоном, так ніби цей привілей не міг мати нічого спільного з нашою сім'єю, - подібна до святого на цій землі, так само як фігури в церкві відображають небесних святих.

«Свята тут, на землі!» - ці слова мені не говорили нічого. Якби моя мати сказала, що сестри - це жінки, які грають у м'яча, як це робила сестра Франциска з дітьми четвертого класу під час перерви, це б означало для мене, напевно, те саме. Пізніше, коли я бачила сестру Франциску зайнятою своїм молитовником і молитвами під час прогулянок у монас­тирському дворі, слова «бути черницею» почали набирати деякого змісту.

Якось сестра Франциска розповіла нам історію Чудесного Медальйончика. Пояснила, що саме тільки носіння його при­вертає до тебе Божу ласку.

-  Пам'ятайте однак, що медальйон мусить бути освя­чений.

Та на біду, вона ніколи не здогадалась пояснити нам, як освячується медальйон, і в зв'язку з цим я потрапила у скрутне становище. В мене був один з цих медальйойчиків, і я хотіла дати його татусеві, щоб носив його і таким чином отримав ласку навернення. Мій батько шанував усі релігії, але не визнавав жодної. Я прагнула, щоб він дістав безцінний дар віри.

-  Татку, - звернулась я до нього одного дня, - якби хтось хотів подарувати тобі предмет вартістю більше мільйона доларів, а ти б не знав, що то за предмет, бо він був би закопаний, тобто схований від твоїх очей, чи ти взяв би його?

Я знала, що батько повинен захотіти увірувати. Сестра часто наголошувала на необхідності «згоди волі», аби будь-яка дія набула моральної вартості. Батько збентежився.

- Ти хочеш знати, - спитав, чи хотів би я взяти щось, що вартує мільйон, якби мені це запропонували?

- Саме так, тату!

Він не здогадувався, про що йдеться, але припускав, що я хочу почути ствердну відповідь.

-  Взяв би то одразу, донечко!

Почувши цю рішучу позитивну відповідь, я побігла до церкви. Стоячи на колінах перед святилищем, я прочитала подумки свою першу молитву:

-   Боже мій, він прагне цього. Так, він хоче стати като­ликом. Прагне Тебе і Твоєї Матері, прагне Неба. Але він не знає про це. Це сховане в його мозкові, і він не може цього бачити. Але ти маєш силу повертати зір незрячим. Ти можеш це зробити. Так сказала мені сестра Франциска.

Я взяла в руки чудесний медальйон. Чи був він освя­чений? Можливо, але я хотіла мати певність і вирішила сама подбати про його освячення. Повернувшись додому, я взяла пляшечку, в котрій мати тримала свячену воду. На ній була етикетка з написом: «перед вживанням збовтати!» Вкинувши медальйончик, я струснула пляшчиною так, що аж піна зро­билась. Я хотіла, щоб посвячення було зроблено як треба! Потім піднялася по сходах і, знайшовши куртку батька, зро­била в підкладці невеличкий проріз і всунула туди медаль­йон. Чи ж не сказала сестра Франциска:

-   Достатньо носити з собою медальйончик, щоб отримати багато ласк.

Минуло кілька років. Прийшла пора мого миропомазання, коли я повинна була обрати собі нове ім'я. Про вибране ім'я наш старенький священик мав звичку розмовляти з кожною дитиною. Надійшла моя черга. Я сказала, що хочу взяти собі ім'я Моніка, додавши:

- Іншого імені я не хочу!

А чому? - лагідним голосом спитав священик.

 - Бо сестра Франциска розповідала, що Моніка невтомно молилась, щоб навернути свого сина. Я ж мушу багато моли­тись, щоб навернути свого батька.

Я розуміла необхідність допомоги якогось святого, аби додав мені стійкості й терпіння в молитвах. Тож при пома­занні я дістала нове ім'я Моніка. Та це таїнство означало не лише нове ім'я. Означало прийняття Святого Духа. В мене була подруга, яка часто ходила до причастя, часом навіть щодня. Я брала з неї приклад.

-  Адже, - казала собі, - я воїн Ісуса Христа і мушу вико­нувати важкі завдання.

Мені зовсім неважко було ходити до причастя. Гадаю, що кожна дитина почувається щасливою, коли в неї входить Ісус Христос. Зовсім інакше виглядали справи з моєю доброю поведінкою в школі після причастя. Для мене не було нічого важчого, вчителі вважали мене своїм нещастям. Врешті доко­ри сумління привели мене до такого рішення: або я зміню свою поведінку, або не буду ходити до причастя. Як справж­ня «donna mobile»(мінлива жінка) я змінилась, пішовши з Ісусом на компро­міс. Я пообіцяла Йому, що буду себе чемно поводити в школі аж до десятої години. І дотримала обіцянки на весь час навчання у початковій школі. Пригадую, що мої вчителі не могли пояснити собі моєї недавньої поведінки. Вони мали всі підстави вважати мене істеричною особою, та я не була та­кою. Я діяла під благородним впливом совісті.

Продовжуючи щодня ходити до Святого Причастя, я що­раз сильніше відчувала прагнення виключно й назавжди належати Ісусові.

-  Хто знає, - замислювалась я , - чи не надійде день, коли мені дано буде довго молитись...

У великій сім'ї, що налічувала 12 чоловік, мій батько був єдиною людиною, яка не була католиком. У глибині душі я думала про те, щоб пожертвувати своїм життям заради його навернення. Тим часом надійшли бурхливі молоді роки, які повели мене в цілком іншому напрямку.

Я серйозно захоплювалась спортом, мене приваблювали навіть найбільш чоловічі його види, наприклад, футбол. Та найбільше я любила кататись на роликах і на ковзанах, хоча можливостей для тренування, особливо в останньому виді, у мене було мало. Від матері я успадкувала любов до плавання. Вона сама ще любила час від часу поплавати. Скільки ж сімейних незгод потонуло у водах озера Мічіган!

Та час летів швидко. Мені було сімнадцять років. Треба було приймати якесь рішення. Як і більшість молодих людей, які стараються уникнути відповідальності, я часто повто­рювала:

-  Чернече життя не для мене!

Мені здавалось, я б не могла проводити довгі й нудні години в молитвах! А раннє вставання? І що поганого в тому, що комусь подобаються красиві плаття? А раптом після вступу до монастиря я надумаю змінити рішення? Чи змогла б я тоді витримати принизливе ставлення людей? Ні, немає жодною причини, щоб я облишила свої розваги! У віці десяти років життя в монастирі здається досить привабливим ідеа­лом, але в сімнадцять принади світу створюють жорстоку конкуренцію. Життя в монастирі не входило в мої плани!

Перш-за все на це б не погодився мій батько. Це він дав мені зрозуміти однозначно. В уяві моєї матері покликання до чернечого життя було справді неземним даром, і тепер я визнаю, що вона мала рацію, але для невіруючого батька чернече життя означало життя змарноване.

Одного дня, здогадуючись про мої наміри, він сказав:

-  Діти, що не люблять своїх батьків, покидають домівку саме тоді, коли особливо потрібна їх присутність, коли вони вже в стані допомогти своїм близьким.

Моє «друге сумління», як я любила його називати, часто вказувало мені вірний шлях; так сталося й на цей раз. Я відповіла батькові:

-  Часами трапляється, що діти покидають своїх батьків, бо люблять їх дуже сильно.

-  Можливо, - пробурмотів він, - але я не хочу, щоб у такий спосіб ти проявляла свою любов. Це дурниці!

Наступний рік був найбурхливішим періодом мого життя. Я робила все, аби досягнути того, чого не хотіла (світського життя), і забути про те, чого прагнула у глибині душі (мо­настир!). Я старанно відвідувала вечірню торгову школу, де навчилась друкувати на машинці і без труднощів влашту­валась на роботу. Проблема полягала в одержанні від праці задоволення. Моя душа була сповнена хвилюючих прагнень, я відчувала свого роду духовний голод, мені не вистачало чогось високого й благородного. Якщо я не помиляюсь, то впродовж двох років я щоразу робила висновок: все зво­диться до своєчасного одержання платні.

Одного дня, будучи незадоволена собою більше, ніж зав­жди, я сказала:

-  Чи ж не подібне моє життя до друкарської машинки?

Я облишила контору й пішла працювати на фабрику. Мене цікавило, як дають собі раду дівчата, котрі працюють на фаб­риці. Декотрі з них у вільний час віддавались підозрілим роз­вагам. Моя робота на фабриці закінчилась досить несподівано. Одного разу наша начальниця розповіла нам історію з двозначним змістом. Більшості дівчат вона здалась дуже потішною й викликала гучний сміх. Лише кілька з нас не схвалили її. Аніскільки не збентежена начальниця, злобливо прокоментувала нашу поведінку, відзначила, що нам бракує почуття гумору.

- Знаєте, - сказала я, - я не вважаю, що саме жінка повинна була розповідати нам таку безглузду історію!

Наступного дня було зроблено облік працівників і началь­ниця заявила, що на її дільниці є зайві люди. Зрозуміло, що звільнили мене.

Наступна робота, де я займалась купівлею й продажем нерухомого майна, занурила мене в саму гущу життєвих проблем. Я відчувала певне задоволення, бо завдяки цій праці я мала постійні живі контакти з людьми. Мені, наприклад, було приємно, якщо якась сім'я була задоволена купівлею дому. Але моє задоволення було недовгим. Одного дня до моєї контори завітав один молодик, який представився новим журналістом щоденної газети, щоб одержати список будин­ків, призначених на продаж або до найму. Я була в конторі сама, і він знав про це. Доки я готувала список, він гортав телефонний довідник, вдаючи, що шукає якийсь номер. Не знайшовши, попросив мене допомогти йому, і ми вдвох поча­ли шукати номер, котрого ані я, ані він не хотіли знайти. Ми швидко прийшли до висновку, що, коли працювати разом, то робота йде краще! Так було і цього разу! І знову намагання прийняти вірне рішення. Я знову відчула сильну конкурен­цію. Цей хлопець дуже відрізнявся від інших, і я це добре розуміла.

Я ще ніби й зараз бачу, як в обідню пору я втомлена йду в напрямі старої церкви Святого Петра, почуваючи себе якось дивно - щаслива і водночас самотня. Психологи назвали б цей стан амбівалентним. Мені ж це здавалось подібним до ходіння по канату, коли ніколи не відомо, на який бік впа­деш. Та стара церква ніби дихала чимось, що заспокоювало мене і сповнювало довір'ям. Мені здавалось, що молитва, коли я стояла на колінах перед святилищем, сама пливе з моєї душі, а радість від Святого Причастя не можна ні з чим порівняти! Мені здавалось, що у цій церкві моє життя тече так само мирно, як життя маленького Ісуса, який спочиває на руках смиренного Святого Антонія. З часом добре мені зна­йомий духовний голод став нестерпним. І я стала приходити до цієї старої церкви. Почала цікавитись справами вічності. Життєві проблеми, красиві плаття, прийоми, рахунок в банку, кіно відійшли на другий план, я оцінила їх так, як вони цього заслуговували. Потім прийшов день, коли товариство й любов того хлопця, який здававсь мені подібним до інших, посту­пились місцем товариству й любові Того, який висів роз­п'ятий на стіні старої церкви. Я взяла хрест і поцілувала його. Рішення було прийняте! Терези цінностей перехили­лись на другий бік!

Коли я була постулянткою, мене називали «панна Мо­ніка». Дні послушництва належать до найкращих років мого життя. Ні одна сестра не забуде дня, коли вона склала свої перші обітниці, дня, коли назавжди стала возлюбленою Хрис­та!

Минуло кілька днів, я була задоволена, що тепер можу навчати інших. Одного дня я дістала з дому листа, в котрому питали, що б я хотіла одержати на Різдво. Відповідь була короткою, а прагнення великим:

-  Хочу мати батька католика!

Потім мені розповіли, що батько постійно носив цього листа з собою в кишені.

Якось вранці, вже після Нового року, батько розбудив матір раніше, ніж звичайно:

-  Ходімо, - сказав, - підемо разом на Святу Літургію. Я хочу виконати різдвяне побажання!

Усе виявилось простою справою. Священик Франк засвід­чив, що батька не треба надто довго наставляти, бо, при­наймні теоретично, все своє життя він прожив в католицькій вірі. Сповідь теж не була важкою перепоною. Після повер­нення додому батько відчував велику гордість, оскільки - на думку священика Франка - він справді вчинив прекрасну справу.

Батько, як останній член нашої родини з дванадцяти осіб, прийняв Святе Причастя. Уявіть собі, що я відчувала, стоячи разом з ним на колінах перед вівтарем. Йому сповнилось тоді 60 років. Він вже давно не носив тієї куртки, але чудодійний медальйон не втрачав своєї сили.

Шляхами прямими і шляхами крутими йдуть, особливо сьогодні, душі, котрі шукають Бога, Матір Божу і небо. На жаль, ці душі часто бояться священика, як дідько свяченої води. Тому Христові потрібні руки, ноги, серця й уста, які б довели ці душі до віри.

Я вважала, що життя в монастирі не входить в мої плани, але виявилось, що воно є частиною плану Божого. Якщо ви теж так помиляєтесь, я бажаю, щоб ви зробили подібне відкриття.

Сестра Марія Гортензія, США

Тільки Бог

Так як велика долина спиняє бурх­ливий потік, що спливає з гір, так Божа ласка вносить спокій і ясність в палаючу душу.

Перший виразний спогад про зв'язок моєї душі з Богом пов'язаний з чітким наміром сповнити те, до чого Він по­кличе. Пізніше, коли мені було п'ятнадцять років, під час говіння знову виразно постало питання: .

- А може Бог мене вибрав?

Вже тоді я мала деяке поняття про внутрішнє життя. Уявлення було досить невиразне, але цікавість моя була великою. Я часто, як прихожа учениця, відвідувала колегіум, в котрому існувала організація під назвою «Католицька Дія­льність». Повинна визнати, що я вступила до цієї організації швидше з почуття обов'язку, ніж з власної волі, бо була великою індивідуалісткою. Проте я з захопленням брала участь в їхній діяльності.

Напруженням волі я формувала моє внутрішнє життя, розмовляючи з Богом, намагаючись жити поруч з Ним і що два тижні ходити до сповіді. А це вимагало від мене великих зусиль. Я майже щодня ходила на Святу Літургію і стара­лась, щоб моє життя опиралось на Бога, як на твердиню.

Моє сумління було чисте і мало чітко визначений ідеал: сповнення волі Божої щодо моєї особи. Але якою була ця воля Божа стосовно мене? П'ять років я мучилась сумнівами, не бачачи світла попереду.

Вже з самого початку маленька часточка мого серця би­лась для Бога. В глибині душі я цілком щиро сказала Госпо­дові «так», незалежно від того, яке майбутнє Він мені визна­чив. Таким чином я була готова до відкриття абсолюту, яким є Бог. Я вважаю це головним елементом, рушійною силою мого життя. Моя натура сама вела мене до Бога. Темпе­рамент у мене досить-таки бурхливий і приваблює мене лише Абсолют. Бог дав мені на осмислення цього п'ять років, протягом яких в мені нуртували всі мої прекрасні, сильні й багаті життєві сили. Я виразно відчувала і любила їх. Та проте мої терзання продовжувались. Я нікому не розповідала, що діється в моїй душі, не могла цього зробити. Лише в маленькому зошиті (який бережу й до цього часу) я описала все те, що хвилювало мою душу, її стремління до Бога, моє нетерпіння побачити світло, справжнє світло, про моє праг­нення віддатися Богові, якщо Він тільки цього захоче. Але я поки що не чула Його ясно вираженої волі.

В цей час Дух Божий вирішив випробувати мене пала­ючим полум'ям, і мій неспокій аніскільки не зменшився. Я почала писати вірші (що часто трапляється у цьому віці), і тільки їм я довіряла свою душу. Вони частіше були наповнені метафізичними муками, ніж романтичним сентименталізмом, таким властивим для мого віку. Так поезія ввійшла в моє життя, і з того часу є його невід'ємною частиною.

Я благала Бога, щоб освітив мене світлом. Та і далі шлях губився в темноті. Однак ласка Божа проявляла себе, зміц­нюючи мою волю в постійному стремлінні до кращого, до великого відкриття Бога в моєму, повному душевних мук, житті. Бували дні, коли я особливо відчувала цей вплив Бога. Одного разу ввечері серед купи книг на горищі я знайшла «Листи до Джан-Педро». Відкривши книгу, я прочитала: «Якщо хочеш мати світло, йди і пошукай Ананія, мого свя­щеника». Подумала, що це стосується якраз мене і вирішила піти до свого духівника. Страшенно схвильована, я ледь змогла йому пояснити, що мені здається, у мене є покликання до чернечого життя. Він вважав це цілком можливим але порадив поки що зачекати... Чому? Увесь час чекати... Однак тепер я мала священика, який спеціально за мене молився. А це багато що означало. Я знала, що священик є довіреною особою Христа. До цього часу я всіляко намагалась уникати посередників, сама йти до Христа. І до Бога. Однак завжди, навіть тепер, Бог являється мені за посередництвом своїх представників, Що теж є складним випробуванням.

Тим часом в мені й довкола мене рікою плило життя. Я закінчила середню школу, прослухавши курс філософії і одержала диплом. Та проблема залишалася відкритою, хоча останній рік був дещо спокійнішим. Я зрозуміла, що Бог випробовує мене. Я сприйняла це як належне і чекала далі. В той же час я глибоко пізнала радість і смак життя. Люби­ла ходити в кіно, але не любила танців, займалась спортом, читала (де ті книги зараз) до пізньої ночі, цікавлячись насам­перед поглядами сучасних авторів на культуру та суспільні формації. Я відчула велику прив'язаність своїх двох пле­мінників. Нарешті переді мною відкривалось життя, пре­красне й захоплююче. Воно здавалось мені тоді таким чу­довим, таким багатим і принадливим, змістовним і благо­родним, що в глибині серця я просила Бога, щоб дав мені можливість швидко пізнати хлопця, за котрого я могла б вийти заміж. Тоді б я, нарешті, заспокоїлась і цілковито присвятила себе тому, що так сильно в мені нуртувало.

І знову настав період невідання, боротьби, сумнівів, зне­віри. Я склала учительський екзамен, і мене послали пра­цювати в місцевість, віддалену від місця мого проживання. «То був страшний рік», — сказав би Віктор Гюго. Але це був рік вирішальний, який дуже збагатив мене різноманітним досвідом. Багато часу я присвячувала моїм учням і собі. Читала навіть до другої-третьої години ночі. Таким чином формується особиста точка зору на творчість улюблених авторів. Одночасно, незважаючи на внутрішню темінь і холод, я не забувала Господа. І сутінки моєї душі освітило мило­сердя Христа і Його розуміння.

В той час я пережила страшну драму кохання. Не варто до цього повертатись. Навіщо ворушити згаслий вогонь. Пере­живання це було дуже повчальним (тільки тепер я ясно все бачу). То була чиста пригода, але скількох мук я зазнала! З цього очищаючого полум'я я вийшла переконана, що лише Бог в стані цілком задовольнити мене і, що я не повинна любити людей егоїстично, ані шукати в них утіхи. Однак моя переконаність не була достатньо міцною, зате дуже сильним виявився потяг до життя. Тож я взялась влаштовувати своє найближче майбутнє. В Парижі я здала екзамен на знання іноземних мов, виїхала до Риму і там знайшла місце, де мала вдосконалювати своє знання «мови ангелів». Знаючи три мови, я зайнялась журналістикою.

Стріляє людина. Але кулю носить Господь Бог. Чи ж не Бог втручався завжди, випробовуючи мене і не даючи й хви­лини спочинку? Треба було перед кимось вилити свої страж­дання, щоб прийняти рішення. Вірю, що Бог навмисно послав мене туди, де я зустріла й полюбила одну черницю, яка була близько зв'язана з Богом. Вона зразу ж, не вдаючись до довгих розпитувань, відчула мої душевні муки і розсудивши, що я «створена для Бога», повинна була сказати мені про це. Нарешті я твердо сказала «так» і вирішила вступити до монастиря. Як тільки прийняла це рішення, душа моя запов­нилась світлом, а серце спокоєм, і я відчула невимовну ра­дість. Це теж було випробування. І, незважаючи на мої часті критичні зауваження щодо черниць, я теж, дякуючи ласці Божій, вирішила стати «дуже доброю» сестрою, бути яко­мога ближче до Бога.

Коли людина наважується скористатися допомогою посе­редників, що є довіреними особами Бога на нашім шляху, все відразу ж стає яснішим, хоча рішення приходить не відразу ж. Моє рішення здивувало всіх, навіть черниць, серед яких я виховувалась і до яких вернулася. Життя відкривало переді мною безліч можливостей! Але життя, яке не має кінця, є сильнішим від облудного і скороминучого життя. Та чи не варто пізнати і зрозуміти людське життя, щоб потім бути в стані добре розуміти тих, котрі ним живуть, особливо коли вступаєш до товариства вчителів?

Чому я цілком присвятила себе служінню Богові? Бо не можу втекти від Того, хто створив мене для вічного життя; бо тільки Абсолют може задовольнити моє прагнення абсо­люту; бо я впевнена, що існує Безмежний, який для нас є Батьком, Отцем нашим, який любить нас так сильно, що ради нас послав на смерть свого Сина. Коли я думаю про те, що я всього-на-всього лише слабка істота, яку Він покликав до життя, тобто для любові, як я можу не жити цілком для Нього? В кожному разі, проблема була поставлена, і я вже не могла вести себе як раніше; не могла відвернутись від Нього, не могла погордувати тим, що є в мені кращого й благо­родного. Оскільки Христос, прийнявши людську подобу, цілковито віддався людям, я теж вирішила віддатись Йому і створеній Ним Церкві. Поєднатись цілковито з Христом зна­чить поєднатись з містичним тілом Христа, щоб продовжу­вати в Церкві, в єднанні з Ним, Його справу: «Через Христа, з Христом і во Христі».

Я не розголошувала свого рішення, а розповідала про нього лише членам нашої сім'ї, які жили в різних містах, присвятивши цьому кілька днів. Мушу визнати, що в декого моє рішення викликало подив, але вважаю також, що це була добра нагода для багатьох задуматись, що Бог ще живе серед нас і що між любов'ю до життя і релігією нема супереч­ностей. Подруги, що знали мій критичний і незалежний хара­ктер, були майже всі вражені, але цілком мене зрозуміли. Ні в якому разі вступ до монастиря не був зв'язаний з при­меншенням власної особи, з вибором життя, позбавленого Любові.

Не може бути Любові прекраснішої, ніж обрання собі Бога, або, краще сказати, ніж вираз згоди бути обраною Ним, щоб навічно стати Його возлюбленою, жити в єднанні з Ним, жити Любов'ю (Бог є Любов - говорить святий Іоан). То як же не віддати Йому всього, що є в нас найкращого, найблагороднішого і найчистішого? Як не віддатись йому душею і тілом?

Н.С. , Франція

Мрія

Сестра Марія Каріта народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі. Перед вступом до монастиря працювала особистою секретаркою. Після вступу до Товариства Сестер Ми­лосердя Святої Єлизавети за влас­ним бажанням поїхала з місією в Китай, де пропрацювала вісімнад­цять років. Товариство займається проповідництвом, опікою над ста­рими людьми й сиротами, а також хворими в лікарнях.

Був січень 1944 року. У мене страшенно боліли зуби. Че­каючи на транспорт, я спостерігала, як кілька китайських жінок, дружин військових, на розкислій від грязюки дорозі намагались втиснутись до обідраного автобуса, що їздив на вугіллі. Я вже намірялась до нього сісти, коли до мене піді­йшов маленького зросту худий водій, який, ніби перепро­шуючи, сказав:

- Для вас немає місця.

Це був перший транспорт за багато днів, наступний міг з'явитись через два або й три тижні. Ми знаходились на за­ході провінції Юнань. Всі дороги в північному і східному на­прямках були зруйновані, шоб стримати жахливий наступ японців. Старе село Куан-Чанг, де раніше була одна з бага­тьох автобусних зупинок, тепер було початком траси. Витягу­ючи шию над головами натовпу і перевищуючи зростом ін­ших, я бачила цілковито зруйновану дорогу. Це зробили самі жителі села неповний місяць тому, коли японці оволоділи віддаленим на 50 миль селищем Тао-Юань. Село знаходилось в руках неприятеля всього вісім днів. Натовп втікачів і пора­нених солдат, що мене оточував, був наочним доказом кри­вавої битви, в результаті якої китайці прогнали загарбників.

Дивлячись на це море людського горя, я вирішила 50 миль до Юань-Лінь пройти пішки. Там сестра Фінан вирве мені зуба (звичайно, без знеболення, але це буде біль корот­кочасна і незначна в порівнянні з тортурами останніх без­сонних ночей). Та все ж я сподівалась, що мені трапиться якийсь транспортний засіб. І дійсно, в цій сумній і знищеній війною долині, де годі було зустріти якийсь автомобіль чи повозку, небо вчинило чудо. Мою увагу привернули якісь раптові крики, а натовп пересунувся в інший бік. Я теж звернула туди свій погляд і побачила солдат і нав'ючених мулів, що звільна рухались.зруйнованим шляхом. Я, здається, помітила утворення «Вітального комітету», який швидко виступив вперед. Почались привітання. Тоді мою увагу при­вернув якийсь солдат, високий і огрядний. Коли він зняв берет, я помітила його дуже світле волосся. Інстинктивно я почала просуватись до нього, впевнена, що це американський солдат, який допоможе розв'язати мою проблему.

Зустріч із земляком в чужій країні, особливо серед людей іншої раси, є великою радістю. Усі родинні зв'язки і все, що зв'язане з вітчизною, з'єднуються в одне ціле, і протягом кількох хвилин вигнання виглядає зовсім інакше. Як тільки мені вдалось проштовхнутись крізь натовп, я наблизилась до солдата' і схвильовано привітала його. Обернувшись на моє вітання, він дуже здивувався:

-  Як?! Біла жінка в цих краях? Потім спитав:

- Ви, напевно, сестра-католичка? А що у вас з обличчям? Я розповіла йому, що католицька місія знаходиться за кілька миль звідси, де є ще двоє американців - священик-пасіоніст і сестра милосердя. Я намовляла його піти туди зі мною, на що він відповів:

- Я тут не сам. Зі мною двоє китайських генералів і пере­кладач. Чекаємо на автомобіль, який от-от має над`їхати з Юань-Лінь. Якщо вас це влаштовує, можете їхати з нами. Я подякувала йому, сказавши, що для мене, напевно, не буде місця: адже є вже четверо осіб, крім водія, а, можливо, при­стане ще якийсь офіцер. Він обірвав мене:

- Для сестри знайдеться місце, хоч би мені самому до­велось їхати на підніжці!

Та в цьому не було потреби. Ввічливі й худорляві ки­тайські солдати посадили мене поруч себе, і незабаром усе веселе товариство було в дорозі до Юань-Лінь.

Під час поїздки капітан звернувся до мене:

-  Мені ніколи не доводилось сидіти поруч з черницею. Як трапилось, що ви вибрали саме таке життя?

Питання вразило мене. Я не в змозі була дати капітану-протестанту швидкої відповіді. Під час розмови, коли одна частина мого мозку складала речення, друга робила швидкий перегляд минулих років. Я залишилась задоволена цією ско­роминущою картиною, але ледве спромоглася відповісти:

-      Я сама дивуюсь і не знаю, що вам відповісти. Прагнучи показати Богові, що справді люблю Його, я не знайшла кра­щого шляху, ніж цей...

 Зачинившись у своїй кімнаті зі зболілим і опухлим облич­чям, я мала досить часу, аби порозмірковувати над цим пи­танням. Та чим більше я міркувала, тим більше перекону­валась, що не я зробила вибір, що хтось інший взяв мене за руку і з любов'ю вказав мені саме цей шлях.

Я народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі, і була пер­шою дитиною в дуже молодих батьків. Можливо, якби вони побрались пізніше, то могли б забезпечити сім'ї більший достаток. Та, незважаючи на бідність, в нашому домі пану­вали радість і надія. Нашим багатством були відвага й до­вір'я. Нам не відомі були обмеження, що їх зазнавали зі сторони старших батьків мої ровесники. Я, наприклад, при­гадую, як гордо я махала рукою з п'ятого поверху своїм приятелям на вулиці, коли сама чистила віконні парапети. Пригадується мені й оригінальний вчинок моєї матері, яка, щоб заспокоїти врешті дітей, зняла з ноги пантофель і ки­нула ним через кілька кімнат.

Не знаю, як це сталося, але я чула суперечку між моїм батьком і матір'ю, коли надійшла пора посилати мене до школи. Пам'ятаю, що йшлося про щось важливе і я мо­лилася, аби все вийшло добре. Моя мати вчилась, у кількох світських школах в Нью-Йорку, тоді як мій батько закінчив католицьку школу в Хобокені. Мама твердила, що в като­лицьких школах навчають тільки релігії, а батько говорив, що людині ніколи не буває забагато релігії.

-   Нехай Кітті походить до католицької школи, поки не прийме миропомазання. Потім же, коли вона вже буде добре обізнана з катехизмом, переведемо її до світської школи.

Звідки в дітей береться розум? Вже у віці шести років я усвідомлювала, що католицька школа принесе мені більше користі, і доклала багато зусиль, щоб туди потрапити. У школі Святої Матері Божої Ласкавої вчилось ще троє моїх братів і одна сестра. Вчились ми так добре, що розмова про переведення нас у світські школи більше не виникала.

Це завдяки католицькій школі в мені визріло бажання стати в майбутньому сестрою милосердя. А, може, я чула про сестер від дітей з нашої бідної дільниці? Напевно, останнє, бо інакше як пояснити, чому я так перейнялася суперечкою між батьками. Не пригадую, щоб мені доводилось бачити хоч одну черницю перед тим, як я пішла до школи. Наша вчителька одразу ж причарувала мене. В той же вечір я сказала матусі:

- Коли виросту, хочу бути такою, як сестра Фердинанда.

Мати, яка знала мене дуже добре, відповіла:

- З таким обличчям, як у неї?! Подумай!

її слова не змінили моїх намірів. В церкві було вікно з вітражем, і я завжди вдивлялася в нього, переконана, що бачу там постать сестри, аж поки якось не розрізнила напису: «Свята Бригітто, молись за нас!».

Свій намір я виношувала протягом усіх шкільних років. Сестри були з нами дуже милі, а ми гордились ними й дуже їх любили. Нас захоплювала палка самовідданість, з якою сестри наставляли нас, і ми намагались наслідувати їх. Коли мені було десять років, я часто молилась:

-  Мій Боже, дозволь мені стати такою славною, як сестра Фердинанда, такою дотепною, як сестра Гелена, такою кра­сивою, як сестра Ріта, і такою розкішною, як сестра Цирилія. Такою була моя щоденна літанія, до якої іноді долучались інші подібні молитви. Мені ніколи не прийшло до голови, що важко одночасно володіти принадами усіх моїх учительок.

Своїм батьком я теж гордилась. Коли ввечері він повер­тався трамваєм з роботи, його славний характер збирав до­купи усю сім'ю. Яка гордість світилась в його очах, коли він вітався з нами, вистрибнувши з трамваю! Ці хвилини й досі залишаються наймилішими спогадами мого життя. Однак він вмів і покарати, коли вважав це необхідним. Якось у неділю під час Великого посту я похвалилась, що вже три роки не була в кіно. Того ж дня після обіду батько звернувся до мене зі словами:

-   Кіт, я хочу, щоб ти позбулася своєї зарозумілості! І наказав мені піти в кіно. В кінозалі я з капризу спочатку сиділа з закритими очима. Та незабаром цікавість перемогла. Я спочатку відкрила одне око, потім друге. Це був фільм «Дружина губернатора». До сьогодні я пам'ятаю його зміст. І з того часу я полюбила кіно.

Після смерті батька ми дуже бідували, але мати відважно боролась з незгодами життя. Своїх дітей вона виховала дуже добре. Ще перед смертю батька мій брат Том, який був тоді 13-літнім хлопчаком, уставав о 6-ій ранку, розпалював вогонь в кухні і готував каву. Коли я сказала, що, власне кажучи, це мій обов'язок, бо я найстарша, він відповів:

-   Знаю, але я тепер - глава сім'ї.

Я влаштувалась на роботу. Матінка теж намагалась зна­йти якусь працю. Через переживання вона дуже рано по­сивіла.

Якось ввечері, повернувшись додому після цілоденних марних пошуків, матуся поскаржилась:

-   Не вірять, що мені лише 34 роки. Дивляться на моє
волосся і думають, що я кажу неправду.

Трохи поплакавши, вона пішла й купила собі плящину фарби для волосся. Потім пофарбувалася, повернувши волос­сю його натуральний колір. Завдяки цьому зникли труднощі з пошуками праці, і вона влаштувалась на фабрику сорочок.

Через три роки в нашій сім'ї вже троє заробляли на себе. Тоді матінка покинула роботу на фабриці, щоб вести дім та пильнувати двох наймолодших дітей, які ще не ходили до школи.

Тим часом моя мрія стати сестрою милосердя майже за­булась. Та я розуміла, що це лише тимчасова затримка і що я повинна буду довго вчитись, щоб стати членом товариства, головною ціллю якого є проповідництво. Шість років я хо­дила до вечірньої школи торгового профілю. Це допомагало мені в моїй конторській роботі. Потім я вивчала академічні дисципліни - з тих, що мене цікавили. Та не думайте, що весь мій час був присвячений роботі. Я любила танцювати і тан­цювала завжди, коли траплялась нагода, хоч би й на ковзанах чи роликах. Навіть за тиждень до вступу в монастир на вечорі танців я здобула за танець першу нагороду - золоту пудреницю, якою, зрештою, мені ніколи не довелось корис­туватись. Хоча в період моїх приготувань в мене ніколи не виникало серйозних сумнівів щодо вступу до монастиря, проте я мушу визнати, що за різних обставин я зустрічалась з молодими людьми, які, здавалось, були створені для мене. Однак я завжди робила все, щоб загасити перші прояви по­чуття, усвідомлюючи, що втрата пильності відкриє мені шлях до падіння. Якось мені навіть довелося бути зарученою аж ... 12 годин. Було це так. Одна дівчина кинула свою обручку в обличчя своєму приятелю, якого я знала з дитинства. Обруч­ка відскочила від нього і я підхопила її на льоту. Наступного дня була неділя. Перед полуднем я пішла до дому приятеля й подзвонила. Ми стояли, дивлячись один на одного з по­чуттям полегшення й цікавістю. Якось літній вже чоловік пропонував мені шлюб. Недавно померла його мати, і мені було не важко здогадатись про його справжні наміри: він хотів мене мати за служницю, яка б дбала про нього та його батька. Через півроку після мого вступу до монастиря я довідалась, що він знайшов потрібну йому жінку й оженився з нею.

Мені вже майже виповнилось 20 років. Багато написано про молодих американців, які покидали вітчизну й -виїж­джали з місіями в інші країни. В той час мені довелось прочитати в журналі «Зе Сайн» вірш, перша строфа якого запала мені в пам'ять:

Настала пора жнив на далеких полях:

Хапайте серпи і їдьте.

Той, хто вас любить, нехай не вкраде вам серця,

А недоброзичливий нехай не заважає вам в дорозі...

У мені знову відродилось прагнення цілковитої посвяти життя. Просила Бога дарувати мені силу і великодушність, щоб я могла присвятити себе місіонерській діяльності. Що ж стосується вибору товариства, то в мене не було жодних вагань - Товариство Сестер Милосердя Святої Єлизавети, головний дім якого знаходився в місті Конвент, штат Нью-Джерсі. Сестри ці навчали мого батька, моїх дядьків та двоюрідних братів і нас усіх. Я знала їх дуже добре і саме цих сестер вирішила наслідувати. Вся спільнота налічувала 1600 членів, які займались проповідництвом, працювали в лікарнях і сирітських притулках. Отже, я не знала, чи мої мрії можуть стати реальністю.

У вересні 1924 року з нашого дому виїхало до Китаю п'ять сестер. Вони повинні були допомагати в роботі отцям-пасіоністам, які були з місією в провінції Юнаць. Отже, все складалось дуже просто - так мені на той час здавалось. Я вважала, що мені досить вступити до Товариства, скласти обітниці і виїхати в Китай. У березні 1925 року я була при­йнята в монастир у Конвенті послушницею.

Із самого початку життя в монастирі було таким, якого я завжди прагнула. Роботи було багато, та я була задоволена. Я любила сестер, з якими жила, і учнів, котрих вчила. На­дійшла пора складання обітниць. Я склала подання на виїзд добровольцем у Китай. Але поки що не передбачалось ніякої заміни сестер. Влітку 1932 року одна з сестер, що працювали в китайській місії, померла від холери, а друга через поганий стан здоров'я змушена була повернутись додому. У жовтні головний дім розіслав циркуляр, в якому добровольцям про­понували записуватись на виїзд до китайської місії та до Пуерто-Ріко, де мала відкритись нова місія. Як же я була вражена, коли усвідомила, як глибоко я пустила коріння в середній школі в Нью-Бронсвік, і як же важко було його вирвати! Я не могла зрозуміти, що ж сталося з моєю жер­товністю. Однак я послала до головного дому коротеньку записку: «Прагну виїхати добровольцем у закордонну місію. Мені 28 років, фізично сильна, здорова і досить відважна».

Поставила підпис і заклеїла конверт. Потім уявила собі, що належатиму до вибраних! Ні, я не втратила бажання працювати в місії, незважаючи на свою прив'язаність до школи. Однак думка, що мені доведеться виїхати, трохи непокоїла мене. В товаристві п'яти сестер, набагато від­важніших від мене, я виїхала в Сан-Франциско в лютому 1933 року.

Перші роки місіонерської діяльності виявились зі всіх сторін важкими, але я усвідомлювала, що Бог винагороджує за великодушність і дає місіонерам той глибокий внутрішній спокій, в порівнянні з яким все інше відходить на другий план. Це відчуття спокою було зі мною завжди і всюди. Воно допомагало пристосовуватись до важких умов, долати при­родну відразу і брак найелементарніших засобів гігієни, пере­жити напади бандитів, і особливо допомагало протягом вось­ми років війни з Японією. Часто, будучи зайнятою звичайною роботою, я зупинялась і замислившись над долею, приходила з вдячністю до висновку, що я щаслива жінка! Під час ро­боти серед китайських дітей-сиріт я питала себе:

- Що в цьому випадку зробила б моя мама? І робила те, що робила б вона в подібній ситуації: була терпелива, на­магалась не відлякувати дітей й викликати у них довір'я. Все йшло своїм плином, аж доки у 1951 році я знову не повер­нулась в Америку.

Тепер я знову вчу англійську мову. Пускаю коріння третій раз, зв'язана душею з моїми посестрами й учнями. Можливо, я ще раз поїду куди-небудь з місією. Знову буду змушена вирвати коріння й пережити біль розлуки. Та це не має зна­чення.

Сестра Марія Каріта

Під опікою Непорочної

У перші післявоєнні роки мені довелось брати участь у двотижневій духовній місії в одному з великих міст на повер­нених територіях. Вже на третій день мою увагу привернула жінка, яка завжди стояла неподалік від амвону. Після закін­чення проповіді чи служби вона довго молилась і покидала церкву однією з останніх.

Минув тиждень читання проповідей для жінок, і ми роз­почали читання проповідей для чоловіків. На початку того ж тижня парафіяльний священик повідомив мене, що в канце­лярії на мене чекає особа, яка хоче зі мною порозмовляти. Це була та сама молода жінка.

-   Отче, я пройнялася до вас довір'ям і хочу звірити вам мою велику таємницю, - сказала вона після привітання. – Я вже не можу сама нести цей тягар.

Я попросив її сісти. Неспокійним поглядом вона окинула канцелярію. Я запевнив її, що нам тут ніхто не перешко­джатиме, але на всяк випадок можемо сісти далі від дверей.

І я почув розповідь з одного боку трагічну, з другого ж сповнену віри, довір'я і доказів надзвичайної опіки Непо­рочної Діви Марії.

-   Я єврейка, - тихим голосом почала молода особа. Придивившись до неї уважніше, я тільки тепер помітив в

її обличчі семітські риси.

-      Походжу з малого містечка Східної Малопольщі, - про­довжувала вона далі. В нашій сім'ї було одинадцятеро дітей. Батько був кравець. З раннього ранку до пізнього вечора я чула стукіт кравецької машинки. Матуся допомагала батько­ві, закінчуючи замовлену роботу. Я була сьомою дитиною. Хоча в нашому містечку переважну більшість складали євреї, з самого раннього дитинства я приятелювала тільки з дівчат­ками з християнських сімей. Вони часто брали мене з собою до церкви, де мені дуже подобалось. Звуки органу спочатку налякали мене, мені здавалось, що це Бог християн ударами грому виганяє мене з церкви. Часом я, злякавшись, втікала. Та іноді музика була така приємна, що здавалось, ніби ти стоїш перед ворітьми до неба. Тепер я знаю, що це була « Аве Марія» Шуберта або Гуно. Ми обходили усі вівтарі, біля кожного з них дівчатка щось шепотіли. На мої розпитування вони відповідали, що моляться. Я знала, що єврейка не може молитись в церкві - це був би гріх. Одна з моїх подруг від душевної доброти таємно навчила мене «Богородице Діво», і  я стала читати цю молитву перед прекрасною фігурою, як пояснили мені дівчатка, Непорочної.

- Це Непорочна Матір Божа, - говорили вони. З тих пір я любила приходити до Неї. Починаючи з першого класу школи моїми приятельками знову були дівчата-католички, до того ж дуже побожні. Я ходила з ними до церкви і навіть на Святу Літургію. Зда­ється, дівчатка питали свого священика, чи можна мені при­ходити разом з ними. Він погодився при умові, що я буду себе належно поводити. Я була дуже здібною і мала феноме­нальну пам'ять, тож я швидко вивчила «Отче наш», літанію до Лоретанської Матері Божої та багато інших молитов.

У третьому класі всі мої подруги готувались до першого Святого Причастя, вчили питання й відповіді з малого кате­хизму. Оскільки я виразно й красиво читала, то мене про­сили, щоб я вголос читала окремі розділи. Я навіть опи­тувала, перевіряючи їхні знання. Під кінець навчання вияви­лось, що я найкраще знаю катехизм. Дівчатка розповіли про це священикові, і він виявив бажання познайомитись зі мною ближче, але до цього не дійшло.

Один з моїх старших братів помітив, що я часто ходжу до церкви і розповів про це батькам. Батько і мати спочатку спокійно запитали мене, чи це правда, а коли я їм про все розповіла, батько почав рвати на собі бороду, стогнати й плакати а потім побіг до рабина. Тим часом мати намагалась вирвати від мене обіцянку, що я більше не буду цього робити. Та я знала, що знову піду до Непорочної, і єдиною відповіддю з моєї сторони був плач. Коли повернувся батько разом з рабином, я знову була змушена розповісти про свій страшний, як говорили, злочин, і від мене знову вимагали обіцянки, що я більше ніколи не піду до церкви й не відступлюсь від віри батьків. Та хоч рабин кричав на мене, а тато бив ременем, я вперто мовчала. Нарешті батько покликав матір та решту сім'ї і наказав пильнувати мене. Мені не дозволялось вихо­дити з дому без супроводу,

Протягом двох тижнів я почувала себе вдома, як у в'яз­ниці. Але літанію і «Богородице Діво» читала щодня. На­решті тюремний режим ослаб - братам і сестрам набридло пильнувати мене, а батьки, напевно, вважали, що церква вивітрилась з моєї голови. Скориставшись з цього, я побігла до Непорочної, та не могла промовити перед нею жодної молитви, бо весь час плакала, і тільки повторювала: - Я люблю Непорочну.

З церкви я виходила дуже обережно, щоб ніхто мене не помітив. Так мені вдалось втекти до церкви чотири рази, та на четвертий раз я при самому вході зіткнулась з матір'ю. І знову мене били, вимагаючи ту ж саму обіцянку, і замикали вдома. Та я була впертою і продовжувала любити Непорочну. .

Побої і крики не змінили мого ставлення до батьків. Я й далі любила їх, але не могла зрозуміти, чому вони забо­роняють мені ходити до церкви? Я була доброю ученицею і старалась бути доброю донькою. Допомагала матусі в роботі, і вона часто називала мене найкращою донечкою.

Прийшов вересень тридцять дев'ятого року. Наше міс­течко вже зайняли німці. Батько втратив роботу і мене по­слали до багатих родичів з проханням про допомогу. Спо­чатку давали охоче, навіть пригощали. А далі, коли я дзво­нила, не відчиняли дверей, хоч я знала, що вони вдома.

1940 рік. Перший раз в нашому домі вимовлено слово «гетто». Я не розуміла його значення, але відчувала, що воно страшне. І сталося. Якось навесні частину нашого містечка почали оточувати колючим дротом, а через кілька днів туди зігнали всіх євреїв. У наш дім поселили ще дві сім'ї. За день до цього зникло троє моїх сестер і троє братів. Вони хотіли й мене забрати з собою, але матінка не погодилась. Мій молод­ший брат любив мене більше, ніж матір, бо я завжди дбала

про нього.

У жовтні до гетто ввійшло кілька сот озброєних гітле­рівців. Нам наказали залишити домівки і бігти на майдан. Розпочалася стрілянина. Довкола лежало багато трупів. На моїх очах було вбито моїх батьків і молодших членів сім'ї, наймолодшому братові розбили голову об бруківку. В мене поки що ніхто не стріляв. Та от з націленою у мій бік гвин­тівкою до мене став наближатися великого зросту німецький солдат. Я подумала, що настав і мій кінець. Коли він зупи­нився переді мною, я голосно сказала:

-    Я люблю Непорочну.

На його обличчі з'явився подив, і він запитав мене по-польськи:

- Ти полька?

- Я люблю Непорочну, - знову повторила я. Оглянувшись довкола, солдат швидко взяв мене на руки і сховав під брезентовим плащем. За ворітьми гетто він опустив мене на землю і сказав пошепки:

-    Втікай!

Ошелешена, я попрямувала вбік гетто, хотіла йти до своїх. Він підбіг до мене і пхнув у напрямі містечка.

Наближався вечір. В передмісті я постукала в кілька домівок, просилася на нічліг. Мені люб'язно відчиняли, але просили йти далі, бо за переховування євреїв загрожувала смерть. Ніякі пояснення, що мене випустив німець, не допо­магали.

-  Один звільнив, а другий вб'є тебе й нас, - говорили вони.

В останньому будиночку якась бідолашна жінка наго­дувала мене вечерею, а потім сказала:

-  Ось тобі буханець хліба і трохи сала, йди в гори, там в бункерах переховуються євреї. Напевно, знайдеш там своїх сестер і братів. Але йди вночі, не показуйся на очі німцям.

Я вирушила в напрямі гір. Вдень спала в чагарниках, а вночі йшла. Скільки ж страху я, натерпілася! То заєць виско­чить, то якийсь птах злетить, то кущі здалека здадуться колонами маршируючих німців. Втікаючи від них, я загубила черевички, пошматувала плащ і сукню та втратила останній шматок хліба.

На щастя, вдень світило сонце, коли б не воно, мені б не витримати дошкульного холоду.

Я була дуже голодна. За цілу добу я не мала в роті нічого крім води зі струмка. Нарешті я відважилась і підійшла до хат на краю якогось села. Добрі люди нагодували мене, дали теплий одяг і багато харчів на дорогу. Син господарів знав, де в горах ховаються євреї, і вночі відвів мене туди. Коли я підійшла до схованок, мене ледь не вбив мій власний брат, що стояв на варті.

Вся рідня була тут. Я розповіла їм про смерть батьків і молодших членів сім'ї. Усі гірко плакали. А я була щаслива, що могла притулитись до своїх сестер.

Та радість моя не була довгою. Вже через кілька днів я почала шкодувати, що прийшла сюди. Вражені розпачем та почуттям безнадійності молоді євреї впали у страшне п'ян­ство й розпусту, Вони всі жили між собою як звірі, і то прилюдно, ні перед ким не криючись. Брат не зважав на сестру, а сестра на брата. Я була вихована на староєврейських принципах, у великій пошані до Закону Божого. Те, на що я була змушена тепер дивитись, було таке жахливе, що я знала - на цих молодих євреїв обов'язково впаде кара Божа. Це були Содом і Гоморра...

Якось вночі мене розбудили вибухи гранат і автоматні черги. Я вибігла з бункера, де спала з сестрами і братами, і спробувала втекти до лісу. Та довкола лунали постріли, багато євреїв вже лежали вбитими. Потім нас освітили авто­мобільними фарами. Двох моїх братів розірвало вибухом гранати, третій, вже поранений, вистрілив собі в рот. В бун­кер, де залишились сестри, вкинули гранату. Більше я їх живими не бачила. Сама я присіла під великою сосною. Мене освітили фари, поруч пробігали здоровенні вівчарки. Інших вони роздирали, але мене не зачепили. Я молилась до Непо­рочної, благаючи порятунку і читала «Богородице»...

Стрілянина вщухла, гітлерівці відійшли назад. Почало світати. Я набралась відваги, трупи вже не лякали мене. Тіла братів я повтягувала до бункера, в якому загинули сестри. Потім знайшла лопату і засипала його землею. Працювала цілий день...

Вночі я пішла, куди несли мене ноги. Перед світанком, страшенно втомлена і голодна, я постукала до якогось дому. Мені порадили втікати, бо німці роблять тут облаву, шу­каючи кількох євреїв, котрим вдалося втекти. Я пішла до лісу. Падав дощ, я вся тряслася від холоду. Наступного ранку вийшла на край лісу. Я була згідна на все, навіть прагнула зустрітися з німцями. Мої уста несвідомо шепотіли «Бо­городице Діво». І Богродиця привела мене до розташованої поблизу убогої хатинки. Це була зовсім маленька хатка з похиленою до землі такою ж маленькою стодолою біля неї. Довкола панувала тиша, прив'язана до жалюгідної будки собачка лагідно помахала хвостом. На подвір'ї не було нікого, вікна хатинки заслонені. Я ввійшла до сіней і відчинила двері, розташовані по праву руку від мене. І ось що я побачила: біля вікна стояло ліжко, а на ньому лежала страшенно бліда дівчинка. Вдивляючись в дівчинку, на спинку ліжка опирався чоловік, поруч з ним з заламаними руками і виразом неви­мовного страждання на обличчі, хоча в очах її не було ані сльозинки, стояла на колінах жінка. Я беззвучно опустилась навколішки.

Минув якийсь час. Першим мене помітив чоловік.

-  Що ти тут робиш? - запитав він. - Я не знаю тебе. Жінка піднялась з колін і підійшла до мене. Ні про що не питаючи, вона почала жалітись переді мною, як перед старою знайомою, витираючи повні сліз очі брудною хустинкою.

-  Дивись, була у нас одна-єдина донечка, і цю єдину за­брав нам Бог. А більше я родити не зможу. У інших стільки дітей, вони б'ють їх, попихають ними, а ми нашу Ядвігу так любили...

Потім раптом подивилась на мене і заголосила:

-  Яка ж ти худенька, бліденька! Що з тобою? Здалека йдеш? Бідна моя дитинко!

І притулила мене до себе. Я розплакалась і розповіла все про себе.

- Я не заподію собі смерть, бо люблю Найсвятішу Матір, але піду до німців, нехай вони вб'ють мене, - закінчила я.

- Ти не зробиш цього! - скрикнула жінка. - Я сховаю тебе. Ти подібна до моєї донечки, я буду любити тебе так само, як Ясю. Буду називати тебе Ясею.

- Її чоловік запротестував:

-  Ми не можемо цього зробити, - сказав він. - Німці увесь час шукають партизанів, дізнаються, що це єврейка - вб'ють нас разом з нею!

- А я її сховаю! - вперто повторила жінка. - Я полюбила її, і ніхто від мене її не забере. Вона залишиться в нас.

І я залишилась. Вночі справжню Ясю батьки поховали в саду під кущем бузку, скропивши перед тим землю свяченою водою, а мене вмили, зачесали, нагодували і поклали в чисте ліжко. Ніхто не знав про смерть і похорон їх доньки. Для людей вона повинна була й надалі жити у моїй особі.

Десь три дні я боролась зі смертю. Лікували мене вони самі. Німців відлякували одним словом - тиф. А в мене, здається було запалення легенів, але я виздоровіла.

Вони розповідали мені, якою була їхня донечка, а я вчи­лась її наслідувати. Завдяки чудовій пам'яті я швидко вві­йшла у свою нову роль. Всі родичі, знайомі, вчителі і навіть священик говорили, що після хвороби я стала набагато здіб­нішою. Охрестили мене вони самі, на власну відповідальність, сказавши:

-  Цей гріх ми беремо на себе.

Я часто ходила до причастя, частіше, ніж інші дівчатка. Названі батьки дуже любили мене, хвалилися, що мають таку добру і здібну донечку. Я теж дуже любила їх за їх добре серце і велику самовідданість.

Закінчилась війна. Протягом одного року я простудіювала два курси ліцею і одержала диплом з відзнакою. Яка ж то була гордість для моїх стареньких! Та одного разу вночі я спакувала речі і втекла від моїх любих і добрих названих батьків. Не сказала їм ані одного слова, навіть «дякую»! Чому я так вчинила? Бо я не хочу бути єврейкою! Там, у названих батьків, я не раз чула такі слова:

-  У тебе рухи типово єврейські, говориш, як єврейка. Навіть батько, коли якось я йому надто надокучила, в гніві сказав:

-  Ах, ти вперта єврейко!

А я не хочу бути єврейкою, не хочу більше ніколи в житті пережити те, що я бачила. Це страшні спогади... Те, що я пережила, це навіть не трагедія, а справжній жах...

Молода жінка замовкла. Через деякий час, трохи заспо­коївшись, сказала з хвилюванням у голосі:

-   Отче, ви мусите мені допомогти! Адже я не хрещена, не маю хресної метрики. Маю лише фальшивий паспорт. Для Церкви і для держави я формально не існую. Допоможіть мені, отче, займіться моєю справою! Допоможіть мені стати черницею, я хочу бути служницею Марії, служницею Непо­рочної...

Сьогодні Ядвіга є сестрою одного з Товариств Служниць Непорочної у Польщі. Названі батьки відвідують її там. Працює, і здобула пошану, а ї доброта викликає у всіх взаємне почуття. Сестри навмисне спрямовують розмову так, щоб згадати Матір Божу й почути з уст їх посестри найпрекрасніші вимовлені слова:

- Я люблю Непорочну!

Опрацював отець Тадеуш Андерсен.

Чи обітнуть тобі коси ?

Звичайне для великих урочистостей пожвавлення панує сьогодні в августинському монастирі, котрий, ніби сторожова башта, стоїть на високому сонячному узгір'ї. Панує пожвав­лення, яке черниці поєднують з мовчанням, що його вимагає устав, порушуване шелестом ряс і звуком чоток при боці, чиї 169 намистин постукують об хрестик, черепок та медаль­йончики, нанизані на той самий металевий прутик.

Молоденькі послушниці ледве стримують у собі стихію, що у тисячу способів намагається вирватись назовні, незва­жаючи на погляд суворої, але доброї наставниці, комір якої накрохмалений сильніше, ніж завжди. Напередодні дівчат протягом двох годин знайомили з церемоніалом, і аж до пізнього вечора в різних кутках спальні серед сміху й дотепів, чути було тихі голоси:

- Так, Екселенціє... Ні, Екселенціє...

Адже прибув ксьондз-єпископ, щоб прийняти урочисті обітниці в однієї з черниць та сповнити таїнство миропо­мазання наймолодшої з вихованок, п'ятирічної дівчинки. Це вона, переодягнена ангелом з шовковими крилами, повинна обсипати квітами лежачу на землі черницю, яка привселюдно й назавжди прощається зі світом.

Вдень дівчинку покликали до приймальні самого ксьон­дза-єпископа. Майже сімдесятилітній достойник з фігурою аскета і пастиря, мав розмову з вихованкою, і при кінці цієї приватної розмови попросив покликати матір-ігуменю, щоб сказати їй:

- Приготуйте тепер цю дівчинку І як найшвидше до­пустіть її до першого Святого Причастя.

Восьмого грудня дівчинка прийняла перше Причастя. В той день все було в білих кольорах: свято білої Мадонни, дівчинка у білому платті, що йде до свого першого Святого Причастя, біла, вкрита снігом земля... Оскільки їй сказали, що під час першої зустрічі з Христом за посередництвом облатки вона може просити будь-що, і її просьба буде обо­в'язково виконана, дівчинка просить послати їй дар чернечого покликання. Тою дівчинкою була я!

В п'ятнадцять років намір стати черницею вималювався вже чітко, хоч ще не з усіма подробицями. Потяг до вищих ідеалів був силою, яка оживляла все моє життя в молодості. Я не зазнала так званих сентиментальних розчарувань, але відчувала сильне прагнення чистого і щирого людського почуття, на котре я зуміла й змогла б відповісти. Я не була красивою, але була досить тямущою, симпатичною і мала добре здоров'я. І подобалась молодим людям.

Багато юнаків стукало у двері мого серця і не залишало його байдужим. Стукали теж у двері мого дому і не зали­шали байдужим мого батька - у нього для всіх була одна відповідь:

- Право вирішувати я надаю їй, бо хочу, щоб вона була щаслива. Я усвідомлювала, що мій шлях - це не простий шлях. Але були дві речі, яких найважче зректись: власні діти й особиста свобода.

Я розуміла, що буду змушена, і то назавжди, забути про таку природну річ, як материнство, розуміла, що повинна буду підкорятись іншим. На одне й друге я зважилась з надією досягти вищої мети, до якої веде світло добровільної жертви. Цілі дні я проводила на складі. Я була дочкою влас­ника магазину, який, хоч і розташований у провінційному містечку, однак був торговим центром, до якого приїжджали з усієї околиці. Тому роботи вистачало.

Під час постійних зустрічей з найрізноманітнішими клієн­тами, між підрахунком грошей та коливанням ваги я від­чувала потребу в молитві. Щоб вдовольнити це прагнення, я повинна була вставати дуже рано - о четвертій вдосвіта влітку, і о п'ятій — взимку. Незважаючи на щоденне повто­рення цієї акції, я не змогла до неї звикнути, і раннє вста­вання щоразу вимагало від мене неабияких зусиль. Остаточно пробуджувалась я вже в дорозі до церкви від ранішнього холоду. Але я повинна була зустрітись з Ним. Я усвідом­лювала, що кожен день був для мене не лише виконанням втомлюючого обов'язку, але й боротьбою, часами досить важкою, за моє покликання. Часом я приходила до церкви ще і вдень. Кілька хвилин я могла простояти перед святилищем, не думаючи про гирі, велосипед, про свою рідню... Це були короткі, але сповнені великих переживань хвилини... А потім бігом, дослівно бігом, бо я була, як ртуть і повинна була розрядити свою енергію рухом, стрибками й гімнастичними вправами.

Коли мені минуло ледве 15 років, я стала головою Това­риства молодих жінок членів Католицької Акції нашої пара­фії, і хоч була дуже молодою, мала вплив на подруг, які були старші від мене. Мені дуже подобалась ця робота, і я могла б працювати там усе життя. Але швидко зрозуміла, що вона може бути лише засобом, а не метою.

Стати черницею означало для мене чинити добро, цілко­вито присвятивши себе спасінню душ. Прагнення це набуло неймовірних форм, часто абсурдних у своєму намаганні охопити цілий світ. Я хотіла опікуватися дітьми, що залишились без матерів, і стариками, що залишилися без дітей. Хотіла вчити або стояти біля ліжка стражденних, щоб полегшувати їхні тілесні муки й втішати душу. Я рідко замислювалась над можливістю життя в монастирі... Найбільше я відчувала потребу смиренної й дійової співпраці з духовенством, а особ­ливо приваблювало мене слово «місія». Я вирішила подумати, чи не вибрати мені місіонерство. Розмірковувала, куди б могла виїхати з місією. Я дуже любила негритянських дітей в Африці, цікавили мене японці й китайці, тим більше, що в шкільні роки мої ровесниці найчастіше прозивали мене «кита­янкою» через мигдалевидний розріз очей. Тоді це мене дуже дратувало, тепер же я думала, що мої косо поставлені очі можливо стануть мені в пригоді серед блідих мешканців Сходу. А індіанці? Я відчувала в собі сили, щоб стати перед наймогутнішими вождями і дискутувати з найдикішими і найогиднішими чаклунами.

Одного разу після молитви я зрозуміла, що мій вибір повинен впасти на той напрям чернечої діяльності, де була б можлива співпраця з чоловічим інститутом чернецтва. Це задовільняло мою внутрішню потребу співпраці з свяще­никами.

У 1931 році я несподівано дізналась про Товариство Уче­ниць Небесного Вчителя (Pie Discepole del Divin Maestro), дуже молоду конгрегацію, утворену лише сім років тому. Особи, які вважали себе відповідальними за те, щоб я йшла прямим шляхом, з усіх сил рекомендували мені подумати, вказуючи на можливість небезпеки.

- Ти повинна вибрати вже випробуване, зріле товариство, - казали мені. Я ж прагнула святкувати десятиріччя, а не сторіччя конгрегації. Я ще сама добре не розібралась, але вже сама назва «Учениці Небесного Вчителя» хвилювала мене, я чула, що мною керує невідома мені дотепер сила. Мені було вісімнадцять років. У 1932 році я здобула перше місце в конкурсі на знання катехизму, організованому Католицькою Акцією. Я перемогла в парафіяльному, єпархіальному і регіо­нальному конкурсах. Нагородою була поїздка в Рим і ауді­єнція у Папи!

Велика зайнятість на складі і вдома дозволяли мені вчи­тись тільки під час меншого напливу клієнтів або під час необхідних поїздок. В останньому випадку я клала катехизм чи якусь іншу книжку на руль велосипеда і їхала, голосно читаючи урок. Часом велосипедне кермо заміняли віжки добродушного гнідка, а висловлювання на теологічну тему переплітались з підганянням коня до галопу, підкріплені, звичайно, ударом батога.

Щороку мене можна було бачити на сцені в якій-небудь головній ролі. В останній виставі я грала роль діви-мучениці і витискала з очей глядачів справжні сльози, коли вони бачили мою поранену й закривавлену шию і чули мій слаб­нучий і згасаючий в спазмах агонії голос. Кількома хвили­нами пізніше, переодягнена до невпізнання, я грала дуже смішну роль у фарсі, і зал вибухав сміхом.

Вісімнадцять років. Прекрасний вік, щоб свідомо при­святити себе Богові. Та вже через три роки, я була головною опорою нашої великої сім'ї. Через фінансовий крах ми опи­нилися в жалюгідному становищі, і перед тим, як скласти обітницю бідності, я познайомилась з бідністю на межі злид­нів і пізнала гіркоту приниження, що йде слідом за колишнім добробутом, який тепер викликає глумливі насмішки. Зі складу, який колись був нашою власністю, я перейшла пра­цювати продавцем в чужий магазин. Я не наважувалась зали­шити сім'ю без моєї допомоги, але одного дня, коли мій батько нарешті знайшов роботу, що давала можливість утри­мувати родину, він покликав мене і сказав:

-   Тепер можеш піти. Несправедливо було б затримувати тебе довше. Іди, куди кличе тебе Господь. Благословляю тебе!

На остаточні приготування мені вистачило тижня. Части­ну цього часу я провела серед зелених полів в околицях нашого містечка, роз'їжджаючи на велосипеді, щоб попро­щатись з родичами і поділитись з ними своєю радістю. У зв'язку з цим мені довелось почути багато найрізноманіт­ніших думок і прогнозів, не завжди втішних.

-   Шкода, що така дівчина йде в монастир! Довго там не витримає, вона занадто жвава! І тобі обітнуть твої прекрасні коси?..

Один з останніх візитів був до моєї тітки-черниці, тітка належала до Товариства Святої Клари. Ми розмовляли через монастирську огорожу, тітка була високого зросту, обличчя закривала чорна вуаль, так що видно було лише анемічний рот. Спокійним і дуже солодким голосом вона сказала мені:

-   Пам'ятай, що з перших же хвилин чернечого життя ти зустрінешся з необхідністю жертвувати. Будь великодушною!

До своєї нової домівки в містечку Альба я прибула пізно пополудні 27 червня. Мене ніхто не зустрічав. Я зайшла до великої церкви Святого Павла, щоб в серці Ісуса вмістити надмір почуттів, позбавлених у ці хвилини будь-якого енту­зіазму. Хотіла зблизька побачити черниць під час адорації. Вони були вдягнені в сині ряси. Не знаю чому, але в цю хвилину їх синій одяг здався мені сірим, таким сірим і непри­ємним, що нагадував мені похоронний саван.

Я розуміла, на які жертви мені доведеться піти. Перед очима постало обличчя тітки, тих, кого я любила. Поду­малось про втрачену свободу. Мені здалось, що я чую голос мого наймолодшого братика, який кличе мене... Я відчула сильну спокусу негайно повернутись додому, навіть не зустрі­чаючись з сестрами- які мали стати моєю новою родиною!

Це продовжувалось кілька хвилин. Я закрила руками обличчя і почула ехо голосу за монастирською огорожею: - Будь великодушна...

Підбадьорена, я глянула на картину Святого Причастя і встала з колін, рішення було прийнято. Дійшовши до монас­тиря, пройшла через величезне подвір'я, щоб представитись ігумені, канцелярія якої знаходилась в протилежному від входу кінці. Я мала змогу перевірити свої спринтерські здіб­ності.

Надійшла пора вечері. Я ж прагнула лише одного: поки­нути товариство, залишитись на самоті і дати волю болісним почуттям, що шматували моє серце. І знову на допомогу прийшли слова моєї мудрої тітки-черниці:

— Пам'ятай... І ябула великодушною. Великодушною навіть тоді, коли в алюмінієвій мисочці мені подали суп, від якого несло чимось кислим і який, напевно погано спри­ймався більш звичними до такої їжі, ніж мій шлунками. Я взялась до їжі, насилу ковтаючи її впереміш зі сльозами, що текли з очей. Хтось милосердний, помітивши мої зусилля, хотів звільнити мене від цієї покути, та я не погодилась — мусила бути великодушною!

В обителі Гспода, яку собі вибрала, в товаристві, до якого вступила з власних переконань, я знайшла все, до чого прагнула, навіть набагато більше, ніж могла «хотіти і зро­зуміти». Моє прагнення молитви задовольнялось виконанням основного обо"язку Учениць Небесного Вчителя - невтом­ного возвеличення в особистих молитвах та шляхом особ­ливих проповідувань. Воно задовольнялось молитвою, котра, єднаючи нас з Небесним Вчителем, надавала нам особливу можливість дійти до всіх, всім допомогти: священикам, ієрар­хам, дітям, старцям, віруючим і невіруючим, тим, хто страж­дає,' тим, хто навчає і тим, хто править світом.

Наше товариство зародилось у Церкві. Його завданням є невтомна підтримка апостолів нашого часу. Все, а особливо сучасні засоби, створені людським розумом і використовувані завдяки людським здібностям, повинно служити добру і мусить бути підтримане невидимою, але життєдайною силою, яка є його душею-молитвою.

Сестра Марія, Італія

---

Дата добавления: 2019-03-09; просмотров: 184; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!