Майже всі називають мене сестрою

Ризикувати життям

 

Прокляття пані Салліван

Сестра Марія Імельда, лоретанка, конвертитка*. Народилась в селянській родині поблизу м. Форестер, штат Мічіган. Бі­льшу частину свого життя прожила на заході Сполучених Штатів. Відома пись­менниця. Належить до Товариства Сес­тер Лоретанок. Сестри займаються ос­вітньою діяльністю, найчастіше в цер­ковно-парафіяльних школах, а також се­ред хворих.

Сподіваюся, що в той благословенний день, коли побачу Бога лицем в лице, я зможу звернутися до Нього з таким питанням:

-  Як сталося, що прокляття старої пані Салліван пере­жило два покоління і, подолавши відстань через половину континенту, нарешті впало з високого неба на мою голову замість того, щоб впасти на голову мого діда?

Коли ще в дитинстві я бачила його останній раз, йому виповнилося майже дев'яносто років. Можна б з легкістю вернутись думками назад і побачити його таким, яким бачила його стара пані Салліван, коли він був пастором методист­ської общини за часів золотої лихоманки**.

Можна було бачити, як, поклавши долоні на Біблію, він, в своєму гніві подібний до Ягве, волав:

-  І побачив я звіра, котрий виходив з моря, і мав він десять рогів і сім голів. На рогах його було десять діадем, а на головах написано імена блюзнірчі (Ап.13,1). Цей звір, о браття, і сьогодні знаходиться серед нас. Ім'я йому - Рим!

Нехай Бог заопікується цією дорогою для мене старою наївною людиною. Безперечно, він стояв ближче до лона нашої святої Матері і Церкви, ніж багато теперішніх витон­чених осіб, котрі, декларуючи глибоку повагу до римо-като­лицької Церкви, одночасно вважають, що її принципи сто­совно «дрібних речей», наприклад розводів, є нелогічними та застарілими.

Miй дід найстрашнішими словами поминав зло, або при­наймі те, що на його думку, було злом. Я пам'ятаю, як він, шкутильгаючи на двох милицях, дрібними кроками прогу­лювався під деревами в саду.

Пригадую, як хлопчаки прибігали до нього, щоб навчи­тись правильно кланятись, як це роблять червоношкірі, а дів­чатка, роблячи великі очі, обступали його, щоб довірити свої таємниці. Коти, собаки та щойно вилуплені з яйця курчата скакали поміж його милицями.

Я тепер, не занадто втомлюючи уяву, давайте згадаємо стару пані Салліван. Мій дід зробив їй велику послугу. В чо­му вона полягала, забулося з плином часу. Маючи добре сер­це, він допоміг цій бідній та збитій з пуття жінці-католичці, яка не заслужила зневаги, бо маючи ірландське походження, з молоком матері всмоктала римо-католицьку віру. То й що з того? Всього-на-всього старенька жінка, що потребує допо­моги.

Дякуючи за послугу, стара жінка вжила слів, що, на думку родини, прозвучали як прокляття:

- Пане професоре Вебстер, я ніколи не зможу віддячити Вам за послугу, але буду молитись, щоб ви або хтось з Вашої родини прийняв католицьку віру!

- Чи ти повіриш, - розповідав дружині мій розгніваний дід, - що ця жінка відплатила за зроблену їй послугу, по­силаючи прокляття на моїх нащадків. Щоб хтось з них повер­нувся до мерзенності Риму! Не бувати цьому!

Як так сталося, що благословення, вимолене в Бога старе­нькою панею Салліван, зійшло на істоту нерозумну, найгіршу і останню перед Ним, на Лорабель Уоллес? Спитайте про це у Всевідаючого.

Бог сказав, що прислухається до молитов віруючих. І так власне вчинив. Місцем, котре Він вибрав з цілої вічності, було містечко Флегстаф, центр торгівлі деревиною в графстві Коконімо, штат Арізона. Дата - 17 вересня 1898 року. Було мені тоді рівно чотирнадцять років і одинадцять днів. Я ніколи не чула про прокляття старої пані Салліван, а коли б і так, гадаю, що це не справило б на мене жодного враження.

Вранці того дня такі слова, як Свята Матір, Церква нічого ще мені не говорили, але набрали значення вже через кілька годин.

Послухайте, як Бог і стара пані Салліван змінили перебіг мого життя. В нашій громаді помер один чоловік. Не пам'я­таю вже його імені. Він працював клерком в компанії Арізона Ламбер і Тімбер Компані. А мій батько був керівником від­ділу виробництва скриньок. Хтось повинен був піти на похорон. Як найменш здатна до чогось, я змушена була виконати цей обов'язок.

Отож, я прийшла до неподалік розташованого католи­цького храму і сіла на лавці в такому місці, звідки усе було добре видно. Я чудово знала, як треба себе вести: ніколи не насміхайся над чужою релігією і в крайньому випадку до-клади всіх зусиль, щоб не пирснути від сміху. А я ледве стримувалась, коли побачила, як увійшов священик, подібний до великого червоного буряка, з вишивкою на спині, і став походжати туди-сюди, бурмочучи незрозумілі слова. Однак я мусіла залишатися в храмі. Я не могла зрозуміти, як аме­риканці вірять, або вдають, що вірять, у те, що людина, зви-чайна людина, ніякий не ангел, здатна хліб і вино пере-творити в тіло і кров Ісуса Христа. Таким був стан моєї побожності, коли в той вересневий ранок я предстала перед лицем Бога і старої пані Салліван.

Єдине, що залишилось тепер зробити, це розповісти, як все сталося. Можу лише сказати, що Бог цілком вільно приділяє свою ласку так, як хоче, коли хоче, де і кому хоче.

Не пригадую точно моменту під час Найсвятішої Жертви, Копи, завдяки Його ласці, я здійснила перехід від смерті до життя. Можливо, сталося це під час освячення, коли всі стояли на колінах і в церкві панувала тиша.

Я не в змозі докладно пояснити, що зробив у мені Бог. Я нічого не бачила і не чула. Аж раптом переповнилася впев­неністю, що Ісус Христос, Бог Всемогутній, є присутній на вівтарі.

Тепер я, нерозумна і немудра грішниця, мусіла впасти на Коліна, щоб подякувати Йому.

Саме так я вчинила.

Потім почала розмірковувати. Моя душа, мабуть, була освічена Божою ласкою, але це вже були мої власні при­пущення. Ісус Христос був присутній на вівтарі, отже ка­толицька церква має бути єдиною і правдивою церквою. Все, чого навчає ця церква, має бути правдою. Тож я повинна Шукати й вірити в це і згідно з цим вченням жити.

Ось пояснення, чому ввійшовши до католицького храму нерозумною й наївною дівчиною, я вийшла з нього пристрас­ною католичкою, хоча поки що дещо збентеженою та стур­бованою.

З чого почати? Пригадала собі, що вдома на старій полиці лежать дві католицькі книги: «Віра наших батьків» і «Катехизм». Отже я вирішила їх прочитати, щоб бути готовою до боротьби, яка, напевно, чекала мене в майбутньому.

Перша проблема постала після ознайомлення з «Кате­хизмом». Щонеділі треба ходити на Святу Літургію. Хто не робить цього, чинить смертельний гріх. За смертельні гріхи Бог карає пекельним вогнем. Але ж яким чином я могла відвідувати Святу Літургію?

Якщо б я наважилась висловитись чітко і сказати: «Тепер я католичка і повинна ходити на Святу Літургію», - то натрапила б на такий спротив і тиск, котрий би пригнітив мене швидше, ніж я встигла б підготуватися до захисту. Мій батько ніколи б не дозволив мені туди піти, а я повинна була слухатись його. Він був сильним мужчиною, а я слабкою дівчиною. Відвідування Святої Літургії, принаймні поки що, було цілком неможливо. А не ходячи на Літургію, я чинила смертельний гріх. В моїй уяві я бачила себе на коні, що мчить мов скажений, а потім, спіткнувшись об якийсь корінь чи щось подібне, скидає мене з сідла, і я скочуюсь просто в пекло...

Ви, напевно, смієтеся з мене?

Мій жах, однак, був цілком реальним. Потрібно було багато років, щоб добрий Бог вибив з моєї голови каль­віністські погляди.

Як і кожна єресь, кальвінізм виділяє одну правду уни­каючи іншої, формуючи таким чином неправильну уяву про дійсність. Бог уявлявся мені обдарованим страшенною силою, який відлякував своєю величністю і був непохитною спра­ведливістю. Для мене Бог був тільки Володарем Всесвіту і абсолютним Владикою над всіма. Коли він наказує, нікчемна істота повинна лише слухатись. Усі інші якості, що врів­новажують тільки-що згадані і уможливлюють нам істинне розуміння Бога, були мені невідомі: Його безмежна доброта, мудрість, милосердя, Його любов до нас, нікчемних істот. Власне тому, що Бог справедливий, Він не може допустити, щоб людина опинилась в ситуації, коли неможливо уникнути смертельного гріха. Дійсно, треба виконувати заповіді Божі, але справедливо і те, що Він не вимагає неможливого.

Одразу ж ласкавий Отець Небесний запропонував мені поміч, яка була мені потрібна. В моїй голові виникла рятівна думка: чи не міг би парафіяльний священик звільнити мене зі скрутного становища?

Написати листа до отця Діллі було не важкою справою. Адже щодня я бувала на пошті. Коли я писала лист, моє серце виповнилось надією, а після отримання відповіді в ньому запанував спокій. За допомогою простих і зрозумілих слів отець Діллі пояснив мені, що таке обов'язок святкувати неділю і що це поки що мене не стосується. Моїм обов'язком є слухати батька і бути доброю донькою в сім'ї. Поки що достатньо, щоб я була і відчувала себе католичкою в своєму серці. В кінці листа отець благословив мене.

Тепер я була впевнена, що знаходжусь на правильному шляху. Я могла читати ці дві книги і, роблячи власні засте­реження, насолоджуватись релігійною свободою як амери­канська громадянка. Я сподівалась, що мені, можливо, вдасть­ся уникнути боротьби.

Кількома днями пізніше, повернувшись зі школи в хоро­шому настрої, я застала свою матінку в сльозах, а сестру Маргарет Елен страшенно розлюченою... Як тільки прийшов додому батько, йому одразу показали мій лист та дві книжки. Боротьба почалась зовсім для мене несподівано. Намагаючись вгадати причину такого розвитку подій, я почала аналізувати факти і довідалась: працівниця пошти розповіла моїй сестрі, що я отримала листа від якогось пана Діллі. Для мене наста­ли дні, які я добре запам'ятала, коли з усіх боків не браку­вало гострих докорів на мою адресу.

Врешті надійшов час, коли я одержала другий подарунок від старої пані Салліван - я відчула в собі покликання.

Я стояла тоді в саду, милуючись горами, з-за яких сонце посилало свої останні промені. Було так красиво, що навіть крикливий голос Маргарет Елен пролітав повз мої вуха. З її уст злітали повні гніву слова:

-  Серед усіх нас саме ти - найгірша, найбільша егоїстка, найвпертіша з цілої родини, хочеш переконати нас, що серед усіх живих тільки тобі явилось одкровення Господнє!

На що я спокійно відповіла:

-  Нічого подібного я ніколи не говорила! Не знаю, що це було. Знаю тільки, що на вівтарі був присутній Ісус. А де присутній Ісус, там є Його Церква!

З одного і другого боку слова летіли, мов снаряди. Я вирішила зосередитись на спогляданні гір. І тут новий снаряд вцілив просто в серце:

- Тобі все одно - чи стати акторкою, чи черницею, чи...

- А хто така черниця? - запитала я, обірвавши її вига­дування. Потім подумала собі:

- Напевно, це хтось, хто належить до найнижчого клану католиків, коли про нього говорять з такою ненавистю.

- ... чи ще кимось гіршим! - скінчила моя сестра.

- І власне нею я стану! - відповіла я.

Рішення, що виникло за таких обставин, з цього моменту стало ніби рушійною силою мого життя. Ця сила, без сум­ніву, походила з ласки Божої і, можливо, також завдяки молитві старої пані Салліван.

Моя мати разом зі мною поїхала до Канади. Ніщо з мого боку не могло дістати більшого схвалення, ніж візит до родичів у Канаді. До цього часу в моїй пам'яті зберігались приємні враження про два попередні візити, коли мені було сім а потім десять років. Гостинний дім моєї тітки на Квінз Авеню, 249, в містечку Лондон, провінція Онтаріо, такій дів­чині як я, здавався справжнім раєм.

Коли ми ще були в дорозі, мій дядько Мурхауз вже при­йняв певне рішення щодо моєї особи:

- Я чув, що Лорабель бажає стати католичкою. Це добре. Англіканська церква ніколи не буде процвітати в цій пів­денно-західній частині Сполучений Штатів. Здається, Бог прокляв той убогий і спустошений край, хоча й віддавна існують там францисканські обителі. Отже, найлогічніше буде, якщо дівчина стане католичкою.

- Ох, Вальтер! Але ж вона прагне стати черницею!

- То й що з того? Сестри-черниці, так само, як сестри милосердя чи вчительки, служать людству. Ні, Маргарет, я ніколи не намагатимусь вплинути на молодий розум Ло­рабель!

Протягом довгих років, навіть після смерті мого дядька, доктора Мурхауза, я не знала, яку позицію він зайняв щодо моїх намірів. Однак увесь цей важкий для мене рік дивувала мене його мовчазна прихильність.

Дядько вирішив, що я повинна мати щоденні прогулянки, а я використовувала їх як можливість щоразу довідатись щось нового про життя сестер. Незалежно від напрямку моїх прогулянок — на північ, південь, схід чи захід — в кінці кінців я завжди опинялася під кленами на Квінз Авеню, щоб зуст­рітися з сестрами Найсвятішого Серця.

Мою увагу звернули на це місце, коли мені було десять років, а до моїх вух докотилось багато страхітливих роз­повідей.

Для чого стоїть там високий кам'яний мур? Казали, для того, щоб ті нещасні, виморені голодом та ув'язнеш сестри часом не повтікали... Мені це здавалося дивним. Якщо вони хотіли втекти, то чому не скористались для цього низькою загорожею з дроту? Для мене, наприклад, це було б зовсім неважко. А навіщо потрібен був той земляний вал, що височів позаду вулиці? Вал той весь час збільшувався... Вночі можна було бачити на ньому сестер, подібних до чорних духів, кож­на з кошиком землі, яку вони швидко і мовчки розсівали поміж травами, так що ніхто не міг зауважити поступового зростання цього заслону ані визначити його призначення... Що ще я чула? Розповідали, що почали черниці копати таєм­ні ходи й могили, в яких ховали ув'язнених в монастирі, а потім вбитих там дівчаток... Це були дійсно приголомшливі вісті! Однак вже тоді мені було дивно їх чути, і ядопи­тувалась, а що ж роблять батьки дітей в таких випадках. Відповідь завжди була однаковою:

-  Католики не насмілюються нічого робити від страху перед карами, що їх нашле папа!

Тепер же я могла побачити й пересвідчитись, що ж там діялось. І те, що побачила, зовні просте й звичайне, напов­нило мене радістю. Іноді кілька сестер прогулювалось в саду за муром. Мені вдавалося побачити чиєсь обличчя, спокійне й поважне, облямоване білою вуаллю. З другого боку монасти­ря було просторе подвір'я, де весело бавилися маленькі дів­чатка, а одна з сестер пильнувала їх, сидячи на малій веранді. Здавалось, її тішили забави цих метушливих створінь, однак вона мовчала і не втручалась поміж них, хіба що котресь з дітей впало й подряпало собі коліно, або починалася сварка.

Одного разу мені пощастило. Дві сестри вийшли з монас­тиря і пішли вулицею. Я пішла за ними на певній відстані, маючи надію почути їхню розмову. Мені це вдалося. Коли во­ни дійшли до пошти, одна з них промовила ці незвичні слова:

-  Оскільки ми вже тут, то можемо зайти, купити кілька марок. Вони дійсно зайшли і купили марки.

Можете з мене сміятись. Але я гадаю, ви знаєте, що якби Бог тільки схотів, то міг би за допомогою звичайної со­ломини, використаної як важіль, скинути Монблан у води Атлантики або Китайське море. Тому ці незначні речі, що мені вдалося побачити, звичайнісінькі слова, які я почула, допомогли мені відкинути страхітливі історії, які розповідали про сестер. В той час велика ідея почала прокладати собі шлях в моїй душі. Не можу тепер сказати, що було її дже­релом. Можливо, це ласка Божа, вимолена старенькою пані Салліван, зійшла на мене, коли я дивилась на милі обличчя і чула прості слова сестер. Ідея ця швидко розвинулась і в моїй уяві постав чіткий образ сестри-монахині: це жінка, пройнята глибокою і святою любов'ю до Ісуса Христа, любов'ю, яка в деякій, але незрівняно сильнішій мірі нагадує любов дівчини до хлопця, за якого вона хоче вийти заміж.

Потім виникла інша проблема. Я повинна була повер­нутись в Арізону. В цьому штаті було багато мужчин і мало жінок, доволі часто любов закручувала голову багатьом дівчатам. Я цілком могла опинитися серед них, хоча й зовсім не хотіла, щоб так сталося. Я часто молилась, стоячи на колінах, і складала вічні обітниці. Я нічого не знала про обітниці бідності і послушництва. Що стосується чистоти, то мені була відома її суть, але не назва. Я поклялась, що ніколи не вийду заміж, і як тільки могла, віддано присягалася у своїй любові нашому Господу - Ісусу Христу.

Моя мати померла, коли мені було дев'ятнадцять років. Мені здавалось, що й на небі вона заступається за мене. У ці сумні дні я вирішила знайти собі якусь розраду. В будні дні ходила на Святу Літургію, та цього ніхто не помічав. Я ста­вала дедалі відважнішою. Нарешті я вирішила порозмовляти з сестрами В той час, як ми були в Канаді, о. Діллі відкрив парафіяльну школу. Я вирішила завітати до сестер-лоре­танок, піти прямо до монастирської брами, подзвонити і по­розмовляти з ними. Але це було набагато легше сказати, ніж зробити. Три рази я наближалась до непоказної брами, однак щоразу бракувало мені відваги, і я обмежувалась тим, що обходила монастир вздовж огорожі. Нарешті одного разу я стала перед брамою і подзвонила. Мені відчинила сестра Есперанца й пішла покликати свою наставницю. Мати Марія Вікторія, вже літня, розумна і надзвичайно мила жінка, від­разу помітила, що мене щось хвилює. Вона взяла мене за руку і сказала: «Ходімо, доню».

Саме тоді, коли ми залишились наодинці, я вилила зі свого серця все, що стримувала в собі з тих пір, як стара пані Салліван зіслала на мою голову своє благословенне про­кляття. Нехай Бог має під своєю опікою шановану матір Марію Вікторію! В той пам'ятний тиждень я втратила рідну матір, але знайшла іншу.

Після цього візиту все пішло швидко. За чотири місяці до того, як мені мав виповнитись двадцять один рік, я озна­йомилась з правилами, за якими могла прийняти католицьку віру, як тільки досягну повноліття. Тоді я працювала вчи­телькою в місцевій школі. Раз на тиждень в будній день тут служили Святу Літургію. Отець Константе Манден, який згодом став одним з найзавзятіших будівельників католи­цьких храмів в Арізоні, щойно приїхав з Франції і був тоді дуже молодим. Англійська мова ще була величезною пере­шкодою для цього відданого слуги Божого. Якось після уроків я мала з ним розмову і в той же вечір після євха­ристичного богослуження я була умовно охрещена.

Коли парафіяльний священик викликав свого молодого вікарія в зв'язку з прийняттям до Костьолу невідомої канди­датки без вступних випробувань, отець Манден відповів:

- Я зможу повернутись до цієї місії лише через багато тижнів. Зрештою, дівчина була рішуча і їй було спішно. То навіщо гаяти час?

Мій вступ до монастиря мав бути, однак, відкладений майже на три роки з огляду на обов'язок, який я відчувала перед родиною. Йшлося про те, щоб я взяла участь у від­новлювальних роботах в нашому домі (домі, в якому моя присутність була тепер мало бажаною). Мій добрий батько, хоч і з болем в серці вважав, що повинен бути холодним щодо мене. Він думав, що його тверда позиція змусить мене відректись від католицької церкви.

Нарешті, після багатьох труднощів, з благословенням отця Мандена і з радістю в серці, радістю, яка багаторазово збільшилась протягом 44 років мого чернечого життя, я иступила до монастиря сестер-лоретанок.

Мій батько помер через дев'ять років після цього. До останніх днів свого життя він вставав ночами і, прогулю­ючись під зоряним небом, вірив, що почує кроки своєї доньки-грішниці, яка повертається під родинний дах. Коли я дові­далась про його смерть, то в думках відвідала його і сказала:

- Битва скінчилась, татусю. Ніколи не вдалось би тобі зробити так, щоб я зреклася Бога, навіть з любові до тебе. Поблагослови мене з небес і молись, щоб я завжди могла залишатись вірною Йому.

Що стосується мого життя як сестри-лоретанки, то воля Божа покликала мене, щоб я допомогла дітям і вчила їх, як взнати й возлюбити нашого Властителя через таїнство Любові.

Сподіваюсь, що настане щасливий день, коли там, нагорі, в небесах, я вийду зі свого будиночка і піду постукаю в двері старенької пані Салліван. Подякую їй за те, що випросила в Бога, аби послав на мене її благословенне прокляття.

Марія Імельда, США

Майже всі називають мене сестрою

Сестра Марія Річард народилась у Балті­морі. Вона відчувала покликання до праці серед хворих та до місіонерської діяльнос­ті. Свої прагнення змогла задовольнити, вступивши до Товариства католицьких медсестер-місіонерок. Члени Товариства присвятили себе праці в країнах, охоп­лених місіонерством. Багато сестер ма­ють спеціальну медичну освіту, освіту в галузі фармацевтики або закінчують кур­си медсестер. Майже всі, називають мене «сестрою». Виняток - це моя мати. Хоч і минуло вже багато років, вона й досі до цього не звикла. А мій єдиний брат на­зиває мене двома даними мені при хре­щенні іменам, сполучаючи їх в одне, як він зробив це вперше, коли йому було чотири роки. Лише в присутності незнайомих лю­дей він називає мене сестрою Річард.

Одне прислів'я говорить, що в кожній дівчині солодке пов'язане з гірким. Щодо мене, то згідно одностайних твер­джень всіх моїх приятелів, вже з чотирьох років і до чотир­надцяти, гіркого в мені було більше, ніж солодкого. Коли мені було тринадцять років я, бігаючи з розпущеним волос­сям, пробувала свої сили у грі в футбол. Але невдовзі гро­мадська думка змусила мене до цілковитого припинення активної участі в цьому улюбленому виді спорту. Тоді я спробувала себе в якості воротаря хокейних поєдинків, які проводились на найгладшій асфальтовій вулиці. Але й цей вид спорту виявився занадто дорогим. Здається, я тоді дійсно була подібна до, як мене всі називали, «хлопця в спідниці».

Мені подобалось рухливе життя, я вважала, що корис­ніше проводити час на футбольному полі, ніж вдома, бавля­чись ляльками. Я однаково любила ходити як до школи, так і до церкви. Часто брала участь у святій суботній Літургії во славу Найсвятішої Діви Марії і ніколи не пропускала новени, що відбувалася раз в рік. Майже всі мешканці нашого міста брали участь в цій новені во славу святого Франциска Ксаве­рія. Я, напевно, прослухала не менш ніж 150 проповідей про Апостола Індії. Щоразу, вражена проповіддю, я хотіла стати сестрою-місіонеркою. Однак пам'ятала про це лише з 4 по 12 березня.

У другому класі середньої школи я .вивчила біологію. Власне тоді в мене виникла думка стати лікарем або мед­сестрою. Я відвідала лікарню і незабаром була прийнята туди на роботу. За три роки праці я навчилась, як обходитися з хворими і особисто переконалась, яка це радість, коли можеш допомогти людині, котра потребує допомоги. Якось після розмови з однією прикутою до ліжка хворою жінкою я поба­чила, що вона плаче з вдячності за почуті від мене теплі слова. Іншим разом мене попросили притримати пацієнта, якого оперував лікар. Під час епідемії ангіни моїм обов'язком було слідкувати за дітьми, котрі були під дією ефіру. Моє прагнення вивчити медицину було таким сильним, що я вирі­шила продовжити вивчення латини ще на рік, хоч цього й не було в програмі. Мене це саму дивувало, бо я не дуже лю­била латину.

Одного разу - було мені тоді шістнадцять років - хтось сказав мені, що якщо хочеш мати уяву про вічність, варто порівняти одну краплю з океаном. Якось влітку я проводила канікули над морем і тоді вирішила спробувати. Пішла на пляж і занурила руку в Атлантичний океан. Дуже обережно я почала виливати зачерпнуту воду, аж доки на долоні не залишилась одна чи дві краплини. Я подивилась на цю крап­лину, потім на океан. Краплина повинна була представляти відрізок в 1000 років, а океан — вічність. Споглядаючи на­повнений безкінечною кількістю краплинок океан, я дійшла висновку, що вічність має означати час дуже довгий. Тоді-то я й подумала, що протягом цих 60 чи 70 років варто зайня­тись працею, хоч би й невдячною, яка б потім дала в наго­роду щасливу вічність. То ж я спитала себе:

-   Як бути певною, що вічність я проведу в небесах з Богом?

Відповідь була така:

-   Найкраще буде, якщо вступиш до монастиря, бо сестри усе своє життя проводять для Бога й для неба.

Думка ця стурбувала мене. Час медитації закінчився. Я побігла на ту частину пляжу, де було багато людей.

Перший рік школи минув в атмосфері щирих веселощів. Навіть Цицерон був приводом для смішних сутичок. В про­міжках між збиранням ліків для місії, вболіванням за фут­больну команду військових моряків та лекціями французької мови я знаходила час для читання біографій. Я пізнала таких людей, як Еуді Доуерті, Дороті Дей, Джеймс Уолш, Теодор Майнару. Серед них була Анна Денгель, лікарка, яка заклала товариство сестер-черниць. Вони вивчали медицину й фар­макологію, щоб потім керувати місіонерськими лікарнями. Одного разу прийшла пані Грейс Меден і розповіла нам про цих сестер. Вона принесла кілька книжечок про їхню місі­онерську діяльність в Індії. Я прагнула більше дізнатись про цю конгрегацію, але розпитувати пані Меден не хотіла. При­чина зрозуміла: мої розпитування могли бути потрактовані як бажання стати однією з цих сестер. Але я ще не відчувала себе готовою до цього. Моя цікавість виникла з того, що ці сестри були лікарками й місіонерками. Раніше я ніколи не чула про це товариство.

Через кілька тижнів я знайшла ті ж самі книжечки в бібліотеці. Ілюстрації були некрасиві, але зміст був цікавий. Я довідалась, що сестри, працюючи лікарками або медсестрами, опікуються жінками мусульманської віри, котрих не можуть лікувати лікарі-мужчини. Входячи в домівки, в котрі не може увійти священик, вони власним прикладом і любов'ю свідчать про Христа. Вони одночасно є черницями, лікарками і місі­онерками. Коли я була заглиблена в читання, підійшла сестра бібліотекарка й спитала, що мені потрібно. Раптовим рухом я поклала книжку на місце, так що сестра не встигла побачити її назви, й відповіла, що вже знайшла те, що шукала. Сестри з Місіонерського Товариства лікарок-католичок ввійшли в мою душу нарівні з проповідями про св. Франциска, лікар­няним досвідом та роздумами про вічність.

Під час студіювання біографій я три рази прочитала кни­гу під назвою «Даміан, прокажений» Джона Фаррела. Ще я прочитала життєпис світського місіонера Даттона і сестри Маріанни, місіонерки з острова Молокай, архіпелаг Гаваї. Жодна книга насправляла на мене такого глибокого враже­ння. Даміан, який перев'язував смердючі рани прокажених, був центром моїх думок. Ось людина, казала я собі, котра дійсно щось зробила для Бога. Я теж хотіла б щось зробити. Чи можливо, щоб хтось, глибоко переконаний у тому, що чесно виконує свої обов'язки перед Богом і батьками, міг раптом прийти до іншого висновку? Так сталося зі мною.

Редагування шкільної газети, конкурси ораторського мис­тецтва, школа, уроки та різні візити забирали увесь мій час. Донедавна відвідування каплиці займало в моїх турботах найменше місця. Протягом наступних чотирьох років ми щоденно читали молитву, щоб Бог допоміг пізнати наше покликання і ми могли піти за ним. Настав час прийняття якогось рішення. День одержання шкільного атестату було відзначено урочисто. Обличчя дівчат світились радістю. Коли мій дід довідався, що власною працею я можу оплатити по­ловину навчання в університеті, то був так задоволений, що вирішив оплатити другу половину. Університетське життя було прекрасним... Нема вже шкільної форми, лекції в різний час, нові друзі, бали, цікаві предмети, нові горизонти. Швидко минали дні, однак коли в мене була вільна хвиля для розду­мів, я підбивала підсумки. В кінці наповненого лекціями, кон­ференціями, танцями та зустрічами дня я не почувалась задо­воленою. Оточення не було поганим і подобалось мені, однак я відчувала, що чогось мені бракує. Наприклад після балу, котрого з таким нетерпінням чекала, я відчула розчарування. Очікування було приємнішим від самої події. Коли все закін­чувалось, в моєму серці залишалась пустка. Інші ж дівчата були цілком задоволені. Я не могла зрозуміти, що ж зі мною діється. Тепер я знаю. Це давало про себе знати покликання.

Потім було організовано конференцію на тему нашого майбутнього життя. Сестра порадила нам, щоб того вечора ми не виходили з дому, а залишились в своїх кімнатах і, вимкнувши радіо та відклавши набік журнали, подумали про плани на майбутнє. Ми повинні були серйозно задуматись над тим, чого Бог хотів від кожної з нас. Сестра нагадала нам, що якщо Бог опікується горобцями, як сказано в Євангелії, то тим більше цікавить його дорога, яку вибере кожна з нас, аби з'єднатися з Ним. Я послухала її поради.

Міцно замкнувши двері, щоб мій брат не заважав мені, я вирішила серйозно проаналізувати свої діла. Я взяла великий аркуш білого паперу і олівцем поділила його на три колонки, по черзі написавши над ними: життя самотнє, подружнє жит­тя, життя в монастирі. І почала аналізувати перше, тобто жи­ття незаміжньої жінки. Воно мало свої позитивні сторони: не­заміжня жінка може присвячувати свій час справам милосер­дя. Але такий спосіб життя занадто проникнутий самотністю, а я любила товариство. На питання, чи хоче Бог, щоб я за­лишилась старою панною, швидко відповіла «ні». Потім поча­ла аналізувати життя заміжньої жінки. Я уважно спостері­гала за заручинами маминої молодшої сестри. Луїджія і Білл серйозно думали про свій шлюб. Кожен прагне кохати і бути коханим. Кожна жінка, навіть якщо вона в дитинстві не ба­вилась ляльками, мріє про створення сім'ї і знає, що материн­ство є окрасою і хвалою її статі. Так, в колонці «подружнє життя» я могла поставити багато «плюсів». А «мінуси»? По­всякдення, турбота про сім'ю здавалися мені завданням до­сить важким. Тоді я не розуміла, що якщо хтось прагне ство­рити сім'ю, то його не лякають зусилля, потрібні для її утри­мання. Вони є вираженням любові. Чи хоче Бог, щоб я слу­жила Йому, ставши дружиною і матір'ю? Я написала: «мож­ливо». Потім я перейшла до аналізу життя в монастирі, по­чавши з негативних його сторін. Початок колонки був такий: ранне вставання, необхідність постійно носити важку рясу, слухняне виконання наказів, життя виключно серед жінок, носіння чорних панчіх, перебування далеко від родини... Кі­нець прогулянкам на човні, балам, кінець незалежності... Власне кажучи, на першому місці мала бути саме незалеж­ність. Щодо чорних панчіх, то неможливість вибрати собі, наприклад, білі чи зелені і необхідність завжди носити чорні мене зовсім не влаштовувала. Колонка вже була списана до низу, а перелік негативних сторін ще не був вичерпаний.

Сталася дивна річ, коли я почала розглядати позитивні сторони життя в монастирі. Той вечір на пляжі біля океану, проповіді, на новенах, жінка в лікарні і давнє рішення, яке цілком визріло в період говіння, щось зробити для Бога за прикладом Даміана, - всі ці спогади зринули в пам'яті, викли­кавши занепокоєння. Я утвердилась в переконанні, що не годжусь для життя в монастирі. Думка про можливість стати черницею була для мене неприйнятною. Мені подобалась праця серед людей, я любила поговорити й потішитись жит­тям. Це було найдивніше. Роздуми про негативні сторони зіткнулись з роздумами про сторони позитивні. В моїй душі почалася боротьба. Я вирішила забрати з-перед моїх очей аркуш паперу й сховала його під підручник з історії.

Наступного дня я нічого не зрозуміла з лекцій. Мозок став подібним до боксерського рингу. Мала я покликання чи ні?

Як тільки закінчились лекції, я сіла в автобус, що їхав до передмістя. Там жила знайома черниця. Я застала сестру Маргарет вдома. Голосом, що зраджував неспокій мого серця, і без жодного вступу я спитала:

-   Сестро, чи, в мене може бути покликання до життя в
монастирі?

Сестра сіла й вибухнула сміхом. Виглядало це досить комічно. Я не бачила сестри Маргарет впродовж багатьох місяців, а тут раптом увійшла до її кімнати і без жодних вступних слів, не сказавши «день добрий» чи «як себе почу­ваєте, сестро Маргарет?» - звернулась до неї з таким питан­ням. Добре, що хоч сестра була в кімнаті сама.

Я чекала на відповідь, але насамперед сестра Маргарет хотіла почути відповідь на свої запитання. Вона говорила мені про освячуючу ласку, питала, чи я вірю, що така ласка означає надприродне життя. Я була в цьому твердо пере­конана. Тоді вона поставила інше питання:

- Чи не є життя в ласці життям істинним, оскільки воно
продовжується після життя земного?

Так, - відповіла я, починаючи трохи втрачати терпіння від цієї лекції з катехизму, бо ж прийшла сюди, щоб прояснити власне майбутнє. Нарешті сестра Маргарет завдала мені останнього удару

-  Життя в монастирі, - сказала вона, - це можливість прожити життя в найповнішому значенні цього слова. Люди­ні надається можливість усю себе, розум, серце і волю, при­святити служінню Богові.

Я звернула увагу, що всі вигоди чернечого життя нале­жать до надприродного порядку. Їм неможливо дати оцінку, порівнюючи їх з вигодами подружнього чи незаміжнього життя. Багато ще інших речей пояснила мені сестра Марга­рет в той день. Однак її останні слова дещо вразили мене. Вона вказала, що вже давно знала про моє покликання. Якщо так, то чому не повідомила мене про це раніше, не допомігши мені уникнути цих багатьох хвилювань і турбот. Лише тепер я розумію, чому не можна говорити таких речей: я б не повірила. Ми мусимо самі прийти до цього. Сестра Маргарет порадила мені помолитись Найсвятішій Діві Марії. Її порада запала мені в душу.

Через тиждень після мого візиту до сестри Маргарет ста­лася нова подія. Мати Анна Денгель, засновниця Місіонерсь­кого Товариства лікарок-католичок, читала в нас лекцію. Мо­жу побитися об заклад, що ніхто не слухав уважніше від ме­не того, що вона розповідала про цих сестер. Вони були при­кладом трьох покликань, поєднаних в одне: вони були черни­цями, мета яких є шанування і возвеличення Бога через влас­ну святість; одночасно були місіонерками, що проповідують любов серед хворих та знедолених в країнах, охоплених місіо­нерством; і, нарешті, самовідданими лікарями й медсестрами. Після лекції я відразу попрямувала до каплиці, не звертаючи ні на кого уваги. Бог хоче, щоб я стала черницею. Я теж цьо­го прагну. Такими були мої роздуми, коли я стояла на колі­нах перед Богом. Вийшовши з каплиці, я була так задоволена в душі, що ледве стримувалась, щоб не сказати кожному зустрічному: «Бог хоче, щоб я стала черницею». Того вечора я верталась додому, мандруючи лісом і весело насвистуючи.

А що сказала на все це моя мама? Я могла й не розпо­відати їй про все - вона вже й так знала, а швидше, здога­дувалася. Довірилась братові, зажадавши від нього присяги про збереження таємниці. Але він одразу побіг до Бадді Брайана. Трьома днями пізніше, коли я стояла в воротях дому, Бадді побачив мене з вулиці й крикнув:

-  Гей! Я чув, що ти ідеш в монастир. Оце новина!

Другий рік в університеті промайнув дуже швидко. Вели­кий спокій панує в душі тих, котрі знають, що чинять прави­льно. Однак багато людей вважали, що я помиляюся, й каза­ли мені про це. Інші нагадували, що мій батько помер лише три роки тому, а я є найстаршою і єдиною донькою, і що жорстоко з мого боку залишати матір саму. Коли людина чує подіти висловлювання, то починає сумніватись, бо диявол застосовує різні методи, щоб збити нас з пуття. Але Бог дав мені чудову матір, котра прагнула лише мого щастя й радила робити те, що, на мою думку, задовольняло волю Божу.

Мені було дев'ятнадцять років, коли я почала готуватися до вступу в монастир. Деякі елементи мого гардеробу, які треба було взяти з собою, викликали в сім'ї великий сміх. Але якщо чорні панчохи й довга широка спідниця мали бути моїми першими кроками по дорозі до монастиря, то вони мене зовсім не лякали. Сумним був день мого прощання з най­ближчими людьми. Зрештою, усі великі рішення вимагають жертв. Важкими були й перші дні. Я дуже сумувала. Хотіла навіть покинути монастир, однак потім, після роздумів, вирі­шила, що, зважившись на такий поважний крок, повинна спробувати ще якийсь час протриматись.

Настав день, коли, схилившись наді мною, ірландський священик вдягнув на мої плечі сіру рясу й білу вуаль.

Почалося моє послушництво. Протягом наступних двох років я дізналась про багато речей, які стосувалися моєї осо­би: ким я є, ким не є, ким повинна бути. Я почала розуміти, що означає жити для Бога, і яким цінним даром є віра. Праг­нення знайти мир і спокій, що випливають з любові до Ісуса Христа, значно зросло, коли ми вивчали науку про Містичне Тіло Христа, особливо, пов'язуючи її з місіонерством.

В день постригу, стоячи на колінах перед Святим При­частям, я поклялася віддати Ісусові - шляхом дотримання трьох обітниць: бідності, слухняності й чистоти - своє серце, котре буде Його любити; розум, який зробить все, щоб пізна­ти Його; волю, яка буде Його волею; й тіло, котре буде служити Йому в ближніх.

Пишу ці спогади в Індії, на землі святого Франциска Кса­верія. Сидячи за столиком в своїй келії, я думаю про ту ве­лику кількість листів, яку він розсилав у школи Португалії та Іспанії, благаючи студентів звернути увагу на доцільність та необхідність місіонерської діяльності на Сході. Я теж хочу звернутись до учнів різних шкіл в різних країнах Європи, щоб зрозуміли, що тут чекає на них місія, яку можуть виконати лише вони. Здається, мені й сьогодні ввижаються прокажені з житія Даміана, що благають помочі, бачу нещасних, що блукають вулицями в пошуках шматка хліба. І думаю про тебе, мила дівчино!

Сестра Марія Річард, Індія

Жахлива дівчина

- Прошу не турбуватись, мені нічого не потрібно, зреш­тою, завтра я від'їжджаю, - ці слова я вимовила рішучим голосом ввечері того дня, коли вперше переступила поріг монастиря як послушниця.

Прибувши до Верони, міста на півночі Італії, після бага­тьох років важкої боротьби з собою самою, я не соромилася цілком щиро тепер визнати, що хочу повернутися назад. Тиша, що панувала в монастирі, нудьга та холод осіннього дня мене геть доконали. Сутінки, що панували .в просторій спальні, освітленій єдиною маленькою лампочкою, каменем лягли на моє серце. Дивлячись на довгий ряд ліжок, розді­лених білими ширмами, я відчула, що мої нерви подались. Все, здавалось мені, виглядало убого, одноманітно, без ознак життя й тепла. Ввічливість матері-наставниці здавалась мені надто настирливою, послушниці - невиразними особами, а мій ідеал - великим обманом.

Однак я залишилась. Досить було однієї ночі, щоб я від­найшла себе. Коли наступного дня, лукаво посміхаючись, я попросила дати мені ковдру, наставниця тактовно не нагадала мені про моє вчорашнє рішення. І це мене врятувало.

Змусивши тіні відступити, краплиною гумору мені вда­лося подолати перші неминучі зіткнення з реальністю, яку я представляла собі цілком інакше. Я знайшла себе. Це вже було нове створіння, готове до боротьби за ідеал, що заво­лодів мною: «Належати Христові, працювати для Нього».

Однак я ніколи не забуду вражень того першого дня. І, можливо, власне тому, коли в монастир приходять нові сест­ри, а особливо послушниці, то, зустрічаючи їх, я стараюсь, щоб вони не відчували себе самотніми. Пам'ятаю, як довгий ряд ліжок, тьмяна лампочка і вперто стулені вуста ослабили тоді мою волю. Намагаюсь, щоб з іншими цього не сталося.

Про своє дитинство пам'ятаю зовсім мало. Я була дуже живою і надто рано відчула себе дорослою, не любила дис­ципліни й не зносила жодних обмежень, чим дуже засму­чувала матусю, котра ніяк не могла мене вгамувати і дуже терпіла від моїх вибриків.

У школі мене прозивали малим чортеням. Пригадую собі мою вчительку, змучену життям стару панну, котра, часом зі сльозами в очах, благала мене втихомиритись. Я була неви­черпним джерелом різних витівок. Знайомі прозивали мене шибайголовою, що тішило мене й засмучувало всю сім'ю.

. Всі, однак, визнавали за мною одну хорошу рису: я завжди була скрупульозно щирою. За жодні скарби світу я б не сказала неправди. Була я також завжди готова відповідати за свої вчинки, навіть тоді, коли для покарання мене могли замкнути саму в кімнаті. А це зовсім не було легко — зали­шатись в маленькій замкненій темній кімнатці протягом ба­гатьох годин. Я боялась темноти і, щоб подолати страх, співала різні пісеньки,' які знала. Я співала без упину і на повний голос, що безмірно збільшувало обурення особи, кот­ра мене покарала. В матінки були побоювання щодо мого майбутнього. Моя зухвала поведінка під час ув'язнення та мій незворушний вираз обличчя геть допікали їй та утверджу­вали в сумнівах. Можливо, саме тому, коли мені було десять років, після сімейної наради мене забрали зі школи і перевели в інтернат, котрим керували черниці. Я повинна була підго­туватися до вступного екзамену до середньої школи і мож­ливо, хто знає, трохи вгомонитись. Принаймні таку надію плекала моя матуся. Та після моїх перших вибриків добро­сердні сестри так довго й настійливо просили моїх рідних, що через три місяці я повернулась додому і з тих пір ніхто більше не займався моєю освітою.

Тепер я дістала цілковиту волю, бо матінка моя серйозно розхворілася, а татуся мої вибрики лише потішали й сміши­ли. Трьохмісячне перебування в інтернаті у віці десяти років зробило мене непримиренним ворогом усіх монастирів та черниць.

Через багато років я згадую ту бідну сестру, котрій дові­рені були вихованки мого віку, як зривалася вона з крісла на кожен мій рух. Потай від мене просила моїх подружок про добрі вчинки, котрі б сприяли моєму наверненню. Видно, вона вважала мене справжньою язичницею. Правду кажучи, моє релігійне виховання було дуже поверховим. Також я не па­м'ятаю свого першого причастя. Ісус ввійшов у моє мале серце, не викликавши в ньому помітного зворушення. Гадаю, я тоді нічого не пообіцяла Ісусові, а Він теж нічого не сказав моїй малій душі. Не думала, що колись Він покличе мене, щоб я пішла за Ним.

Я ніколи не молилась надто довго навіть в дитинстві. Більше того, коли мені було дванадцять чи тринадцять років, я дивувалась, спостерігаючи, як мої подружки з побожним тремтінням вдивлялись в Розп'яття або, помітно зворушені, в побожності зупинялися перед якоюсь каплицею, присвя­ченою Діві Марії.

Однак іноді наче дух Божий торкався мене. Незрозумілі терзання й відчуття якоїсь пустки пригнічували мене. Проте це швидко минало.

Десь аж до чотирнадцяти чи п'ятнадцяти років для мене не існувало релігійних проблем. Цілком вистачало моєї дитя­чої віри. Я твердо вірила в існування Бога, але мала про нього лише дитяче уявлення. Трохи місця в моїй душі займав образ Матері Божої, але не надто багато. Не пригадую з моєї сторони жодного доброго вчинку в її честь, навіть у травні. Чуючи про «офірки», я лише іронічно всміхалася. Тоді мені згадувались офіри, що їх чинили шкільні подружки з метою мого навернення. Все це виглядало досить потішно.

Я й далі була дуже жвавою, захоплювалась різними вида­ми спорту і майже фанатично сповідувала культ правди. Навчанню я приділяла мало уваги, але в школі завжди вва­жалась однією з найкращих. Мені більше подобалось това­риство хлопців, ніж дівчат. Я бавилась з ними в злодіїв та карабінерів, не соромлячись бігати вулицями, любила вправ­лятись у стрільбі, любила далекі подорожі на велосипедах. Навіть старшим від мене хлопцям не вдавалося мене обігнати. Ще я чудово плавала, і якось навіть врятувала одну жінку, що почала тонути.

Однак з якогось часу мені почали докучати періоди при­гнічення та глибокого смутку. Майже ніколи я не дошу­кувалась причини моїх рясних та гірких сліз. Я вже не була дитиною, виросла й мала струнку фігуру. Матуся вважала, що мені вже не пасують мої улюблені широкі светри, куртки, які я носила замість плаща, збиті набік берети, високі чере­вики та жахливі картаті підколінки, що доповнювали мій гардероб. Я стала дорослою дівчиною і не могла й далі так вдягатись. Постійні типово хлоп'ячі забави вже мені явно не пасували. Жодні мої пояснення не змогли переконати мату­сю. Відтепер я повинна була одягатись більш елегантно та облишити моїх нерозлучних друзів. Натомість мені пода­рували чудові лижі, пообіцявши, що щонеділі я зможу вдос­таль ними тішитись.

Я не зносила товариства дівчат мого віку. Їхня сенти­ментальність виводила мене з себе. Мені ще невідоме було жіноче марнославство, і я просто ненавиділа їхню балака­нину. Зате я стала палкою читачкою. Сентиментальні романи мене спочатку дратували, але згодом почали навіть подо­батись - давали знати про себе почуття. В мені почала про­буджуватись жіночість, в п'ятнадцять років я вже не була тою вітрогонкою, якою була рік тому. Я вгомонилась на­стільки, що вперше за всі мої роки, проведені в школі, одер­жала з поведінки оцінку «добре». Для мене це був найвищий бал, на який я ні до, ні після більше ніколи не спромоглася. Зовні я виглядала дуже спокійною, надто спокійною.

В моїй душі, однак, зріла велика еволюція. Поступово я робилась справді недоброю. Бунт проти всіх і всього вибухнів наступного року. Я не зносила дисципліни, стала роздра­тованою і дратувала інших. Благородство, яке раніше ке­рувало кожним моїм вчинком, змінилося егоїзмом, я стала зарозумілою і в'їдливою, справжньою садисткою. Моя доте­перішня, емоційна і формалістична релігійність раптово зник­ла. Щезла впевненість щодо існування Бога, обов'язок шану­вання Його закону. Щезли почуття, які завжди підсвідомо впливали на моє життя. Моїм єдиним принципом став егоїзм, єдиним прагненням - тріумф власного «Я» та його схва­лення, єдино достовірним був факт, що хочу жити й насо­лоджуватись життям.

Я шукала щастя, але ніколи ще не була така нещаслива. Я вперто протиставляла себе Богові, а проте ще ніколи не відчувала сильніше Його існування, Його реальності, Його заклику.

Всі помітили зміну, що відбулась в мені. Вчителі в школі дивувалися, не пізнаючи в мені колишню ученицю, пере­повнену життям, часом аж через край, але завжди благо­родну і щиру. Я стала впертою й бунтівливою. Раптові злети мого темпераменту, злети, завдяки котрим раніше вибачали мені мої вибрики, поступились місцем холодній, впертій та зарозумілій аргументації. Очі, завжди ясні й веселі раніше, тепер дивились понуро й стривожено. Я почала шукати втіху в іграх та розвагах, а на це потрібні були гроші. Здобувала їх різними способами: продавала підручники, котрі мені знову змушені були купувати, часом три-чотири рази на рік; брала гроші з маминих скриньок та з батькових кишень; робила переклади та письмові роботи для інших, що мені було зовсім неважко, вимагала грошей взамін за дозвіл списати що-небудь в класі. Ніхто й ніщо вже не мало наді мною влади. Ні в чому я не відчувала нестачі, мені ні в чому не відмовляли. Але в моїй душі було пекло.

Якось, коли я виходила зі школи, вчитель релігії, мо­лодий священик, звернувся до мене зі словами, що видавали його стурбованість:

- Дозволь сказати тобі, що ти йдеш згубним шляхом.

Це було для мене сильним ударом. На хвилину я втратила дар мови. А потім, сміючись, відповіла, що не маю нічого, що могла б згубити, більше того, останнім часом я багато чого здобула, а якщо він хоче налякати мене пеклом, то хай знає, що я вже не вірю в байки з книжок.

Вдома я розридалась. На всіх книжках, що потрапили мені в той день під руку, я написала; «Дорога, що веде до згуби». Під цим реченням нервовим почерком написала дату. Це були підручники з Латинського синтаксису, історії, математики. До сьогоднішнього дня я бережу їх, як дорогі пам'ятки.

Цей день був для мене початком справжньої духовної кризи. Бог, що Його так легко я викреслила з мого життя, знову хотів зайняти там своє місце.

Я почала читати й вивчати релігійну літературу. Жодних порад я ні в кого не просила, бо соромилась. Навіть сама собі я не хотіла зізнатись, що щось в мені змінилось. Читала я все підряд без будь-якої системи: книги філософсько-морального змісту, теологічні. Та це мені мало допомогло. В моїй голові запанував хаос. Однак я почала розуміти, що життя має інший сенс та іншу вартість, ніж я до цього часу вважала.

То був для мене місяць невимовних мук. Я прагнула віри­ти, але не могла, хотіла надіятись, але не вміла. Нарешті од­ного дня прийшов порятунок. Знайомий священик взяв мою бентежну душу разом з Богом, що був у ній, викинув з неї увесь непотріб і поволі почав впроваджувати до неї Христа.

Праця над відродженням була довга, важка й болюча. Я не тільки повинна була позбутись багатьох упереджень, змі­нити свої погляди та виправити безліч помилок, а й побу­дувати на цих руїнах нове життя.

Після раптових злетів періоду неофітства поставали довгі періоди опору, глибоких розчарувань та страшенних сумнівів. Ні, я не була вражена світлом на шляху до Дамаску. Це було повільне вставання, важкі й болісні пошуки Христа, але в кінці шляху душа моя мала знайти спокій. А враз зі спокоєм Христос мав дарувати мені покликання. А я не знала, чи дійсно прагну цього!

Це теж було причиною знесилюючої боротьби.

-  Христос - так, добрі вчинки - так, - казала я собі, - але
не варто перебільшувати. Я зовсім не відчуваю себе якоюсь
винятковою. Я не прагну йти за Ним крок в крок, будьмо
добрими друзями, але не більше!

Потім заклик став таким сильним, що вимагав невідклад­ного рішення. Треба було підкоритись нарешті. Божа ласка змінила мене внутрішньо, але майже ніхто не помітив цієї зміни. І коли зненацька впало слово «місіонерка», в повітрі запахло порохом:

-  Вона місіонерка?! Неможливо! Повернеться додому як
через два тижні. Такими були найделікатніші коментарі.

Пригадую собі багато епізодів з бунтівного мого життя.

Розповім про декілька. Дійсно, мушу з соромом визнати, що до останнього дня я намагалась чинити опір Його ласці. Ось один з тогочасних спогадів.

-      Чорт візьми, знову мимо! Ти ніколи не грала так погано,
- докоряли мені гнівно подруги по команді, не в змозі пояснити стількох помилок в моїй, звичайно досконалій грі. Я знову почала грати добре. М'язи мої напружились, щоб по­долати муки серця, однак очі видавали внутрішню бурю. Місіонерка! І під час баскетбольного матчу мене переслі­дувало це слово, лунало в моїй душі, посилюючи внутрішній бунт. «Черниця? Ні, і ще раз ні!» Душевні муки перепов­нювали мене, моє серце тремтіло і ніби мало от-от розі­рватись. Вночі я не змогла спати. Знову й знову переслі­дувало мене оте слово — місіонерка.

Проте, часами слово це, здавалось, бриніло приємною музикою, що відкривала нові горизонти, огортала хвилею, яка несла мене до берегів світла. Часом це слово здавалось мені крилами, котрі піднімали мене над землею. Але то були короткі хвилини. Я страшенно боялась, і ці чарівні видіння теж здавались мені формою примусу. Я не належала до людей, котрих легко можна повести за собою, надто любила свободу. Часом мені хотілось перестати бути собою, а пере­творитись в першу-ліпшу, яка трапиться мені, дівчину. Або ж кудись виїхати, втекти, знехтувати звичним розкладом дня й забути знайомих людей. Але де, в якій країні зможу я змі­нити власну шкіру? Де знайти потрібну мені душу? Куди втекти від себе самої?

Раптом я вибухаю плачем, цей плач полегшує мою душу. Блудний син повернувся в обійми батька. Під надтріснутою шкаралупою зарозумілості творилось чудо, невидима рука ткала нитку відродження. Від межі людяності, котру я нама­галась перейти, принижуючи себе, ця рука підштовхувала мене у зворотньому напрямку, туди, де людина зустрічається з Богом. Нарешті Той, хто був сильнішим від мене, звільнив мене від самої с,ебе, це було справжнім визволенням.

Ввечері я крізь сльози вимовила своє перше «так». Це була згода під впливом таємної присутності. В моєму «так» ще не було впевненості.

Хвилини великодушності змінювались довгими періодами опору, сумнівів, пригніченості та різких бунтів. Мені вда­валося пережити це лише завдяки допомозі мого духовного отця. З великим терпінням і тактом він вислуховував мене і нарешті зміг подолати вплив такого стану на мою душу. Нічого не применшуючи й не прикрашаючи, він відкривав мені темні глибини моєї душі, але вказував і на світлі вер­шини, яких я могла б осягнути, наблизившись до Бога. Проте він ніколи не намагався вплинути на мою волю. Після зва­ження в кожному випадку усіх за і проти остаточне рішення було за мною. Навіть коли я просила його про це, він не по­годжувався вирішувати за мене і не пробував схилити мене на свій бік. Навіть коли вже була впевнена, що Бог кличе мене і я не повинна далі чинити опір Йому, він не пробував впли­нути на мене. Лише молився й чекав. Отець знав мене занадто добре і діяв у найрозсудливіший спосіб. Він розумів, що під час послушництва найменша думка, що я прийняла рішення під чиїмось впливом, при перших же сумнівах щодо істин­ності покликання могла стати причиною кризи та привести до прийняття серйозних рішень в період зневіри.

Тим часом минали роки. Продовжувалась війна. Безді­яльність обтяжувала мене. Мені здавалось, що я повинна служити Вітчизні активно. Намагаючись подолати душевні сумніви, а можливо, і з таємною надією, що таким способом мені вдасться приборкати покликання, я сказала:

- Піду працювати сестрою Червоного Хреста.

І раптом, цілком несподівано, я вирішила йти в монастир. Ні, я не злякалась тоді. Але не могла зрадити. Чепець сестри Червоного Хреста був би спритним вивертом, компромісом, зрадою. А я не хотіла зрадити. І вирішила куди-небудь ви­їхати, щоб вдягти вуаль в скромній тиші, не привертаючи нічиєї уваги, і стати послушницею. І таки покинула дім. Моє рішення була раптовим, але невідворотним.

За кілька днів перед цим, можливо, для того, щоб мій вчинок набув більшої ваги і став більш свідомим, а, може, це була остання ворожа атака, мені запропонували любов.

Один з моїх найкращих друзів з часів дитинства раптом попросив мене стати подругою його життя. Просто так, з найчистішими помислами, перед відправкою на фронт він хотів почути від мене обіцянку, що я буду чекати на нього і потім стану його дружиною. Це було для мене несподіван­кою. Я завжди вважала його просто товаришем, ми любили один одного як рідня. Я й сказала йому про це щиро. Він признався, що донедавна йому теж так здавалося, але коли почав замислюватись, хто б міг стати матір'ю його дітей, моє ім'я й образ завжди поставали в його уяві. Тут я й звірилась йому в усьому. Розказала, що інтуїтивно, завдяки ласці Божій усвідомила, що крім кохання двох людей існує інша любов, така ж чарівна, благородна й натхненна - любов до Бога, а через Нього і до людей. Розповіла йому також, як намагалась чинити опір тій любові, але далі вже опиратись не в силах.

Він був єдиною людиною, хто захищав мене і мій вчинок перед усіма. Він був упевнений, що незважаючи ні на що, я залишусь вірна своєму покликанню, шляхові, котрий я сама вибрала, та долі, визначеній Богом.

Дні, що передували моєму від'їздові, були сповнені болем. Батьки назвали моє рішення безумним. Не почула від них жодного доброго слова, не відчула найменшого прояву теп­лоти. Лише вперте мовчання, а останні години перед від'їздом були отруєні ще й легким презирством. В час від'їзду я була зовсім самотня. Мій духовний отець перебував у лікарні, де переживав та молився за мене. Але власне тоді думка про покликання стала ясною й всеперемагаючою неминучістю.

Я відважно прийшла у монастир. А потім мною заволодів напіврадісний, напівболісний страх. Була це година таєм­ничого страху перед прийняттям невідворотного рішення, предивного ляку перед лицем Бога. Я не мала найменшого поняття, яким буде моє життя в монастирі. Мене не лякали майбутні незгоди. Я хотіла жити суворим життям, хотіла віддатись покуті з тим самим натхненням, з яким раніше віддавалась розвагам. Та реальність була зовсім іншою. Від мене не вимагалось нічого великого: ніяких значних вчинків, жодного героїзму. Мушу визнати, що я, котра в 14 років марила лише про прекрасне, була спочатку розчарована. Я б воліла, щоб від мене вимагались неабиякі зусилля, щоб пере­бороти себе й змусити до покори. Воліла б навіть пересту­пити через власне сумління, щоб змінити його в бажаному, але ще не сприйнятому мною напрямі.

Лише набагато пізніше я зрозуміла, що перемога полягала в підході до всього з милою посмішкою й спокоєм. Коли ж я побачила себе в довгій вилинялій сукні, жахливо причесаним волоссям, взутою в черевики на дерев'яній підошві, ситуація видалась мені трагічною. Тоді я й вимовила слова, котрі ви вже чули: «Завтра я від'їжджаю».

Та, дякуючи ласці Божій, я залишилась. Залишилась, щоб віддатися Христові за Його любов та служити Йому. Щоб на­лежати Христові й розпочати мандрівку до «небесних висот» великої любові. Пізніше я зрозуміла, що ця мандрівка ніколи не закінчиться, бо вистелений любов'ю шлях веде все далі. Я побачила, що моя любов все ще занадто бідна й мала, незва­жаючи на мої зусилля. Найважливіше, що я знайшла своє покликання в місіонерському Товаристві сестер-комбоніянок.

Мучеництво місіонерки не стільки криваве, скільки є і мусить бути повільним. Людину не охоплює одразу полум'я, а вона згорає, як свічка коло вівтаря. Та я зрозуміла це лише перед прийняттям вічної обітниці. Хтось може сказати: «Де­що обмежена особа». Можливо, але коли тебе веде Христос, то ця подорож, хоча й вимагає зусиль, є прекрасна.

Провадить Він, добрий Пастир, ми ж лише йдемо за ним! Він вказує путь усім, якщо тільки Йому дозволяють це ро­бити. Дозвольте Христові повести вас. Дозвольте Йому лю­бити вас. Він не жадає більше нічого.

Сестра Майрід Галаті

---

Дата добавления: 2019-03-09; просмотров: 267; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!