Проаналізуйте злети науково-технічного прогресу у ХІХ – ХХ ст.

⇐ ПредыдущаяСтр 36 из 46Следующая ⇒

Як розвиток науки і техніки вплинув на мистецькі пошуки кінця ХІХ початку ХХ ст.?

Як змінилося світорозуміння і світовідчуття людини у ХХ ст. і чому?

6. Дайте визначення поняття „тоталітаризм”. Де і коли вперше з’ явився даний термін?

Які тоталітарні режими ви знаєте? Як вони впливали на розвиток культури ХХ ст.?

Яким чином культура протистояла фашизму і тоталітаризму?

Теми для доповідей та рефератів:

1. Соціокультурні основи західного шляху цивілізаційного розвитку.

2. Художньо-естетичні течії в мистецтві Західної Європи першої половини ХХ ст.

3. Тоталітаризм і культура.

4. Криза гуманізму в історії культури.

5. Індустріалізація культури в ХХ ст.

6. Проблеми гуманізму в житті та мистецтві ХХ ст.

Лекція 8. Українське національно-культурне

Відродження (кін. Х Y ІІІ - поч. ХХ ст.)

ПЛАН.

Передумови українського національного відродження .

Зародження нової української літератури .

8.3.Архітектура в Україні Х Y ІІІ - ХІХ ст.

8.4.Музично-театральне мистецтво України

Х Y ІІІ - ХІХ ст .

8.1. Передумови українського національного відродження.

Духовна культура українського народу XVIII— XIX ст. розвивалася в умовах постійних утисків. Зокрема не виправдалися сподівання українців на політично-духовну автономію у складі Росії, як це було передбачено угодами часів Хмельницького: Україна почала інтенсивно русифікуватися, набувши статусу окраїни й образливої назви „Малоросія”. Після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) і зруйнування Запорозької Січі (1775 р.), велика частина України перетворилася на пригноблену, закріпачену провінцію Російської імперії, а західноукраїнські землі увійшли до складу Австрійської (Австро-Угорської) імперії (Галичина — з 1772 р., Буковина — з 1774 р.). У Російській імперії робилися спроби фактично знищити українську мову — достатньо згадати про заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років. У 1894 р. було заборонено навіть ввозити з-за кордону українські книжки.

Характерною рисою культурного життя Російської імперії в XVIII — XIX ст. є поширення українських учених, літераторів, архітекторів, художників і музикантів по всій території країни. У XVIIIст. вони фактично домінували у всіх сферах культурного життя імперії. У Петербурзі, Москві й інших містах Росії виникали справжні «українські колонії» освічених людей. І природно, що вони тягнулися до столиць, туди, де могли себе реалізувати.

Українство Австро-Угорщини у складі «польської» Галичини під тис ком розвиненої та багатої західної культури якийсь час не мало психологічної впевненості у власних духовних цінностях. Ось характерна ситуація: «Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польською мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло національне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов'язав перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували по-польськи. Але не зміг додержати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на інтелігенцію, що зібралася, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання польською мовою».

Однак це не знищило національної самосвідомості українців. Навпаки, XIX ст. стає добою справжнього національно-культурного відродження. Поняття „українське національно-культурне відродження” – це процес становлення і розвитку громадянсько-політичного і культурного життя України кін. Х Y ІІІ - поч. ХХ ст. Кінцевою метою національного відродження є утворення самостійної національної держави.

Витоком українського національного відродження були східноукраїнські землі. Воно стало свого роду „захисною реакцією” на тяжке політичне, соціально-економічне становище та культурний занепад викликаний деспотичною політикою російського царизму. Початком національного відродження була поява „Енеїди” І.Котляревського, творчість Г.Квітки-Основ’яненка та харківського гуртка літераторів. Соціальним і духовним підгрунтям стали попередні здобутки українського народу, гуманістичні традиції матеріальної та духовної культури.

Носієм відродження виступило українське село, яке зберегло найголовніший носій української ментальності – рідну мову. Багато дослідників вважають, що процес національного відродження тривав 130 років – з кінця козацької держави до Першої світової війни ( з кін. ХYІІІ до поч. ХХ ст.)

Процес українського національного відродження історики поділяють на три етапи:

1) період збирання спадщини, академічний або шляхетський етап (кін. ХYІІІ -40-і рр. ХІХ ст.);

2) українофільський або культурницький етап (1840-1880 рр.);

3) політичний або модерністський етап (з 1880 – 1914 рр. ).

Перебіг усіх трьох етапів характеризується культурно – просвіт-ницькою діяльністю дворянства та польсько - українського шляхт-ства, виступом на суспільно-політичній арені в 40-х роках ХІХ ст. Т.Г.Шевченка і національно-культурним рухом народних мас.

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила „права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис свого рідного народу, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму, який зруйнував зверх-нє ставлення до народної культури, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуальна еліта може черпати кращі зразки для своєї творчості.

Таким чином, процес українського національного відродження поступово охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, - Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, що входила до складу Австрійської імперії.

8.2. Зародження нової української літератури. Важливу роль у розвитку літератури, науки та культури в Україні, як і у всій Європі, відіграло друкарство. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Україні працювало 13 друкарень, серед яких головна роль відводилась друкарні Києво-Печерського монастиря. Ії видання поширювалися не тільки в Україні, але й у Росії, Білорусі, Молдові, Болгарії та інших країнах. Важливою подією в історії видавничої справи стало використання громадянського шрифту замість церковної графіки, завдяки чому церковна літературавідокремилася від світ ської навіть зовні.

Помітні зміни у цей період відбуваються у літературній творчості. З часів Київської Русі вона була за характером переважно церковною, риторично-мора лізаторською, а не художньою; мовою цієї словесності була не народна мова, а церковнослов'янська (саме це разом із таким фактором, як спільність православної релігії сприяло «природному» переміщенню українських книговидавців до Росії). В цей час у рамках Російської та Австро-Угорської імперій складається новий тип світської, секуляризованої культури, найважливішу частину якої становить література нового, ще незвичного типу — художня.Не випадково і те, що в обох імперіях у цю пору культивується класицизм як провідний літературно-художній напрям: саме класицизм сприяє формуванню нецерковної, заснованої не на Біблії, а на правилах Арістотеля та Горація, словесності. Однак для східних українців це вже російська, а не українська література.

Важливе місце у пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури і драматургії І.П.Котляревського (1769-1838 рр.). Його "перелицьована" «Енеїда», три частини якої без відома і волі автора були видані в Санкт-Петербурзі 1798 р., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони – літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж надзвичайно легкою, вільною і культурною, - поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку, а тому з-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставало народне життя, змальоване з великою любов’ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до проблем рідного народу.

Публікація Котляревським чотирьох частин «Енеїди» збігалася в часі з дискусією про статус української мови і стала, можна сказати, найбільш значущим аргументом у цій дискусії, що затяглася на довгі роки й десятиліття.

Початок дискусії поклала стаття професора Краківського університету Бандке, опублікована 1818 р. в журналі „Вестник Европы” з примітками її редактора, професора М. Каченовського. Польський вчений обстоював думку про те, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, натомість скептичний і обережний Каченовський твердив, що це всього лише „малороссийское наречие”. Поставлені в дискусії проблеми виходили за рамки філології, йшлося, по суті, про те, чи українці являють собою окрему націю, чи є лише етнічною та діалектною групою єдиного «руського» народу. Характерно, що в згаданій дискусії суверенний статус української мови першим відстоює саме польський культурний діяч. Це відображало певні тенденції розвитку польської культурно-політичної свідомості.

Поява «Енеїди», літературного твору, що сполучав — із великим почуттям гумору — латиномовну освіченість із культурою, побудованою на народній мові, була немовби декларацією про те, що українська нація, українська мова й українська культура є фактом, який просто треба брати до уваги.

Таким чином, незважаючи на складне суспільно-політичне становище в Україні в Х Y ІІІ – ХІХ ст., українське літературне слово, попри офіційну його заборону, живе й розвивається як на Лівобережній Україні (І.П.Котляревський, П. Гулак- Артемовсь-кий, Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко та ін.), так і в Західній Україні (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, І.Франко, В.Стефаник та ін.).

8.3.Архітектура в Україні ХYІІІ - ХІХ ст. Архітектура в Україні XVIII — XIX ст. переживає новий етап. Не пориваючи з багатовіковими національними традиціями, вона вбирає у себе в цей період кращі досягнення архітектури європейської, зокрема стилю бароко. Протягом перебування України в складі Росії у стилі бароко було зведено чимало визначних історичних споруд: церкву Різдва Богородиці в Києво-Печерській лаврі (1696 р.), Троїцький храм у Чернігові (1695 р.), храм Воздвиженського монастиря в Полтаві (1709 р.), Дзвіницю у Київській лаврі (1744 р.). У бароковому стилі переоформлені були Софійський собор, Успенський собор у Лаврі, Михайлівська церква Видубицького монастиря. Характерним зразком бароко є також брама Зборовського (1746 р.) в огорожі Київського Софійського собору.

На Київщині жив і творив архітектор С. Ковнір, за участю якого були споруджені дзвіниця на Далеких і Ближніх печерах Києво-Печерської лаври,церква Антонія і Феодосія у Василькові. В усіх цих будівлях повною мірою виявилися характерні риси українського бароко: яскравий розпис, використання ліпнини, щедро різьблені та золочені багатоярусні іконостаси.

Цікаво, що стиль бароко у Росії сприймався, не зважаючи на те, що тут працювали й такі зарубіжні майстри, як Б. Растреллі, ще й як „український стиль”. Наприкінці XVIII ст. його саме у такому формулюванні було офіційно заборонено Священним Синодом у сфері церковного будівництва.

Нові тенденції запроваджує в українській архітектурі вихованець Могилянської академії І. Григорович-Барський. За його проектами побудовані Надворітна церква з дзвіницею у Кирилівському монастирі, церкви Покрови Богоматері і Миколи Набережного, бурса Могилянської академії. У цих спорудах простежуються перші паростки стилю класицизму.

Серед видатних українських архітекторів XVIII—XIX ст., що віддали данину класицизму, особливо знаний А. Меленський, який протягом 30 років був головним архітектором Києва. Він спорудив і реконструював у місті чимало будівель, зокрема: корпус Духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру й ін.

У Західній Україні бароко природно підтримувалося авторитетом католицької традиції. Прекрасною пам'яткою барокової архітектури є собор Св. Юра у Львові (1745—1770 рр.), архітектором якого був Б. Мердерер (Беретіні). Тут гармонійно поєдналися масивні форми та ажурний декор, елементи витонченого західного рококо і монументальність традиційного українського бароко.

Однак, у західноукраїнсь-

ких землях постало протя-

гом XIX ст. чимало споруд

у стилі класицизму (напри-

клад, Наукова бібліотека

ім. В. Стефаника у Львові).

Оригінальним Святодухів-

ський собор у Чернівцях,

побудований у стилі ро-

сійського класицизму:

відомий просвітник краю

митрополит Є. Гакман роз-

добув у Петербурзі нереа-

лізований проект Ісаакієв-

ського собору й матеріалі-

зував його у столиці Буко-

Собор Св. Юра вини.

Міська архітектура Східної та Західної України у ці часи розвивається за різними принципами. Західноукраїнські міста характеризувалися скупченням вулиць, що справляли враження своїм виглядом і розходилися віялом від центру — ринкової площі з ратушею або магістратом посередині. Ця структура нагадує забудову центральноєвропейських міст, у яких вулиці та провулки росли стихійно-природно, за ініціативою мешканців. Така забудова характерна для Львова, Дрогобича, Самбора, Чернівців й ін. Цим західноукраїнське місто відрізняється від східноукраїнського, що виникало за строгим, затвердженим особисто російським імператором планом, в основі якого лежали принципи ясності, рівновіддаленості міських кварталів, математичної логіки (саме такий був план Петербурга, столиці Російської імперії, що з'явилася спочатку на карті).

Отже, в архітектурі простежуються два принципи життя: вільне містобудування, як плід приватної ініціативи громадян, і прагнення упорядкувати життя громадянина «зверху».

8.4.Музично-театральне мистецтво України ХYІІІ - ХІХ ст. Музично-театральне мистецтво України XVIII — XIX ст., багате й різнобарвне. Розвивається музична культура. Уже в другій половині XVII ст. виникають професійні цехи музикантів, до репертуару яких входили військові марші, народна та інструментальна музика. Для підготовки професійних музикантів на Чернігівщині, наприклад, було створено музичну школу, що випустила у світ велику кількість освічених фахівців.

Серед них — всесвітньо відомий композитор Д. Бортнянський, що вчився у Італії, автор понад 100 творів хорової духовної музики, у тому числі двох літургій. Водночас він — автор кількох непересічних опер (деякі ставилися у Італії — «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій»). У його патетичній та проникливій музиці з'являються народні мотиви. З ім'ям Бортнянського пов'язують новий етап у розвитку української професійної музики.

Поруч із ним користується заслуженою славою музикант і хормейстер А. Ведель, автор 29 церковних хорових концертів, мелодика яких будується й на принципах барокового партесного співу й на використанні елементів української фольклорної традиції.

Шлях високих духовних пошуків людини, драматичну картину боротьби присмеркових пристрастей і світлого релігійного почуття відтворив у своїй музиці М. Березовський, який теж вчився у Італії, був академіком-композитором, але, доведений до відчаю замовчуванням свого таланту та придворними інтригами у Петербурзі, покінчив життя самогубством.

Важливу роль у національно-культурному відродженні українського народу відіграло становлення сучасного театру. Основи українського професійного театру були закладені у Харкові та Полтаві — центрах театрального життя України початку XIX століття. Директором і режисером Харківською театру став у 1812 р. Г. Квітка-Основ'яненко. До професійного складу трупи входили талановиті актори, серед них - обдарований М.Щеп- кін. Коли на чолі Полтавського театру став І.Котляревський, з його ініціативи Щепкіна було викуплено з кріпацтва. М.Щепкін, особистий друг Т.Шевченка, був справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного в «Наталці-Полтавці» і Чупруна в «Москалі-чарівнику».

Творча індивідуальність починає приваблювати загальну увагу: на ниві театрального мистецтва України XIX століття плідно працює відомий у той час актор, співак, український композитор С.Гулак-Артемовський. Функціонував театр у Києві, де починали свою кар’єру М. Старицький (як драматург) та композитор М. Лисенко, який стає засновником національного напряму в українській музиці. Широко відомі опери М. Лисенка «Наталка-Полтавка», «Ніч перед Різдвом», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до Кобзаря», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Цей талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог і суспільний діяч приніс українській музичній культурі світову славу.

У 60-ті роки XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлизаветграді (нині Кіровоград) вперше в Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-ті роки — оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Професійний театр в Єлизаветграді створено у 1882 р. Тут грали відомі актори української сцени М.Садовський, М. Заньковецька. Театр з великим успіхом гастролював у Києві, Чернігові, Харкові та інших містах України.

Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки дивували своїм голосом сестри-співачки, уродженки Тернопільщини Ганна та Соломія Крушельницькі, які вчилися мистецтву співу у Львові й вдосконалювалися в Італії. Серед їхнього репертуару — партії з опер Доніцетті, Моцарта, Брамса, Вагнера, Чайковського, Гулака-Артемовського, Лисенка. Зокрема С. Крушельницьку порівнювали з такими корифеями, як Е.Карузо та Ф.Шаляпін. Водночас сестри-співачки брали активну участь у ювілейних вшануваннях українських письменників і композиторів, підтримували творчі контакти з сучасною українською інтелігенцією.

Зростає суспільна увага до будівництва театрів. Будинки оперних театрів у Львові (архітектор 3. Горголевський) та Одесі (австрійські архітектори Ф. Фельнер та Г. Гельмер) є окрасою європейської архітектури.

Таким чином , музично-театральне мистецтво України в Х Y ІІІ – ХІХ ст. продовжує активно розвиватися. Українські музичні і театральні діячі голосно заявили про свій високий професійний рівень і, завдяки цьому, виступали не тільки на сценах України та Росії, а й на найвідоміших світових сценах.

Література:

1. Українська і зарубіжна культура: Навч. посіб.// За ред. М.М. Заковича. - К.: Знання, 2000.- С.502-527.

2. Попович М. Нарис історії культури України.- К.: АртЕк, 1999.- С.290-370.

3. Русанівський В.М. Культура українського народу: Навч. посіб.- К.: Либідь, 1994.- С.130-147.

4. Абрамович С.Д. Світова та українська культура: Навч. посіб./ С.Д.Абрамович, М.Ю.Чікарьова.- Львів: Світ, 2004.- С.300-316.

5. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій.- К.: ЦУЛ, 2002.- С.295-324.

Запитання для самоперевірки:

1. Охарактеризуйте стан української мови та культури в період перебування України у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 214; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 353637 38 39 40 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!