Отже, українська культура — це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.

⇐ ПредыдущаяСтр 10 из 46Следующая ⇒

Культури світу, увібравши загальнолюдське і національне, відрізняються одна від одної — у цьому їхня привабливість, і самоцінність. Тому дослідження культури певного народу має розкривати її своєрідність і самобутність. Коли мовлять про відмінність однієї культури від іншої, то підкреслюють її національну специфіку, яка найвиразніше проявляється у всьому. Але ж відмінності культур народів визначають за багатьма іншими параметрами.

2.2.Фактори, що визначають особливості української культури. Фактори,що визначають особливості культури нації, своєрідність її еволюції, можна поділити на зовнішні й внутрішні.

Стосовно української культури, до зовнішніх чинників її становлення слід віднести:

Ø тривалий (протягом кількох століть) період колонізації України;

Ø відсутність до 1918 року її державності, соборності території, на якій жив український народ (Запорізька Січ була лише зародком української держави, кількісно і територіально вона охоплювала тільки частину нації);

Ø географічне розташування України.

Перші два чинники не сприяли нормальному розвиткові української культури за властивими їй іманентними еволюційними законами. Їй доводилось долати внутрішні суперечності і перешкоди, які притаманні будь-якій культурі. Заборони, всілякі «табу», а нерідко і геноцид їй нав'язувались ззовні. Це притуплювало творчий потенціал народу, гасило ініціативу, змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало духовні сили нації, розпалювало розбрат між її культурними діячами.

Відсутність власної держави перешкоджала об'єднанню зусиль народу навколо загальнонаціональних завдань та ідеалів, не сприяла захисту культури від небажаних іноземних впливів. Без матеріальної, ідейної, політичної, правової і моральної підтримки духовна культура нації починає занепадати. Якщо ж цей руйнівний процес прискорюється свідомими кроками щодо заборони на національну культуру, то ми розуміємо, в якій ситуації перебувала українська культура в останні три століття.

Слід відрізняти природний процес занепаду культури як неминучий наслідок дії її внутрішніх закономірностей і через вплив зовнішніх (часто насильницьких) факторів. Останнє було характерне для української культури протягом XVIII — XX ст. Така ситуація особливо загрозлива для культури тоді, коли не вистачає сил протистояти процесу занепаду.

Географічне розташування України в цілому, якщо абстрагуватись від її історичної долі, сприятливе і благотворне. На території сучасної України віками перехрещувались східні (греко-візантійські) і західні культурні потоки, а також впливи Півночі і Півдня, Заходу і Сходу. Все це живило і розвивало культуру. Надзвичайно багаті чорноземи, ліси й ріки були об'єктом ненаситних зазіхань агресорів. А це вже фактор, від'ємний для культури.

До внутрішніх факторів, які позначились на самобутності української культури, формували її національну своєрідність, відносять:

Ø національний характер і національну свідомість українців;

Ø особливості взаємозв'язку між фольклорно-традиційною і професійною культурами.

Специфікою цієї низки чинників є те, що вони, впливаючи на культуру, в свою чергу, змінювалися під її дією, чого не зазнавали або майже не зазнавали зовнішні фактори.

Особливості національного характеру народу, його психологічні риси, глибинні підвалини світогляду, який еволюціонував від прадавніх часів до сучасності, зберігаючи певні архетипи і найстійкіші елементи, становлять каркас його національної свідомості.

Поняття «національна свідомість» було одним із найодіозніших для деяких суспільствознавців, в яких воно асоціювалось із націоналізмом. Насправді — це науковий термін, яким віддавна користувалися історики, етнографи, психологи всього світу і яким вони визначали усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця і ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність.

Як би близько не стояли категорії національного характеру і національної свідомості, але це не одне і те ж. Остання мінливіша і швидше реагує на зміни суспільного й індивідуального життя, оскільки і менше генетично обумовлена.

Таким чином, розвиток української культури, як бачимо, багатоплановий, багатовимірний і різнобічний. Вона зростала у кількісному і якісному аспектах, збагачувалась ідейно і формально, все різноманітнішими ставали її функції, арсенал понять і категорій, кількість аспектів і точок зіткнення з іншими культурами світу, ускладнювалась і диференціювалась структура.

2.3.Основні періоди у розвитку української культури. Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її носія — українського народу та української нації, і, перш за все, історичних умов їх формування. Це пов'язано з тим, що для аналізу характерних світоглядних уявлень, цінностей та ідеалів етносу, традицій його суспільного життя, специфічних форм культуротворчої діяльності та звичаєвого права слід зрозуміти історичні умови їх формування і розвитку, тобто чітко простежити періодизацію української культури через призму її національної об'єктивності.

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія. Вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвитку. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати власної державності, умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. Цей період у розвиткові української культури разом із тим виявився не менш складним і драматичним за попередній щодо умов розвитку культури. По-перше, після приєднання України до Росії царизм став на шлях ліквідації традиційних державно-політичних інститутів — полкового адміністративного устрою, судових органів, гетьманату, поступово замінюючи їх загальноімперськими нормами і порядками. Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель. По-друге, суспільно-політична ситуація, що склалася на той час в усьому світі, особливо в Європі, висувала перед українським суспільством надзвичайно складні об'єктивні потреби. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних із впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця його 80-х років. Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури, з яким вона вступила у XX ст., зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі.

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х років і по сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися і розвиватися як єдина національна культура материка й зарубіжжя.

Таким чином, завершуючи розгляд періодів розвитку української культури, слід зазначити, що в часи становлення української держави ми намагаємось підходити й аналізувати їх як громадяни суверенної країни, дотримуючись нового державницького погляду на вітчизняну історію. Його основою є об’єктивно-логічний, історико-філософський аналіз подій і явищ, що мали місце упродовж усієї історії української культури від її витоків і до сьогодення.

2.3. Джерела вивчення культури українського народу. Дати характеристику культури східнослов'янських племен як попередників українців надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які пізніми вставками різних переписувачів .Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські письменники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх слов'ян нерідко ігнорувались.

Проблема походження українців та їх культури досить складна і суперечлива. В історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Важко окреслити й межі регіону, на якому проживали стародавні слов'яни на тому чи іншому етапі свого розвитку. Тому визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини, не зіставляючи їх із пізнішими етнічно визначеними культурами, практично не можливо.

За такого становища є лише один шлях вивчення старослов'янської культури - реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо.

Різні літературні джерела відтворюють давні історичні події із запізненням у часі. Щодо історії української культури, то вона висвітлювалась не завжди достовірно, в ряді випадків тенденційно і фальсифіковано. Першими, хто залишив відомості про наших предків, були римські історики Тацит, Пліній, Птоломей, грецькі й арабські філософи, пізніше - німецькі, польські, шведські купці та мандрівки. Достовірнішими, на думку дослідників історії культури, є археологічні, лінгвістичні, етнографічні джерела, аналіз яких дає підстави вважати, що формування східнослов'янських племен та їхньої культури почалося ще в кам'яному віці, тобто в другому тисячолітті до н. е.

Письмові джерела фіксують культуру стародавніх слов'ян досить виразно і прив'язано до певної території. Але фіксація починається з того часу, коли наші далекі предки вийшли на історичну арену Європи як більш-менш сформована суспільно політична сила (приблизно середина І тис. н. е.).

У дослідженні культури слов'янських народів важливе місце належить лінгвістичній науці, оскільки вивчення мови нерозривно пов'язане з історією народу. Мовознавство зробило значний внесок у вивчення загальнослов'янської мови як лінгвістичної одиниці в мовній культурі народів. Доведено, що загальнослов'янська мова має давню історію, успішно з'ясовано питання про її своєрідність і відношення до інших індоєвропейських мов. На цій основі слов'янство виділено і охарактеризовано як окрема етнічна спільність в сім'ї народів земної цивілізації.

Таким чином, питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху Середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Упродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним Але ці процеси не призводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури.

Таким чином, окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їхня частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури.

Література:

1. Культурологія: Курс лекцій/ Під ред. А.Г.Баканурського та ін.- К.: ВД „Професіонал”, 2004.- С.13-22.

2. Русанівський В.М. Культура українського народу: Навч. посіб./ В.М.Русанівський.- К.: Либідь, 1994.- С.5-8, 19-21.

3. Наулко В.І. та ін. Культура і побут населення України./ В.І.Наулко.- К.: Либідь, 1993.- С.14-15, 25-31.

4. Левчук Л.Т. Історія світової культури./ Л.Т.Левчук.- К.: Либідь, 1997.- С.381-382, 405-408.

5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб.// За ред. М.М. Заковича.- К.: Знання, 2000.- С.334-358.

Запитання для самоперевірки:

Дата добавления: 2019-02-13; просмотров: 502; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!