Конституційні обов’язки людини і громадянина України та гарантії їх виконання.
Конституційні обов'язки — це відбиті в нормах Конституції міри належної поведінки суб'єктів конституційно-правових відносин.
Відтворюючи ч. 1 ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 23 Конституції України встановлює, що «кожна людина ... має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості».
До Другої Світової війни у конституціях західних держав практично взагалі не згадувався інститут обов'язків громадян.
Порівняно з останньою Конституцією УРСР чинний Основний Закон містить значно меншу кількість обов'язків. Сучасною тенденцією новітніх конституцій зарубіжних держав є використання ідеї єдності конституційних прав і обов'язків, тобто при формулюванні конкретного права одразу визначається відіідний йому обов'язок (конституції Іспанії, Італії, Португалії,
Польщі тощо). Дана тенденція знайшла своє відображення у назві розділу II Конституції України, хоча обов'язки людини і громадянина були згруповані переважно в його заключних статтях (статті 65—68)1.
Дуалізм громадянського та політичного суспільств зумовим к: розмежування обов'язків (як і прав) на обов'язки людини іа обов'язки громадянина.
До обов'язків людини в Україні належать:
3)обов'язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68 Конституції України). При виконанні цього обов'язку особа повинна дотримуватися і підзакон-них актів, і актів органів місцевого самоврядування. Цей обов'язок конкретизується в низці конституційних заборон, передбачених статтями 13, 17, 19, 23, 24, 37, 41, 55, 126 Конституції України;
|
|
|
4)обов'язок не посягати на права і свободи, честь і гідність ІНШИХ людей (ст. 68 Конституції України). Цей обов'язок дета-чі.іується у статтях 24, 27, 28, 32, 41, 43, 44, 47, 54, 64 Конституції України.
Стаття 68 Конституції України містить норму про те, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. На думку дослідників даної проблеми, ця норма не є бо-іі'я.псом, а має логічне продовження в контексті положення ч. 1 ст. 57 Конституції про гарантування кожному знати свої права і обов'язки1;
7)Відповідно до ст. 51 Конституції України кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Зміст цих обов'язків деталізується за Сімейним кодексом України;
8)обов'язок отримати повну загальну середню освіту, який випливає з ч. 2 ст. 53 Конституції України. Ухилення батьків або осіб, що їх замінюють, від обов'язку забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України;
|
|
|
9)обов'язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (ст. 66 Конституції України);
10) обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом (ст. 67 Конституції України).
Обов'язком громадян України (окрім зазначених вище обов'язків людини) є також захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції від 04.04.2006 р.
Безпосередня демократія в україні:поняття,інститути та форми.Вибори як приорітетна форма демократії.
Нибори є найбільш поширеною формою прямого народо-ІЛаддя і, на відміну від інших його форм (про які йшлося вище), ПОСТІЙНО і періодично застосовуються у більшості країн світу. V сніговій практиці шляхом виборів формуються як державні інституції — парламенти, посади глав держав, іноді уряди, судомі органи, так і представницькі органи місцевого самоврядування.
|
|
|
У конституційному праві під терміном «вибори» познача-і ГЬСЯ процедура формування державного органу, представницького органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями посадової особи, що здійснюється шляхом голосуван-пи уповноважених осіб за умови, що на кожний представлений і .т. і їм чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два і більше кандидата.
Нід виборів необхідно відрізняти призначення складу дер-і .итого органу або посадової особи, що здійснюється коле-ІІ.ПІ1.ПО шляхом голосування уповноважених осіб. Для цього представляється^ як правило, один кандидат. Іноді призначення ИОЖЄ бути з кількох кандидатів, але тоді воно здійснюється зажимай одноособовим органом, як правило, президентом.
Вибори виконують такі соціальні функції:
3)легітимізація влади;
4)реалізація народного і національного суверенітету. При цьому виникає питання щодо того, чи передається шляхом виборі в і іародний суверенітет? У науці конституційного права ви-I" и и і вся підхід, відповідно до якого народний суверенітет невід-чу/купаний, а в результаті виборів передається лише право на Його реалізацію в установлених конституцією межах та протя-і ом строку, на який обрано орган чи посадову особу;
|
|
|
Л) забезпечення стабільності, поступовості та наступності (і нукання влади;
А) селекція політичних керівників з огляду на їх попередню
п гичну діяльність;
5) формування і вираження суспільної думки1.
За висловом німецького державознавця Г. Майєра, вибори у загальнонаціональному масштабі — це наймасовіший процес, який знає право1. Це зумовлює різноманітність критеріїв, за якими можна класифікувати вибори.
Вирізняють такі види виборів:
1) за способом волевиявлення виборців:
прямі (безпосередні) вибори, коли питання про обрання вирішують громадяни-виборці;
непрямі вибори, коли питання про обрання вирішують обрані громадянами особи — виборщики, депутати тощо. Наприклад, Президент США обирається виборщиками. В Австрії верхня палата парламенту обирається парламентами земель (такий різновид непрямих виборів називають багатоступеневими виборами);
2) за територіальною ознакою:
загальнонаціональні (загальнодержавні) вибори, які проводяться на території всієї держави (в Україні це вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України);
місцеві (регіональні, локальні, комунальні, адміністративні, кантональні) вибори — ті, що проводяться на території певної адміністративно-територіальної одиниці або регіону (в Україні — це вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів);
3)за об'єктом вибори класифікують на вибори до парламенту, вибори глави держави, вибори місцевих представницьких органів;
4)за часом проведення:
чергові вибори, які проводяться у зв'язку із закінченням визначеного Конституцією України строку повноважень виборного органу або посадової особи. Відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про вибори народних депутатів України» в редакції від 07.07.2005 p., зі змінами і доповненнями, вибори народних депутатів України не потребують окремого рішення про їх при- ІНачення. Вибори Президента України призначаються Верховник > Радою України шляхом прийняття постанови (ч. 1 ст. 16 і,ікону України «Про вибори Президента України» в редакції ВІД 18.03.2004 p.). Чергові місцеві вибори відбуваються у зв'яз-і у і:і закінченням визначеного Конституцією України строку ііипноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міс-ЦЄВОЇ ради та сільського, селищного, міського голови. Рішення про проведення чергових виборів депутатів місцевих рад та сіль-і'і.ких, селищних, міських голів приймає Верховна Рада України Рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховині Ради Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим відповідно до Конституції України. Чергові вибори депутатів та сільських, селищних, міських РОЛІВ відбуваються одночасно з виборами народних депутатів України (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Псрховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та і і 'іі.ських, селищних, міських голів» від 06.04.2004 p., зі змінами і юповненнями). При цьому дедалі частіше висувається пропо-ІИЦІЯ про необхідність розведення у часі парламентських та мі-і м.гііих виборів;
позачергові вибори. Позачергові вибори народних депутатів України призначаються Президентом України з підстав і в пори дку, встановлених Конституцією України (ч. З ст. 15 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). Позачер-іпш ішбори Президента України призначаються Верховною Ра-и іи > України з підстав, визначених Конституцією України та Закипим. Про призначення виборів Президента України Верховії, і Рада України приймає постанову (частини 1, 2 ст. 16 Закону України «Про вибори Президента України»). Позачергові місій ш вибори призначаються Верховною Радою України у разі (01 і рокового припинення повноважень Верховної Ради Автоним мої Республіки Крим, місцевої ради, сільського, селищного, чи і.кого голови (ч. З ст. 14 Закону України «Про вибори депу-і.ти Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рил та сільських, селищних, міських голів»);
повторні вибори (не плутати з повторним голосуванням). II Україні повторними можуть бути лише вибори Президента ^Країни та місцеві вибори.
Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:
3)якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано;
4)якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури (ч. 4 ст. 15 Закону України «Про вибори Президента України»).
Повторні місцеві вибори депутата (депутатів) призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі визнання виборів депутата (депутатів) у цьому окрузі недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовилася від депутатського мандата. Повторні вибори сільського, селищного, міського голови призначаються територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі визнання місцевих виборів недійсними або такими, що не відбулися, або у разі визнання особи такою, яка відмовилася від посади сільського, селищного, міського голови (ч. 4 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»).
Щодо виборів народних депутатів України, то виділяють повторні позачергові вибори депутатів, які проводяться у разі визнання позачергових виборів такими, що не відбулися. Про їх початок оголошує Центральна виборча комісія не пізніше як у двомісячний термін з дня позачергових виборів (ч. 10 ст. 102 Закону України «Про вибори народних депутатів України»). При цьому позачергові вибори депутатів визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяло участь менше половини від кількості виборців, включених до списків виборців. А от на повторних позачергових виборах депутатів така вимога щодо явки виборців не застосовується;
проміжні вибори. Ними можуть бути лише вибори депутатів сільських, селищних рад. Призначаються вони територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому Законом, у разі дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому одномандатному окрузі (ч. 5 ст. 14 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»);
перші вибори. Ними можуть бути лише місцеві вибори, і про-II їдяться вони у разі утворення нової або поділу існуючої адмі-п к тративно-територіальної одиниці. Перші вибори призначаються відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною, Київською або Севастопольською міською рані по, якщо інше не передбачено законом (ч. 6 ст. 14, ст. 81 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Рі іс публіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських ролів»);
5) за кількісною ознакою участі виборців:
загальні вибори, в яких можуть брати участь усі громадяни, ч к і мають право обирати;
часткові вибори, в яких можуть брати участь тільки громадини, які проживають на території певної адміністративно-тери-111|пальної одиниці або регіону;
6) за правовими наслідками:
дійсні вибори, тобто вибори, проведені у порядку, визначені іму Конституцією України і законодавством України;
недійсні вибори, тобто вибори, в ході яких мали місце пору-нігіііія виборчого законодавства, що вплинули на підсумки ви-Іорів.
І [ротилежністю виборам є інститут відзиву.
Відзив — це дострокове припинення мандата з волі тих, хто vi к ш поважений наділяти даним мандатом.
Від відзиву слід відрізняти:
відставку виборної особи, коли така особа припиняє мандат і Масної волі;
дострокове позбавлення виборної особи мандата тим коле ги чьним органом, до складу якого вона входить, за якого позбав-'іпіпя мандата проводить виборний орган, а не безпосередньо її і її нірці або інші особи, уповноважені на обрання.
У демократичних країнах інститут відзиву на загальнонаціо-іі.иіі.иому рівні зазвичай відсутній, оскільки вважається, що депутата, який неналежно виконує свої обов'язки, можна просто цс обирати на наступних виборах.
У Конституції КНР інститут відзиву депутатів вищого орга-н\ державної влади — Всекитайських зборів народних представим кіп - закріплений на рівні Конституції та виборчого закону. > І і пак механізм його реалізації прописано досить формально,
що ускладнює можливість його реального застосування. В Японії, в деяких штатах США інститут відзиву діє на місцевому рівні1.
В Україні можливість застосування відзиву передбачено тільки щодо депутатів місцевих рад відповідно до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад».
72.Виборче право.Конституційні принципи виборчого права:
Поняття «виборче право» вживається у двох значеннях:
об'єктивне виборче право — це система правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з виборами органів держави та місцевого самоврядування. Це інститут конституційного права. Однак він включає окремі норми інших галузей права (зокрема, трудового, цивільного, адміністративного, кримінального, процесуального);
суб'єктивне виборче право — це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Воно являє собою комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виділити:
активне виборче право (загальне виборче право), тобто право обирати;
пасивне виборче право, тобто право обиратися у виборні органи держави або місцевого самоврядування, що передбачає право висувати свою кандидатуру або давати згоду на її висування.
Принципи суб'єктивного виборчого права — це ті умови, визнання і реалізації виборчого права, дотримання яких на виборах робить ці вибори дійсним народним волевиявленням2.
Стаття 71 Конституції України встановлює, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
11 ринцип вільних виборів означає, що виборець самостійно Мфішує питання про те, брати йому участь у виборчому проце-і і ми ні, і якщо так, то якою мірою.
Принцип вільних виборів у Законі України «Про вибори Кіродних депутатів України» (ст. 5) та Законі України «Про штори Президента України» (ст. 5) закріплюється як принцип и'іі|к)вільності участі у виборах. Під вільними виборами у цих(иконах розуміється вільне волевиявлення.
У деяких державах існує обов'язковий вотум, тобто юридичним обов'язок виборця взяти участь у голосуванні. За його невиконання передбачаються штрафи (Австралія, Бельгія), позбавлен ії і полі (Греція, Туреччина), штраф разом із позбавленням права мати протягом трьох років державні посади (Аргентина)1.
І Іринцип загальності виборчого права означає, що активне Виборче право мають, відповідно до ст. 70 Конституції України, і ромадяни України, які досягли на день проведення виборів ві-і шнадцятироків.
Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями.
Зміст принципу загальності виборчого права має свої особ-ЦИВОСТІ на місцевих виборах. Так, відповідно до ч. 1 ст. З Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, місь-і и \ голів» право голосу на місцевих виборах мають громадяни vкраїни, які належать до відповідних територіальних громад, и им на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Право РОЛІ icy на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Респуб-ііі п Крим мають виборці, які проживають на території Автономної Республіки Крим.
Частина 2 ст. 70 Конституції України встановлює, що на виборах усіх рівнів не мають право голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та і і їм і.ких, селищних, міських голів» визначив, що права голосу пі цих виборах також не мають громадяни України, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі (ч. 6 ст. 3).
Зміст принципу загальності виборчого права щодо пасивно-і с і ішборчого права залежить від виду виборів.
Частина 2 ст. 76 Конституції України встановлює, що народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Відповідно до ч. 2 ст. 103 Конституції України Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Крім того, особа, яка двічі поспіль обиралася на пост Президента України, не може бути висунута кандидатом на цей пост (ч. З ст. 103 Конституції України).
Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» депутатом та сільським, селищним, міським головою може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг вісімнадцяти років та має право голосу відповідно до ст. 70 Конституції України.
Частина 2 ст. 5 Закону України «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим» від 22.12.2006 р. визначає, що депутатом може бути громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18 років, проживає в Україні не менше п'яти років.
Загальною вимогою для кандидатів на всі зазначені виборні посади є відсутність непогашеної та незнятої в установленому законом порядку судимості за вчинення умисного злочину.
Окрім найбільш поширених вікових цензів, цензів осілості та громадянства, у світовій практиці відомі й такі цензи загального виборчого права, як: майновий, освітній, в тому числі ценз грамотності, ценз статі (наприклад, у Швейцарії жінки були допущені до участі у виборах тільки у 1971 p.), релігійний, моральний цензи. Приміром, у Франції з метою подолання впливу адміністративного ресурсу на виборчий процес існує поняття неможливості обрання на будь-яку посаду протягом певного строку особи, яка в даній територіальній одиниці обіймала високу керівну посаду.
У зв'язку з посиленням євроінтеграційних процесів в Європі набуло особливої актуальності питання щодо пасивного виборчого права іноземних громадян. Зокрема, в Ірландії, Швеції,
Данії, Норвегії, Нідерландах іноземці мають право голосу на міс-цевих виборах1.
Принцип рівності виборчого права передбачає, що громадя-іііі України беруть участь у виборах на рівних засадах.
Принцип прямого виборчого права означає, що громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування.
Принцип таємного голосування передбачає заборону конт-I к і /і к) за волевиявленням виборців.
Принцип особистого голосування, який безпосередньо не передбачено Конституцією України, але включено до всіх виборчих законів, означає, що кожен виборець голосує на виборах осо-бисто. Голосування за інших осіб чи передача виборцем права Голосу будь-якій особі забороняється.
Принципи загального, рівного, прямого виборчого права та і.к много голосування; вік, з якого виникає право обирати та бу-і и обраним до органів державної влади; коло суб'єктів активно-111 та пасивного виборчого права на загальнодержавних виборах; і.иальні підстави обмеження виборчих прав передбачені прак-і її* 11 іо в усіх державах, які мають писані конституції2.
73.Міжнародні стандарти виборів:
До визначення поняття «міжнародних стандартів» є різні підходи, основною ідентифікаційною ознакою яких є визначення джерел міжнародних стандартів.
Під міжнародними стандартами виборів будемо розуміти загальноприйняті вимоги, закріплені міжнародними угодами або встановлені міжнародними організаціями, що визначають принципи та оптимальні форми провадження виборчих процедур з метою якнайповнішої реалізації виборчих прав громадян. Міжнародні стандарти виборів не варто ототожнювати виключно з міжнародним правом, оскільки джерелом міжнародного права як загальнообов’язкових норм поведінки держав є рішення Організації Об’єднаних Націй; проте міжнародно-правові норми, що врегульовують питання виборчого права, є складником міжнародних стандартів виборів.
У розвитку міжнародного права в регулюванні виборчих процесів можна виділити два рельєфних періоди:
1) 50—60-ті роки ХХ століття, коли з падінням колоніальної системи виникла потреба встановити для новоутворених держав зі слабкими демократичними традиціями і слабкою політичною культурою населення своєрідний «мінімум» правоздатності особи і громадянина в управлінні державою;
2) 90-ті роки ХХ століття — час вивільнення з-під російсько-радянського окупаційного режиму, а також з-під сателітних Радянському Союзу режимів держав Східної Європи й Азії. У цей період необхідність втручання міжнародного права у виборчі процеси була пов’язана з посттоталітарними рецидивами — централізацією і концентрацією влади в руках олігархічних кланів і, як наслідок, використання останніми виборчих процедур у власних інтересах.
Першим документом, який закладав основи міжнародного виборчого права, була Загальна декларація прав людини (прийнята 10 грудня 1949 року). Стаття 21 Декларації визначала, що «воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування». Тобто Декларація містила такі виборчі стандарти: 1) періодичність виборів; 2) загальне і рівне виборче право; 3) рекомендація таємного голосування як найоптимальнішої форми реалізації виборчого права (але не абсолютизуючи останню).
7 березня 1966 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 21 січня 1969 року). Статтею 5 Конвенції було визначено, що країни-підписанти зобов’язалися заборонити й ліквідувати расову дискримінацію при реалізації політичних прав, у тому числі права брати участь у виборах — «голосувати і виставляти свою кандидатуру — на основі загального і рівного виборчого права, права брати участь в управлінні країною, так само як і в керівництві державними справами на будь-якому рівні, а також права рівного доступу до державної служби».
Поняття расової дискримінації в даній Конвенції мало широке трактування, оскільки документ запобігав обмеженню політичних прав не лише за ознакою кольору шкіри чи іншими расовими ознаками. Відповідно до Конвенції, під расовою дискримінацією розумілося будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [11]. Щоправда, обумовлювалося, що дані відмінності, винятки, обмеження чи переваги не застосовуються, коли йдеться про різницю між громадянами і негромадянами держав. Даний міжнародний документ був підготовлений для країн зі змішаною расовою і етнічною структурою і мав урегулювати питання рівності волевиявлення й доступу до державної служби країн постколоніального світу (як колоній, так і метрополій). Конвенція передбачала створення спеціального Комітету, який би відслідковував випадки расової дискримінації у країнах-підписантах Конвенції.
16 грудня 1966 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (цей Міжнародний пакт був ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР №2148-VIII від 19 жовтня 1973 року). Даний пакт є примітним з того погляду, що документ не лише окреслив міжнародно-правове розуміння громадянських і політичних прав, установив їх перелік, а й запропонував Факультативним протоколом (Україна приєдналася до Факультативного протоколу відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 року N582-XII) механізм контролю за їх дотриманням у країнах-підписантах: Комітет з прав людини ООН отримував повноваження приймати від окремих осіб письмові повідомлення про порушення прав; далі за визначених умов Комітет мав доводити повідомлення до відома держав-учасниць, які порушують визначені пактом права. Останні, у свою чергу, протягом шести місяців мали подати Комітету письмові пояснення чи заяви з даного питання.
Стаття 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року визначала, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації… і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і через вільно вибраних представників; б) голосувати і бути вибраним на дійсних періодичних виборах, що відбуваються на основі загального рівного виборчого права при таємному голосуванні і що забезпечують вільне волевиявлення виборців» [10]. Положення 25 статті Пакту, фактично, повторювали норми, закладені Загальною декларацією прав людини і Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, щоправда, розширюючи коло антидискримінаційних характеристик.
Наступним етапом формалізації міжнародних виборчих стандартів став Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ, учасники якого віднесли вільні вибори до «числа елементів справедливості, що істотно необхідні для повного вираження гідності, властивої людській особистості, і рівних і невід’ємних прав усіх людей» [3], а волевиявлення людей на вільних, чесних, періодичних і непідроблених виборах є основою легітимності влади. Документ Копенгагенської наради повторював засвідчені вищезгаданими міжнародними актами загальні вимоги до інституту виборів. Згідно з актом, вибори мали проводитися «через розумні проміжки часу шляхом таємного голосування чи рівноцінної процедури вільного голосування в умовах, що забезпечують на практиці вільне вираження думки виборцями при виборі своїх представників».
Розділ 7 Документа Копенгагенської наради визначив такі умови виборів, за яких їх можна вважати підставою для формування легітимної державної влади, «основою влади уряду»:
8)вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, що встановлюється законом (проте поняття «розумної періодичності» наразі не деталізовано);
9)усі мандати хоча б однієї палати національного законодавчого органу мають бути об’єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів. (Даний пункт Копенгагенського документа є новим у міжнародних стандартах і означає, що в разі, якщо у країні законодавчий орган є двопалатним, одна з палат має вибиратися на основі загального виборчого права; у разі, якщо парламент є однопалатним, то дана норма зобов’язує, щоб він вибирався всенародним голосуванням);
10) гарантування повнолітнім громадянам загального та рівного виборчого права (ця зобов’язуюча норма встановлює виборчу правосуб’єктність громадянина, але не конкретизує обмежень, які можуть запроваджуватися до певних категорій повнолітніх);
11) забезпечення проведення голосування таємно або із застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів;
12) повага до права громадян добиватися політичних чи державних посад особисто чи в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації (знову ж таки акт не дає визначення «дискримінації»);
13) повага до права окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надання таким політичним партіям і організаціям необхідних юридичних гарантій, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади;
14) забезпечення проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, яку дозволяє закон та державна політика, і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували б партії та кандидатів від вільного висловлення власних поглядів і оцінок, а також не заважали б виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань покарання;
Копенгагенська нарада вперше у виборчій практиці задекларувала введення у практику виборчих процесів конкретних держав інституту іноземних і національних спостерігачів. Даний інститут, на думку держав-учасниць Наради, здатний підвищити авторитетність виборчого процесу в державах, де проводяться вибори. Даний документ не визначає умов функціонування спостерігачів, їх статусу — повноважень, відносин з органами державної влади, правову силу висновків міжнародних і національних спостерігачів, вказуючи лише, що держави-підписанти Документа Копенгагенської наради «запрошують спостерігачів від будь-яких інших держав-учасниць КБСЄ та будь-яких відповідних приватних установ та організацій, які цього забажають, спостерігати за ходом їхніх національних виборів в обсязі, що допускається законом». Отже, тут можна вести мову про такі засади спостереження: 1) підставою для участі у спостереженні є запрошення; 2) запрошення видається від імені держави; 3) участь у спостереженні можуть брати недержавні організації.
У Парижі 26 березня 1994 року на 154-й сесії Ради Міжпарламентського союзу було прийнято «Декларацію про критерії вільних і справедливих виборів», за яку проголосувало 112 країн. Ця Декларація деталізує критерії і принципи вільних виборів, урегульовуючи правила поведінки у виборчому процесі таких його суб’єктів: особи, кандидата та партій, держави.
Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях Співдружності Незалежних Держав.
Відповідно до Конвенції, стандартами демократичних виборів є закріплені в національних конституціях і законах право громадянина обирати і бути обраним в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, в інші органи народного (національного) представництва, принципи періодичності й обов’язковості, справедливості, правдивості і свободи виборів на основі загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні, що забезпечують свободу волевиявлення виборців, відкритий і гласний характер виборів, здійснення судового й іншого захисту виборчих прав і свобод людини і громадянина, суспільного і міжнародного спостереження за виборами, гарантії реалізації виборчих прав і свобод учасників виборчого процесу. Правовою базою для визначення стандартів виборів є Конституції і закони держави.
Крім того, цілий розділ Конвенції присвячений правам ЗМІ у висвітлені ходу виборчого процесу. У тому числі документ надає такі права ЗМІ у відносинах з виборчими органами: представники ЗМІ мають право бути присутнім на засіданнях виборчих органів, знайомитися з документами й матеріалами відповідних виборчих органів про підсумки голосування чи результати виборів, виготовляти або одержувати від відповідного виборчого органу копії зазначених документів і матеріалів, передавати їх для опублікування в засоби масової інформації і телекомунікацій. Крім того, ЗМІ мають право бути присутніми на публічних агітаційних заходах, висвітлювати в засобах масової інформації хід їх проведення, бути присутніми при проведенні голосування, підрахунку голосів виборців, при встановленні підсумків голосування і результатів виборів.
Наступним блоком механізмів реалізації виборчих принципів у Конвенції можна виділити питання ведення виборчої агітації (хоча в самому документі цей розділ відсутній). Щоправда, дані пункти Конвенції є дуже нечіткими. Вони лише встановлюють, що суб’єкти ведення агітаційної діяльності мають свободу діяти в будь-яких формах, що допускаються законом, і законними методами, в умовах плюралізму думок і відсутності цензури; усім кандидатам і партіям надаються рівні умови доступу до ЗМІ і телекомунікацій для проведення своєї передвиборної агітації. При цьому останні не мають допускати «зловживання свободою слова і свободою масової інформації». Фактично, норми, які становлять даний блок, повторюють загальні положення будь-якої конституції держави, не додаючи жодного нового принципу, не подаючи жодного реального механізму забезпечення чесного ведення виборчої кампанії. У цьому зв’язку Конвенція повністю відносить дані питання до предмета регулювання національного законодавства: «Перелік порушень умов і порядку проведення кандидатами, політичною партією (коаліцією) своєї агітаційної діяльності, а також участь засобів масової інформації в інформаційному висвітленні виборчої кампанії, що є підставою для настання відповідальності, установлюється законами».
Це тим більше шкода, якщо зважити, що Конвенція СНД містить пункт про недопустимість «засобу масової інформації і телекомунікацій однієї держави — учасника дійсної Конвенції …використовуватися з метою участі в агітаційній діяльності при проведенні виборів на території іншої держави — учасника дійсної Конвенції» [9]. На пострадянському просторі досі спостерігається подібна практика, особливо з боку проімперськи налаштованих російських ЗМІ, тому розшифровка цього положення, у тому числі про відповідальність таких ЗМІ, була б суттєвою підпорою забезпечення чесних і правдивих виборів.
74.Поняття та види виборчих систем:
Поняття «виборча система» вживається у двох розуміннях:
у широкому розумінні — це впорядковані суспільні відноснії и, що складають порядок виборів органів публічної влади;
у вузькому розумінні — це спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування іиборців або інших уповноважених осіб.
І Іайчастіше це поняття застосовується саме у вузькому ро-iv мі пні, отже й ми надалі будемо його вживати саме так.
Розрізняють такі види виборчих систем.
Мажоритарна виборча система, при застосуванні якої обра-и и ми вважаються ті кандидати, які отримали встановлену біль- шість голосів. Вона застосовується у 83 державах світу, зокрема у США, Франції, Великобританії, Канаді. Може застосовуватися в одномандатних та багатомандатних виборчих округах.
Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:
— мажоритарну систему абсолютної більшості;
— мажоритарну систему відносної більшості;
— мажоритарну систему кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості вимагає для
обрання більше половини голосів від усіх зареєстрованих виборців або загальної кількості поданих голосів або поданих дійсних голосів.
За цієї системи встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Якщо її не досягнуто, вибори вважаються недійсними.
За мажоритарної системи відносної більшості обраним вважається кандидат, який отримав більшу кількість голосів, ніж інші кандидати. За цієї системи, як правило, не встановлюється обов'язковий мінімум участі у голосуванні. В Україні застосування цієї системи передбачено на виборах депутатів сільських, селищних рад та сільських, селищних, міських голів.
Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), котрий отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує абсолютну більшість (2/3, 3/4 тощо).
Пропорційна виборча система передбачає, що депутатські мандати розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партіями у межах виборчого округу. Ця система застосовується у 57 країнах світу, зокрема в Іспанії, Італії, Португалії, ФРН, Ізраїлі (у Конституціях 16 з 25 країн—членів ЄС передбачено закріплення цієї виборчої системи для парламентських виборів1).
Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 p., а також ч. З ст. 1 Закону України «Про вибори народних депутатів України» передбачено, що вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій.
Запровадження пропорційної виборчої системи як єдиної 11; і парламентських виборах логічно узгоджується з усіма іншими положеннями Закону України «Про внесення змін до Кон-I гитуції України», що спрямовані на встановлення в Україні п.фламентсько-президентської форми правління та визначення її шііції депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховині Ради України, в якості політично відповідального суб'єкта 1.1 здійснення державної політики. Характеризуючи взаємозв'я-пік між пропорційною виборчою системою та діяльністю пар-ИМентської коаліції, фахівці з проблем діяльності парламентів і.і.шачають, що роль парламентської коаліції, до складу якої ЮЮДить більшість депутатів парламенту, значно зростає, якщо и державі існує пропорційна виборча система на виборах депу-і.ігііі парламенту1.
Відповідно до Закону України «Про вибори депутатів Берми тої Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сіль-і і.ких, селищних, міських голів» за пропорційною системою у и ід повідних багатомандатних округах передбачено проведення и мі іорів депутатів міських рад, районних у місті рад, районних, І 'і і кісних рад, Київської та Севастопольської міських рад та Вер-чнііиої Ради Автономної Республіки Крим.
За впливом виборців на розташування кандидатів у спис-Ку для голосування розрізняють такі види пропорційної си-і теми: • з жорсткими списками, за яких виборець не може впливати на послідовність розташування кандидатів у виборчому списку політичної партії (застосовується в Україні на всіх иидах виборів з використанням пропорційної виборчої системи);
• з преференціями (саме цей різновид пропорційної системи,на думку О. Ф. Фрицького, є найбільш ефективним, оскільки дозволить громадянам обирати не лише партії, а й надавати переваги тим або іншим депутатам)1;
• з напівжорсткими списками, коли здійснюється голосування за список у цілому і водночас визначаються преференції.
Для пропорційного розподілу мандатів між партіями у світовій практиці використовуються два методи.
Метод виборчої квоти (метра, коефіцієнта), за якого для визначення кількості місць, які отримає кожен список під час розподілу, застосовується дільник. Відповідно до ч. 7 ст. 96 Закону України «Про вибори народних депутатів України» таким дільником є кількісний склад Верховної Ради України, визначений Конституцією України.
При цьому з метою уникнення входження до парламенту дрібних партійних угрупувань, що конфліктують між собою, законодавчо встановлюється загороджувальний бар'єр, тобто певний відсоток голосів виборців, які повинен отримати список політичної партії для того, щоб партію було допущено до розподілу депутатських мандатів. Відповідно до ч. З ст. 96 Закону України «Про вибори народних депутатів України» право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій (блоків), що отримали три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні в загальнодержавному виборчому окрузі.
Президент України виступив з ініціативою підвищення прохідного бар'єра на виборах народних депутатів України: «Так ми отримаємо справжню представницьку владу, а не клуб власників політичних партій»2.
Практика встановлення законодавчих обмежень при визначенні результатів голосування за пропорційною системою досить поширена в багатьох країнах світу. При цьому величина бар'єра може різнитись від 0,67% у Нідерландах до 30% для ви- борчих коаліцій у Греції1. Зважаючи на існуючу в Україні тенденцію до блокування політичних партій, які беруть участь у Виборчому процесі, з нашої точки зору, вартим уваги є досвід деяких зарубіжних країн, де загороджувальний бар'єр для ви-і її ірчих коаліцій значно вищий, ніж для окремих партій. Напри-Клад, у Польщі до розподілу мандатів допускаються політичні Партії, списки яких отримали не менше 5% по країні, а для ви-борчих коаліцій ця цифра становить 8%. Крім того, що більше учасників входять у виборчу коаліцію, то вищим стає бар'єр. Гак, у Чехії для деяких партій він становить 5%, для коаліцій з ДВОХ учасників — 7%, з трьох — 9%, з п'яти — 11%. Щоправда, ЯКЩО при такому розподілі мандатів у парламенті будуть пред-Отавлено тільки дві партії, то бар'єр знижується на один відсо-ГОК для кожної із зазначених категорій2.
У цілому ж, сприяючи оптимізації політичної структури су-I пільства у тривалій перспективі, існування виборчого бар'єра імушує виборця вдаватись до голосування не за найкращого для ЦЬОГО кандидата чи партію, але за найбільш прийнятного з тих, ІГО має шанси на перемогу. Очевидно, з огляду на це в деяких країнах законодавчо закріплено заборону на запровадження за-і (і|юджувального бар'єра (зокрема, про це йдеться в ч. 2 ст. 155 Конституції Португалії).
На думку О. Ф. Фрицького, актуальним є питання скасу-ішііня права політичних партій утворювати політичні блоки, що іапобігатиме входженню до парламенту представників неавторитетних у виборців партій, що гальмують процес політичної і і руктуризації парламенту3.
Метод подільників полягає в послідовному поділі кількості голосів, отриманих кожним списком кандидатів на певну серію ПОДІЛЬНИКІВ.
Змішана виборча система передбачає поєднання в різних наріаціях мажоритарної та пропорційної систем. За такої системи ішборцю надаються два голоси. Вона застосовується у випад-
ках, коли триває пошук оптимальної для держави виборчої системи1.
У цілому ж як пропорційна, так і мажоритарна виборчі системи мають свої переваги й недоліки. Питання полягає в тому, наскільки вдало у конкретній державі підібрано той або інший вид виборчої системи, наскільки вдасться, зважаючи на цілу низку різного роду обставин, знівелювати недоліки та скористатися перевагами обраної системи. З огляду на це слушною є позиція Конституційного Суду України, викладена ним у Рішенні від 26.02.1998 р. № 1-рп/982: проблема вибору виборчої системи, за якою формується склад Верховної Ради України та представницьких органів місцевого самоврядування, є питанням політичної доцільності.
75.Референдуми в Україні:конституційно-правове регулювання:
. Поняття та види референдумів
Слово «референдум» походить з латинської мови і дослівно означає «те, що має бути повідомлено». Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум було проведено у Швейцарії ще у 1439 р. Там же за статистикою референдум проводиться найчастіше: з 1793 до 1994 pp. — 414 разів1.
Референдум, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський і місцеві референдуми», — це спосіб прийняття цюмадянами України шляхом голосування законів, інших рішень і важливих питань загальнодержавного і місцевого значення.
Голосування виборців іноді називають ще плебісцитом. Однак з юридичної точки зору відмінностей між референдумом та плебісцитом немає, це синонімічні поняття (за винятком Бразилії, де плебісцит має дорадчий характер, а референдум — вирішальний).
За авторитарних режимів референдум використовується диктаторською владою для того, щоб обійти представницькі установи, виносячи найважливіші державні рішення безпосередньо на розсуд виборців, які досить часто не мають можливості розібратися у їх суті. Однак і в демократичних державах референдум може бути використано як противагу представницькій демократії. Це може мати місце тоді, коли право призначення референдуму входить до таких повноважень глави держави чи уряду, що здійснюються ними за власним розсудом. Референдуми виконують такі соціальні функції:
7)вони є одним із основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень;
8)є однією з основних форм реалізації права національного
суверенітету;
3)є одним із способів формування громадської думки;
4)за умови демократичного суспільства референдуми можуть бути використані народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян2.
5)Розрізняють певні види референдумів. 1) За територіальною ознакою:
6)• всеукраїнський референдум. Відповідно до ст. 72 Конституції України всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, установлених Конституцією України. Відповідно до ст. 73 та п. 2 ч. 1 ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України.
7)Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, висловленою у порядку, визначеному ч. 2 ст. 72 Конституції України: всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України (це приблизно 1/10 виборчого корпусу України), які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
8)Всеукраїнські референдуми проводилися в Україні двічі. Перший відбувся 1 грудня 1991 р. На ньому було підтримано проголошення незалежності України. Другий було проведено 16 квітня 2000 р. відповідно до Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 р. № 65/2000, виданого на вимогу понад трьох мільйонів громадян України.
Предметом цього референдуму стали такі питання: 1) чи підтримуєте Ви пропозиції про доповнення ст. 90 Конституції України новою третьою частиною такого змісту: Президент України може також достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо Верховна Рада України протягом одного місяця не змогла сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів України Державного бюджету України, яка б установлювала додаткові підстави для розпуску Президентом України Верховної Ради України, та відповідне допов- пення п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції України словами: та в інших випадках, передбачених Конституцією України?
3)Чи згодні Ви з необхідністю обмеження депутатської недоторканності народних депутатів України і вилученням у зв'язку з цим ч. З ст. 80 Конституції України: Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані?
4)Чи згодні Ви із зменшенням загальної кількості народних депутатів України з 450 до 300?
5)Чи підтримуєте Ви необхідність формування двопалатного парламенту в Україні, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів України і сприяла б їх реалізації?
У результаті проведення референдуму було дано позитивні відповіді на всі питання, винесені на референдум, за винятком формування в Україні двопалатного парламенту. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 13.07.2000 р. № 1876-ІН зміни до Конституції України за результатами всеукраїнського референдуму мали бути внесені у вересні 2000 р. Однак рішення, прийняті на цьому всеукраїнському референдумі, всупереч ч. 4 ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», відповідно до якої закони, інші рішення, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами, так і не знайшли свого законодавчого закріплення. За винятком положення про наділення Президента України правом достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій (яка і є парламентською більшістю), що закріплено у п. 1 ч. 2 ст. 90 Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р.;
• місцевий референдум, який може проводитися у межах Автономної Республіки Крим або у межах інших адміністративно-територіальних одиниць.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання місцевого самоврядування. Відповідно до ч. З ст. 7 зазначеного Закону на місцевий референдум не може бути винесено питання, віднесені законом до відання органів державної влади.
Рішення про проведення референдуму Автономної Республіки Крим приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим (п. З ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим від 21.10.1998 p.), а рішення про проведення місцевого референдуму приймає сільська, селищна, міська рада (п. 18 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
2) За предметом референдуму (тобто за питанням, вирішення якого відбувається шляхом народного голосування):
— конституційні референдуми, коли шляхом референдуму вирішується питання прийняття, затвердження або зміни Конституції;
— законодавчі референдуми, коли народним голосуванням вирішуються питання, пов'язані з прийняттям, затвердженням, зміною, скасуванням законів.
Відповідно до ст. З Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» предметом всеукраїнського референдуму може бути:
затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;
прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;
прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.
Крім того, згідно з частинами 1, 2 ст. 5 зазначеного Закону на всеукраїнський референдум можуть виноситися питання, віднесені Конституцією України до відання України. Виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них.
Стаття 74 Конституції України встановлює, що не допускається референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
Відповідно до ч. З ст. 5 Закону на всеукраїнський референдум не виносяться питання, віднесені законодавством України до відання органів суду і прокуратури; питання амністії та помилування; питання про вжиття державними органами Украї- пи надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони громад-іі.кого порядку, захисту здоров'я та безпеки громадян; питання, пов'язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.
У теорії конституційного права існує думка про те, що обмеження предмета можливого референдуму не відповідає принципу народного суверенітету1, який закріплений у ст. 5 Консти-і унії України. У зарубіжних державах (наприклад, в Італії) при закріпленні принципу народного суверенітету встановлюється, що він здійснюється у межах і у формах, установлених Конституцією. Однак у Конституції України таке застереження відсутнє.
3) За обов'язковістю:
— обов'язкові референдуми, коли іншим чином рішення з певного питання не може бути прийняте. Так, відповідно до ч. 1 ст. 156 Конституції України законопроект про внесення змін до розділів І, III , XIII Конституції України затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України;
— факультативні референдуми, які можуть бути проведені, а можуть бути і не проведені залежно від рішення певного органу або існування народної ініціативи. Предметом такого референдуму може стати будь-яке питання або проект державного чи самоврядного рішення, за винятком питань та проектів, винесення яких на референдум заборонено конституцією або законом. Референдуми з ініціативи громадян завжди мають факультативний характер2.
А) За моментом проведення:
— дозаконодавчі референдуми, які проводяться до розгляду законопроекту парламентом та є зазвичай консультативними;
— післязаконодавчі референдуми, які проводяться після розгляду законопроекту парламентом та є, як правило, постановляючими.
5) За правовими наслідками:
• консультативні референдуми. Статтею 46 Закону України
«Про всеукраїнський та місцеві референдуми» передбачено можливість проведення дорадчого опитування громадян (консультативного референдуму), що проводиться з метою виявлення волі громадян при вирішенні важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Результати такого опитування розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами. При цьому, якщо проекти законів, інших рішень Верховної Ради України або рішень місцевої ради не відповідають результатам всеукраїнського або відповідного місцевого дорадчого опитування, такі закони, рішення можуть бути прийняті лише більшістю (не менш як дві третини від загальної кількості) народних депутатів України або депутатів відповідної місцевої Ради.
Від консультативного референдуму слід відрізняти опитування громадської думки, що відповідно до ст. 47 зазначеного Закону проводяться в іншому, ніж передбачено цим Законом порядку, або з питань, які згідно із Законом не можуть виноситися на всеукраїнський чи місцевий референдуми. Вони не мають статусу консультативного референдуму і правових наслідків, що з нього випливають; • постановляючі референдуми. Зі змісту ч. З ст. 1 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» випливає, що закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу щодо актів органів державної влади та місцевого самоврядування. Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень місцевих рад, на території яких він проводиться. Відповідно до ч. 4 ст. 1 зазначеного Закону закони, інші рішення, прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим Законом.
6) За часом проведення: • повторні референдуми. Відповідно до ст. 43 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» повторні всеукраїнські та місцеві референдуми відбуваються, якщо під час проведення відповідного референдуму було допущено грубі порушення цього Закону. У такому разі Верховна Рада України у місячний строк, а місцева рада у п'ятнадцяти-денний строк можуть призначити повторний всеукраїнський або місцевий референдум на всій території республіки, відповідної адміністративної одиниці або її частини. • нові референдуми. Новий всеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведено не раніш як через 5 років, а місцевий референдум — не раніш як через рік від дня проведення попереднього референдуму з цих питань.
§ 8. Принципи і порядок проведення
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 269; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!