Поняття та загальні ознаки основних (конституційних) прав,свобод та обов’язків людини і громадянина.

Такі поширені поняття, як «основні», «фундаментальні», «конституційні» права, — це терміни-синоніми.

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисель-них прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини¹.

Основні права є суб'єктивними, тобто вони належать особі як учаснику суспільного життя і залежать від неї, принаймні в частині їх використання².

Характеризуючи історичний розвиток прав та свободи людини і громадянина, дослідники виділяють три його хвилі (покоління).

Перша хвиля виходить від витоків конституціоналізму. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і иолітич- ного суспільства: громадянські (особисті) права і свободи (недоторканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права виражали так звану «негативну свободу»: вони зобов'язували державу утриматися від втручання у сферу особистої свободи і створювали умови для участі громадян у політичному житті.

Друга хвиля проявилася на початку та у середині XX ст.; вона характеризується включенням у конституції соціально-еко-номічних прав (право на працю та пов'язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень науки і культури). Це так звані «позитивні права», для реалізації яких вимагається відповідна діяльність держави з їх забезпечення.

Третя хвиля обумовлена загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, насамперед екологічних, та вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права, як: право на здорове навколишнє середовище, на інформацію, на мир тощо.

Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивним правом є міра можливої поведінки суб'єкта. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода».

У більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право, передбачається наявність більш або менш визначеного суб'єкта, на якому лежить обов'язок, що відповідає даному праву (наприклад, право на охорону здоров'я повинно забезпечуватися мережею відповідних медичних установ). Коли ж йдеться про свободу, мається на увазі заборона відкидати або обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб'єктів, зобов'язаних поважати дану свободу (наприклад, свобода слова передбачає право людини вимагати від держави захисту від будь-якого суб'єкта, що цю свободу порушує). Але наведене розмежування між правом та свободою досить умовне, оскільки є такі свободи, дотримання яких покладається на визначене коло осіб, наприклад, це академічна свобода, тобто свобода викладацької діяльності.

Говорячи про співвідношення прав і свобод, слід додати і те, що вживання терміна «свобода» найбільш характерне для країн :і англосаксонською системою права.

Існують два основні способи конституційного формулюван ня прав і свобод:

1)позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право. Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2)негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У багатьох конституціях поєднуються обидва способи формулювання прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонською системою права, тоді як позитивний — для правових систем країн континентальної Європи.

Обов'язок — це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки також, як і права та свободи, характеризуються певним дуалізмом (про дуалізм прав та свобод людини і громадянина йшлося у попередній главі). Є обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно із ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов'язків зумовлена їх значною кількістю. Однак слід мати на увазі, що ця класифікація досить умовна, оскільки одне й те саме право може потрапляти до двох і більше класифікаційних груп. Наприклад, свобода совісті належить до особистих свобод, хоча у деяких країнах вона набуває політичного характеру.

Отже, виділяють такі групи прав та свобод людини і громадянина:

1)права людини і права громадянина (цю класифікацію було охарактеризовано в попередній главі);

індивідуальні та колективні права, свободи та обов'язки. Тут слід мати на увазі, що індивідуальні права можуть здійснюватися колективно, а от право колективне індивідуально здійс нюватися не може. Наприклад, відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Дане право може реалізовуватися тільки колективно, оскільки індивідуальний страйк — це прогул. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними. Що ж до колективних прав, то у більшості випадків це права різного роду меншин. Наприклад, відповідно до ст. 10 Конституції України в Україні гарантується вільний іюзвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

· основні і додаткові права, свободи та обов'язки. Так, у ст. 38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це основне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

· найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав свобод та обов'язків людини і громадянина за змістом на:

— особисті (громадянські) (право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

— політичні (публічні) (право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо);

— економічні, соціальні, культурні (право приватної власнос-іі, право на підприємницьку діяльність, право на житло, прано на працю та інші)¹.

66.Система основних особистих(громадянських) прав і свобод:

Серед науковців немає єдиної точки зору щодо того, як іменувати дану групу прав. Вважаємо, що найбільш прийнятним є термін «особисті права і свободи». Поряд із ним пропонується використовувати поняття «громадянські права» або «особисті (громадянські) права». Однак вживання терміна «громадянські» щодо даної категорії прав може призвести до їх ототожнення з правами громадян у цілому або ж із правам громади. Вітчизняний дослідник проблеми П. М. Рабінович запропонував іменувати дану категорію прав особистісними. Однак з таким варіантом також складно погодитися, оскільки даний термін указує на приналежність цієї групи прав тільки особистості, тоді як насправді вони належать будь-якій людині незалежно від того, чи є вона особистістю в загальнофілософському розумінні цього поняття¹.

Особисті права — це природні права, які людина одержує від народження. їх держава визнає за людиною. Вони є невід'ємним елементом свободи людини і забезпечують особі не тільки життєво важливі умови існування, а й надають фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантувати невтручання у сферу її індивідуальної життєдіяльності². Саме тому їх поширюють не тільки на громадян конкретної держави, а й на всіх індщх людей, що перебувають на її території. Боротьба з порушеннями особистих прав і свобод утворює сферу кримінального та адміністративного права.

Особисті права і свободи прийнято поділяти на дві групи:

5)перша група прав охоплює право на життя, на свободу особи та на фізичну цілісність;

6)друга група прав включає право на свободу думки і совісті, свободу приватного життя і комунікації, право на недоторканність житла, свободу пересування та крнмінально-правові і процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Відповідно до ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

У зв'язку з даним правом виникає ціла низка проблемних питань:

1) проблема часових меж поняття «життя».

Так, немає єдиної точки зору стосовно того, що вважати початком життя людини: її перебування в утробі матері чи момент народження? При цьому моментом народження пропонується вважати як мить відділення дитини від матері, так і момент початку фізіологічних або штучних пологів. Наприклад, китайці рахують кількість років людини, починаючи із моменту зачаття, а не з моменту народження. Щодо визначення моменту смерті, то це питання врегульовано законодавчо. Так, відповідно до частин 1, 2 ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.1999 р. людина вважається померлою з моменту, коли встановлено смерть її мозку. Смерть мозку означає повну і незворотну втрату всіх його функцій. Момент смерті мозку може бути встановлено, якщо виключено всі інші можливі за даних обставин причини втрати свідомості та реакцій організму. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини встановлює Міністерство охорони здоров'я України;

2) питання щодо права жінки вирішувати питання про при
пинення вагітності (право на аборт).

У деяких католицьких та мусульманських країнах аборт забороняється законодавчо, тоді як в інших (Китай, Індія) з метою скорочення народжуваності — заохочується.

Наприклад, відповідно до ст. 15 Конституції Словаччини життя варте охорони вже до народження. Конституція Сербії встановлює, що життя людини недоторканне (ст. 14), але разом ІЗ тим, відповідно до ст. 27, право людини — вільно вирішувати питання про народження дитини. Конституція Словенії у ст. 55 встановлює, що рішення про народження дитини приймається вільно, що гарантується державою, яка створює умови для прийняття батьками рішення про народження дітей¹.

За українським законодавством ненароджена істота не розглядається як людина, хоча в окремих випадках можуть захищатися інтереси зачатої, але ще ненародженої дитини (ч. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України);

3) проблема смертної кари.

Сьогодні близько 100 країн зберігають і застосовують смертну кару як вид покарання (у тому числі США, Люксембург, Ліхтенштейн). Альтернативою смертній карі є пожиттєве ув'язнення.

Щодо країн СНД, які мають намір вступити до Ради Європи, то однією з умов для такого вступу було висунуто вимогу про скасування смертної кари. 29.12.1999 р. Конституційний Суд України ухвалив Рішення¹, відповідно до якого положення Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). 22.02.2000 р. Україна прийняла Закон, яким було ратифіковано Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно скасування смертної кари в Україні. Це покарання було замінено на позбавлення волі на певний строк або довічне позбавлення волі. 28.11.2002 р. Україна ратифікувала Протокол № 13 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин (Протокол № 6 передбачав можливість застосування смертної кари за діяння, вчинені під час війни або при невідворотній загрозі війни);

4) проблема евтаназії.

Евтаназія — це спричинення легкої смерті безнадійно хворому за його проханням з метою позбавити зайвих страждань². Розрізняють активну і пасивну евтаназію. Активна евтаназія — це введення людині, яка помирає, будь-яких лікарських або інших засобів, або здійснення будь-яких дій, що тягнуть за собою швидке і безболісне настання смерті. Пасивна евтаназія — це припинення надання людині медичної допомоги, спрямованої на продовження життя, що прискорює настання природної смерті.

Активна евтаназія, як правило, заборонена. Пасивну евтаназію дозволено в Австралії, Нідерландах, Фінляндії, Швеції, деяких штатах США. Існування такого права дає підстави ставній питання про те, чи можна розглядати припинення власного життя як право людини¹.

Відповідно до ч. 4 ст. 281 Цивільного Кодексу України забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

Із правом на життя тісно пов'язані проблеми щодо: використання ембріонів у медичних цілях, летаргічного сну, трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, суїциду, клонування, сурогатного материнства.

Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ця норма є логічним продовженням припису, зафіксованого у ст. З Конституції України, згідно з яким, зокрема, честь і гідність людини, поряд з іншими правами, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

При цьому під гідністю людини у науці конституційного прана розуміють сукупність особистих прав і свобод, реалізація яких дозволяє кожній людині стати, бути і залишатися особистістю. 1 Іа захист гідності людини спрямована ціла низка конституцій-ио-правових гарантій, серед яких зокрема:

11) ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;

12) жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам;

13) право на недоторканність приватного життя;

14) право на недоторканність житла;

15) право на невтручання в особисте і сімейне життя;

16) право на свободу думки і слова;

17) право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю (ірганів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх по-Садових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ст. 29 Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ця ж стаття встановлює гарантії реалізації зазначеного права:

1)ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом;

2)у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;

3)кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;

4)кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання (процедура, яка у зарубіжних країнах називається «хабеас корпус» і застосовується практично в усіх країнах континентальної Європи);

5)про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

В Україні кількість підозрюваних та обвинувачених осіб, до яких застосовується взяття під варту, становить 45% (наприклад, у ФРН — лише 5%), середній строк перебування під вартою — 4 місяці. При цьому зазначені особи ще не визнані винними, однак через застосування згаданих заходів вони не мають належної правової допомоги, втрачають роботу, зв'язки з близькими, а 72% зазнавали катувань з боку працівників правоохоронних органів¹.

Слід звернути увагу на те, що право на життя, право на повагу до гідності та право на свободу та особисту недоторканність належать до особистих прав, які, відповідно до ст. 64 Конституі (її України, не можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Розглянемо другу групу особистих прав та свобод людини і громадянина в Україні.

Згідно із ст. ЗО Конституції України кожному гарантується недоторканність житла.

Відповідно до ст. 379 Цивільного кодексу України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.12.1992 р. № 12 житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (приватний будинок, квартира, кімната в готелі, дача, садовий будинок тощо), л також ті його складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкони, веранди, комори тощо).

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за имотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. ЗО Конституції України).

Відповідно до статей 31 та 32 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, теле графної та іншої кореспонденції та невтручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Зміст цих статей встановлює так зване право на приватне життя людини і громадянина. Під приватним життям людини у теорії конституційного права розуміють той аспект життя людини, який не пов'язаний з її службовою або громадянською діяльністю і який вона не бажає зробити надбанням інших¹.

При цьому серед особистих таємниць, які відповідно до законодавства не підлягають розголошенню особами, яким вони довірені, розрізняють професійні таємниці, до яких належать: медична таємниця, таємниця судового захисту і представництва, таємниця сповіді, таємниця усиновлення, таємниця попереднього слідства, таємниця нотаріальних дій та записів актів громадянського стану. Деякі автори пропонують виділяти ще редакційну, банківську, депутатську таємниці.

Найважливіші гарантії реалізації цих прав установлені Конституцією України:

6)винятки щодо таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції України);

7)не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції України);

8)кожен громадянин має право ознайомлюватися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Конституції України). У світовій практиці зазвичай дане право встановлюється конституціями колишніх тоталітарних держав;

9)кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32 Конституції України);

10) цензура заборонена (ч. З ст. 15 Конституції України);

11) стаття 55 Конституції України визначає порядок захисту прав та свобод людини і громадянина.

Конституції деяких держав (наприклад, Португалії), формулюючи зміст даних прав, додають до нього заборону привласнювати громадянам єдиний у національному масштабі номер¹.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживан ня, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися

и Україну.

Дана свобода сформульована з урахуванням існування її внутрішнього (свобода пересування кожного територією України; свобода вільного вибору місця проживання) та зовнішнього (свобода залишати територію України, а для громадян України — свобода повернення в Україну) аспектів.

Свобода пересування як конституційно-правовий інститут пройшла довгий еволюційний шлях історичного розвитку, зазнаючи періодів заборони і дозволу, видозмінюючись залежно від політико-правового та соціального рівня розвитку суспільних відносин. Проте лише у другій половині XX ст. свобода пересування стала невід'ємним правом людини, загальновизнаним принципом міжнародного права та набула закріплення в документах універсального та регіонального характеру. Свобода пересування знайшла своє місце в конституціях і законах багатьох держав світу (ФРН, Італія, Японія, Іспанія, Канада тощо)¹.

Для тоталітарних та авторитарних держав властиве обмеження даної свободи з метою мінімізації можливості опору або непокори владі.

Важливе значення для реалізації цього права в Україні ма-іо Рішення Конституційного Суду України від 14.11.2001 р. № 15-рп/2001², відповідно до якого дозвільний порядок вибору особою місця проживання (тобто інститут прописки) було визнано неконституційним.

Сьогодні у зазначеній сфері діє Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 p., згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію осіб за місцем їх проживання чи перебування, що має повідомний (а не дозвільний, як прописка) характер.

Відповідно до згаданого Закону реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Місцем перебування в Законі визначено адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців нарік;

а місцем проживання — адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.

Відповідно до ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо) у відповідному населеному пункті, в якому особа проживає постійно, переважно чи тимчасово. Це поняття уточнюється у Тимчасовому порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 16.01.2003 р. № 35, згідно з яким місцем проживання фізичної особи є місце, де вона постійно або переважно проживає як власник житлового будинку (приміщення), за договором його наймання, піднаймання, оренди або на інших підставах, передбачених законодавством України. Місцем проживання вважаються житлові будинки (приміщення), придатні для проживання і включені до відповідного житлового фонду, у тому числі гуртожитки, заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дитячі будинки сімейного типу, спеціальні заклади для престарілих, інвалідів, ветеранів.

Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобо в'язані протягом 10 днів після прибуття до нового місця про живання зареєструвати місце проживання (законними підставами перебування на території України є: для громадян України — належність до громадянства України; для іноземців та осіб без громадянства — реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, що посвідчують отримання статусу біженця чи притулку в Україні).

Реєстрація місця проживання громадян України, які проживають за межами України, здійснюється в установленому порядку консульськими установами України за кордоном або дипломатичними представництвами.

При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюється повноваження органу реєстрації, особа, яка змінила місце проживання, або її законний представник повинні письмово повідомити про це відпо-нідний орган реєстрації протягом 7 днів.

Зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Місце проживання має значення для захисту прав особи, для забезпечення сталості цивільних правовідносин.

Реєстрація місця перебування здійснюється за заявою особи, яка зобов'язана подати її протягом 7 днів після прибуття в місце перебування. Зняття з реєстрації місця перебування особи здійснюється за її повідомленням.

Реєстрація місця проживання та місця перебування особи здійснюється відповідним органом Державного департаменту у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб в Автономній Республіці Крим, областях, містах, районах, районах у містах, а також у містах Києві та Севастополі.

Право вільно залишати територію України (для кожного) Та право в будь-який час повернутися в Україну (для громадян України).

Щодо громадян України, то порядок реалізації ними цих прав визначається Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 p., зі змінами і доповненнями. Відповідно до ст. 2 зазначеного Закону документами, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну та посвідчують особу громадянина України під час перебування за її межами, є:

— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

— проїзний документ дитини;

— дипломатичний паспорт;

— службовий паспорт;

— посвідчення особи моряка.

У разі втрати громадянином України зазначених документів документом, що дає право на в'їзд в Україну, є посвідчення особи на повернення в Україну, яке видається закордонними дипломатичними установами.

Право громадян України в будь-який час повернутися в Україну особливо актуальне в умовах збільшення обсягів міграції. Відповідно до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України за жодних підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Порядок в'їзду до іноземної держави регулюється законодавством відповідної держави.

На громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються всі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть установлені законом обов'язки. За громадянами України зберігаються на її території майно, кошти, цінні папери та інші цінності, що належать їм на праві приватної власності. Будь-яке обмеження їх громадянських, політичних, соціальних, економічних та інших прав не допускається.

Громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон у випадках, якщо:

1)він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю;

2)діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання — до виконання зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України;

3)проти нього порушено кримінальну справу — до закінчення провадження у справі;

4)він засуджений за вчинення злочину — до відбуття покарання або звільнення від покарання;

5)він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням, — до виконання зобов'язань;

6)він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості — до з'ясування причин і наслідків подання неправдивих відомостей;

7)він підлягає призову на строкову військову службу — до ішрішення питання про відстрочку від призову;

8)щодо нього подано цивільний позов до суду — до закінчення провадження у справі;

9)він за вироком суду визнаний особливо небезпечним рецидивістом чи перебуває під адміністративним наглядом міліції — до погашення (зняття) судимості чи припинення нагляду.

Громадянинові України, який має паспорт, може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон у згаданих випадках.

У разі відмови громадянину України у виїзді за кордон з підстав, передбачених пунктами 1,2 і 6—8, він може оскаржити цю дію у судовому порядку за місцем свого проживання.

Відмова у виїзді з України з підстав, визначених пунктами 3—5 і 9, оскарженню не підлягає.

Відповідно до ст. 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Дане право розглядається одночасно як особисте та як політичне.

При цьому деякі автори слушно зазначають, що думка є завжди вільною, не потребує законодавчого регулювання.

Стосовно свободи слова, то, як зазначає М. В. Баглай, всі демократичні конституції світу закріплюють цю свободу, вбачаючи в ній основу для свободи друку, опозиції, критики, інакомислення і прав меншин¹.

Гарантією свободи слова є передбачене ст. 34 Конституції України право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Ця гарантія знайшла свій розвиток, зокрема, у таких законах: Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 p., зі змінами і доповненнями, Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.2003 p., зі змінами і доповненнями, Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23.09.1997 p., зі змінами і доповненнями тощо.

Однією з найдієвіших гарантій свободи слова є заборона цензури, що передбачено ч. З ст. 15 Конституції України. Цензура — це постійний контроль офіційної влади за змістом, випуском і поширенням друкованої, аудіовізуальної та іншої продукції¹.

Здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Проблема обмеження зазначених прав завжди мала гострий характер. Обмеження зловживання свободою слова здійснюються, головним чином, шляхом встановлення складів таких злочинів, як: погроза знищення майна, розголошення комерційної таємниці, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, розголошення державної таємниці (дані склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом України) тощо.

У деяких країнах (США, Великобританія, Австралія) передбачено високу матеріальну відповідальність та кримінальні покарання за порушення законів про друк. У законодавстві окремих країн передбачено порядок конфіскації публікацій, що містять неприпустиму інформацію².

За даними американської правозахисної організації «Freedom House» Україна посідає 113 місце зі 194 держав за рівнем свободи преси (це місце найвище серед держав—учасниць СНД)¹.

Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмо-и йтися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, воно має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

При цьому світогляд і думка — споріднені категорії, а тому право кожного на свободу світогляду слід сприймати як один із різновидів права на свободу думки².

Порядок реалізації даного права деталізує Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 p., ЗІ змінами і доповненнями. Відповідно до нього в Україні всі правовідносини, пов'язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України. Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується. Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.

Україна є світською державою, а тому відповідно до ч. З ст. 35 Конституції України церква і релігійні організації в Украї ні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Відповідно до зазначеного Закону держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Установлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійні організації не виконують державних функцій.

У той же час є держави, які віддають перевагу певній релігії. Так, у Греції східно-православна церква оголошена Конституцією панівною, в Болгарії ця ж релігія є традиційним віросповіданням. При цьому держава гарантує свободу всіх церков та відправлення релігійних культів, а також їх участь у суспільному житті. Церква має значний вплив на політику правлячих кіл у Латинській Америці, у мусульманських державах. Вона тісно взаємодіє з громадськістю та урядами Західної Європи, США, Японії. Існування державної релігії означає фінансування церкви та її шкіл за рахунок державного бюджету, визнання її прав у вирішенні низки питань щодо регламентації особистого життя громадян (регламентація шлюбів, реєстрація народжень тощо). У такому становищі перебувають, наприклад, англіканська церква у Великобританії, лютеранство у Скандинавських країнах, католицизм у країнах Латинської Америки; в ісламських державах (Іран, Йорданія, Пакистан, Лівія) інститути релігійного права мають юридичну силу, створюються релігійні суди тощо. У ФРН, Бельгії, Голландії діє інститут юридичного визнання церкви державою, що мало відрізняється від статусу державної релігії. Однак важливо те, що таке пріоритетне положення однієї з релігій не тягне за собою обмеження свободи віросповідання для інших релігій¹.

Релігійними організаціями в Україні відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій¹. Релігійні об'єднання представлені своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати ніру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту (положення).

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли вісімнадцятирічного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а у Республіці Крим — до уряду Республіки Крим.

Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до державного органу України у справах релігій.

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду у випадках, визначених цим Законом.

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві ради та їх виконавчі комітети.

Державний орган України у справах релігій покликаний забезпечувати проведення державної політики щодо релігій і церкви. Таким державним органом виступає Державний комітет України у справах національностей та релігій, що є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого, відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 201, спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України.

Також серед особистих прав людини і громадянина виділяють право на користування рідною мовою, вільний вибір мови спілкування, виховання, навчання і творчості (у ст. 10 Конституції України воно сформульовано як гарантія вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України). Деталізовано порядок реалізації цього права у Законі України «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 p., зі змінами і доповненнями.

До особистого права, яке не передбачене Конституцією України, але закріплюється у низці міжнародно-правових актів, відносять право людини визначати і вказувати свою національну приналежність.

67.Поняття та система основних політичних прав і свобод громадян України:

Під політичними правами і свободами розуміють можливість участі громадян (як індивідуально, так і колективно) у суспільно-політичному житті держави та у здійсненні державної влади, що забезпечується законом і публічною владою¹.

Зазвичай (однак не завжди) політичні права визнаються тільки за громадянами держави.

Обмеження або ліквідація політичних прав та свобод громадян є однією із визначальних ознак тоталітарної держави.

Дослідники зазначають поверховість, безсистемність та іноді суперечність у викладенні політичних прав та свобод у чинній Конституції України. В результаті деякі з них відносять до політичних прав ті права, які зазвичай вважаються особистими (наприклад, до політичних прав декотрі вітчизняні конституціоналісти відносять свободу пересування, вибору місця прожинання та право вільного залишення території України, право на інформацію, право на громадянство)¹.

Розглянемо політичні права та свободи громадян України.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у все українському та місцевих референдумах, вільно обирати і бу ти обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом до ступу до державної служби, а також до служби в органах міс цевого самоврядування.

Юридичним підґрунтям цієї групи політичних прав і свобод слугують закріплені у ст. 5 та ст. 69 Конституції України положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади и Україні є народ; народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування; народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Порядок реалізації права на участь у виборах та референдумах буде розглянуто детально у Главі VI «Форми безпосередньої демократії (прямого народовладдя)».

Порядок реалізації права на участь у місцевому самоврядуванні визначено Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 p., зі змінами і доповненнями. У ст. З цього Закону зазначено, що громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому самоврядуванні за належністю до иідповідних територіальних громад.

Однією з форм участі громадян в управлінні державними справами є право громадян на участь у здійсненні правосуддя. Так, відповідно до ч. 4 ст. 124 Конституції України народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Порядок доступу до державної служби визначається Законом України «Про державну службу» від 16.12.1993 p., зі змінами і доповненнями, а служби в органах місцевого самоврядування — Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 07.06.2001 p., зі змінами і доповненнями.

У деяких країнах, які пережили період тоталітаризму, для обмеження окремої категорії осіб у реалізації права на участь в управлінні державними справами запроваджено інститут люс-ч рації (лат. lustratio — очищення шляхом спокутування) — чистки органів і апарату публічної влади, а також освітніх та інших установ від осіб, які в умовах тоталітарного режиму обіймали керівні посади в політичному апараті влади або служили в репресивних установах. Як зазначає М. В. Баглай, люстрація є формою особистої політичної відповідальності за участь у правопо-рушній діяльності державної влади. У Німеччині після Другої Світової війни ці заходи іменувалися денацифікацією. Закони про люстрацію було прийнято у 1990-х pp. у Чехії, Польщі, Угорщині, Естонії. Конституції деяких зарубіжних країн (наприклад, Італії) передбачають заходи щодо обмеження прав і свобод для нащадків повалених правлячих королівських династій¹. Після Помаранчевої революції лунали пропозиції щодо прийняття закону про люстрацію і в Україні.

Відповідно до ст. 36 Конституції України громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Відповідно до міжнародно-правових актів про права людини це право формулюється як право на свободу асоціації.

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях установлюються виключно Конституцією і законами України.

Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках установлюються виключно Конституцією і законами України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи нена-лежність до політичних партій або громадських організацій.

Усі об'єднання громадян рівні перед законом.

А відповідно до ст. 37 Конституції України забороняються утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.

Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.

Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Право на об'єднання у політичні партії та громадські організації деталізовано, зокрема, у Законі України «Про об'єднання громадян» від 16.06.1992 p., зі змінами і доповненнями, та в За коні України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 p., зі змінами і доповненнями.

Особливістю права на об'єднання є його добровільна реалізація в колективнії! формі¹.

Відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), згідно з цим Законом, визнається політичною партією або громадською організацією.

Політичною партією, відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні», є зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:

1)зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави;

2)підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав;

3)пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму;

4)розпалювання національної та релігійної ворожнечі;

5)створення незаконних воєнізованих формувань;

6)обмеження загальновизнаних прав людини.

Вимога про зазначення в офіційних документах щодо членства (участі) у тому чи іншому об'єднанні громадян не допускається, крім випадків, передбачених законами України.

Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії.

Членами політичних партій не можуть бути:

3)судді;

4)працівники прокуратури;

5)працівники органів внутрішніх справ;

6)співробітники Служби безпеки України;

7)військовослужбовці;

6) працівники органів державної податкової служби.
Об'єднання громадян України утворюються і діють з всеук
раїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.

До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.

Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї ІНШОЇ держави.

Політичні партії в Україні утворюються і діють тільки з всеукраїнським статусом.

Політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років, не обмежені судом у дієздатності і не тримаються в місцях позбавлення волі.

Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, громадяни інших держав, особи без громадянства, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій — 15-річного віку.

Рішення про заснування об'єднань громадян приймаються установчим з'їздом (конференцією) або загальними зборами.

Рішення про створення політичної партії має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та Автономної Республіки Крим¹.

Об'єднання громадян діє на основі статуту або положення. Політична партія повинна мати програму (яка є викладом цілей та завдань цієї партії, а також шляхів їх досягнення) і статут, які затверджуються на установчому з'їзді (конференції, зборах) політичної партії (на них же обираються її керівні і контрольно-ревізійні органи).

Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річного віку.

Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих громадських організацій визначається їх статутами в межах, установлених законами України.

Громадські організації можуть не мати фіксованого індивідуального членства, тоді як членство в політичній партії є фіксованим. Обов'язковою умовою фіксації членства в політичній партії є наявність заяви громадянина України, поданої до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом цієї партії.

Назва об'єднання громадян визначається рішенням установчого з'їзду (конференції) або загальними зборами об'єднання громадян. Назва об'єднання громадян має складатися з двох частин — загальної та індивідуальної. Загальна назва (партія, рух, конгрес, союз, спілка, об'єднання, фонд, фундація, асоціація, товариство тощо) може бути однаковою у різних об'єднань громадян. Індивідуальна назва об'єднання громадян є обов'язковою і має бути суттєво відмінною від індивідуальних назв зареєстрованих у встановленому порядку об'єднань громадян з такою ж загальною назвою. Об'єднання громадян, зареєстроване в установленому порядку, має виключне право на використання своєї назви. Використання назви об'єднання громадян фізичними та юридичними особами, які не належать до об'єднання громадян, для цілей, не пов'язаних з діяльністю цього об'єднання, забороняється.

Легалізація (офіційне визнання) об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. Порядок легалізації об'єднань громадян визначено, відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» та Закону України «Про політичні партії в Україні», у Положенні про порядок легалізації об'єднань громадян, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. № 140, зі змінами і доповненнями.

Діяльність об'єднань громадян, які нелегалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною.

У разі реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи.

Політичні партії та міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації Міністерством юстиції України.

Політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому Законом України «Про політичні партії в Україні», своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві та Севастополі.

Первинні осередки політичної партії, яким статутом полі-і ичної партії не надається право юридичної особи, легалізують свою діяльність шляхом письмового повідомлення про утворення до відповідного органу юстиції Міністерства юстиції України в 10-денний строк з часу їх утворення.

Міністерство юстиції України, його відповідні органи після реєстрації видають політичній партії, обласній, міській, районнії! організації партії або іншим структурним утворенням, передбаченим статутом партії, реєстраційне свідоцтво встановленого Кабінетом Міністрів України зразка.

Реєстрація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад.

Громадські організації, їх спілки можуть легалізувати своє заснування шляхом письмового повідомлення відповідно Міні-I герству юстиції України, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад.

Станом на 24 травня 2006 р. Міністерством юстиції України іареєстровано 1714 всеукраїнських та 498 міжнародних громад-ських організацій, територіальними органами юстиції — майже 22 тисячі місцевих громадських організацій¹.

Об'єднання громадян можуть використовувати власну сим-поліку. Символіка об'єднання громадян затверджується відпо-ВІдно до його статуту. Символіка політичних партій не повинна відтворювати державні чи релігійні символи. Символіка об'єднання громадян підлягає державній реєстрації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Припинення діяльності об'єднання громадян може бути проведене шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску).

Реорганізація об'єднання громадян здійснюється відповідно до його статуту. Реєстрація новоствореного об'єднання відбувається у порядку, встановленому Законом України «Про об'єднання громадян».

Ліквідація об'єднання громадян здійснюється на підставі статуту або рішення суду.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:

— виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

— представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

— брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

— ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

— створювати установи та організації;

— одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

— вносити пропозиції до органів влади і управління;

— розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

— засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

У порядку, передбаченому законодавством, політичні партії також мають право:

— брати участь у виробленні державної політики;

— брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

— доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації.

Об'єднання громадян користуються іншими правами, передбаченими законами України.

Відносно новим положенням Закону України «Про політичні партії в Україні» (зміни набрали чинності з 01.10.2005 р.) Є фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України статутної діяльності політичних партій, не пов'язаної з їхньою участю у виборах до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також відшкодування витрат політичних партій, у тому числі й тих, що входили до виборчих блоків політичних партій, пов'язані з фінансуванням їхньої передвиборної агітації під час чергових та позачергових виборів народних депутатів України.

Політична партія має право на отримання державного фінансування її статутної діяльності, якщо на останніх чергових виборах народних депутатів України виборчий список кандидатів у депутати від цієї партії отримав три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Політична партія має право на відшкодування витрат, пов'язаних з фінансуванням своєї передвиборної агітації, якщо на останніх чергових виборах народних депутатів України виборчий список кандидатів у депутати від цієї партії отримав три і більше відсотків голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, на підставах та в порядку, передбачених Законом України «Про вибори народних депутатів України».

Державний контроль за діяльністю політичних партій здійснюють:

6)Міністерство юстиції України — за додержанням політичною партією вимог Конституції та законів України, а також статуту політичної партії;

7)Центральна виборча комісія та окружні виборчі комісії — за додержанням політичною партією порядку участі політичних партій у виборчому процесі;

8)Рахункова палата, Головне контрольно-ревізійне управління України — за використанням політичними партіями коштів, виділених з Державного бюджету України на фінансування їхньої статутної діяльності.

У разі порушення політичними партіями Конституції України та законів України до них можуть бути вжиті такі заходи: 1) попередження про недопущення незаконної діяльності;

2) заборона політичної партії.

У разі припинення державного фінансування статутної діяльності політичних партій передбачені заходи не застосовуються.

Політична партія може бути за поданням Міністерства юстиції України чи Генерального прокурора України заборонена в судовому порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій, встановлених Конституцією України та законами України.

Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії. В першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні»¹.

Політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому законами України.

Якщо протягом шести місяців з дня реєстрації політична партія не забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому Законом України «Про політичні партії в Україні», своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим, а також у разі виявлення протягом трьох років з дня реєстрації політичної партії недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах, невисування політичною партією своїх кандидатів по виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років орган, який зареєстрував політичну партію, має звернутися до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.

Відповідно до ст. 39 Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про що завчасно сповіщають органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права можуть встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Згідно з підпунктом 3 п. «б» ч. 1 ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку належить до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 19.04.2001 р. № 4-рп/2001^х сповіщення про проведення зазначених заходів має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування можуть погоджувати з організаторами масових зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання. На жаль, поки що таке законодавче регулювання в Україні відсутнє, якщо не враховувати чинного, але дуже застарілого за змістом Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28.07.1988 р.

Збори, мітинги, походи і демонстрації громадян є формами безпосередньої демократії. Вони тісно пов'язані з реалізацією права на свободу слова у наведених специфічних формах.

У теорії конституційного права під свободою зборів розуміють безперешкодну можливість збиратися у закритих приміщеннях, доступ в які може бути обмежений тільки тими, хто ці збори влаштовує (хоча це не обов'язкова ознака зборів). Законодавство може передбачати повідомний порядок проведення зборів, за якого організатори заздалегідь повідомляють компетентну владу про збори, що плануються, про час, місце їх проведення, тематику або явочний порядок, коли не вимагається жодного сповіщення влади.

Термін «маніфестація» вживається в кількох значеннях:

7)як синонім термінів «демонстрація», «хода»;

8)як узагальнюючий термін для будь-яких виступів під відкритим небом.

Мітинг — це збори всіх бажаючих, які проводяться зазвичай під відкритим небом і на яких після публічних виступів організатори та інші учасники приймають резолюцію з вимогою до влади або закликом до громадян.

Демонстрація — це зазвичай рух по вулицях і дорогах мас людей з плакатами і транспарантами, що висловлюють позицію цих людей з певних суспільних питань або вимогу до влади. До демонстрації можуть приєднатися всі охочі. Демонстрація може початися або завершитися мітингом. Іноді демонстрації можуть проводитися сидячи або стоячи.

Хода — це завжди рух по вулицях і дорогах. Різновидом ходи є марші, які здійснюються через багато населених пунктів, через усю крану або кілька країн. У ходах та маршах беруть участь, як правило, заздалегідь організовані люди.

Пікет — це зазвичай небагаточисельні групи людей (іноді одна людина) з плакатами або транспарантами, які сидять, стоять або рухаються навколо певного об'єкта (найчастіше урядової установи). Різновидом пікету є наметове містечко, що існує протягом більш або менш тривалого строку.

До маніфестацій (в узагальнюючому розумінні), крім простих пікетів, як правило, застосовується повідомний характер, причому влада може заборонити проведення маніфестацій у місцях, що мають важливе значення для функціонування громадського транспорту, і запропонувати їх проведення в інших місцях.

Для авторитарних режимів характерний дозвільний порядок проведення маніфестацій, а іноді і зборів. У країнах з тота літарним режимом, як правило, взагалі не допускаються неорганізовані владою збори і маніфестації та відсутні закони, що регулюють використання даної свободи¹ (нагадаємо, що на сьогодні такий закон відсутній і в Україні).

Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення лбо особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Право на звернення визнається в Україні за всіма фізичними особами, незалежно від того, чи є вони громадянами України. У міжнародно-правових актах дане право називається правом петицій.

Порядок реалізації цього права визначається Законом України «Про звернення громадян» від 02.10.1996 p., зі змінами і доповненнями.

Відповідно до зазначеного Закону під зверненнями грома дян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.

Пропозиція (зауваження) — це звернення громадян, в якому висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органі н державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удо-I КОналення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства.

Заява — це звернення громадян з проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їхніх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинно-ГО законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, уста-ін ні, організацій незалежно від форм власності, народних депу-ілтіи України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Клопотання — це письмове звернення з проханням про ви-іі 1.1 пня за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.

Скарга — це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб.

До рішень, дій (бездіяльності) у сфері управлінської діяльності, які можуть бути оскаржені, належать такі, внаслідок яких:

— порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян);

— створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод;

— незаконно покладено на громадянина які-небудь обов'язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.

Скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо до суду.

Скаргу на рішення, що оскаржувалось, може бути подано до органу або посадовій особі вищого рівня протягом одного року з моменту його прийняття, але не пізніше одного місяця з часу ознайомлення громадянина з прийнятим рішенням. Скарги, подані з порушенням зазначеного терміну, не розглядаються. Пропущений з поважної причини термін може бути поновлено органом чи посадовою особою, що розглядає скаргу.

У цілому ж звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

У зверненні має бути зазначено:

1)прізвище, ім'я, по батькові громадянина,

2)місце проживання громадянина,

3)викладено суть порушеного питання, зауваження, пропо зиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги.

Звернення може бути:

2)усним (викладеним громадянином і записаним посадо-моїо особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства;

3)подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне).

Письмове звернення повинно бути підписано заявником (за-ннниками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, поверта-( ться заявникові з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження.

Громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін.

Рішення щодо звернень громадян та відповіді на них оформ-шоються відповідно до вимог законодавства про мови. Такі рішення та відповіді можуть бути викладені в перекладі мовою спілкування заявника.

Звернення, оформлені належним чином і подані в установленому порядку, підлягають обов'язковому прийняттю та розгляду.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, пік, віросповідання, національність громадянина, незнання моим звернення.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

Не розглядаються повторні звернення одним і тим самим органом від одного й того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також скарги, подані з порушенням терміну подання (про який йшлося вище), та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала :іиернення.

Звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, — невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник установлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляють особу, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

На обгрунтовану письмову вимогу громадянина термін розгляду може бути скорочено.

Органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об'єднання громадян, посадові особи розглядають звернення громадян, не стягуючи плати.

Керівники та інші посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян зобов'язані проводити особистий прийом громадян.

Усі звернення громадян на особистому прийомі реєструються. Якщо вирішити порушені в усному зверненні питання безпосередньо на особистому прийомі неможливо, воно розглядається у тому ж порядку, що й письмове звернення. Про результати розгляду громадянину повідомляється письмово або усно, за бажанням громадянина.

У разі задоволення скарги орган або посадова особа, які прийняли неправомірне рішення щодо звернення громадянина, відшкодовують йому завдані матеріальні збитки, пов'язані з поданням і розглядом скарги, обґрунтовані витрати, понесені у зв'язку з виїздом для розгляду скарги на вимогу відповідного органу, і втрачений за цей час заробіток. Спори про стягнення витрат розглядаються в судовому порядку.

Громадянину на його вимогу і в порядку, встановленому чинним законодавством, можуть бути відшкодовані моральні збитки, завдані неправомірними діями або рішеннями органу чи посадової особи при розгляді скарги. Розмір відшкодування моральних (немайнових) збитків у грошово175Подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.

Витрати, яких зазнали органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація незалежно від форм власності, об'єднання громадян, засоби масової інформації у зв'язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 338; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 39 40 41 42 434445 46 47 48 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!