Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 12 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 102Следующая ⇒

У Декларації про державний суверенітет Україна проголосила про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. В Декларації також зазначено, що територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

На виконання цих положень Декларації Конституція заборонила розташування на території України іноземних військових баз. Разом з тим, виходячи зі специфіки створення Української Держави, її зв'язків з Російською Федерацією, Основний Закон У п. 14 розділу XV «Перехідні положення» передбачив можливість використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань на Умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України. На сьогодні використання російським Чорноморським флотом бази в Севастополі здійснюється на умовах оренди відповідно до низки Міжнародних договорів між Україною і Російською Федерацією.

Конституція України

Розділі. Стаття 18

Стаття 18. Зовнішньополітична діяльність України спрямо вана на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Коментована стаття безпосередньо регулює конституційні засади зовнішньої політики України. Конституція встановлює мету зовнішньої політики України - забезпечення національних інтересів і безпеки України, а також жорстко обмежує засоби досягнення цієї мети – «шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права».

Україна є миролюбивою державою. Відповідні зобов'язання вона взяла на себе згідно зі Статутом ООН, який підписала як держава – засновниця Організації в 1945 р. Підтвердження миролюбності зовнішньої політикі України було закріплене в першому правовому акті незалежної України – Декларації про державний суверенітет України: «Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах» (ч. 2 ст. X).

Зовнішньополітична діяльність України - це офіційна діяльність, яку здійснюють уповноважені органи української держави і яка спрямована на виконання так званої зовнішньої функції держави. Тому суб'єктом прав і обов'язків за ст. 18 Конституції України є виключно державні органи України та їх посадові особи.

У сфері офіційних міжнародних відносин Україна виступає як єдиний суб'єкт, і тому зовнішньополітична діяльність України є єдиною і неподільною. Всі уповноважені органи Української держави здійснюють цю діяльність виключно від імені держави в цілому. Згідно з Конституцією України повноваженнями у сфері зовнішньої політики наділені Президент України (ст. 102, пп. 2, 4, 20, 26 ст. 106), Верховна Рада України (пп. 5, 8, 9, 14, 23, 32 ст. 85), Кабінет Міністрів України (п. 1 ст. 116). Особливими повноваженнями у сфері зовнішньополітичної діяльності України

_наділені також деякі центральні органи виконавчої влади (міністерство закордонних справ, міністерство економіки та ін.). Деякі зовнішньополітичні повноваження, такі як укладення міжвідомчих міжнародних договорів у сфері своєї компетенції, мають інші центральні органи виконавчої влади. За межами України зовнішньополітичну діяльність від імені України здійснюють зарубіжні органи зовнішніх зносин України – дипломатичні представництва, консульські представництва, торговельні представництва. Органи місцевого самоврядування можуть брати участь у зовнішньополітичній діяльності України за дорученням уповноважених органів української держави та в межах своєї

компетенції.

Важливим є питання виконання у сфері зовнішніх зносин представницьких функцій. Згідно з Конституцією України «Президент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102). На практиці одній особі важко здійснювати всі зовнішньополітичні представницькі функції. Тому в міжнародному праві визнається, що представницькі функції крім президента держави без спеціального доручення можуть також виконувати голова кабінету міністрів, міністр закордонних справ і голова дипломатичного представництва відповідної держави.

Враховуючи особливу важливість зовнішньополітичної діяльності для існування держави, Конституція України встановлює жорсткі обмеження щодо регулювання зовнішньої політики. Згідно з п. 9 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються «засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи».

Конституційна мета забезпечення національних інтересів і безпеки України пов'язана з необхідністю законодавчого визначення цих понять. Поняття національних інтересів згідно з Конституцією України слід розуміти як пов'язану з існуванням держави найвищу цінність, крізь призму якої здійснюється зовнішня політика України. Згадка про забезпечення національної безпеки України має на меті не лише військову безпеку, а й безпеку економічну, екологічну тощо. Відповідні акти національного законодавства визначають необхідні пріоритети, з урахуванням яких повинна здійснюватися зовнішня політика (наприклад, постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Про Основні напрями державної політики України в галузі охорони дов-

Конституція України

Розділ І. Стаття 18

кілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки»).

Вимога підтримання «мирного співробітництва» передусім передбачає для України відмову від загрози силою в міжнародних відносинах. Але це також означає, що Україна повинна не лише спостерігати за світовими подіями, а й активно сприяти підтриманню миру у своїй зовнішній політиці.

Конституційна вимога підтримувати мирне співробітництво не створює для України перешкод для зміцнення своєї обороноздатності, міжнародної співпраці у військовій сфері. Згідно зі Статутом ООН кожна держава має право на індивідуальну і колективну самооборону.

Конституційне закріплення прихильності української зовнішньої політики до «загальновизнаних принципів і норм міжнародного права» є принципово важливим для характеристики зовнішньополітичної діяльності України. Це положення випливає з більш загальної норми Декларації про державний суверенітет України щодо обов'язку мати національне право, яке відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права: «Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права» (ч. З ст. X). Тим самим Конституція України залишається прихильною проголошеній у Декларації про державний суверенітет України доктрині «загальновизнані норми міжнародного права є частиною права України».

Конституція вживає термін «загальновизнані принципи міжнародного права», який у міжнародному праві не має чіткого легального змісту, але і в міжнародно-правових документах він застосовується досить часто. В міжнародно-правовій доктрині загальновизнаними вважають універсальні принципи і норми, які сприйняті всією міжнародною спільнотою як обов'язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом заміни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми становлять основу загального (універсального) міжнародного права і торкаються найбільш важливих сторін міжнародних відносин. Загальновизнані норми можуть мати як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжнародний правопорядок грунтується на дотриманні загальновизнаних принципів

і норм. Вичерпно окреслити коло загальновизнаних норм міжнародного права важко тому, що навіть в доктрині немає такого повного переліку. Але і практика і доктрина визнають певне коло міжнародно-правових норм, що, безумовно мають характер загальновизнаних.

Таким чином, зовнішня політика України передусім повинна відповідати основним принципам міжнародного права, закріпленим у Статуті ООН, які вважаються загальновизнаними. Прикладами загальновизнаних норм можуть також бути багато з принципів і норм міжнародного гуманітарного права, норми, що забороняють геноцид, апартеїд, расову дискримінацію. Загальновизнаними вважають деякі принципи міжнародного морського права, такі, наприклад, як принцип свободи судноплавства у відкритому морі або свободи транзиту торговельних суден через міжнародні морські протоки. Багато загальновизнаних норм визначають статус дипломатичних і консульських представництв та їхнього персоналу. Участь України в міжнародних конвенціях, що містять загальновизнані норми, означає, що норма ст. 18 пов'язана в цій частині з ч. 1 ст. 9 Конституції України – зазначені загальновизнані принципи і норми слід застосовувати як частину національного законодавства. Звичаєво-правовий характер загальновизнаної норми не принижує її значення як норми, що має пріоритет перед нормами українського права.

Стаття 18 має не лише зовнішньополітичну спрямованість, а і створює обов'язки для правотворчих органів України. Українське законодавство повинно відповідати загальновизнаним нормам міжнародного права. З Конституції України випливає заборона для державних органів укладати міжнародні договори, що суперечать загальновизнаним нормам міжнародного права. Посадові особи держави, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, зобов'язані діяти відповідно до ст. 18 Конституції України.

З огляду на те, що Конституція України створює зобов'язання для органів української держави та посадових осіб, які здійснюють зовнішньополітичну діяльність, контроль за дотриманням Цієї норми можуть здійснювати національні судові органи загальної юрисдикції. Водночас до такого контролю за процедурами, передбаченими Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України», може долучитися і Конституційний України, в разі, якщо виникне питання про відповідність

Конституція України

Конституції України закону України, який має відношення до сфери зовнішньої політики України, або міжнародного договору, до якого приєднується Україна- Повноваження Конституційного Суду України: «Суд може розглядати питання щодо консти-туційності чинного міжнародного договору і в разі дачі висновків про невідповідність міжнародного договору Конституції України Конституційний Суд України в цьому ж провадженні вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин (ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України»), – має враховувати і відповідність договору ст. 18 Конституції України.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні грунтується на зи садах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робиті те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та зако нами України.

Наведена в частині першій коментованої статті характеристика правопорядку виходить з загальновизнаного використання терміна «порядок», який досить часто застосовується для позначення такого стану суспільних відносин, коли вони характеризуються як впорядковані, врегульовані за допомогою соціальних норм, принципів, головні з яких іменуються засадами.

У такому ракурсі правовий порядок являє собою стан впорядкованості, врегульованості, організованості суспільних відносин, який утворюється, існує і функціонує внаслідок реалізації норм права відповідно до принципу законності.

У зв'язку з цим є підстави вважати, що використаним у коментованій статті терміном «ніхто» позначаються, на наш погляд, всі суб'єкти правопорядку. Це, зокрема, державні органи, установи, організації, посадові особи; органи місцевого самоврядування; громадські утворення – політичні партії, союзи громадян; підприємства; фізичні особи – громадяни, іноземці, особи без громадянства. Щоб бути суб'єктами правопорядку, всі вони по-100

Розділі. Стаття 19

винні бути визнані державою суб'єктами права. Таке тлумачення зазначеного терміна найбільше узгоджується з тим, що конституювання правопорядку фактично здійснюється у двох напрямках: 1) додержанні виконання вимог законності з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, посадових осіб; 2) реалізації, здійсненні і виконанні суб'єктивних прав і обов'язків громадянами, їх різними соціальними утвореннями. Узгоджується таке розуміння терміна «ніхто» і з тим загальнотеоретичним положенням, згідно з яким правовий порядок у певному аспекті можна визначити як систему правових відносин, в яких відбуваються реалізація суб'єктивних прав та виконання обов'язків у відповідності з нормами права. Правові відносини, які виникають внаслідок правопорушень, у випадках примушення суб'єктів права робити те, що не передбачено Конституцією і законами України, порушують правопорядок.

Використаний законодавцем термін «законодавство» в даному випадку можна інтерпретувати в широкому значенні. При цьому презюмується, що йдеться тільки про правові за змістом і формою закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законодавство є формою існування права, способом надання юридичного значення нормам права, засобом їх організації та поєднання в конкретній статті, нормативних приписах, нормативно-правових актах, інститутах і галузях законодавства. В той же час слід мати на увазі, що згідно з ментальністю багатьох громадян термін «законодавство» використовується як синонім поняття «право». Терміни «законний, «незаконний» в цьому аспекті використовуються ними для визначення відповідності чи невідповідності закону дій суб'єктів суспільних відносин.

Наукове розуміння законодавства як форми існування права знаходить прямий прояв в діяльності держави, її органів, посадових осіб. Закріплюючи заборону примушення одними суб'єктами інших робити те, що не передбачено законодавством, законодавець виходить з верховенства права над державою. Держава, її органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи не можуть примушувати інші органи, суспільні утворення громадян поступати, діяти іншим чином, ніж це передбачено Конституцією та законами України.

Заборона примушення робити те, що не передбачено законодавством, має широкий сенс і повинна тлумачитися як забо-

101

Конституція України

Розділ І. Стаття 19

рона будь-яких незаконних дій одного суб'єкта права щодо іншого у відносинах між громадянами, самими органами держави, органами держави і органами місцевого самоврядування тощо. Примушення з метою здійснення правомірних дій може бути як щодо використання суб'єктивних прав і свобод (наприклад, схилення громадянина поза його волею вступити в ту чи іншу політичну партію, сповідувати ту чи іншу релігію), так і щодо виконання юридичних обов'язків (наприклад, прийняття органом держави, органом місцевого самоврядування, посадовою особою неправомірного нормативно- або індивідуально-правового акта).

Формування, функціонування та розвиток правового порядку здійснюються на певних засадах, які являють собою систему взаємопов'язаних та взаємодіючих головних елементів правової основи регулювання суспільних відносин. Фундамент правового порядку становлять принципи, положення Конституції України, права і свободи людини та ін. Вони визначають виникнення його окремих елементів, поєднують їх в єдине ціле, забезпечують такі властивості правопорядку, як динамізм, стабільність та ін. Заснований на закріплених в Розділі І Конституції України принципах правопорядок виступає могутнім антиподом анархії, хаосу, неорганізованості, невизначеності та нестабільності відносин між людьми. Він стримує можливі незаконні прояви з боку держави, її органів та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб стосовно громадян, а також однієї людини щодо іншої. Громадяни, інші суб'єкти права у разі примушення їх робити щось протиправне, звертаються за захистом до відповідних органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, можуть посилатись як на конкретні норми законодавства, так і на зазначені засади правопорядку.

Встановлені Конституцією України засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами дій суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади та ін. Додержання принципів відіграє важливу роль у зміцненні правопорядку.

На перше місце серед засад слід поставити принцип законності, який являє собою найбільш загальну, широку і категорич-

102

_Hv вимогу правомірної поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин у сфері як законотворчості, так і правореалізації. Жодна юридично значуща дія в демократичній, правовій державі не може бути поза сферою дії принципу законності. Виконання його вимог законотворчими органами держави забезпечує правовий характер законодавства – правову основу правопорядку. Відносно правореалізації законність вимагає суворого додержання і виконання законів органами держави, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами та їх соціальними утвореннями.

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 89; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 7 8 9 10 111213 14 15 16 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!