Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 14 страница
Державний Гімн України може виконуватись при відкритті пам'ятників і пам'ятних знаків; врученні державних нагород України; відкритті і закритті урочистих зборів, присвячених державним святам України, та ін.
Незалежно від варіантів виконання Державного Гімну України він повинен виконуватись у точній відповідності із затвердженими редакцією та текстом.
Державний Гімн України кожного дня транслюється державними, телевізійними і радіомовними компаніями перед початком 1 по закінченні передач, а якщо це цілодобове мовлення, то в 5.30 годин в робочі дні (понеділок – п'ятниця) і в 6.00 годин по субо-Та і неділях і 24.00 годині, новорічну ніч – після трансляції бою годинника в 24.00 години.
Остання частина коментованої статті проголошує столицею України місто Київ. Спеціальний статус Києва як столиці України визначається Законом України від 15 січня 1999 р. «Про столицю України – місто-герой Київ». Виникаючі в процесі його реалізації взаємовідносини між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади міста Києва з вищими центральними органами державної влади, представництвом іноземних держав і міжнародних організацій, підприємствами, установами, організаціями, об'єднаннями громадян регулюються, крім цього Закону, законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації» та ін. Закон про столицю передбачає, що територіальна громада міста Києва має Статут та Положення про символіку, які затверджуються Київською міською радою. При цьому зміст Статуту повинен відображати специфіку правового становища міста у зв'язку з виконанням ним функцій столиці.
|
|
|
Як столиця України місто Київ є політичним та адміністративним центром держави; місцем розташування резиденції глави держави – Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, центральних органів державної влади; дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні; органів місцевого самоврядування та державної влади Київської області та міста Києва; духовним, культурним, історичним, науковим, освітнім центром України.
Столичний статус міста Києва покладає на його органи місцевого самоврядування та органи державної влади обов'язок забезпечувати здійснення містом низки додаткових специфічних функцій, зокрема: створювати належні умови для діяльності зазначених вище органів державної влади, міжнародних організацій;: взаємодіяти з Президентом України, Верховною Радою України,; Кабінетом Міністів України при розробленні та здійсненні ними заходів, програм та проектів, що зачіпають інтереси столиці, тощо.
|
|
|
Для забезпечення цих функцій Закон про столицю наділяє додатковими повноваженнями органи місцевого самоврядування міста Києва – Київського міського голову, Київську міську раду та Київську міську державну адміністрацію. Так, Київський міський голова може брати участь у підготовці проектів законів 112
України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, відповідних програм, що стосуються міста Києва; вирішенні питань шодо проведення у місті заходів загальнодержавного та міжнародного характеру; вносити на розгляд Президенту України, Кабінету Міністрів України проекти відповідних нормативно-правових актів та інших пропозицій, що стосуються міста Києва як столиці України, та ін. Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація в межах своєї компетенції можуть придбавати у власність жилі та нежилі приміщення, адміністративні, виробничі та інші об'єкти, що належать до різних форм власності, якщо вони необхідні для здійснення столичних функцій; брати участь в укладанні міжнародних договорів, що стосуються міста; користуватись у встановленому порядку банками центральних органів державної влади, в тому числі урядових, системами зв'язку і комунікаціями, якщо це необхідно для виконання функцій столиці.
|
|
|
Закон про столицю покладає на державу обов'язок забезпечувати виконання містом Києвом столичних функцій. Держава, по-перше, фінансує з Державного бюджету України у повному обсязі їх здійснення, надає субвенції та субсидії з Державного бюджету України та ін.; по-друге, гарантує їх здійснення шляхом виділення окремим рядком у Державному бюджеті України певних фінансових витрат, затвердження стабільних, не менш як на два роки, бюджетних показників взаємовідносин Державного бюджету України і бюджету міста Києва та ін.; по-третє, компенсує витрати, а також збитки, що можуть бути завдані територіальній громаді міста Києва під час проведення заходів загальнодержавного та міжнародного характеру. Компенсуванню підлягає і сама шкода, заподіяна в разі виникнення надзвичайних ситуацій з вини суб'єктів, підпорядкованих органам державної влади.
Розділ II
Права, свободи та обов'язки людини і громадянина
Стаття 21. Усі люди є вільнії рівні у своїй гідності та праве Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
|
|
|
1
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Наведене
положення втілює соціально-філософські засади рівноправності всіх людей. Воно майже дослівно відтворює зміст ст. 1 Загальної декларації прав людини. І хоча ця Декларація існує вже понад півстоліття, проте деякі з понять, що використовуються в її першій статті, не завжди розуміються однозначно, а тому вимагають спеціальної наукової інтерпретації.
Вільність – фундаментальна якісна характеристика людини. Вона відображає свободу її волі, тобто здатність свідомо, самостійно й добровільно обирати той чи інший варіант поведінки, діяльності як інтелектуальної, розумової, так і фізичної. Вільність (свобода) – це завжди й насамперед реальна можливість вибору. Проте ця можливість людини має певні об'єктивні межі, які визначаються природними та соціальними закономірностями, явищами, обставинами, умовами. У кожний конкретно-історичний період ці межі не є однаковими, але вони завжди існують. У деяких випадках прямі застереження щодо них зроблено, як вже зазначалось, у міжнародно-правових актах, конституціях та іншому національному законодавстві. Одним словом, людина має бутя
114
'пносно вільною від волевиявлення держави або інших носіїв лади, але вона не є вільною від своєї біосоціальної природи. Якшо зважати на природний та соціальний детермінізм, то не можна не бачити, що людина має відносну свободу прояву й реалізації своєї волі. Межі цієї свободи мають бути однаковими для
всіх людей.
Головний пафос, «дух» коментованого припису полягає в
акцентуванні того, що не може бути людей не вільних від моменту народження. Всезагальність свободи людини («усі люди є вільні») – основна ідея цього положення. Гідність людини – це її цінність як такої, самої по собі, тобто незалежно від будь-яких її індивідуальних – чи то біологічних, чи то соціальних властивостей. А звідси й випливає засада рівності всіх людей з огляду саме на їхню «антропну» гідність.
Антропна гідність людини – це її самоцінність як родової біосоціальної істоти, змістовно зумовлена насамперед існуючими суспільними відносинами, а також іншими факторами людського буття. Психічним (ідеальним) відображенням цієї органічної, «природженої» властивості кожної людини є її власні, а також інших суб'єктів суспільства оціночні судження стосовно зазначеної властивості, тобто оцінки гідності людини.
Отже, гідність – це об'єктивна властивість людини, яка відображає її унікальну, неперевершену цінність. З моменту народження кожного його гідність є однаковою, «рівною» із гідністю інших людей. Усвідомлення цього усіма приводить до формування у кожної особи почуття власної гідності, очікування поваги до неї з боку інших людей, установку на відстоювання своїх прав, а також визнання нею рівних прав усіх інших людей. Однаковість гідності кожної людини відображено й у тій нормі Конституції, за якою «кожен має право на повагу до його
гідності» (ст. 28).
Уявлення про рівну гідність усіх людей – ідеологічне джерело їх «рівноправності» (включаючи й рівноправність юридичну), заслін посяганням на рівність, тобто встановленню безпідставних привілеїв (позитивна дискримінація) або обмежень (негативна
Дискримінація).
Поняття рівноправності людей (і громадян) докладніше роз'яснюється у коментарі до ст. 24 Конституції України.
115
Конституція України
Розділ II. Стаття 22
Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Невідчужуваність прав і свобод людини – це їх внутрішня іманентна, «неминуча» властивість людині, їх невід'ємність від неї. Ця властивість прав і свобод полягає в тому, що можливості людини, які в них відображаються, є неодмінною, закономірною приналежністю кожної людської істоти. їх виникнення датується моментом її народження і не потребує дозволу, схвалення з боку будь-кого, у тому числі й держави. Жодна людина не може бути позбавлена таких можливостей: без них вона – незалежно від місця, часу й умов її існування – не зможе сформувати, розвинути, проявити себе саме як особистість. Оскільки ніхто не дарує людині її прав та свобод – ані держава, ані якесь інше об'єднання, угруповання, ані та чи інша особа, ані тим більше якась «трансценден-та» або уявна істота, то й відібрати, позбавити їх людину ніхто не може. «Права людини та основні свободи є невід'ємним правом кожної людини, наданим їй від народження», – зазначається у п. 2 ч. 2 Декларації та Програми дій Всесвітньої конференції з прав людини, яка відбулася під егідою ООН у Відні 1993 р.
Непорушність прав людини – це «незменшуваність», «недоторканність» можливостей людини, котрі відбиті в тих чи інших її правах. З поняттями невідчужуваності та непорушності прав людини тісно пов'язані (але не тотожні їм) неприпустимість їх скасування та обмеження (останнє положення роз'яснюється у коментарі до наступної статті).
Стаття 22. /Трава і свободи людини і громадянина, закріп лені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Соціально-філософським підґрунтям коментованого припису є уявлення про принципову невичерпність розвитку, збільшення кількості й розширення обсягу прав і свобод людини, необхідних для задоволення її потреб. Зростання та урізноманітнення людських потреб – соціальна зако-116
добірність, підтверджена усією історією людства. Ця закономірність саме і є об'єктивною основою невичерпності прав та свобод людини. Невичерпність прав і свобод не слід ототожнювати із необмеженими можливостями їх використання. Це положення роз'яснюється у коментарях до статей 21, 64 Конституції.
Наведений припис фіксує «відкритість» переліку конституційних прав і свобод людини, свідчить про те, що вони не вичерпуються лише тими правами, які закріплені в Конституції. У такий спосіб резервується, передбачається можливість подальшого розширення цього переліку, виникнення і державного забезпечення у майбутньому нових прав людини і громадянина. У цьому полягає гуманістичний пафос коментованого положення.
Інший висновок із наведеного припису полягає в тому, що ряд прав і свобод людини може існувати й існує поза цією Конституцією.
По-перше, є такі права і свободи людини, зафіксовані в таких міжнародно-правових актах, до яких Україна поки що не приєдналась.
По-друге, існують такі права і свободи людини, закріплені в певних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких Україна дала (зокрема, шляхом ратифікації відповідних міжнародних угод), але які в її Конституції ще не відображені.
По-третє, існують і згодом можуть з'явитися такі права і свободи людини та громадянина, що їх закріплено у законах України чи інших нормативно-правових актах, хоча у Конституції вони взагалі не згадуються.
У зв'язку з цим набуває особливого, суто практичного значення таке питання: чи кожну із перелічених груп прав і свобод людини і громадянина, котрі не закріплено у Конституції України, слід вважати безпосередньо діючою, тобто такою, що захищається державою?
Як видається, відповідь на поставлене запитання слід давати окремо стосовно правотворчих (передусім законодавчих) органів та шодо органів правозастосовчих. Для першої групи органів всі права і свободи, зафіксовані у всесвітніх та широко визнаних Регіональних міжнародно-правових актах, мають бути практично визначальними, «критеріальними». Вони становлять своєрідний орієнтир для їхньої діяльності. Для другої групи органів такого значення можуть набувати лише конституційні права і сво-
117
Конституція України
Розділ II. Стаття 22
 | | | | |
боди людини і громадянина. Цю обставину відображено, зо. рема, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (див. коментар до ст. 8).
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Гарантування прав і свобод – це встановлення і використання (застосування) їх гарантій. Поняття таких гарантій роз'яснювалось у коментарі до ч. 2 ст. З Конституції. Скасування конституційних прав і свобод, яке забороняється у коментованому приписі, – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація, цілковите знищення. Скасування конституційних прав і свобод становить найгірший різновид їх порушення. Окрема заборона щодо скасування саме конституційних прав та свобод людини (і громадянина) прямо передбачена у ч. 1 ст. 157 Конституції.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. У цьому приписі Конституція вперше торкається надзвичайно важливої і складної проблеми обмеження прав і свобод людини. Адже таке обмеження є нічим іншим як звуженням змісту та обсягу прав і свобод. З викладеного вище розуміння прав людини стає очевидним, що центральним, стрижневим їх елементом є певні можливості людини – можливості діяти певним чином або утримуватися від певних дій задля задоволення її потреб та інтересів. Як відомо із загальної теорії діяльності, вона характеризується певними властивостями, рисами. До них належать: мета, предмет (об'єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльності, засоби діяльності, результати діяльності та інші складові. Найбільш важливими, визначальними серед них є умови та засоби діяльності, оскільки саме ними зумовлюється реальність використання можливостей суб'єкта, тобто їх здійсненність. Тому поняття змісту прав людини можна визначити як умови та засоби, котрі становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб ЇЇ існування та розвитку.
Кількісні показники прав людини можуть відбиватися, як зазначалось, у понятті обсягу прав людини. Відомо, що кількість – це визначеність предмета, яка характеризує його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву тієї або іншої властивості. Обсяг, як і будь-яка кількість, визначається за допомогою певних одиниць виміру (наприклад, кількість певних можливих
118
варіантів поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг та H ). Отже, обсяг прав людини – це їх суттєва властивість, яка відображається кількісними показниками відповідних можливостей, виражених у певних одиницях виміру. Одиниці виміру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути універсальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких прав людини. Характер таких одиниць виміру зумовлюється насамперед змістом можливостей, які відображені відповідними правами, а також особливостями носіїв (суб'єктів) прав та специфікою об'єктів цих прав (тобто тих чи інших благ). Наприклад, право на свободу вибору віросповідання може характеризуватися кількістю віровизнань, конфесій, які можуть бути предметом такого вибору. Право здобувати вищу освіту характеризується, зокрема, кількістю вищих учбових закладів, де її можна здобути, а також кількістю спеціальностей, за якими готують фахівців у цих закладах. Право бути обраним Президентом України характеризується кількісними показниками періоду (часового інтервалу), протягом якого можна його здійснювати. Зазначені одиниці виміру саме і можуть використовуватися для визначення обсягу відповідних прав людини.
З огляду на викладене можна вважати, що звуження змісту прав і свобод – це зменшення ознак, змістовних характеристик тих можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами; а звуження їх обсягу – це зменшення сфери суспільних відносин, у межах якої може відбуватися здійснення людиною її прав і свобод (тобто зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу або будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод). Отже, звуження змісту стосується якісної характеристики відповідного права, а звуження обсягу – його кількісної характеристики.
Коментоване положення принципово забороняє законодавцю погіршувати становище людини у суспільстві шляхом обмеження тих прав і свобод, які вже закріплено у законах України. Щодо конституційних прав і свобод така заборона застережена спеціально (ч. 1 ст. 157 Конституції).
Конституційний припис, що коментується (як і попередній), є яскравим прикладом самообмеження держави у відносинах з громадянами у ході втілення нею в життя одного з принципів правової держави. Проте його реалізація не є безпроблемною.
119
Конституція України
Розділ II. Стаття 23
Сама Конституція України вже заклала можливість обмеження за допомогою закону багатьох прав людини за наявності певних підстав (наприклад, ч. З ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч, І ст. 36). Тому коментоване положення слід розуміти так, що в Конституції (та й в інших законах) не можуть бути введені нові підстави правообме-ження, крім тих, які вже конституційно закріплені.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 104; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!