Фінансова політика та її основні принципи і напрями
Політика охоплює всі напрями діяльності держави. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, говорять про економічну або соціальну, культурну або технічну, фінансову або кредитну, внутрішню або зовнішню політику. В умовах ринкової економіки виняткового значення набуває фінансова політика як сукупність дер жавних заходів із мобілізації та розподілу фінансових ресурсів з метою досягнення зростання внутрішнього валового продукту й розв'язання економічних проблем держави.
Через фіскальну, податкову та регіональну політику держава здійснює управління економікою, спрямовуючи фінансові ресурси передусім у провідні галузі, від яких залежать показники суміжних галузей, а також туди, де можна одержати порівняно швидку окупність капіталу – в переробну, легку промисловість і сільське господарство. Однак перші дві галузі упродовж останніх років такими не вважалися.
Ефективність соціально–економічних перетворень у перехідний період до ринку можна оцінювати за результатами здійснення фінансової політики та контролю за її виконанням.
Фінансова політика – це сукупність заходів держави з ор ганізації та використання фінансів для забезпечення еко номічного й соціального розвитку країни.
Фінансова політика є складовим елементом економічної політики держави, в якій визначаються:
q основні напрями розвитку народного господарства країни;
|
|
|
q загальний обсяг фінансових ресурсів держави;
q джерела утворення фінансових ресурсів і напрямки їх використання;
q створення ефективної системи управління фінансами;
q опрацювання досконалого механізму регулювання та стимулювання економічно–соціальних процесів у державі за допомогою фінансових інструментів.
Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства та соціальними групами населення, територіями. Це повинно забезпечувати постійне зростання економіки, сприяти створенню умов для розвитку і функціонування підприємств різних форм власності і господарювання. За таких умов важливого значення набуває гарантія соціального захисту населення.
На фінансову політику впливають внутрішні й зовнішні фактори. До внутрішніх факторів відносять:
а) форму власності на основні засоби виробництва;
б) структуру економіки;
в) соціальний склад населення;
г) рівень добробуту населення та прибутковість юридичних осіб;
д) стан розвитку економіки й організацію грошового обігу;
е) стабільність грошової одиниці;
є) досконалість податкової, цінової та кредитної політики.
|
|
|
До зовнішніх факторів відносять залежність держави від економічних відносин з іншими країнами щодо поставок сировини, матеріалів, інших природних ресурсів; обміну технологіями, взаємовідносин, пов'язаних із державним кредитом і ступенем інтеграції у світову економічну систему. На фінансову політику держави мають вплив і інші фактори, які визначаються тими економічними умовами, що складаються на конкретному етапі її розвитку. Отже, можна говорити про те, що фінансова політика є динамічним процесом, який змінюється і коригується виходячи з нагальних практичних потреб.
Для держав із ринковою економікою діють загальні прин ципи фінансової політики, на основі яких вона ґрунтується. До них належать:
1) постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності й підвищення рівня зайнятості населення. Цього можна досягти за рахунок залучення вітчизняних та іноземних інвестицій в економіку, надання пільгового оподаткування підприємствам, удосконаленням податкової політики держави;
2) мобілізація й використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій населення, величина яких визначає розміри перерозподілу валового внутрішнього продукту через державний бюджет;
|
|
|
3) вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів і заборону технологій, що загрожують здоров'ю людини. За допомогою та 
ких фінансових інструментів, як податки, штрафні санкції, дотації держава вимагає від виробничих структур відшкодування витрат на відновлення природного середовища.
Нині фінансово–економічна ситуація в Україні складна, неоднозначна й суперечлива. Об'єктивні економічні реалії сьогодення висунули в центр фінансової політики питання про перехід від простого до розширеного відтворення, тобто про економічне зростання, яке можливе лише за наявності виробничої, грошової й соціальної стабілізації.
Для виходу з фінансової кризи держава повинна запроваджувати фінансову політику, спрямовану на:
q створення сприятливих умов для залучення іноземного капіталу в національну економіку;
q забезпечення прискореного розвитку пріоритетних галузей економіки шляхом субсидування та зниження податкового тиску;
q активізацію роботи з подолання кризи неплатежів, мінімізуючи бартерні операції та стимулюючи вексельний обіг;
q сприяння підвищенню кредитної спроможності та стійкості банків за рахунок зниження рівня відсоткової ставки, збільшення частки довгострокових кредитів і посиленням контролю за їх використанням;
|
|
|
q легалізацію тіньових капіталів і повернення іноземних кредитів.
В Україні досягнуто грошової стабілізації, проте без фінансової стабілізації вона штучна, а фінансова без стабілізації виробництва – нестійка. Україна постала перед необхідністю виправити такий стан і усунути економічні нееквівалентності.
З переходом до ринкових умов господарювання постало питання про перехід майна й ресурсів, що раніше належали державі, до приватних і колективних власників, тобто приватизацію. Процеси приватизації в Україні контролюються державою через Фонд державного майна України. Специфіка вітчизняного приватизаційного процесу віддзеркалює економічні, фінансові, політичні й соціальні особливості, врахування яких перед початком приватизаційної реформи, дало б змогу знизити диспропорції як в економічному, так і в соціальному житті країни. Такі специфічні особливості наведено нижче:
q триває процес формування демократичної, некорумпованої влади, яка не заважала б приватизаційним процесам, а навпаки, стимулювала їх;
q дисбаланс в економіці, зумовлений розривом традиційних господарських зв'язків між колишніми республіками, інфляцією й бартеризацією розрахунків;
q масштабність державної власності, яка і в нових умовах складає вагому частку економіки;
q відсутність реальної оцінки майна і, як наслідок, стрімке нагромадження його окремими суб'єктами;
q монополізація народного господарства й концентрація високорентабельних об'єктів у руках чиновників;
q відсутність ринкового економічного мислення й досвіду підприємницької діяльності.
Фінансовий фактор приватизації підприємств виявляється у способах проведення приватизації. Сучасна практика виділяє таке:
q викуп об'єктів малої приватизації;
q викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;
q викуп державного майна, зданого в оренду;
q продаж за конкурсом;
q продаж за комерційним конкурсом;
q продаж із відстрочкою платежу;
q продаж на аукціоні;
q продаж акцій відкритих акціонерних товариств.
Процеси приватизації дали поштовх виникненню й розвитку приватного сектора економіки, водночас почався відтік капіталу із стратегічних об'єктів, якими раніше управляла держава. Таким чином, щоб запобігти переходу об'єктів приватизації до корумпованих проверстків суспільства, держава в особі Фонду комунального майна України повинна слідкувати за процесом приватизації й ефективно його контролювати.
Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 251; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!