Фінанси як економічна категорія
Тема 1 СУТЬ І ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ
Основні терміни і поняття
Державні фінанси, державний бюджет, державний кредит, протекціонізм, фінанси, прямі податки, непрямі податки, капітал, чистий доход, національний доход країни, ціна, кредит, заробітна плата, первинний розподіл, первинні доходи, національний доход, функції фінансів, фінансовий механізм, фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, нормативи, ліміти й резерви, стимули й санкції.
Історичний аспект виникнення і розвитку фінансів
Суспільно–економічні системи різняться економічними відносинами, які, у свою чергу, є похідними від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Кожній суспільній системі і, відповідно, державі в цій системі притаманний певний фінансовий устрій. Відмінності між фінансами в окремих людських цивілізаціях зумовлені такими причинами:
1) кожній суспільній системі відповідає власна класова структура суспільства. При цьому фінанси не можуть не враховувати відносини розподілу національного доходу, організовуючи їх перерозподіл на користь держави;
2) у кожній суспільно–економічній системі фінанси підпорядковані цілям і завданням держави, яка захищає тією чи іншою мірою інтереси населення країни;
3) кожний новий суспільний лад породжує нову систему господарських відносин. Так, якщо рабовласницькому і феодальному устроям відповідали натуральні відносини, то й формування доходів держави мало переважно натуральний характер. Капіталістичне господарство є товарно–грошовим. Відповідно й формування доходів держави здійснюється у грошовій формі;
|
|
|
4) якщо держава як орган управління вирішує завдання відтворення економічних відносин і продуктивних сил, то цим самим завданням слугують фінанси.
Як історична категорія фінанси з'явилися одночасно з виникненням держави при розшаруванні суспільства на класи. Перший великий поділ суспільства на класи – це поділ на рабовласників і рабів, і перша держава – рабовласницька. Перехід від рабовласницької суспільно–економічної системи до феодальної призвів до виникнення феодальних держав.
У докапіталістичних цивілізаціях більша частина потреб держави задовольнялася встановленням різного роду натуральних повинностей і зборів. Грошові відносини в той період почали розвиватися в армії. Так, у Римській імперії вводяться грошові виплати для найманців, офіцерів. Ці, а також інші потреби (організація видовищ, допомога безробітним вільним громадянам) потребували грошових витрат. Тому на додаток до військової здобичі й контрибуцій вводяться й грошові податки. Першим таким податком був податок на купівлю й продаж раба. Стягувався податок (у розмірі 1 %) за продаж непродовольчих виробів. Під час війни кожен громадянин платив надзвичайний податок на майно. Був уведений податок із спадку в розмірі 5 %.
|
|
|
Феодалізм як суспільний устрій розвивався або на основі рабовласництва, або патріархального ладу. Але це суттєво не вплинуло на суспільний лад, заснований на приватному володінні землею і закріпаченні селян. Там, де немає кріпаків, там немає й феодалізму.
Роль централізованого уряду та його функції визначалися в кожній країні впливом феодалів. У межах своєї вотчини феодал установлював власну систему податків. Центральна влада могла втручатися в господарське життя, зокрема оподатковувати населення тільки в узгоджених з феодалами межах.
Саме в цей період формуються основні теоретичні уявлення про фінанси. До XVIII ст. відноситься зародження й розвиток класичної політекономії. Представники цієї школи не виділяли фінанси з політекономії, не вважаючи їх самостійною наукою. За усієї різноманітності рівня, обсягу й стилістичного викладу авторів ряду опублікованих праць цієї школи (французи А. Тюрго, Ф. Кене, В. Мірабо, англійці А. Сміт та Д. Рікардо), вчення про фінанси представників класичної школи можна звести до таких чотирьох основних положень:
|
|
|
1) держава потрібна, оскільки вона охороняє „природний порядок” від заздрості й замахів;
2) утримання уряду має бути ощадливим, оскільки витрати управління державою непродуктивні;
3) держава не повинна порушувати „природний порядок”, тобто право власності й конкуренції, встановленням обмежувального митного збору й монополій і не повинна втручатися в господарське життя країни;
4) держава має дотримуватися основних принципів оподаткування:
♦ податки повинні платити всі відповідно до своїх доходів (це положення спрямоване проти податкового імунітету духівництва і дворян);
♦ податок повинен бути не довільним, а точно визначеним наперед;
♦ податок повинен стягуватися в слушний для платника час;
♦ стягування податків повинне бути дешевим.
3 розкладом феодалізму і поступовим розвитком капіталістичної ринкової економіки все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати держави; частка натуральних зборів і повинностей різко зменшується.
На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розмежувань між ресурсами держави і ресурсами її голови: монархи керували ресурсами держави як своїми власними. З виникненням державної скарбниці і повним відділенням її від власності монарха (XVI–XVII ст.) виникають поняття державних фінансів, державного бюджету, державного кредиту.
|
|
|
Державні фінанси стали значним важелем первинного накопичення капіталу, яке відбувалося в XVI–XVIII ст. З колоній в метрополію надходили великі багатства, які могли бути використані як капітал у будь–який момент часу. У цей період державні позики й податки широко використовувалися для створення перших капіталістичних підприємств. Розвивається система протекціонізму, яка дала можливість першим капіталістам встановлювати на продукцію високі ціни, отримувати високі прибутки, значна частина яких направлялася на розширення виробництва.
В умовах капіталізму, коли товарно–грошові відносини стають домінуючим, фінанси відображують економічні відносини у зв'язку з утворенням, розподілом і використанням фондів грошових засобів у процесі розподілу й перерозподілу національного доходу.
Концентрація грошових засобів капіталістичних країн відбувається в державному бюджеті.
Для державних фінансів капіталістичних країн кінця XIX ст. характерним є те, що більше 2/3 державних видатків використовувалося на військові цілі та на погашення державного боргу та відсотків по ньому. Значно зростають витрати на утримання державного апарату. Витрати країн на освіту та охорону здоров'я були незначними. Головними джерелами наповнення бюджету держави стають податки, насамперед непрямі.
Для XX ст. характерний стрімкий розвиток продуктивних сил, утворення монополістичних об'єднань, злиття держави з монополіями, розширення функцій капіталістичних держав. Держава не лише забезпечувала обороноздатність країни, охорону приватної власності на засоби виробництва, розподіл і використання суспільного продукту, а й сприяла становленню та розвитку грошово–кредитної системи, інфраструктури ринкових відносин.
В умовах державно–монополістичного капіталізму, особливо лід час другої світової війни, різко зростають державні витрати. У післявоєнні роки витрати держави трохи скорочуються і в подальшому мають тенденцію до збільшення.
Після другої світової війни в структурі державних витрат відбулися суттєві зміни. Так, частка витрат на мілітаризацію зменшилась порівняно з їх часткою наприкінці XIX – початок XX ст., а частка витрат на соціальне забезпечення, освіту й охорону здоров'я, навпаки, різко зросла. Демократизація суспільного життя в умовах розвинутої ринкової економіки призвела до того, що в деяких країнах Західної Європи (Норвегії, Швеції та ін.) витрати на соціальні потреби стали одними з головних. Так виникло поняття “шведська модель соціалізму”.
Зросли капітальні вкладення держави у вугільну, газову та інші галузі промисловості, на підтримку сільського господарства. У розвинутих країнах за рахунок державних засобів було створено атомну промисловість. Значно розширився державний сектор економіки. Підприємцям, які розширюють своє виробництво, уряд надає субсидії для капіталовкладень. Як наслідок збільшується зайнятість населення і зменшується безробіття. Різко зростають витрати на НТП. Держава активно допомагає монополіям своєї країни в гострій конкурентній боротьбі на світовому ринку, надаючи експортним фірмам так звані експорти і премії.
Втручання в процес відтворення і сферу соціальних відносин здійснюються не лише на національному, а й на міждержавному рівні. Так, країни Європейського Союзу (ЄС) створили міждержавні фонди грошових засобів для фінансування сільського господарства, подолання безробіття, перепідготовки робочої сили, подолання диспропорцій у розвитку окремих регіонів цих країн.
Виникли нові державні витрати на охорону довкілля, надання субсидій і кредитів країнам, що розвиваються. Великі витрати призвели до підвищення податків, які є основним фінансовим способом мобілізації ресурсів до державного й місцевих бюджетів. Податки – це найважливіше знаряддя перерозподілу національного доходу.
У XX ст. зросло значення прямих податків, зокрема прибуткового податку з фізичних осіб. Вперше його було застосовано у Великобританії в 1842 р., а в більшості країн Західної Європи і США – у першій половині XX ст. Внаслідок зниження неоподаткованого мінімуму і зменшення податкових пільг за сімейним станом у роки другої світової війни такий податок став масовим податком, податком на заробітну плату і невеликі доходи. Ним оподатковується практично все працездатне населення. Поряд з прибутковим податком із фізичних осіб великого значення набуває податок на прибуток корпорацій.
Разом з тим у 1970–1990 pp. відбулося підвищення непрямих податків, насамперед за рахунок акцизних надходжень і податку на додану вартість. Частка податків у валовому національному продукті зросла на 30% у США і 50% у країнах Західної Європи.
Після другої світової війни різко розширилася сфера фінансових відносин.
Значного розвитку набули місцеві (регіональні) фінанси, позабюджетні спеціальні урядові фонди, фінанси державних підприємств. Другою сферою фінансових відносин є фінанси приватних національних і транснаціональних корпорацій. За своєю організаційною структурою це акціонерні товариства. Акціонерна форма організації діяльності підприємств у країнах з розвинутою ринковою економікою набула широкого розвитку. Це пояснюється тим, що випуск акцій є однією з форм мобілізації капіталу. Вона дає змогу трансформувати грошові заощадження у виробничі інвестиції. Без акцій, облігацій, кредитів банків та інших елементів фінансового ринку корпорації повинні були б знаходитися на самофінансуванні, а це різко обмежило б можливості їх економічного росту.
Таким чином, закономірності розвитку фінансів визначаються економічним ладом суспільства і функціями держави. Фінанси – це система грошових відносин з приводу формування і використання фондів, необхідних державі для виконання своїх функцій.
Фінанси як економічна категорія
Загальновідомі економічні категорії (товар, вартість, ціна, кредит, фінанси і т.д.) були описані в працях представників класичної політекономії. Ніхто не заперечував їхню наявність чи зміст. Змінювалися лише висновки про роль тієї чи іншої категорії в суспільному житті. При цьому класичні категорії ставали зброєю в руках різних політичних партій. Прикладом є марксизм–ленінізм, який в основу своєї політичної програми поклав вчення про додаткову вартість та несправедливий розподіл. Однак спроби перетворити економічні категорії в інструмент політичної боротьби не могли привести до зміни їхньої сутності. Якщо капітал – це вартість, що забезпечує додаткову вартість, а фінанси – це система грошових відносин щодо формування й використання фондів для потреб держави, то це справедливо за будь–якого політичного ладу. Фінансова політика держави може бути будь–якого спрямування, але в умовах превалювання товарно–грошових відносин економічні категорії завжди виконуватимуть свої основні функції.
При соціалізмі, коли держава була основним власником засобів виробництва, дискутувалося питання про надбудовний характер держави. В остаточному рахунку державу при соціалізмі визнано базисною. З огляду на те, що спочатку в соціалістичній державі було лише два класи – робітники і селяни з несуттєвим прошарком інтелігенції, і з часом взагалі пропонували суспільство вважати безкласовим, тобто кожен член суспільства був безроздільним власником знарядь і предметів праці, робоча сила перестала бути товаром, тому лише в безнадійних скептиків могли зародитися сумніви в базисному характері держави. Цим підкріплювалася теза про економічний характер фінансів.
Необхідно чітко сказати, що економічними визнаються відносини з приводу виробництва, обміну, споживання і розподілу сукупного суспільного продукту. Сукупний суспільний продукт має не тільки матеріальне втілення (хліб і м'ясо, трактори й автомобілі, житлові будинки й офіси, танки й лайнери), а й втілюється в музиці, наукових працях – в усьому, що має вартість, вимірювану затратами людської праці. Усе, що має споживчу вартість, має й ціну. Вартість товару та його ціна практично ніколи не збігаються. Пояснення цьому явищу слід шукати в законі вартості та закономірностях ціноутворення. Але залишається чітка закономірність щодо структури ціни товару та його вартості й відповідно складу сукупного суспільного продукту. Ціна та сукупний суспільний продукт утворюються із С + V + т,
де С – перенесена вартість;
V – оплата праці;
т – доданий продукт.
У матеріальному відношенні С містить у собі вартість знарядь і предметів праці, використаних у виробництві товарів та послуг. Якщо ця частина вартості конкретна й легко вимірюється, то величина двох інших складових залежить від безлічі факторів, що впливають на них. Важливо підкреслити, що товарна маса поділяється на засоби виробництва та предмети споживання. Між цими частинами сукупного суспільного продукту існує пряма залежність. Маса продукції І сфери, що виробляє засоби виробництва, може бути виміряна через грошовий механізм і механізм середньої норми рентабельності на продукцію II сфери матеріального виробництва.
Цей складний процес не потребує втручання фінансів. Але як тільки змінюються податкові ставки, включаючи митні податки і збори, цей механізм не спрацьовує. Річ у тому, що II сфера матеріального виробництва купує необхідні їй верстати, устаткування, електроенергію і т.д. не тільки в масштабах реалізованої продукції (те, що дорівнює С), а й зі збільшенням, завдяки чому можна модернізувати виробництво і розширити його.
Так само фінанси не беруть участі в первісному розподілі чистого доходу на його складові частини V і т. Але при зміні величини оподатковування починає виявлятися тенденція зміни пропорцій між ними. У реальній дійсності величина V коригується із загальною величиною оплати праці, яка визначається ціною робочої сили. При збільшенні величини податків власник засобів виробництва (а відповідно і т) намагається зберегти свою частку доходу (прибутку), зменшуючи реальну ціну робочої сили.
Отже, фінанси є економічною категорією, оскільки вони зумовлюють первісний розподіч, стимулюючи перерозподіл прибутку та доходів (а іноді й основного капіталу) на користь (в інтересах) держави.
За політекономічним вченням, можливість розширеного відтворення забезпечується завдяки нагромадженню. Джерелом нагромадження (поряд з недоспоживанням) є іманентна здатність будь–якої суспільно–економічної формації створювати вартість, що перевищує її потреби. Суспільство (як і його громадяни) не може існувати, не відкладаючи частину створеного в запас. Це було помічено ще Арістотелем. Нагромадження формується у вигляді страхових фондів, корпоративних і державних резервів, у вигляді банківських заощаджень. Найважливішою формою накопичення є золотовалютні нагромадження окремих держав не тільки в якості стабілізатора грошових систем, а й важливого регулятора виробництва, стримуючи зростання особистого та виробничого споживання. Цей вид нагромаджень формується через фінанси.
Таким чином, як економічна категорія фінанси беруть участь у розподільних відносинах і впливають на відтворювальний процес.
Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 331; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!