Наука України в умовах формування ринкових відносин

 

 

Сучасні парадигми економічного зростання розвинутих країн світу здебільшого ґрунтуються на використанні нових наукових знань та інновацій як найважливіших ресурсів сталого економічного розвитку. Наукові досягнення органічно вливаються в економічні процеси, а результати залежать від ефективності їх взаємодії, зокрема, від того, наскільки в масштабах держави успішно функціонує механізм створення, збереження і поширення нових знань, наскільки стають цивілізованими ринкові відносини у сфері обігу об'єктів інтелектуальної власності. Тому наукове обґрунтування державних пріоритетів у сфері наукових досліджень і механізмів їх реалізації стало однією із домінуючих тенденцій зарубіжного наукознавства. Актуальність вказаних проблем обумовлюється, передусім, обмеженістю природних ресурсів та необхідністю використання наукового й інноваційного потенціалу для підвищення конкурентоспроможності економіки, що ґрунтується на знаннях.

Для оцінки сучасного стану українського суспільства та перспектив його розвитку важливу роль відіграє аналіз становища науки – галузі, де зароджуються знання, де вони зберігаються й передаються до інших сфер життєдіяльності. Покликання науки – давати суспільству і політикам навички мислення, адекватні реальним умовам існування, розробляти міждисциплінарні програми щодо визначення та впровадження методів управління, у тому числі у критично небезпечних ділянках.

В умовах, коли людство переживає часті кризи: економічні, енергетичні, демографічні, фінансово-економічні й тому подібні пріоритетним завданням науки має бути розробка методів діагностики несприятливих процесів у їх зародку та формування цілісної концепції ризиків в умовах загальної нестабільності.

З проблемами оптимізації науково-технологічної та інноваційної політики суспільство пов’язує надії на майбутнє, тому наукове опрацювання проблем інтелектуального розвитку здійснюється представниками різних соціогуманітарних і технічних дисциплін. Ґрунтовні дослідження у цьому напрямі в Україні проводяться у Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України, Інституті економіки та прогнозування НАН України, на кафедрах Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Раді з вивчення продуктивних сил України НАН України та інших наукових колективах.

Проблемам адаптації науково-технологічного комплексу до ринкових умов присвячені публікації та виступи відомих українських вчених академіків НАН України Б. Патона, В. Геєця, В. Семиноженка, А. Чухна, А. Шпака та ін.

У дослідженнях науковців прослідковується консенсус поглядів щодо оцінки наукового потенціалу України станом на кінець 80-х – початку 90-х років минулого століття, так і об’єктивної необхідності його ринкового реформування. Система відтворення інтелектуального потенціалу, незважаючи на недосконалість механізмів планової економіки, наближалося за деякими параметрами до світового рівня. На базі провідних інститутів Академії наук України були створені унікальні науково-технічні комплекси, які включали до свого складу власне інститути, конструкторські бюро, експериментальні виробництва й дослідні заводи.

Але вже перші роки переходу України до ринкової економіки засвідчили, що держава не має достатніх матеріальних ресурсів для збереження науки у тому вигляді, в якому вона була створена і функціонувала у попередній період. До того ж від колишньої моделі, що відповідала потребам планової економіки, українська наука у перші роки після проголошення незалежності успадкувала такі специфічні властивості, як значні масштаби наукових досліджень і розробок, централізоване управління та майже стовідсоткове державне фінансування.

Нові об’єктивні умови – трансформація наукової системи України з регіональної у національну, перехід економіки до ринкових відносин, відкритість країни перед світом, поява економічної багатоукладності у сфері науки та формування елементів нової інфраструктури потребують теоретичного осмислення і практичних рекомендацій, оскільки перспектива формування знаннєвого суспільства вимагає адаптації наукової сфери до нових умов.

Посилення глобальних тенденцій у світі зумовлює потребу інтелектуального забезпечення нової стратегії розвитку суспільства на основі наукових знань. Натомість в Україні поступово складається система, яка здебільшого орієнтована на імпорт науково-технологічних результатів, а не на реалізацію власних наукових досліджень. Наслідком став вкрай низький рівень використання вітчизняного науково-технічного потенціалу в інтересах соціально-економічного розвитку країни. Його адаптація до нових умов функціонування економіки і комерціалізація значною мірою відбуваються спорадично, без чіткої стратегічної спрямованості на досягнення позитивних якісних змін і підвищення суспільної ролі науки.

Майже половина наукових кадрів України внаслідок незатребуваності у своїй країні вимушена працювати на виконання зарубіжних замовлень, особливо це стосується галузевої науки. У той же час майже 2/3 вітчизняної продукції не мають сучасного наукового забезпечення і її певна конкурентоспроможність досягається в основному за рахунок використання дешевої робочої сили, ресурсів і донедавна енергії [12, с. 136].

Небезпідставно вважається, що негативні тенденції трансформації науково-технологічної сфери були спричинені кризовим становищем економіки країни перехідного періоду. За даними Всесвітнього банку, Україна була єдиною пострадянською державою, в якій у 90-х роках не було економічного зростання в жодному із років впродовж всього десятиліття [3, с. 3]. Політика «виживання» науки у кризових умовах мала вкрай негативні наслідки. В Україні відбулося найбільше серед країн Центральної і Східної Європи зменшення чисельності наукових кадрів, обсягів фінансування науки, рівня оплати праці науковців. Ці зміни набувають особливого негативного забарвлення в порівнянні з величезним зростанням чисельності працівників держуправління, силових структур, а також витрат на їх утримання [6, с. 90].

Разом з тим не можна сказати, що держава не робила зусиль для стимулювання НДДКР та інноваційної діяльності, оскільки були схвалені різні загальнодержавні програми в галузі енергетики, ракетно-космічної та інших сферах, де науково-технологічним та інноваційним чинникам відводилося значне місце. Але зв’язок між економічною та науковою політикою залишався доволі слабким і більшість затверджених проектів залишилися нереалізованими.

Найскладнішою виявилися ситуація в академічному секторі – одній із найстаріших інституціональних структур науки в Україні. До його складу належать академії аграрних, медичних, педагогічних, правових наук та Національна академія наук (НАН) України. Станом на початок 2007 р. у 199 бюджетних установах та організаціях НАН України та 49 підприємствах дослідно-виробничої бази працювали 39,3 тис. чоловік, у тому числі 16,8 тис. наукових працівників, серед яких майже 2,5 тис. докторів наук та біля 8 тис. кандидатів наук [10, с. 42].

У період ринкових трансформацій академічна наука, що впродовж тривалого часу вважалася елітною частиною наукової спільноти, зазнала відчутних втрат, що позначилося на можливостях проведення досліджень високої якості, розробці сучасних технологій. Зокрема, відбулася реструктуризація джерел фінансування бюджетних установ НАН України у напрямі посилення залежності від держави, що означає збіднення наукових інституцій. Так, якщо наприкінці 80-х років з державного бюджету надходило 49 % коштів, а за договорами із замовниками 51 %, то в 2006 р. бюджетні надходження складали 78,8 %, а позабюджетні – лише 21,2 % [11, с. 2].

Проте й за таких несприятливих умов вітчизняна наука не втратила здатності отримувати конкурентоспроможні наукові результати у деяких новітніх галузях математики і теоретичної фізики, дослідженні наноструктур і розробці нанотехнологій, біофізиці, біотехнології рослин, кріобіології, аерокосмічних технологіях тощо [15, с. 241].

Поглибленого аналізу вимагає створення й діяльність нових державних галузевих академій наук та особливо громадських наукових організацій, що називаються академіями наук. Адже тільки одиниці з понад трьох десятків офіційно зареєстрованих у країні академій є реально функціонуючими громадськими науковими організаціями з дуже низьким рівнем співпраці з НАН України, зате кількість академіків у них іноді навіть перевищує чисельний склад співробітників.

Аналіз розподілу наукової галузі по секторах, що склався ще в минулі часи, показує, що галузевий сектор у 2007 р. був представлений 830 організаціями. Причому галузева наука була єдиним сектором, де порівняно з початком 90-х кількість організацій зросла, незважаючи на значне загальне скорочення чисельності науковців [7, с. 191-192]. Такі структурні диспропорції у цій сфері науки відбулися за рахунок набуття проектними та конструкторськими установами статусу науково-дослідних інститутів, поділу існуючих наукових організацій та створення під егідою міністерств дрібних НДІ з правами юридичних осіб. Тенденції організаційного дистанціювання наукових структур від реального сектора економіки внаслідок такої реорганізації ще більше посилились.

Суттєвою відмінністю від розвинутих європейських країн є значна деградація заводського сектора української науки, становище якого за роки ринкових реформ наблизилося до критичного рівня. На початку 2008 р. у заводському секторі науки працювали лише 10 докторів і 108 кандидатів наук. Їх питома вага серед виконавців становила лише 1,4 % [10, с. 30].

Разом з тим практикою доведено, що ефективне використання наукового потенціалу як провідного фактора економічного розвитку можливе лише за умови, коли збалансовано взаємодіють усі його складові:

• фундаментальна наука яка власне, й здобуває новітнє наукове знання, забезпечує загальний рівень науки й освіти у країні, окреслює нові можливості й напрями науково-технологічного розвитку;

• прикладні дослідження, які збагачують це знання і прокладають дорогу до його практичного застосування;

• розробки, які остаточно трансформують наукове знання у технології й новітні товари, реагуючи на попит з боку економіки і значною мірою впливаючи на нього.

У 90-ті роки почалися трансформації у вузівському секторі науки, проте його частка у структурі вітчизняної наукової сфери до цього часу, на наш погляд, залишається невиправдано малою (див. рис. 1). Якщо в країнах ЄС на вузівську науку припадає 21 % загальних витрат, в Японії – 14 %, у США – 15 %, то в Україні – 5 %. Кількість вузів України, що ведуть наукову діяльність, становить 175 одиниць або 41 % від загального числа вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації. Зважаючи на те, що у вузах навчаються майбутні спеціалісти, більшість аспірантів країни, слабкість наукових частин вузів не додає якості їхній освіті та не сприяє підготовці нових поколінь учених [14, с. 24].

Мал. 1. Структура персоналу, зайнятого дослідженнями та розробками за секторами науки (у %)

 

У вищих навчальних закладах зосереджено понад дві третини докторів і кандидатів наук країни, тому активізація науково-дослідницької роботи у вищій школі є досить перспективним напрямом розвитку науково-технологічного потенціалу. Проте, як показує зарубіжний досвід, цього не варто робити за рахунок поглинання університетами академічних та галузевих інститутів. У цьому переконує невдалий експеримент структурної перебудови наукової сфери у деяких країнах СНД, зокрема, у Казахстані. Ліквідувавши на початку 90-х років академію наук та науково-дослідні інститути, частково передавши їх університетам, тепер там змушені відновлювати ці установи в системі національної академії наук [6, с. 69].

Отже, проблеми реформування усіх секторів наукової галузі загалом та реструктуризації НАН України до цього часу залишаються незавершеними. Серйозне занепокоєння викликає відірваність науки від виробництва. Деякі фахівці висловлювали пропозиції фінансового підтримувати лише престижні наукові школи внаслідок обмежених ресурсів [2, с. 36]. Такі методи, на наш погляд, є хибними, особливо в кризових умовах, оскільки згортання багатьох напрямів традиційних досліджень (гідрометеослужби, національних заповідників, підтримки колекцій, бібліотек, архівів тощо) ще більше послабили б зв’язки між наукою і суспільством.

На тлі різкого скорочення чисельності науковців впродовж двох останніх десятиліть у науковій сфері України намітилися нові тенденції. По-перше, з’явилося масове пряме та приховане безробіття, по-друге, значно поширилася практика сумісництва; по-третє, відбулося старіння кадрової складової наукового потенціалу.

За період з 1991 р. кількість науковців – сумісників у 2007 р. зросла у 4 рази [10, с. 69]. При цьому науковці вищої кваліфікації працюють за сумісництвом найчастіше не в одній установі і далеко не завжди таке сумісництво пов’язано з науковою діяльністю та рівнем кваліфікації.

Низький рівень соціального захисту науковця, тенденції до зростання темпів реального та прихованого безробіття у науково-технологічній сфері призводить як до «відтоку інтелекту» за рахунок найбільш кваліфікованого та перспективного прошарку спеціалістів (від 30 до 50 років), так і до старіння кадрової складової наукового потенціалу. Демографічна ситуація у науковому комплексі значною мірою є наслідком непривабливості наукової діяльності для молоді і збереження цієї тенденції може мати негативні наслідки уже в недалекому майбутньому.

Аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду переконує, що ефективне відтворення наукових кадрів у відповідності з потребами суспільства стане можливим за умов, коли держава об’єднає в комплексну систему усі стадії професійної кар’єри вчених: підготовку наукових кадрів (вуз, аспірантура, докторантура), створення сприятливих умов для реалізації творчих можливостей, наукового та кар’єрного просування, гідний вихід на заслужений відпочинок. Впевненість у престижності, стабільності, високому статусі й матеріальному забезпеченні вченого у суспільстві дадуть змогу зробити наукову працю привабливою та переконати здібних молодих людей присвятити себе науці, жити і працювати у своїй країні.

Аналіз загального стану наукової діяльності на сучасному етапі свідчить про нерівномірність розташування наукових та науково-дослідних організацій у регіонах України: у м. Києві, Харківській, Донецькій та Дніпропетровській областях зосереджено понад 55 % усіх наукових організацій країни [17, с. 39]. Проблеми регіональної асиметрії, з одного боку, успадковані від минулого як наслідку сукупної дії різних чинників, а з іншого – трансформувалися з урахуванням нових ринкових умов і потребують нових підходів щодо їх вирішення. Слушні думки з цього приводу висловлюють відомі вчені Б. Данилишин і В. Семиноженко. Регіоналізація науки з їх точки зору не означає створення «місцевої» науки з претензією на світовий рівень, а полягає у розробленні системи поділу функцій регіональних науково-технологічних комплексів з центром, здійснення принципів визначення пріоритетних напрямів досліджень у регіонах і центрі, обґрунтуванні співвідношень у фінансуванні фундаментальних досліджень, регіональних програм та НДДКР [13, с. 130].

Багаторічною практикою промислово розвинутих країн світу доведена доцільність створення інноваційної інфраструктури як ефективної форми інтеграції науки й виробництва, ліквідації диспаритету територіального розвитку окремих регіонів країни. У 1991 р. було прийнято Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», які мали стати ефективною формою інтеграції науки й виробництва, своєрідним альянсом наукових ідей і промислових ресурсів при одночасному збереженні партнерами повної самостійності [4].

У 2008 р. в Україні реально функціонували 8 технопарків, а відкриття ще семи гальмувалося мораторієм, накладеним у 2005 р. на їх діяльність. У січні 2007 р. президент України підписав Закон України «Про науковий парк «Київська політехніка»», яким було започатковано створення нового типу інноваційної інфраструктури, що має забезпечити інноваційний прорив у відповідних галузях суспільного виробництва і стати моделлю-каталізатором зростання всієї національної економіки [5, с. 78]. Виконання інноваційних проектів першого у країні наукового парку дозволить напрацювати вітчизняний досвід науково-освітньо-інноваційної діяльності структур такого типу, механізми ефективної співпраці освіти, науки, виробництва та якнайшвидшого проходження інноваційного циклу: наукова ідея – дослідний зразок – патентування – впровадження у виробництво – ринок. При цьому промисловість зможе постійно отримувати нові наукові розробки для виробництва конкурентоспроможної на ринках продукції і поповнювати свій кадровий склад молодими фахівцями. Науковці матимуть змогу впроваджувати свої ноу-хау та отримувати за це роялті, а також розширювати обсяги наукової тематики. Освіта матиме можливість навчати студентів на реальних проектах та отримувати від виробництва сучасне обладнання [9, с. 106-107].

Для наукової діяльності особливо актуальним є співвідношення мотивації за результатами роботи і статусом. Наукові результати оцінюються на основі публікацій (статей, книг, доповідей), премій за окремі досягнення і цикли робіт, нагород конкурсів, медалей наукових товариств, грантів на проведення досліджень, відображення робіт вченого у доповідях керівників академій наук і т. ін. Науковий статус оцінюються відповідно до вченого ступеня, звання, членства у наукових товариствах, займаної посади. Рангові й результативні критерії тісно взаємопов'язані. Науковий статус можна розглядати як різновид людського капіталу, що накопичується завдяки науковим результатам. Надбавки за ступінь, звання, членство в академії – це відсоток з наукового капіталу вченого.

В Україні, на відміну від ринково розвинутих країн, праця науковця не має належного статусу, як і система матеріального стимулювання та соціального захисту науковців. У порівняні з зарубіжними країнами сучасну оплату праці, що складає у середньому 2 тис. дол. США, можна назвати суто символічною, оскільки аналогічні витрати у США досягають 195 тис. дол.. США, у франції 172 тис. та 142 тис. у Японії [1, с. 37].

Про те, що законодавство у галузі науки і технологій є доволі розвинутим, свідчить той факт, що система законодавчих актів нараховує близько 50 різноманітних документів, тобто практично стільки ж, як і в інших країнах з перехідною економікою. Уже у 2003 р. з’явилося 3-томне видання нормативно-правових актів про інноваційне законодавство України. Але фахівці продовжують наголошувати на відсутності чіткої системи законодавчої бази у цій сфері та нехтуванні правовими нормами з боку державної влади [16, с. 297]. Здебільшого нормативно-правові документи до цього часу залишаються переважно деклараціями внаслідок недостатнього фінансування науково-технічної галузі.

Таким чином, уже з самого початку переходу від планово-централізованої економічної системи до ринкової стала очевидною необхідність реформування науково-технологічного комплексу України і об’єднання на зразок успішних країн світу в єдину систему освіти, науки та виробництва. Проте всупереч сприятливим стартовим умовам трансформаційна криза в Україні виявилася однією із самих руйнівних на пострадянському просторі.

Небезпідставно деякі науковці першопричиною руйнівних наслідків для економіки та науково-технологічної сфери вважають здійснення реформ в Україні за неоліберальним сценарієм [8]. Акценти реформ були зосереджені першочергово на зміні форм власності, що призвело до майже трьохразового скорочення вітчизняного наукового потенціалу, нинішній стан якого не відповідає інтересам держави, її місцю у світовому науковому співтоваристві.

Мали місце й прорахунки в стратегії реформування усіх секторів науки, внаслідок чого вона фактично була виключена із процесів реформування економіки, не забезпечувала послідовного створення наукового доробку для активізації факторів економічного й соціального прогресу, подолання відставання України від розвинутих країн. Такий стан, а також реальні процеси, що відбуваються у науковій сфері, вступають у протиріччя з практикою світового співтовариства, гальмують реалізацію проголошеного стратегічного курсу на членство в ЄС. Якщо Євросоюз вимагає від своїх членів довести витрати на інноваційні дослідження до 3% ВВП, то законодавче встановлена в Україні норма 1,7% щорічно виконується на рівні лише половини процента ВВП.

Перші етапи реформ засвідчили, що одні лише ринкові механізми без цілеспрямованої державної підтримки виявилися неспроможними перебудувати науково-інноваційну сферу на здатну відповідати на виклики глобалізації, ставити і вирішувати масштабні проблеми.

 

 

Архіреєв С.І., Тарасенко Т.В, Інноваційний потенціал України: прогнозно-аналітичні оцінки. – Харків: Золоті сторінки, 2008. – 112 с.

1. Долішній М.І. Соціально-економічна стратегія у регіональному вимірі. // Вісник НАН України. – 2006. – № 7. – С. 69.

2. Єгоров І., Войтович А. Наука в Україні – стан та проблеми розвитку. Дискусійна стаття. – К.: ЦДНТПІН ім. Доброва НАНУ, 2004. – 23 с.

3. Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» № 991- ХІV від 15 липня 1999 р. // Голос України. – 1999. – 21 вересня.

4. Івченко В. Корпорація «Науковий парк «Київська політехніка» // Наука та інновації. – 2007. – № 3. – С. 77-78.

5. Інноваційна політика України: проблеми та перспективи. Зб наук. пр. / За ред. В.П. Горбуліна. Вип.. 1. – К.: ДП «НВЦ» «Євроатлантікінформ». 2007. – 264 с.

6. Інноваційний ресурс господарського розвитку: Монографія / За ред. В.П. Мельника. – К.: Об’єднаний ін-т економіки НАН України, 2005. – 363 с.

7. Малицкий Б.А. Неолиберализм и кризис инновационного развития: формула кризиса. – К.: Феникс, 2009. – 64 с.

8. Наука Національного технічного університету «КПІ» – 2007 / За ред. М.Ю. Ільченка – К.: ТОВ «ВД «ЕКМО», 2008. – 296 с.

9. Наукова та інноваційна діяльність України у 2008 році. – К.: Держкомстат України, 2009. – 360 с.

10. Національна академія наук України / Короткий річний звіт за 2006 р. – К.: Видавництво «Март», 2007. – 32 с.

11. Попович О.С. Науково-технологічна та інноваційна політика. – К.: Фенікс, 2005. – 226 с.

12. Семиноженко В.П., Данилишин Б.М. Новий регіоналізм. – К.: Наукова думка, 2005. – 160 с.

13. Тульчинська С.О. Інтелектуально-інноваційна модернізація економіки України: теоретико-методологічні аспекти: Мон. – К.: НТУУ „КПІ”, 2009. – 488 с.

14. Україна у вимірі економіки знань / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця. – К.: Основа, 2006. – 592 с.

15. України в 2008 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Мон. / За ред. Ю.Г. Рубана. – К.: НІСД, 2008. – 744 с.

16. Федулова Л. Управління інноваційним розвитком регіону // Регіональна економіка. – 2005. – № 2(36). – С. 37-47.

 

 

Перспективи входження України до європейського науково-технологічного простору

 

Вступ. Новий тип відносин України із зовнішнім діловим світом за часом свого розвитку співпав із кардинальними змінами міжнародного характеру: в кінці ХХ століття інтернаціоналізація господарської діяльності набула якостей, які дозволяють говорити про її перехід на новий рівень – у стадію глобалізації. Підтвердженням цього є те, що даний процес охопив майже увесь світ, набувши по-справжньому глобальних масштабів та зумовивши істотні зміни у самій структурі світового господарства. Міжнародне співробітництво в умовах глобалізації є також невід’ємною складовою наукового життя, оскільки жодна країна світу в розв’язанні найактуальніших проблем фундаментальних досліджень вже не може покладатися лише на можливості власного наукового потенціалу. Посилення тенденції до використання глобальної дослідницької стратегії в процесі трансферу науково-технологічного потенціалу відзначено багатьма вітчизняними та зарубіжними дослідниками [1; 2; 3].

Варто зазначити, що осмислювання процесів глобалізації здійснюється не тільки в економічному, але також в історичному, філософському, політичному, соціальному, культурному, психологічному та інших аспектах. Вже один цей факт є свідченням складності та багатовимірності феномену глобалізації, розуміння якого вимагає як диференціації, так і синтезу результатів наукових досліджень, виокремлення загального й окремого, поєднання широкого світоглядного та вузькоспеціалізованого підходів.

Постановка завдання. На сучасному етапі у міжнародній стратегії розвинутих країн пріоритетне місце займають цілі науково-технологічного прориву та активізації міжнародного співробітництва у цій сфері. У контексті економічної глобалізації вони стають практичними завданнями щодо створення глобально відкритих просторів науково-технологічного розвитку. Сам інноваційний процес за своєю сутністю є інтернаціональним, тому обґрунтування стратегії розвиту зовнішньоекономічних зв’язків у сфері науково-технологічної та інноваційної діяльності підпорядковується вирішенню складних проблем економічного зростання на основі інновацій та підвищення конкурентоспроможності країни з урахуванням вектору глобального розвитку.

Курс на входження України до європейського наукового простору, який являє собою концентрацію наукового потенціалу великої кількості країн із їх багатовіковими науковими традиціями, багатою історією національної науки, а також високим сучасним науково-технологічним рівнем, пов’язується з умовами зміцнення взаємного наукового й технологічного тяжіння західноєвропейських країн і України [4].

Створення єдиного загальноєвропейського простору диктується не тільки наявністю спільних наукових інтересів з європейцями, але й певною ідентичністю наукового потенціалу України з науковими потенціалами європейських країн, відповідністю його організаційно-функціональної й когнітивної парадигми усталеній загальноєвропейській науковій парадигмі. На думку деяких дослідників, для гідного вступу в міжнародне науково-технічне співтовариство Україна поки що володіє достатнім науково-технічним, виробничим і кадровим потенціалом, котрий вдалося зберегти під час кризових 90-х років минулого століття. Свідченням цього є достатньо високий попит іноземних замовників на дослідження і розробки науковців України, внаслідок чого, починаючи з 2000 р., від них надходило щорічно понад 20 % загального фінансування НДДКР [5].

Результати дослідження. Фактично українська наука на одиницю фінансових витрат одержує результати, співставні з середньоєвропейським рівнем. Вітчизняна наука й технології за деякими напрямами, зокрема матеріалознавства, космонавтики, теоретичної фізики, хімії, біотехнології, математики, зварювальної технології, захисних і зміцнювальних покриттів мають визнані позиції серед науковців світу.

Але на шляху європейської науково-технологічної інтеграції вітчизняної науки існують об’єктивні труднощі, які вимагають невідкладного вирішення, це: вкрай низький рівень фінансового забезпечення призводить до деградації наукового потенціалу, старіння технологічного інструментарію та погіршення методологічного забезпечення дослідницького процесу. За оцінками фахівців, можливості українського дослідника є удвічі – утричі гіршими порівняно з умовами науковця європейського інституту; українська наука не має достатнього комерційного потенціалу для повноцінних ринкових відносин;

– становлення демократичних та об’єктивних форм фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок знаходиться у зародковому стані, оскільки лише 5% їх фінансування здійснюються на конкурсній основі.

Метою створення єдиного загальноєвропейського науково-технологічного простору є не тільки нарощування і підвищення якості сукупного наукового потенціалу як ключового фактора інноваційного розвитку, але й підвищення рівня розвитку всієї економіки, забезпечення мобільності людських ресурсів та привабливості умов праці в усіх країнах, зміцнення постійних зв’язків між науковим співтовариством та суспільством. Незважаючи на відзначені вище несприятливі фактори, українська наука зберігає реальні можливості для забезпечення міжнародного науково-технічного та інноваційного співробітництва і вже робить перші кроки на шляху до цивілізованої інтеграції у світовий науково-технологічний простір.

Щодо науково-технологічної глобалізації та глобалізації знань існує кілька концепцій [5]. Перша із них має економічне підґрунтя й пов’язана з розширенням міжнародних торгово-економічних відносин. Друга ґрунтується на теорії взаємин периферії та центру світової науки, що спонукає відстаючі країни співробітничати з лідируючими. Третя обумовлена зростанням внутрішнього та зовнішнього інвестування коштів у науково-технічний потенціал. Четверта пов’язана з відносинами, що склалися історично і визначаються географічною, мовною близькістю та іншими історичними зв’язками. П’яту пов’язують з поширенням інформаційних і комунікаційних технологій, хоч даний фактор можна розглядати і як засіб для полегшення міжнародних зв’язків, у тому числі й науково-технічних. Шоста обумовлюється необхідністю розв’язання глобальних проблем людської цивілізації. Нарешті, остання група причин має наукове коріння і зумовлена міждисциплінарною диференціацією наукових галузей, галузевою специфікою окремих наук, спеціалізацією та професіоналізацією наукових інститутів.

Аналіз наукових джерел щодо міжнародної науково-технологічної інтеграції українського наукового потенціалу, його можливостей та ймовірних ризиків показує, що вітчизняні науковці потребують пошуку джерел повного або часткового фінансування досліджень та розробок; поширення у країнах ЄС інформації про українські наукові дослідження й технологічні розробки; пошуку зарубіжних партнерів для впровадження та поширення результатів вітчизняних досліджень і розробок; залучення зарубіжних партнерів для спільних розробок; інформації з пропозиціями щодо співробітництва від зарубіжних колег та нових грантів і програм фінансування [6].

Отже, участь у міжнародних проектах і програмах науково-технологічної інтеграції, рівноправне співробітництво – а саме воно є ефективним – має здійснюватися на паритетних інтелектуальних та фінансових засадах. Участь у ньому окремих науковців, творчих колективів та організацій сприятиме прискореному розвитку та удосконаленню вітчизняної інноваційної системи, її інтеграції до європейської та забезпечення конкурентоспроможності української економіки. Актуальною і перспективною є задача залучення закордонних фахівців до науково-дослідної роботи в українських умовах.

Україна має певний досвід і здобутки у міжакадемічному міжнародному науково-технічному співробітництві. Важливу роль у цьому напрямі відіграє створена восени 1993 р. на установчих зборах у Києві Міжнародна асоціація академій наук країн СНД (МААН). Базовою академією асоціації є НАН України, а академік Б. Патон – її головою. Основною метою асоціації є не тільки збереження існуючих традицій академій колишніх радянських республік, але й створення єдиного науково-технологічного простору, сприяння розширенню міжнародних наукових зв’язків. Членами МААН є національні академії країн СНД, а також В’єтнаму, Словаччини та Чехії. Значну підтримку у вирішенні завдань МААН надає ЮНЕСКО, незважаючи на те, що деякі експерти міжнародних організацій є противниками такої форми наукової організації, як академія.

МААН за роки свого існування накопичила значний науково-інтеграційний та інтелектуальний потенціал: при ній створено три комітети, три міжнародних наукових центри, шість наукових, науково-координаційних і консультативних рад, численні робочі групи та інші підрозділи [7]. За участю МААН реалізуються численні спільні наукові програми, проведено десятки інтеграційних конференцій, семінарів, розроблено значну кількість міждержавних та міжакадемічних угод.

За останні роки істотно поліпшилася договірно-правова база міжнародної співпраці науковців: підписані десятки міжнародних угод на міжурядовому рівні про співпрацю у сфері науки і технологій. Реалізуються ініціативи ЄС з питань науки та технологій INTAS, TACIS, COPERNICUS та ін. Проте відсутність угоди про науково-технічне співробітництво України з Європейським Союзом до 2002 р. гальмувало розширення аспектів такої співпраці.

Укладена у 2002 р. угода з Європейським співтовариством про наукове і технологічне співробітництво передбачає, що воно може здійснюватися у галузі наукових досліджень, включаючи фундаментальні, а також технологічного розвитку та демонстраційної діяльності за багатьма напрямами. Наукове партнерство установ і організацій України та країн ЄС включає різні підходи і шляхи реалізації. За підтримки інституцій ЄС при МОН України створено інформаційний центр зі співробітництва з ЄС у сфері науки і технологій, який надає українським ученим консультації щодо можливостей участі в європейських програмах, поширює інформацію про конкурси, програми, семінари, що проводяться ЄС, а також організує інформаційні тренінги із залученням консультантів і спеціалістів з ЄС [8].

У 2002 р. в Європі стартувала Шоста рамкова програма (FP6) – основний механізм координації і фінансування загальноєвропейських програм у сфері науки і техніки. Спеціальна програма FP6-2002-INCO-Russia+NIS/SSA-4 відкриває нові шляхи співпраці між об’єднаною Європою, Україною, Росією, іншими країнами колишнього Радянського Союзу у сфері технологій і обміну знаннями. Це не єдина ознака того, що Європа усвідомлює необхідність поглибленої кооперації з ученими СНД, щоб витримати конкуренцію з Японією і США в галузі наукомістких технологій. На генеральній асамблеї INTAS у грудні 2002 р. в Брюсселі було оголошено про те, що Європейська комісія ухвалила рішення про розширення своєї підтримки INTAS з метою сприяння актиній участі учених з колишнього СРСР в програмах і заходах Шостої рамкової програми. ЄС виділяє цій організації 70 млн. євро., у свою чергу організаційні структури INTAS зобов’язали розробити і реалізувати нові ініціативи в рамках РП-6.

Всього у рамках РП-6 українські науковці брали участь у виконанні 64 проектів, у тому числі вчені НАН України у 20 з них. Але участь вітчизняних науковців і фахівців у європейських рамкових програмах гальмується двома факторами: по-перше, відсутністю фінансового внеску України у бюджет рамкових програм, а, по-друге, недостатньою інформованістю вітчизняних науковців щодо правил та умов подання пропозицій, тематики, форм реалізації проектів, способів пошуку партнерів тощо.

Впродовж останніх років у зв’язку із створенням національного інформаційного центру із співробітництва з ЄС у сфері науки і технологій пожвавилася робота з інформаційної презентації 7-ої рамкової програми, яка стартувала з 1 січня 2007 р. і розрахована до 2013 р. включно. На неї передбачається витратити понад 50 млрд. євро, що майже втричі перевищує бюджет РП-6 [9]. Основною метою чергової рамкової програми є створення суспільства, що ґрунтується на знаннях, розбудова європейського дослідницького простору, досягнення досконалості у науково-технологічних дослідженнях шляхом виконання чотирьох програм: співробітництво, ідеї, кадри, потенціал.

РП-7 вперше після створення Європейської ради з досліджень передбачає підтримку найкращих європейських досліджень з таких тематичних напрямів: інформаційні й комунікаційні технології; нанотехнології і нанонауки; нові матеріали і виробничі процеси; енергетика; навколишнє середовище (включаючи зміну клімату); транспорт (включаючи аеронавтику); гуманітарні й соціально-економічні науки; безпека та космос. Міжнародне співробітництво в рамках РП-7 буде здійснюватися за допомогою спільних наукових досліджень, технологічних платформ, спільних технологічних ініціатив і координації національних дослідницьких програм.

Як правило, для виконання проектів в одному з вибраних напрямів створюються наукові консорціуми з представників декількох країн, які формуються на умовах, коли кожен учасник проекту вносить до цього свою частку, а після його виконання стає співвласником інтелектуальної власності всього консорціуму. Українські вчені й наукові колективи мають право брати участь у конкурсах на виконання проектів у зазначених напрямах, але фінансування проектів за участю української сторони гарантується за рахунок бюджету РП-7 тільки на рівні 50%. Саме цей фактор може стати перешкодою для участі українських учених у конкурсах і проектах, тим більше, що в разі, коли українські співвиконавці проекту не забезпечать 50% фінансування свого обсягу робіт, проект може бути прийнято до виконання без участі української сторони, що призведе до втрати її права на інтелектуальну власність у консорціумі.

Аналіз сучасного стану науково-технологічної діяльності в Україні свідчить про те, що незважаючи на певні досягнення у виконанні низки перспективних досліджень та успішне проведення міжнародних заходів, у країні в цілому ще не визначено чіткої цілеспрямованої політики щодо пріоритетів міжнародної співпраці у відповідності з національними інтересами держави. Міжнародна співпраця часто орієнтована на отримання додаткового фінансування від міжнародних організацій і фондів і за цю підтримку вчені України розраховуються своїм інтелектом, працюючи на розвиток інших держав.

У зв’язку з ускладненням та подорожчанням досліджень і розробок, зниженням тривалості життєвих циклів наукоємних товарів, необхідністю комплексного використання різноманітних технологій для вирішення нових комерційних проблем у міжнародній практиці відбувається розповсюдження такої форми сучасної глобальної кооперації, як міжнародні альянси. Тому для України, як і для країн з перехідною економікою, доцільним і перспективним могла б бути реалізація проектів науково-технічного та виробничого співробітництва вітчизняних суб’єктів господарювання з іноземними партнерами, які мають солідний інвестиційно-інноваційний потенціал і конкурентоспроможний вихід на світовий ринок високотехнологічних товарів і послуг [10].

Одним із найважливіших науково-технологічних пріоритетів України є її ракетно-космічна галузь, потенціал якої набуто впродовж минулих десятиліть. Україна входить до числа космічних держав світу завдяки високому потенціалу, реалізації власних космічних проектів та участі у міжнародній космічній кооперації. Крім високорозвинутого ракетобудування, в країні накопичено великий досвід у створенні систем управління ракетними комплексами й космічними апаратами різного призначення, що може стати вирішальним фактором у процесі створення високотехнологічної продукції, конкурентоспроможної як на внутрішньому, так і світовому ринках. Національна космічна галузь має усі підстави стати одним із основних джерел високих технологій для базових галузей вітчизняної промисловості, тому вважається справнім національним надбанням. Вона значною мірою покликана забезпечити підтримку і розвиток науково-технологічного потенціалу, довгострокові інтереси країни у сфері безпеки та оборони.

Проте в цілому рівень науково-технічного співробітництва між Україною та країнами СНД, передусім з Росією, поки що не відповідає потенційним можливостям та потребам цих країн. Галузі промисловості та інформаційна індустрія послуг залишаються поки що малосприятливими до впровадження науково-технічних розробок, у всіх країнах СНД прослідковується недостатній рівень інноваційної інфраструктури.

У світлі євроатлантичної інтеграції України, необхідності залучення вітчизняних науковців до міжнародного поділу праці у науковій сфері значно зростає роль розвитку співпраці України в галузі науки і технологій з НАТО. У співробітництві в рамках наукової програми НАТО Україна посідає одне з перших місць, вона стала першою із країн СНД, що приєдналася до програми „Партнерство заради миру”. Офіційною основою наукового та військово-технічного співробітництва з альянсом стала підписана у Мадриді влітку 1997 р. Хартія про особливе партнерство між НАТО та Україною. У відповідності з нею була створена комісія Україна-НАТО, яка є органом, що визначає напрями спільної діяльності у рамках Хартії, плани майбутньої діяльності, аналізує пропозиції та спроби щодо подальшого співробітництва. Загальними зусиллями наукового комітету НАТО і експертів від України були визначені такі основні напрями досліджень: інформаційні технології; клітинна біологія та біотехнології; нові матеріали та речовини; захист навколишнього середовища; раціональне використання природних ресурсів; безпека через науку [11].

З початку 2000-х років у рамках співробітництва Україна-НАТО понад 500 українських вчених отримали гранти, приймаючи участь у проектах у галузях нанотехнологій, очищення стічних вод, моніторингу навколишнього середовища, створення нових матеріалів та джерел енергії, галузях, які є найпріоритетнішими в усіх країнах світу.

Участь України у наукових програмах не тільки полегшує повноцінну реалізацію наукового доробку в умовах складної економічної ситуації, але й сприяє входженню вітчизняних науковців до європейського наукового простору, здійснення реформування власного науково-технологічного потенціалу. Посилення інтегрованості наукової системи України до європейського наукового простору сприяє розширення участі у європейських міжнародних наукових організаціях, наукових програмах і проектах, які реалізуються по лінії Венеціанського офісу ЮНЕСКО – Регіонального бюро з питань науки і технологій у Європі. Підтримка ЮНЕСКО фундаментальних досліджень має давню традицію – починаючи з 1951 р., коли було створено європейську раду з ядерних досліджень (ЦЕРН). ЮНЕСКО стала першою в історії людства всесвітньою міжнародною організацією, місією якої є багатопланове сприяння розвитку міжнародних відносин і міжнародної політики в науковому середовищі, при цьому характерною особливістю є глобальний підхід до міжнародного наукового співробітництва [12].

Внесок ЮНЕСКО у розвиток науки здійснюється за такими напрямами: підтримка підготовки спеціалістів, наукових досліджень і співробітництво у різних галузях природничо-наукових і технічних знань: підтримка використання наукових відкриттів для вирішення екологічних і соціальних проблем; стимулювання міжнародного аналізу етичних наслідків перетворень, які впливають на довкілля й суспільство.

Наукові установи України уже понад півтора десятиліття беруть активну участь у реалізації програм і проектів ЮНЕСКО по лінії Регіонального бюро з питань науки і технологій в Європі на довгостроковій основі. Зокрема, у реалізації програми „Людина і біосфера”, націленої на забезпечення комплексного підходу щодо вивчення взаємодії людини з зеленими і водними екосистемами, співпрацювали дослідники понад 80 науково-дослідних і вузівських установ, у тому числі 25 наукових установ НАН України.

Таким чином, активна інтернаціоналізація науки впродовж останнього періоду відкриває перед Україною нові можливості розширення науково-технічного співробітництва на міжнародній арені, активнішої участі вчених у реалізації програм і проектів ЮНЕСКО.

Зростання ролі науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення глобальної економіки в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами у продуктивних силах світового співтовариства, які знаменують комплексне використання новітніх науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва. Ці процеси спричиняють і спричинятимуть у майбутньому серйозні зміни у міжнародному поділі праці та впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих, так і країн, що розвиваються.

У результаті еволюції взаємовідносин суб’єктів з приводу технологічного обміну використовується поняття „міжнародний ринок технологій”, під яким розуміють сукупність міжнародних ринкових відносин його суб’єктів з приводу прибуткового використання прав власності на його об’єкти – технології, продукти, процеси та управління [13]. Варто при цьому враховувати особливу природну специфіку науки як сфери людської діяльності, завдяки чому наукова діяльність та її результати мають інтернаціональний характер. Наукові знання відрізняються від традиційних матеріальних товарів тим, що вони розподіляються між споживачами без втрати початкової вартості для їх виробників, трансфер знань між країнами докорінно відрізняється від переміщення матеріальних та фінансових ресурсів і до того ж цей процес неможливо контролювати митними, прикордонними й іншими традиційними засобами.

Трансфер знань і технологій є необхідною та достатньою умовою існування ринкових відносин у сучасній державі і перехід до такої форми роботи на ринку інтелектуальної власності вкрай необхідний для України. Трансфер технологій включає в себе комерціалізацію наукових розробок, що дає змогу значно скоротити період від створення технології до її впровадження. Його значення для України посилюється тим, що у вимірах світового економічного прогресу вітчизняна економіка перебуває у стані відтворення сировинного й низькотехнологічних укладів. За таких умов тільки інноваційний характер технологічного розвитку України може забезпечити прискорене створення нової сучасної модернізованої бази й освоєння виробництва конкурентоспроможної продукції, а його динамізм, масштабність і стабільність – перетворитися у вирішальний фактор підвищення конкурентоспроможності економіки.

Правові, економічні, організаційні та фінансові засади державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій визначені Законом України „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” від 14.09.2006 р. № 143-V [14]. Відповідно до Закону головною метою державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій є забезпечення розвитку національного промислового й науково-технічного потенціалу, його ефективне використання для вирішення завдань соціально-економічного розвитку держави та забезпечення технологічності виробництва вітчизняної продукції з урахуванням світового досвіду, можливих соціально-економічних, технологічних і екологічних наслідків від застосування технологій та їх складових, сприяння розвитку виробництва, в якому використовуються новітні вітчизняні технології.

зростаючі щорічно темпи приросту технологічного обміну відображають об’єктивну потребу у становленні нових систем продуктивних сил, розвиток яких відбувається на науковій основі. Діяльність у сфері трансферу знань і технологій передбачає інтегрований підхід з використанням низки управлінських, організаційних, наукових, інформаційних і поведінкових рішень, спрямованих на просування технології на економічно вигідних умовах від дослідницької лабораторії, інституту, університету або підприємства до ринку.

Висновки. Сучасна наука невіддільна від процесів глобалізації, більше того, інтеграційні процеси є однією з важливих тенденцій розвитку світової науки. Масштаби участі України у міжнародній науково-технологічній кооперації обмежуються поки що невеликим колом країн, торкаються лише деяких пріоритетних напрямів досліджень і наукоємних галузей промисловості і не відповідають ні наявним можливостям науково-інноваційного потенціалу країни, ні її прагненню сформувати знаннєву економіку. Формування загальноєвропейського наукового простору має створити рівні для всіх умови доступу до новітньої науково-технічної інформації, нові можливості спілкування дослідників, їх участі у наукових дискусіях, сучасні рівні оснащення наукового пошуку, гідні умови життя дослідників та сприяти піднесенню престижу професії науковця.

 

1. Маліцький Б.А., Попович О.С., Соловйов В.П. Перспективні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку України. – К.: Фенікс, 2006. – 208 с.

2. Архієреєв С.І., Тарасенко Т.В. Інноваційний потенціал України: прогнозно-аналітичні оцінки. – Харків: Золоті сторінки, 2008. – 112 с.

3. Проблеми інтеграції України у світовий економічний простір / Під ред. К.В. Балабанова. – Донецьк: „Вебер”, 2007. – 234 с.

4. Международное сотрудничество: евроинтеграция и евроатлантическая интеграция: Уч. пос. / Под ред. В.И. Дубницкого. – Донецк, ООО „Юго-Восток ЛТД”, 2007. – 436 с.

5. Соціогуманітарний аспект інноваційно-технологічного розвитку економіки України / За ред. Л.І. Федулової. – К.: Інт-т економіки та прогнозування НАН України, 2007. – 472 с.

6. Шеставин Н.С. Европейская научно-технологическая интеграция Украины: возможности и риски // Проблеми науки. – 2006. – № 2. – С. 39-45.

7. Інноваційний розвиток промисловості України / Під ред. проф. О.І. Волкова, проф. П.І. Денисенка. – К.: КНТ, 2006. – 648 с.

8. Пархоменко О.В. Інформаційні аспекти міжнародного науково-технічного співробітництва: Аналітичний огляд. – К.: УкрІНТЕІ, 2007. – 72 с.

9. Пріоритети національного економічного розвитку в контексті глобалізаційних викликів: Монограф. / За ред.. В.М. Гейця, А.А. Мазаракі, у 2-х ч. Ч.І. – К.: КНТЕУ, 2008. – 389 с.

10. Інтеграція людського капітлу. – К.: Видавничий дім „Корпорація”, 2008. – 264 с.

11. Державне управління науково-технічними та економічними процесами реалізації Україною стратегічного курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію / За ред. В.П. Горбуліна. Наук.-інфорац. збірник. Вип.. 25. – К.: Євроатлантикінформ, 2006. – 286 с.

12. Кузьмінов В., Онопрієнко В., Артемова В. Украина в научных программах и проектах ЮНЕСКО. Матер. Междунар. симпоз. 22-25 сентября 2001 г. – К.: 2002. – 340 с.

13. Хитра О.В. Синергізм у міжнародному співробітництві: Монографія. – Львів: „Новий світ – 2000”, 2006. – 260 с.

14. Закон України „Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій” від 14.09.2006 р. № 143-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 12. – С. 102.

 

 

---

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 13; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!