Наукова революція ХVІІ СТ.

⇐ ПредыдущаяСтр 19 из 28Следующая ⇒

Термін „наукова революція” введений в 1939 р. французьким істориком науки і філософії О. Койре (справжнє прізвище – Койракскій). У подальшому цей термін широко використав американський фізик, філософ і історик науки Т. Кун, який висунув концепцію наукових революцій як зміни парадигм – початкових концептуальних схем, способу постановки проблем і методів досліджень, першорядних в науці певного історичного періоду. Основні погляди він виклав у праці „Структура наукових революцій”.

Наукову революцію XVII ст. доцільно поділити на три етапи:

1. формування нової наукової парадигми (Г. Галілей та ін.);

2. формування теоретико-методологічних основ нової науки (Р. Декарт та ін.);

3. завершення нової наукової парадигми, початок сучасної науки (І. Ньютон та ін.).

На думку переважної частини вчених, саме у XVII ст. виникає європейська наука (передусім класичне природознавство). Вона виникла в результаті взаємозв’язку теоретичного знання, його логічного опису, експериментальної перевірки, соціальної структури з системою наукових комунікацій та суспільним застосуванням. Першоджерелами вивчення цієї проблеми є твори відомих вчених того часу та узагальнюючі праці. Головними науковими центрами XVII ст. слід вважати Італію та Англію.

Значно пізніше виявилося можливим виділити конкретні тенденції наукової революції XVII ст.Одними із перших хто заклав основи цієї революції традиційно називають вчених Френсіса Бекона (1561 – 1626) та Рене Декарта (1596 – 1650).

Ф. Бекон – філософ Нового часу, засновник англійського матеріалізму; окрім того, він був людиною високих обдарувань, значним громадським і політичним діячем, масштабно мислячим науковцем, талановитим літератором. Він – перший філософ, який поставив перед собою завдання створити науковий метод. Гуманістична філософія Ренесансу живила його вчення про безмежну могутність людини, про її панування над природою. Але, вважав Ф. Бекон, досягти такої могутності людина може лише завдяки науково-технічному прогресові, і така постава свідчить про належність філософа вже до нової епохи. Показовою є його утопія „Нова Атлантида”, де автор дуже виразно змалював можливості, що їх відкриває перед суспільством науково-технічний прогрес. Підвалиною добробуту країни, яку Ф. Бекон розміщує на вигаданому острові Бенсалем, є саме наука, а головним її закладом – своєрідна академія наук під назвою „Дім Соломона”.

У творчості Ф. Бекона яскраво відобразилася загальна тенденція переорієнтації вчених на науку як вищу духовну цінність. Основне призначення „Дому Соломона” – об’єктивне вивчення природи та безперервне збирання і накопичення наукових знань. Але знання чогось варті лише тоді, коли їх можна практично використати. Фантазія Ф. Бекона малює чималу кількість дивовижних науково-технічних досягнень й винаходів, і справді зреалізованих у майбутньому. Вся діяльність Ф. Бекона була спрямована на обґрунтування наукового знання нового типу, розробку нових поглядів на мету наукового пізнання, його методи, утвердження першорядного значення науки в житті суспільства. Серед численних філософських питань, над якими він працював упродовж життя, головне місце посідає проблема могутності людського знання та експериментального дослідження природи.

З висоти свого розуміння Ф. Бекон оцінює стан, у якому перебуває наука його часу. Він видається йому жалюгідним. Наука, яка успадкувала всі вади античної філософії та середньовічної схоластики, не відповідає своєму призначенню і потребує докорінної перебудови. У своїх творах Ф. Бекон дає нищівну критику всієї схоластичної філософії і науки, засуджує її за неплідність і відставання від розвитку техніки і запитів життя. Логічний метод Ф. Бекона надав поштовх розвитку індуктивної логіки. Розроблена ним класифікація наук була позитивно зустрінута в історії науки і навіть покладена в основу поділу наук французькими енциклопедистами. Можна стверджувати, що пошуки Ф. Бекона загалом відповідали прогресивному розвиткові науки, а у своїх засадах його погляди мали матеріалістичний характер. Деякі дослідники називають його попередником інтелектуального життя і пророка прагматичної концепції істини. Це випливає, зокрема, із його висловлювання: „Що в дії найбільш корисно, те і в знанні найбільш істинно”.

Р. Декарт – один із найвидатніших учених і мислителів XVII ст. Його наукова діяльність мала величезний вплив на формування сучасної науки. Надзвичайно широким було коло інтересів ученого: філософія, математика, механіка, фізика, біологія, медицина, - і в кожній з цих галузей він залишив помітний слід. Так само як і Ф. Бекон, головним завданням своєї творчості він вважав обґрунтування суверенітету науки, вивільнення її з полону середньовічних авторитетів. Наука має бути вільною від догматів, бо тільки вільне від догматизму мислення спроможне створити нову науку. Як і Ф. Бекон, він нищівно критикував схоластику, її метод і логіку, прагнув обґрунтувати новий тип наукового знання і розробити відповідний йому метод. Проте погляди на сутність цього методу в них були різні. Ф. Бекон пішов шляхом емпіризму, Р. Декарт створив систему раціоналізму. Перший – обстоював матеріалізм, другий – філософський дуалізм.

На початку 20-х рр. у Р. Декарта складається нове розуміння науки, формується відповідний світогляд і виникає намір викласти свої погляди у систематичній формі. Проте у Франції, куди він повернувся після військової служби, для цього не було відповідних умов. Тому 1628 р. він їде до Голландії, де прожив два найплідніше десятиліття, написавши за цей час свої головні природничонаукові праці.

Першою з них мав стати „Трактат про світ”, але він так і залишився незавершеним. 1633 р. відбувся суд римської інквізиції над видатним ученим, одним із засновників нової науки – Галілео Галілеєм. Погляди Р. Декарта багато в чому збігалися з поглядами Г. Галілея, тому він, схвильований звісткою про це судилище, вирішує не оприлюднювати свою працю. Подальша доля її невідома. 1637 р. Р. Декарт публікує методологічне дослідження „Міркування про метод” разом із додатками „Діоптрика”, „Геометрія”, „Метеори”. У „Міркуваннях про метод” він розповідає, як прийшов до розуміння природи наукового знання, методу його побудови, а також дає стислий виклад нового світогляду.

Р. Декарт виробив свій науковий метод під впливом математики. Він був блискучим математиком, одним із творців математики Нового часу, зреформував алгебру, надавши їй сучасного вигляду, створив аналітичну геометрію. Усвідомлення внутрішньої єдності всього математичного знання, математики та інших природничих наук, таких, як механіка, оптика, наводить його на задум створити всезагальну математику, науку, яка б на основі математичного методу, об’єднувала всі галузі наукових знань. Тобто йдеться про універсалізацію математичного методу. Людський розум, перед яким відкриваються усі таємниці світу, постає у Р. Декарта, як математичний розум, а правила користування ним можуть бути запозичені у тієї таки математики. Фізика Р. Декарта мала континуальний характер і протистояла атомістичній картині світу, яка на той час активно відроджувалась у Франції і в інших країнах Європи. Ототожнення матеріальності з протяжністю приводить Р. Декарта до думки про безмежність Всесвіту: „цей світ, або сукупність тілесної субстанції, не має ніяких меж у своїй протяжності”. Оскільки простір не має меж, безмежним є і матеріальний світ.

У 1663 р. римський папа вніс твори Р. Декарта до списку заборонених для каталогів книг, а згодом французький король Людовік XIV заборонив викладати картезіанську філософію у Французькому королівстві. Але, незважаючи на ці заборони, вчення Р. Декарта дуже швидко стало одним із найвпливовіших у XVII ст.

У цей період наука стала наукою як соціальна система. Адже розклад станового суспільства ремісничого виробництва відіграло важливу роль у зародження наукової революції. Уся інформація щодо певного ремесла ніде і ніколи не фіксувалася, вона була „закритою”; за таких умов досвід виробничого процесу передавався лише в процесі внутрішньосімейного, внутрішньоцехового спілкування. На відмінну цехового мануфактурне виробництво сприяє розподілу праці, більш чітку спеціалізацію знарядь праці. Виникла необхідність передачі інформації між робітниками через посередників – духовенство, медиків і т.д. Середньовічні університети будувалися по одній із двох систем: зразок Паризького „університету магістрів” (тут виробляли одну цехову структуру) та Болонський „університет школяров” (школяри наймали тих викладачів, лекції яких хотіли прослухати). Функціями університетів були: навчати інших та надати можливість іншим випускникам навчати самим. Головним завданням університетів як корпорацій було цілеспрямоване відтворення освічених людей.

З початку XVII ст. в багатьох державах з’являються так звані міні академії. Скажімо, флорентійська Академія деї Лінчеї, „Академія рисооких” – натяк на гостроту наукового погляду, членом якої був і Г. Галілей. У другій половині XVII ст. виникають „великі” академії – товариства професійних вчених. В 1660 р. організований в приватній лондонській науково-дослідницькій лабораторії сучасного типу гурток, до якого входили Р. Бойль, К. Рен т. ін., був перетворений в „Лондонське королівське товариство для розвитку знань про природу”. І. Ньютон став членом цього товариства в 1672 р., а з 1703 р. – його президентом. З 1664 р. товариство стало регулярно друкувати свої праці. У 1666 р. аналогічним шляхом утворилася Академія наук в Парижі. З появою наукового журналу приватна справа друкування природничих дослідів перетворюється в публічну справу, в спосіб фіксації і визнання особистого внеску в загальну справу. В процесі еволюції пізнання виникають нові регулятивні уявлення про характеристику спостережувальних процесів, про норми пояснення. Становлення науки сприяло осмисленню світу, стимулювало розвитку подібних тенденцій в різноманітних сферах суспільного життя. Великий внесок в розвиток науки і техніки зробили, зокрема, такі вчені, як М. Монтень (1533 – 1592), Б. Спіноза (1632 – 1677), Т. Гоббс (1588 – 1579) та ін. Так, Т. Гоббс вважається першим науковцем, який систематично застосував принципи фізики та механіки в етиці й соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, який розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Психофізичну проблему Т. Гоббс намагається вирішити на засадах механістичного матеріалізму, відкидаючи дуалізм Р. Декарта. Явища людської психіки він тлумачить як звичайні фізичні процеси. Однак суто механістична інтерпретація психофізичної проблеми, спроби не тільки фізіологічні, а й психічні процеси звести до механічних рухів мозку і внутрішніх органів людського тіла дуже спрощують цю проблему. Головне полягає у тому, що Т. Гоббс за такої інтерпретації втрачає можливість пояснити якісну відмінність між живим, наділеним чуттєвістю організмом, і неживим інертним тілом, між розумною людиною й твариною.

Найбільшим центром культури в Україні був Київ, де першорядну роль грала Києво-Могилянська академія, одним із випускників її був учений, письменник, громадський і церковний діяч Феофан Прокопович (1681 – 1736; закінчив навчання в 1698 р.). Велика увага в Київській академії приділялася вивченню філософії, в ході якого студенти знайомилися з античними філософами від Геракліта до Боеція, з середньовічними схоластами і містиками, а також з видатними мислителями нового часу – Ф. Беконом, Р. Декартом, Г. Лейбніцем, Дж. Локком та ін. В XVII ст. в навчальних закладах України викладали поширені на той час моделі Всесвіту: модель К. Птоломея (геоцентрична), Н. Коперніка (геліоцентрична) та Тихо Браге.

Кожна революція вирішує дві важливі проблеми: руйнація старих схем, уявлень і створення нових. Наукова революція XVII ст. призвела до зміни картин світу. Ось чому головним об’єктом дослідницької роботи вчених були фізичні та астрономічні явища.

Перші дослідження щодо створення нової моделі здійснив німецький астроном, один із творців астрономії нового часу Іоганн Кеплер (1571 – 1630). На його нелегку долю ще з дитинства випало багато особистих негараздів. Будучи послідовним піфагорійцем, І. Кеплер пояснював досконалість своєї астрономічної моделі на основі геометричних знань. Ним відкрито два із своїх основних законів руху планет навколо сонця, винайшов телескоп, спостерігав комету (Галлея), заклав основу майбутньої теорії Ньютона. Водночас окремі явища природи йому не вдалося пояснити. Так, помилковими виявилися його пояснення щодо руху планет (він думав, що завдяки особливим частинкам Сонце „підштовхує” планети).

400 років тому один італійський вчений на ім’я Галілео Галілей (1564 – 1642) заявив, що Земля обертається навколо Сонця, — і це тоді, коли майже кожний урядовець, викладач і церковник дотримувався протилежної точки зору. Заперечення „загальновідомої істини” було безсумнівним доказом безумства або, принаймні, відсутності благочестя та побожності. Цікаво, що Г. Галілей був не одинокий у своїх поглядах. Були люди, які дотримувалися таких самих поглядів, як і він, але їм не бракувало глузду тримати язика на припоні — принаймні в Італії. Г. Галілео навіть не був монопольним автором цієї ідеї, яка завдала йому стільки клопоту (в 1992 р. папа Іоанн Павло ІІ оголосив рішення суду інквізиції помилковим і реабілітував Г. Галілея). Він просто розглянув ідею сонячної системи Коперніка і вирішив, що в ній більше сенсу, ніж в ідеях давньогрецького К. Птоломея (прибл. 90 – прибл. 160), які були на той час політично коректними. Окрім того, з Г. Галілео приватно погоджувалися багато інших вчених, проте вони були надто обережними, щоб публічно це визнати.

Г. Галілей сконструював телескоп з 32-кратним збільшенням і відкрив гори на Місяці, 4 супутника Юпітера, фази у Венері. Важливе значення для подальшої долі Г. Галілея мав диспут між ним і єзуїтом Кристофом Шейнером (1573 – 1650), професором математики в Інгольштадті, щодо пріоритету у відкритті сонячних плям. Насправді існування плям на Сонці було виявлено значно раніше. Враховуючи великі розміри плям, їх можна спостерігати і неозброєним оком. Тому про сонячні плями мали уявлення уже в епоху греко-римської цивілізації, а також в стародавньому Китаї. Наразі лише в працях Г. Галілея, а потім і К. Шейнера (1575 – 1650) вперше зазначено, що сонячні плями належать самій поверхні світила. Саме це і стало підставою наукового пізнання даного явища.

З ім’ям Ісаака Ньютона (1643 – 1727) пов’язані основні закони класичної механіки, закон всесвітнього тяжіння, створення (поряд з Лейбніцем) диференційного та інтегрального обчислення, фундаменту сучасної вищої математики, відкриття спектрального складу білого світла. І. Ньютон народився 4 січня 1643 р. в англійському селі Вулсторп у сім’ї фермера. Батько помер незадовго до його народження. Збереглися розповіді, що в дитинстві він полюбляв будувати складні механічні іграшки, моделі водяних млинів, самокати, водяні і сонячні годинники. Мати спочатку намагалася зробити з нього фермера, однак пішла на зустріч бажанням сина. Після здобуття освіти І. Ньютон став професор математики. Його життя минало спокійно, без особливих пригод. Він навіть ніколи не подорожував за межі Вітчизни. Водночас саме на цей період припадає особливо жвава науково-дослідницька робота, творче натхнення.

Про найвідоміше відкриття І. Ньютон так розповідає: „В том же году (1666) я начал думать о тяготении, простирающемся до орбиты Луны, и нашел, как оценить силу, с которой шар, вращающийся внутри сферы, давит на поверхность этой сферы. Из правила Кеплера о том, что периоды планет находятся в полуторной пропорции к расстоянию от центров их орбит, я вывел, что силы, удерживающие планеты на их орбитах, должны быть в обратном отношении квадратов их расстояний от центров, вокруг коих они вращаются. Отсюда я сравнил силу, требующуюся для удержания Луны на ее орбите, с силой тяжести на поверхности Земли и нашел, что они почти отвечают друг другу. Все это происходило в два чумных года, 1665 и 1666, ибо в это время я был в расцвете моих изобретательских сил и думал о математике и философии больше чем когда-либо после”.

Через тяжку хворобу, викликану знищенням його рукописів під час пожежі, І. Ньютон не зміг повернутися до наукових занять. Після одужання його призначили наглядачем Монетного двору; він успішно провів грошову реформу. Науковими пошуками у цей час практично не займався. В 1705 р. королева Анна надала йому рицарське звання. На схилі життя авторитет І. Ньютона визнавала вся Європа. Однак і будучи на вершині слави, він залишався скромною людиною. „Я тільки тому стою високо, – говорив вчений, – що став на плечі гігантів”. У побуті І. Ньютон був стриманим, сором’язливим і розсіяний. Його зовнішність не була особливою, лише очі відображали розум і потускніли лише в старості. І. Ньютон не був одружений і жив доки віку з племінницею. Він завжди допомагав родичам, а коли став багатим, роздавав багато грошей малоімущим. Науковий подвиг І. Ньютона належним чином був оцінений і сучасниками, і нащадками. У математиці і фізиці, в самому стилі наукового мислення, в методах дослідження природи більше століття переважав напрямок, відомий як ньютонівський.

З вищенаведеного випливає, що в XVII ст. відбулося чимало важливих відкриттів у найрізноманітніших сферах науково-технічного життя людського суспільства, вони і заклали стійку основу динамічного розвитку останнього. На початку XVII ст. Г. Галілей сформулював закони падіння тіл, у 80-х рр. з’явились „Математичні початки...” І. Ньютона, які були початком нового розвитку механіки на математичній основі. Вчення про рух стало в центрі уваги не тільки механіків, але й математиків. Поворотним пунктом у математиці була декартова змінна величина. Завдяки цьому стала стало необхідним диференціальне та інтегральне числення, започатковане І. Ньютоном і Г. Лейбніцем і завершене в XVII ст.

Водночас для XVII – початку XVIII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом (вчення про те, що справжня реальність недосяжна розуму і досягається лише інтуїтивно екстатичним способом). Найвидатніший містик доби німець Якоб Беме (1575 – 1624), за професією чоботар, визнавав справжнім лише такий раціоналізм, який спирається на конкретний містичний досвід спілкування з надприродним. Містиком був видатний французький математик, фізик іфілософ Б. Паскаль, автор відомого закону гідростатики i теореми проективної геометрії, які носять його ім'я. І. Ньютон постійно підкреслював необхідність пізнання Бога через творіння, а на схилі віку цілком заглибився у містицизм. Виразне містичне підґрунтя мало вчення Г.-В. Лейбніца.

Сучасниками Г. Галілея, І. Кеплера і І. Ньютона було чимало видатних вчених-природознавців. Серед інших, можна згадати про: Е. Торрічеллі, Е. Маріотта, Б. Паскаля, Р. Бойля.

Італійський фізик і математик Еванджеліст Торрічеллі (1608 – 1647) здобув математичну освіту в Римі під керівництвом механіка і математика, учня і друга Г. Галілея Бенедетто Кастеллі (1577 – 1644). Зацікавившись „Трактатом про рух важких тіл”, Г. Галілей наблизив Е. Торрічеллі до себе, довіривши обробку своїх праць. В останні роки життя Г. Галілея, коли цей вчений втратив зір, режим його життя судом інквізиції був дещо послаблений. Його вірні учні, в тому числі і Е. Торрічеллі, могли не розлучатися з ним. Після смерті Г. Галілея Е. Торрічеллі посів його місце на посаді математика герцога Тоскани і професора математики Пізанського університету. І хоча Е. Торрічеллі прожив лише 39 років, він залишив помітний слід в історії науки. Ним написані ґрунтовні праці з математики, механіки, гідравліки, але справжню славу здобув тим, що на основі простого досліду наочно показав існування тиску повітря на поверхні Землі (демонстрація „ваги” повітря).

Французький фізик, один із перших членів Паризької Академії наук Едм Маріотта (1620 – 1684) був багатогранним вченим. Е. Маріотта першим описав сліпу пляму на сітчатці ока. А в 1676 р. встановив один із газових законів (закон Бойля-Маріотта).

Співвітчизник Е. Маріотта математик, фізик, філософ Блез Паскаль (1623 – 1662) народився в Клермоні-Феррані. В 1631 р. разом з сім’єю переїхав до Парижа. У батька Б. Паскаля та деяких його приятелів – М. Мерсенна, Ж. Роберваля – щотижня збиралися математики і фізики. Ці зібрання згодом перетворилися у наукові засідання. На базі цього гуртка була створена Паризька Академія наук (1666 р.). З 16 років Б. Паскаль брав участь у роботі гуртка. У цей час він написав свою першу працю, де виклав основи однієї із важливих теорем проективної геометрії. Ще в 1642 р. Б. Паскаль сконструював лічильну машину для двох арифметичних дій. Принципи, покладені в основу цієї машини, стали пізніше вихідними в конструюванні лічильних машин. У фізиці Б. Паскаль досліджував барометричний тиск і займався питаннями гідростатики. Іменем Б. Паскаля названий кратер крайової зони Місяця.

Великі відкриття епохи Відродження, активна колонізація нових країн створили передумови для подальшого збагачення знань з біології. Дійсною революцією в біології стало відкриття та вдосконалення мікроскопу, завдяки чому були відкриті Р. Гуком клітини, а нідерландським натуралістом, одним із засновників наукової мікроскопії Антоні ван Левенгуком (1632 – 1723) – бактерії. До речі, А. Левенгук проводив досліди на собі: розміщував під мікроскопом краплину своєї крові, шматочки шкіри тощо, а також випробовував на собі дії ліків. Ці та інші дані свідчать, що уже в XVII ст. вчені змогли глибоко проникнути в закономірність будови організмів, дати їм реалістичне пояснення.

Якщо завдяки працям Г. Галілея, Е. Торрічеллі та інших вчених хімія була остаточно відокремлена від фізики, англійський вчений Роберт Бойль (1627 – 1691) поклав початок становленню хімії як науки. Прослухавши в Женеві курс математики, філософії і юриспруденції, Р. Бойль відправився мандрувати по Європі. Повернувшись додому і дізнавшись про смерть батька, юнак усамітнився у своєму маєтку Стельбридж, де, на думку дослідників, він і почав проводити експерименти. Будучи прибічником ідей Ф. Бекона, Р. Бойль надавав великого значення лабораторним дослідженням. Займаючись фізикою, хімією, біологією, медициною, він виявив інтерес і до філософії, теології, лінгвістики. В 1654 р. Р. Бойль переїхав до Оксфорду, де в добре обладнаній лабораторії разом з асистентом, майбутнім відомим фізиком Робертом Гуком він розпочав експерименти з повітряним насосом, вивчаючи пружність повітря. Результатом цих експериментів стала його книга „Нові фізико-механічні експерименти, що стосуються пружності повітря”, в якій описано конструкцію повітряного насоса, досліди проведені за його допомогою. Однак головною справою життя вченого стала не фізика, а хімія. В опублікованій книзі „Хімік-скептик” Р. Бойль доводив про необхідність перегляду тодішніх загальноприйнятих висновків щодо основних хімічних понять, привівши їх у відповідність із реальними хімічними результатами. Упродовж всього життя він не змінив обраного життєвого шляху: продовжував активно займатися наукою, а від політичної діяльності відмовився (рішуче відмовився від титулу пера).

Важливими принципами науки, в тому числі і механіки, стали закони збереження. Ще нідерландський математик і інженер С. Стевін (1548 – 1620) стверджував, що неможливе створення із нічого. Цей принцип викладали Г. Галілей і Е. Торрічеллі. За прикладом Р. Декарта Б. Паскаль для утвердження принципу збереження роботи виходить із принципу можливих переміщень. В загальній формі даний принцип сформулював Й. Бернуллі, який вважав його загальноуніверсальним. Значну роль у становленні класичної механіки зіграло питання про закон тяжіння. Цілком закон тяжіння був математично розроблений І. Ньютоном, хоча деякі догадки були зроблені раніше, наприклад, Р. Декартом, Б. Паскалем та ін. Закон всесвітнього тяжіння одночасно був висловлений і Р. Гуком. Однак виконана робота І. Ньютоном по значенню та обсягу далеко випереджала твори всіх інших вчених. Істинним родоначальником науки про міцність, на думку сучасних дослідників, став один із фундаторів точного природознавства Г. Галілей. Він вперше встановив, що при розтягненні бруса його міцність пропорційна площі поперечного перетину і не залежить від довжини. Цю міцність Г. Галілей назвав „абсолютна опора розриву”. Низький рівень техніки експерименту того часу не дозволив вченому виявити окремі помилки.

Бурхливий розвиток промисловості у країнах Західної Європи прискорив розвиток техніки. Так, зазнали удосконалення конструкції основних джерел енергії, які штучно приводили в рух відповідні машини. У середні віки водяні двигуни отримали широке застосування в борошномельній промисловості і суконній справі. Величезну роль гідравлічний двигун відіграв у текстильній промисловості, де в XVII ст. були застосовані перші прядильні машини. І кількість, і потужність гідросилових приладів постійно зростали. Окремі деталі гідравлічних двигунів стали робити із заліза і кольорових металів. У 1682 р. у Франції на р. Сєна була встановлена найбільша на той час установка, яка складалася із 13 коліс діаметром по 8 м., яка забезпечувала роботу більше 200 насосів, які, у свою чергу, подавали воду на висоту більше 160 м., і забезпечувала водою фонтани у Версалі та Марлі.

Найбільшої уваги заслуговує перший універсальний двигун – парова машина. Хоча над цим винаходом працювали відомі вчені стародавнього та середньовічного світу (Герон Олександрійський, Леонард да Вінчі), вдалося впровадити його в життя лише наприкінці XVII ст. Авторство належить англійському інженеру Томасу Севері (1650 – 1715). У 1698 р. він сконструював парову машину для відкачки води із шахт, проте її використовували і на водокачці. Розробка парової машини продовжилася і у наступному столітті. Так, порівняно більший успіх мала машина англійського винахідника Томаса Ньюкомена (1663 – 1729).

Перший науковий твір про магнітні і електричні явища належить англійському фізику і лікарю Вільяму Гільберту (1544 – 1603). Ним введено термін „електрика”, назвавши „електричними” тіла, які здатні електризуватися. Подальше вивчення електричних явищ призвело до створення різноманітних електричних машин і приладів. У 1650 р. була розроблена перша електростатична машина.

В XVII ст., з епохи Відродження, спостерігався особливий інтерес до накопичення знань щодо здійснення ідеї літання. Міфічні форми літання поступово витісняються (або доповнюються) уявленнями про політ як про механічний спосіб руху. Цьому сприяли нові погляди на сутність Всесвіту, відхід від традиційної космології К. Птоломея. З часом ідея подорожей до зірок набуває особливої популярності. Про це говориться, скажімо, в творах І. Кеплера (1634 р.), Френсіса Годвіна (1638 р.), Джона Уілкінза (1638 р.), П’єра Бореля (1647 р.) і Сірано де Бержерака (1648 – 1649 рр.). Позаяк до середини досліджуваного століття світ побачила невелика кількість наукових праць, присвячених питанню літання птахів і можливості застосування цього принципу для літання людини (наприклад, у творах Аріаса Монтануса, 1601 р., Магнуса Пегеля, 1604 р., Ф. Бекона, 1627 р., Фрідріха Германа Флайдера, 1627 р., І. Кеплера, 1634 р. і т.д.). З цього приводу є цікавим, складений англійським авіаційним істориком К. Хартом, список літальних спроб сміливих винахідників минувшини. До нього включені спроби літання людей з Європи та арабських країн за допомогою різних механічних засобів (літальні машини типу орнітоптерів Леонардо да Вінчі, крила різної конструкції прикріплені до тіла людини), а також і безпілотні експерименти, але нічого не говориться про використання літальних апаратів, які легші за повітря.

На думку сучасного швецького авіаційного фахівця Г. Соллінгера, античні автори, які висвітлювали в міфічній формі ідею літання, були добре відомі у Швеції того часу. Можна погодитися, що для талановитих людей було звичним явищем шляхом знайомства із міфами про літання дійти певних наукових висновків і здійснити навіть спроби випробувати теорію на практиці. Наочним прикладом було творче життя шведа Маттіаса Андре Бьоркстадіуса (1604 – 1651). Окрім роботи вчителем та священиком, М. Бьоркстадіус займався технічними винаходами (значно просунувся у вивченні математики і механіки): ще у молоді роки сконструював велику багатозарядну рушницю (хотів подарувати королю Густаву Адольфу, але смерть останнього перешкодила цьому відбутися), пізніше – астрономічний годинник для собору в Вестеросі, а також написав підручник „Арифметика”. Найцікавішими є його повітроплавальні досліди. В реєстрі церковних службовців єпархії Вестероса, складеному Мунктелем в 1843 р., записано: „Він [М. Бьоркстадіус] також зробив для себе крила і літав, але упав і зламав ногу”. Натомість будь-які літальні експерименти в середньовічній Європі не заохочувалися, більше того – сприймалися як злочинні дії проти віри. Тому під час наукової революції завдяки невтомній творчій енергії окремих ентузіастів закладався лише хисткий теоретичний фундамент до майбутньої повітроплавальної ери людської історії.

У XVII ст. було здійснено величезну роботу у сфері наукового мислення i пізнання законів природи, зроблено великий внесок у становлення таких наук, як біологія, фізика, математика. Розвивався раціональний спосіб пізнання. Вci раціональні висновки повинні спиратися на досвід, факт, йти від реального світу речей – стверджували вчені XVII ст. Значні досягнення мали астрономія та медицина. Справу Ніколая Коперніка та Джордано Бруно продовжили Іоганн Кеплер, Галілео Галілей, засновник класичної механікиi винахідник оптичної призмиІсаак Ньютон та інші. Англійським експериментатором Робертом Гуком, який претендував поряд з І. Ньютоном на першість відкриття закону тяжіння і чиє ім'я носить закон пружності, було сконструйовано один з перших мікроскопівi відкрито біологічну (рослинну) клітину; низку важливих відкриттів у різних галузях було зроблено Хрістіаном Гюйгенсом, Антоні ван Левенгуком та багатьма іншими експериментаторами. Поряд з тим для XVII ст. характерним лишалося захоплення науковців містицизмом.

Наукова революція XVII ст. підготовила ґрунт для майбутнього епохального науково-технічного прогресу. Характерним для даного періоду було урізноманітнення технічних напрямків: з’явилося значно більше модифікацій машин, апаратів, приладів. Науково-технічний прогрес набув безповоротного характеру.

1. Коли і ким до наукового лексікону було введено термін „наукова революція”? 2. Як називається утопія Ф. Бекона і які ідеї щодо науки і нуковців у ній висловлено? 3. Охарактеризуйте основні погляди щодо науки Р. Декарта. 4. Назвіть основні наукові відкриття здійсненні у ХУІІ столітті. 5. Охаректиризуйте розвиток техніки у ХУІІ столітті.

Лекція 8.

Дата добавления: 2016-01-05; просмотров: 20; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 14 15 16 17 181920 21 22 23 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!