ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ РЕФЕРЕНДУМІВ.
Референдум і політична система суспільства. Багато авторів, що займаються проблематикою референдумів зауважують, що не можна однозначно відповісти на запитання, чому в одних країнах вони часто використовуються, а в інших взагалі не застосовуються або застосовуються дуже рідко. Ускладнює це без сумніву прогнозування політичного розвитку. По-перше, слід звернути увагу на відсутність кореляції частоти застосування референдумів з традицією їх застосування. Перед Другою світовою війною референдуми були рідкісною інституцією. Після 1900 р. в Західній Європі, не рахуючи Швейцарії, організовано 19 референдумів, в тому числі в наступних країнах: Німеччина (6 разів), Норвегія (4), Данія (3), Італія (2), Швеція, Австрія, Фінляндія, Ірландія (по 1). Після Другої світової війни держави, які найчастіше застосовували процедуру референдумів (Німеччина та Норвегія), припинили цю практику. У Ірландії, Данії, Італії і Швеції кількість референдумів після Другої світової війни зросла. У Австрії та Фінляндії збереглася вона на низькому рівні. Крім того жодного разу не застосовувано референдуму в Бельгії, Голландії, Великобританії та Франції. Перших три належать до числа держав, які трактують референдуми надалі як виняткову інституцію. Натомість Франція часів IV та V Республік, належать до числа країн, що застосовують його найчастіше. У цій ситуації звернення до традицій, особливо передвоєнних, не може бути підставою для прогнозування майбутнього інститут референдуму загалом. По-друге, частота застосування референдумів негативно корелювалась з рівнем задоволення громадян станом демократії у власних державах. Під кінець 80-х найбільше задоволення з функціонування механізмів демократії висловлювали мешканці Люксембургу (80 %), ФРН (78 %), Данії (69,1 %), Голландії (63,7 % ), Португалії (63 %) та Великобританії (61,35 %). У цій групі держав, за винятком Данії, референдуми взагалі не застосовувалися (Люксембург, Німеччина, Португалія, Голландія), або проводилися лише один раз (Великобританія). Загалом найменш задоволеними власною демократією були мешканці Італії (30,7 %), Іспанії (53 %), Франції (55,6 %), Ірландії (57,9 %) та Бельгії (57,5 %). За винятком Бельгії, інші держави належать до тих країн у яких референдум застосовується найчастіше. Як видно, розширення можливостей безпосереднього прийняття рішень про важливі суспільні проблеми не повинно означати ані зростання прихильності до демократії, чи задоволення з її поглиблення. Є це обставиною, яку недооцінюють прихильники демократії участі. Можна однак припустити, що в державах, в яких рівень соціального задоволення функціонуванням демократії є нижчим, правдоподібність розв’язання контраверсійних соціальних проблем шляхом проведення референдуму буде вищою. По-третє, відповідаючи на запитання, чому в одній державі референдуми часто проводяться, а в інших рідко чи взагалі не проводяться, належить звернути увагу на те, що дане явище не корелюється з моделями демократії, в рамках яких відбуваються референдуми. Загалом не прослідковується зв’язок між президентською та парламентською формою правління і частотою застосування референдумів. Зростання держав, які застосовують більше чи менше референдуми переважають парламентські демократії, але в їх числі знаходимо квазіпрезидентську V Республіку у Франції. Одночасно у групі держав, які не застосовують референдумів знаходяться держави як з президентською формою правління (Фінляндія (до 1994 р)., Ісландія, Португалія так і “чисто парламентська” Голландія. Референдум також не є виразом консенсусної чи мажоритарної моделі демократії. До держав, що найчастіше застосовують референдуми належать Швейцарія, яка найближче до консенсусної моделі демократії та Нова Зеландія, яка є “найчистішим” прикладом вестмінстерської моделі демократії. Жодного разу не застосовувалась процедура загального голосування в “консенсусній” Голландії чи в “змішаних” США. Один лише раз відбувся референдум у “вестмінстерській” Великобританії. Очевидно, що референдуми застосовуються в обох моделях демократії і не є виразником жодної з них. Відмінність між вестмінстерською та консенсусною моделлю демократії має значення, коли аналізуємо політичні наслідки референдуму. Логічно аналізуючи, дана інституція більш прихильна до першої моделі, оскільки полягає на прийнятті рішення в суперечливому питанні більшою кількістю громадян. Таким чином підтверджується одна з рис вестмінстерської моделі, яка полягає на тому, що народ може ідентифікувати з арифметичною більшістю виборців. Більше того, рішення референдуму не залишає місця на дискусії та компроміси, які характеризують консенсуалізм. Для нього референдум є чинником дисфункціональним: послаблює він значення домовленостей між політичними партіями та групами інтересу і, як це підтверджує приклад Швейцарії, заперечує раніше досягнуті домовленості між групами еліти. Старанний і всебічно підготовлений проект рішення може бути відхилений загальним голосуванням, що означає, що зусилля затрачені на здобуття компромісу стають марними. Інакше в вестмінстерській моделі: загальне голосування є тут додатковою конфронтацією прихильників уряду з політичною опозицією.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Політичні наслідки референдумів. Політичні наслідки референдуму насамперед залежать від того в чиїх руках знаходиться фактична ініціатива його проведення. Виділяючи випадки, коли обов’язок підготовки питань до референдуму випливає з конституції (найчастіше стосовно принципових засад політичного ладу чи, як в Данії, зміни меж виборчого віку), вирізняємо референдуми контрольовані – такі, що ініціюються правлячими політичними інституціями (президентом, парламентом, урядом) інеконтрольовані – такі, що ініціюються парламентською меншістю. У першому випадку, загальне голосування є додатковим підтвердженням популярності правлячої команди чи її лідера і несе з собою ризик поразки, що може зумовити відставку глави держави (де Голь в 1969 р.), глави уряду (Франція – 2005) чи уряду (Швеція – 1957, Норвегія – 1972). Такий результат референдуму, який не може передбачити правляча політична сила, зумовлений тим фактом, що виборці хоча й підтримали політичну програму даної партії, можуть мати іншу думку стосовно питання, що виноситься на референдум. У другому випадку опозиція отримує можливість мобілізації суспільної підтримки на користь власних проектів розв’язання даної проблеми (ініціатива позитивна) або проти запропонованих ініціатив правлячих політичних сил (ініціатива негативна). Прикладом негативної ініціативи може бути референдум в Італії у 1974 р. ініційований радикально правим католицьким угрупованням з метою відміни закону, що дозволяв цивільне розірвання шлюбів. Зумовило це великі складнощі для правлячих християнських-демократів, які змушені були вибирати між підтримкою ортодоксальних вимог ініціаторів референдуму і політичним прагматизмом. У цій ситуації зайняли вони позицію проти проведення референдуму. Італійський приклад скеровує нашу увагу в сторону стратегії політичних партій, який трактується як чинник, який визначає частоту проведення референдумів. За винятком Франції, де ініціатива проведення референдуму може належати президенту, який є понад партіями, у решті західноєвропейських демократій ініціаторами чи противниками проведення референдумів виступають політичні партії. Від обрахованого ними балансу втрат чи здобутків, рівня зовнішніх конфліктів, можливості послаблення політичних конкурентів, перспектив консолідації громадської думки і т. п залежить ставлення партій до його проведення. Референдум є інструментом, що слугує більшою мірою політичним партіям ніж самим виборцям, які у ході його проведення значною мірою керуються симпатіями до учасників політичного конфлікту.
Референдум та політичні партії. Як видно, поширення практики звернення до референдумів спричиняє численні політичні наслідки. Стосуються вони як виборців (можливість безпосереднього висловлювання в спірних питаннях) так і самої політичної системи (модифікація механізмів прийняття рішень). Однак особливе значення має референдум для політичних партій. Ті, які при владі, отримують можливість додаткової легітимації своєї політики (так наприклад сталося стосовно політичних реформ А. Соареша в Іспанії в 1976 р.) і прийняття додаткових умов щодо їх реалізації. Коли предметом референдуму є контраверсійні питання, які зумовлюють поділи всередині самої партії, має вона можливість перенесення тягар прийняття рішення на плечі самих виборців. Коли правляча партія сама поділена навколо питання, що виноситься на референдум, може вона в такий спосіб змобілізувати власних членів до узгодженої діяльності. Якщо вона монолітна то стоїть перед меншою небезпекою програшу загального голосування. Меншими є ризики від проведення референдуму для опозиції, яка в такий спосіб може й здобути влади. У кожному однак випадку політичні партії на практиці здійснюють підрахунок втрат та здобутків, керуючись при цьому не абстрактним добром народу, а власними партійними інтересами. Аналіз стратегії політичних партій відносно референдуму дозволяє зробити певні узагальнення. По-перше, якщо існує можливість розв’язання конкретного питання даною партією шляхом парламентських дебатів, то правдоподібно, що буде вона виступати проти загального голосування, хоча б з огляду на кошти. Сильним негативним стимулом голосування є також такі чинники як: можливість програти вибори, що показують соціологічні дослідження стану громадської думки, загроза виникнення внутріпартійних поділів чи переваги, які можуть отримати від всезагального голосування політичні противники. І навпаки, стимулами, що зумовлюють підтримку референдуму є слабі шанси отримати підтримку відповідного рішення на парламентському рівні, сильні внутріпартійні протиріччя, перспектива отримання перемоги в загальному голосуванні, а також можливість виникнення конфлікту серед політичних сил, які виступають противниками проведення референдуму. Правдоподібність звернення до інституту референдуму можна визначити за її функціональністю чи дисфункціональністю для інтересів політичних партій, які стараються до отримання та зміцнення актуальної політичної позиції. У багатьох випадках референдум стає владою негативною, яка дозволяє блокувати ініціативи політичних партій, через те його значення як інструменту “позитивної політичної партисіпітації” є мінімізоване. Більшість політичних партій негативно ставляться до референдуму. Однак при цьому слід мати на увазі, що розширення процедури загального голосування не витісняє традиційних інститутів представницької демократії з політичного життя. Деякі референдуми (особливо “екологічні”) скликаються лише для того, щоб протиставитися урядовим ініціативам, як наприклад серія трьох голосувань у квітні 1990 р. зумовлена протистоянням проти будівництва автострад. Часто виявляється також конфлікт між інноваційністю політичних еліт і консерватизмом електорату, який наприклад лише з 1971 р. уможливив визнання виборчих прав жінкам. Все це зумовлює обережність в оцінці референдуму “як найкращого виразу демократії”.Однак, аналіз практики використання інституції референдуму в сучасних демократіях приводить до твердження, що дана інституція користується зростанням інтересу як зі сторони виборців так і політичних партій. Про популярність референдуму серед громадян стверджує між іншим фреквенція в сучасних голосуваннях. На противагу до виборчої фреквенції, має вона тенденцію до зростання і доводить, що громадська думка піддається мобілізаційним впливам. Так наприклад у референдумах, які стосуються політичної реформи, здійснена в Італії в 1993 р. фреквенція становила 77 % і була на 14,5 % вища ніж на попередньому референдумі, хоч і дещо нижча ніж у виборах 1992 р. У серії референдумів здійснених в 1994 р. у справі приналежності до Європейського Союзу фреквенція перевищила рівень участі в останніх виборах. Було це особливо очевидно у Норвегії, де проблема співпраці з Євросоюзом викликала найглибший конфлікт. У референдумі взяло участь 89 % виборців, в той час як в останніх парламентських виборах в 1993 р. лише 75,9 %. У Австрії в референдумі приймало участь 82 % (у виборах з 1994 – 78 %), натомість у Фінляндії – 74 % (у виборах з 1991 і 1995 – 72 %). Єдине в Швеції рівень участі в загальному голосуванні був нижчим (83 %) ніж у виборах до парламенту з 1994 р. (87 %). Загалом для швейцарських референдумів характерним є досить низький рівень фреквенції, хоча деякі питання, як наприклад, ліквідація армії, що було предметом голосування в 1989 р. привело до виборчих урн близько 70 % виборців.
Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”. Прийнятий 3 липня 1991 р. і складається з 6 глав та 46 статей, які визначають суть та порядок проведення всеукраїнських та місцевих референдумів. Закон визначає, що референдуми проводяться “з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами й є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення”. Предметом всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень, прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень, прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом республіканського референдуму (Республіки Крим) референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання Республіки Крим. Предметом місцевого референдуму може бути прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України, місцеві референдуми – відповідними місцевими Радами народних депутатів, а також на вимогу громадян України. Закони, інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом мають вищу юридичну силу й не потребують будь-якого затвердження державними органами. Закон також визначає правові наслідки дорадчого опитування (консультативного референдуму). “Якщо проекти законів, інших рішень Верховної Ради України або рішень місцевої Ради народних депутатів не відповідають результатам всеукраїнського або відповідного місцевого дорадчого опитування,- зазначається у Законі,- то, такі закони, рішення можуть бути прийняті лише більшістю не менш як двох третин від загальної кількості народних депутатів України або депутатів місцевої Ради”. Повний текст закону опубліковано у “Відомостях Верховної Ради України”, 1991, № 3, ст. 443.
Література:
Абросимова Е. Б. Принятие и изменение Основного закона: из мирового опыта конституционных процедур // Конституционный вестник, 1991, № 8.
Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001.
Геттінг Д. Елементи прямої демократії: плебісцити // Складові демократії / За ред. Д. Геттінг, В.-Д. Міхаелі.- К., с. 28- 29.
Дмитриев Ю. А., Комаров В. В. Референдум в системе народовластия.- Смоленск, 1996.
Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права. Матеріали Венеціанської Комісії, органів Ради: пер. з англ. / За ред. Ю. Ключковського. Вид. 2-е, випр. і доповн.- К., 2009, Керівні принципи для конституційних референдумів на національному рівні, 262-268, Кодекс належної практики щодо референдумів, с. 268-290, Резолюція ПАРЄ “Про Кодекс належної практики щодо референдумів”, c. 467-468, Декларація Комітету Міністрів Ради Європи ”Про Кодекс належної практики щодо референдумів”, c. 493-494
Закон України ”Про всеукраїнський та місцеві референдуми” // Відомості Верховної Ради України, 1991, № 3, ст. 443.
Зєльонка Я. Нові інститути у старому Східному блоці // Глобальне відродження демократії / За заг. ред. Л. Раймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 271-288.
Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз / Пер. з фр. В. Ховхун- К., 1996.
Книгін К. Реалізація народного волевиявлення, вираженого в рішеннях всеукраїнських референдумів: окремі проблеми // Право України, 2003, № 8.
Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії і практики / За ред. Погорілка В. Ф.- К.: Інститут держави і права ім.. В. М. Корецького НАН України, 2001.
Кривенко Л. Референдум. Наближення до горизонту // Віче, 2004, № 11.
Крупчан О. Референдум: світовий досвід і сьогодення України // Право України, 2003, № 8.
Конституции государств Европейского Союза.- М., 1999.
Конституции государств Центральной и Восточной Европы / Ред. Н. В. Варламова.- М., 1997.
Конституции зарубежных государств. Учебн. Пособие.- М., 1989.
Лоуренс ЛеДюк. Учасницька демократія: референдуми у теорії та на практиці.- Харків, 2002.
Паламарчук М. Всеукраїнський референдум у політичній системі України // Право України, 2005, № 5.
Референдуми // Основи демократії. Посібник / За заг. Ред. А.Колодій.- Львів., 2009, c. 491-492.
Рябець М. М., Шевченко В. Г., Вовк О. Н. Фінансування виборів і референдумів за рахунок коштів державного бюджету: правове регулювання і практика // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001, с.184-211.
Рябов С. Політичні вибори. Навчальний посібник.- К., 1998.
Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн.- К., 1997.
Шаповал В. М. Основний Закон України і референдум: до питання про стабільність Конституції // Право України, 2000, № 2.
Шведа Ю. Референдум як політичний інститут в умовах сучасної демократії // Політичний менеджмент, 2007, № 4, с. 112-124.
Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.
Democracy in Developing Countries / Ed. by Diamond L., Plattner M.: Boulder, 1988.
Di Palma G. To Craft Democracies. An Essay on Democratic Transitions.- Berkeley: University of California Press, 1990.
Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.
Hertz J. From Dictatorship to Democracy.- Westport, Connecticut: Greenwood Press, 1982.
Huntington S. Political Order in Changing Societies.- New Haven: Yale University Press, 1968.
Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.
O’Donnell G., Schmitter C., Whitehead L. Transitions from Authoritarian Rule.- Baltimore: The Johns Hopkings University Press, 1986.
Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.
Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Навчально-методична :
Бебик В . М . Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Виборчий процес, с. 296-300.
Білоус А. О. Парламент України: розташування сил. Виборчі системи: світ і Україна.- К., 1995.
Кондорсе. Про вибори.- Львів, 2004.
Конституции зарубежных государств. Учебн. Пособие.- М.: Международные отношения.- 1989.
Лисовский С. Ф., Евстафьев В. А. Избирательные технологии. История, теория, практика. Учебное пособие для кандидатов и избирателей.- М., 2000.
Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.
Маклаков В. Избирательное право стран-членов Европейского сообщества.- М., 1992.
Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р.Партологія.- К., 2006, Фінансування політичних партій, с. 320-351.
Основи демократії. Посібник / За заг. ред. А.Колодій.- Львів, 2009, Вибори та демократія, с. 483-509.
Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. Ч. 2: Політичні процеси, системи та інститути.- Львів, 1997, Вибори як визначальна характеристика ліберального та демократичного режимів, с. 110-120.
Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. Навчальний посібник.- К., 2002, Виборча система, с.131-140.
Рейнолдс Е., Рейллі Б. та ін. Посібник з розробки виборчих систем. - К., 2003.
Рябов С. Політичні вибори. Навчальний посібник.- К., 1998.
Скрипкина Ж. Б. Избирательные системы и технологии: Учебн. Пособие.- М., 2007.
Сморгунов Л. В. Сравнительная политология: Теория и методология измерения демократии.- СПб., 1999, Избирательные системы и демократия, с. 214-231.
Сравнительное избирательное право: Учебное пособие.- М., 2003.
Сучасний виборчий PR: Навч. Посібник / Кер. авт. колективу В. В. Лісничий.- К., 2004, Вибори та виборчі системи, с. 36-52.
Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства: Навчальний посібник.- К., 2006, Основні особливості виборчого процесу, с. 84-101.
Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн.- К., 1997.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 190; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!