ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ.
Традиційно аналіз наслідків, до яких призводять виборчі системи за умов демократії, зосереджувався на двох центральних об’єктах політичної інженерії, а саме на впливі виборчої системи на кількість партій і її впливі на політичну стабільність держави. Досі політологи не можуть встановити чіткий причинно-наслідковий зв’язок між цими факторами. Виборча система також впливає на формування уряду. Погляд на наслідки дії виборчої системи, яка дозволяє виборцям обирати як між кандидатами, так і між партіями, дає великий простір для порівняльного аналізу. Ірландія, Італія та Японія становлять чудовий предмет для дослідження наслідків дії різних виборчих систем єдиною спільною рисою яких є те, що ці системи передбачають вибір кандидата. Виборча система також відіграє важливу роль у заохоченні або боротьбі проти блоків чи інших форм міжпартійної співпраці. Річ у тім, що успіх партії за системи з повторним голосуванням залежить не тільки від числа одержаних голосів та їх географічного розподілу, а й від спроможності партії підтримувати ефективний блок з іншими силами. Інші пропорційні системи надали виборцеві ще більші можливості надавати перевагу коаліціям. Виборчі системи можуть справляти вплив і на стратегію виборчих кампаній. Там, де виборча система припускає боротьбу між кандидатами всередині партії, а не тільки на міжпартійному рівні, роль централізованої виборчої кампанії зменшується адекватно накалу цієї боротьби. Навпаки ж, системи з жорсткими списками сприяють піднесенню ролі саме партійної кампанії. З іншого боку, система відносної більшості може спонукати партії до боротьби за виборця у політичному центрі. Проте це може трапитися лише там, де основні надходження мають більше соціально-економічний, ніж територіальний, характер. Виборчі системи можуть також значно вплинути на відносини між обранцями та їх виборцями. За систем з партійними списками, де голосування відбувається не за конкретного кандидата, ці відносини є найменш помітними. За таких систем, як зазначав М. Дюверже, ”парламентарі обираються внутрішніми колами; тут партія становить закритий виборчий округ”. Нарешті, мають бути розглянуті впливи виборчої системи на політичний кадровий добір. Так, за систем пропорційного представництва більш високим є рівень представництва жінок. За системи партійного списку частка жінок у законодавчому органі є помітно більшою, ніж за системи відносної більшості, водночас при використанні альтернативної системи багатомандатного округу ця частка є найбільшою. Тож якщо аналіз політичних наслідків застосування виборчих систем претендує на комплексність і повноту, у ньому має бути досліджений вплив розгляданих виборчих систем за ознаками: 1. Стабільність політичної системи, 2. Кількість партій, 3. Сутність партій: а) рівень партійної єдності та дисципліни, б) партійні альянси та інші методи співпраці партій, 4. Зв’язок між депутатами і виборцями, 5. Стратегію виборчих кампаній, 6. Політичний кадровий добір. Головний і очевидний результат такого аналізу полягає в осягненні міри впливу традицій політичного життя даної країни на функціонування діючої у ній виборчої системи. В умовах різних країн, ба навіть у різні періоди історії однієї країни, результати застосування конкретної виборчої системи можуть бути дуже різними. Так, застосування у Великобританії системи відносної більшості у міжвоєнний період та наступні після 1945 р. двадцять років пов’язувалося з прагненням одержати поміркований уряд, але ця система перетворилася на об’єкт критики як дестабілізуючий фактор і одна з причин економічного спаду у країні. Завдяки цій системі поляризація канадського представницького органу є значно більшою, ніж реальна поляризація у самій країні. Насправді двопартійна боротьба притаманна політичному життю не Великобританії чи Нової Зеландії, а Австралії – країні, яка застосовує систему альтернативного голосування. Проте, очевидно, що як система відносної більшості, так і мажоритарна система ніколи не діятимуть добре у неоднорідних у ідеологічному або етнічному плані суспільствах, де кожна сторона протистояння зі страхом дивиться на можливі наслідки одержання контролю над владою її опонентом. З огляду на це зрозуміло чому паростки пропорційного представництва з’явились в етнічно неоднорідних суспільствах. Спроможність пояснити сталість західноєвропейських політичних угруповань є чи не найбільшою перевагою того, що називається соціологічним підходом до аналізу виборчих систем. Однак шляхом розгляду самих лише соціальних факторів дуже важко пояснити успіх партій, у якому вирішальну роль відігравала прихильність людей до харизматичних лідерів. Соціологічні теорії партійних систем значно краще пояснюють сталість цих систем, ніж їх змінність. Отже, партійну систему не можна назвати простим відображенням існуючих у суспільстві соціальних суперечностей. Але в усякому разі соціальний аспект не можна недооцінювати, оскільки нічого у житті суспільства не відбувається у соціальному вакуумі. Як бачимо, зв’язок між виборчою і партійною системами та процесом соціальних змін є обопільним та комплексним. Його не можна визначити за допомогою законів науки, чи будуть вони математичні, інституційні чи соціологічні. Осягнення виборчих систем повинне грунтуватися на розумінні історичного розвитку суспільства, яке, у свою чергу, зазнає великого впливу політичного вибору. Сучасні дослідження виборчих та партійних систем зосереджуються більшою мірою на пошуку унікальних конкретних рис кожного суспільства, ніж на виробленні узагальнень, які урівнюють історичний досвід різних країн. Кожна виборча система сконструйована таким чином, щоб забезпечити: формування виборного органу, який відповідає настроям виборців; забезпечує формування уряду, який відповідає бажанням виборців, сформованих на основі відповідного розкладу голосів; стабільність та тривалість існування уряду; добір таких людей, особисті якості яких кваліфікуються як здатність до реалізації завдань, що ставляться перед виборним органом та урядом. Виборчі системи, їх типи, організація виборчих кампаній, проблеми фінансування і особливо політичні наслідки використання різних виборчих систем викликають зацікавлення широкого кола дослідників. Адже при розподілі місць у законодавчому органі країни на основі голосів, відданих на загальних зборах, обраний варіант виборчої системи може мати вирішальне значення для того, кого буде обрано і яка партія прийде до влади. Навіть при абсолютно однаковій кількості голосів, відданих за партії, одна виборча система вестиме до створення коаліційного уряду, а інша дасть одній партії змогу сформувати більшість і взяти владу в свої руки. Різні виборчі системи можуть дати абсолютно різні результати при однакових результатах голосування. У генеральному зіставленні двох типів систем їх оцінка може бути зведена до дихотомії у оцінці: максимально пропорційне представництво партій у парламенті, або сильний, стабільний, а відповідно і ефективний уряд. Двопартійна система сприяє стабільності уряду і здатності приймати рішення, а також періодичним змінам влади. Багатопартійність, з іншого боку, позитивно корелюється з минущими урядами, періодами, коли головна посада виконавчої влади залишається незайнятою, із періодичними виборами та тривалим перебуванням при владі визначеної групи ключових політичних діячів. Чим більше партій має країна, тим більшою є частота тих феноменів. Коли уряд спирається на гомогенну більшість, він залишається при владі протягом встановленого мандатом терміну (стабільність); може реалізовувати свою програму (ефективність); і, очевидно, за умови нерішучих дій, він втрачає владу на користь сильної та згуртованої опозиції (зміна влади). Навпаки ж, коаліційні уряди, такі поширені у системах пропорційного представництва, часто не можуть подолати випадки серйозної незгоди щодо тих чи інших конкретних заходів (нестабільність); потребують величезних обсягів часу для побудови нових коаліцій (відсутність виконавчої влади); і, коли занепадають, вони проводять нові вибори, які, в основному, повертають тих самих осіб (незмінність). Ґрунтовні дослідження показують, що виборча система також здатна впливати на партійну систему через свій вплив на внутрішньопартійну єдність і партійну дисципліну, оскільки окремі виборчі системи заохочують фракціоналізм, при якому одне крило партії веде постійні суперечки з іншими, а інші сприяють встановленню злагоди між різними політичними партіями і згладжують розбіжності. Виборчі системи також можуть впливати на поведінку політичних еліт, допомагаючи таким чином визначити загальний політичний клімат; вони можуть заохочувати чи загальмовувати утворення альянсів між партіями. Виборчі системи можуть стимулювати партії й блоки до залучення широкого загалу і узгодження протиріч чи навпаки – до представництва вузьких інтересів і збереження національних і родових зв’язків. Так виборчі системи, які дають виборцю більше одного голосу або дозволяють виборцеві віддавати свій голос за кандидатів у порядку переваг (преференційна система), дають виборцям змогу переступати через встановлені суспільні бар’єри. Наприклад, в умовах встановленої в Йорданії у 1989 р. виборчої системи виборець мусульманин міг віддати два з трьох своїх голосів за ісламських кандидатів, а останній голос – за незалежного християнського кандидата. У надзвичайно етнічно подрібненій Папуа-Новій Гвінеї у 60-70-их рр. ХХ ст., виборці могли вказувати кандидатів у бюлетені списком в порядку віддання переваги, що спонукало кандидатів і різні групи об’єднуватися й створювати виборчі альянси. Після відмови від такої системи голосування, окремі групи вже не мали стимулу діяти спільно і їхня поведінка відповідно стала більш закритою. Крім того, якщо виборча система не вважається справедливою і не дає опозиції відчуття, що у неї є шанси виграти вибори, то така система можу спонукати “аутсайдерів” до діяльності поза системою і використання недемократичних, конфронтаційних і навіть насильницьких методів. Так у 1992 р. у Монголії система представницького голосування, дала змогу правлячій Монгольській народно-революційній партії отримати 92 % місць, отримавши лише 57 % голосів. Багато хто вважав таку ситуацію не лише несправедливою, але й небезпечною для демократичної держави, і як наслідок виборчу систему було змінено до виборів 1996 р. Герменс стверджував, що система пропорційного представництва обов’язково призводить до урядової нестабільності та політичного екстремізму, тоді як забезпечити реалізацію демократичних принципів спроможна сама лише система відносної більшості. Відомий французький соціолог Дюверже розробив наукову концепцію взаємозв’язку партійних та виборчих систем. На його думку, зміст цієї залежності проявляється у трьох сформульованих ним законах, які отримали в політологічній науці назву соціологічних законів Дюверже. Згодом Лейпхарт уточнює, що залежність між партійною та виборчою системами є взаємною. Приміром, вибори, які здійснюються на основі принципу більшості сприяють виникненню двопартійної системи; однак й існування двопартійності сприяє збереженню мажоритарного принципу, який дає переваги двом найбільшим політичним партіям від яких вони ніколи не відмовляться. “Якщо при запровадженні демократичного політичного ладу,- пише вчений,- хочуть сприяти утвердженню в ньому рис, характерних для мажоритарного його типу (принцип більшості, двопартійна система та сильний, однопартійний кабінет) або ж, навпаки, для консенсусного його типу (пропорційне представництво, багатопартійність і більш сильний законодавчий орган), то найдоцільнішим способом досягнення цього є вибір відповідної виборчої системи.” Проте ані Дюверже ані Герменс не спромоглися врахувати всю комплексність та різнобарвність демократичних систем. Насправді, узагальнення і Герменса і Дюверже спираються на досвід окремо взятих країн. Герменс надав форму універсальної теорії процесам, що відбувалися у антинацистський веймарський період у Німеччині, а Дюверже, шукаючи вихід з перманентної нестабільності політичної системи Франції з її неорганізованими партіями та безпорадними урядовцями, вбачав у виборчій системі Великобританії необхідний інструмент вироблення у Франції двопартійної системи та правил політичної відповідальності. Однак не слід переоцінювати вплив виборчих систем на процес формування партійних систем. Нові теорії, зокрема розроблені Ліпсоном, Грумом та Рокканом, полягають в тому, що розвиток партійної системи залежить ні від виборчої системи, ні від якогось іншого інституційного фактора: він залежить від кількості та характеру суперечностей, притаманних індустріальному суспільству – соціологічні, соціально-економічні, мовні, релігійні, етнічні та територіальні – постали ще до приходу явища загальних виборів. Якщо суспільство містить у собі значну кількість соціальних протиріч, багатопартійна система розвинеться у ньому навіть за умов застосування мажоритарної виборчої системи чи системи відносної більшості. У країнах континентальної Європи впровадження пропорційного представництва відбувалось вже після утвердження багатопартійної системи. Тому існуючий зв’язок між системою пропорційного представництва та багатопартійною системою має пояснюватись не лише виборчою системою, але й соціально-політичними факторами. Отже, партійна система являє собою відображення основних соціальних суперечностей. Колись створені партії розвивають свою власну внутрішню структуру і добиваються тривалої лояльності своїх прихильників. Виборчі системи можуть прискорити або сповільнити створення партій, але раз вона вже виникла й вкоренилася в політичній системі, дуже складно змінити її спрямованість та характер шляхом змін умов електоральної агрегації. У дійсності немає сенсу розглядати виборчі системи як незалежні, а партійні системи як залежні величини. Жодна нова партія не знайде свого місця у політичній системі країни, якщо вона не відповідає реальним соціальним факторам, тобто фрагментації даного суспільства; тому-то існуючі суспільні суперечності найефективніше запобігають появі штучних партій. Партійні системи будуть здійснювати вирішальний вплив на виборче законодавство і обирати такі системи агрегації, які будуть сприяти зміцненню позицій партії, або шляхом збільшення свого представництва, або шляхом встановлення виборчого бар’єру. Проте соціологічний підхід не може бути сприйнятий як метод остаточного аналізу взаємозв’язку між партійною та виборчою системами. Наприклад, шляхом розгляду самих лише соціальних факторів дуже важко пояснити успіх партій, у якому вирішальну роль відігравала прихильність людей до харизматичних лідерів. Тому партійну систему не можна назвати простим відображенням існуючим у суспільстві соціальних суперечностей. Але в усякому разі соціальний аспект не можна недооцінювати, а тим більше відкидати, оскільки нічого у житті суспільства не відбувається у соціальному вакуумі. Зв’язок між виборчими і партійними системами та процесом соціальних змін є обопільним і комплексним. Осягнення виборчих систем мусить грунтуватись на розумінні історичного розвитку суспільства, яке у свою чергу, зазнає великого впливу політичного вибору. Зміна виборчих систем протягом всієї історії виборів спричинювалась ні чим іншим, як відповідними інтересами партій. Виборча система також впливає на формування уряду. Система відносної більшості є найсприятливішою для утворення однопартійної абсолютної більшості. Проте більшість країн Європи не мають змоги поєднувати простий біполярний вибір з існуючими у них політичними суперечностями. Адже будь-яке розмежування суспільства – на релігійній, територіальній, мовній чи класовій основі – створює родючий грунт для появи нових і, що найголовніше, конкурентних партій. Як правило, уряд у Великобританії контролюють почергово дві партії. Взагалі ж, з 1945 р. однопартійне домінування стало нормою для країн Заходу. Виборча система сама не може розв’язати проблему всебічного забезпечення прав меншості в умовах демократії, що базується на правлінні більшості. Природно, створення уряду більшості означає, що меншість повинна поступитись. Вона може сподіватись на певний доступ до важелів управління як потенційний партнер по урядовій коаліції лише в умовах сталої фрагментації суспільства, яку ми можемо спостерігати в США. Проте лише у випадку двопартійних чи двоблокових партійних систем результат голосування визначає те, хто здійснюватиме управління, а хто залишиться в опозиції. В умовах, коли в парламенті представлені більше ніж дві партії, а жодна з них не домінує, формування коаліції, а відтак і формування уряду є більшою мірою результатом міжпартійних домовленостей ніж безпосереднім результатом вибору електорату. Можна однак зазначити, що вибори, здійснюючи функцію залучення до управління, одночасно є і способом забезпечення політичної відповідальності. Однак тут слід зробити застереження, що самі виборці не здійснюють безпосереднього впливу на форму парламентської коаліції в багатопартійних системах; не впливають безпосередньо на форму партійного кабінету (уряд може, наприклад бути сформований партіями меншості чи його може сформувати коаліція, яка склалася поза баченням і візією виборців). Крім того вибори не забезпечують автоматичного співпадіння рішень, які приймаються на парламентській та урядовій арені з фактичними преференціями виборців. Підставовою функцією виборів є репрезентація на парламентарній арені політичних та особистих преференцій виборців, а також залучення до політичної діяльності тих політичних сил, які роблять це на думку виборців максимально ефективно. Ефективність політичної діяльності означає: здатність формування уряду, який володіє суттєвою парламентською підтримкою та чіткість в легіслаційному поступі. Встановлені одного разу правила, що регулюють виборчий процес, закріплюються за інерцією власної дії. Надалі вони застосовуються за таких обставин, які просто неможливо передбачити і врахувати на впровадження цих правил. Погляд на наслідки дії виборчої системи, яка дозволяє виборцям обирати як між кандидатами, так і між партіями, дає великий простір для порівняльного аналізу. Ірландія, Італія та Японія становлять чудовий предмет для дослідження наслідків дії різних виборчих систем, єдиною спільною рисою яких є те, що ці системи передбачають вибір кандидата. Виборча система також відіграє важливу роль у заохоченні або боротьбі проти блоків чи інших форм міжпартійної співпраці. Історія Франції з 1945 р. показує, що система з повторним голосуванням створила стабільних виборчих блоків більше, ніж це міг зробити партійний список пропорційного представництва. Річ у тім, що успіх партії за системи з повторним голосуванням залежить не тільки від числа одержаних голосів та їх географічного розподілу, а й від спроможності партії підтримувати ефективний блок з іншими силами. Інші пропорційні системи надали виборцеві ще більші, ніж у французькій Четвертій Республіці, можливості надавати перевагу коаліціям. У Німеччині виборці могли виявляти свою підтримку блоку Соціал-демократичної та Християнсько-демократичної партій, віддаючи голоси в окружному бюлетені за кандидата від СДП, а у партійному списку – за ХДП; у Ірландії ж єдине голосування з голосами, що передаються уможливило для виборців надання підтримки чи відмову у ній коаліції. Виборчі системи можуть справляти вплив і на стратегію виборчих кампаній. Там, де виборча система припускає боротьбу між кандидатами всередині партії, а не тільки на міжпартійному рівні, роль централізованої виборчої кампанії зменшуються адекватно накалу цієї боротьби. Системи з жорсткими списками, навпаки сприяють піднесенню ролі саме партійної кампанії. З іншого боку, система відносної більшості може спонукати партії до боротьби за виборця. Проте це може трапитися лише там, де основні розходження мають більше соціально-економічний, ніж територіальний, характер. У підсумку можна стверджувати, що засадничі та взаємно пов’язані між собою політичні наслідки, спільні для всіх виборчих систем, є наступними: ефект диспропорційності, який означає загальну надпрезентацію сильних партій і підпрезентацію слабих партій; зменшення ефективної кількості партій (редукцію), репрезентованих на парламентській арені відносно ефективної кількості партій, які приймають участь у виборах; формування, за незначними винятками, штучної більшості, тобто такої, яка не базується на беззастережній більшості отриманих голосів. Всі ці тенденції проявляються переважно у виборчих системах, які засновані на формулах звичайної та абсолютної більшості, ніж у пропорційних системах. Не змінює це факту, що жодна з цих комбінацій не формує ідеальної пропорційності чи однакового трактування всіх учасників виборів. Певна виборча система необов’язково діятиме однаково у різних країнах. Хоча для різних регіонів світу притаманні певні спільні риси, результати запровадження певної виборчої системи значною мірою залежать від конкретного суспільно-політичного контексту. Виборча система може мати різні наслідки залежно від таких факторів, як ідеологічний, релігійний, етнічний, расовий, регіональний, мовний та класовий поділ суспільства, а також від того, чи в країні існує розвинута, перехідна чи молода демократія, чи партійна система давно сформована, чи лише зароджується, або ж взагалі несформована, скільки в країні існує істотних партій, чи прихильники певної політичної партії зосереджені компактно, чи розсіяні по території всієї країни? Сучасні дослідження виборчих та партійних систем зосереджуються більшою мірою на пошуку унікальних конкретних рис кожного суспільства, ніж на виробленні узагальнень, які урівнюють історичний досвід різних країн. Виборча система визначає також, наскільки простим чи складним буде сам акт голосування. Це питання завжди гостро стоїть у країнах, де значна кількість виборців не вміє читати й писати і не має досвіду участі у виборах. І нарешті, вибір певного варіанту виборчої системи може мати вплив на легітимність державних інститутів. Наприклад, австралійський сенат у період з 1919 по 1946 р. обирався за надзвичайно диспропорційною виборчою системою (альтернативне голосування у багатомандатних округах), що призводило до однобоких результатів, далеких від адекватного представництва. Така ситуація підривала фактичну легітимність сенату в очах як виборців, так і політиків, і на думку деяких експертів, розхитувала народну підтримку інститутів федерального державного управління в цілому. Після заміни цієї системи пропорційною (голосування з правом передачі голосу іншому кандидату) у 1948 р. сенат почав сприйматися як такий, що заслуговує більшої довіри і є більш представницьким, а тому збільшилися повага до нього і його відносної ролі у процесі вироблення державних рішень. Прихильники пропорційної і мажоритарної системи не погоджуються не стільки щодо відповідних наслідків цих двох виборчих методів, скільки щодо ваги, яку слід надавати цим наслідкам. Обидві сторони погоджуються, що пропорційна система забезпечує більшу пропорційність і кращу репрезентацію меншин, а мажоритарна пропагує двопартійну систему і однопартійність виконавчої влади. Прихильники обох методів не погоджуються щодо того, яка з цих двох систем є більш бажаною, адже мажоритаристи стверджують, що лише за умови двопартійної системи можна досягнути прозорої відповідальності уряду за його політику. До того ж обидві сторони сперечаються щодо ефективності цих двох систем. Пропорціоналісти цінують представництво меншин не тільки за його демократичну якість, але також за його здатність підтримувати єдність і мир у розколених суспільствах. Подібним же чином захисники мажоритарної системи виступають за однопартійну систему кабінетів не тільки з-за їхньої демократичної підзвітності, але також через тверде керівництво і ефективно обраний курс політики, яким вони, як припускається, забезпечують. Але також є деяка відмінність в акцентах, які дві сторони роблять на якості й ефективності. Пропорцірналісти схильні приділяти більшого значення представництву уряду, в той час як більшість захищає точку зору щодо здатності управляти як більш життєво значиму. Як вважає Лейпхарт поширений погляд про те, що мажоритарні системи – такі, як у Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах – є винятковими з врахуванням якості демократії і ефективного уряду – пояснюється тим фактом, що політологія завжди була дисципліною з англо-американською орієнтацією. На його думку саме парламентсько-пропорційні системи майже незмінно демонструють кращі результати, особливо у відношенні представництва, захисту інтересів меншості, виборчої активності й контролю над безробіттям. Тому для творців демократичних конституційних проектів у нових демократіях він радить звернути особливу увагу на парламентсько-пропорційну систему. “Емпіричні дані та громадська думка у демократичних суспільствах,- пише він,- є серйозним аргументом на користь того, що пропорційна система і парламентаризм створюють серйозну основу, аби пропонувати пропорційну систему і показати парламентаризм та пропорційне представництво найбільш розсудливим вибором для нових демократій”. Однак ця домінуюча точка зору,- на думку вченого,- заперечується емпіричними дослідженнями. Одночасно такі дослідники як Ладейре та Квейд поставили під сумнів висновки Лейпхарта про переваги пропорційної виборчої системи й наполягають на перевагах мажоритарної системи. Вони стверджують, що його докази побудовані на “легких прикладах і безпідставних спекуляціях”. Вони стверджують, що його аргументи на користь пропорційної виборчої системи грунтуються на прикладах однорідних держав, які існували в штучно створених і нетривких умовах, які вберегли їх від стресів, обумовлених зміною влади. Однак ці умови мало подібні на реальні умови, в яких борються за своє існування нові демократії. “Звичайно,- констатує Г. Ладейре,- навіть найкращі побудови не можуть гарантувати успіху у цьому недосконалому світі…Але найкращі системи вирішують дві проблеми: параліч уряду не буде головною проблемою народу, а обирати і відправляти у відставку уряди будуть власне виборці”. Ця дискусія однак нерозв’язала два основні питання. Перше – і це відзначали самі учасники дискусії- неможливість розділити вплив виборчих систем від впливу всіх інших сил, які постійно впливають на політику. Друге – виборчі системи не можна просто вийняти з шухляди, як ми це робимо з кулінарними рецептами. У кожній країні вони пов’язані з масою конкретних обставин і відображають як історію у всіх її проявах, так і наслідки конкретних форм політичної мобілізації. Як вірно зазначав Л. Раймонд у статті “Три парадокси демократії” “кожна країна повинна відшукати свій власний шлях до вирішення цієї загальної задачі”.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
ВИБОРЧА ІНЖЕНЕРІЯ.
Я к розробляти виборчі системи . Виборча інженерія сформулювала ряд правил та рекомендацій розробникам виборчих систем. Вони наступні: 1. Дотримуйтеся простоти. Ефективні й стабільні виборчі системи мають передовсім бути зрозумілими як для виборця, так і для політика. Занадто складна система може призводити до непорозумінь, неочікуваних наслідків і недовіри виборців до результатів виборів. 2. Не бійтеся новаторських підходів. Багато успішних сьогодні виборчих систем у світі репрезентують інноваційні підходи до вирішення специфічних проблем, що підтвердили свою ефективність. З досвіду інших можна багато навчитись. 3. Враховуйте контекст та часовий фактор. Виборчі системи не існують у вакуумі. Їх успіх залежить від вдалого поєднання політичних інститутів і культурних традицій. Перше питання, на яке слід відповісти розробнику виборчої системи: “У якому політичному та соціальному контексті я працюю?”. Друге запитання, яке, мабуть, слід собі поставити: “Чи виборча система створюється на постійно чи перехідний період?”. 4. Не слід недооцінювати електорат. Хоча простота системи важлива, не можна недооцінювати здатність виборців розуміти механізми роботи різних виборчих систем, правильно ними користуватися. Складні виборчі системи, де необхідно визначати кандидатів в порядку віддання переваги, успішно використовувалися, зокрема, в мало розвинутих країнах азіатсько-тихоокеанського регіону (Папуа-Новій Гвінеї та Шрі-Ланці). Разом з тим, досвід проведення останніх виборів у багатьох нових демократіях продемонстрував наявність суттєвої різниці між прикладною та політичною грамотністю. Навіть у дуже бідних країнах виборці часто визначають досить складний порядок своїх політичних уподобань. 5. Вибір робити в бік охоплення ширших інтересів. Як у глибоко розділеному, так і у відносно однорідному суспільстві, при можливості слід робити так, щоб виборча система забезпечувала створення такого парламенту, який представлятиме усі вагомі групи інтересів. Незалежно від того, які є меншини – ідеологічні, етнічні, расові, мовні, регіональні чи релігійні – непредставлення у парламенті позицій важливих суспільних груп, особливо у країнах, що розвиваються, часто призводить до катастрофічних наслідків. 6. Процес вибору системи має ключове значення. Спосіб вибору тієї чи іншої виборчої системи є надзвичайно важливим для забезпечення легітимності системи. Процес вибору системи, до якого залучено більшість чи всі суспільні групи і електорат в цілому, зрештою матиме ширшу підтримку, ніж рішення, яке громадськість вважатиме прийнятим на користь певних партійних інтересів. Хоча партійні міркування необхідно враховувати при обговоренні майбутньої виборчої системи, але щоб у будь-який державно-правовий інститут заслужив схвалення і повагу, необхідно забезпечити підтримку різних партій та населення в цілому. Наприклад, у Новій Зеландії процесу переходу від мажоритарної виборчої системи за принципом відносної більшості до змішаної системи передувала серія плебісцитів, проведених з метою забезпечення легітимності остаточного рішення. І навпаки, рішення соціалістичного уряду Франції у 1986 р. про перехід від існуючої тоді системи виборів у два тури до пропорційної виборчої системи було сприйняте в основному як вибір, мотивований партійними інтересами, і в 1988 р., як тільки уряд втратив владу, це рішення було скасоване. 7. Визнання легітимності й підтримки системи всіма важливими учасниками процесу. Усі групи, що бажають брати участь у демократичному процесі, повинні відчувати, що запропонована виборча система буде чесною і дає їм разом з усіма іншими рівні шанси на перемогу в виборах. Першочергова мета полягає в тому, щоб ті, хто програють вибори, не звинувачували у цьому саму виборчу систему і не використовували цей привід для дестабілізації процесу демократичної консолідації. У 1990 р. в Нікарагуа сандиністи втратили контроль над країною, але вони визнали поразку, зокрема тому що вони визнали справедливість виборчої системи. Так само ПАР, Сьєра-Леоне та Мозамбік змогли припинити криваві громадянські війни, коли провели низку інституційних перетворень, прийнятних для всіх сторін. 8. Слід дати виборцям максимальну можливість впливати на результати виборів. Виборці повинні відчувати, що вибори дають їм можливість мати вплив на формування уряду і державну політику. Розширити таку можливість можна кількома способами. Можна дати виборцям змогу обирати між партіями, кандидатами від різних партій і кандидатами від однієї партії. Або ж можна проводити за різними схемами вибори президента, верхньої палати, органів місцевого самоврядування. Виборці мають бути впевнені, що їхні голоси мають реальний вплив на формування уряду, а не лише на склад парламенту. 9. Баланс між впливом виборців і єдністю політичних партій. При цьому слід витримати баланс між бажанням максимізувати вплив виборців і необхідністю стимулювати розвиток міцних і життєздатних політичних партій. Максимальне розширення вибору в бюлетені може призвести до такої фрагментації парламенту, якої ніхто не сподівався. Багато політологів дотримуються думки, що єдність політичних партій з широкою підтримкою серед населення є одним з найважливіших факторів забезпечення ефективної і стабільної демократії. 10. Довгострокова стабільність та короткострокові переваги не завжди узгоджуються між собою. Коли політичні сили країни обговорюють варіанти нової виборчої системи, вони часто намагаються проштовхувати пропозиції, які, на їх думку, будуть корисними для їхніх партій на найближчих виборах. Але така стратегія може часто бути недалекоглядною особливо в країнах, що розвиваються, бо короткостроковий успіх чи перевага однієї партії може призвести до довгострокової політичної кризи та суспільного невдоволення. Наприклад, на переговорах перед виборами перехідного періоду в ПАР у 1994 р. Африканський національний конгрес (АНК) міг аргументовано наполягати на збереженні існуючої системи виборів за принципом відносної більшості, яка швидше за все принесла б цій найбільшій у країні партії додаткові місця в парламенті крім місць, отриманих відповідно до частки голосів, відданих за цю партію її виборцями. Але те, що ця партія виступила за пропорційну систему, хоч і здобула менше місць, ніж могла б отримати на мажоритарних виборах за принципом відносної більшості, свідчить про те, що вона вважала за доцільне забезпечити довгострокову стабільність, а не короткостроковий успіх. Виборча система повинна ефективно реагувати на зміну політичних обставин та появу нових політичних рухів. Навіть у розвинутих демократичних країнах підтримка провідних партій рідко буває постійною, не кажучи вже про нові демократичні держави, де політичне життя завжди надзвичайно динамічне, а отже партія, яка має певні переваги на одних виборах, може втратити їх на наступних. 11. Не слід вважати виборчу систему панацеєю від усіх бід. Звичайно, якщо є бажання змінити сам характер політичної боротьби, то виборча система може стати найефективнішим засобом досягнення цього, і все ж виборчі системи не можуть бути панацеєю від усіх політичних проблем країни. Інші складові, зокрема, політична культура суспільства, мають зазвичай набагато більший вплив на процес демократичних перетворень, ніж такі інституційні фактори як виборча система. Крім того, неадекватний конституційний розподіл влади, постійні чвари між різними силами, зовнішні загрози можуть звести нанівець усі позитивні сторони правильно відібраної виборчої системи. Однак не можна й недооцінювати її значення. Вміле проектування виборчої системи не може запобігти глибоким суспільним протиріччям чи викорінити їх, але створення відповідних інститутів може підштовхнути політичну систему до зменшення конфронтації та більшої підзвітності уряду. Іншими словами, все, чого можна досягти моделюванням виборчих систем, має свої межі, але часто саме від цього і залежатиме рух або до консолідації, або до підриву демократичних досягнень. 12. Враховуйте готовність електорату до змін. Політики, які розуміють недоліки існуючої системи, можуть підтримувати ідеєю проведення змін у виборчій системі. Але якщо пропозиції щодо реформування цієї системи не будуть належно представлені, громадськість може відмовитись змінювати що-небудь і сприйматиме реформу як спробу політиків змінити правила на власну користь. Найгіршими є ситуації, коли реформа виглядає як явний маневр заради досягнення політичної вигоди для окремої політичної сили (наприклад, у Франції в 1986 р., у Чилі в 1989 р., у Йорданії в 1993 р.), або коли систему змінюють настільки часто, що виборці не встигають зорієнтуватися (як це було, приміром, в Болівії). 13. Не зв’язуйте себе необхідністю збереження попередньої виборчої системи. Разом з тим, дуже часто виборчі системи, що не відповідають потребам нового демократичного вибору країни, успадковуються чи переносяться з колоніальних часів без врахування їхньої відповідності новим політичним реаліям. Наприклад, майже усі британські колонії в Азії, Африці, тихоокеанському регіоні прийняли мажоритарну систему виборів за принципом відносної більшості. Але ця виборча система виявилась абсолютно неадекватною потребам багатьох нових демократичних країн, особливо тих, для яких характерна серйозна етнічна конфронтація. Те саме стосується значної кількості колишніх французьких колоній у Західній Африці, які зберегли французьку систему виборів у два тури (як на Малі у 1992 р.), в результаті чого в суспільстві відбулася шкідлива поляризація населення. Так само в багатьох посткомуністичних державах зберігаються успадковані з радянських часів вимоги щодо обов’язкової явки певного відсотку виборців чи голосування більшістю. 14. Враховуйте можливий вплив нової системи на суспільні конфлікти. Виборчі системи можна розглядати не лише як механізми для обрання парламенту та президента, але й засіб врегулювання конфліктів у суспільстві. За певних обставин деякі системи будуть заохочувати партії звертатися за підтримкою поза межами їхніх традиційних груп підтримки. На жаль, сьогодні у світі вибір невідповідної виборчої системи часто лише загострює ті негативні тенденції, які в ньому вже існують. Наприклад, якщо партії сприймають вибори як боротьбу, де виграє лише один, то вони ставитимуться вороже до всіх, хто не належить до “своїх”. При створенні нового політичного інституту важливо, щоб якщо він не допоможе зменшити напругу в суспільства, то принаймні не погіршив ситуацію. 15. Намагайтесь передбачити незвичайні чи неочікувані обставини. Дуже часто виборчі системи створюються, щоб уникнути помилок минулого, особливо близького минулого. При цьому важливо не перестаратися і не створити систему, яка заходить надто далеко у виправленні попередніх недоліків. Крім того, розробникам виборчих систем слід ставити собі на перший погляд неочікувані питання, щоб уникнути реальних проблем у майбутньому: “Що, якщо ніхто не виграє вибори за цією системою?”, “Чи може трапитися так, що одна партія отримає усі мандати?”, “Що, якщо необхідно буде розподілити більше мандатів, ніж існує місць у парламенті?”, “Що, якщо кандидати наберуть однакову кількість голосів?”, “Чи при цій системі може скластися ситуація, коли у деяких округах виборцеві буде краще голосувати не за партію чи кандидата, яким він справді віддає перевагу?” Будь-який розсудливий суд, який зважує переваги і недоліки пропорційності (в її багатьох можливих формах) і мажоритарності (яка також здатна до видозмін), відмовився би виносити рішення, спираючись виключно (або головним чином) на теоретичні положення. Найкращим критерієм є практичність і адекватність місцевим обставинам. Найсуттєвіший з них – той, якому слід надавати найбільшої ваги при оцінці альтернативних виборчих механізмів – є існуючим шаблоном політичної діяльності. Жоден реформатор, наскільки переконаним не був би він у перевагах конкретної схеми або закону, не зміг би прищепити їх політичній системі, динаміка якої зробила би реформу непрацюючою, руйнівною, абсурдною або катастрофічною. Звичайно, одним із завдань дослідників політики є аналіз роботи різних виборчих положень, але їх рекомендації повинні бути прив’язані до конкретних умов. Основний висновок, що випливає з політологічної літератури щодо виборчих систем, такий: ідеальних (”кращих” чи “гірших”) виборчих систем не існує. Формування кожної з них у конкретному випадку має відбутися з огляду на суспільні цілі, що їх треба досягнути, зокрема через інститут виборів. Надання переваги якомусь набору змінних елементів виборчої системи є питанням вибору цілей, тобто вибору між різними групами доцільності й політичними смислами, а оптимальність виборчої системи визначається на основі узгодження таких цілей. Те, яку виборчу систему буде впроваджено в країні, залежить не тільки від міркувань щодо справедливості виборів чи доброго правління, скільки від політичних традицій даної країни. Виборчу модель слід формувати залежно від того, орган якого рівня обирається. Водночас не варто прагнути вирішити всі суспільні та політичні проблеми шляхом приписування виборчим процедурам невластивих, а відтак непосильних завдань суспільного розвитку. Питання організації вільної, чесної і відкритої боротьби за політичну владу можуть стояти особливо гостро в нових, бідних на ресурси державах. У таких умовах треба бути аж надто впевненим, аби давати загальні рекомендації для представництва. Можна лише плекати надію, що дискусія з приводу оптимального типу виборчої системи додасть натхнення тим, хто приймає політичні рішення в суспільствах, де встановлення представницького уряду стоїть на порядку денному. При застосуванні будь-якої виборчої системи просто неможливо уникнути певних небажаних, навіть потенційно руйнівних ефектів. Проте кожна виборча система може бути певною мірою удосконалена; в усякому разі, керівні політичні сили здатні застосувати її на свій розсуд. Сучасні демократії застосовують широку гаму різноманітних виборчих систем (сьогодні їх налічується близько 350), і нема ані тіні згоди щодо того, яка з них є кращою, оскільки кожна система має властиві лише їй переваги та недоліки. З юридичної точки зору, в Україні підхід до розробки виборчих систем, що враховує оцінку потреб і цілей, підтверджено Конституційним Судом, рішення якого у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону ”Про вибори народних депутатів України” (справа про вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 р. базується власне на формулі ”політичної доцільності” під час розробки виборчої моделі. Але через це досягнення консенсусу щодо цілей часто є складним завданням, особливо в поляризованих політичних системах. Навіть перелічити цілі непросто. Ще складніше буває визначити момент, коли їх варто замінити. Визнаючи суспільну необхідність корекції виборчої системи в Україні, відзначимо, що її слід змінювати так, аби зберегти позитив (становлення та окреслення поля ідеологічної компетенції та організаційне оформлення партійного спектра) і мінімізувати негатив (непрозорість виборчої системи, низьку легітимність представницької влади всіх рівнів).
Виборча інженерія. Процесрозробкипевної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему називається виборчою інженерією. Загалом на основі аналізу світового й вітчизняного досвіду проведення виборів виокремлюють такі основні методи виборчої інженерії: вибір відповідного часу проведення виборів, зміна виборчих процедур, стимуляція в переміщення виборців з одних виборчих округів до інших, маніпуляція кордонами виборчих округів, відбір складу лояльних до влади виборчих комісій. Щоб досягнути необхідних результатів, розробники виборчих систем можуть маніпулювати трьома основними змінними: 1) структурою виборчого бюлетеню; 2) величиною округу; 3) методом переведення голосів виборців у депутатські місця. Вибори і виборчі системи є частиною виборчої інженерії за умов демократії. Осмислений вибір виборчої системи є рідкісним явищем, але ще рідше зустрічається скрупульозно сконструйована виборча система, пристосована до конкрених суспільно-історичних умов країни. Кожна молода демократична держава обирає (чи успадковує) виборчу систему для обрання парламенту, але на такий вибір часто впливає один з двох факторів. Або учасники політичного процесу не володіють елементарними знаннями та інформацією про особливості виборчих систем і наслідки їх запровадження, або ж вони використовують такі знання про виборчі системи, які дозволять створити систему, що відповідатиме їх власним партійним інтересам. У будь-якому разі такий вибір може виявитись не найкращим для збереження на довгий час здорового політичного клімату в державі чи навіть призвести до руйнівних наслідків для демократичних перспектив країни. Один з найочевидніших висновків, що випливає з порівняльного аналізу виборчих систем, - це наявність широкого вибору різних варіантів. Дуже часто автори конституції просто беруть ту виборчу систему, яку вони знають найкраще, і не перевантажують себе пошуками більш відповідної системи. Через те в багатьох нових демократичних країнах така система дістається у спадок від колишнього колоніального режиму, якщо такий існував. Порівняльний аналіз досвіду реформування виборчих систем часто свідчить на користь поступових змін на основі позитивних елементів вже існуючої системи, а не різких стрибків до цілком нової і незнайомої системи. Тому контекст вибору тієї чи іншої виборчої системи може бути так само важливим, як і сам вибір. Таке рішення не приймається у політичному вакуумі. Найкращою для кожного суспільства є та виборча система, що якомога повніше відповідає вимогам цього суспільства. При цьому визначення головних і характериних для даного суспільства стандартів також становить проблему. Воно може бути пов’язане з політичною культурою, певними політичними звичаями чи традиціями, регіональними чи етнічними характеристиками суспільства тощо. Історія конфліктів та політична культура даного суспільства справляє величезний вплив на дію у ньому тієї чи іншої виборчої системи. Іншим і не менш важливим фактором впливу є історія участі громадськості у політичному процесі. Насправді при обранні певної виборчої системи фактор отримання політичної переваги майже завжди присутній, в той час як наявний вибір можливих виборчих систем на практиці часто-густо є досить вузьким. Разом з тим, ставка на досягнення короткосрокового політичного інтересу часто нівелює довготривалий ефект від запровадження виборчої системи та ширші інтереси політичної системи. Хоча контекст у якому як молоді, так і розвинені демократичні держави роблять свій конституційний вибір, є надзвичайно різним, її довгострокові завдання, як правило, співпадають у прагненні створити інститути, достатньо міцні для забезпечення стабільного розвитку демократії і разом з тим достатньо гнучкі для реагування на зміни обставин. Обидва види демократичних держав мають чому повчитися один від одного. Процес інституційного будівництва є постійним. У переважній своїй масі процеси конституційного нормотворення почалися порівняно недавно: світовий рух до демократичної форми правління у 80-90-х рр. ХХ ст. спонукав до пошуку стабільних моделей створення відповідної представницької влади і переоцінки виборчих систем. Цей процес підштовхувало поширене усвідомлення суттєвого впливу, який можуть мати політичні інститути на політичну систему загалом. Так, наприклад, все частіше висловлюється думка про те, що виборча система може допомогти налагодити співробітництво і злагоду в суспільстві, де відсутня єдність. Розробка виборчих систем вважається нині надзвичайно важливим аспектом ширшої проблеми державного управління і чи не найвагомішим з усіх політичних інститутів. Знайомство з прикладами функціонування виборчих систем в окремих країнах допомагає побачити, як схожі проблеми розв’язуються в інших країнах світу. Наприклад, якщо країна, яка проводить вибори за системою голосування за принципом відносної більшості, має намір перейти до більш пропорційної системи, зберігаючи при цьому географічну прив’язку обраних кандидатів до своїх виборців, то можна звернутися до досвіду Нової Зеландії, яка в 1993 р. перейшла на змішану виборчу систему. Якщо ж така країна бажає зберегти одномандатні виборчі округи і разом з тим стимулювати діалог і компроміс між різними групами інтересів, то їй слід звернути увагу на досвід використання системи альтернативного голосування у країнах Океанії. Країна з глибоко поділеним суспільством, яка намагається утвердитися як демократична держава, мала б врахувати досвід пропорційних виборів 1994 р. в ПАР на основі партійних списків, в результаті чого було обрано багатоетнічний уряд, що представляв інтереси різних верств населення. Врешті-решт країна, яка прагне зменшити значні фінансові витрати й нестабільність, викликані виборами у два тури, то слід звернути увагу на систему голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги як у Шрі-Ланці чи Ірландії. В усіх цих випадках зміна однієї виборчої системи на іншу мала свій вплив на політичне життя в країні. Кожна країна особлива, однак унікальність кожного народу, як правило, полягає у різноплановому сплетінні базових, значною мірою спільних соціально-політичних факторів. Виходячи з цього, розробникам конкретної виборчої системи належить почати свою роботу з критеріїв вибору і намагатися визначити питання, пріоритетні для їхньої країни. Далі слід переходити до розгляду наявних варіантів і наслідків їх вибору. Отже, проблема вибору найбільш відповідної виборчої системи полягає у правильній оцінці варіантів вибору, на основі визначених критеріїв (завжди з урахуванням історичного розвитку, часу і політичних реалій), що допоможе шляхом систематичного відбору виявити варіант, який відповідатиме потребам конкретної країни. Процес творення виборчої системи має також безпосередній вплив на інші сфери виборчого права: вибір системи впливає на визначення меж округів, реєстрацію виборців, форму виборчого бюлетеня, порядку підрахунку голосів та багато інших аспектів виборчого процесу. Окремо слід зазначити, що хоча виборча інженерія не займається безпосередньо організаційними аспектами проведення виборів (розташуванням виборчих дільниць, висуненням кандидатур, реєстрацією виборців, порядком підготовки та проведення виборів) тим не менше ці питання є надзвичайно важливими і можливі плюси певної виборчої системи будуть зведені нанівець, якщо цим питанням не буде відведено належної уваги. Розробку виборчої системи звичайно починають зі складання переліку критеріїв, які в цілому визначатимуть те, що необхідно створити і чого слід уникнути, яким має бути парламент і уряд. Проте природа інституційного будівництва є такою, що часто доводиться шукати компроміс між різними конкуруючими бажаннями і цілями. Окремі критерії можуть співпадати або навпаки бути між собою несумісними. Тому при створенні (реформуванні) виборчої системи важливо визначити пріоритетні критерії, а вже потім аналізувати, яка виборча система чи комбінація систем найкращим чином відповідає поставленим завданням. До числа таких критеріїв відносять: створення справді представницького парламенту, доступність і значимість виборів, здатність до розв’язання (загострення) суспільних конфліктів, створення стабільного і ефективного уряду, підзвітність уряду і представників, заохочення політичних партій до пошуку широкої підтримки, підтримка парламентської опозиції, фінансове й організаційне забезпечення.
Т еорема неможливості (Т еорема Ероу ). Доказ, що чогось не можна зробити або чимсь не можна володіти. Найвідоміший приклад такого результату в політиці – теорема К. Дж. Ероу, яка стверджує: якщо система вибору та упорядкування (наприклад, якась виборча процедура) дає перехідні й послідовні результати, задовольняє “універсальну сферу” (тобто зберігає чинність за всіх можливих комбінацій індивідуальних уподобань), задовольняє слабку умову принципів Парето та незалежна від непов’язальних альтернатив, тоді вона диктаторська. Слово “диктаторська” тут має точне наукове значення, тобто вподобання одного індивіда можуть визначати соціальний вибір, незважаючи на вподобання будь-яких інших індивідів у даному суспільстві. А ненаукова інтерпретація теореми Ероу така: у суспільстві вибір котрогось варіанта з-поміж певної групи часто доводиться здійснювати між непрямами дій або кандидатами на якусь посаду. Ми б хотіли мати процедуру, яка відповідатиме деяким критеріям справедливості та логічності. Теорема Ероу з разючою силою доводить, що низка таких критеріїв, якщо вони надзвичайно слабкі, непослідовна. Ми б хотіли мати процедуру, яка задовольнятиме не тільки ці критерії, а й багато інших. Але з погляду логіки це неможливо. Теорема неможливості заощаджує багато часу. Наприклад, більша частина зусиль реформаторів виборчої системи зводиться до намагань обійти теорему Ероу. Оскільки ми знаємо, що це неможлива річ, ми позбавлені необхідності докладно розглядати чимало таких схем. А втім, це не означає, що всі виборчі системи однаково погані: адже реформаторам виборчих систем залишається багато роботи і в межах, визначених теоремою Ероу.
Література:
Бебик В. Воля виборців і виборча інженерія // Політика і час, 1993, № 7, с. 50-52.
Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Виборча інженерія, с. 413-417.
Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі. Соціопсихологія і технологія політичної боротьби.- К., 1993, ”Виборча інженерія” як інструмент політичної боротьби, с. 59-67.
Бекешкіна І. Партійні вибори в Україні: чи справді відбулося політичне визнання суспільства? // Підтекст, 1998, 3-9 чераня, № 23.
Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика, 1999, № 1, с. 2-5.
Вишняк О. І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи.- К., 2000.
Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.
Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: смешанные “несвязанные” избирательные системы в новых демократиях // Полис, 1996, № 4.
Грофман Б., Рейнольдс Э. Избирательные системы и искусство конституционной инженерии: обзор основных открытий // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, соц-экон. Систем и цивилизаций, 2005, Вып. 3, с. 47.
Дешко Т. Інструментарій аналізу виборчих систем // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки, 2005, Т. 45, с. 50-55.
Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.
Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.
К л ючковський Ю. Потреба зміни виборчої системи // Вибори та демократія, т2007, № 2, с. 5-10.
Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність //Aспекти самоврядування, 2005, № 6 (32), с. 1-6.
Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследования мажоритарной и пропорциональной избирательной систем.- М., 1958.
Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.
Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.
Наход М. Досвід Великої Британії у реформуванні виборчого законодавства для місцевих виборів: уроки для України // Вибори та Демократія, 2005, № 2 (4), с. 98-100.
Недяк И. Л. Политический маркетинг. Основы теории.- М.: Изд-во “Весь мир”, 2008, c. 117-119.
Оцінка виборчої системи в Україні.- К., 1993.
Пилипенко Г. Аналіз факторів електоральних процесів в Україні // Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації., 2009, № 1, с. 52-57.
Постников А. Мажоритарные и пропорциональные избирательные системы: плюсы и минусы // Народный депутат, 1993, № 12.
Рейнолдс Е., Рейллі Б. та ін. Посібник з розробки виборчих систем. - К., 2003.
Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.
Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.
Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.
Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность // Полит. исследования, 1992, № 5-6.
Шведа Ю. Політичні наслідки виборчих систем: теорія та зарубіжна практика // Віче, 2007, № № 15, 17.
Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.
Farrel D. Electoral Systems: A Comparative Introduction.- NY: Palgrave, 2001.-XIII.
Gunther R. Electoral Laws, Party Systems and Elites: the Case of Spain // American Political Scince Review, 1989, № 83 (3), p. 835-858.
Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.
Lipset S. M. Party systems and voter alignments: cross-national perspectives.- NY: Free Press, 1967.
Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.
Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.
Sartori G. Political Development and Political Engineering // Public Policy, 1968, № 17, p. 293-298.
Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 280; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!