Розподіл пропорційних систем за рівнем пропорційного представництва.

⇐ ПредыдущаяСтр 33 из 38Следующая ⇒

Пропорційна система з повним пропорційним представництвом (єдиним загальнонаціональним округом). Різновид пропорційної виборчої системипри якому існує єдиний виборчий округ, який включає всю територію країни. Застосовується у Нідерландах, Ізраїлі, Парагваї, Молдові, Словенії.

Пропорційна система з обмеженим пропорційним представництвом. Різновид пропорційної виборчої системи у якій вибори відбуваються в декількох багатомандатних виборчих округах, на рівні яких розподіляються й парламентські місця. У такому випадку існує певна відмінність між кількістю голосів, отриманих партією в результаті виборів по всій країні, та кількістю її представників у законодавчому органі. Досить складно домогтися розподілу, який би найточніше відображав вплив кожної партії чи коаліції, тому місця в парламенті можуть отримати партії, які не мають підтримки в масштабі всієї країни. За такої системи розподіл депутатських мандатів відбувається в два етапи: на першому визначаються виборчі квоти, а на другому відбувається розподіл зайвих голосів і незаповнених місць; виборці голосують за списки кандидатів; кандидати від партій обираються за партійними списками тільки в багатомандатних округах.

2 .4. Система партійних списків. Для більшості пропорційних систем притаманне голосування за партійними списками. Дані системи застосовується в усіх країнах континентальної Європи за винятком Франції. Вибори за партійними списками у найпростішому своєму варіанті передбачають, що кожна політична партія пропонує на розгляд виборців список кандидатів. Система партійних списків передбачає, що в межах кожного виборчого округу виборець голосує за партійний список. Виборці голосують за партії, а ті отримують свою частку місць у парламенті пропорційно до кількості отриманих голосів виборців. Кандидати заповнюють місця, отримані партією, відповідно до їхнього місця у партійному списку. Максимальна кількість кандидатів від партії у списку може дорівнювати кількості депутатських місць, що виборюються у межах цього виборчого округу. Ще донедавна дані системи не сприймались прихильниками принципу пропорційного представництва в англосаксонських країнах. Проте у 1976 р. Комісія товариства Ганзарда у справах виборчої реформи під головуванням лорда Блейка рекомендувала впровадити у Великобританії німецький варіант виборчої системи, а 1977 р., напередодні перших у країні виборів до Європарламенту, лейбористський уряд запропонував застосувати для їх проведення виборчу систему Фінляндії. Однак палата громад відхилила цю пропозицію. Існує багато різновидів системи партійних списків, і всі вони мають різні політичні наслідки, то ж було б помилково трактувати цей термін як поняття, що означає окрему виборчу систему. Всі подібні системи можна класифікувати за чотирма критеріями, а саме: є список загальнонаціональним чи регіональним; відбувається пропорційний розподіл мандатів на національному рівні чи в округах; голосують виборці за списки в цілому чи також за окремих кандидатів; якими є походження і розмір виборчого бар’єру. Системи загальнонаціональних списків застосовується лише в Ізраїлі та Нідердандах. У Ізраїлі виборчі округи відсутні взагалі, а у Нідерландах вони не визначають кількість мандатів, яку отримає кожна партія. У округах тут визначаються лише прізвища кандидатів, які заповнять отримані партією місця у парламенті. Решта країн, де діють системи партійних списків, користується регіональними списками та багатомандатними округами; виняток становить лише Німеччина, у якій регіональні списки поєднуються з одномандатними округами. У країнах, що застосовують системи загальнонаціональних списків, пропорційний розподіл мандатів відбувається також на національному рівні. Інші країни можуть організовувати цей процес або на національному, або на регіональному рівні. У Данії, Італії та Німеччині було обрано останній з варіантів. При цьому пропорційність представництва у національному масштабі забезпечується дорозподілом спеціально для цього зарезервованих парламентських мандатів. Водночас її ступінь значно менший за той, що досягається в умовах застосування альтернативного варіанта. Більше того, малим партіям значно легше забезпечити своє представництво, якщо мандати розподіляються на національному рівні: навіть якщо така партія не має вагомої підтримки у жодному окремому взятому регіоні, сукупна її підтримка у кількох регіонах може виявитись достатньою для того, щоб кандидати від цієї партії потрапили до виборного органу. Різні системи пропорційних списків пропонують виборцям голосувати або за закриті списки, або за окремих кандидатів у відкритих списках. Так, громадяни Ізраїлю мають найбільш обмежений вибір: вони змушені голосувати лише за символіку тієї чи іншої партії, добір же кандидатів кожна партія проводить на власний розсуд. Така система представляє приклад закритого списку. У Німеччині виборці також голосують за партії в цілому. Водночас варіант німецької системи, що його запропонувало Товариство Ганзарда у 1976 р. і який забезпечує пропорційність представництва шляхом обрання кращих з переможених кандидатів в одномандатних округах, можна розглядати як систему “прихованого списку”: виборці можуть не знати, які кандидати перебувають у ньому, що є несумісним зі справжнім списком. Переважна кількість країн припускає певний, але часто досить обмежений вибір з-поміж кандидатів. Типовим для відповідних виборчих систем – систем гнучкого списку – є бюлетень для голосування, що використовується у Бельгії. Цей бюлетень пропонує виборцеві голосувати за список в цілому, погоджуючись з визначеним партією розташуванням кандидатів (так званий case de lete) , або вносити зміни у запропонований порядок; у першому випадку відповідна позначка робиться вгорі бюлетеня, інакше ж виборець позначає власну градацію кандидатів. Приклад фінської системи відкритого списку демонструє можливість надання громадянам ширшої можливості вибору при голосуванні. У виборчій практиці Фінляндії відсутнє поняття case de lete; прізвища кандидатів розташовані у списку в алфавітному порядку, і виборець, голосуючи за того чи іншого кандидата, ставить позначку поряд з його прізвищем. За системи так званих вільних списків, що застосовується у Швейцарії та Люксембурзі, виборцеві також не пропонується впорядкований партією список. Проте тут, на відміну від Фінляндії, виборець має стільки голосів, скільки мусить бути обрано депутатів від округу. Обидві ці системи встановлюють громадський контроль над визначенням порядку розташування кандидатів у вузькому партійному колі. Крім того, системи партійних списків, особливо при розподілі мандатів на національному рівні, найповніше забезпечують пропорційне представництво. Насправді, навіть найбільш “чисті” системи загальнонаціональних списків, що діють у Ізраїлі та Нідерландах, не забезпечують абсолютної пропорційності. Кожна система встановлює виборчий бар’єр, що не допускає до влади надто дрібні партії. Взагалі, пропорційність представництва є тим більшою, чим більшою є територіальна одиниця розподілу мандатів. Так, найбільш пропорційними є нідерландська, ірландська, ізраїльська та німецька системи загальнонаціонального списку. Різні правила і формули використовуються і для міжпартійного розподілу мандатів; депутатами стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця у списку за результатами проведеного голосування. Системи списків відрізняються між собою методами, які використовуються для перетворення отриманих під час виборів голосів у депутатські мандати.

2 .5. Система єдиного перехідного голосу (квотно-преференційна система, виборча система Гер-Кларка). Дану систему розробили у сер. ХІХ ст. й використовували переважно в англомовних країнах. Зараз її використовують на парламентських виборах в Ірландії та Мальті, а також на виборах до провінційних зборів у Північній Ірландії. За цієї системи використовується ординарний бюлетень. Виборці віддають свої голоси лише одному з кандидатів, незалежно від кількості мандатів, які вибирають у цьому виборчому окрузі. Одночасно виборці зазначають порядок, згідно з яким вони б голосували за інших кандидатів. У ході голосування виборці повинні розставити запропонованих кандидатів у порядку преференційності – від найпопулярніших до найменш популярних. Далі для кожного округу застосовується окремий обрахунок мандатів за квотою Друпа (в Ірландії) та за квотою Хагенбаха-Бішофа (на Мальті). Розподіл мандатів здійснюється наступним чином: якщо після обрахунку “перших місць” кандидатів, жоден з них не подолає виборчого бар’єру, виключається кандидат з найменшою кількістю голосів, а його голоси розподіляються між тими, що залишилися на основі зібраних ними “других місць”; якщо один з кандидатів набере встановлену кількість голосів виборців – то отримує мандат, а надлишок розподіляється серед решти кандидатів на основі зібраних ними “других місць”. Цей спосіб перенесення голосів виборців є специфічною рисою даної системи. Застосовуючи даний метод відбувається укомплектування всіх мандатів, що припадають на даний виборчий округ. Розглянемо дію даної системи на прикладі тримандатного виборчого округу, де змагаються сім кандидатів (P,Q,R,S,T,U,V). У голосуванні взяло участь 100 виборців. Результати голосування були наступними:

I преференція	ІІ преференція	ІІІ преференція	Голоси
P	Q	R	15
P	R	Q	15
Q	R	P	8
R	P	Q	3
S	T	-	20
T	S	-	9
U	-	-	17
V	-	-	13

Оскільки у цій системі голоси надають лише кандидатам з першою преференцією, то для подальшого обчислення враховуються голоси першої преференції та порядок преференцій. Квота Друпа становитиме (100/3 +1) + 1 = 26. Обрахунок голосів та визначення переможця за системи єдиного перехідного голосу буде здійснюватися наступним чином:

Кандиадати	1-е обчислення	2-е обчислення	3-є обчислення	4-е обчислення	5-е обчислення	6-е обчислення
P	30	-4=26	26	26	26	26
Q	8	+2=10	+5=15	15	15	15
R	3	+2=5	-5=0	0	0	0
S	20	20	20	+9=29	-3=26	26
T	9	9	9	-9=0	0	0
U	17	17	17	17	17	17
V	13	13	13	13	13	-13=0
Не перенесені Голоси	-	-	-	-	+3=3	+13=16

Під час першого обчислення зафіксували перші преференції кандидатів. Оскільки голоси кандидата Р набрали квоту Друпа, то він визнається обраним. Його чотири перевищуючі голоси відповідно до того, що кандидатів Q і R порівну зазначали на другій преференції, треба поділити однаково (+2) між кандидатами Q і R під час другого обчислення. Третє обчислення передбачає зняття зі складу претендентів кандидата R, тому що він має найменшу кількість голосів і передати його голоси не кандидату P, який займає другу преференцію, але вже є обраним, а кандидатові Q, який займає третю преференцію. Під час четвертого обчислення знімається зі списку претендентів кандидат Т, його голоси передають кандидатові S, який у його списках займав другу преференцію. Це дає змогу кандидату S отримати мандат; оскільки немає кандидата з другими преференціями, що були зазначені при кандидаті S, то залишкові три голоси більше вже не переносяться і залишаються у нерозподіленому залишку. Під час шостого обчислення черговим кандидатом, чиї голоси повинні бути зняті, є кандидат V. Оскільки виборці, які проголосували за нього, не зазначили більше преферентів, то процедура обчислення на цьому завершується і третім переможцем визначають кандидата U, який мав найбільший показник серед тих, що залишилися. Дана система визнається як така, що найповніше відображає виборчі преференції. До її переваг відноситься великий ступінь свободи виборців, а до недоліків – можливість послаблення єдності політичних партій. У такій системі, на відміну від інших варіантів виборчих систем, виборець має право визначати преферентів зі списків різних політичних партій. Це стимулює партійне керівництво широко залучати до власних партійних списків відомих у регіоні людей. Це дає змогу ефективно обмежити вплив партійних босів на формування списків і посилити роль регіональних організацій партії. Звичайно, партії можуть давати своїм прихильникам рекомендації відносно найкращої для них розстановки преференцій, але цим і обмежується їхній вплив. Якщо політична партія має внутрішні фракції або групи, то виборці, надаючи преференції, можуть впливати на внутрішньопартійну дискусію та на визначення партійного курсу. За цієї системи виборці фактично мають змогу контролювати процес використання поданих ними голосів. Цим дана система відрізняється від інших пропорційних систем, за яких перевага, надана одному партійному кандидатові, може в кінцевому підсумку допомогти іншому кандидатові від тієї ж партії, незважаючи на те, що він може й не подобатися виборцю, оскільки преференції виборців сумуються на користь всього партійного списку, а не окремих його представників. Перевагою даної системи є те, що вона фактично робить непотрібним стратегічне голосування. Ця система вважається виборчою системою з найвищим рівнем пропорційності. У країнах, що її застосовують він коливається від 95 до 100 %. Щоправда дана система є достатньо складною для використання і тому виборці не завжди правильно сприймають її правила. Крім того до недоліків цієї системи належить потенційна можливість негативно впливати на результати голосування, особливо коли в державі використовуються великі виборчі округи. Дана система негативно впливає на внутрішньопартійну єдність, послаблює роль та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур.

2 .6. Напівпропорційні виборчі системи. Сьогодні єдиною країною, яка застосовує ”чисту” пропорційну систему є Ірландія. Чиста форма пропорційної системи може функціонувати лише за умов наявності загальнонаціональної згоди щодо основних питань суспільного життя. На жаль, така ситуація виникає дуже рідко, тому виборча система мусить бути максимально пристосована до реального життя. Тому переважна більшість виборчих систем є змішаними тобто такими, що поєднують принципи мажоритаризму та пропорціоналізму. Власне через це їх прийнято називати напівпропорційними.

Паралельні системи . У цих системах використовується як голосування за партійними списками, так і голосування у виборчих округах за правилом “виграє той, хто набере більше голосів”, але на відміну від голосування за змішаною системою, голосування за партійними списками не компенсує диспропорційності результатів, отриманих у мажоритарних виборчих округах. Паралельні системи на сьогодні існують у 20 країнах і активно застосовувалися для проектування виборчих систем у 1990-х рр., можливо, тому, що на перший погляд, паралельні системи вдало поєднують переваги голосування за партійними списками і виборів у одномандатних округах. Камерун, Хорватія, Гватемала, Гвінея, Японія, Південна Корея, Нігерія, Росія, Сейшельські Острови і Сомалі використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості поряд з елементами системи голосування за партійними списками, а Албанія, Вірменія, Азербайджан, Грузія і Литва користуються системою голосування у два тури в одномандатних округах. У Андорі використовується система представницького голосування для обрання половини складу парламенту, а в Тунісі, Еквадорі та Сенегалі застосовується напівпропорційна система голосування без права передачі голосу разом з елементами пропорційного представництва. Співвідношення між кількістю мандатів, що розподіляються за пропорційною і мажоритарною виборчою системою, є дуже різною. Тільки в Андоррі й Росії воно становить 50/50. З одного краю в цьому ряду країн стоїть Туніс, де 88 % парламентарів обираються за партійно-представницькою системою і лише 10 – за принципом відносної більшості. Але в більшості випадків це співвідношення набагато рівномірніше. Наприклад, в Японії 60 % кандидатів обираються в одномандатних округах, а решта – за партійними списками. Що стосується диспропорційності, то паралельні системи приносять результати, які є чимось середнім між чистими мажоритарними і чистими пропорційними виборами, хоча в більшості випадків вони справді дають виборцеві можливість вибрати представника в окрузі і визначитися з підтримкою певної політичної партії на національному рівні, оскільки пропонуються два виборчі бюлетені. Другою перевагою цієї системи є те, що коли розподіляється достатня кількість пропорційно-представницьких мандатів, то малі партії, яким не вдалося пройти у мажоритарних округах, можуть отримати місця за пропорційним розподілом з урахуванням кількості відданих за них голосів. І нарешті, ця гібридна система теоретично повинна вносити у партійну систему менше розкольницьких тенденцій, ніж чиста пропорційна система. Разом з тим, ложку дьогтю в цю бочку меду додає те, що ця система може вести до утворення двох груп депутатів, одні з яких чітко прив’язані до конкретних округів і прислуховуються до своїх виборців, а інші, обрані за партійними списками, не мають формальної прив’язки до виборців в округах і слухають передовсім лідерів своїх партій. На додачу до цього паралельні системи не можуть гарантувати в цілому пропорційного представництва, а це означає, що деякі партії можуть залишитися без мандатів, незважаючи на отриману ними суттєву кількість голосів виборців. Паралельні системи також є досить складними і виборці можуть не завжди чітко уявляти, як ці системи працюють.

Система обмеженого голосу. За цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на один менше від кількості мандатів, що припадають на даний виборчий округ. Цей метод застосовувався у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії; виборці мали по два та по три голоси відповідно у три- та чотиримандатних округах. Сьогодні дана система застосовується лише в Японії, а також на виборах верхньої палати іспанських Кортесів. Мета впровадження цієї системи полягала у забезпеченні представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні політичні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. У цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, й підтримка 40 % виборців забезпечувала представництво у тримандатному окрузі. Особливим варіантом системи обмеженого голосу є система єдиного фіксованого голосу, яка застосовується в Японії; їй притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос. За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу для партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; у разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою. На загал, мінімально необхідна для представництва партії частка голосів на її підтримку визначається формулою: L / N + L, де L – кількість голосів, яку має кожен виборець, а N– кількість депутатів, що мають бути обрані від даного округу. Як сама система обмеженого голосу, так і її японський варіант покликані компенсувати неспроможність методу відносної більшості забезпечити парламентське представництво меншості виборців. Але водночас вони аж ніяк не гарантують пропорційного співвідношення між зібраними голосами та отриманими мандатами.

Альтернативна система багатомандатного округу. Дана система була розроблена в XIX ст. англійським правником Т. Гером та підтримана Дж. Ст. Мілем. Вона представляє собою продукт вікторіанського індивідуалізму. На противагу традиційній для Сполученого Королівства ідеї про представництво громад, прихильники цієї системи розглядали представництво в першу чергу як персональне; cпочатку вона навіть називалась системою “персонального представництва”. Її автори мали на меті мінімізувати кількість “зайвих” голосів і надати якомога більшому числу виборців можливість обрати депутата, який би відповідав їхнім уподобанням. Альтернативній системі багатомандатного округу властиве, крім власне багатомандатного округу, голосування за преференціями. Обидві ці риси виражають спрямованість системи на забезпечення адекватного представництва політичних поглядів та сприяння вибору кандидатів у депутати як від однієї, так і від різних політичних партій. І дійсно, на відміну від системи партійних списків, де голосування відбувається лише за партії, а можливість вибору поміж кандидатами мінімальна чи відсутня взагалі, дана система надає виборцеві змогу обирати ще й між кандидатами від партії, яку той підтримує. Альтернативна система багатомандатного округу застосовувалась у Ірландській Республіці, Північній Ірландії, Мальті й Тасманії; сьогодні вона діє також у Австралії. Скрізь, крім Австралії, ця система використовувалась у відсталих суспільствах, де ідейно-політична приналежність завжди визначалася не стільки переконаннями соціально-економічного характеру, скільки традиціями роду і племені. Ця система фактично страхує голос виборця, передаючи силу голосу його наступній преференції в разі, якщо кандидат першої преференції виявився неконкурентноздатним або одержав завелику підтримку; при цьому список кандидатів не повинен бути довгим, щоб не обтяжувати виборця своїми розмірами. Дана система є найскладнішою системою пропорційного представництва, проте вона застосовується у деяких країнах, зокрема в Ірландії та Німеччині. Ця система широко використовується британськими професійними об’єднаннями. Вона застосовувалася ще у колишніх багатомандатних університетських округах Великобританії, а у 1918 р. конференція спікерів рекомендувала її й іншим багатомандатним виборчим округам. Дана система застосовувалась з метою забезпечення певного ступеня пропорційності, який був хоч і не таким високим, як в умовах дії системи партійних списків, та все ж значно вищим за той, що існував за системи відносної більшості чи мажоритарної системи. Згадана система працює таким чином. Бюлетень для голосування містить прізвища всіх кандидатів; якщо округ п’ятимандатний, їх приблизно по п’ять від кожної партії, плюс декілька кандидатів від представлених в окрузі меншин. Виборець нумерує прізвища залежно від переваги, яку він надає тому чи іншому кандидату (завдяки цьому таке голосування називається голосування з преференціями). Виборець може голосувати не лише за партію, а й за окремих кандидатів. Після підрахунку голосів встановлюється виборча квота. Вона дорівнює кількості всіх поданих голосів, поділеній на число мандатів плюс один, наприклад п’ятимандатного округу – на шість (5+1). Далі підраховуються перші преференції. Вважається обраним кожен кандидат, сума перших преференцій якого дорівнює чи перевищує виборчу квоту. При цьому будь-який надлишок голосів розподіляється за принципом пропорційності між кандидатами, яким виборці вже обраного кандидата віддали свої другі преференції. Так триває до того моменту, доки виборчу квоту не набере необхідна кількість кандидатів. Як і кожна пропорційна система чи її змішаний варіант, альтернативна система багатомандатного округу створює сприятливі умови для малих партій, особливо якщо на округ виноситься дійсно багато мандатів. На практиці ця система може навіть позбавити найбільшу партію місця при владі (саме так досить часто траплялося в Німеччині та Ірландії). Великою перевагою даної системи є те, що за неї голосування відбувається як за партії так і за кандидатів; це дозволяє виборцеві голосувати за центриста і позбавляти підтримки прихильника крайніх поглядів незалежно від того, хто є кандидат – лідер партії чи рядовий активіст.

Система альтернативного голосування. Різновид виборчої системи із зазначенням кандидатів у порядку віддання переваги (преференція) в одномандатних округах, за якою виборці вказують у виборчих бюлетенях, у якому порядку вони віддають перевагу внесеним у бюлетень кандидатам. За цією системою виборці визначають рейтинг кандидатів у депутати. Виборець ставить цифру “1” навпроти кандидата якому надає перевагу, навпроти наступного – “2”, далі – “3” і т. д. Таким чином, ця система дає виборцям змогу не просто вибрати одного кандидата, а вказати, в якому порядку вони віддають перевагу всім кандидатам. Тому у країнах, де застосовують цю систему, її називають системою голосування з зазначенням кандидатів у порядку надання переваги (з преференціями). Альтернативне голосування також відрізняється від системи голосування за принципом відносної більшості за способом підрахунку голосів. До уваги беруть перші вподобання виборців, тож будь-якого кандидата, який набрав більше половини голосів, проголошують обраним. Якщо жоден з кандидатів не набрав необхідної для обрання кількості голосів, кандидата, ім’я якого назвали першим найменша кількість виборців, відкидають, а подані за нього голоси перерозподіляють між кандидатами, які залишилися, залежно від того, хто вказаний у них під другим номером. Процедуру повторюють, доки котрийсь кандидат не набере в такий спосіб більше половини поданих голосів. Через це систему альтернативного голосування переважно відносять до мажоритарних виборчих систем, оскільки для перемоги кандидатові необхідно отримати не просту, а абсолютну більшість голосів всіх виборців, що взяли участь у голосуванні. Одна з переваг можливості передачі голосів полягає в тому, що при цьому голоси кількох близьких за платформою кандидатів можуть накопичуватися у одного з них, а отже, різні, але споріднені інтереси виборців будуть об’єднуватися, щоб забезпечити їх представництво. Система альтернативного голосування дає змогу зарахувати голоси тих, хто підтримав кандидата, у якого мало шансів на перемогу, іншому кандидатові другого чи третього порядку на вибір самих виборців. Тому деколи кажуть, що ця система найбільше підходить для сильно розділених суспільств, бо вона може змусити кандидатів шукати підтримки не лише серед своїх прямих прихильників, але й серед тих, хто може вказати на них на виборах як альтернативних кандидатів. Щоб залучитися такою “альтернативною” підтримкою, кандидати повинні пропонувати широкі центристські передвиборчі програми, а не зосереджуватися на обмеженому колі сепаратистських чи екстремістських питань. Альтернативне голосування використовують у парламенті Австралії. Досвід застосування альтернативного голосування у відносно стабільному суспільному середовищі Австралії також свідчить на користь наведених аргументів. Крім того, завдяки вимозі про отримання кандидатами підтримки більшості, ця система розширює суспільну підтримку кандидатів-переможців, тим самим посилюючи усвідомлення її легітимності. Характерну для нього взаємозалежність, подвійне голосування і вичерпне голосування, використовують і під час загальних виборів у Франції, а також у британських профспілках і на внутрішніх виборах Лейбористської партії Сполученого Королівства. Оскільки вибори на основі альтернативного голосування не пропорційні, а мажоритарні, вони не забезпечують пропорційності складу зборів, що складаються з багатьох членів. Крім того, вони можуть не забезпечити вибору переможця за Кондорсе і тому досить далекі від ідеальних мажоритарних схем. Разом з тим, альтернативне голосування має низку недоліків. По-перше, для ефективного застосування цієї системи необхідно, щоб виборці були принаймні писемними й вміли рахувати, а через те, що голосування проходить в одномандатних округах, його результати можуть бути диспропорційними порівняно з системами пропорційного представництва. По-друге, навряд чи система альтернативного голосування сприятиме взаємному зближенню різних груп у дуже розрізнених суспільствах, де різні етнічні групи компактно проживають на окремих територіях, і, вона також не виправдовує себе при застосуванні у великих багатомандатних округах. (Єдиним винятком є Науру, де дещо модифікована система альтернативного голосування використовується переважно у двомандатних округах. Кандидатури другої, третьої черги і т. д. отримують певну частку голосу. Кандидат, вказаний у бюлетені першим, отримує один повний голос, другий отримує півголоса, третій – третину голосу і т. д. Якщо ніхто з кандидатів не отримав абсолютної більшості голосів першої черги, то голоси інших черг сумуються, і переможцем вважається той, у кого в результаті буде найбільша кількість голосів). З іншого боку, досвід використання системи альтернативного голосування у Папуа-Новій Гвінеї та Австралії свідчить, що ця система сприяє врівноваженій центристській політиці, дає можливість об’єднувати різні інтереси, і в сприятливому суспільному контексті може стати потужним стимулом для політики злагоди і співробітництва. Сьогодні дану виборчу систему використовують лише в Австралії та Науру й охоплює вона лише 18 млн. чол. Ця система використовувалась також для проведення загальних виборів у Папуа-Новій Гвінеї протягом 1964-1975 рр., а в 1996 р. її було рекомендовано як нову виборчу систему для Фіджі. Отже, ця система є прикладом регіонального поширення виборчих систем: дотепер ця система існувала лише в межах Океанії і швидше за все ця тенденція спостерігатиметься і в майбутньому.

Система голосування без права передачі голосу іншому кандидату (система єдиного фіксованого голосу, квазіпропорційна система). За цією системою кожний виборець має один голос, але в кожному виборчому окрузі розподіляється декілька мандатів. Мандати отримують кандидати у депутати, які набирають більшу кількість голосів. Це означає, що, наприклад, у чотирьохмандатному окрузі необхідно набрати 20 % голосів, щоб вийти в переможці. Таким чином, велика партія, якій, скажімо, вдалося отримати 75 % виборців, швидше за все здобуде 3 з 4 місць. Ця система застосовується у Йорданії, Тайвані та Вануату. Але найбільше вона відома як спосіб формування нижньої палати парламенту Японії у 1948-1993 рр. Найважливіша відмінність між системою голосування без права передачі голосу й мажоритарними системами полягає в тому, що ця система може забезпечити повніше представництво малих партій. Чим більше мандатів розподіляються в окрузі, тим пропорційнішою стає дана система. У Йорданії ця система дала змогу кільком популярним безпартійним про монархістським кандидатам пройти до парламенту, і це вважається плюсом для молодої партійно-політичної системи. З іншого боку, ця система заохочує високу організованість політичних партій, які тісно працюють зі своїм електоратом, підказуючи виборцям, як слід голосувати, щоб забезпечити відповідним партіям максимальну підтримку на виборах. Хоча ця система дає виборцям можливість вибирати серед кількох кандидатів, запропонованих однією партією, вважається, що вона значно менше подрібнює політичну систему, ніж чисто пропорційна система. Понад 45-річний досвід застосування цієї виборчої системи в Японії свідчить про збереження міцної системи з однієї домінуючою політичною партією. І нарешті, цю систему високу оцінюють за легкість застосування й підрахунку голосів. Серед недоліків цієї системи є те, що вона не гарантує пропорційності кінцевих результатів парламентських виборів. Малі партії, які можуть заручитись підтримкою, скажімо, 10 % виборців, чиї голоси до того ж будуть дуже розсіяні, можуть не вибороти жодного місця, в той час як великі партії можуть отримати суттєву “добавку”, яка перетворить відносну більшість голосів виборців на абсолютну більшість у парламенті. У 1980 р. Ліберально-демократична партія Японії здобула 55 % місць, набравши лише 48 % голосів. Пропорційну складову цієї системи можна розширити збільшенням кількості мандатів у багатомандатних округах, але це послабить зв’язок між виборцями і обраними ними депутатами, який так високо цінують прихильники чіткого географічного визначення округів. Серед багатомандатних округів дев’ятимандатні у Йорданії і семимандатні у Вануату – це максимальні за розміром округи в даній системі. Оскільки ця система дає виборцеві лише один голос, вона не особливо стимулює політичні партії апелювали до широкого спектру виборців, узгоджуючи їх інтереси. Як тільки політичні партії заручаються підтримкою достатньої кількості “базового” електорату, їй уже не має потреби звертатись до “аутсайдерів”. Крім того, оскільки від однієї партії за ті самі голоси можуть змагатися різні кандидати, зростає загроза внутрішньопартійного поділу і незлагоди. При цьому зростає акцент на ведення “угодницької” політики, коли політичні діячі “підлещуються” до свого електорату напередодні виборів. І нарешті, система голосування без права передачі голосу вимагає від партій складного стратегічного планування при висуненні кандидатів і боротьбі за голоси: висунення занадто великої кількості кандидатів може виявитися так само непродуктивним, як висунення занадто малої кількості кандидатів; до того ж, величезного значення набуває необхідність партії нагадувати своїм виборцям про необхідність рівномірного розподілу їхніх голосів за всіх кандидатів від відповідної партії.

C истема партійно-представницького голосування. Виборча система, яка є чимось середнім між мажоритарною ситемою відносної більшості та системою представницького голосування. Як і за принципом відносної більшості, виборці переважно мають лише один голос, але виборчі округи є багатомандатними і виборці роблять свій вибір з-поміж партійних списків, а не незалежних кандидатів. Партія, яка перемагає отримує всі мандати у даному окрузі, й всі кандидати, занесені нею у список, вважаються обраними. Як і при голосуванні за принципом відносної більшості, тут немає необхідності набирати абсолютну більшість голосів. У деяких країнах даний різновид виборчої системи використовується для забезпечення національно збалансованого представництва, оскільки вона дає змогу скласти список кандидатів, в якому представлені різні національності. У Лівані, наприклад, список кожної партії має складатися з представників різних етнічних груп. У Сінгапурі існують як одномандатні, так і багатомандатні округи. У той час як у одномандатних округах депутати обираються за принципом відносної більшості, більшість парламентарів обирається у багатомандатних округах, відомих як округи групового представництва. У таких округах обираються 3-6 депутатів як за партійними списками, так і з-поміж незалежних кандидатів. Серед кандидатів у партійному чи груповому списку повинен бути принаймні один представник малайської, індійської або інших общин. Виборці вибирають з-поміж цих різних списків, маючи при цьому лише один голос. Хоча кожен виборець голосує лише один раз у більшості округів він обирає всіх представників від округу одним голосом. Перевага системи партійно-представницького голосування полягає у тому, що вона проста у застосуванні, заохочує зміцнення партій і дає їм змогу пропонувати змішані списки кандидатів з метою представництва інтересів меншин. Однак важливим недоліком цієї системи є “супермажоритарні” результати, коли одна партія може вибороти практично всі місця в парламенті, отримавши лише просту більшість голосів. Наприклад, на виборах 1991 р. у Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті. Цією виборчою системою сьогодні користуються всього шість країн – Джибуті, Ліван, Сінгапур, Туніс, Еквадор, Сенегал.

ЗМІШАНА ВИБОРЧА СИСТЕМА.

3 .1. Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система. Тип виборчої системи, що поєднує в собі елементи як мажоритарної так і пропорційної виборчих систем.За цією системою одна частина парламенту обирається за мажоритарною схемою в округах, а інша частина – за пропорційною схемою голосування за партійними списками. При змішаній системі місця, розподілені за партійними списками, компенсують диспропорційність, що виникає під час голосування у виборчих округах.Дж. Сарторі під змішаною виборчою системою розуміє таку – за допомогою якої “у ту саму палату обирають шляхом поєднання пропорційного критерію і критерію відносної більшості”. А. Блайс з цього приводу зазначає “змішаними є такі системи, які поєднують у собі дві формули – пропорційність та плюралітет або більшість. ...змішаною системою є така система, в якій виборчі результати лежать поміж тими, що звичайно отримуються від плюралітету чи більшості і пропорційного представництва”. Дана виборча система нейтралізує недоліки мажоритарних та пропорційних виборчих систем; дозволяє забезпечити формування стійкої парламентської більшості при більш повному врахуванні інтересів малих соціальних груп; однак є певні труднощі у встановленні результатів голосування. Застосовується в Німеччині, Новій Зеландії, Болівії, Італії, Мексиці, Венесуелі та Угорщині. Можлива комбінація, коли ці елементи діють послідовно або паралельно (лінійна змішана виборча система).Останній варіант, є більш популярним.Він зокрема використовується в Німеччині, Болівії, Венесуелі.Характерним прикладом тут є виборча система ФРН (персоніфікована пропорційна система). Тут половина депутатів нижньої палати парламенту обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а інша половина – за пропорційною системою на основі партійних списків, запропонованих в суб’єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два голоси. Один подається за одного кандидата в окрузі, а другий – за один із списків політичних партій. Якщо, наприклад, одна партія отримає 10 % на загальнодержавних виборах і жодного голосу в округах, то їй буде виділена достатня кількість місць за партійними списками, для забезпечення представництва приблизно на рівні 10 %. Дж. Сарторі, М. Галлахер, М. Лейвер та П. Майр виборчу систему Німеччини визначають як різновид пропорційної виборчої системи, натомість Л. Массікотт та А. Блайз розглядають її як один з варіантів змішаної виборчої системи. Така ж формула використовується й під час виборів Сенату та на муніципальних виборах у Франції. В усіх країнах, де використовується змішана виборча система, крім однієї, мандати в округах розподіляються, за мажоритарною системою голосування за принципом відносної більшості, хоча в Угорщині використовується система виборів у два тури. Набагато складнішим є італійський метод: четвертина парламентських місць резервується для компенсації невикористаних голосів в одномандатних округах. У Венесуелі 102 місця розподіляються за мажоритарною системою голосування за принципом відносної більшості, 87 місць – пропорційно за загальнонаціональними партійними списками, а 15 місць є додатковими компенсаційними місцями, що розподіляються пропорційно. У Мексиці 200 місць, що розподіляються пропорційно за результатами виборів за партійними списками, компенсують переважно значний дисбаланс результатів виборів 300 депутатів за мажоритарною системою відносної більшості, хоча згідно зі спеціальним положенням жодна партія не може отримати більше 315 парламентських місць, а якщо партія отримує менше 60 % голосів, то може розраховувати максимум на 300 місць. Зустрічається і послідовне сполучення елементів мажоритаризму і пропорціоналізму. Так, в Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а верхня – на основі пропорційного представництва. Згідно з даною системою передбачається такий порядок встановлення результатів виборів, який покликаний усунути об’єктивні вади мажоритарної та пропорційної системи. Особливості даної системи є наступні: голосування відбувається в одномандатних виборчих округах у частині, що обирається за мажоритарною системою, та багатомандатних – у частині, що обирається за пропорційною системою; в одномандатних округах голосування відбувається за конкретного кандидата у депутати, у багатомандатних – за партійний список; результати голосування встановлюються за абсолютною чи відносною більшістю в одномандатних округах і за пропорційною відповідністю – в багатомандатних. М. Шуггарт та М. Ваттенберг вважають, що змішана система “дисциплінує національні партії, чиї парламентарі можуть бути відповідальні й за вираження місцевих інтересів”. До того ж, змішана система дає змогу партіям використовувати певні свої переваги: сконцентруватися на виборчих округах чи на партійному списку. Однак це може вести до утворення двох “класів” депутатів. Слід також пам’ятати, що в аспекті перетворення голосів на парламентські місця змішана система може бути такою ж пропорційною, як і система виборів за партійними списками, з усіма недоліками та перевагами, які їй притаманні. Одна з причин, через яку змішана система часом вважається менш доцільною, ніж просто вибори за партійними списками, полягає в тому, що вона може призвести до так званих аномалій стратегічного голосування. Існує кілька різновидів змішаних систем: cтруктурна змішана, лінійна змішана, подвійного голосування. У змішаних системах можуть надаватися переваги системі за більшістю поданих голосів чи системі пропорційного представництва або ж ефективному поєднанню обох систем. Л. Массікотт та А. Блайз також вирішальною рисою змішаної системи вважають те, що її механізми охоплюють одночасно “комбінацію різних виборчих формул (більшості чи пропорційного представництва; плюралітету чи пропорційного представництва) для вибору єдиної більшості”. Серед змішаних систем, де використовується принцип більшості поданих голосів, виділяється кілька її різновидів: просте голосування без права передачі голосу; просте голосування з правом передачі голосу; обмежене голосування; кумулятивне голосування. Серед змішаних виборчих систем, які, навпаки, є ближчими до пропорційного представництва найчастіше використовуються: система обмеженого голосу; альтернативна система багатомандатного та одномандатного округу; система партійних списків. Рівновага між пропорційним представництвом та голосуванням за більшістю поданих голосів може досягатися як шляхом поєднання цих способів, так і шляхом накладок. Змішана виборча система сьогодні використовується лише у 7 країнах світу (Німеччина, Венесуела, Нова Зеландія, Мексика, Італія, Болівія і Угорщина), а кількість населення у цих країнах становить 265 млн. чол., або 6 % від всього населення світу. Як правило вона використовуютьсяв тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або необхідно досягти компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду.

Персоналізована (персоніфікована) пропорційна система. Різновид змішаної виборчої системи, яка застосовується у Новій Зеландії та Німеччині. Суть системи полягає в особливому способі поєднання персоніфікованих виборів в одномандатних виборчих округах з принципом пропорційного представництва. Кожен виборець має два голоси. Перший голос – це голос, який можна віддати персонально за певного кандидата (від партії) в одному з 328 одномандатних округів. Другий голос – це голос, який можна віддати за партію на основі її списку, сформованого на рівні федеральної землі. Кандидатам дозволяється балотуватися в одномандатному окрузі й одночасно бути включеними у партійні списки. Обраним вважається кандидат у депутати, який отримує просту більшість голосів в одномандатному окрузі. Однак другий голос виборців визначає скільки представників від кожної партії зможуть пройти в Бундестаг. На загальнонаціональному рівні, визначається загальна кількість других голосів, поданих за партії. Лише ті партії, що отримали 5 % національних голосів або принаймні три прямих мандати в одномандатних округах, можуть розраховувати на місця в парламенті, що розподіляються за партійними списками. Кількість представників від кожної партії, яка подолала прохідний бар’єр, підраховується за формулою Гера. Далі місця розподіляються між 16 федеральними землями. Кількість мандатів, отриманих членами партії безпосередньо в одномандатних округах конкретної землі, віднімається від загальної кількості місць, що розподіляються за партійним списком. Решта місць розподіляються за закритим партійним списком. Якщо в певній федеральній землі партія отримає більше прямих мандатів, ніж кількість місць, що має бути виділена їй за кількістю отриманих других голосів, то ці “надлишкові” місця зберігаються за партією. У такому разі загальна кількість місць в Бундестазі тимчасово зростає. Ряд аналітиків відносять даний різновид виборчої системи не до змішаних а до пропорційних.

КУРІАЛЬНА ВИБОРЧА СИСТЕМА

РЕАЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО).

Спосіб виборів представницьких органів влади не по виборчих округах чи від усієї кількості виборців, а по виборчих куріях, які мають нерівні виборчі права. За куріальним принципом відбувалися вибори до австрійського парламенту (до 1907 р.), до Державної думи в царській Росії, до Галицького сейму в Австро-Угорській імперії. Так за австрійським законом 1873 р. вибори поділялися на чотири курії: землевласників, торговельних та промислових палат, міст, а також сільських громад. Наприкінці XIX ст. було передбачено п’яту курію – загального виборчого права. Кожна курія самостійно обирала до імперського рейхстагу визначену кількість представників. Поруч із загальними цензами для активного виборчого права були визначені також спеціальні виборчі цензи для кожної групи виборців окремо. Так, для участі у виборах від курії землевласників необхідно було володіти нерухомим майном, від курії міст і сільських громад – сплачувати встановлений прямий податок, від курії торговельних і промислових палат – бути членами цих палат і, нарешті, від курії загального виборчого права – відповідати вимозі шестимісячного цензу осілості у виборчому окрузі. Виборці, що мали право брати участь у виборах від однієї з перших чотирьох курій, не позбавлялися права робити це від курії загального виборчого права. Кожна курія самостійно обирала до імператорського рейхстагу визначену кількість представників. Поруч із загальними цензами для активного виборчого права були визначені також спеціальні цензи для кожної групи виборців окремо. Однак куріальне представництво не набуло широкого поширення в європейських країнах, хоча деякі його елементи можна знайти в процедурах формування верхніх палат парламентів і в наші дні.

ВИБОРЧІ СИСТЕМИ СВІТУ.

В иборчі системи розвинених демократій . Під країнами з розвинутими демократіями розуміють ті, де вільні вибори проводяться не менше як протягом 20 років підряд. До них відносять Австрію, Австралію, Багами, Барбадос, Бельгію, Ботсвану, Великобританію, Венесуелу, Грецію, Данію, Ізраїль, Індію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Колумбію, Коста-Ріку, Люксембург, Маврикій, Мальту, Нідерланди, Німеччину, Нову Зеландію, Норвегію, Папуа-Нову Гвінею, Португалію, США, Трінідад і Тобаго, Фінляндію, Швецію, Швейцарію, Ямайку, Японію. У них проживає більше чверті мільйона чоловік. Найчастіше тут використовуються пропорційні виборчі системи - у 21 (59 %) з 36 країн. При цьому слід пам’ятати, що США та Індія, населення яких становить 71 % від загальної кількості цих 36 країн, використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Голосування за змішаною виборчою системою використовується частіше у розвинутих демократичних країнах і становить 11 %. Ці системи охоплюють 4 млн. чол. Більш поширені системи пропорційного представництва за партійними списками. Оскільки Японія перейшла на паралельну систему серед розвинених демократичних країн залишились лише Ірландія і Мальта, які застосовують систему голосування без права передачі голосу іншому кандидату. Якщо поглянути на проблему ширше і врахувати хвилю демократизації 80-90-х рр. ХІХ ст., то побачимо, що вже 98 незалежних країн та підпорядкованих територій ставляться у ранг “вільних” у доповіді “Свобода у Світі” за 1995-1996 рр., підготовленій “Домом Свободи” (“Freedom House). У цих країнах розподіл виборчих систем відповідає загальному співвідношенню: тут дещо переважають мажоритарні системи відносної більшості й пропорційні системи за партійними списками, і є приблизно половина систем голосування у два тури і паралельних систем; однак важко виділити якусь одну систему, що була б більш популярною у “вільних” країнах, ніж у світі в цілому. Однак серед 46 країн, які належать до категорії “не вільних”, диспропорційно багато систем голосування за принципом відносної більшості й систем представницького голосування, і набагато менше систем пропорційного представництва. У цілому мажоритарні системи становлять до 70 % виборчих систем, що використовуються у “не вільних” країнах світу.

Виборчі системи країн Західної Європи. Загальну характеристику виборчих систем країн Західної Європи представляє наступна таблиця:

Держава	Середній розмір округу (кількість мандатів)	Тип голосування	Формула переведення отриманих голосів у мандати
Австрія	20	категоричний	ПС - формула д’Ондта
Бельгія	7,1	категоричний	ПС - формула д’Ондта
Данія	9,7	категоричний	ПС - формула Сен-Лагю
Фінляндія	13,3	категоричний	ПС - формула д’Ондта
Франція (V)	1,0	категоричний	звичайної більшості
Голландія	150	категоричний	ПС - формула д’Ондта
Ірландія	4,0	впорядковуючий	Система голосування з правом передачі голосу іншому кандидату.
Німеччина	2,0	категоричний	Змішана
Швейцарія	7,7	впорядковуючий	ПС - формула Хагенбаха-Бішофа
Швеція	12,1	категоричний	ПС - формула Сен-Лагю
Великобританія	1,0	категоричний	звичайної більшості
Італія (до 1993 р.)	20,3	впорядковуючий	Імперіалі
Італія(після 1993)	6,0	категоричний	Змішана

Як видно з поданої таблиці в Західній Європі домінують виборчі системи, що спираються на багатомандатні виборчі округи, категоричне голосування та пропорційну формулу. Виняток складають Великобританія (одномандатні виборчі округи і формула звичайної більшості), Ірландія, Італія (до 1993 р.) і Швейцарія (голосування впорядковуюче), а також Франція (V Республіка) – формула звичайної більшості (за винятком 1986-1988 рр.). Сьогодні, незважаючи на високий рівень стабільності політичних норм у розвинутих країнах, щоденні політичні процеси внаслідок своєї багатоманітності сприяють постійним змінам як змістової частини, так і наявних форм виборів. Ці зміни стосуються і виборчих систем, які не можуть бути застиглими. К. Беніот на підставі дослідження багатоманітності діючих сьогодні чинників та детермінації основних виборчих систем говорить про необхідність поступової еволюції базових конструкцій виборчих систем. М. Голдер зазначає, що традиційно вибори до парламенту відбуваються із використанням мажоритарної або пропорційної виборчих систем. Однак дана дихотомія працює лише щодо європейських країн, варіантність виборчих систем зростає разом із збільшенням кількості прикладів, які ми маємо розглядати. К. Гледдіш зазначає, що можна вибирати не лише між мажоритаризмом і пропорційним представництвом. Існує широкий спектр формул, які розроблялися з огляду на національні особливості. Коли, наприклад ми розглядаємо системи, засновані не лише на мажоритарному принципі (причому слід зауважити, що мажоритарні системи також відрізняються в багатьох аспектах), то зіштовхуємося з такими особливостями, як система додаткового членства в Німеччині, альтернативного голосування в Австралії та система з правом передачі голосу іншому кандидату в Ірландії. Навіть коли за мету ставиться пропорційність, то варіанти практичної реалізації цього принципу відрізняються від регіональної системи в Португалії з різними за розміром виборчими округами до загальнонаціональної системи пропорційного представництва в Нідерландах. Тому ми можемо припустити, що існуючі сьогодні виборчі системи у країнах Західної Європи будуть у майбутньому поступово еволюціонувати відповідно до внутрішніх та зовнішніх політичних викликів.

В иборчі системи країн Центральної Європи . Якщо ми перенесемося від вже усталених західноєвропейських систем до центральноєвропейських, якідосі знаходяться в ембріональному стані, то відкриємо ряд цікавих випадків. У Чехословацькій республіці у червні 1990 р. були проведені посткомуністичні вибори до двопалатної Федеральної Асамблеї та, відповідно, до Чеської і Словацької національних рад. У всіх трьох випадках була прийнята система партійних списків, але два моменти викликали занепокоєння. Першим був острах перед роздрібленістю, характерною для міжвоєнного парламенту (1918-1938); другий – стурбованість надмірними амбіціями партійних функціонерів (інша особливість нещодавнього минулого). Було вжито заходів, аби запобігти цим тенденціям. Вони включали встановлення 5 % виборчого бар’єру для федерального парламенту і Чеської асамблеї, і забезпечення преференційного голосування за партійними списками. Гіперфрагментації справді вдалося уникнути, хоча це можна було приписати успіху Громадянському Форуму, який отримав широку підтримку як перехідний політичний рух, тісно пов’язаний з “оксамитовою революцією”. Форум завоював дві третини місць в кожній палаті Федеральної Асамблеї і в Чеській Національній Раді. Незважаючи на прогнози коментаторів і опитування громадської думки, результати других виборів до Федеральної Асамблеї у червні 1992 р. також показали консолідацію провідних чеських і словацьких формувань (Громадянська Демократія і Рух за Демократичну Словаччину). Однак ця ж сама політична консолідація сприяла наростаючому розколу федерації, яка проіснувала 74 роки, на Чеську республіку і окрему Словаччину. Озираючись назад, бачимо, що не так була страшна партійна фрагментація, як національний розкол, хоча навряд чи можна довести, що система, яка б створювала меншу консолідацію в кожній з двох частин федерації, забезпечила б більш конструктивний підхід. У випадку Польщі маємо більш безпосередній приклад проблем виборчих механізмів. Вибори в жовтні 1991 р. привели в Сейм 29 парламентських партій, найбільші з яких зібрали менше 13 % поданих голосів і зайняли менше 14 % місць у Сеймі. Участь у голосуванні прийняли 42 % виборців. Вибори проводилися на основі пропорційного представництва, без порогового мінімуму, у 37 округах, кожному з яких виділялось від 7 до 17 місць. Ше 15 % від загальної кількості місць (69 із 460) розподілялися в національному масштабі з 5 % виборчим бар’єром і вимогою підтримки не менше, ніж в п’яти округах. Аби сформувати уряд, довелося витратити майже два місяці інтенсивних міжпартійних торгів, та й то з подальшими кадровими змінами. З листопада 1991 р. до вересня 1993 р. Польща мала чотирьох прем’єрів і три правлячі коаліції. Затяжні парламентскі конфлікти і незайняті впродовж тривалого часу відповідальні посади стали причиною серйозної інституційної нестабільності. Однак коли Польща встановила 5 % виборчий бар’єр для окремих партій і 8 % для коаліцій у 1993 р., тільки 6 партій або коаліцій змогли здобути місця в новому парламенті, а до складу правлячої коаліції ввійшло всього дві партії. Але нова виборча система також сприяла поверненню до влади колишніх комуністів і позбавила майже 35 % виборців представництва у парламенті. Досвід Чехії і Польщі показує непевність ранніх фаз переходу від однопартійної системи до багатопартійності. Однак кожен перехід має власні проблеми та особливості, і виборчі механізми залишаються лише одним виміром політичної боротьби. В Угорщині перехід від однопартійної системи являв собою щось проміжне між довгим маршем, очоленим Солідарністю в Польщі і раптовою “оксамитовою революцією” в Празі. Треба було три роки від початку інтенсивних дебатів, переговорів і організаційної роботи в середині 1987 р. і до перших багатопартійних парламентських виборів в квітні 1990-го, щоб Угорщина демонтувала комунізм і прийняла нову конституцію. Переговори за круглим столом наприкінці 1989 р. дозволили розробити систему для перших вільних виборів в посткомуністичній Угорщині. Історичні партії (дрібних власників, соціал-демократів, християнських демократів) віддавали перевагу пропорційному представництву із загальнопартійними списками за округами, як це було у 1945 і 1947 рр. Однак загальний настрій в країні, особливо серед депутатів парламенту, не дозволив скасувати існуюче представництво за виборчими округами. Оскільки за новими політичними партіямине стояв масовий народний рух, їх легітимність була обмежена. Місцеві діячі й громадяни не хотіли, аби весь процес висування кандидатів перейшов під контроль партійної бюрократії. Довге обговорення і загальний настрій не дозволили ввести нову систему, засновану на єдиному принципі. Отож, виборча система стала комбінацією різних принципів і методик. 386 місць однопалатного угорського парламенту були поділені на три категорії: 176 обиралися за одномандатними округами, 152 – за регіональнми партійними списками і 58 – за загальнопартійними списками. У одномандатних округах, де кандидати не отримали абсолютної більшості в першому колі, довелося провести друге голосування. У другому колі для обрання вистачало простої більшості. По регіональним партійним спискам і загальнонаціональним місцям встановлювався 4 % виборчий бар’єр. Вся система була спрямована на те, аби уникнути партійної роздробленості. Звісно, це мало свою ціну: результати голосування були невиразними і мало в яких округах депутати були вибрані в першому колі. Через складність виборчих правил тяжко було б визначити, в якій пропорції пов’язані місця в парламенті з кількістю поданих голосів. Однак зрештою в парламент потрапило тільки шість партій, що дозволило утворити коаліційну більшість з однієї найбільшої партії і двох менших.

В иборчі системи країн Східної Європи . Дослідники демократичної консолідації виділяють два ключових моменти, які постають перед архітекторами нових демократій: 1) вибір між мажоритарними виборами і пропорційним представництвом; 2) вибір між парламентарною і президентською формами управління державою. Вирішальні питання наступні: чи вирішують ці варіанти питання, бути чи не бути посткомуністичній демократії? Якими є найкращі методи вдосконалення ефективності і законності її головних організаційних основ? Чи придатні ці методи для місцевих умов? Які пріоритети повинні встановити для самих себе будівничі демократії в своїх зусиллях стримати посткомуністичний організаційний хаос? Вибір варіанту виборчої системи вважається важливим, тому що він допомагає сформувати в країні партійну систему і встановити інституційний каркас: структуру парламенту, форму виконавчої влади, контури виконавчо-законодавчих відносин і т. д. Крім того, демократи Східної Європи зіткнулися не стільки з вибором – мажоритаризм чи пропорційним представництвом, - скільки з вибором – “сильний” чи “слабий” варіант пропорційного представництва. Крім того, неясно, наскільки пов’язаний тип виборчої системи з рівнем стабільності органів влади і загальним розвитком демократії. Країни з сильним (навіть крайнім) пропорційним представництвом не обов’язково почуватимуть себе гірше, ніж країни з поміркованим пропрційним представництвом. Зрозуміло, що крім виборчих систем, на розвиток демократії в регіоні мали великий вплив й інші фактори. Багато факторів вплинули на початкове рішення відносно виборчих систем у молодих демократіях Східної Європи: міжвоєнні традиції, невпевненість нових лідерів і т. д. Обираючи тип системи, всі країни (крім України) схилялися до пропорційного представництва, хоча різнилися в тому, яким чином і до якої міри буде досягнута пропорційність. Навряд чи британський тип мажоритарних виборів здобув би тут підтримку, тому що це створило б загрозу перспективам більшості партій, які мали місця в парламентах. Їх влаштовувала існуюча система, то для чого було б її міняти? Через це мало політиків у Східній Європі схильні прислухатися до порад тих, хто пропонує мажоритарну систему виборів як засіб від нестабільності влади. Якщо була вибрана не мажоритарна система, а пропорційне представництво, це ще не означає, що на виборах не буде явних переможців. У 1992 р. на виборах в Албанії Албанська демократична партія завоювала майже 2/3 всіх місць. На парламентських виборах 1992 р. в Литві Литовська демократична партія виборола 73 з 141 місць в Сеймі. Щоправда, в обох цих випадках пропорційність систем була досить обмежена. Албанська виборча система є найменш пропорційною у регіоні: 100 депутатів були обрані в одномандатних виборчих округах і тільки з 40 місць проводилось загальнонаціональне голосування за пропорційною виборчою системою. Однак можна доводити, що Албанська демократична партія захопила б більшість парламентських місць і в умовах чистого пропорційного представництва, тому що серйозної конкуренції з боку інших партій у березні 1992 р. не існувало. Крім цих випадків, однак, країни Східної Європи явно підтверджують точку зору Дж. Сарторі, що система чистого пропорційного представництва має тенденцію до політичних маніпуляцій. Крайнє пропорційне представництво може привести до сильно роздробленого парламенту і багатопартійних структур виконавчої влади. Перехід від крайнього до поміркованого варіанту пропорційного представництва дає можливість запобігти надмірному роздробленню парламенту і пов’язаними з цим проблемами (як у польському варіанті). Модернізація пропорційного представництва не являє собою панацеї для лікування ненадійних органів, можливо, за неї доведеться заплатити зменшенням рівня представництва і легітимності. У найгіршому випадку непредставлені виборці (можливо, і не голосуючі) можуть відчути себе настільки обманутими, що стануть на шлях антидемократичної політики. Проте помірковане пропорційне представництво теж не обов’язково сприяє більшій організаційній стабільності. Болгарські вибори 1991 р., засновані на поміркованому пропорційному представництві, забезпечили місця в парламенті трьом партіям, але параліч при вирішенні питань був такий же, як і у польському парламенті з його 29 партіями. У кінці 1992 р., наприклад, болгарам знадобилось аж два місяці, щоб сформувати новий кабінет. Більш того, болгарська поміркована система пропорційного представництва залишила без представництва чверть всіх виборців – тих, хто проголосував за партії, які не подолали виборчого бар’єру.

Географія виборчих систем. Географія поширення різних типів виборчих систем у світі – цікава сфера наукового аналізу. Вражає географічне розмежування країн, де діє пропорційна система, та країн, де застосовується система відносної більшості. Остання досі застосовується лише у країнах, що перебували чи перебувають під британським політичним впливом – США, країнах Британської Співдружності та власне у Великобританії. Але цю систему не знайти у країнах континентальної Європи, де скрізь (крім Франції) застосовуються партійні списки, які є чужими для всіх країн Співдружності за винятком Гаяни та Шрі-Ланки. Водночас альтернативна система багатомандатного округу вважається саме “аглосаксонським” різновидом пропорційної системи. Адже вона застосовується лише у країнах Співдружності або колишніх її членах. Так, за цим методом обиралися депутати нижніх палат ірландського та тасманського, верхні палати австралійського та цілого законодавчого органу Мальти. Це також єдина система пропорційного типу, спроби запровадити яку здійснювались у Великобританії. За нею у період з 1920 р. до 1923 р. та з 1972 р. відбувалися вибори на місцевому рівні, а з 1921 р. до 1929 р. – вибори до парламенту Північної Ірландії, а у 1979 р. – вибори до Європейського парламенту. Проте ця система ніколи не використовувалась країнами континентальної Європи, хіба що у формі експерименту у Данії ще у XIX ст. У деяких країнах загальнонаціональні вибори проводяться за іншою виборчою системою, ніж місцеві вибори. До таких країн, приміром, належить ФРН. Тут вибори до бундестагу та до земельних парламентів проходять за модифікованою пропорційною системою. Водночас у ряді федеральних земель комунальні вибори проводяться на основі чистої пропорційної системи. Серед індустріально розвинених держав США - єдиний випадок, коли президентська форма правління поєднується з принципом більшості. У 4 державах: Австралії, Канаді, Новій Зеландії та Сполученому Королівстві, де парламентська форма правління поєднується з принципом більшості та 9 демократій парламентсько-пропорційного типу - Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія та Швеція. Сім багаторічних, стабільних демократій - Франція, Ірландія, Японія, Швейцарія, Ізраїль, Ісландія та Люксембург не підпадають під жодну класифікацію або надмірно піддаються зовнішньому впливові.

Різновид виборчої системи	Африка	Амери-ка	Азія	СНД і Східна Європа	Західна Європа	Близький Схід	Океа-нія	Всього
Відносної більшості	18	19	10	1	4	3	13	68
Представницька	2	2	5	0	0	3	1	13
Альтернативна	0	0	0	0	0	0	2	2
Два тури	10	6	1	8	2	2	2	31
Паралельні	7	2	3	7	1	0	0	20
Без права передачі голосу	0	0	0	0	0	1	1	2
З партійними списками	17	16	3	10	17	1	2	66
Змішана	0	3	0	1	2	0	1	7
З правом передачі голосу	0	0	0	0	2	0	0	2
Всього	54	48	22	27	28	10	22	211

6. ВИБОРЧА СИСТЕМА УКРАЇНИ.

Прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Акту про державну незалежність України явило собою ту історичну точку відліку, з якої почалася розбудова незалежної держави і створення національного законодавства. Саме в цьому історичному документі було передбачено проведення всеукраїнського референдуму на його підтримку. Він проводився на старій законодавчій базі колишнього СРСР, яка не відповідала сучасним політико-правовим, соціально-економічним та ідеологічним реаліям. Закон про вибори на основі якого відбувалися вибори 1990р. у вищий законодавчий орган держави - Верховну Раду УРСР - був складений в такий спосіб, що надавав перeваги контрольованій комуністами владі й, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У спеціально прийнятій резолюції установчого з’їзду НРУ “Про майбутні вибори в республіці” зазначалось, що у відповідності із прийнятим законом “право на місце в органах влади України має лише той, хто присягає на вірність ідеалам застою”. У контексті боротьби із зазначеними умовами ведення виборчої кампанії Рух та Український депутатський клуб розробили альтернативний проект Закону про вибори, який, зрозуміло, не був прийнятий. Через це одним з першочергових завдань молодої української держави стало реформування виборчого законодавства. Закон України “Про вибори народних депутатів України”, прийнятий 18 жовтня 2001 р. на основі якого і мав формуватись вищий законодавчий орган держави - Верховна Рада України - був складений в такий спосіб, що надавав перeваги контрольованій комуністами владі і, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У ньому зокрема, містились такі недемократичні норми як надання окружним виборчим комісіям права на добір кола кандидатів у депутати шляхом оцінки їхніх платформ, обмеження права установ на висунення кандидатів в залежності від їх кількісного складу, обмеження форм агітації та фінансування виборчої кампанії та інші. Щодо вибору типу виборчої системи в українському політикумі можна виділити декілька підходів: одні відстоювали тільки виключно мажоритарну виборчу систему (це переважно “ліві” партії та “партії влади”), другі – пропорційну (НРУ), треті – змішану (ПДВУ). Серед прихильників змішаної системи точилися дискусії щодо кількісних пропорцій депутатського складу – одні віддавали перевагу мажоритарному представництву інші - пропорційному, треті відстоювали принцип рівного представництва. При цьому кожна із сторін висувала свої аргументи на користь вибраного ними типу виборчої системи. Результатом цього протистояння стало ухвалення 18 листопада 1993 р. Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Закон зберігав старий мажоритарний принцип абсолютної більшості, визнавав право трудових колективів бути суб’єктами виборчого процесу, спрощував процедуру висунення кандидатів, що об’єктивно ускладнювало виборчу кампанію з точки зору рядового виборця, надавав перевагу виконавчим органам у формуванні виборчих комісій, не передбачав жорстких норм відповідальності за порушення виборчого законодавства. Суттєвим недоліком даного закону було те, що він надавав статусу суб’єкту виборчого процесу (крім громадян і партій) громадським організаціям, трудовим колективам, підприємствам, де існували стосунки виробничої й адміністративної залежності, що перешкоджало вільній реалізації виборчого права громадян. Одночасно саме ці вибори більшість дослідників виборчої системи в Україні називають найвільнішими. Тоді 450 депутатів обиралися в 450 одномандатних виборчих округах. Кожен мав вибороти не менше 50 % голосів виборців, а поріг явки становив 50 % виборців. Кожен виборець мав один голос. Активне виборче право мали громадяни, яким на день голосування виповнилося 18 років. Для реалізації пасивного виборчого права встановлювали віковий ценз (з 25 років) і ценз осілості (мав постійно проживати на території України не менше двох останніх років). Крім того, депутатами не могли бути обрані військовослужбовці строкової служби. Права голосу не мали громадяни, визнані судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупинялося на відповідний період для осіб, які за вироком суду перебували у місцях позбавлення волі чи місцях примусового лікування. У 1994-1995 рр. політичне протистояння різних гілок влади змусило Верховну Раду України ІІ скликання повернутися до вдосконалення виборчого законодавства. Певний поступ демократичних реформ і партійні інтереси стали запорукою ухвалення нового виборчого закону і дана спроба реформування виборчого законодавства України була більш вдалою за попередні. Так у прийнятому 8 червня 1995 р. Конституційному договорі містилась норма про те, що наступні вибори народних депутатів України проводитимуться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) виборчою системою. Цим фактично було визнано один з основних напрямів подальшого вдосконалення парламентського виборчого законодавства і розвитку законопроектних робіт у цій сфері. Для узгодження запропонованих законопроектів в листопаді 1996 р. була створена Тимчасова узгоджувальна комісія, яка складалась з представників різних депутатських груп та фракцій. Проект закону, підготовлений нею, у першому читанні було прийнято Верховною Радою України 12 березня 1997 р. Далі парламент впродовж року 13 разів повертався до прийняття даного закону і лише 22 жовтня 1997 р., після довгого і запеклого протистояння між парламентом і Президентом України Л. Кучмою, він був прийнятий. Принциповою відмінністю нового виборчого законодавства є те, що в ньому вперше в українській історії застосовується змішана мажоритарно-пропорційна виборча система. Згідно з цим законом 225 із 450 депутатів парламенту обиралися в одномандатних виборчих округах по мажоритарній системі відносної більшості, а друга половина депутатських місць розігрувалась в загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційним принципом. Нововведенням було й так зване позитивне голосування – коли виборець не викреслює зі списку тих претендентів, проти яких голосує, а ставить позначку поряд із прізвищем кандидата у депутати чи назвою політичної партії, за яких він віддає свій голос. Закон передбачав 4 % виборчий бар’єр для проходження в парламент. Правом висунення списків кандидатів наділялись політичні партії та виборчі блоки. Запровадження нової виборчої системи стало безперечно позитивним кроком у формуванні політично відповідальної влади. Протягом 1998 р. в парламенті було розроблено цілу низку проектів Закону “Про вибори Президента України”. Зокрема, свої законопроекти подали на розгляд Верховної Ради народні депутати О. Карпов та Т. Стецьків, В. Шевченко, Ю. Іоффе та О. Кучеренко, О. Єльяшкевич та О. Турчинов, О. Лавринович. Свій проект цього закону запропонувала народним депутатм і Центральна Виборча Комісія (ЦВК). Протягом тривалого часу відбувалося обговорення цих законопроектів в Комітеті Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад. Врешті-решт Комітет узагальнив подані законопроекти, взявши за основу законопроект О. Лавриновича. Обговорення узагальненого проекту закону у Верховній Раді йшло гостро й безкомпромісно. У ході пленарних засідань було подано 473 пропозицій та зауваження, більше половини з яких було враховано повністю або частково. До розробки Закону активно долучався Президент України. Він висував свої пропозиції, а коли законопроект був прийнятий, повернув його на повторний розгляд зі своїми зауваженнями, більшість яких була внесена в остаточний текст Закону. 5 березня 1999 р. Закон України “Про вибори Президента України” був прийнятий, однак робота над ним не закінчилась. Протягом 1999 р. до нього двічі вносились зміни (16 червня та 8 вересня), а остання зміна була внесена 21 грудня 2000 р. Цей Закон містив значні нововведення демократичного характеру. Насамперед, це стосується порядку формування виборчих комісій. Вперше у вітчизняній практиці було закріплено норму, згідно з якою до складу виборчих комісій в обов’язковому порядку включались по 2 представники від кожного кандидата (партій або блоку, що висунули свого кандидата) – за їх поданням. При цьому Голова, заступник та секретар комісії обов’язково мають представляти різних кандидатів. Відповідно, було скасовано обмеження щодо кількісного складу виборчих комісій. У Законі було зміцнено роль політичних партій у виборчому процесі. Закон передбачав реєстрацію претендентів після подання мільйона підписів громадян на їхню підтримку. Вважалося, що такий бар’єр значно обмежить кількість пошукувачів найвищої посади. Наближення нових парламентських виборів, які були призначені на 31 березня 2002 р., знову висунуло на передній план політичної боротьби закон “Про вибори народних депутатів України”. Багатомісячні дебати точилися в основному навколо типу виборчої системи – більшість фракцій парламенту виступали за пропорційну виборчу систему, а Президент – за змішану. Парламент неодноразово приймав новий варіант цього закону, та Президент знову й знову накладав на нього вето й надсилав до Верховної Ради на доопрацювання зі своїми зауваженнями. Врешті-решт лише 30 жовтня 2001 р. Президент таки підписав закон, який був прийнятий Верховною Радою 18 жовтня 2001 р. Зрозуміло, цей закон знову був компромісним і недосконалим. Зокрема питання про впровадження пропорційної системи виборів було перенесено на майбутнє. Парламентські вибори 2002 р. також відбувалися за змішаною виборчою системою, яка зберегла основні ознаки системи, застосованої на попередніх виборах. Але були й певні зміни. Зокрема, права висувати кандидатів у депутати позбулися трудові колективи та збори громадян. Право висунення кандидатів у депутати належало громадянам України, які досягли 18 р. і мали право голосу. Це право вони реалізовували через партії (блоки) або шляхом самовисунення. Черговим кроком на шляху державного регулювання виборчого процесу стало прийняття 25 березня 2004 р. нового закону “Про вибори народних депутатів України”, яким остаточно було закріплено суто пропорційну систему виборів українського парламенту за виборчими списками від політичних партій та виборчих блоків. “Вибори депутатів,- говориться в ст. 1 даного закону,- здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій.” Однак пропорційна система з закритими списками виявилась вигідною хіба що партійним лідерам й не вирішила ті суспільні проблеми заради розв’язання яких і запроваджувалась. Відбір представників у партійні списки відбувався не за професійними якостями, а за принципом лояльності до партійного керівництва. Голосування за партійними списками в силу свого колективного характеру звичайно зменшує вплив особистостей, віддаючи перевагу єдності цілей та устремлінь перед особистими якостями кожного – всі ці елементи діють у напрямку зростання впливу партій. Як підсумок - депутати виявились абсолютно залежними від партійного керівництва, що й привело фактично до монополії партій. Крім того дослідники виділяють ще цілий ряд недоліків чинної виборчої моделі: недостатнє інформаційне забезпечення виборчого процесу; звуження бази для висунення кандидатів у депутати, відсутність механізмів забезпечення пасивного виборчого права та зокрема прав жінок і меншин мати доступ до політичного управління; домінування партій лідерського типу у виборчому процесі, деперсоніфікація вибору. Наслідками застосування цієї виборчої моделі в Україні є: комунікаційний ”зазор” між владою та суспільством, незадовільний рівень політичного дискурсу, зведення його в площину медіа-спектаклю; консервація політичних еліт і формування специфічного інтересу політичного класу, який полягає у збереженні панування і доступі до розподілу ресурсів та усуненні від управління більшості громадян; послаблення діяльності парламентських структур у царині законодавчого забезпечення стратегічних цілей суспільного розвитку. Політизація діяльності парламентських структур. Зазначені вади виборчої моделі поглиблює та обставина, що з 2006 р. ця модель є однаковою для виборів різного рівня та різної природи – як парламентських, так і місцевих (обласних, районних, міських, районних у містах) рад. Без перебільшення, Україна витворила унікальну виборчу систему, якщо розглядати її як цілісність на різних рівнях представництва. Покладення в основу формування органів місцевого самоврядування суто партійного представництва суперечить Європейській Хартії місцевого самоврядування. За оцінкою Національного інститут стратегічних досліджень при Президентові України ”єдина електоральна формула формування парламенту та місцевих органів влади ігнорує принципову різницю спеціалізації функцій кожної з них”. Крім того, застосування такого підходу до формування складу представницьких органів влади і на парламентському рівні, й на місцевому призвело до кумулятивного ефекту капсулізації влади на всіх рівнях та визнання закритих процедур делегування влади як таких, що не підтримують демократію. Тотальне – на національному рівні (на виборах до парламенту) й на місцевому – застосування принципу представництва від партій, що призводить до політичного корпоративізму і гіпертрофії ролі політичних партій, ставить під сумнів ефективність виборів як базового інституту демократії у формуванні належного представництва та урядування в країні загалом. Тому не дивно, що суспільство дедалі більше опирається такій виборчій моделі. Зрозуміло, що спіраль відчуження владного корпуса від виборця з цієї причини, а також через не реформованість відносин влади закручена надзвичайно сильно. За великого обсягу влади непомірно малою є міра відповідальності представницької влади і непомірно малим – вплив громадянина на формування корпуса представництва. Відповідно, корекцію виборчої системи в Україні слід проводити передусім задля усунення цих недоліків та відновлення демократичного потенціалу пропорційних моделей. Водночас слід відзначити, що вказані недоліки не знімаються шляхом удосконалення виборчих процедур, адже за будь-якої моделі вибір робиться із тих соціальних груп, які на момент виборів політично оформлені. Створювати відповідальну владу належить через глибокі системні реформи у сфері демократизації легітимаційних процедур та управління. Українське суспільство розвивається, і виборча система мусить також розвиватися з тим, щоб забезпечувати якісне представництво, підтримувати публічність дебатів із суспільно важливих питань, створювати основу для формування відповідального уряду та прозорого ухвалення рішень в інтересах суспільства. Базові зміни у виборчій системі України протягом періоду незалежності видно з наступної таблиці:

Виборча система	Пасивне Виборче право	Активне Виборче право	База висунення	Попередні процедури	Кількість округів	Поріг явки
1994 р. - Закон ”Про вибори народних депутатів України” від 18.11.1993 р.
Мажоритарна двотурова абсолютної більшості	Громадянин України Віковий ценз 25 р. Ценз осілості 2 р.	Громадянин України Віковий Ценз 18 р. Не можуть голосувати недієздатні та ув'язнені.	Партії. Трудові Колективи. Громадяни.	Підписні листи (300 у виборчому окрузі) Грошова застава (п'ять мінімальних зарплат).	450	50 %
1998 р. - Закон ”Про вибори народних депутатів України” від 24.09.1997 р.
Змішана	Громадянин України Віковий ценз 21 р. Ценз осілості 5 р.	Громадянин України. Віковий ценз 18 р. Не можуть голосувати недієздатні.	Партії (блоки партій). Само-висунення. Збори Громадян. Трудові Колективи.	Партії – грошова застава (1 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Підписні листи (не менше 200 тис.). Кандидати у одномандатних округах без умов.	225/1 225 одно-мандатних округів і один багато- мандатний)	-
2002 р. - Закон ”Про вибори народних депутатів України” від 18.10.2001 р.
Змішана	Громадянин України. Віковий ценз 21 р. Ценз осілості 5 р.	Громадянин України . Віковий ценз 18 р. Не можуть голосувати недієздатні.	Партії (блоки партій). Само-висунення.	Партії – грошова застава (15 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Кандидати у одномандатних округах – грошова Застава (60 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).	225/1 225 одно- мандатних округів і 1 багато- мандатний).	-
2006 р. - Закон ”Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004.
Пропорційна із жорсткими списками	Громадянин України. Віковий ценз 21 р. Ценз осілості 5 р.	Громадянин України. Віковий ценз 18 р. Не можуть голосувати недієздатні.	Партії (блоки партій).	Партії – грошова застава (2 тис. неоподатковуваних мінімумальних розмірів заробітної плати).	Єдиний загально- державний багато- тандатний округ.	-
2007 р. - Закон ”Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004. зі змінами від 07.07.2005 та 01.06.2007.
Пропорційна із жорсткими списками.	Громадянин України. Віковий ценз 21 р. Ценз осілості 5 р.	Громадянин України. Віковий ценз 18 р. Не можуть голосувати недієздатні.	Партії (блоки партій).	Партії – грошова застава (2 тис. неоподатковуваних мінімумальних розмірів заробітної плати).	Єдиний загально- державний багато- тандатний округ.	50 %

Таким чином, впродовж 18 років незалежності України тричі змінилась виборча формула (мажоритарна двотурова абсолютної більшості – змішана – пропорційна), магнітуда округів (450- 225/1-1) і відбулося звуження бази висунення кандидатів у депутати до парламенту зі збереженням цього права лише для партій (блоків партій) та ускладнилися фінансові умови для балотування. Ці зміни характеризують посилення позицій політичного класу на противагу умовам для реалізації політичних прав громадянами України. Після здобуття Україною незалежності акцент було зроблено, у т.ч., на подоланні монополії на висунення кандидатів у депутати, і в 1994 р. право висування кандидатів було надано партіям (блокам партій), трудовим колективам та громадянам України безпосередньо, а також застосовано само висунення (у 1998 р.). Проте вже у 2002 р. громадян позбавляли права висувати кандидатів і висувати свої кандидатури самостійно. За моделлю виборів 2006 р. і позачергових виборів 2007 р. право висувати кандидатів закон залишив тільки за партіями (блоками партій). Хоча партії можуть включати до своїх списків позапартійних осіб, питання забезпечення процедур самовисунення громадян не розглядали.

Література:

Балабан Р. В. Теорія виборчої системи.- К., 2007, Розділ 1. Становлення електоральної демократії, с. 5-17.

Батенко Т. До історії формувань виборчої системи в Галичині та виборчих змагань галицьких українців 2-ї половини ХІХ ст. Спроба аналізу // Республіканець, 1994, № 3-3, с. 35-40.

Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Основні види виборчих систем, с. 300-306.

Білоус А. Виборчі системи: світовий досвід на українському грунті // Трибуна, 2000, № 8-9, с. 22-28.

Білоус А. О. Пропорційні вибори в Україні: ілюзія чи реалії // Нова політика, 2001, № 1.

Богашева Н. В., Ключковський Ю. Б., Колісецька Л. В. Дослідження деяких аспектів еволюції виборчого законодавства України (1989-2006 роки).- К., 2006.

Геттінг Д. Наголос на сильному народному представництві: пропорційна система виборів // Складові демократії / За ред. Д. Геттінг, В.-Д. Міхаелі.- К., с. 22- 23.

Геттінг Д. Наголос на сильному уряді: мажоритарна система виборів // Складові демократії / За ред. Д. Геттінг, В.-Д. Міхаелі.- К., с. 24- 25.

Демократичний потенціал пропорційних виборчих систем / С. Конончук, О. Ярош, С. Горобчишина; Укр. Незалеж. Центр політ. Дослідж.- К., 2009.

Дешко Т. Пропорційна виборча система в Україні: передумови запровадження та основні характеристики // Віче, 2005, № 7-8, с. 118-122.

Заляев Р. И. Избирательные системы и их возможности в реализации демократического принципа политического представительства // Проблемы политической науки.- Казань, 1994, с. 98-119.

Избирательные системы и партии в буржуазном государстве.- М., 1979.

Избирательные системы мира.- М., 1961.

Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.

Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.

Ключковський Ю. Про дотримання рівності виборців в умовах мажоритарної виборчої системи // Вибори та Демократія, 2005, № 2 (4), с. 25-27.

Кобржицький В. Мажоритарна і пропорційна виборчі системи: переваги та недоліки // Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації, 2009, № 2, с. 58-62.

Кокс Г. Ціна голосу. Стратегічна координація у виборчих системах світу.- Одеса, 2003.

Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність // Аспекти самоврядування, 2005, № 6 (32), с. 1-6.

Кушнарев Е. Пропорциональная избирательная система образца 2006 г.: преимущества и недостатки [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/45470533951d0/Monday, 30 October 2006.17.05.00

Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследования мажоритарной и пропорциональной избирательной систем.- М., 1958.

Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Нолен Д. Избирательные системы // Технология и организация выборных кампаний: зарубежный и отечественный опыт.- М., 1993, с. 54-62.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. Навчальний посібник.- К., 2002, Виборча система, с.131-140.

Петренко М. Парламентські вибори в Україні: особливості трансформації виборчої процедури за роки незалежності // Науковий Вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія., Вип. 10, с.122-129.

Постников А. Мажоритарные и пропорциональные избирательные системы: плюсы и минусы // Народный депутат, 1993, № 12.

Пропорційні виборчі системи із відкритими та закритими списками для парламентських та місцевих виборів: матеріали семінару.- К., 2005.

Рейнольдс Э., Рейли Б. Справочник по международным избирательным системам.- Стокгольм, 1997.

Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.

Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.

Рябов С. Політичні вибори.- К., 1998, с.30-33.

Рыбаков А. В. Избирательное право и избирательные системы // Полис, 1992, № 5-6.

Скрипкина Ж. Б. Избирательные системы и технологии: Учебн. Пособие.- М., 2007.

Сотникова О. Введение в типологию избирательных систем // Ойкумена.- Харьков, 2005, Вып. 3, с. 20-28.

Ставнійчук М. ”Закрита” виборча система вичерпала себе // Дзеркало Тижня, 2009, № 11.

Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.

Таагпера Р., Шугарт М. С. Описание избирательных систем // Партии и выборы. Хрестоматия / Отв. ред. и сост. Н. В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина.- М., 2004, с. 135-133.

Трохимчук С. В., Федунь О. В. Політична географія світу. Навч. посіб.- К., 2007, Розділ 7. Географія політичної боротьби і виборів, с. 232-261.

Фесенко В. Вибори 2006: Практичне тестування пропорційної виборчої системи // Вибори та демократія, 2006, № 4, с. 4-12.

Birch S. Elections and Democratization in Ukraine.- Basigstoke: Macmillan and New York: St.Martin’s, 2000.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A, Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

Farrel D. Electoral Systems: S Comparative Introduction.- NY, 2001.

Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.

Solchanyk R. Ukraine, The (Former) Center, Russia, and “Russia” // Studies in Comparative Communism, 1992, Vol. XXV, № 1, p. 31-47.

Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 398; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!