Види виборчих бюлетенів у виборчих системах
| Кандидати | Партії | Кандидати і партії | |
| Категоричний | Відносної більшості (Канада), Без передачі голосу (Йорданія) Відкриті списки (Фінляндія) | Партійно-представницька (Сінгапур), Закриті списки (Намібія) | Паралельна (Японія), Відкриті списки (Данія), Змішана (Німеччина) |
| Порядковий | Альтернативна (Австралія). Два тури (Франція) Представницька (Мальдіви) З передачею голосу (Ірландія) | Два тури (Малі) | Панашаж (Швейцарія) |
| Обидва | З передачею голосу (австралійський Сенат) |
Щоб забезпечити максимальну участь громадян у виборах і зменшити кількість зіпсованих чи недійсних бюлетенів, вони повинні бути якомога зручніші для заповнення. Часто це тягне за собою використання символів для позначення партій і кандидатів або фотографій чи різних кольорів. Найлегше надрукувати бюлетені для голосування за принципом відносної більшості та системи альтернативного голосування; переважно в них невелика кількість імен. Бюлетені для проведення виборів у два тури також досить прості, але в багатьох випадках доводиться друкувати нові бюлетені для другого туру, що практично подвоює вартість їх підготовки. Так само при паралельних та змішаних виборах, як правило, доводиться друкувати принаймні два бюлетені навіть для одного голосування. Бюлетені для голосування без права передачі голосу і голосування з правом передачі голосу трохи складніші, ніж бюлетені для голосування за принципом відносної більшості, бо в них вказано більше кандидатів і, відповідно, більше символів і фотографій (якщо їх використовують). І нарешті, бюлетені для пропорційних виборів за партійними списками можуть бути дуже різними за складністю. Вони можуть бути як дуже простими, зокрема, при голосуванні за закритими списками, так і досить складними (наприклад, на виборах за вільними списками у Швейцарії). У деяких країнах виборці зобов’язані заповнити бюлетень у ізольованій кабінці, в той час як в інших країнах це можливо й навіть заохочується публічне заповнення бюлетенів. Інколи виборець самостійно кидає бюлетень в урну для голосування, однак буває й так, що бюлетень потрібно віддати чиновнику, який опускає його в урну в присутності виборця. Бюлетені можуть бути номерними і звичайними. Тільки в США фактично відмовились від бюлетенів і використовують машини для голосування – спеціальні апарати для подання й автоматичного підрахунку голосів. Машини застосовують тут з кінця XIX ст. не тільки для полегшення процедури голосування та підбиття підсумків, а ще й для боротьби з виборчим шахрайством, бо вони значно ускладнюють можливості для різних махінацій та зловживань. Д. Ре розрізняє також категоричний та ординарний бюлетені, які й визначають категоричне та ординарне голосування. З виборчими бюлетенями пов’язана проблема обліку й контролю за видачею, а з іншого боку – проблема збереження таємниці голосування. В Україні бюлетені мають відривні контрольні талони, які відокремлюються під час видачі бюлетеня виборцеві і є підставою для встановлення кількості виборців, які їх отримали. Взагалі виборчий бюлетень – це бланк суворо визначеної форми, на якому поряд із реквізитами наводиться перелік претендентів на обрання. Виборче законодавство України передбачає офіційний характер всіх виборчих бюлетенів для голосування. Виготовлення виборчих бюлетенів забезпечуються Центральною виборчою комісією (ЦВК) в централізованому порядку державними поліграфічними підприємствами. Друкування виборчих бюлетенів здійснюється на однаковому папері, однакового розміру, кольору та змісту. Кримінальний кодекс України (ст. 158) передбачає кримінальну відповідальність за виготовлення виборчого документу у спосіб, непередбачений законом чи невстановленого зразка, будь-яку його підробку. Стаття 62 Закону України “Про вибори народних депутатів України” визначає види виборчих бюлетенів, строки та порядок затвердження форми і тексту виборчих бюлетенів, необхідні реквізити виборчих бюлетенів. Бюлетень друкують державною мовою. Для голосування до бюлетеня вносяться назви політичних партій і виборчих блоків зареєстрованих у ЦВК. Причому обов’язково повинні бути перелічені всі політичні партії, що утворили виборчий блок. Крім того, в бюлетені вказуються прізвища, імена й по-батькові, рік народження, посади, місця роботи та проживання, партійність перших п’яти кандидатів із внесеного кожною партією, виборчим блоком партій списку кандидатів у депутати. При цьому, назви партій (блоків) розміщуються не у алфавітному порядку, а у порядку їх номерів, визначених жеребкуванням, яке проводить ЦВК. Праворуч від кожної назви політичної партії, виборчого блоку партій міститься порожній квадрат. Після цього переліку міститься графа: “Не підтримую жодної політичної партії, виборчого блоку партій.” Праворуч від цих слів міститься порожній квадрат, у якому виборець відмічає своє голосування проти всіх. Закон подає перелік обставин за яких виборчий бюлетень вважається недійсним. Текст у виборчому бюлетені розміщується лише на одній стороні, у кожному бюлетені повинні міститись роз’яснення щодо порядку його заповнення виборцем під час голосування. Для всіх видів виборчих бюлетенів Закон встановлює загальні реквізити. До них віднесені: назва та дата виборів, означення виборчого округу, місця для номера виборчої дільниці, печатки дільничної виборчої комісії, прізвища, ініціалів та підпису члена дільничної виборчої комісії, який видаватиме виборчий бюлетень, роз’яснення про порядок голосування, контрольний талон. Наявність зазначених реквізитів надає виборцям можливість швидко зорієнтуватись серед виборчих списків партій (блоків), а також порядком заповнення бюлетенів, що дозволить їм зробити свідомий вибір і правильно заповнити бюлетень. Закон також окремо регламентує порядок передачі виборчих бюлетенів виборчим комісіям (ст. 64). Встановлений порядок передбачає ряд заходів, які виключають ситуацію, за якої частина бюлетенів могла бути вилученою з обліку внаслідок втрати або різного роду оборудок з ними. Такі заходи включають: протокольну форму передачі бюлетенів, стислі строки передачі бюлетенів, колективний характер передачі бюлетенів, забезпечення гласності при передачі бюлетенів, дотримання вимог щодо кількості виборчих бюлетенів, особливий спосіб транспортування виборчих бюлетенів. Після їх отримання дільничні виборчі комісії повинні поставити на них печатку дільничної виборчої комісії та номер виборчої дільниці, а також вжити необхідних заходів до забезпечення їх надійного зберігання. Кримінальний кодекс України (ст. 158) передбачає відповідальність за неправомірне використання виборчих бюлетенів.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Недійсні бюлетені. Виборчі бюлетені, які через випадково чи навмисне зроблені виборцями помилки при їх заповненні не враховуються під час підрахунку голосів.Згідно з ст. 88 Закону України “Про вибори народних депутатів України” недійсним вважається виборчий бюлетень: на якому не зазначено прізвище та (або) відсутній підпис члена дільничної виборчої комісії, який його видав, або наявний підпис особи, яка не видавала виборчі бюлетені на цій виборчій дільниці; до якого не внесено зміни про реєстрацію кандидатів або внесені зміни без рішення Центральної виборчої комісії (ЦВК); якщо зроблено більш як одну позначку проти назв політичних партій (виборчих блоків); якщо не поставлено жодної позначки; якщо не відокремлено контрольний талон виборчого бюлетеня; якщо неможливо з інших причин встановити зміст волевиявлення виборця.
В иборчі (партійні) списки.
Виборчі (партійні) списки. Списки кандидатів у депутати, сформовані політичною партією у відповідності до вимог виборчого законодавства, для участі у виборах. Один із елементів пропорційної виборчої системи. Розрізняють наступні види партійних списків: закриті (зв’язані, фіксовані), преференційні, вільні (відкриті), напівжорсткі (напіввідкриті). Більшість виборчих систем, де вибори проводяться за партійними списками, є закритими. При застосуванні закритих списків порядок кандидатів у виборчих списках визначається самою партією і виборець не має можливості впливати на їх формування. Закрита система формування виборчих списків сприяє посиленню партійної дисципліни і є важливим інструментом впливу партійних керівників на парламентарів. Дана система застосовується у Іспанії, Нідерландах, Норвегії, Португалії. Закриті партійні списки дають можливість ввести в активну політичну діяльність представників національних меншин, різних релігійних та етнічних груп, жінок, які за інших обставин ніколи б не були обраними. Однак закриті партійні списки погано реагують на зміну ситуації. Так на виборах 1990 р. в Східній Німеччині ще до об’єднання чільний кандидат однієї партії був викритий як інформатор спецслужб лише за чотири дні до виборів, і його було негайно виключено з партії, але оскільки списки були закритими, виборці, які хотіли підтримати його колишню партію, не мали іншого вибору як голосувати і за нього. Преференційні списки надають виборцю право визначати в запропонованому партією варіанті кандидата за якого виборець голосує. У такому випадку списки, зазвичай, складаються в алфавітному порядку, а їх остаточний вигляд залежить від кількості голосів, набраних на виборах кожним кандидатом, представленим у списку. Відповідно депутатами стають ті з них, які отримали найбільшу кількість голосів на свою підтримку. Преференційна система застосовується в межах малих округів, де виборці можуть особисто знати кандидатів у списку. Застосування даної системи в загальнонаціональному, великих і навіть середніх округах неефективне. Даний тип партійних списків сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати, що для свого обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, але й підтримка виборців, що змушує їх активно працювати публічно. Дана система формування списків зменшує рівень впливу партії на парламентарів і вважається демократичнішою від попередньої. Хоча при цьому виборці отримують набагато більшу свободу щодо вибору кандидата, така система голосування спричиняє і низку небажаних побічних ефектів. Оскільки кандидати від однієї партії змушені боротися між собою за голоси виборців, це часто призводить до внутріпартійних конфронтацій і розколів. Це також означає, що потенційні переваги, які може мати партія від того, що в її списку будуть представники різних верств населення, можуть зійти нанівець. Наприклад, у виборах у Шрі-Ланці спроби провідних синегальських партій виставити на прохідні місця тамільських кандидатів від меншості увінчалися фіаско, оскільки багато виборців навмисне проголосувало за синегальських кандидатів, які займали нижчі місця у списку. Ця система формування списків застосовується у Австрії, Бельгії, Данії, Греції, Фінляндії. Відкриті списки надають можливість виборцеві визначати власні преференції в усіх запропонованих партійних списках, що кандидують у межах виборчого округу, а не лише в одному, як це є в префереційній системі. Зазвичай за даної системи виборець володіє кількома голосами, кількість яких рівна кількості мандатів, що обираються у межах даного виборчого округу. Таким чином виборець має можливість вибору: або віддати свої голоси зазначеним у партійому списку кандидатам або віддати їх усі одному кандидату (кумуляція голосів) або ж обрати своїх кандидатів з різних партійних списків і таким чином створити власний список кандидатів (панашаж). Дана система передбачає високий рівень довіри до громадян зі сторони політичних партій та високий рівень політичної культури виборців. Ця система формування партійних списків вважається найдемократичнішою, однак і найскладнішою для реалізації. Вона застосовується в Ірландії, Люксембургу, Мальті, Швейцарії. Виборчі списки поділяються також на загальнонаціональні та регіональні. Д. Нохлен, аналізуючи різні типи партійних списків, дійшов висновку, що масові партії традиційно підтримують закриті партійні списки, натомість кадрові партії виявляють тенденцію до підтримки преференційного голосування.
Відкриті списки. Така форма виборчих (партійних) списків, що надає право виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список.Для цього в виборчому бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від даної партії хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого в другу, тощо. Всі голоси, подані за кандидатів тої чи іншої партії, додаються, якби вони були подані за партійні списки. Далі відбувається розподіл місць між партіями, але у відповідності з кількістю голосів, отриманих кожним з кандидатів. Таким чином партійні лідери втрачають можливість складати партійні списки кандидатів, а виборці отримують більшу свободу вибору; таке представництво стає більш “особистісним”. Через це дану систему інколи в літературі називають як квазісписочна пропорційна система. Однак і в таких виборчих системах головну роль відіграють голоси, подані за партії, і саме вони покладені в основу розподілу депутатських місць між ними. Таке правило прийняте у законодавстві Австрії, Бельгії, Бразилії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Норвегії, Латвії, Литви, Лівану, Панами, Перу, Польщі, Словаччини, Словенії, Уругваю, Фінляндії, Чехії, Чилі, Швеція, Шрі Ланки.
Вільні списки. Така форма виборчих (партійних) списків, яка дає виборцям можливість перейти межі партійних та скласти власний список з інших партійних списків. Партійний список має тоді лише значення як пропозиція. Застосовуються у Еквадорі, Ірландії, Люксембурзі, Мальті та Швейцарії.
Напіввідкриті (напівжорсткі) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, що надає право виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список за винятком першої п’ятірки списку (партійного керівництва), яка не зазнає оцінки виборців. Саме цих перших п'ять політиків уважатимуть обраними депутатами незалежно від кількості поданих за них голосів в округах (навіть якщо таких голосів подано менше за кількість, яка дорівнює виборчій квоті територіального виборчого округу). Такий варіант преференційної пропорційної системи також має місце і здатен відіграти компромісну роль під час погодження змін виборчої системи, оскільки враховує інтереси партійної бюрократії, лідерів та менеджерів.
Закриті (зв’язані, жорсткі, фіксовані) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, за якої порядок розташування прізвищ кандидатів у партійному списку визначається самою партією, а виборець голосує за весь список в цілому й не може внести у нього зміни. Виборці голосують за політичну партію в цілому, а кандидати у депутати проходять до парламенту у визначеній списком послідовності й в залежності від кількості голосів, відданих за партію. У деяких державах вибір обмежується лише одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). У таких випадках виборці практично позбавлені можливості визначити своє ставлення до конкретних кандидатів. Таке правило дозволяє політичним партіям гарантувати обрання будь-якого кандидата, поставивши його в чільній частині списку, що нерідко приводить до торгівлі місцями як елементу політичної корупції. Одночасно система закритих списків дозволяє включити в партійний список кандидатів, які характеризуються високим рівнем професіоналізму, є експертами в певних галузях і будуть потрібними в майбутньому для фахової роботи в парламенті або уряді; дає змогу забезпечити адекватне представництво, або наперед визначений відсоток жінок серед партійних кандидатів; включити в партійні списки представників національних меншин, які не проживають у межах країни компактно і за умов іншої виборчої системи не матимуть іншої можливості потрапити до парламенту. Пропорційна виборча система з закритими партійними списками передбачає відчутний рівень залежності депутатів парламенту від партії або виборчого блоку, за списком якої (якого) його обрали. Результатом такого типу виборчих списків є зміцнення самої партії, оскільки з’являється додатковий чинник внутрішньопартійної дисципліни. Це приводить до посилення партійного керівництва. Застосування закритих партійних списків імпліцитно передбачає недовіру з боку партій щодо виборців, рівня їхньої політичної культури, здатності самостійно обирати. Відповідно важко чекати взаємної довіри з боку виборців до політичної партії, яка фактично пропонує виборцеві віддати свій голос за назву, лідера, або декількох відомих особистостей з першої п’ятірки списку, за спинами яких часто криються маловідомі та малопопулярні особистості. Такий тип виборчої системи сьогодні використовується у Албанії, Аргентині, Беніні, Болівії, Боснії, Буркіна Фассо, Венесуелі, Вірменії, Гватемалі, Гвінеї, Гвінеї Бісау, Голландії, Гондурасі, Грузії, Джібуті, Домініканській Республіці, Індонезії, Ісландії, Камеруні, Коста-Риці, Лаосі, Ліберії, Македонії, Мадагаскарі, Малі, Мексиці, Молдавії, Мозамбіку, Намібії Нігерії, Норвегії, Новій Зеландії, Парагваї, ПАР, Південній Кореї, Росії, Румунії, Сальвадорі, Сенегалі, Тайвані, Туреччині, Україні, Філіппінах, Японії.
Оцінка різних форм виборчих (партійних) списків. Політичні партії оцінюють форму партійних списків у різний спосіб, що можна насамперед визначити їх історичним родоводом. Масові партії звичайно обстоюють закриті партійні списки, у той час як партії, які ведуть свій родовід з дев’ятнадцятого століття, навіть якщо й приймають цю систему, демонструють перевагу до преференційного способу голосування.Одночасно в рамках теорії демократії існує відмінність у підходах до цієї проблеми. Партисіпаційна теорія демократії у своїй критиці представницької демократії, а особливо політичних партій, головний акцент робить на анонімному характері закритих списків. Критикує вона монополію партій при формуванні списків кандидатів а також дефіцит репрезентації, оскільки виборці не знають своїх представників й не можуть також будувати з ними стосунки обперті на симпатіях до них. Функціональна теорія демократії зосереджується на ролі партій в сфері парламентської демократії та на її здатності до діяльності парламенту через формування парламентської більшості. Тим самим те становище захищає монополію партій під час вибору кандидатів та пов’язаній з тим послідовності кандидатів у списках, які представляються виборцям. Стосовно політичного змагання вирішальним є питання, чи конкуренція повинна існувати лише між політичними партіями, чи також і всередині партій. Досвід таких держав як Фінляндія, Австрія чи Голландія, показують, що або виборці рідко користуються преференційним способом голосування або бар’єри для здійснення змін є такими високими, що для виборців надто складно їх подолати. Загальні результати преференційного голосування або мішанини кандидатур з метою формування “власного списку” є незначними. Інший досвід у таких країнах, як Італія, Японія та Перу, показує, що внутріпартійна конкуренція в парламентських виборах є істотним аспектом виборів, однак має він також й істотні недоліки: надмірні видатки на виборчу боротьбу, розтрату грошових ресурсів, клієнтелізм та корупцію. З іншої сторони не слід забувати того, що списки з огляду на ступінь формування повинні бути “допасованими” до сприйняття виборців (у обмеженому часом акті голосування) та до можливостей виборчої адміністрації. Найлегше при цьому послуговуватися закритими виборчими списками а найскладніше - вільними партійними списками. Виборець під час акту голосування може мати труднощі, якщо він змушений щось здійснити, що вимагає певної компетенції, досвіду, а часами й вивчення певного рішення. Через те виборча адміністрація могла би мати проблеми з гарантуванням виборцеві достатньої кількості часу для спокійного голосування, через те, що застосування вільного списку триває значно довше. Може це стати критичним чинником тоді, коли існує недолік адміністративного досвіду чи коли виділяються особливості щодо правдивості виборів, чи мають місце чинники, які можуть поставити під сумнів легальність виборів як підстави демократичної системи. Всі ці чинники мають практичне значення під час виборів із застосуванням партійних списків. Однак загалом, оцінка типів виборчих списків залежить від трьох наступних критеріїв: 1)історичного досвіду в проведенні вільних виборів та демократії, 2) способу організації держави і рівня політичної системи (унітарна чи федеративна держава, регіон, область), 3) ролі, яку відіграють партії у функціонуванні політичної системи, а також від способу розв’язання суспільних проблем і відповіді на вимоги (наприклад суспільна репрезентація, національна інтеграція у випадку сильних етнічних, мовних чи релігійних суспільних поділів).Стосовно трьох згаданих критеріїв можемо зробити наступний висновок: чим меншим є досвід виборців щодо виборів та демократії, тим важливішим для національної інтеграції, формування соціальної репрезентації, для продовження демократії та для віднайдення адекватних розв’язків політичних та господарських проблем став спосіб формування політичної системи та самих політичних партій. У таких випадках закриті списки мають більше переваг та є доречнішими. Чим більшим є досвід у сфері демократії, чим нижчий рівень політичної системи (регіон, область) та чим меншою є роль партій (на комунальному рівні є вони конкурентами для соціальних об’єднань та громадянських ініціатив), тим частіше застосовуються відкриті списки чи вільні списки.
Блокування списків. Коли два або більше списків формують спільний список, говоримо тоді ми про блокування списків або apparentment, термін французького походження, який не має адекватного перекладу. У Німеччині під блокуванням списків розуміється об’єднання двох чи більше регіональних списків тієї ж партії. Об’єднання регіональних списків різних партій, які не кандидують спільно у жодній з земель, було визнане в 1990 р. Німецьким Конституційним Трибуналом як таке, що суперечить конституції, оскільки порушувало принцип рівності виборів і шанси кандидатів. Блокування списків різних партій слугує – з точки зору виборчих систем – зменшенню кількості втрачених голосів, тобто відданих за малі партії, які б були втраченими, якби партія не подолала відповідного встановленого для кожної окремої виборчої системи – виборчого порогу. З точки зору партійної стратегії блокування уможливлює малим партіям, а особливо таким, які можуть сформувати власний партійний список – зазвичай є це помірковані партії – отримання парламентського представництва. Блокування списків може спричинити те, що виборець буде мати менші шанси здійснення вибору, ніж можна було би очікувати, спираючись на різницю партій в парламенті. У випадку блокуванння списку можна управляти форматом партійної системи на парламентському рівні. Добрим прикладом цього може слугувати історія чилійських виборів. У 50-х рр. ХХ ст. заборона блокування списків спровокувало атомізацію партійної системи. У 1989 р. демократична опозиція режиму Піночета відстоювала можливість запровадження блокування списків до існуючої системи двомандатних виборчих округів. З цього часу партія повинна здійснювати блокування, якщо розраховує на шанси отримання місць в парламенті. Виборець має не надто багато альтернатив, тоді коли на парламентському рівні існує багато партій. Слід розрізняти об’єднання списків національних та регіональних, які здійснюються поміж виборчими округами. Останні наприклад мають місце в Бразилії, що спричиняє там значну кількість регіональних блокувань. Це в свою чергу зумовлює складність обрахунку кількості голосів, відданих за партію на національному рівні. Аби уникнути роздріблення партійної системи на парламентському рівні, яке може бути зумовлене блокуванням списків, у деяких східноєвропейських державах запроваджено застосування виборчого порогу. Не безпідставно А. Лейпхарт зачисляє блокування партійних списків до чотирьох найважливіших змінних, які визначають існування відповідних виборчих систем. Результати можна підсумувати наступним чином: блокування списків зменшує диспропорційність, збільшує ефективну кількість партій представлених у парламенті й зменшує частоту формування штучних більш остей, тобто таких абсолютних парламентських більшостей для однієї партії, які не кореспондуються з абсолютною більшістю голосів відданих виборцями.
С пособи голосування.
Балотування (з лат. ballotare – обирати кулями).Вирішення якогось питання або вибори членів будь-якого органу, комісії тощо голосуванням. Колись одним з поширених способів таємного голосування було опускання до урни білих і чорних куль – звідти й термін. Тепер цим словом позначають будь-яке голосування, що полягає у виборі голосуючими одного з двох крайніх способів ставлення до вирішуваного питання – прийняття чи заперечення. Голосування є одним із основних методів здійснення вибору між конкуруючими політичними силами. Воно являє собою вирішальний момент у всьому процесі прийняття політичних рішень. Реалізація права на голос тим чи іншим чином кожного разу є виявленням інтересів різних груп населення, індивідуальної системи цінностей, планів щодо кар'єри тощо. Голосування є перевіреним механізмом, що дозволяє виборцям визначати своїх депутатів, досягати згоди щодо легітимності тієї чи іншої політики, а також відкидати варіанти її здійснення певним чином, у разі, якщо вони не знайдуть загальної підтримки в процесі політичної (або ринкової) взаємодії різних соціальних груп.
Категоричне та ординарне (преференційне) голосування. Категоричне голосування – це такий тип голосування, який передбачає, що виборецьмаєправо вибрати лише одного зі списку претендентів незалежно від того, що претендентом може бути окремий кандидат у депутати або політична партія (виборчий блок). У чистому вигляді категоричне голосування вимагає, щоб виборець категорично заявив: “Я надаю перевагу даній партії (кандидату) над рештою.” Даний тип голосування характерний для Данії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства та Франції. Ординарне (преференційне) голосування, на відміну від категоричного голосування, передбачає, що виборець має право у бюлетені для голосування зазначити свої преференції щодо зазначених кандидатів. У цьому випадку партійні списки зазвичай складають за алфавітом. Таким чином виборець голосує не лише за партію, а за окремих її представників. Застосування преференційних виборчих списків неможливе за умов загальнонаціонального виборчого округу, оскільки виборці повинні знати основних кандидатів від партій. Відповідно, депутатами стають ті партійні кандидати, які отримали найбільшу кількість преференцій виборців. Це сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати, що для їхнього обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, а й політична підтримка виборців. Це змушує політиків значно активніше працювати публічно, приділяти інтересам виборців значно більшу увагу, ніж у випадку з закритими партійними списками. Такого роду модель застосовують, зокрема, в Польщі (на виборах до Сейму), Фінляндії (парламент), Чеській Республіці (Палата депутатів – нижня палата парламенту). Преференційне голосування добре кореспондується з внутрішньопартійною або внутріблоковою фракційністю. Конкуруючі всередині партії чи блоку середовища з допомогою преференційного голосування отримують таким чином змогу винести внутрішнє питання на суд виборців. Якщо офіційні лідери не отримують достатньої підтримки з боку виборців, то це змушує партію переглядати формальну структуру партійного лідерства. Однак багато виборчих систем дають можливість виборцям проголосувати більш ніж за одного претендента (індивідуального кандидата чи партію) на одну й ту ж посаду, не вводячи ординарного бюлетеню. Наприклад, виборці можуть наділятися правом обирати одночасно і загальнонаціональних і місцевих представників у один і той же законодавчий орган (Мексика, Гватемала, Ісландія). Надання кожному виборцю більш ніж одного голосу робить вибір багатшим і це є вже ані категоричним ані ординарним голосуванням. До широти вибору, який забезпечує ординарний бюлетень, наближаються виборчі системи, які використовують так зване кумулятивне голосування. Преференційне голосування в пропорційних системах означає лише вищу міру вибору порівняно з ”закритими списками”. Як таке воно є кроком уперед, але не здатне компенсувати особливості політичного матеріалу – соціальних груп, які оформилися політично,- в разі виникнення такої потреби. Крім того, преференційне голосування втрачає сенс, якщо партія (або інший колективний суб’єкт) здобуває більше мандатів в окрузі, еіж висунула кандидатів у списку. Преференційне голосування (як і будь-який інший вид голосування) не вільне від фальстфікацій, якщо поставити їх за мету. Тим не менше, вищий рівень прозорості, який досягається у моделі з преференційним голосуванням, неодмінно спонукатиме партії прискіпливіше добирати кадри, стимулюватиме розвиток внутрішньопартійної демократії, сприятиме окресленню поля ідеологічної компетенції партій та зрештою формуванню системи партійної відповідальності.
Голосування та виборчий бюлетень. Метод голосування щільно пов’язаним з формою виборчого бюлетеню. Таблиця, подана нижче чітко вказує на цей зв'язок. Найпростішою формою є голосування окремим індивідуальним (персональним) голосом. У випадку інших методів мова йде про обдуманий голос виборців – первісна мета теоретиків пропорційної виборчої системи.
| Форма виборчого бюлетеню | Спосіб голосування |
| Закритий список. Порядок кандидатів у списку не може бути змінена. | Виборець має один голос. Обирає список як цілісність. |
| Напіввідкритий список. Можна змінити порядок кандидатів у списку, а саме через преференційні голоси чи формування нового порядку. | Виборець має або один преференційний або принаймні два голоси (один голос на список і один на кандидата), або також стільки голосів, скільки представників, які обираються. Виборець у разі потреби може віддати більше голосів одному кандидату (кумуляція). |
| Відкритий (вільний) список. Вільне здійснення змін у рамках списку і між списками. | Виборець має багато голосів і може створити ”свій” список на підставі пропозиції партії (мішанка – панашаж). |
Цей намір найкраще реалізується у випадку пропорційної виборчої системи та у т.зв. системі єдиного голосу, що передається, яка застосовується в Ірландії. У тому випадку виразно видно вплив методу передачі голосів на партійну систему і стосунки з більшістю. Друга та третя з найсильніших партій можуть через рекомендації своїм виборцям у такий спосіб впливати на голосування, а обидві ці партії можуть зібрати разом більше голосів та депутатських мандатів, ніж найбільша партія.
Методи голосування:
* Передача поодинокого голосу. Кожен виборець має один голос.
* Передача преференційного голосу. Своїм голосом виборець може висловити ставлення до визначеного кандидата у списку.
* Передача значної кількості голосів. Кожен виборець має кілька голосів або стільки голосів, скільки є представників для обрання у виборчому окрузі.
* Обмежена передача значної кількості голосів. Кількість голосів виборців є меншою від кількості представників, які обираються у даному виборчому окрузі.
* Передача альтернативного голосу. Виборець може віддати подвійний, потрійний чи почетвірний голос.
* Кумуляція голосів. Виборець може віддати кілька голосів за одного кандидата.
* Мішанина (панашаж). Виборець може розділити свій голос за кандидатів з різних списках.
* Система двох голосів. Виборець має два голоси – один за кандидата партії в мажоритарному окрузі, а другий за партійний список на рівні виборчого округу.
Досвід деяких держав (Фінляндія, Голландія, Австрія і т.д.) показує, що або виборець рідко використовує преференційні голоси, або пороги, що дозволяють робити остаточні зміни є такими високими, що вплив відкритих чи вільних списків на користь представництва партії у парламенті є незначним. Відіграє він швидше у руках виборця роль механізму, що дозволяє йому впливати на вибір кандидата своєї партії, а тим самим на персональний склад парламенту завдяки можливості модифікації представленого партіями порядку кандидатів у виборчому списку через передачу преференційних голосів. Преференційний голос може бути одночасно важливим у рамках внутрішньопартійної конкуренції і впливати на неї. У Італії наприклад дійшло до того, що в християнських демократів, де фракції часто мають ознаки партії в партії, під час виборів до Європарламенту в 1984 р. представляли в одному виборчому окрузі у списку значно більшу кількість кандидатів, ніж обиралося представників, оскільки не можна було досягнути внутріпартійного консенсусу щодо кандидатів. У цьому випадку партія залишила за виборцем остаточне право розібратися у внутріпартійній дискусії. Система двох голосів у Німеччині дає виборцеві можливість віддати голос, зорієнтований на конкретну особу, що однак не впливає на кількість мандатів, які здобуваються партією через партійний список у даному виборчому окрузі. Такий голос успішно використовується у тактичній виборчій діяльності.
C пособи голосування в країнах Європейського Союзу. Незалежно від того, чи йдеться про призначення місцевих, регіональних та національних властей, чи про вибори депутатів до Європейського парламенту у країнах Європейського Союзу застосовують наступні методи голосування:
| Країна | Представницький орган | Пропорційне представництво | Голосування за кандидата на одне місце | Голосування за списками на мажоритарній основі | Змішаний спосіб голосування |
| Бельгія | всі збори | + | - | - | - |
| Велика Британія | всі збори | - | + 1 тур | - | - |
| Греція | парламент | + | - | - | - |
| Греція | Комуни | - | - | + | - |
| Данія | всі збори | + | - | - | - |
| Ірландія | всі збори | єдине голосування, що переноситься | |||
| Іспанія | всі збори | + | - | - | - |
| Італія | всі збори | + | - | - | - |
| Люксембург | всі збори | + | - | - | - |
| Нідерланди | всі збори | + | - | - | - |
| Німеччина | всі збори | + (5 % виборчий поріг) | - | - | - |
| Португалія | всі збори | + | - | - | - |
| Португалія | президент | - | + 2 тури | - | - |
| Франція | парламент | - | + 2 тури | - | - |
| Франція | президент | - | + 2 тури | - | - |
| Франція | регіони і Європарламент | - | + 1 тур | - | - |
Пропорційне представництво є найпоширенішим способом голосування для загалу країн Європейського Союзу; проте його наслідки дуже відрізняються залежно від країни, що дуже добре свідчить про відсутність механічного характеру цих наслідків. Лише в трьох країнах (якщо зробити виняток для муніципальних виборів у Греції) вибори відбуваються не за системою пропорційного представництва: у Франції та Великій Британії; ірландський спосіб голосування в дійсності наближається до пропорційного представництва. Італія ж готується до того, щоб відмовитись від нього. Слід додати: якщо у Великій Британії спосіб голосування ніколи не змінювався, попри численні пропозиції в цьому напрямку, то у Франції зміни способу голосування впродовж останнього століття відбуваються часто і розглядаються як нормальне явище, тоді як в інших країнах було здійснено лише незначні модифікації щодо розподілу залишків при підрахунках за пропорційного представництва. Якщо пропорційне представництво і є найпоширенішим способом голосування, то його умови значно відрізняються: у деяких країнах (зокрема в Бельгії) допускалися панашаж та голосування з правом зміни порядку кандидатур у списках; такий порядок також ще донедавна існував в Італії; в решті країн ідеться про об’єднані списки. Способи розподілу залишків дуже індивідуальні й можуть слугувати об’єднанню голосів навколо найсильніших партій, як і виборчий поріг, що може використовуватися для запобігання надмірному розпорошенню голосів. Без сумніву, саме 5-% виборчий поріг найбільше сприяв (у механізмі способу балотування) спрощенню німецької системи партій, тим паче що він так само ефективно функціонує на федеральному рівні, як і на рівні земель при проведенні місцевих виборів. Порівняння способів голосування і систем партій допомагає розумінню відносного характеру впливу цих механізмів; і коли ними, безперечно, ніяк не можна нехтувати, то поряд існує ціла низка інших чинників, які сприяють спрощенню, чи, навпаки, ускладненню систем партій. Зокрема, застосування системи повного пропорційного представництва на національному рівні не завадило Португалії досягти рангу стабільної парламентської демократії; двічі, у 1986 та 1991 рр., виборці віддали свою абсолютну більшість голосів одній політичній партії.
В иборча формула.
Виборча формула. Правила (чи сума правил), які визначають, який кандидат у депутати є обраним в даному виборчому округу чи в який спосіб відбувається “перетворення” голосів, зібраних політичною партією, у відповідну кількість депутатських мандатів. Виборча формула виступає в кількох варіантах і часто утотожнюється з виборчою системою. У процесі проведення голосів у мандати немає елементів автоматизму; як цей процес відбуватиметься, залежить від впровадження тієї чи іншої виборчої системи. Виборча формула становить головне джерело деформації результатів виборів – невідповідності поділу мандатів з фактичними преференціями виборців вираженими голосуванням. Крім методу переведення голосів виборців у мандати, до складу виборчої формули можуть додатково входити: виборчий бар’єр та вирівнювальний розподіл мандатів.
Правила переведення голосів у мандати. При обрахунку голосів слід насамперед зрозуміти різницю між наступними правилами прийняття рішення: мажоритарними та пропорційними. Існують два основні способи організації цього процесу: мандати надаються тим кандидатам, які отримали більшість (відносну чи абсолютну) голосів виборців або цей розподіл відбувається пропорційно до числа голосів, поданих за кожне об’єднання кандидатів. У випадку мажоритарної системи існує необхідність здобуття більшості голосів виборців, що приводить до проведення остаточних виборів (між двома кандидатами), коли зазвичай лише нечисленні кандидати отримують абсолютну більшість голосів виборців у першому турі голосування. Часто участь у другому турі виборів є обмеженою двома кандидатами, які отримали найбільшу кількість голосів в першому турі. Замість остаточних виборів може мати місце система альтернативного голосування, коли отримання більшості визначається в результаті подвійної, потрійної і. т. д. передачі преференційних голосів.
Політичні наслідки остаточних виборів пов’язані з роллю малих партій. Можуть стати вони цікавими для великих партій, які змагаються між собою за більшість голосів у виборчому окрузі, і в рамках виборчого альянсу отримати кілька депутатів в обмін на підтримку кандидатів великої партії у інших виборчих округах.
Способи обрахунку голосів. Процедури, за допомогою яких відбувається переведення волевиявлення виборців у депутатські мандати і визначення результатів виборів. Спосіб встановлення результатів виборів визначається способом голосування. Кількість отриманих списком мандатів пропорційна кількості голосів, поданих за партійний список при розподілі мандатів між різними списками, якщо голосування відбувалося за список в цілому. Або ж кількість мандатів визначається за порядком розташування кандидатів та наданих їм переваг при розподілі мандатів усередині списку якщо голосування відбувалось за список з преференціями. При встановленні результатів виборів насамперед встановлюється виборчий коефіцієнт. Після першого підрахунку виявляються “зайві” голоси і незаповнені місця, що їм відповідають. Подальший розподіл цих голосів відбувається за методом чисел (залишків, дільників) – розподіляються місця, що залишилися після першого розподілу, аж до повного розподілу наявних місць. Якщо всі мандати не виявляться розподіленими у виборчому окрузі найнижчого рівня, то решта мандатів можуть бути розподіленими на другому (чи третьому) рівні. Агрегація голосів настає тоді за допомогою багатоступеневого методу. Мандати розподіляються на всіх рівнях. На першому рівні вибір індивідуальних кандидатів може збільшити шанси вибору чи спричинити міцніший зв'язок представника до виборчого округу. Функція другого та третього рівня може бути дуже відмінною: на тому рівні пропорційність може виявитись посиленою (за допомогою залишкових, додаткових чи компенсаційних мандатів) чи ослаблена (через обмеження кількості партій, що приймають участь у розподілі мандатів наприклад у результаті застосування виборчих бар’єрів). Теоретично можна було б також стверджувати, що разом з розподілом мандатів на другому чи третьому рівні здійснюються спроби погодження результатів отриманих на першому рівні з вимогою політичного представництва, які запланував законотворець. Потрібним однак є долучення тут технічних елементів аби протистояти цим тенденціям. Можливим недоліком цієї системи політичного представництва є вища складність цих виборчих систем.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 485; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!