IV . ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА , ЕЛЕМЕНТИ ТА
КЛАСИФІКАЦІЯ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ.
ВИБОРЧА СИСТЕМА І ГРУПОВЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО.
1.1. В иборча система . Прийнятий в суспільстві, юридично закріплений (в конституції чи окремих нормативних актах) порядок формування вищих органів державної влади. Виборча система – це сукупність установлених законом правил проведення виборів, регламентів здійснення конкретних процедур виборчої кампанії, способів визначення результатів голосування. У вузькому розумінні під виборчою системою розуміють спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців та інших уповноважених на це осіб. Виборча система компонент політичної системи, що організовує і обслуговує інститут виборів. Вона розглядається як певний порядок організації виборчого процесу з боку держави. Виборча система створює умови для агрегації та акумуляції інтересів виборців, а також формує механізми переведення виборчих преференцій у депутатські мандати. У західних демократіях існує багато варіантів виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки як для виборців, так і для політичних партій. Охоплюють вони ті організаційні моменти, які впливають на результати виборів, особливо на ступінь диспропорції між співвідношенням голосів, отриманих політичними партіями, та розподілом мандатів поміж ними. До основних елементів, які визначають суть виборчої системи, належать: виборча формула, величина виборчого округу (магнітуда), форма та характеристика виборчого округу, характер голосування, структура виборчого бюлетеня. Кожна виборча система сконструйована таким чином, щоб забезпечити: формування виборного органу, який відповідає настроям виборців; забезпечує формування уряду, який відповідає бажанням виборців, сформованих на основі відповідного розкладу голосів; стабільність та тривалість існування уряду; добір таких людей, особисті якості яких кваліфікуються здатністю до реалізації завдань, що ставляться перед виборним органом та урядом. На сьогодні існує широкий спектр виборчих систем, які зумовлюють відмінні наслідки для виборців, політичних партій та виборчих блоків, а також для цілої політичної системи певної країни. К. де Сільва зазначає: що “самі по собі виборчі системи не є адекватними своїм цілям, якщо вони не прив’язані до демократичного етносу і політичної системи, заснованої на постійній, послідовній політиці мирної конкуренції…” Сучасні виборчі системи поділяються на мажоритарні, пропорційні, змішані. Головною ознакою, що відрізняє одну виборчу систему від іншої, є порядок визначення результатів виборів. Установлення тієї чи іншої виборчої системи є наслідком попереднього суспільно-політичного розвитку країни, традицій, політичної культури, розстановки політичних сил. Різновиди виборчих систем можуть і повинні оцінюватись на основі їх політичної ефективності та “виборчої справедливості”. Відтак парламентські виборчі системи мають оцінюватися за чотирма показниками: 1. Чи сприяє виборча система формуванню працездатного уряду? 2. Чи забезпечує вона справедливе представництво? 3. Чи поважають належним чином права меншин? 4. Чи несуть обрані депутати відповідальність перед своїми виборцями? Відповідно до цих показників голландстка та ізраїльська моделі виборчої системи дають очевидно негативну відповідь на перше запитання: “працездатний” уряд у цих країнах можна спостерігати дуже рідко. “Завалюються” вони і на четвертому показникові: тут депутати зовсім не підзвітні виборцям. Скандинавів, як і італійців, цілком задовільняє вибір на чисто партійній, не індивідуальній, основі. Але однією з найбільш невдалих видається британська система відносної більшості, яка працює за принципом “переможець отримує все”. Впадає в очі її невідповідність другій і третій вимогам: ця система не забезпечує ані справедливого представництва, ані поваги до прав меншості. Як можливий засіб покращення ситуації можна було б обрати виборчу систему Австралії, французьку двотурову систему, німецький симбіоз принципів пропорційності та відносної більшості або альтернативну систему багатомандатного округу, що діє в Ірландії. Визначальна роль у виборі типу виборчої системи і їх правовій регламентації належить парламентським партіям. Таким чином вони визначають свої шанси й шанси своїх конкурентів на майбутніх парламентських виборах. Очевидно, що тут має місце важкорозв’язана дилема. Якщо розуміти правову регламентацію виборів як установлення порядку, що визначає умови конкурентної боротьби, - а це так і є, то фактично правила змагання визначають найбільш сильні конкуренти. Ні в економіці, ні в політиці це не може вважатися раціональним підходом. У процесі еволюції елективної демократії цю дилему намагалися розв’язати шляхом правового закріплення певних стандартів – принципів демократичних виборів. Вона, на думку М. Харропа, повинна відповідати трьом вимогам: 1) робити управління можливим для “верхів” і прийнятним для “низів”; 2) сприяти зменшенню політичної фрустрації і толерантності в суспільстві; 3) не створювати нових проблем на додаток до вже існуючих. Загалом, слід зазначити, що не існує загальновизнаної, позбавленої будь-яких вад, виборчої системи. Тож найкращою для кожного суспільства є та виборча система, що якомога повніше відповідає вимогам цього суспільства. При цьому визначення головних вимог і характерних для даного суспільства стандартів також становить проблему. Воно може бути пов’язане з політичною культурою, певними політичними звичаями чи традиціями, регіональними чи етнічними характеристиками суспільства тощо. Історія конфліктів (класових, релігійних, регіональних) та політична культура даного суспільства справляють величезний вплив на дію у ньому тієї чи іншої виборчої системи. Іншим і не менш важливим фактором впливу є історія участі громадськості у політичному процесі, а відтак і партійна система даної країни. При застосуванні будь-якої виборчої системи просто неможливо уникнути певних небажаних, навіть потенційно руйнівних ефектів, тому досконалої виборчої системи не існує як такої. Проте кожна виборча система може бути удосконалена. У кожній країні виборча система визначена відповідним виборчим законодавством, яке деталізує основні положення, зафіксовані в конституції. У законодавстві відображені положення про порядок висунення кандидатів, вимоги до них, процедура голосування й підрахунку голосів, джерела фінансування. На відміну від багатьох країн світу, структура виборчої системи в Україні не виписана в конституції. У ній зазначені тільки загальні умови виборчого процесу. Зокрема, ст. 77 визначає, що “порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.”
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1.2. В иборча система та багатопартійність . Виборча система є фактором, що здійснює визначальний вплив на формування багатопартійності. Закономірності взаємодії між партійною та виборчою системами, сформував французький соціолог М. Дюверже у вигляді трьох законів, які набули характеру наукової парадигми в соціології виборчих та партійних систем. Перший закон. Мажоритарна виборча система з голосуванням в один тур приводить до формування двопартійної системи. У основі цієї закономірності лежать дві причини. Перша полягає на тому, що в даній ситуації третя та всі інші партії виявляються слабо представленими в парламенті. Створюється ефект “недопредставництва”. Друга причина має психологічний характер: виборець, зазвичай, намагається голосувати за того кандидата у депутати чи політичну партію, які мають вищі шанси перемогти на виборах. До цього їх штовхає страх втратити свої голоси. Другий закон. Становлення в тій чи іншій державі мажоритарної виборчої системи з голосуванням у два тури свідчить про те, що в ній утвердилась багатопартійна система. При цьому дані партії займають достатньо гнучкі позиції й схильні до компромісу та порозуміння між собою. У основі дії цього закону лежить той факт, що дана виборча система створює можливості участі в першому турі виборів всім партіям. Це й веде до формування багатопартійності. Третій закон. Пропорційна виборча система сприяє формуванню багатопартійної системи. При цьому партії відрізняються жорсткою внутрішньою структурою і незалежною один від одного позицією. Дана система сприяє широко розвинутій багатопартійності. Кожна партія за такої системи отримує реальну можливість мати своїх членів у парламенті, не вступаючи в коаліції з іншими партіями і не змушена вдаватись до тактики компромісів. Використовуючи дані узагальнення варто припустити, що системи простої більшості сприяють виникненню двопартійної системи в культурно однорідних суспільствах і породжують більше партій там, де існують територіальні розмежування, однак єдиним підтвердженням цьому є країни з тривалою історією існування простої більшості з самого початку демократичної масової політики. Проста мажоритарна система другого бюлетеня використовувалась у Франції до 1945 р. Більшість інших країн відмовилася від неї. Система другого бюлетеня дає змогу розвиватися багатопартійності. Вона діє дуже просто: різноманітні партії, які мають багато спільного, не впливають негативно на загальну кількість місць, які вони здобули, тому що в цій системі вони завжди можуть перегрупуватись для другого туру. Явища поляризації і підпрезентації тут не діють, оскільки кожна партія з самого початку буде зберігати й відстоювати свої шанси. Фактично спостереження підтверджують висновки, що майже всі партії із системою другого бюлетеня є одночасно країнами з багатопартійними системами. Багатопартійна система ніби набирає вигляду двох, трохи відмінних зразків. У Швейцарії та Голландії багатопартійна система обмежена і організована; в Італії вона анархічна і безладна; у Німеччині та Франції ситуація середня між двома попередніми. Спроби пояснити ці відмінності різницею у методиці проведення виборів є марними. Відмінності у кількості та стабільності партій при простій мажоритарній системі другого бюлетеня з’являються швидше за все через індивідуальну національну специфіку, ніж через технічні деталі виборчої системи. При цьому окремо слід підкреслити, шо і організація партій, в свою чергу, впливає на характер системи. Саме сильна внутрішня структура партій Бельгії запобігла партійному розколу навіть після введення тут системи другого бюлетеня. Тенденція пропорційного представництва до збільшення кількості партій була об’єктом багатьох дискусій. На сьогодні ця тенденція приймається беззастережно всіма дослідниками. Зараз точно відомо, що пропорційна виборча система зумовлює переважно багатопартійну систему: в жодній країні світу пропорційне представництво не привело до утворення двопартійної системи, хіба що ця система існувала раніше. Тому перший вплив пропорційного представництва – це зупинення будь-якої тенденції до двопартійної системи. Підтверджують це порівняльні дослідження виборчих і партійних систем країн ліберальної демократії. Так, із 30 країн з мажоритарною виборчою системою 21 країна має двопартійну систему, 2 – систему домінуючої партії, в одній кандидати в парламент номінуються без участі партій і лише в 6 державах існує багатопартійна система. Одночасно в 20 державах, які використовують пропорційну виборчу систему 15 держав мають багатопартійну систему, 3 – двопартійну, 2 – систему домінуючої партії. Не існує тенденції до злиття партій з подібними поглядами, тому що їхній поділ їм не шкодить. Немає нічого, що б запобігало розколам у межах партії. Єдине послаблення основної тенденції до збереження багатопартійності виходить з колективної природи пропорційного представництва: партія повинна мати організацію, дисципліну та структуру. Тому вона протиставляється індивідуалістським анархічним тенденціям, які часом розвиваються при системі двох бюлетенів. Пропорційна система впливає на психологію виборців: найважливіше для них те, що вони знають, що їхні голоси за кандидатів, які можуть зайняти третє чи четверте місця, не будуть втрачені, як у мажоритарній системі одного бюлетеня, тому що додатковий розподіл має на меті відновити їх. Як наслідок, поляризація знижується або вона зовсім не спостерігається. Отже, якщо мажоритарна система одного бюлетеня викликає ефект концентрації, то система пропорційного представництва – збільшення кількості партій. Більшість країн, де екфективно використовують пропорційне представництво, застосовувала заходи безпеки, щоб уникнути зростання кількості малих партій, встановлюючи відповідний виборчий бар’єр. Через те, що багатопартійна система є дуже чутливою до емоцій народу, до того великого ентузіазму, що інколи підносить людей, як хвилю, вона сприяє їх концентрації у партії, які можуть запровадити оригінальні ідеї. У такий спосіб пропорційне представництво посприяло і розвитку фашизму. Цікаво, що країни, у яких фашистській тенденції знайти загальне вираження у партіях, представлених у парламенті, - це країни з пропорційним представництвом. Через вплив на партійну систему виборча система також сприяє демократичній консолідації.Під демократичною консолідацією розуміютьзахищеність демократичного режиму від внутрішньої дестабілізації політичного устрою.Дослідження вказують, на те, що демократична консолідація вимагає підтримки сильних і ефективних партій, а тому виборча система повинна сприяти утвердженню такої тенденції, а не призводити і заохочувати до фрагментації партій. Так само загальновизнано, що виборча система повинна сприяти розвитку партій, які спираються на загальновизнані політичні цінності, ідеологію і конкретні політичні програми, а не на вузькі національні, расові чи релігійні інтереси. Крім зменшення загрози виникнення внутрішнього суспільного конфлікту партії, які спираються на широкі маси, мають більше шансів виражати справді народну думку, ніж партії, які відстоюють вузькі або регіональні інтереси.Виборча система також визначає ефективність державного управління. Ефективне управління залежить не тільки від тих, хто перебуває при владі, але майже так само й від тих, хто є у парламенті, але не входить до уряду (лрлзиції). Виборча система має допомогти забезпечити існування життєздатної парламентської опозиції, яка може критично оцінювати законодавство, стояти на захисті прав меншин і ефективно представляти своїх виборців. Щоб бути ефективними, опозиційні сили повинні мати достатню кількість парламентарів, за умови, що вони набрали достатню кількість голосів на виборах, і повинні мати змогу скласти реальну альтернативу діючій владі. Очевидно, що крім виборчої системи, сила парламентської опозиції залежить ще від багатьох інших факторів, але якщо сама система робить опозицію безсилою, то тим самим вона послаблює демократичні засади управління державою. При цьому виборча система не повинна допускати ситуацій, в яких переможці отримують все (бо такий підхід робить тих, хто при владі, глухими щодо поглядів, потреб і бажань виборців, які проголосували за опозиційні сили), а вибори та й формування самого уряду розглядається як безглузда гра.
1.3. В иборча система та представництво громад . Тип виборчої системи впливає на представництво окремих громад.У деяких державах виборча система дозволяє кожній громаді мати свої списки кандидатів і обирати до парламенту виключно своїх представників. Хоча в деяких випадках, наприклад, на Фіджі у 1970-1987 рр., виборці могли голосувати не тільки за кандидатів від своєї громади, а й за “національних” кандидатів. У більшості випадків практика обрання представників окремих громад перестала застосовуватися, коли стало зрозуміло, що таке формуванння парламенту хоча й гарантує представництво різних суспільних груп, але не сприяє злагоді між ними, бо не заохочує їх до політичного діалогу. Вирішити проблему визначення представників конкретних суспільних груп і забезпечення суспільногоо розподілу електорату між ними також не просто.У Індії, наприклад, спеціальне виділення окремих груп виборців при колоніальному режимі – мусульман, християн, сикхів тощо – було скасоване після проголошення незалежності, хоча залишилося резервування місць для забепечення представництва племен і каст недоторканих. Подібні системи окремих виборів для представників певних громад використовувалися в різний час у Пакистані, на Кіпрі та Зімбабве, але зрештою від них відмовилися. Незважаючи на суперечливий досвід, на Фіджі парламент й далі обирається за окремими списками виборців корінного населення Фіджі, індіанців та “звичайних” виборців.Яскравом прикладом використання системи окремих списків серед сучасних демократичних країн є система факультативних окремих списків для маорі у Новій Зеландії. Слід зазначити, що як показали результати виборів на пропорційній основі у Новій Зеландії в 1996 р., значення системи окремого голосування втратило свою актуальність, оскільки за загальними списками виборців було обрано вдвічі більше представників маорі, ніж за окремими списками. Фіджі також поступово відмовляється від застосування окремих списків на користь більш відкритих виборчих змагань з метою стимулювання розвитку багатоетнічної політичної системи.
1.4. В иборча система та представництво меншин . Тип виборчої системи впливає на шанси меншин (етнічних, релігійних) бути представленими в органах влади. За мажоритарної системи, навіть за умови високого ступеня демократії, меншини зазвичай до реальної влади не допускаються. Так, у Північній Ірландії, де католики становлять 35 % населення, в результаті цілком вільних і чесних виборів до місцевого парламенту, який діяв протягом 1922-1972 рр., більшість мандатів завжди отримували протестанти, оскільки вони кількісно переважали; за півстоліття було прийнято лише один законопроект, запропонований католицькими депутатами – Акт про диких птахів 1971 р., а в Ольстері до 1968 р. за мажоритарної системи місцевих виборів протестанти отримували контроль над місцевими радами навіть там, де католики становили більшість. Шанси етнічних меншин хоча б бути представленими в органах влади, особливо в центральних, різко зменшуються, якщо вони малочисельні чи географічно розпорошені. Саме з цих причин жодна словенська організація не має реальної можливості отримати місце в національному парламенті Австрії. Водночас певні типи мажоритарної системи стали на заваді перемозі екстремістських партій. Так, у Франції, після приголомшуючого успіху ультраправої партії М. Ле Пена в 1986 р., було прийнято рішення перейти до мажоритарної системи абсолютної більшості в два тури. У результаті цього вдалося маргіналізувати партію М. Ле Пена, яка за новою схемою не отримувала більше 15 % голосів. Мажоритарна система, стимулюючи формування коаліцій на низовому рівні у довиборчий період, може сприяти створенню ідеального варіанта партійної системи, яка утворюється з кількох великих, з поліетнічною основою, політичних партій. Проте в умовах, коли проста більшість голосів на виборах дає партії стабільну більшість у законодавчому органі існує реальна загроза того, що меншини будуть повністю усунені від процесу прийняття рішень. Запобігають цьому за допомогою закріплення за представниками конкретних етнічних груп певних квот в парламентах і посад в органах виконавчої влади. На думку Б. Кроуфорда і А. Лійпхарта, пропорційна виборча система сприяє появі “відчуття приналежності” у представників меншин і допомагає їм відчувати себе інтегрованими в суспільство. “…виборча система,- зазначає Дж. Ішіяма,- яка наголошує на “групуванні” (як у випадку з пропорційними системами), має тенденцію асоціюватися із збільшенням політичних вимог незалежності, тоді як системи, в яких виборці голосують за конкретних людей на противагу партійному списку, схильні асоціюватися з менш екcтремальними політичними вимогами”. Аналогічно К. Янг вважає, що пропорційна система сприяє “збалансованому представництву в національних інститутах”. Ф. Коен, на підставі кількісного аналізу 100 країн та 233 етнічних груп у період між 1945-1989 рр., стверджує, що пропорційні інститути (федералізм, пропорційна виборча система, багатопартійність) породжує етнічні конфлікти низької інтенсивності, які, проте, виникають частіше, тоді як за мажоритарних інститутів результати протилежні. К. де Сільва зазначає: “У будь-якому випадку існує стільки ж прикладів того, що пропорційна система допомагає зменшити вплив етнічних відмінностей, як і тих, що доводять неспроможність пропорційної системи з цим упоратися”. Якщо суспільство глибоко розділене, якщо етнічні спільноти відмовляються співіснувати в рамках одного суспільства, якщо еліти не хочуть чи не можуть співпрацювати, то жоден з типів виборчої системи не дасть на виході стабільний і представницький поствиборчий політичний процес. “Виборчі заколоти потребують виборів”,- зазначав Д. Горовіц. Іншими словами, слабкі політичні інститути в поляризованому суспільстві не можна поліпшити проведенням виборів, а стабільність і репрезентативність можуть виграти від відкладання виборів у демократичній системі або заборони ідеї дострокових виборів в умовах демократизації чи значного ризику виникнення війни. Очевидно, що система відносної більшості так і мажоритарна виборча система ніколи не діятимуть добре в неоднорідних у ідеологічному або етнічному плані суспільствах, де кожна сторона протистояння зі страхом дивиться на можливі наслідки отримання контролю над владою її опонентами. З огляду на це зрозумілим стає той факт, що перші паростки пропорційного представництва з’явились в етнічно неоднорідних суспільствах, зокрема у Данії, де у 1855 р. пропорційне представництво було впроваджене у процес формування верхньої палати парламенту; спричинило це намагання (хоч і марне) вирішити проблеми, окреслені німецькою меншиною у Шлезвігу. У 1899 р. пропорційне представництво почали застосовувати швейцарські кантони, а у 1906 р. цей процес докотився до Фінляндії, де не останню роль відігравала шведська меншина. Зрештою, цілком прийнятною є думка, що етнічно й ідеологічно монолітне національно-культурне середовище є важливою передумовою успіху моделі територіального представництва, яку несуть у собі система відносної більшості та мажоритарна система. Резервування місць також служить способом забезпечення представництва етнічних меншин у парламенті. Місця закріплюються за конкретними національними чи релігійними меншинами у таких різних країнах, як Йорданія (християни і черкеси), Індія (племена і касти недоторканих), Пакистан (немусульманські меншини), Нова Зеландія (маорі), Колумбії (“чорне населення”), Хорватія (угорська, італійська, чеська, словацька, русинська, українська, німецька, австрійська меншини), Словенія (угорці й італійці), Тайвань (корінне населення), Західне Самоа (некорінне населення), Нігер (таураг), Палестинська Автономія (християни та самаритяни). На ці зарезервовані місця представники обираються практично так само, як і інші депутати, але часом їх обирають тільки відповідні меншини, визначені у законодавстві. Хоча законодавче забезпечення представництва невеликих груп інтересів переважно вважається позитивним явищем, існує думка, що краще створити механізми “природного” формування справді представницького парламенту, ніж встановлювати штучні правові вимоги. Квоти можуть викликати обурення у більшості й посіяти недовіру між різними культурними групами. Замість офіційного резервування місць у парламенті, можна розширити представництво регіонів в цілому, і це сприятиме повнішому представництву меншин. Фактично таким шляхом пішли у Великобританії, де Шотландія та Уельс мають більше депутатів у Палаті общин парламенту Великобританії, ніж вони могли б мати, виходячи з їхньої кількості населелення. Це саме стосується і гірських регіонів Непалу. Інший варіант існує в Маврикії і передбачає обрання деяких кандидатів від конкретних етнічних груп, яким не вдалося перемогти на виборах, але які отримали високі результати. Таким чином збалансовується загальне представництво різних національностей. З цією ж метою можна змінювати межі виборчих округів. Закон про виборчі права у США в минулому дозволяв уряду створювати умовні округи з єдиною метою забезпечення в них більшості афроамериканців, латиноамериканців чи американців азіатського походження. Такі дії можна назвати “позитивною дискримінацією”. Разом з тим, маніпулювання виборчою системою з метою захисту меншин рідко бувають несуперечливими. У деяких державах з метою усунення міжетнічного протистояння встановлюються специфічні норми для участі у представницькому органі представників національних меншин. Так у Польщі об’єднання національних меншин нарівні з партіями (об’єднаннями партій) є суб’єктами виборчого процесу. Виборчі списки комітетів організацій національних меншин (до списків включають членів зареєстрованих організацій) звільняються від потреби долати виборчий бар'єр. Кількість таких депутатів незначна, але важливо те, що польська держава законодавчо відкрила можливість представництва громадам національних меншин. Віддавши 32 462 голоси, що становило 0, 2 % від дійсних бюлетенів, німецька громада через виборчий комітет ”Німецька меншина” забезпечила собі представництво у Сеймі. Для України з її багатою етнічною картою та далеким від задовільного станом реалізації прав національних меншин питання забезпечення їх представництва є не менш важливим, аніж для інших країн Європи. Попри те, що закон не містить заборони на створення партій за етнічною ознакою, і такі в різний час створено (Слов'янська партія, Партія мусульман України, КМКС Партія угорців України, Демократична партія угорців України, Соціал-демократична асамблея слов’ян) жодній з них не вдалося провести своїх представників до парламенту, хоча такий прецендент зафіксовано на місцевому рівні. У 2006 р. обидві українські ”угорські” партії провели своїх представників до Закарпатської обласної ради.
1.5. В иборча система та представництво жінок. Залученість жінок до участі у виборчому процесі є одним з показників демократичності виборчої системи.Існує кілька різних способів забезпечення представництва жінок у парламенті. По-перше, у деяких країнах законодавчо встановлюються квоти, що передбачають, який мінімум місць в парламенті має бути заповнений жінками. Такі квоти існують у кількох країнах: Італії, де кандидатури жінок повинні становити до 50 % усіх кандидатур у виборчому бюлетені за пропорційною системою, Аргентині (30 %), Бразилії (20 %), і їх планується запровадити в Індії на виборах до нижньої палати парламенту (Лок Сабхе). Такі квоти, як правило, застосовуються як перехідний механізм з метою підготовки громадської думки до усвідомлення необхідності ширшого представництва жінок. По-друге, виборче законодавство може вимагати від партій висувати кандидатами певну кількість жінок. Так робиться в системах пропорційного представництва у Бельгії й Намібії. А от у Аргентині існує додаткове положення, згідно з яким жінок повинні висувати на “прохідні” місця у списках. У Непалі 5 % кандидатів у одномандатних виборчих округах повинні бути жінками. По-третє, політичні партії можуть встановлювати власні неофіційні квоти для жінок – кандидатів на парламентських виборах. Це найбільш поширений механізм забезпечення активної участі жінок у політичному житті країни, який з різним успіхом використовується політичними партіями в багатьох країнах світу. Так, Лейбористська партія на виборах у Великобританії в 1997 р. сформувала спеціальні виключно жіночі списки відібраних кандидатів, завдяки чому кількість жінок у парламенті збільшилася майже вдвічі з 60 до 119. На Тайвані та в інших країнах також резервуються місця в парламенті для жінок. Такі зарезервовані місця допомагають гарантувати обрання жінок на відповідні посади, хоч деякі жінки стверджують, що зрештою такі квоти “розслабляють” жінок і обмежують їх участь в політичній боротьбі. Обрання до законодавчого органу не обов’язково означає допуск до вирішення важливих державних справ, і в деяких країнах депутати-жінки, особливо ті, що були обрані за спеціальними квотами, не отримують реальної відповідальності за прийняття важливих рішень. В Україні ці моменти не враховано у виборчому законодавстві, хоча цілком можливо забезпечити квотування місць для жінок або на рівні вимог до партій, або до їх виборчих списків, або в парламенті. Можливим способом забезпечення представництва жінок є створення специфічних виборчих умов для організацій, що працюють в інтересах жінок. Така мета є важливою з огляду на взяті Україною в рамках програми ООН ”Цілі розвитку тисячоліття” зобов’язання досягти до 2015 р. співвідношення жінок і чоловіків в органах влади (в т.ч. представницької) на рівні не менш як 30 на 70. Вивчення питання та підготовка у разі потреби пропозицій щодо внесення змін до виборчого законодавства стосовно впровадження гендерних квот як тимчасових спеціальних заходів з утвердження рівності прав жінок і чоловіків передбачено також Державною програмою з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 р. У лютому 2008 р. Верховна Рада України прийняла за основу законопроект “Про внесення змін до деяких законів України” (щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків у виборчому процесі), покликаний усунути дисбаланс між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати виборчі права. Новації полягають у пропозиції представляти у кожній п'ятірці виборчого списку як чоловіків, так і жінок. Разом із тим нормами проекту не передбачено механізму реалізації запропонованих законодавчих новацій. Тому можна стверджувати, що зазначений законопроект має певною мірою декларативний характер. Тим не менше, завдання забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків у виборчому процесі не втрачає актуальності. Про це свідчать наступні дані про представництво жінок у Верховній Раді України:
| 1 cкликання | 1990 (СРСР) | Мажоритарна | 3 % | 13 осіб |
| 2 скликання | 1994 | Двотурова система абсолютної більшості | ||
| 3 скликання | 1998 | Змішана система | 5,7 % | 25 осіб |
| 4 скликання | 2002 | Змішана система | 8, 1 % | 36 осіб |
| 5 скликання | 2006 | Пропорційна система | 8,7 % | 39 осіб |
| 6 скликання | 2007 | Пропорційна система | 7,6 % | 34 особи |
Можливим на даному етапі механізмом розв’язання цієї проблеми є запровадження позитивної дискримінації та покладання відповідальності за недотримання вимог законодавства на орган реєстрації кандидатів – Центральну виборчу комісію (ЦВК).
2. ЕЛЕМЕНТИ ВИБОРЧИХ СИСТЕМ.
Особливість кожного різновиду виборчої системи визначається характеристикою тих елементів, які її формують. До останніх відносять: виборчий округ; виборчий бюлетень; виборчий (партійний) список; способи голосування; виборчу формулу та виборчий бар’єр.
В иборчий округ .
Виборчий округ. Територіальна або інша виборча одиниця, у межах якої об’єднуються виборці для обрання своїх представників до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;загал виборців, які мають право голосувати за тих самих кандидатів у депутати (ті самі партійні списки). Виборчі округи створюються, насамперед, для забезпечення принципу рівності виборів, а точніше для забезпечення рівної “ваги” голосів виборці (рівного представництва).
Величина (магнітуда) виборчого округу. Кількість депутатів, які обираються у виборчому окрузі.Практично всі фахівці з виборчої проблематики погоджуються з тим, величина (магнітуда) виборчих округів здійснює великий вплив на здатність виборчої системи зберегти пропорційну залежність між голосами виборців і розподілом місць в парламенті.Магнітуда виборчого округу безпосередньо впливає на ступінь пропорційності результатів виборів. У мажоритарних виборчих системах цей показник дорівнює одиниці, тобто від округу обирається один депутат. У системі з багатомандатними округами у кожному окрузі обирається більше як один депутат. У пропорційній системі від кількості представників, які обираються від округу значною мірою залежить те, наскільки пропорційними будуть результати виборів. Високий рівень пропорційності результатів виборів забезпечується великими округами, які надають можливість навіть малим партіям бути представленими у парламенті. Наприклад, в окрузі з трьома мандатами політична партія повинна набрати 25 % + 1 голос, щоб забезпечити собі перемогу. Партія, яка набере лише 10 % голосів, не отримає жодного місця, і голоси прихильників такої партії можна вважати втраченими. А от в дев’ятимандатному окрузі 10 % + 1 голос забезпечить партії принаймні одне місце у парламенті. Це означає не лише, що результати голосування є більш пропорційними, але й те, що у невеликих партій буде більше шансів пройти на виборах. Проблема в тому, що в міру зростання округів – за кількістю мандатів і часто, як наслідок, географічно – зв’язок між обраними представниками та їх електоратом стає все слабшим. Це може мати серйозні наслідки в суспільстві, де місцеві фактори відіграють велику роль у політиці або де виборці очікують, що депутат буде їхнім представником у законодавчому органі у прямому значенні цього слова. Враховуючи це, тривають активні дискусії щодо оптимальної величини виборчих округів. Більшість вчених, як правило, погоджуються з тим, що округ на 3-7 мандатів, є найоптимальнішим і що краще створювати округи з непарною кількістю мандатів (3, 5, 7) особливо для двопартійних систем. Але це лише загальні поради, і є дуже багато ситуацій, коли більша кількість мандатів буде доцільнішою і необхідною для забезпечення задовільного представництва і пропорційності. Надто велика або надто мала кількість мандатів в окрузі даватиме найбільш радикальні результати. З одного боку, ціла країна може стати єдиним виборчим округом, і це переважно означатиме, що виборча квота буде дуже низькою і навіть дуже малі партії зможуть пройти на виборах. У Нідерландах, наприклад, ціла країна є одним 150-мандатним виборчим округом, і це означає, що результати виборів є надзвичайно пропорційними і навіть партії, які отримали менше 1 % голосів виборців, зможуть пройти до парламенту, але регіональний зв’язок між депутатми і їх виборцями буде дуже слабкий. З іншого боку, пропорційні системи можуть застосовуватися у двомандатних виборчих округах. Наприклад, у Чилі, як свідчать результати досліджень, таке голосування призводить до досить значних диспропорцій, незважаючи на застосування пропорційної формули, тому що тільки дві партії можуть вибороти мандати у кожному окрузі. Це применшує значення пропорційної систем з точки зору забезпечення належного представництва і легітимності. Обидва полярні приклади свідчать про неабияке значення величини виборчого округу при будь-якій пропорційній системі. Визначення величини виборчого округу вважається чи не найважливішим інституційним рішенням у процесі розробки пропорційної системи, і має неабияке значення для непропорційних систем. У мажоритарних системах разом зі збільшенням величини виборчих округів пропорційність результатів зменшується. Отже при розробці виборчої системи, величина округу багато в чому матиме ключове значення для ефективності виборчої системи, зв’язків між виборцями та їх представниками у парламенті й пропорційності результатів виборів.
Типи виборчих округів:
Одномандатний (мажоритарний, уніномінальний) виборчий округ. Виборчий округ, від якого до парламенту обирається один представник.Поняття одномандатного виборчого округу вперше з’явилось у конституціях британських колоній у XVIII cт. Більше того, перш ніж бути сприйнятим як норма у Великобританії, одномандатний виборчий округ ліг в основу представництва у Канаді, Австралії, Новій Зеландії та США. Починаючи з XV ст. мажоритарна виборча система відносної більшості діяла у Великобританії на основі двомандатних округів, а відсутність конкуренції на виборах (два мандати на двомандатний округ) була чи не головною традицією виборчого процесу у країні аж до прийняття у 1832 р. Акту про реформу. Одномандатний округ було впроваджено у Великобританії лише у 1707 р., підвалиною ж представництва він став тільки у 1885 р. Відтак, саме цей рік знаменував початок трансформації характеру британського представництва: одномандатні округи були занадто дрібними для того, щoб кожен з них мав свого депутата. Цей процес було значно прискорено стрімким розвитком партійної системи. Як правило, одномандатний округ використовується при мажоритарній системі відносної більшості. Виняток становить система голосування обоймою, де число голосів кожного виборця дорівнює числу кандидатів, що мусить бути обране від даного округу. Ця система застосовується у Великобританії на виборах до органів місцевого самоврядування на рівні муніципалітетів Лондона та у деяких інших місцевостях країни.
Багатомандатний (поліномінальний) округ. Тип виборчого округу, який застосовується при пропорційній виборчій системі. Від такого округу виборці, мають можливість обирати певне число депутатів, а не одного як у одномандатному окрузі. Усі пропорційні виборчі системи використовують багатомандатні округи. У Данії кількість представників від округу коливається від двох до сорока, у Бельгії – від п’яти до сорока восьми, а в Італії – від одного до сорока п’яти. Багатомандатні округи бувають загальнонаціональними - коли вся держава це один округ, та регіональними – коли територія держави поділена на ряд округів. Загальнонаціональний округ використовується в Ізраїлі та Нідерландах. У Нідерландах ціла країна представляє собою один виборчий округ з 9,9 млн. виборців, від якого й обираються 150 депутатів парламенту. У Японії за таким принципом обирається частина верхньої палати парламенту. Форма загальнонаціонального виборчого округу прийнята і в Україні. Решта країн Заходу, де діє пропорційна система, ділять власну територію на кілька виборчих округів. Наприклад, вибори до польського Сейму здійснюються за пропорційною системою, за якою країна поділена на 51 виборчий округ через які політичні партії забезпечують зв’язок з виборцями. І лише один загальнопольський округ передбачає обрання депутатів від національних меншин. Категорія багатомандатних округів є однак загалом надто загальна, яка охоплює всі виборчі округи, з більш ніж одним представником. Округи, що утворюються при цьому, можуть бути дуже різноманітними за своїми розмірами. У практиці зустрічаємо всілякі можливі багатопартійні виборчі округи: двох- трьох-, чотири- пятимандатні аж до виборчих округів, які охоплюють усі парламентські мандати, що означає, що вся територія держави становить єдиний виборчий округ. Для окреслення наслідків існування багатомандатних виборчих округів обов’язковим є відмінність під оглядом форми. Перший поділ це поділ, що виконується між однаковими типами (ціла держава поділена на 2-х або 3-х, 4-х та 5-ти мандатні округи, і. т. п). У той час як однотипні виборчі округи є характерними для мажоритарних виборчих систем, неоднотипні округи є характерними для пропорційних систем. У випадку пропорційної виборчої системи територія країни зазвичай поділяється відповідно до адміністративного поділу країни на виборчі округи, яким далі відповідають відповідні мандати у кількості залежній від застосовуваної формули репрезентації. У змішаних виборчих системах маємо справу з цілісними чи ієрархічними типами виборчих округів. Чисто пропорційні вибори як правило проводяться переважно у єдиних загальнонаціональних виборчих округах. Найважливіше у випадку багатомандатних виборчих округів є розподіл на малі, середні та великі виборчі округи.
Розмір (межі) виборчого округу. Термін, який використовують для позначення меж виборчих округів. Визначення меж виборчих округів є однією з основних організаційних проблем застосування виборчої системи. Будь-яка виборча система виборів в одномандатних округах передбачає тривалий і дорогий процес визначення меж порівняно невеликих виборчих округів, розмір яких залежить від кількості населення, його згуртованості, спільності інтересів та міцності зв’язків. Крім того, переважно це завдання не на один раз, бо визначені межі доводиться регулярно змінювати з урахуванням змін серед населення. Системи голосування за принципом відносної більшості, альтернативного голосування та у два тури завдають у цьому плані найбільше клопоту з організаційної точки зору. Системи представницького голосування, без права передачі голосу, паралельні системи, змішані системи та системи голосування з правом передачі голосу також вимагають демаркації виборчих округів, але тут це робиться легше, бо ці вибори проводяться у багатомандатних округах, яких, як правило, менше і які є більшими за розмірами. З іншого боку, маємо системи пропорційного голосування за партійними списками. Вони часто є найдешевшими і найлегшими, з точки зору організаційного забезпечення, бо передбачають створення єдиного загальнонаціонального виборчого округу (і тоді відпадає необхідність ділити країну на округи) або дуже великих багатомандатних округів, які повністю співпадають з існуючим адміністративно-територіальним поділом країни. Межі виборчих округів визначають переважно на основі діючих адміністративних одиниць, з таким розрахунком, щоб кожен округ мав приблизно однакову кількість виборців. Поділ державної території на порівняно великі округи є характерним для всіх країн-членів ЄС. Жодна з країн, які застосовують пропорційну виборчу систему, не ділить свою територію на виборчі округи однакового розміру. Райони з малою густотою населення мають менше представництво; як правило, при нарізці округів беруться до уваги історичні кордони провінцій, регіонів чи міст. Вибори перехідного періоду в Сьєра-Леоне у 1996 р. проводилися як загальнонаціональні пропорційні вибори на основі партійних списків, зокрема, тому що через громадянську війну у країні і, як наслідок, переміщення населення, органи, які відповідали за проведення виборів, при всьому бажанні не могли зібрати відомостей про кількість населення на окремих територіях для визначення меж одномандатних округів. Можливість маніпулювання межами округу (виборча географія, джеррімендерінг) може спричинити ефект надпрезентації чи недопрезентації відповідних соціальних груп – зазвичай не на користь мешканців густозаселених міст. Один із можливих варіантів нарізки округів полягає в тому, щоб встановити єдину для всієї країни величину округів, а потім, виходячи з певної норми представництва, провести їх межі. Виборчий Кодекс Албанії розкриває критерії для визначення меж виборчих округів. Округи формуються таким чином, щоб кількість виборців у кожному з них відповідала т. зв. середній кількості виборців, яка встановлюється шляхом ділення загальної кількості голосуючих, які містяться в Національному реєстрі виборців, на кількість одномандатних виборчих округів (тобто на 100). При цьому відхилення щодо кількості виборців в кожному окрузі не може бути більшим або меншим за 5 відсотків від установленої середньої кількості. При встановленні меж виборчих округів слід брати до уваги, такі моменти: а) традиційні зв’язки та спільні інтереси місцевих громад; б) природні бар’єри та перешкоди; в) зв’язок та транспорт; г) межі районів. Виборчі округи мають бути компактними і не можуть бути анклавними або розділеними на частини, відокремлені одна від одної. У ряді держав існують певні законодавчі рекомендації щодо входження нижчих ланок адміністративно-територіального поділу країни до складу виборчих округів. Так, за законами Албанії, муніципалітет чи сільська громада, якщо це можливо, мають повністю увійти до меж виборчого округу. У іншому разі муніципалітет може бути поділений не більше ніж на два виборчих округи. Законодавством Боснії та Герцоговини чітко встановлюється, які саме муніципалітети входять до складу виборчих округів. Тобто в такому разі ми бачимо інший принцип формування виборчих округів. Не виборчі округи встановлюють залежно від середньої кількості виборців, визначеної на підставі реєстрів громадян, а кількість мандатів розподіляється в чітко зафіксованих законом округах, пропорційно до кількості виборців, зареєстрованих у кожному багатомандатному окрузі. У Сполученому Королівстві 659 виборчих округів, їхнє число та розміри постійно змінюються внаслідок дії Закону про перерозподіл місць у Палаті громад. У Румунії кількість мешканців, що враховуються для встановлення округів та визначення кількості мандатів, визначається на 1 липня попереднього року і має бути опублікована в “Щорічній книзі статистики Румунії”. Якщо щонайменше за 5 місяців перед виборами проводиться загальний перепис населення, то кількість мешканців, що враховується, має відповідати останньому перепису, опублікованому Національним комітетом статистики Румунії. У Албанії з метою уникнення зловживань вищим законодавчим органом Албанії з метою перекроювання виборчих округів “під себе”, межі виборчих округів не можуть бути змінені впродовж останніх шести місяців строку дії мандата Асамблеї. Межі виборчих округів закріплюються окремим законодавчим актом Національної Асамблеї Албанії. Якщо Асамблея не схвалює закон про виборчі округи за шість місяців до закінчення терміну дії її мандата, існуючі межі встановлюються до наступних парламентських виборів. А за законодавством Польщі, будь-які зміни меж районів, що можуть спричинити зміни меж виборчих округів неприпустимі в період часу від 12 місяців до закінчення терміну повноважень Сейму. Сейм вносить зміни у формування виборчих округів не пізніше ніж за 3 місяці до дня оголошення виборів. Якщо термін повноважень Сейму був скорочений, зміни в поділі на виборчі округи не проводяться. У Болгарії межі виборчих округів, відповідно до діючого законодавства, визначає Президент Болгарії. На основі акта Президента Болгарії Центральний виборчий комітет визначає кількість місць для кожного виборчого округу за єдиною представницькою схемою для країни залежно від кількості населення, застосовуючи при цьому метод найбільшого залишку. У США виборчий округ має назву – district, у Канаді – riding. Виборчий округ поділяється на виборчі дільниці. Відповідно до ст. 18 Закону України “Про вибори народних депутатів України” вибори в Україні проводяться в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, який включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ. Однак загальноукраїнський округ за чисельністю в 40 разів більший за центрально- та східноєвропейські показники та в 10 разів перевищує чисельність єдиного за величиною загальнодержавного округу в Європі (Словенія). Для проведення виборів депутатів територія України поділяється на 225 територіальних виборчих округів, які формуються Центральною виборчою комісією (ЦВК) з врахуванням адміністративно-територіального поділу не пізніше як за дев’яносто днів до дня виборів з приблизно рівною кількістю виборців у кожному окрузі. Орієнтовна середня кількість виборців в одномандатних округах визначається ЦВК на підставі даних Держкомстату України. Відхилення кількості виборців в одномандатному окрузі не може перевищувати, як правило, десяти відсотків орієнтовної середньої кількості виборців в одномандатних округах. Територіальні виборчі округи утворюються з приблизно рівної кількості виборчих дільниць. Територіальний виборчий округ включає в себе один або кілька районів, міст. На території великих міст може бути утворено більш ніж один територіальний виборчий округ. Не допускається включення до одного територіального округу частин території двох чи більше регіонів. Не допускається утворення виборчих округів з територій, що не межують між собою. Рішення про утворення територіальних виборчих округів із зазначенням їх номера, меж та центрів округів публікується ЦВК у триденний строк від дня прийняття нею відповідного рішення в загальнодержавних друкованих засобах масової інформації, а також у семиденний строк від дня прийняття зазначеного рішення – у регіональних друкованих засобах масової інформації. Якщо б Україну розділити на 27 виборчих округів (відповідно до чисельності областей-регіонів), то кожен округ мав би в середньому по 17 депутатів, що набагато ближче до стандартів центрально – та східноєвропейських країн. Це давало б можливість зберегти принцип пропорційного представництва, а крім того удосконалити принцип регіонального представництва.
Величина виборчих округів та пропорційність виборів. Кількість представників, які обираються у виборчому окрузі може мати вирішальне значення для результатів застосування тієї а не іншої виборчої системи. Від величини виборчого округу залежить ступінь пропорційності виборчої системи. У одномандатному виборчому окрузі можливою є різниця з огляду на засади більшості (відносної та абсолютної); у багатомандатному окрузі можна застосовувати правила пропорційності. Кількість депутатів, що обираються від данного округу визначає й ступінь пропорційності системи: чим більшим є це число, тим вищою є пропорційність. У міру зростання величини округу встановлюється більш точна відповідність між кількістю голосів, отриманих партіями на виборах, та кількістю отриманих ними депутатських місць. Причини такого зв’язку зрозумілі. Депутатські місця виражаються в цілих числах, у той час як голоси – практично постійна змінна. Чим більше розподіляється депутатських місць, тим легше встановити відповідність між певним відсотком голосів і певним відсотком депутатських місць (виражених цілими числами). У Данії та Швеції для того, щоб “вирівняти” деформації пропорціоналізму, які виявляються при розподілі депутатських мандатів застосовується т.зв. система вирівнювання. Без визначення структури виборчих округів не можна оцінювати, який ефект принесе застосування пропорційної виборчої системи.
Різні типи виборчих округів:
| Кількість мандатів у виборчому окрузі | Підтипи багатомандатних виборчих округів |
| 2-5 | Малі виборчі округи |
| 6-9 | Виборчі округи середньої величини |
| 10 і більше | Великі виборчі округи |
Принциповою є наступна закономірність: чим меншим є виборчий округ, тим меншою є пропорційність виборчої системи, тим меншим є виборчі шанси малих партій. Слід також звернути увагу на різницю в ступені пропорційності викликаною парною чи непарною кількістю мандатів у виборчому окрузі. У тримандатному виборчому окрузі процентна кількість голосів, які повинна здобути дана партія для участі у розподілі депутатських мандатів, становить приблизно 18 %. У виборчому окрузі, у якому балотується 9 кандидатів, партія має шанс на отримання мандату вже при умові отримання менш ніж 9 %. Дані ці базуються на емпіричних дослідженнях. Сума відсотків, які дозволяють приймати участь у розподілі депутатських мандатів насправді залежить від ступеню фрагментаризації партійної системи. Тут також можна вивести загальну закономірність: чим вищим є ступінь фрагмантаризації, тим нижчим є природній відсотковий поріг, який належить подолати щоб отримати мандат у виборчому окрузі. Існує також певна закономірність між величиною виборчого округу, процентним порогом та рівнем пропорційності:
| Величина виборчого округу | Процентний поріг | Рівень пропорційності |
| Малі виборчі округи | Високий | Малий |
| Середні виборчі округи | Середній | Середній |
| Великі виборчі округи | Низький | Високий |
Зменшення (редукція) величини виборчого округу спричиняє збільшення диспропорції між голосами та мандатами, і навпаки: ступінь пропорційності виборчої системи підлягає зміцненню разом із зростанням величини виборчого округу. Тим самим пропoрційна виборча система може мати дуже різні наслідки в залежності від цього параметру. Можливо навіть що зміна величини виборчого округу може спричинити зміну одного типу виборчої системи на інший.
Дворівнева система виборчих округів. Система, за якою місця розподіляються між політичними партіями як за голосуванням в одномандатних виборчих округах, так і за голосуванням за загальнонаціональними списками, або як за регіональними, так і за загальнонаціональними списками.
Величина виборчого округу і взаємини з виборц ями . Величина виборчого округу має вплив не лише на співвідношення голосів до мандатів, але також і на стосунок виборців-репрезентантів. Часто має місце думка, що в одномандатному округу обирається конкретна особа, кандидат відповідної партії, у той час коли у великих округах багатомандатних обираються партійні списки, які містять багато кандидатів, які можуть залишатися невідомими для виборців. Відмінність між виборами осіб та вибором списків пов’язана з величиною виборчого округу, що очевидно має місце лише у випадку закритих списків. Попри те одномандатний виборчий округ сприймається як найважливіший функціональний елементом, який уможливлює вибір поміж конкретними особами, що загалом уможливлює виникнення стосунків між виборцями і представниками, який виражається в існуванні особистого знання (знайомості), довіри і відповідальності. Одночасно також поширеною є теза, що обраний таким чином кандидат є більш незалежним від своєї партiї. Оскільки безпосередні стосунки між представниками та виборцями є у великих багатомандатних округах справді неможливими, обраний з застосуванням закритого списку представник не є там представником виборчого округу, а політичної партії, яка його туди номінувала. Якщо потім стосунки між виборцями і тими, кого вибрали має підпорядковуватися в результаті вибору осіб, то одномандатний виборчий округ становить тут альтернативу відкритому (вільному) списку. Належить це однак співставити з тим, що виборець у одномандатному виборчому окрузі також обирає поміж партіями, а не виконує вибору поміж багатьма кандидатами у відриві від своїх партійних поглядів. Порівнянно з одномандатним виборчим округом й вільними чи відкритими списками як альтернативами, що уможливлюють вибір осіб, одномандатний виборчий округ підкреслює та зміцнює роль партій в процесі формування волі виборців. Відкриті та вільні списки мають зворотній вплив. Ці відмінності пояснюють чому збільшується широта застосування комбінованих (змішаних) виборчих систем, у яких застосовуються й одномандатні виборчі округи.
Обрання виборчого округу для балотування. Вибір виборчого округу для балотування є ключовим питанням передвиборної кампанії. У зв’язку з цим можна виділити основні критерії, які слід враховувати при обранні виборчого округу для балотування. Слід ретельно вивчити політико-географічні параметри округу: адміністративно-територіальний поділ, місце знаходження, транспортні комунікації, промислову та соціальну інфраструктуру та ін.; соціально-демографічні параметри населення, яке проживає в окрузі: стать, вік, рівень освіти, соціально-професійний статус, національність, основні місця працевлаштування і т. д.; політичні традиції голосування електорату на попередніх виборах і референдумах; громадсько-політичну структуру округу: осередки партій, суспільно-політичних рухів, громадські організації, неформальні об’єднання; наявність активних і дієвих груп підтримки, впливових людей, засобів масової інформації (ЗМІ). Лише об’єктивно оцінивши всі ці фактори у комплексі з власним іміджем можна приймати рішення про вибір округу для балотування.
В иборчий бюлетень.
Виборчий бюлетень та його різновиди. Документ установленої форми для таємного голосування на підставі якого здійснюється підрахунок голосів, а потім встановлюються результати виборів у цілому.Бюлетень є найпоширенішим у світі засобом голосування і водночас документом про здійснений вибір.За своїм призначенням вони поділяються на виборчі бюлетені для голосування за кандидатів і виборчі бюлетені для голосування за партію. У першому випадку виборець робить вибір між кандидатами, у другому – між партіями.Виборче законодавство різних держав передбачає можливість використання офіційних (надрукованих державним поліграфічним підприємством) та неофіційних (надрукованих окремими кандидатами, політичними партіями або виготовлених безпосередньо виборцями) виборчих бюлетенів.Бюлетені, що видаються виборцям за своєю структурою, можуть бути дуже простими, але можуть бути і надзвичайно складними. Вони можуть містити лише назви партій або імена кандидатів у депутати, однак зустрічаються також проміжні та змішані варіанти. Бюлетені бувають “категоричними” або “порядковими”, а також можуть пропонувати вибір між окремими кандидатами чи партіями або одночасно і кандидатами і партіями. Категоричні бюлетені ставлять перед виборцем умову вибору одного кандидата або партії, а порядкові бюлетені дають змогу виборцеві визначитись на основі більш складної схеми вибору. Наприклад, системи голосування в порядку надання переваги, системи альтернативного голосування і система з правом передачі голосу іншому кандидату дають виборцеві можливість оформити свій вибір у формі списку, де біля всіх кандидатів проставляються порядкові номери, що вказують кому з них виборець надає більшу перевагу. Аналогічно, представницьке голосування, голосування у два тури і деякі форми пропорційного голосування за списками дають виборцеві змогу поділити свій голос між кандидатами від різних партій, через другий тур голосування (голосування у два тури) або можливість одного виборця віддати кілька голосів (представницьке голосування) чи вибрати кандидата, що не потрапив до партійного списку (система пропорційного представництва за відкритими списками). І нарешті, деякі виборчі системи дають можливість використовувати як порядкову, так і категоричну форму бюлетеня. Хоча порядкові бюлетені безперечно дають виборцеві більшу свободу вибору, частіше використовуються категоричні бюлетені. Такі системи як система голосування за принципом відносної більшості, голосування без права передачі голосу і голосування за відкритими партійними списками передбачають вибір між кандидатами за принципом “або/або”, а категоричний вибір між партіями притаманний пропорційним системам з голосуванням за закритими партійними списками і партійному варіанту системи представницького голосування. Виборчі системи, при яких виборець має більше одного голосу, такі як змішані виборчі системи і паралельні системи також логічно передбачають можливість поділити голос виборця між кількома партіями. Хоча у цих випадках вибір у кожному окремому бюлетені безумовно є категоричним, загальний результат цих окремих бюлетенів дає порядковий вибір.
Дата добавления: 2018-10-27; просмотров: 339; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!