IV. Політика українізації: суть та наслідки
Уроки національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1921 рр. підказали сталінському керівництву, що без задоволення мінімальних національних потреб народів доля радянської влади у республіках завжди буде під загрозою. Саме цю обставину було покладено в основу політики “коренізації”, яка після XII з'їзду РКП(б) — 1923 р. почала впроваджуватися в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми “українізації”.
Початком українізації можна вважати вихід Декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” та декрет від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”.
Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнювати свої лави за рахунок місцевих кадрів, користуватися мовою місцевого населення в державних установах і закладах, сприяти розвитку національної культури. Проте політику “українізації” по-різному розуміли керівна верхівка і виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям у західних землях, що умови для задоволення національних прагнень створено лише в Радянській Україні. Для української інтелігенції після поразки національне свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і розвиток культури стала боротьбою за національну державність, за незалежність.
|
|
|
У 1923 р. головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який однаково був готовий втілювати в життя чи українізацію чи русифікацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації доводилося долати опір, який чинили проросійськи налаштовані викладачі і студенти. Крім того катастрофічно не вистачало вчителів української мови, підручників і навчальних посібників. З еміграції почала повертатися національне свідома інтелігенція. М.Грушевський, С.Рудницький, повернувшись, одразу ж активно включилися у процес національного відродження. Щиро повіривши у незворотність намірів радянського керівництва, сотні галичан прибували у Східну Україну вчителювати.
З 1925 р. розпочалася українізація партійного та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Зросла частка українців у КП(б)У у 1933 р.— до 60%. Центром українізації став наркомат освіти, який з 1927 р. очолив Микола Скрипник. Саме йому має завдячувати розвиток тогочасної української освіти. У 1929 р. українською мовою навчалися понад 80% учнів загальноосвітніх шкіл і 30% студентів.
|
|
|
Значно збільшилася кількість української преси — у 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці. У 1928 р. радіомовлення українською мовою велося в 11 великих містах України. У 1927—1929 рр. у Києві збудували найбільшу тоді у Європі кіностудію.
Цей час був періодом розквіту різних літературних угрупувань, до яких входили відомі літератори Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Микола Куліш, Юрій Яновський.
У процесі українізації велика увага приділялась також створенню умов для розвитку національних меншин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді стало українське місто Балта. Національним меншинам у місцях їх компактного проживання також було гарантовано право на освіту рідною мовою.
Однак, як вже зазначалося, метою українізації не було зростання національної свідомості українців. Мова йшла про перебудову культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму і українізація допускалася лише в тих рамках, в яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам державного і партійного керівництва.
|
|
|
Українізація, звичайно, не проходила безпроблемно. Партійне керівництво не довіряло українській інтелігенції. Найбільш гостро боротьба йшла всередині партії. У 1926—1928 рр. КП(б)У стала джерелом т. зв. партійних ухилів — “шумкизму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”. Олександр Шумський стверджував, що в умовах національного відродження центральні посади в партії та у державному апараті повинні займати українці. За це його звинуватили у “національному ухильництві”. Микола Хвильовий та інші молоді письменники, що об'єднались навколо Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), започаткували літературну дискусію про майбутній розвиток української культури. М.Хвильовий вважав, що українська культура — частина європейської і критикував провінціалізм у літературі. Гасло Хвильового: “Геть від Москви!” дуже стурбувало російських більшовиків. Врешті він змушений був покаятися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному орган, КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що УСРР залишається по суті російською колонією.
Таким чином можна погодитися з американським істориком Джеймсом Мейсом, який стверджував, що Українська СРР, залишаючись частиною цілого, була свідома своєї осібності, ревниво оберігала власні прерогативи і найменше хотіла наслідувати московське керівництво при вирішенні своїх внутрішніх справ.
|
|
|
V. Голодомор 1932—1933 рр.
Становище у сільськогосподарському виробництві погіршувалося. У 1931 р. майже третина врожаю була втрачена під час жнив, площа посівів зменшилася на 1/5 ч., а Південь України охопила посуха. Сталінська політика хлібозаготівель, незважаючи на скрутне становище, нав'язувала селянам нереальні плани.
Над українським селом нависла смертельна небезпека. З України були вивезені майже всі хлібні запаси. Делегати Третьої конференції КП(б)У, яка відбулася в Харкові в липні 1932 р. у присутності сталінських емісарів Л.Кагановича і В.Молотова, з тривогою говорили про катастрофічне становище у сільському господарстві. Однак продрозверстка не була скасована. У 1930-1931 рр. держава витиснула з селянського сектора України майже по 400 млн. пудів хліба. З червня по жовтень 1932 р. цей сектор дав тільки 132 млн. пудів. Проте хліб не залишився у колгоспних коморах. Сотні мільйонів пудів зерна були втрачені під час жнив і перевезень внаслідок незацікавленого ставлення колгоспників до праці у колективному господарстві. Найбільшого розмаху голод сягнув після роботи хлібозаготівельної комісії, весною — літом 1933 р., коли виснажений організм голодуючих не міг протистояти різноманітним хворобам, спричиненим трупними інфекціями. Почалися епідемії. Люди вмирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми — жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим боком голодомору була смерть мільйонів дітей. Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть. На кордонах з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.
Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба.
Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, тому було дано розпорядження засекретити матеріали перепису. Серед вчених, які намагалися встановити число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. загинуло 7 млн людей, з них — 5 млн. в Україні. Українські історики оцінюють прямі втрати від голоду у 3-4 млн. чоловік.
Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією, окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село, яке вже не виступало проти радянської влади, бо колективізація придушила почуття індивідуалізму, яке було основним для українського селянина. Як підкреслює Я.Грицак, на декілька поколінь вперед Голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 309; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!