Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі
Фундатором українського лібералізму можна вважати Михайла Драгоманова, ідеї якого являли собою суміш ліберально-демократичних, соціалістичних та українських патріотичних елементів. У драгоманівському світогляді найвищий суспільний ідеал — повна ліквідація авторитарних і примусових засад у суспільному житті. У його поглядах органічно поєдналися патріотизм і космополітизм, “всесвітня правда” для мислителя—цінність більш вища, ніж патріотизм. Проте саме М.Драгоманов порушує питання про перетворення українства на політичний рух. Він вважав, що в Україні неможливо бути чесним демократом, не будучи українським патріотом. Але крайні вияви українського націоналізму Драгоманов піддав нищівній критиці.
У збірнику “Громада”, який він видавав разом з Подолинським, були остаточно сформульовані ідеї федералізму як справедливого суспільного устрою українського народу. Вчений виокремлював два суспільно-історичних аспекти федералізму: громадівський соціалізм (федерація вільних громад) і федерацію автономних земств і країв (головна умова політичних і соціально-економічних перетворень). У реалізації цих принципів він вбачав торжество ідеалів гуманізму й інтернаціоналізму, свободи і рівноправності всіх народів, вільного розвитку освіти і культури, дружби між людьми різного етнічного походження. Тільки у спілці з іншим слов’янством Драгоманов вбачав можливість національного визволення українського народу.
|
|
|
Виїхавши за кордон, вчений зосередив навколо себе широке коло представників лібералізму та переніс акцент своєї політичної діяльності на західно-український національно-визвольний рух.
Соціал-демократичні ідеї в Україні
Соціал-демократична політична думка — це своєрідна комбінація різних елементів політичної демократії, соціальної справедливості, загальних гуманістичних принципів. Турбота про соціально-економічний інтерес знедолених людей, боротьба за політичні і культурні права поєднувалася зі спробами вирішити національне питання. Причому національна справа стосовно самих засад соціалізму вважалася справою другорядною, бо, на їх думку, національна незалежність не може бути надійно забезпечена, доки організований робітничий рух, широкі маси селянства не сприйматимуть національні інтереси робітників як свої власні.
Одним із представників цієї течії в Україні був І.Франко, який поступово відійшов від федералістичної концепції свого вчителя — М.Драгоманова і став одним із перших ідеологів незалежної української демократичної держави.
У 1875 р. в Одесі було засновано перший в Україні Південноросійський Союз Робітників, який прагнув об’єднати робітництво для повалення політичного і економічного ладу. Це був перший союз, що поставив метою політичний переворот. Союз поширював соціал-демократичні гасла, що заміняли гасла національні, існував він недовго.
|
|
|
Український консерватизм.
Носіями ідей консерватизму в Україні були шляхетські кола та вище духовенство. Згодом з’являється “ліберальний консерватизм”, представники якого, не протиставляли себе поступові та перебували на позиціях конституційної свободи, вони наголошували на необхідності авторитету, порядку й дисципліни в суспільному житті, вірили у творчу місію традиційних установ (монархія, церква, еліта), і тому обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим.
Консервативні сили — у другій половині XIX ст. це були українські землевласники — докладали зусиль в інституті земського самоврядування. Вони не мали чіткої політичної програми і їхня ідеологія простежується лише як тенденція. Об’єднувало їх перш за все критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу, визнання домінуючої ролі держави у суспільно-політичному житті.
|
|
|
Українські консерватори протиставляли російському тоталітаризму тип європейського ліберального консерватизму в контексті українських національних шляхетсько-гетьманських традицій. Українські діячі Г.Галаган, В.Тарновський, Г.Милорадович, пізніше В.Липинський та П.Дорошенко намагалися зберегти рідну мову, батьківську віру, звичаї та обряди, а головне — традиційні форми родинного й громадського життя.
Різна доля консервативної ідеології на українських землях, що перебували під Австрією і в Російській імперії, була обумовлена тим, що під тиском реакційної політики царського уряду, з одного боку, й під натиском українського соціального радикалізму, з другого — українським консервативним діячам не залишалося нічого іншого, крім переходу на позиції російського реакційного консерватизму (правда, вони не втрачали відчуття свого українського походження та територіального патріотизму).
Галицький же консерватизм тривалий час був у центрі національного життя підавстрійських українців.
Українські консерватори, поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою українську етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення і на “місце рабського служіння чужим державним організаціям ставить завдання створення власної держави”.
|
|
|
Націократія
Націократичний напрям в українській політичній думці є найбільш багатим на різні концепції, погляди, ідеї. Його основою є багатомірний, виключно складний і суперечливий феномен, а також об'єктивний історичний процес, що розвивається за своїми власними законами. Цей феномен — націоналізм.
В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття “націоналізм” пов’язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х рокахXX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух.
Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підґрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють демократичний, ліберальний, інтегральний, реформаційний націоналізм та націократизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М.Міхновський, Д.Донцов, Ю.Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.
Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з’являється нова генерація молодих політичних діячів, що називалисебе “національнo свідомими українцями” і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості.
Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: “...Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”.
Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 324; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!