Зміст, структура та принципи соціально-педагогічної діяльності
Зміст професійної педагогіки визначається суспільством, потребами, інтересами як соціальних груп населення, та і окремих людей. З розвитком суспільства, накопичення знань і соціокультурного досвіду людства зростає роль професіоналізму у соціальній сфері. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку професійної педагогіки в системі освіти, де готуються працівники для соціально-виховної сфери [14, c. 46].
Сьогодні простежується такий факт, що значною мірою ситуація в країні ускладнюється тим, що стикаються різні концепції і стратегії соціальної перебудови суспільства і розвитку соціально-педагогічної роботи. А практика показує, що саме сьогодні необхідне найбільш повне і швидке визначення стратегії і тактики соціального захисту населення, створення вкрай необхідних установ, організацій соціально-педагогічної роботи, а також створення й удосконалення системи професійної підготовки соціальних педагогів.
Історія легітимного визнання державою в 1992 році професії соціального педагога (у т. ч. різні напрямки діяльності і внутрішні спеціалізації) засвідчує, що помітно загострилась проблема само-визначення власне професійної сфери соціально-педагогічної роботи. Тут, зокрема, простежуються такі проблеми:
1. Предметно-понятійні репертуари соціально-педагогічної роботи, підвищена семіотичність і рецесивність, проблема власного предмета та взаємозв’язку з соціально-гуманітарними знаннями. З’ясовуються поняття бідності, злиденності, девіантної і деліквентної поведінки, проституції, соціальної патології дитинства, старості та ін.
|
|
|
2. Багатоаспектність і багаторівневість зв’язків „індивід-сусупільство”, „група-суспільство”, „група-особистість” системно нестабільні, динамічні, і сьогодні концептуально відображаються у таких методологічних рамках, як „феноменологія допомоги; феноменологія діяльності; феноменологія суб’єкта допомоги; феноменологія об’єкта допомоги”.
3. Проблемна двоякість – феномен професійної позиції соціального педагога: виступаючи від деперсоналізованої державної влади, соціальні педагоги змушені поділяти інтереси найменш захищених індивідів і груп, представляти і захищати права знедолених (маргиналів, меншин, субкультурних формацій, девіантів тощо).
4. Соціальні уявлення і знання соціальних педагогів мають ради-калізуючу силу, яка „є найбільш складним інструментом соціального контролю”.
5. На відміну від доброчинності, де в центрі стоїть постать того, хто допомагає, у соціально-виховній сфері центральною фігурою є клієнт, а кінцевою метою є звільнення клієнта від потреби в соціальному працівникові, активізація самопідтримки, самодопомоги.
|
|
|
Виходячи з такої багатоаспектності соціально-педагогічної роботи, ми вважали за необхідне визначити її місце і роль у суспільстві, яке реформується і яке поступово переходить від стратегії соціальної політики до практичних дій, спрямованих на користь людини. При цьому постала потреба дати наукове обґрунтування низці категорій, які відображають різні аспекти соціально-педагогічної роботи: змісту, структурі, об’єкту, предмету [17, c. 66-78].
Новий етап становлення наукової парадигми соціально-виховної роботи в Україні почався з 90-х років. Це дозволяє говорити про зародження нової професії – соціального педагога та введення нової спеціальності у вищому навчальному закладі. Цей процес спонукав до розвитку наукової думки, вирішення практичних питань у соціальній сфері, розвитку нових соціальних інфраструктур, визначення наукового статусу нових дисциплін у вищій школі. Ми могли бачити, як від емпірики соціально-педагогічна діяльність поступово переходила на пристойний науковий рівень з досить окресленою власною теоретичною і методологічною базою. Розглядаючи зміст і структуру соціально-педагогічної роботи, вважаємо за доцільне зробити акцент на тому, що вона є видом діяльності. Ми виходимо, з одного боку, із загальноприйнятого філософського і психологічного тлумачення діяльності, а з другого боку, ми враховуємо специфіку і фактори, що характеризують об’єкт, який ми вивчаємо. Найбільш глибоко, на нашу думку, розглядається філософія людської діяльності у працях таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як Л. Ази, В. Барановського, Л. Бєляєвої, В. Замули, М. Кагана, М. Князяна, Є. Кулік, О. Леонтьєва, В. Маркіна та ін [19, c. 55-58].
|
|
|
Загалом можна розділяти загально-філософське визначення Л. Буєвої щодо діяльності як способу існування і розвитку суспільства і людини, всебічного процесу перетворення нею навколишньої природної і соціальної реальності, у т. ч. її саму, відповідно потреб, цілей і завдань.
Серед основних ознак діяльності автор називає цілеспрямованість, перетворюючий і творчий характер, предметність, детермінованість суспільними умовами, обмін діяльністю, спілкування індивідів [11, c. 48].
Практика і наукові дослідження (М. Галагузової, А. Капської, В. Курбатова, І. Миговича та ін.) дозволяють говорити про те, що соціально-педагогічна робота має своєрідний об’єкт: це процес зв’язків, взаємодій, взаємовпливів механізмів, способів і засобів регуляції поведінки соціальних груп та особистостей, що сприяють реалізації їхніх життєвих сил і соціальної суб’єктності, а також характер співвіднесеності життєвих сил індивіда і групи та засобів забезпечення їх реалізації в різних соціальних та соціально-педагогіних ситуаціях. Проте, зважаючи на різні підходи до визначення предмета соціально-педагогічної роботи, доцільно зазначити, що науковці акцентують увагу на різних аспектах цих зв’язків. Хоча до кінця 90-х років ми не могли виявити наявність системно-інтегративного підходу.
|
|
|
Так, наприклад, І. Мигович предметом соціально-педагоічної роботи називає професійну діяльність соціальних інститутів, державних і недержавних організацій, груп та окремих індивідів, пов’язану з наданням допомоги особам чи групам людей щодо їх соціалізації, особливості впливу соціальних явищ, процесів та відносин на соціальне функціонування означених груп людей чи осіб. Безперечно, потреба щодо розвитку методології соціально-педагогічної діяльності викликана необхідністю подолання вузькоспеціалізованого вивчення проблем, пов’язаних з соціальною корекцією і реабілітацією особистості, а також інтеграцією епізодичних, недостатньо між собою пов’язаних соціальних гарантій, уявлень про соціальний захист, соціальну допомогу і милосердя [20,c. 46-66].
Беручи до уваги сучасний стан розробки питання про предмет соціально-педагогічної діяльності, ми вважаємо, що це поняття можна тлумачити як закономірності сприяння становленню і реалізації сил індивідуальної і соціальної суб’єктності людини, а також виявлення й актуалізація життєвих сил та способів їх ефективного функціонування, відновлення.
Якщо соціально-педагогічна робота розглядається як діяльність, то предмет уточнює сутність цієї діяльності. До того ж не можна не брати до уваги той факт, що предмет соціально-педагогічної роботи, як і предмет будь-якої науки, змінюється у процесі розвитку теорії і практики загалом. Запропоноване визначення предмета хоч і є досить широким, але воно водночас є й досить узагальненим. Це є необхідною умовою для подальшої організації діяльності, яка реалізується через форми професійної і непрофесійної роботи (одночасно, паралельно чи у взаємодії). Виходячи із такого широкого обсягу тлумачень і зважаючи на головну мету соціально-педагогічної роботи, ми пропонуємо розглядати поняття у вузькому і широкому розуміння цього виду діяльності. На нашу думку, соціально-педагогічна робота – це вплив професіоналів і громадськості на соціальне облаштування суспільства завдяки формуванню і реалізації державної соціальної політики, спрямованої на створення сприятливих умов життєдіяльності кожної дитини та її сім’ї [17, c. 32-35]. Це тлумачення у широкому розумінні. У більш вузькому, соціально-педагогічна діяльність здійснюється професійно підготовленими спеціалістами та їхніми помічниками і спрямована на надання індивідуальної допомоги дитині, сім’ї чи групі осіб, котрі потрапили у скрутну для них ситуацію, шляхом інформування, консультування, безпосередньої натуральної і фінансової допомоги, соціальної реадаптації, надання психологічної і педагогічної підтримки, та орієнтація тих, хто потребує допомоги, на власну активність у вирішенні, складних проблем [17, c.40].
На сьогодні об’єктом соціально-педагогічної роботи вважають людину як члена соціуму в єдності її індивідуальних характеристик. Об’єктом соціологічної теорії і практики є на соцієтальному рівні суспільство як відносно стійке об’єднання людей, а організатором соціальних дій виступає держава, різні політичні і громадські організації, зацікавлені в соціалізації членів суспільства [17, c. 46].
На соціально-середовищному рівні об’єктом соціальної роботи виступає соціальна сфера суспільства, мікросередовище, колективи людей. При цьому найбільш активно здійснюється соціально-педагогічна робота за такими напрямками: освітньо-дозвіллєва, фізкультурно-оздоровча, корекційно-реабілітаційна, соціально-правова, інформаційно-просвітницька тощо.
На індивідуальному рівні об’єктом соціально-педагогічної діяльності є окрема особистість, стосовно якої застосовуються різні методи, засоби соціального захисту і підтримки залежно від її потреб та інтересів [18, c. 54].
У науковій літературі певний час дискутувалося питання щодо визначення об’єкта соціально-педагогічної роботи. Так, скажімо, на початку 90-х років досить активно використовувалися поняття „клієнт”, „пацієнт”, „об’єкт” допомоги. Проте з розгортанням різних видів соціально-педагогічної діяльності, поступово усталилося поняття «клієнт». Залежно від об’єкта, його проблем, соціальний педагог проектує адекватні соціальні послуги. Причому, як свідчить багаторічна практика у сфері соціальної допомоги, об’єкт може бути різним не лише за своїми проблемами, але і за своїми взаємовідносинами з соціальними інститутами: з одного боку, державне відомство надає послуги клієнту, який опинився у скрутній життєвій ситуації і потребує допомоги, а з другого – клієнт не звертається за допомогою, захистом (схильний до нарковживання, алкоголізму), і тоді соціальний педагог ініціює свої дії „на території клієнта”. Наприклад, підлітково-молодіжні клуби за місцем проживання, де соціальний педагог супроводжує життєдіяльність молодих у природньому для них середовищі. За таких умов об’єкт перестає відчувати себе відчуженим, „дезадаптантом, девіантом”, невстигаючим чи одиноким. Соціальний педагог, проектуючи дії стосовно об’єкта-клієнта, має вірити в те, що здатний зрозуміти його проект і прийняти усвідомлено його „дар” у вигляді соціально-педагогічної чи психологічної послуги. Своєю чергою, соціальний педагог, котрий уявляє собі об’єкта-клієнта як „клубок проблем”, вірить, що клієнт може визначити його лідерську роль як прагматика і виразника його, клієнта, інтересів. За таких умов аспекти професійної позиції соціального педагога будуть соціальною формою його функціонування, що будується так:
1. Репертуарний пакет впливу – соціальний педагог володіє арсеналом підтримки об’єкта, використовуючи такі репертуари натуралістичні (теми здоров’я, тіла, валеології тощо), екзистентні (тема гідності, життєстійкості, абсурду), теїстичні (тема Бога,Розділ 1. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку смерті, страждань, співчуття), соціологічні (тема типізації, загального блага, командності тощо).
2. Рольова дистанція. Кожен об’єкт-клієнт потребує адекватної ролі соціального педагога, яка залежить від його функціоналу: дослідник, прогностик, консультант, дія якого диктує орієнтацію на особливість клієнта.
3. Самоусунення. Цей процес можливий за умови власного сценарію життя, вирішення проблем і готовності підтримати інших, що свідчить про повернення його до „реальності”, життєстійкості [15, c. 67-88].
Без сумніву, проблема якісного професійного становлення і розвитку соціального педагога не може бути вирішена повноцінно без опори на сукупність методологічних принципів. Для нас важливо визначити закономірності і принципи соціально-педагогічної роботи, що є основоположними ідеями, правилами, нормами поведінки органів соціального захисту і підтримки населення, зумовлені, своєю чергою закономірностями соціальних процесів і вимогами інноваційної практики [4, c. 18].
У спеціальній літературі закономірності соціально-педагогічної роботи пропонується поділити на дві групи:
1) закономірності функціонування і розвитку суб’єктів соціальної підтримки;
2) суттєві зв’язки між суб’єктом і об’єктом соціальної діяльності та їх діалектика.
Можна погодитись з тим, що другий підхід є більш обґрунтованим, оскільки закон (суспільна закономірність) є найбільш суттєвим, необхідним, усталеним і таким, що повторюється, зв’язком всіх аспектів і компонентів суспільних явищ, процесів, систем і є найбільш загальним відображенням цілісності життєдіяльності людей у всіх формах прояву [6, c. 22].
На думку науковців (В. Андрущенка, В. Беха, С. Григор’єва, М. Данакіна, І. Звєрєвої, А. Капської, М. Лукашевича, А. Мудрика та ін.), основними закономірностями соціально-педагогічної роботи можна вважати такі: взаємозв’язок соціальних процесів у суспільстві, соціальній політиці і соціально-виховній роботі; обумовленість змісту, форми і методів соціально-педагогічної роботи конкретними обставинами життєдіяльності різних груп, спільнот, індивідів; вирішення виховних проблем, виходячи з особистісних потреб, інтересів клієнтів; залежність результативності соціально-педагогічної роботи підтримки від професіоналізму і моральних якостей спеціалістів, можливостей соціальної системи виховних інститутів, школи, держави і суспільства. Враховуючи таку багатоаспектність закономірностей, можна запропонувати загальне визначення закономірностей соціально-педагогічної роботи як суттєвих, стійких і таких, що повторюються, зв’язків, які проявляються під час взаємодії суб’єкта. Соціально-педагогічна діяльність на сучасному етапі розвитку соціально-педагогічної роботи й обумовлюють характер і спрямованість її впливу на розвиток конкретних соціальних явищ та відносин. Як результат, визначені закономірності є методологічною передумовою визначення принципів соціально-педагогічної діяльності. Принципи – „це не приблизні абстракції чи суб’єктивні умовиводи. Вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні лише за формою”. Слід зазначити, що різні вчені утверджують дещо відмінні принципи соціально-педагогічної діяльності. Так, група вітчизняних авторів монографічного видання „Соціальна робота” вказують на системний характер принципів і зводять їх до трьох груп: соціально-політичні (державний підхід до соціальних завдань; гуманізм і демократизм соціальної роботи; зв’язок змісту і форм соціальної роботи з конкретними умовами життєдіяльності особи соціальної групи; законність і справедливість соціальної роботи); організаційні (соціально-технологічна компетентність органів: працівників соціальної сфери, єдність їх повноважень і відповідальність, стимулювання, контроль і перевірка виконання тощо); соціально-психолого-педагогічні (комплексність, диференційований підхід, орієнтація на особистісні потреби, цілеспрямованість) [2, c. 77-88].
Виходячи з того, що соціально-педагогічна діяльність є універсальною, а як наука вона органічно пов’язана з комплексом інших наук, то, на нашу думку, доцільно назвати кілька основних принципів соціально-педагогічної роботи: історизм, соціальна обумовленість, соціальна значущість, гуманізм, справедливість, альтруїзм, диференційованість, наступність, непевність, компетентність, комплексність, посередництво, солідарність, субсидарність. Всі вони ніколи не проявляться одночасно і не є кожного разу рівнозначними. Проте кожен із них має посідати своє певне місце залежно від ситуації, соціальних потреб клієнта, умов його життєдіяльності, і, головне, цілі соціальної роботи з об’єктом уваги [7, c. 19].
Один із теоретиків соціально-педагогічної роботи в Україні А. Капська визнає чотири групи принципів, що у своїй сутності становлять певну методологічну систему: соціально-політичні, психолого-педагогічні, організаційні, а також специфічні для соціальної роботи. На сьогодні окреслено низку принципів, які включені до законодавчих і нормативних актів України. Серед них варто назвати такі: дотримання прав людини і громадянина у сфері соціальних послуг; рівні можливості в отриманні соціальних послуг; доступність соціального обслуговування; конфіденційність; наступність всіх форм соціальних послуг; адресність; пріоритет сприяння громадянам, для яких є загроза здоров’ю та життю; територіальна організація соціальних послуг; державна підтримка громадської діяльності щодо надання соціальних послуг населенню.
При цьому ми вважаємо за необхідне зробити акцент на останній групі принципів, зазначених А. Капською, – на специфічних принципах, які досить помітно „враховують” специфіку соціально-педагогічної роботи. Це, зокрема, принцип гуманізму (визнання людини найбільшою цінністю), принцип незалежності (приналежність права будь-кому на допомогу), принцип клієнтоцентризму (визнання пріоритету прав клієнта у всіх випадках), принцип опори (максимальне врахування потенційних можливостей людини), принцип толерантності, принцип конфіденційності та принцип максимізації (оптимальне використання всіх видів ресурсів при вирішенні проблем клієнта). Проведений аналіз феномена соціально-педагогічної діяльності, її структури і складових дозволяє представити не лише теоретичний аспект цього виду діяльності, а й багатофункціональність певного феномена у соціально-педагогічній сфері. Соціально-педагогічна діяльність як складова соціальних перетворен у суспільстві є принциповою основою для виживання людини у період реконструювання суспільства та її інтеграції в суспільство. Оточення молодої людини наповнене пристосуваннями, адаптаціями суспільної поведінки інших людей, входженнями у постійно змінні ситуації, мікросоціуми, де діють свої закони, норми, правила, і де соціальний педагог завдяки володінню базовими науковими знаннями може об’єктивно виконувати соціальну роль суб’єкта соціальної сфери [9, c. 28-34].
Функції соціально-педагогічної діяльності фахівців – передбачені кваліфікаційною характеристикою їхні обов’язки та призначення. Комплексна характеристика кожної з них обов’язково містить короткий опис її професійної спрямованості, необхідні знання та вміння спеціаліста. Комунікативна функція діяльності соціального педагога забезпечує налагодження взаємодії особистості, соціальної групи та державних і недержавних організацій, що виступають клієнтами, волонтерами, спонсорами та партнерами соціального педагога.
Рівень успішного контактування та володіння технологіями переконання та навіювання прямопропорційні успіху соціально-педагогічної діяльності.
Спеціаліст повинен знати:
1. Загальні положення теорії спілкування.
2. Характерологічні ознаки видів та типів спілкування.
3. Функції спілкування.
4. Основні правила та норми спілкування.
5. Провідні положення конфліктології.
6. Сутність та особливості спілкування з різними соціальними групами.
7. Етичні засади спілкування соціального педагога [20, c. 44-47].
ВИСНОВОК ДО 1 РОЗДІЛУ
Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог (працівник) наявна комунікативна функція, яка реалізується завдяки наявності у фахівця відповідних умінь і навичок.
Зважаючи на особливість діяльності спеціалістів соціально-виховної сфери, комунікацію можна розглядати як процес передавання інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. В діяльності соціального педагога комунікація набула особливого значення. Її розвиток визначає міра розвитку потреб цієї сфери. Причинами, які стимулювали розвиток комунікації у соціально-виховній сфері, можуть бути: по-перше, клієнти соціально-виховної сфери потребують інформацію з офіційних джерел (соціальних служб для молоді, бірж працевлаштування, консультативних центрів тощо) та безпосередньо в умовах прямого спілкування в межах певної організації; по-друге, комунікація із засобів передавання інформації перетворилась в особливий інструмент управління життєдіяльністю клієнта [12, c. 33-35].
Комунікація за своєю моделлю нагадує двосторонній потік інформації. У цій моделі оцінюються якості передавання інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не лише оперативно і правильно сформувати уявлення про відповідну проблему, але й вибрати партнерів, розробити педагогічну стратегію і тактику, визначити і адекватні методи, і засоби реалізації конкретних цілей. При цьому обмін інформацією стає не просто двостороннім потоком, а багаторівневим процесом.
Тому ефективність комунікації залежить уже не лише від її якості, своєчасності, повноти, але й від того, наскільки багатогранною вона є. Водночас другою вимогою щодо ефективності комункацї є зрозумілість інформації. Одним із оптимальних способів зробити певну інформацію сприйнятливою - це перевести її на певний рівень доступності. Будь-хто із фахівців зацікавлений в тому, щоб його інформація була зрозумілою клієнтам. Ефективність комунікації підвищується завдяки наданню максимально детальної інформації. “Детальність” у такому випадку розглядається як конкретність, глибинність, а не як зайва деталізація. Остання може викликати навіть певні труднощі у ході комунікації [14, c. 45].
Отже, кожен клієнт потребує свого рівня деталізації. I це також комунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.
Дата добавления: 2018-10-26; просмотров: 229; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!