Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії 7 страница
Та ледве чи не найважливішим наслідком Люблинської Унії були ті зміни в соціяльному й економічному укладі українських земель, які повела за собою колонізація Наддніпрянських земель. Ми бачили, що наслідком татарської руїни в половині XIIІ віку а потім нової хвилі татарських погромів з кінця XV віку українські землі значно обезлюдніли. Населення покинуло відкриті й нічим не захищені степові простори й посунулось на північ і на північний захід, в область лісів і болот. В кінці XVI віку найбільш залюдненою областю на Україні була Волинь. По обчисленням польського історика Ал. Яблоновського Волинське воєводство (яке складалось з повітів Луцького, Володимирського й Кремянецького й обіймало приблизно ⅔ довоєнної Волинської губернії) в 1578 році мало коло 300.000 населення. Новіший український дослідник (Ол. Баранович) обрахував, що в 1629 році Волинське воєводство мало понад 665.000 населення й було залюднене густіше ніж тодішні Прусія, Данія, Шотландія й Померанія. Велику ріжницю між цифрами Яблоновського й своїми пояснює Баранович не так великим зростом населення між 1578 і 1629 роками, як просто недостатністю обрахунку Яблоновського. Ця велика маса складалась з 655.000 селянської людности, яка перебувала в залежності від невеликого числа поміщиків, всього якихсь 250 фамілій і груп юридичних осіб. Серед них було 13 маґнатів, яким належало більше половини землі й селянських на ній господарств «димів». В числі цих маґнатів були князі Острожські, Заславські, Любомирські, Збаразькі, Корецькі, Вишневецькі, Чорторійські та інші дуки.
|
|
|
Порівнюючи густо була населена північна Київщина, хоча й вона, а особливо середня київська околиця були страшенно спустошені в часи татарських погромів в кінці XV віку. Багато населених пунктів тоді зовсім зникло, і по них зосталася сама згадка. Усі головніші міста, починаючи з самого Київа, мусили бути добре укріплені, і тільки під охороною цих укріплень могло провадитись якесь торговельне й промислове життя. Як видко з люстрацій 1552 року, київський замок на горі Кисілівці над Подолом був обведений камяними мурами з 15 баштами, а торговельне життя тулилось внизу на Подолі, де були й колонії литовська, польська та вірменська. З інших міст Київщини були сильно укріплені Чернобиль, Мозир, Овруч, Житомир. На півдні понад Дніпром значнішими пунктами були тільки Канів та Черкаси.
До Київського воєводства належала й Задніпрянщина, колишня Переяславська земля, здобута Литовською державою за часів Вітовта, навіть за формальною уступкою її з боку Орди. Вона знову почала була заселюватися, й її осади за часів князя Симеона Олельковича (1455-1470) посягли до річок Самари на півдні й Оскола на сході. Ми знаємо, що в ці часи понад Сулою були обширні володіння князів Глинських. Руїна Менглі-Гірея в 1482 році нанесла страшенний удар цій колонізації, повернувши Задніпрянщину мало не в таку пустелю, якою вона зробилася була після Батиєвого погрому. Як бачимо з люстрацій половини XVI століття, Задніпрянщина перебувала в сфері адміністраційного й економічного впливу староств Канівського й Черкаського, а почасти самого Київа. Притягаючи до себе увагу мешканців цих трьох міст та їх околиць своїми природними багатствами, ця обширна територія стала тереном так званого уходницького господарства: земяне, бояре, міщане, козаки ходили далеко вглиб Задніпрянщини для експлоатації її природних багатств: ловля звіря, особливо «боброві гони», рибальство, пасічництво — ось головні форми цього уходницького, промислово-добичницького промислу. Як побачимо далі, на ґрунті цього уходництва в значній мірі розвинулася й козаччина. В уходницькому господарстві брали участь й деякі монастирі, а прибуток з них мали старости канівський і черкаський. Не можна думати, одначе, щоб місцеве населення Задніпрянщини, особливо в північно-західньому куті, що складав область колишньої Переяславщини, зникло цілком і після руїни кінця XV віку. В XVI віці воно появляється тут знову під іменем «севруків». Більшість учених схиляється до думки, що севруки — це єсть стара місцева людність південної Сіверщини й Переяславської землі, з певною домішкою туркського елементу; з часі руїн вона розбігалася, переховувалася по більш захищених місцях і потім знову поверталася на старі попелища.
|
|
|
|
|
|
Сама Сіверщина за литовських часів не підлягала таким наїздам і руїнам, як інші українські землі й тому була залюднена доволі густо, особливо головна її частина на північ від лінії Сейма й Десни. Більшу частину літописних назв і багато сучасних зустрічаємо серед назв її заселених пунктів на початку XVI століття. Тільки південна смуга, яка прилягала до колишньої Переяславщини, зосталася дуже мало залюдненою й служила для чернігівців і інших задеснянців тереном таких же уходів, як і Полтавщина для канівців та черкасців. Але саме на початку XVI віку Чернігово-Сіверська область була уступлена Москві. За Литвою залишилась тільки вузька смуга вздовж лівого берега Дніпра з Любечем, район нижньої Десни з Остром і потім південна погранична смуга пізніших повітів Остерського, Козелецького, Ніжинського й Борзенського. Отже, можна сказати, що Задніпрянщина одійшла до Польщі як дуже рідко заселена область, як «Дике поле», яким була й південна Київщина й південно-східнє Поділля. Але цей «Дикий Степ» мав найкращий чорнозем у цілій Европі, це були землі, надзвичайно багаті природними дарами й наділені прекрасним кліматом, це була дійсна «обітована земля», за опанування якої для хліборобської культури цілі покоління українського народу клали свої голови на протязі століть у боротьбі з кочовим азіятським світом.
|
|
|
На основі постанов Люблинської Унії впали заборони для підданих польської Корони здобувати землю на бувших областях Литовського Великого Князівства. При роздаванні земельних маєтків король не був більше обмежений національністю. Для поляків це мало велике значіння: в самій Польщі вже майже не було порожніх земель, а на Україні стояли порожнем і при тім багаті, родючі, великі простори. Якраз тоді в другій половині 16 віку наступила в Европі така економічна ситуація, що ведення сільського господарства в широких розмірах давало для польських поміщиків величезні прибутки: занепад сільського господарства в Еспанії викликав великий попит на продукти сільського господарства з Польщі в цілому ряді країв: у Франції, Італії, Португалії, навіть самій Еспанії. Так само як ще в XV віці в звязку зі знищенням лісів у середній та західній Европі розвинувся попит на ліс, який вивозився (властиво сплавлявся по річках) з Польщі й Литви, так тепер розвивається попит на хліб зі сходу. Експорт цього хліба зосереджувався в Балтійських портах, головно в Данцигу, де посередниками являлись голандські купці. Ціни на хліб росли надзвичайно скоро. Зріст цін робив дуже вигідною сільську господарку, викликав інтенсифікацію сільського господарства, заходи коло побільшення площі орної землі, коло здобування нових просторів під господарство. Польські пани зараз же після унії починають випрохувати у короля грамоти на порожні, але надзвичайно родючі землі на Україні — фактично влада була в їх руках, і тому їм не тяжко було діставати прохане. Поруч польських панів випрошують собі величезні земельні маєтки й пани українські. Один з перших королів після вимертя разом з Жигимонтом-Августом II династії Ягелонів — король Стефан Баторій дуже охоче роздавав землі, маючи на увазі, що власники подарованих латифундій подбають про їх колонізацію й оборону. Вже в рік унії — в 1569 році зроблено ревізію всіх пустопорожніх земель у воєводствах Волинському, Подільському, Брацлавському, і сюди зараз направився переселенський рух. Ще більш широко пішла роздача земель за короля Жигимонта III Вази. Українськими землями король нагороджував своїх партизанів, які помогли перевести його вибір на польський престол. Соймова постанова 1590 р. надала королю повне й необмежене право роздавання земель. В наслідок цього на Україні дуже скоро почали виростати величезні латифундії. Так, наприклад, винницький староста Калиновський дістав пустиню «Умань», цілу теперішню південну Київщину. В 1580 році канівським й черкаським старостою стає князь Олександер Вишневецький, чий брат Михайло також був перед тим старостою. Він захоплює величезні простори землі в середній Полтавщині, майже цілу її третину і береться енерґійно за її колонізацію. Повстають десятки міст (Лубні, Ромен, Пирятин, Прилуки та інші), сотні сел, величезні господарства. І так чимало польських, а за їх прикладом і українських панів дістало великі земельні простори, котрі зараз же треба було заселити й упорядкувати, щоб дістати дохід з новозаведеного господарства.
В самій Польщі й на її західньо-українських землях до половини 16 в. вже цілком запанували кріпацькі відносини. Закон 1573 р. установив повну владу поміщиків над селянами. Заселяючи землі на українських просторах і закликаючи туди селян із внутрішніх провінцій, пани мусили давати їм ріжні пільги й свободи. Відкриття нових просторів з багатою родючою землею й з більш вільними умовами життя викликало масовий рух селянства на схід. Цей рух ішов головно з Волині, Поділля, Галичини, Холмщини й Полісся. Польський вчений Яблоновський, висловив був погляд, що ця селянська колонізація мала польський етноґрафічний характер, що ніби то на Україну переселялись селяне-поляки з Мазовії й Малої Польщі. Але досліди Владимирського-Буданова, Грушевського, Лазаревського точно установили, що рух ішов з Волині, Полісся, Поділля: назви сел на нових місцях ті самі, що й там, ті самі призвіща, той самий побут: та й перекази старих дідів, зафіксовані пізніше під час ревізій, точно зазначають місця, звідки прибули перші колоністи. Так само Яблоновський надає головну ролю в заселенні українських просторів старостам і маґнатам, а також польському правительству. В одній своїй праці він каже, що унія 1569 року становить собою епоху в розвитку колонізаційного руху, який мав наповнити новим життям пустині України. Ініціятиву в справі осадництва бере на початку сам уряд: головним для того мотивом була очевидно пекуча потреба запевнити південному погряниччю України оборону, а зовсім не якісь меркантильно-економічні міркування. Грушевський і Владимирський-Буданов за головний чинник уважають самостійний рух українського населення, яке шукало волі і цю волю могло осягти лиш на порожніх просторах Наддніпрянщини. Вони кажуть, що першими колонізаторами була сама українська людність, отсі земяне, бояре, міщане, козаки, а вже по їх слідах ішла шляхта й маґнати, щоб ширше експлоатувати природні багатства краю силами тої людности, яка сюди приходила й оселялась. Щоб привабити селян, пани їм давали льготу від усяких повинностей на довший час, від 20 до 40 років. Населення радо йшло на такі умови, хоч на нових місцях грозила йому постійна небезпека від татар. Тому здебільшого сюди в степи йшов найбільш одважний і енерґійний елемент, котрий волів небезпеку вільного життя, ніж спокійну працю, але в умовах кріпацької неволі.
Як би там не було, але протягом кількох десятків літ після Люблинської унії відбувся колосальний процес колонізації величезних просторів середної й південної Київщини й майже цілої сьогоднішньої Полтавщини, себто обширу, який ще недавно перед тим носив офіціальну назву «Дикого. Степу». Земля опинилась у власності кількох десятків маґнатських фамілій, котрі побудували міста, містечка, укріплені замки, поосаджували села. По цих селах розселилась українська хліборобська людність, котра мешкала перед тим більш густо, більш сконденсовано на західніх українських землях, на Волині, Поділлю, Поліссі, північній Київщині. Користаючись з льготних років, вона перші часи почувала себе зовсім вільно й виявила велику енерґію в опануванні диким степом і пристусуванні його до хліборобської культури. Але з часом ця свобода почала дуже обмежуватись. Насунула маса дрібної шляхти в ролі панських адміністраторів, управителів маєтків, орендаторів. Населення скоро знов почало відчувати на собі ту докучливу опіку, яка дошкуляла йому на старих місцях. Та й сами маґнати поспішали використати свої нові володіння, що можна було досягти заведенням примусової праці в господарстві, себто тої ж самої панщини, хоч і не в такій тяжкій формі, як в глибині Польщі. Але населення реагувало навіть на невеликий примус далеко не так спокійно й покірно, як на місцях де панщина вже увійшла в традицію. Тут, серед широких, мало заселених просторів селяне звикли до більш незалежного, самостійного життя, повсякчасна небезпека від татарських наскоків виробляла в них сміливий, військовий дух, привчала володіти зброєю. Сама місцева адміністрація мусила часами мобілізувати сили місцевого населення, щоб оборонитись від татар. Взагалі потреба охорони краю стояла на першому плані, була насущним питанням життя. І якраз тоді то, відповідаючи місцевим умовам і місцевим потребам, формується й виступає на громадську арену суспільна верства, якій в близькому часі судилося відіграти величезну ролю в житті цілого краю. Це була козаччина.
Література до розділу 10
Загальна:
М. Грушевський, Історія України-Руси, т. V, Львів, 1905 і т. VI, Київ, 1907.
Ол. Ефименкова, Історія українського народу, т. І, Харьків, 1922 (або рос. видання: Исторія украинскаго народа, т. І, Петербургъ, 1906).
Про західньо-українські землі під Польщею:
И. Линниченко, Юридическія формы землевладЂнія и судьба древне-русскаго боярства въ Юго-Западной Руси XIV-XV вв. «Юридическій ВЂстникъ», 1892, VII-VIII; його ж: Черты изъ исторіи сословій Галицкой Руси XIV-XV вв.. Москва, 1894, (укр. видання в т. VII «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1898).
І. Szaraniewicz, Rys wewnętrznych stosunków Galicyi wschodniej w drugiej połowie piętnastego wieku, Lwów, 1869.
A. Jabłonowski, Źródła dziejowe, t. XVIII, cz. 2. Ruś Czerwona, Warszawa, 1903 (див. також „Pisma", t. I, Warszawa, 1910).
W. Łoziński, Prawem i lewem, Lwуw, 1903.
M. Владимирскій-Будановь, Населеніе Юго-Западной Pocсіи отъ второй половины XV в. до Люблинской уній. «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. VII, т. 2, КиЂв, 1890.
М. Грушевський, Економічний стан селян на Подністровю галицькім в середині XVI в., «Джерела до історії України-Руси», т. І, Львів, 1895; його ж, Економічний стан селян в Перемиськім старостві в середині XVI в., «Джерела», т. II, Львів, 1897: його ж, Економічне становище селян в Сяніцькім старостві в середині XVI віку, «Джерела», т. III, Львів, 1900: його ж, Економічне становище Львівських селян в середині XVI в., «Джерела», т. VII, Львів, 1903.
І. Крипякевич, Русини у Львові в першій половині XVI в., «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», тт. 77, 78, 79, Львів, 1909.
Українські землі в XVI столітті й їх заселення:
М. Грушевскій, Барское староство, КиЂв. 1894; його ж Южно-русскіе господарскіе замки в половинЂ XVI ст., КиЂв, 1890;
М. Довнаръ-3anoльскій, Украинские староства въ XVI вЂкЂ. КиЂв. 1908 (вступна розвідка до т. 5 частини VIII Архива Юго-Западной Россіи):
В. Антоновичъ, О крестьянахъ Юго-Западной Россіи, «Архивъ Юго-Западной Россіи», ч. VI, т. 2, Київ, 1870 (укр. переклад в т. XXI «Руської Історичної Бібліотеки», Львів, 1901);
И. Новицкій, Очеркъ исторіи крестьянскаго сословія въ Юго-Западной Россіи в XV-XVIII вв., «Архивъ Юго-Западной Россіи» ч. VI. т. 1, Київ, 1876 (укр. пер. в XXI т. «Руськ. Істор. Бібл.»).
A. Jabłonowski, Źródła dziejowe, t. XIX, Ziemie ruskie. Wołyń, Podole, Warszawa, 1889. Т. ХХІІ, Ukraina (Kijów-Bracław), Warszawa, 1897. (див. також „Pisma A. Jabłonowskiego", tt. 1-3; Warszawa, 1919-1921). H. M., Лівобережная Украина въ XV-XVII стол, (це є переклад розвідки Яблоновського „Zadnieprze", «Кіевская Старина», 1896, IV-VI.
A. Jabłonowski, Historja Rusi Południowej do upadku Rzeczy Pospolitej Polskiej, Kraków, 1912.
А. Лазаревскій, Лубенщина и князья Вишневецкіе, «Кіевская Старина», 1896, III (і окремо. Київ, 1896).
М. Грушевський, Господарство польського маґната на Задніпровю, «Записки Українського Наукового Товариства у Київі, т. І, Київ, 1908 (передруковано в книзі «Студії з економічної історії України», Київ, 1918).
Ол. Баранович, Залюднення України перед Хмельниччиною, І. Волинське Воєводство, Київ, 1931.
Л. Падалка, Прошлое Полтавской территоріи и ея заселеніе, Полтава, 1914.
ЗМІСТ
Розділ 11
Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI-XVII століть. Питання про походження української козаччини в історичній літературі. Умови й обставини формуванння козаччини
Вже в кінці XVI століття нові форми політичного й соціяльно-економічного укладу життя, які стали закріплятись на східньо-українських землях після Люблинської унії, починають викликати до себе опозицію з боку широких верств місцевого українського населення. Ця опозиція дуже скоро переходить в отверті конфлікти, які згодом ускладнюються ще й через питання реліґійні. В цих конфліктах українського населення з новим режимом козаччина відограла провідну ролю. Тут ми підходимо до одного з основних питань нової української історії, до козацько-польської боротьби, яка в половині XVII століття переходить в широку національну й соціяльну революцію українського народа. Цілком зрозуміло, що як в українській, так і в польській історіоґрафії історія цієї боротьби займає дуже значне місце. Нема нічого дивного, що обидві сторони мають неоднакові погляди на причини й навіть на самий характер цієї вікової боротьби двох сусідніх, споріднених і близьких історичною долею народів. Не залишилася безсторонньою й третя сторона — російська, для якої утиски над українським народом, а особливо над православною вірою в старій польській Річі Посполитій, служили немов історичним оправданням тих утисків, яких зазнавала польська народність у Росії після упадку Річі Посполитої й невдалих польських повстань.
Я не буду тут зупинятися на старій українській і польській історіоґрафії — і та, і друга сторона ставлять і стараються розвязати питання про причини польсько-української боротьби вже в XVII столітті — а перейду просто до нових часів, коли почалися спроби освітлити тяжке історичне питання науковим способом, за допомогою історичних дослідів.
В 1857 році два історики — польський Мих. Грабовський і український П. Куліш умістили в однім українськім виданні («Записки о Южной Руси», т. 2) по статті на одну й ту саму тему. Обидві статті носили однаковий титул: «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVII віці». Обидва учені не однаково поясняли ці причини. Грабовський підносив заслуги польського елементу в ділі колонізації й оборони краю: він підкреслював дух реліґійної толеранції з польського боку й брак адміністраційного та панського гніту над українською людністю. Козаччина, на його думку, виросла й розвинулась на ґрунті повної політичної свободи. Не польський уряд був винен в конфліктах, які виникли між козаками й Польщею, а насильства польських жовнірів і суворі способи приборкання незадоволених козаків. Це обурило народ. Стремління запровадити церковну унію, яка так обурювала проти себе український народ, диктувались зовсім не бажанням подавити реліґійну свободу, а звичайною в ті часи політикою уніфікації держави через заведення одностайного реліґійного обряду.
Куліш на це відповідав у своїй статті, що причиною боротьби були шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчі істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли. Отже боротьба велась із за ображеного почуття людської гідности. На ґрунті польської державности зустрілись дві цілком протилежні по свойому світогляду народності; одна репрезентувала погляди аристократичні, друга демократичні. Виявилось, що істнувати в купі в одних умовах вони не можуть.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 132; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!