Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії 3 страница
1) Польська корона й Литва зливались в одну Річ-Посполиту. 2) Король і великий князь мав бути один спільний, вибіраний спільним сеймом і сенатом. 3) Король присягав при коронації на права обох народів. 4) Спільний сойм і сенат. 5) Спільна зовнішня політика. 6) Спільна монета. 7) Право набувати землі для польської шляхти в Литві і для литовської в Польщі.
Залишались окремими: 1) Державний герб і печать. 2) Окремі міністри. 3) Окреме військо. 4) Фінанси. 5) Законодавство. 6) Адміністрація.
Спеціяльні права новоприлучених українських областей були зазначені, як сказано, в окремих привілеях. У Волинському привілеї стояло, що стани волинської землі зрівнюються в правах з коронними. Задержується Литовський Статут з тим, що уневажнюються його постанови про військову службу шляхти: ці «тягари» з неї здіймалися, яко «противні вольностям коронної шляхти». По всіх урядах і по судах задержувалася руська мова і в цій мові мали видавати всі акти королівської канцелярії: тільки до міст можна було писати грамоти по польськи. Шляхта грецького закону в усім зрівнювалася з католицькою шляхтою й могла займати всі посади до сенаторської включно. Волинські уряди, духовні й світські, можна було давати лиш осілим обивателям, шляхтичам Волинської Землі.
Король мусив особливо рахуватися з Волинню, бо тут саме сиділи значні українські пани, всі оті князі Чорторийські, Острожські, Корецькі, Вишневецькі, далі Сангушки, Тишкевичі й інші, що стояли в такій опозиції до унії, боячись втратити своє провідне становище.
|
|
|
Брацлавщину прилучено до Волинського привілею, Київщині надано окремий привілей, який мав такий же зміст, що й Волинський: так само задержувалася чинність Литовського Статуту, забезпечувалися права руської, себто української мови й зазначалася рівноправність православної шляхти з римокатолицькою.
Прилучення до Польщі українських провінцій Литви — Київщини, Волині й Поділля одразу давало Польщі фактичну перевагу в цім новім державнім творі, який уявляв собою дивну мішанину принципів уній й федерації, свого роду компроміс ріжних державних і національних інтересів.
Яка ж була вага Люблинської унії, особливо для українського народу? Польські історики дають їй в своїх творах величавий апотеоз, як акту виключно державної мудрости. Справді поляки мали чого пишатись своїми досягненнями по тій унії: Польща робилася великою державою, розпоряджаючи при тім силами й засобами ще й Литви. Багаті українські землі відкривали широкий простор для колонізації за для її скупченої на неродючих надвислянських землях шляхти. Але для України і Білоруси, як каже Грушевський, «прославлений пізніше як акт любови, братерства, пожертвовання, — в дійсності Люблинський сойм був ланцюхом насильств над чужими переконаннями, чужими правами, насильств, довершених пресією державної влади й тяжких політичних обставин».
|
|
|
Але й для самої витвореної на основі унії нової спільної держави ріжні особливості її штучного устрою скоро дали себе відчути. Перш за все пішла дуже швидким темпом гіпертрофія відтепер спільного сойму. Тяжко було засимілювати литовсько-руський сойм, що вже мав свої власні традиції, з сеймом польським. Литовські посли трималися окремо, й сойм розбився на дві частини. Бувши в меншости, литовські посли раз-у-раз хапалися за «протестації», а знамените «Liberum veto» було вжито уперше 1652 р. литовським послом з Жмуді. Спільний сойм, як каже проф. Лаппо, зробився більше конґресом, ніж парламентом. Литовські посли, як суроґат колишнього свого сойму, почали збіратись перед початком сесії на т. зв. «головний сойм» у Волковиську, а потім у Слонімі, де й намічали свою проґраму й тактику для будучого сойму. На час безкороліввя зїзди Великого Князівства Литовського здобували ще більше значіння, беручи на той час усю повноту влади в Литві у свої руки. І взагалі литовські посли й політики ревниво берегли автономію своєї обкраяної батьківщини, з того не раз виникали тяжкі ситуації для Польщі. Найбільше виявилося стремління литовців зберегти свою автономію в кодифікації т. зв. 3-ої редакції Литовського Статуту (1588).
|
|
|
Але з цього часу доля Великого Князівства Литовського, під яким залишились всього два невеликі окрайчики української території — Берестейська й Пинська області, тратить для нашого огляду ближчий інтерес.
Література до розділу 8
М. Грушевський, Історія України-Руси, т.III, Львів, 1905 і т. IV, Львів, 1907.
П. Клепатскій, Очерки по исторіи Кіевской земли, т. І, Литовскій період. Одесса, 1912.
Про литовські літописи:
Д. Багалій, Нариси української історіографії т. І. Київ, 1923.
Т. Сушицький, Західньо-Руські Літописи, частина І. Київ, 1921: частина II, Київ, 1929. Самі літописи видано в т. XVII, «Полнаго Собранія русскихъ лЂтописей», Петербургъ, 1907.
Загальні огляди історії Великого Князівства Литовського:
В. Антоновичъ, Очеркъ исторіи Великаго Княжества Литовскаго, «Монографіи», Київ 1885; український переклад в т. VI «Руської Історичної Бібліотеки», Тернопіль, 1887.
Н. Дашкевичъ, ЗамЂтки по исторіи Литовско-Русскаго Государства, Київ, 1885.
|
|
|
М. Любавскій, Очеркъ исторіи Литовско-Русскаго Государства, Москва, 1910. 2-ге видання 1915 р.
Про окремих литовських князів:
І. Wolf, Rуd Gedymina, Krakуw, 1886; Він-же, Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku, Warszawa, 1895
K. Stadnicki, Olgierd i Kiejstut, Lwуw, 1870; він-же. Synowie Gedymina, Lwуw, 1881.
А. Барбашевъ, Витовтъ и его политика до Грюнвальденской битвы, Петербург, 1885; він же, Витовтъ, ПослЂднія двадцать лЂть княженія, Петербургъ, 1891 Vytautas Didysis 1350-1430. Redagavo, P. Љleћas. Kaunas, 1930
J. Pfitzner, Grossfьrst Witold von Litauen als Staatsmann. Brьnn, 1930.
J. Kolankowski, Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagełłonów. Tom I. 1377-1499. Warszawa, 1930.
Б. Ляскоронскій, Русскіе походы въ степи въ удЂльно-вЂчевое время и походъ князя Вітовта на татаръ въ 1399 году, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія». 1907, кн. IV-V і окремо. Петербург, 1907.
Б. Бaрвінський, Жиґимонт Кейстутович, Львів, 1905. А. Prochazka, Władysław Jagełło, 2 tt., Kraków, 1908.
Важніша література про Люблинську унію:
В. Пичета, Литовско-Польскія уніи и отношеніе къ нимъ литовско-русской шляхты, «Сборникъ статей, освященныхъ В. Ключевскому», Москва, 1909.
S. Kuttzeba, Unja Polski z Litwą, Kraków, 1914.
O. Halecki, Dzieje Unji Jagełłońskiej, 2 tt. Kraków, 1919-20.
И. Лаппо, Люблинская Унія и Третій Литовскій Статутъ, «Журналъ Министерства Народнаго ПросвЂщенія», 1917, V.
ЗМІСТ
Розділ 9
Устрій і побут на українських землях в складі великого князівства Литовського в XIV-XVI століттях. Князівська влада й орґани центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський статут і Копні суди
Я довше зупинився на огляді зовнішньої історії Великого Князівства Литовського аж до того часу, коли воно після Люблинської Унії 1569 року перестало відогравати самостійну ролю в політичному житті Східньої Европи. Зробив я це тому, що головна сила, спираючись на яку виросла ця обширна держава, був елемент руський, себто український і білоруський. Це обидва ці народи вклали свій хист, свою творчу енергію, свої матеріяльні засоби в будову Литовської держави; елемент литовський відограв свою орґанізуючу ролю лише в самому початку; він послужив звязуючим, скріпляючим цементом, щоб знову зліпити до купи окремі частини українського й білоруського світу, розбитого удільною системою й татарською руїною. Він дав свою династію, талановиту й енергійну в її перших поколіннях. Сама окупація руських земель Литвою в XIV в., як підкреслює Грушевський, мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збірання земель руської держави, аналоґічного з тим, як збірали колись розсипані частини Київської Держави її провідники Х-ХІ віків. Князі литовські дивилися на себе, як на спадкоємців давньої руської держави. Тому то українське й білоруське населення дивилося на них, як на своїх законних володарів, а на Литовське Князівство, як на свою власну державу. Цей погляд держався ще й за тих часів, коли після тіснішого зближення Литви з Польщею повіяло вже зовсім іншим духом.
Всі обставини, здавалося, вели до того, щоб Велике Князівство Литовське зробилося державою руського племени й забезпечило цьому племені вільний політичний і культурний розвиток. Але так не сталося. У руського елемента в Литві з кінцем XIV століття появився могучий суперник — Польща, яка володіла такою сильною для тих часів зброєю, як римо-католицька церковна орґанізація, підпорядкована римській курії з її світовими завданнями. Вже на початку XV віку польсько-латинська стихія бере в Литві гору над русько-православною. Руський елемент, поки він ще не зазнав обмежень і переслідувань практично, обмежувався лиш до часткової опозиції. Ця опозиція все зростала в міру того, як правні обмеження руського елементу давали себе чути на ріжних ділянках суспільного життя все дошкульніше. Коли ж більшість українських земель опинилася безпосередньо під Польщею, почав дуже скорим темпом наростати конфлікт. Цей конфлікт виник тому, що Польща несла на українські землі зовсім інший соціяльний уклад, ніж той, що був під Литовською державою. І тому конфлікт був фатально неминучий. Він і вибух вже в кінці того самого XVI століття, коли сталося остаточне обєднання Литви з Польщею.
Як і сама державна орґанізація, суспільний устрій Литовсько-Руської Держави — так правильніше було б називати Велике Князівство Литовське — являються орґанічним продовженням, розвитком і еволюцією суспільних форм давньої Руси. Державне право, взагалі правні відносини Великого Князівства Литовського виросли і розвинулися безперечно на ґрунті староруського права та його практики. Розуміється, старе українське право зазнало при тім певних змін, які викликалися новими обставинами життя. Але ці зміни були до половини XV віку нормальним внутрішнім, орґанічним процесом. Тільки від половини XV віку починаються на Литовській Руси польські та німецькі впливи й дають суспільному розвитку новий напрямок. До того ж часу руські впливи панують в усіх сферах політичного, суспільно-економічного й культурного життя.
Більшість істориків сходиться на тому, що Велике Князівство Литовське по своїй структурі наближалося до типу федерації (Грушевський, Любавський, Довнар-Запольський). Новіші дослідники (М. Чубатий і Л. Окиншевич) вважають його за «Staatenstaat» себто «державу держав» — така форма сполучення державного, коли суверенна держава виявляла свою зверхність над залежними від неї державами в тім, що вони, маючи дуже широку незалежність у внутрішніх справах, на зовні підлягали певним обмеженням: вони повинні були давати до розпорядження суверенній державі своє військо або й платити дань. Але треба мати на увазі, що таке становище існувало не довго, доти лиш, доки князь Вітовт не поскидав удільних князів та не посадив своїх намісників: наступники Вітовта довершили його діло, і при кінці XV віку Велике Князівство Литовське вже було вповні обєднано одною центральною велико-княжою управою, хоч кожна з його областей, колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню автономію.
Носителем суверенної влади в державі був рід Гедиміна, так як в старій Руси рід Рюриковичів. Одначе в способі наслідування Гедиміновичі, хоч і ділили свою державу на уділи (відповідно до історичних країв, що входили в склад держави), але на великого князя призначали не так старшого сина, як найбільш здатного або улюбленого батьком. Але трудно говорити про якийсь сталий порядок наслідування, бо рід Ягайла, який задержав велике князівство в своїх руках, не розростався, а навпаки, зменшувався і в другій половині XVI віку зі смертю Жигимонта-Августа II вигас. Так як на Руси виликокняжий престол був звязаний з Київом, так на Литві він був звязаний з Вільною, головним містом корінної етноґрафічної Литви. Великий князь був зверхником цілої держави, він полагоджував відносини й суперечки між удільними князями, заміщав опорожнені уділи, керував спільною військовою силою, провадив закордонну політику, репрезентуючи державу на зовні. По уділах сиділи представники Гедимінового дому, або призначувані великим князем, або ж діставши в спадщину по батькові. Грала тут певну ролю й воля самого населення. По деяких областях воно привязувалося до своїх князів, як от на Київщині, де протягом трьох поколінь сиділи князі з династії Володимира Ольгердовича, що дуже дбали за свою землю й багато для неї попрацювали. Протягом цілого XV століття, як ми бачили, велася боротьба великого князя з системою уділів, і з цієї боротьби вийшов переможцем принцип єдиної влади великого князя.
В звязку з питанням про устрій Литовської держави стоїть питання про існування в ній феодалізму. Про те, що державний і суспільний устрій Литовсько-Руської держави розвинувся на основі феодальних відносин, говорили вже перші дослідники державного права цієї держави на початку XIX століття. Пізніше феодальний устрій Литовського Великого Князівства визнали цілий ряд українських і білоруських учених: В. Антонович, Дашкевич, Молчановський, Линниченко, Багалій, Лаппо, Пічета. Так само й польські вчені Прохазка та Кутшеба. Один з молодших українських учених І. Балінський розпочав спеціяльну працю «Нариси з історії феодалізму та феодального права в Польщі, Литві та на Україні» (1926), на жаль, не скінчену за його передчасною смертю. З деякими застереженнями визнають існування феодальних відносин такі авторитети для історії Литви, як проф. М. Любавський та М. Довнар-Запольський. Так само з великими застереженнями ставиться до феодалізму на Литві й Грушевський. Він уважає, що теорія рецепції феодальних порядків з Заходу зовсім не правдоподібна, одначе сам «не бачить простого виходу з цього питання». Автор розвідки про «Державно-правне становище українських земель Литовської держави» Чубатий є тої думки, що феодалізм на Заході та удільно-княжий лад у великім литовсько-руськім князівстві на сході Европи мають між собою багато лиш зовнішних подібностей: у феодалізмі зверху й до низу маємо діло з наскрізь служебним ладом, ієрархічна драбина виступає тут ясно, а в удільнім порядку, як було й на Литві, головну ролю відогравав чинник династично-родовий.
Не мало й інших учених виступило проти рецепції феодальних порядків на Литві, уважаючи, що відносини, аналоґічні до феодальних, виникли на Литві, як місцеве явище в наслідок певних умов суспільно-політичного життя. (Владимирський-Буданов, Леонтович, Сергієвич та інші). Як писала Ол. Ефименкова, «устрій литовсько-руського суспільства, маючи деякі істотні риси феодального устрою, був дуже далекий від тієї вироблености форм, що характеризує феодальну систему Західньої Европи, і тому не слід прикладати до соціяльних відносин Литовсько-Руської держави цієї доби такий певний термін як феодалізм, бо інакше ми створимо шкідливу плутанину в термінології».
Одначе всі ці непогодження щодо феодалізму на Литві мають здебільшого чисто формальний характер, бо справа властиво йде про певну назву явища, котре, як тепер уже загально признано в історичній науці, існувало всюди: майже всі країни, перебуваючи в стані натурального господарства, на певнім щаблі свого розвитку пережили добу феодалізму й феодальної системи, модифікуючи її форми в залежності від своїх економічних, політичних та інших умовин. Іще один з старих польських істориків Литви І. Ярошевич (у своїй праці «Obraz Litwy pod względem jej cywilizacyi», 1844/45) вказував, що феодальні порядки на Литві без усяких зовнішніх впливів виникли ще за часів Гедиміна через внутрішні обставини: потребу великого князя тримати в послуху місцевих князів і потребу у військовій силі. Великий князь роздавав землю найбільш впливовим боярам-рицарям, з умовою відбувати військову службу. Отже, земельна власність була умовна, звязана з відбуванням військової служби. Згодом феодальні повинності ленників зменшувалися, натомість право вільно розпоряджатись землею, як своєю власністю, збільшувалося. І як би ми не називали ці відносини, чи прикладаючи до них термінологію західньо-європейського феодалізму (як то, між іншим, практикувалося й в самім Вел. Княз. Литовськім), чи визначаючи якось інакше, суть цих відносин зостається та сама: як влучно висловився Грушевський, воєнна служба була альфою й омегою постулатів, які ставила влада Великого Князівства Литовського своїй суспільності. А відбування цієї воєнної служби було нерозривно звязане з володінням землею, що вважалася власністю великого князя. Великий князь роздавав її під умовою служби якому небудь панові, той віддавав частину своєї округи іншій особі, та особа могла віддати частину третій особі, і так установлялася васальна ієрархія відносин, певна суспільна драбина, що на її найвищому щаблі стояв сам «господарь» землі, великий князь.
В другій половині XV віку зникли останки старого удільного ладу. На чолі держави стояв тепер великий князь, по суті необмежений монарх. Він не був звязаний ніякими правними нормами, але фактично з кінця XV віку примушений був ділити свою владу з Панами-Радою. Круг компетенції й діяльности великого князя по прежньому був дуже широкий: в його руках сходились, так би мовити, усі нитки державної управи, всі справи зовнішньої й внутрішньої політики. Він був не тільки «господарь», але й найбільший земельний власник: прибутки з великокняжих маєтків це була головна стаття великокняжого скарбу. Великий князь був завалений масою справ: розгляд земельних і взагалі маєткових тяжб, спори про спадщину, про шляхетство, про грабунки й образи... Подвійність становища великого князя відбивалася на складі орґанів центральної управи: одні виникають в звязку з потребами дворцового господарства, другі виникають з потреб держави. Так появляються дворцові урядовці — маршалок дворний, подчаший, крайчий, стольник, мечник, подскарбій і т. д.
Поруч них виникають уряди земські: подскарбій земський — з функціями міністра фінансів: канцлер — начальник державної канцелярії і міністр закордонних справ; гетьман — військовий міністр. Аж до половини XVI віку всі ці земські уряди не мали самостійного значіння, були лиш виконуючими орґанами. Але коли на перший план виступає шляхта після 1569 р., ці уряди дійсно робляться міністерськими.
При великому князю помалу сформувався постійний орґан — Пани-Рада. Так як і більшість форм та установ Великого Князівства Литовського, і це був пережиток і спадщина старих руських часів: це була княжа рада або боярська дума, що існувала й за послідніх галицько-волинських князів.
Проф. Малиновський, який у своїй праці «Рада Великаго Княжества Литовскаго въ связи съ боярской Думой древней Россіи» (1904-1912) перевів дуже докладне порівняння між обома цими установами, признає, що боярська Дума була першим генеалогічним ступенем до Ради і що вона правно вповні була оформлена з кінцем XV століття. Проф. Владимирський-Буданов каже, що Рада була орґанізована «по образу, і подобію» старих боярських дум: первісні литовські князі, великі й удільні, сиділи на руських землях й користувались з готових давніх установ руських, між іншим і найбільше з думи боярської тих земель, що їх вони були захопили. Отже Рада як установа, це безпосереднє продовження руської Думи. Так само каже й Ол. Ефименкова: литовська Рада, як і московська боярська Дума, були дальшим розвитком княжої думи удільної доби. Звичайний характер, неоформленість компетенції відзначають цю установу, як і за руських князів. Ми бачимо, що Вітовт постійно радиться з своїми вірними панами, закликаючи також католицьких біскупів і провінціяльних намісників. Те саме й за Свитригайла й Жигимонта. За Казимира вже виразно виступає склад Ради: князі, намісники, біскупи, вищі двірські і земські достойники. За Олександра й за Жигимонта-Августа І вже цілком оформлюється постійний склад Ради. З особистої ради при великому князю Пани-Рада виростає в державну Раду Великого Князівства Литовського, яка працює й без князя в його відсутності. Спеціяльні привілеї 1492 і 1506 років закріпили правне становище Ради: вони наділили її правами, які звужували прерогативи велико-княжої влади: Рада дістала законне право вести дипломатичні зносини вкупі з великим князем: великий князь без Ради не міг переміняти чи скасувати її постанов у внутрішніх ділах; зобовязувався «не держати гніву» за противність своїм думкам і словам, виявлену на Раді кимсь з її членів; великий князь не міг одбирати урядів і карати когось без поради з Радою, так само не міг роздавати самовільно і староств; нарешті не міг витрачати державних коштів або вивозити їх за кордон без відома Ради. Привілей 1509 року просто казав, що всі закони видаються по обміркуванню їх Панами-Радою.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 124; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!