Становище Наддніпрянської України-Руси після Татарської Руїни. Литва. Перехід українських земель під владу Князів Литовських. Литовсько-Польські унії 6 страница
З політичного погляду Галичина в XIV столітті була в значній мірі дезорганізована і, хоч не уступала Польщі з культурного погляду, була значно слабша від неї щодо внутрішньої консолідації, вона була ослаблена боярськими усобицями, не мала сильної влади, а маса населення давно вже була відучена від якоїсь участи в політичнім житті. Супроти того наступала на неї держава, король якої знав, чого хотів, і свою політику міг формувати в словах, які, певна річ, мусіли знаходити добрий відгук серед польського суспільства: коли по окупації Галичини шлеські купці просили його, щоб він дозволив їм їхати на Русь, він заявив: «я здобув Русь своїми власними людьми, і дорога на Русь має служити тільки моїм людям; нікому не хочу сприяти, тільки своїм людям, бо вони помагали мені на татар і на інших ворогів».
Переходячи під владу Польщі, Галичина, як пише Грушевський, увійшла в склад держави досить старої, з традицією довгого історичного життя, з державним правом, з культурою, розвиненими хоча не вище, то мабуть не нижче тодішньої Руси. Одначе Польща зразу не спішилася ломати місцевого руського ладу і до 1434-35 років в Галичині існували старі порядки, так що навіть цю добу пізніше в актах називано як tempus juris ruthenicalis. Старі руські порядки замінено польськими на побажання самої галицької шляхти, яка витворилася з потомків місцевих боярських родів і ріжного зайшлого елементу. В Польщі шляхта досягла вже значно упривілейованого становища; Кошицький привілей 1374 р. увільнив її від усяких податків і повинностей, а земля вважалася абсолютною її власністю; шляхтич міг вповні нею розпоряджати, передавати в спадщину; селяне шляхетських маєтків підлягали юрисдикції своїх панів, і державні урядовці вже не мали з ними діла. Зрозуміла річ, що шляхта Галичини починає домагатись урівнання її в правах з коронною шляхтою. І це її бажання було вволене. В 1430 році король Ягайло видав т. зв. Едлинський привілей, який зрівнював галицьку шляхту в правах з коронною. Цей привілей був підтверджений новим королем Володиславом Ягайловичем при його вступі на престол.
|
|
|
Але перш ніж було заведено ці формальні зміни, багато чого змінилось в Галичині наслідком спеціяльних умовин, в яких вона опинилася по переході під польську владу. Зараз по цім переході почалася широка хвиля польської колонізації. Польські королі щедро роздавали землі в новоприлученій області своїй шляхті, а та дуже охоче йшла на Русь, міняючи свої убогі піщані ґрунти на розкішний чорнозем середньої Наддністрянщини. Ішли сюди зовсім безземельні шляхтичі, щоб тут на подарованих землях закладати свої господарства. Місцеве галицьке боярство частиною увійшло в склад польського панства (таких було не багато), частиною злилося з звичайною рядовою шляхтою, а маса його, як влучно висловлюється Ол. Ефименкова, «була відсунута польською хвилею туди, звідки вона вийшла, — в народ». В період боротьби за Галичину чимало бояр держалося противної Польщі сторони. По остаточній перемозі Польщі вони позбулися через це своїх маєтків, поконфіскованих польською владою Як каже Грушевський, все що взяло якусь діяльну участь в обороні Західньої України, коли не згинуло в самій боротьбі, мусіло з перемогою Польщі або емігрувати до земель волинських, побужських і т. інш., або спуститись до низів наслідком утрати, конфіскації майна.
|
|
|
Спочатку після спустошення краю в часі боротьби, в другій половині XIV віку, було взагалі багато порожніх земель. Польське правительство садило на них шляхту з корінних польських земель. На всякі посади настановлювано поляків або людей, вірних Польщі. Ці люде свідомо й несвідомо вводили практику польського права. Німецьким колоніям, міським і сільським, надавано Магдебургське право. Взагалі німецька колонізація Галичини дуже зростає в перші десятиліття польської влади: остання їй дуже сприяла, добачаючи (і цілком слушно, як показав досвід з часів боротьби за Галичину), що німецький елемент може служити надійною для неї опорою в ново-прилученому краю.
|
|
|
Так був підготований ґрунт для офіціяльного переходу до польського права, коли руські провінції в 1434 р. зрівняно з коронними, заведено польський адміністраційний і судовий устрій та шляхетську самоуправу.
З українських провінцій утворено було три воєвідства: 1) Руське з чотирьох земель — Львівської, Галицької, Перемишльської й Сяніцької; 2) Подільське (Західне Поділля й Борщівський повіт в Галичині) і 3) Белзське (повіт Цішанівський, Равський, Белзський, Сокальський, частина Жовківського, Камянка-Струмилівського, Бродського, й частина південно-західньої Волині). Окремо залишилася Холмська земля, номінально зарахована до Руського воєводства.
Кожна земля дістала свій виборний земський суд, по деяких землях заведено ґродські (старостинські) суди: в Самборі, Стрию, Городку, Коломиї, Теребовлі, Скалі, Буську, Камянці Подільському, Лятичеві, Белзі, Городні, Красноставі та інш.
Права й привілеї шляхти виявлялись в тому, що вона була зобовязана військовою службою лиш в ділі оборони держави, а не до походів за кордон; шляхта була увільнена від обовязку брати участь в будові замків; вона не несла ніяких податків крім двохгрошового податку з лану; діставала свій власний шляхетський суд і право участи в соймі. Було установлено й провінціяльні шляхетські соймики: для Холмської землі в Грубешові, для Белзської в Буську, для Перемишльської в Мостисках, для Подільської в Камянці, для Сяніцької в Сяніку. для Львівської у Вишні і для Галицької в Теребовлі.
|
|
|
Наслідком зрівнання в правах шляхти українських земель з шляхтою земель коронних маса руського боярства, як висловлюється Грушевський, потонула в польському шляхетському морі. Залишилася тільки категорія шляхти неповноправної, як пережиток руських часів. Під час загальної емансипації шляхти руських земель головна її маса відразу увійшла до категорії повноправної, привілейованої шляхти, але менш заможна, слабше узброєна актами й грамотами, менш активна частина залишилася поза обсягом привілейованого стану. Дехто згодом, процесами й клопотами добився таки шляхетських прав, а більшість так і залишилася в посередньому стані між справжньою шляхтою й селянством. Ця неповноправна шляхта складался з двох категорій: 1) з бояр та шляхти, що сиділи не безпосередньо під королем, а на землях і під владою князів, панів і просто шляхтичів, 2) з бояр та шляхти, що, сидячи безпосередньо під королем, були обтяжені ріжними служебними обовязками: замковими, сторожевими, конюшими та інш. Така неповноправна шляхта залишилася більшими гніздами в околицях Сяніка, в околиці Медики біля Перемишля й навкруги Бару на Поділлі. Вона мала аналогію собі в подібній служебній шляхті під литовським володінням в Овруцькому повіті на Київщині, коло Любеча й Остра на Чернігівщині.
Зрівняна й злита з масою польського шляхетства, живучи під польським правом і маючи раз-у-раз діло з польськими установами, українська шляхта руських провінцій дуже легко піддавалася полонізації. Тільки в більш глухих і далеких від центру околицях, на Поділлі задержала вона своє національне обличчя ще на кілька століть, в своїй масі — принаймні до кінця XVII століття.
Ще на початку XV століття трималися в значнім числі представники старих місцевих родів, їх імена фігурують в ріжних урядових актах, і вони займають іноді урядові посади, виборні або королівські. В XVI столітті, як констатує Грушевський, значних родів, які держалися української народности, в Галичині вже не було, і мало вже було навіть заможнішої шляхти, яка б держалася української народности. Тільки дрібна шляхта, якій незаможність не давала спромоги доступитися вищого рівня освіти й культурности, зберігала свою українську народність, і до неї в XVII столітті прилучилися майже всі ті українські роди, що, розмножившись і підупавши, відсунуті від усього, що несло доходи і впливи, ще не вигасли й не спольщилися протягом XVI віку.
Шляхта Північно-Західніх українських земель — Холмщини і Підляшшя, піддалася полонізації ще швидче, ніж у Галичині, тим більше, що серед неї дуже рано оселилося багато дрібної польської шляхти з сусідніх Мазовії й Малої Польщі.
В той час як руська шляхта, дістаючи права коронної шляхти, дуже вигравала з погляду соціяльного, стаючи в повні упривілейованою верствою, руське міщанство, переходячи під Польщу, могло тільки щось втратити, а не виграти. Діло в тім, що в самій Польщі міщанство не мало особливо блискучих перспектив. Сойми XV століття виносили ухвали, якими міщанам заборонялося володіти землею, а увільнення шляхти від мита за продукти імпорту й експорту наносило велику шкоду інтересам міщанської торговлі й промислу. Позбавлені участи в соймі, міщане були витіснені зовсім з політичного життя. Німецьке право, яке стало ширитись ще за руських часів, а під Польщею стало явищем загальним, вело до тісного обмеження міщан в границях мурів кожного окремого міста, поривало звязок між містом і околишньою людністю. Та найбільший удар українському міщанству при заведенні німецького права наносився тим, що в привілеях на Магдебурзьке право звичайно говорилося, що міські уряди можуть займати тільки католики, а що католиками були лиш німці та поляки, то вони скоро зосередили в своїх руках усю муніципальну управу, обмежуючи русинів в торговлі, в ремеслах, в купуванні будинків, присудах, у відправлюванні церковних обрядів і церемоній.
Становище православної церкви й духовенства так само погіршало, але про це мова буде далі, в огляді церковного життя. Тепер же поглянемо, в якому стані опинилася головна маса українського населення — селянство.
В Галичині так само, як і по інших областях старої України-Руси основною селянською верствою були вільні й економічно самостійні смерди, які сиділи на своїх власних ґрунтах. Поруч них були ріжні категорії селян безземельних, що працювали на чужій землі й тому були обмежені також і в своїх громадських правах. Нарешті існувала категорія невільників-рабів. Економічна й політична еволюція селянства йшла, як знаємо, в тім напрямі, що безземельні й невільні категорії збільшувалися на кошт селян-власників. Селянські землі переходили в руки бояр, які орудували працею людей невільних і напів-вільних. Щодо XIV століття ми не маємо майже ніяких документів, які могли б освітити становище селянської верстви й її еволюцію. Для XV, а особливо XVI століття, ми розпоряджаємо вже багатим матеріялом в формі т. зв. люстрацій королівщин, себто описів королівських маєтків. Ці люстрації переводились на основі соймових постанов і робились з королівського наказу особливими комісіями, які мали завданням зревізувати й зложити інвентарі доходів з маєтностей. Так в 1563 р. було переведено люстрацію королівщин в землях Галицькій і Перемишльській, а в 1565 р. на Поділлі, в Сяніцькій землі, Холмській, Белзській і Львівській. В результаті цих ревізій одержано надзвичайно цінний матеріял; зібрано відомості ґеоґрафічні, економічно-господарські, побутові, історичні, зладжено реєстри людности й інвентар доходів; взагалі — маємо картину заселення й господарського стану, а головно — стану сільської людности. Матеріял зібрано не тільки про села королівські, але й про приватні маєтки, якщо права власників цих маєтків на володіння ними не були зовсім певні. Так само описувано колишні приватні маєтки, пізніше виміняні або сконфісковані. Ці матеріяли, що переховуються головно у варшавських та галицьких архівах, були опубліковані головно Грушевським у «Джерелах до історії України-Руси» (1895-1910), почасти Владимирським-Будановим в т. 2, ч. VII «Архива Юго-Западной Россіи», який опублікував між іншим особливо цінний опис Ратенського староства (Холмщина й українське Полісся, верхіввя Припяти) початку XVI в., в цім глухім кутку збереглося багато архаїчних пережитків і вживано ще стародавню термінолоґію. Отже матеріял люстрацій дає нам змогу ясніше уявити собі економічне й правне становище селян не тільки в королівських маєтках, де вони мали змогу більше задержати свій старий побут, але й в маєтках панських та шляхетських.
В XV столітті колишні невільні й пів-невільні люде, що їх раніше називали закупами, сябрами та іншими іменами, виступають під імям селян тяглих (glebae adscripti), а смерди під імям данників. Процес зміни старих форм пішов у тім напрямку, що становище невільних під польським пануванням покращало, а вільних погіршало, бо все рівнялося по типу безземельного, обтяженого панщиною робітника. Під владою Польщі староруський принцип селянської власности зустрівся з польським принципом, що право власности на землю належить її привілейованому державцеві, князю, шляхтичу, церкві, а селянину прислуговує лиш право користуватися землею. Спочатку видко було певні уступки, певний компроміс, але з часом польське право взяло гору. Право вільного переходу селян з одного господарства на друге помалу обмежується, а потім і зовсім скасовується. В 1435 році шляхта Галицької землі ухвалила, що селянин може вийти лиш раз на рік по Різдві й має дати панові копу грошей, міру пшениці, дві колоди вівса, чотири руські колачі, четверо курей, віз сіна й віз дерева. Давши це все, він міг вільно відійти. Сойм 1505 р., що відбувся в Радомі, постановив, що селянин взагалі не може відійти без згоди свого пана. Поруч із тим селян виключено з загальної юрисдикції й піддано під юрисдикцію пана, на чиїй землі він сидів.
З актів XV віку видно, що скрізь існувала вже панщина хоч ще й невелика: в середньому 14 день на рік. В 1447 році шляхта Холмської землі на своїм соймику в Красноставі ухвалила, щоб селянин, окрім грошового чиншу свойому панові (по пів-гривни на рік) і певного числа продуктів, робив один день на тиждень, а крім того ще два дні на рік: один при сівбі озимій і другий яровій. Понад те мали ще селяне на заклик свого пана, на його харчах, виходити на толоку й робити, «скільки пан схоче і скільки буде треба». Так само селяне були зобовязані поправляти своїм панам греблі й млини, «коли буде треба». Сойм в Торуні 1519 р. постановив, що всі селяне по маєтках королівських і шляхетських мали робити один день на тиждень на короля або на своїх панів. І цей один день був мінімум панщини. Матеріяли з люстрацій показують, що розмір панщини протягом XVI століття усе зростав.
Говорячи про панщизняні повинності, треба мати на увазі певну ріжницю, яка існувала в практиці сел, які були осажені на праві німецькім і на праві волоськім.
В основі устрою сел, осажених на німецькім праві, лежав устрій міст з німецьким правом, тільки що він тут був простіший. Осадник німець або поляк, заплативши певну суму правительству або пану, засновував на певнім місці село «in jure teutonico», як тоді називалося. Він сам діставав привілей на те, щоб бути дідичним війтом в тому селі й побірати з нього певні доходи. Війт ставав ніби другим дідичем: старшиною села й посередником між селом і паном, а також і суддею. Села, осажені на німецькім праві, платили власникові землі тільки чинш. Але з часом пани почали насідати й на ці села, позбавляли війтів їх привілеїв або викупали їх і заводили панщину по цих селах з німецьким правом. Уже в другій половині XVI століття фактична ріжниця між селами старого «руського права» й німецького права майже зникає.
Села волоського права існували в Галичині й на Холмщині. Інші українські землі цього не мали. Волоське право було занесене з Угорщини, з Молдавії й Семигороду, де така форма звісна вже з кінця XII віку. До українських земель її було занесено під впливом Угорщини й її участи в українськім житті XIII-XIV віків, а також самими волохами-колоністами. Найстарша документальна звістка про осаду на волоськім праві в Галичині походить з 1378 р. Осадчий (він на Угорщині називаний «кнез») за певну суму грошей діставав привілей осадити село й бути в ньому дідичним старшиною. Він діставав певний шматок ґрунту, одну третину чиншів, даней і судових доходів, право поставити млин, іноді й право на певну панщину селян. Як установлюють дослідники волоського права (особливо професор Р. Кайндль), ідея волоського права була позичена у німецького права. Головна ріжниця полягала в тім, що осадчі на волоськім праві були переважно русини й мали своїх селян «судити своїм руським правом». Коли німецьке право на українських землях почали надавати лиш католикам, отже лиш німцям та полякам, то українське населення під покришкою «волоського» права діставало фактично варіянт німецького права.
Устрій і господарство сел на волоськім праві були більш пристосовані до пастушого побуту, особливо щодо характеру чиншів і даней. Але панщина заводиться в половині XVI століття й тут: установлюється праця 14 день на рік. Іноді селяне ще відкупалися від неї, але кінець кінцем потреба в робочих руках, в звязку з розвитком панського господарства, привела до загального установлення панщини. За дуже рідкими виїмками привілейоване становище сел на волоськім праві супроти сел руського права зникає в другій половині XVI віку.
Отже, як бачимо, села на німецькім й на волоськім праві зрештою опиняються в становищі мало чим відміннім від звичайних сел руського права. Відомості з люстрацій показують, що в другій половині XVI віку практика панщини значно розвинулася и поширилася супроти соймової постанови 1519 р. в Торуні: середньою невисокою нормою стає двохденна панщина, два дні на тиждень. Села з одноденною панщиною стають вже рідкістю, а з другого боку зберігалися скарги на те, що подекуди пани вимагали вже щоденної панщини. Як думає Грушевський, робили, одначе, не цілий день, а певну частину. Поруч панщини існували ще й інші натуральні одробітки, які характеризуються по документах тим, що селяне «роблять, що (їм) скажуть», отже возять дрова з лісу, возять борошно з млину до двора, їздять з продуктами до міста й т.п.
Взагалі треба сказати, що розвиток великого й середнього господарства в Польщі, що в звязку з загальною економічною констеляцією в Європі досяг найбільшого розмаху в половині XVI віку, відбився на становищі селянської маси некорисно. Старовина майже скрізь була скасована, позаведено нові порядки, збільшено натуральні повинності й закріплено панщину. Польське правительство, бачучи з численних скарг, які надходили особливо під час ревізій на ріжні обтяження й надужиття, робило спроби прийти на поміч, але не могло нічого зробити, бо виконавці його розпоряджень класово належали до тієї самої шляхетської верстви, яка позаводила тяжкі для селян порядки. Селяне дратувалися. Серед них росло глухе незадоволення. Часом вони відмовлялися виконувати некорисні для них розпорядження, не слухались самих королівських універсалів і зневажали їх. Більш активні й непокірні тікали в гори, складали банди опришків. Серед них наростав той настрій, який привів до отвертих вибухів в половині XVII віку, коли в Галичині показалися козацькі полки Богдана Хмельницького.
З Люблинською Унією більша частина українських земель, як ми бачили, увійшла в склад Польської Корони: поруч Галичини, Холмщина й Підляшшя вже в XIV столітті були прилучені до Польщі; тепер були прилучені ще Поділля, Волинь, Київщина й широкі задніпрянські простори, південна Чернігівщина й теперішня Полтавщина. Під Литвою залишилися тільки північно-західні окраїни: Берестейщина й Пинщина. Сіверщина вже з початку XVI століття одійшла до Москви, а Закарпаття, після короткого перебування під владою галицьких князів, залишилося під Угорщиною. Отже основна маса українських земель з своїми історичними осередками (крім Чернігова, який одначе, як побачимо, також опинився в початку XVII століття під Польщею) була тепер обєднана приналежністю до одної держави, під одним спільним правом і режимом.
Як уже було згадано, всі українські землі було поділено на 6 воєводств: Белзське, Подільське, Руське, Брацлавське, Волинське й Київське. На степових окраїнах, на південній Київщині й на Поділлю сиділи коронні старости з широкою адміністраційною й су довою компетенцією. Таких староств було 8. Кожне воєводство мало свої соймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сойм. Для Волинського, Брацлавського й Київського воєводств залишено Литовський Статут і українську мову в діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано "Трибунал" у Луцьку, перенесений року 1589 до Люблина. В ньому засідали яко судді по 4 або по 5 депутатів від кожного воєводства, обрані шляхтою. Це все вело до політичного зближення української шляхти й панів із польськими вищими верствами й одкривало широкий шлях польським впливам в усіх ділянках життя.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 140; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!