Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів 8 страница
Сухопутне військо було побите під Варною, 800 полонених разом з Вишатою були приведені до Царьгороду, і тут їм усім викололи очі. Аж в 1052 р. запанував остаточний мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя, Всеволода Ярославича, з візантійською царівною. Та ця неудача війни з Візантією була лиш часовим епізодом, в цілому ж Ярославу вдалося довершити великого діла: на сході Европи сформувалася велика славянська держава, що своїми границями сягала од фінської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Карпатів і під самий Краків. Цілий ряд фінських племен на півночі ввійшов у склад цієї держави, знов же на півдні в склад населення домішалося не мало туркського кочового елементу, із тих кочовиків, що приймали руську зверхність, оселялися на руській землі вздозж її границь і діставали завдання боронити цих границь од інших напасників.
Сформування й обєднання такої держави було ділом не тільки щасливих походів, але й зручної дипломатії. З цього погляду особливо цікаві династичні звязки родини Ярослава. Сіть цих звязків розкидана майже по цілій Европі. Насамперед висунуто було план одруження цісаря Генриха III з донькою Ярослава. План цей не здійснився, але все ж таки один з синів великого князя Святослава оженився з німецькою; знов же німецькі хроніки подають, що якийсь «rex russorum» одружився з дочкою саксонського ляндґрафа, а другий «гех» з дочкою графа Штадського.
|
|
|
Сам Ярослав був одружений з Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа, а другим шлюбом з Анною, дочкою візантійського цісаря. Норвежський королевич Гаральд жениться з дочкою Ярослава Елизаветою. Цей Гаральд пізніше став королем, і його було вбито в Англії в бою під Гастингсом, в 1066 р.
Вже згадано вище за шлюб княжича Всеволода з візантійською принцесою з дому Мономахів і за матримоніяльні звязки з родиною Казимира польського. Збереглися не досить, правда, ясні звістки про шлюб угорського принца Володислава з одною з руських князівен.
Нарешті дочка Ярослава Анна виходить за французького короля Генриха 1 і по його смерти править якийсь час Францією в часі малолітства свого сина Филипа.
Всі ці династичні звязки вели безумовно до скріплення становища великого князя Київського, до збільшення його авторитету й міжнародньої поваги.
Київський двір робиться притулком, де шукають пристановища й захисту члени ріжних європейських династій, заскочені ріжними пригодами тодішнього бурхливого життя. Норвежський король, святий Олаф, стративши престол, однятий у нього данським королем Канутом Великим, знаходить собі притулок у Київі разом із сином Магнусом. Пізніше Магнус вертає собі батьківський престол за допомогою володаря Руси. Угорські королевичі Андрій і Левента тікають на Русь і сидять у Київі, аж доки угорські магнати не закликають Андрія на престол. Як можна думати, цей Андрій вертається одружений з князівною Елизаветою, донькою Ярослава.
|
|
|
Коли року 1016 Канут Великий опанував Англію, королевичі англійські Едвард і Етельред, сини забитого короля Етельреда, тікають аж до Київа. Звідси пізніше вибирається Едвард на батьківщину і стає там королем.
Одначе держава Ярослава не була така сконсолідована й сильна в середині, як це могло здаватися на зовні. Партикуляризм окремих східньо-славянських племен, опертий на ріжні умови ґеографічно-етноґрафічного характеру, помалу почав переходити в сепаратизм окремих земель. Цей сепаратизм знову ж знайшов собі опору в стремлінні княжої династії до як найбільшої децентралізації й виборення собі як найбільшого обсягу влади, в ролі намісників великого князя київського. Власне цьому сприяла сама система управління, яка полягала в тім, що князь-батько роздавав своїм синам окремі землі в управу в характері намісників. Коли помер в р. 1054 Ярослав, то ми бачимо, що його держава була поділена на сім частин в руках його синів, котрі негайно почали між собою змагатись за київський престол.
|
|
|
На якій основі, на якім принципі була заснована система наслідування престола в Київській державі і чи взагалі існувала якась система, якийсь законний і загально узнаний порядок наслідування? Тут ми підходимо до питання, яке було предметом довгих наукових спорів головно в російській історіографії, яке породило цілу літературу, цілий ряд наукових теорій. Питання про спосіб наслідування князівського стола тісно вяжеться з другим, загальнішим питанням: що уявляла собою Київська держава Ярослава і його ближчих нащадків? Під яку відому нам форму державного устрою можна підвести цю державу? На яких основах сполягала її орґанізація?
На початку XIX стол. на стару Київську державу дивились як на монархію. Цей погляд в українській історіографії спирався на стару традицію: «монарха руський» — це назва для київських князів в устах козацьких літописів XVII-XVIII віків. Гетьман Богдан Хмельницький казав про себе сам в момент своїх найбільших успіхів: «Бог дав мені, що я став самодержцем, князем руським». Подібно до української, дивилась і історіографія російська. Карамзин дивився на Київську Русь, як на єдину монархію, котра розпалась через нерозумний звичай наділяти кожного княжого сина уділом і через нездарність самих князів. Такий погляд підкупав своєю простотою, але дуже скоро науковий аналіз фактів, подій і форм історичного життя, привів до переконання, що справа в дійсності стояла значно складніше, і звідси в російській історіографії, що найбільше цікавилась цим питанням, повстав ряд теорій.
|
|
|
Ці теорії стали в залежності від пануючих в даний момент в суспільстві людей. З кінця 30-тих років серед російського суспільства позначились два головних напрямки, з котрих один дістав назву западницького, а другий — не зовсім вірну — славянофільського. Обидва напрямки мали спільне джерело в філософії Геґеля, але робили з цілої філософії не однакові висновки. Кардинальна ріжниця полягала в поглядах на історичну ролю російського і взагалі славянського світу. Славянофіли дивились на західньо-європейську цивілізацію й на вироблені за Заході форми суспільного життя негативно. Вони вважали, що славянський світ, а в першій лінії руський, має розвиватись на своїх власних самобутніх основах. Основну силу руської історії добачали славянофіли в «общині», себто сільській громаді-комуні. Існування цієї общини у великоруських селах сконстатував вперше учений німець, барон Гакстгаузен, але славянофіли ухопились за общину, й цим общинним устроєм історики-славянофіли (Погодін, Шевирьов, Лєшков, Бєляев) пояснювали походження цілого суспільного ладу на Руси.
«Руський» народ, на думку славянофілів, розвивався іншими шляхами й виробив собі інші форми життя, ніж західньо-європейські народи. В основі повстання західньо-європейських держав лежить елемент завойовництва, звідки повстає боротьба між владою й народом. В Західній Европі в основі життя лежить поняття держави, як джерела всіх людських благ і добробуту. На Руси ж народ, громада добровільно зрікаються влади, закликають до себе чужих варяжських князів, передають їм зовнішнє керування. Звідси — взаємне довіря влади й громади, яке виявлялось у вічах, а пізніше в земських соборах. Держава є виявленням, так би мовити, зовнішньої правди, зовнішнього порядку, але правда внутрішня, моральна, живе в громаді. Державі потрібна, особливо в важливих моментах, піддержка з боку цієї внутрішньої правди, і тоді вона звертається до громади, скликає віче, а пізніше земський собор, щоб вислухати пораду і підперти свої рішення моральним авторитетом громади.
Так уявляли собі славянофіли історичний процес на Руси. Очевидно, що повний розвиток своїх ідеалів вбачали вони не в Київській Руси, яка не дуже то відповідала їхнім уявленням, а в Московськім царстві. Взагалі на полі історичного досліду їх більше приваблювала Москва, тому то для виявлення характеру історичного процесу й форм суспільного життя Київської Руси вони зробили небагато.
В протилежність славянофілам історики-западники не тільки переносили на російський ґрунт методи й прийоми європейського наукового досліду, але раз-у-раз підкреслювали аналоґію між історичним розвоєм Західньої Европи й Руси. Вони звернули більше уваги на найдавніший період руської історії, котрий вони вважали за спільний для українців і великорусів, — на Київську Руську Державу.
Вони висунули теорію т. зв. родового побуту. Цю теорію розвинув і обґрунтував знаменитий російський учений Соловйов. Він звернув увагу на характер відносин між руськими князями й прийшов до такого висновку. Князі, казав він, уважали всю руську землю за спільну власність цілого свого княжого роду; найстарший в роді великий князь сидів на старшому столі, другі родичі, залежно від степені свого старшинства, сиділи на других столах, знов же в порядку значіння цих столів. Звязок між старшими й молодшими членами роду був чисто родовий, а не державний. Єдність роду піддержувалася тим, що коли вмірав старший або великий князь, то його гідність і стіл переходили не до його старшого сина, тільки до найстаршого в цілім роді князя. Цей найстарший переходив на великокняжий стіл, причім пересовувались і інші родичі на ті столи, які тепер відповідали їхній степені старшинства. Як правило приймалося, що дядько є старший за свого племінника. Князі помалу пересовувалися вгору, немов по драбині.
Якщо який князь вмірав, не встигнувши посидіти на столі, що відповідав степені його старшинства, то діти цього князя зовсім виключались з порядку наслідування, втрачали право на якийсь стіл, робились т. зв. «ізгоями».
Цей родовий устрій почав слабнути аж в другій половині XII в. коли на перше місце виступила північна Володимиро-Суздальська Русь, яка встановила у себе зовсім інші відносини, ніж на Руси Київській.
Погляди Соловйова поділяв і другий видатний російський учений К а в е л і н , котрий підкреслював, що і в історії Руси був елемент завоювання й зачатки феодалізму. Князі, думав Кавелін, з своїми дружинами вперше внесли ідею державности, систему правління, яка вимагає податків, систему грошевих кар за злочини. Князі підлягали були впливу місцевих родових відносин, але помалу серед них узяв гору принцип родинний. На ґрунті розкладу родових ідей і зросту родинного принципа виросло московське єдинодержавство і збирання руських земель.
Слабким боком родової теорії була сила виїмків в практиці княжих відносин, виїмків, що зводили до нічого загальне правило. Тоді виступив професор петербурзького університету Сергієвич з своєю теорією договірних відносин і принципом добування князями столів.
Метод Сергієвича полягав на виборі окремих звісток з літописів і на аналізі цих звісток. Літописну звістку приймав він яко факт. Основною формою побуту було, на думку Сергієвича, віче. Народ і князь однаково істотні елементи староруського побуту. Народ не може жити без князя, знов же головну опору князя складає той самий народ. Участь народу в громадських справах виявляється в формі віча. Віче не створене князем. Воно існувало ще перед князями. Завдяки рівности всіх кругів населення й відсутности якихсь видатних родів, що могли б претендувати на перевагу не можна було з місцевих елементів створити владу, не викликавши тим ворогування партій. Одинокий з цього вихід був — закликання князів. Воно поклало початок особливій породі людей, які в силу свого походження од закликаного князя вважались здатними виконувати вищу судову й урядову діяльність. Так витворився окремий, замкнений і спадковий стан князів, які не змішувались з рештою населення. В основі відносин князя з народом лежав договір. Княжа Русь не знала якоїсь системи, якогось сталого й законного порядку передачі й наслідування княжих столів: столи не наслідувались, а здобувались. І це здобування регулювалося, нормувалося договорами між самими князями і між князями та вічем. В наукових кругах теорія Сергієвича була прийнята з великою увагою, і з нею рахуються ще й досі.
За кілька літ перед виходом книги Сергієвича «Князь і віче», де вперше він виложив свою теорію, в українськім місячнику «Основа» (1861) появилась стаття Костомарова, де він виступив з теорією федеративного устрою давньої Руси. Костомаров писав, що ґеоґрафічні умови староруського життя й політичні обставини сполучали єдність і суцільність всієї руської землі з окремішністю її частин, що кожна з них жила своїм власним життям. Ці окремі частини дуже рано відокремились в шість територій, з яких кожна уявляла з себе також певну етноґрафічну відміну. Іншими словами, Костомаров добачав в старій княжій Руси завязок шости народностей: 1) української, 2) сіверської. 3) великоруської, 4) білоруської, 5) псковської, 6) новгородської.
Основами, що служили зв'язком для цих народностей і давали їм спільну назву Руської Землі, були: 1) родовий побут, мова, звичаєвий уклад житія; 2) єдиний княжий рід, 3) християнська віра й єдина церква. Формою звязку між поодинокими землями-народностями була федерація.
Наукова критика зразу вказала на слабкі сторони теорії Костомарова, на брак форм орґанізації, які звичайно опреділюють федерацію, і на невідповідність поділу на шість народностей. Скоро і сам Костомаров згодився, що в старій Руси були лиш зародки федерації, які не мали змоги розвинутись у справжню федерацію. У своїй статті «Начало единодержавія въ древней Руси» (1870) Костомаров писав, що за вічової доби ціле руське життя відзначалося крайньою невиразністю, неточністю й невиробленістю форм, що тут як в хаосі можна відшукати зародки федерації, і республіки, і монархії. В дійсності ж тут ніщо не підходило під наші сучасні поняття про форми державного устрою.
Був висунутий ще цілий ряд теорій, котрі не розвязали остаточно спірних питань, хоч принесли велику користь науці, сприяючи всебічному й детальному освітленню усіх сторін старо-руського життя. Так повстала була «задружна» теорія, яка вказувала на аналоґію з задругою південних славян; цю теорію обстоювали українець Леонтович, серб Богішич і чех Кадлец. Далі чергова теорія була висунута Ключевським, який добачав у князях не стільки володарів, скільки наємних охоронників порядку, які в певній черзі переходили з волости до волости. Один з найбільш авторитетних російських вчених останнього часу проф. Прєсняков, у своїй монографії «Княжое право въ старой Руси», підкреслює, що стару Русь не можна підвести під поняття єдиної держави, ані під поняття федерації. Це була своєрідна форма державного звязку, де основною одиницею була волость. Ці волості складалися в системи по окремих землях біля головних міст, а в сумі складали стару київську Русь. Князі ж правили волостями й землями на основі родинної власности.
Що стосується нової української історіографії, то проф. Грушевський в своїй «Історії України-Руси» уявляє собі систему земель давньої Руської Держави від половини XI в. як групу автономних незалежних земель князівств, звязаних єдністю династії й традицією давнішої приналежности до одної Руської Держави, під сеніоратом більше або менше реальним київського князя. Сеніорат київського князя в теорії мав відповідати родовому старшинству династії.
З розростом династії й з роздробленням земель ця ґрупа князівств-земель перетворюється в систему ґруп незалежних князівств, з яких складається кожна земля, під сеніоратом свого найстаршого князя, що знов визнає над собою старшинство київського князя. Ця система дає певну аналоґію з федерацією, але не є федерацією.
Орґанізація землі полягає на діархії; 1) громада з суверенними правами, чинник найвищий, і її орґан — віче; 2) князь з дружиною й своїми аґентами. Він одначе лише в принципі стояв під контролею громади й віча, в дійсності здебільшого був повновласним господарем у своїй волості.
Проф. Томашівський в своїм нарисі старої української історії підкреслює, що сеніорат, себто право старшинства, було загально знаною інституцією середньовічного політичного права, наприклад, в Угорщині, Польщі, Чехії. Ця інституція полягала на засаді, що держава є власністю цілого княжого роду. Одначе, на Руси ця засада, як каже Томашівський, мала одного ворога, а саме велику плодючість княжого роду. При низькому культурному стані і слабкости моральних звязків внутрі роду сеніорат дуже рано перемінився у нас у право сильного й кинув руську державу з хаос міжусобиць і коромол. Усеж таки, хоч право старшинства скоро стало майже порожнім згуком, родовий принцип залишався одною з тих сил, що піддержували ідею державної чи політично-національної єдности. Руси. Одночасно з піднесенням родового старшинства до степені признаної державної правної засади, що мала принаймні в теорії удержувати єдність «Руської Землі», прокидається другий, протилежний принцип — вітчинний, який виходив з засади, що волость батька — це виключно добро його дітей. Ця засада сприяла відокремленню, партикуляризму окремих земель. Цей другий принцип скоро узяв гору, що й привело до того, що «Руська Земля» дуже рано стратила право називатися державою, а стала поняттям лиш історично-ґеографічним.
Література до розділу 4
М. Грушевський, Історія України-Руси, тт. І і II. Київ, 1912 і Львів, 1905; т. III, Львів, 1901 (розділ III; політичний і суспільний устрій укр.-руських земель в XI-XIII вв.).
Е. Голубинскій, Исторія русской церкви т. І, період первый кіевскій или домонгольскій, Москва, 1901-1904.
В. Пархоменко, Начало христіяства на Руси. Полтава, 1913.
М. Приселковъ, Очерки по церковно-политической исторіи Кіевской Руси, X-XII вв., Петербургъ, 1913.
Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права, Варшава, 1931.
Н. Костомаровъ, Мысли о федеративномъ началЂ въ древней Руси. Собраніе сочиненій, кн. I., Петербургъ, 1903.
А. ПрЂсняковъ, Княжое право въ древней Руси. Очерки по исторіи X-XII ст. Петербургъ, 1909.
Огляди ріжних теорій про політичний устрій Київської Руси в курсах: Владимирскій-Будановь, Обзоръ исторіи русскаго права, Кіев, 1915.,
С. Платоновъ, Лекціи по русской исторіи, Петроградь, 1917 (коротенько).
Р. Лащенко, Лекції по історії українського права. Частина І. Прага, 1923.
А. Филипповъ, Учебникъ исторіи русскаго права, Юрьевъ, 1912.
Н. Рожковъ, Обзорь русской исторіи съ соціологической точки зрЂнія. Кіевская Русь. Петербургъ 1903.
ЗМІСТ
Розділ 5
Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности
Єдність Київської Руської Держави, існувала за Ярослава Мудрого, коли майже всі землі, заселені східно-славянськими племенами, увійшли в склад цієї держави, скінчилася із смертю Ярослава 1054 року.
Вже цей князь поділив державу між своїми синами в той спосіб, що найстаршому свому синові Ізяславу дав Київ і Новгород; Святославу дав Чернігів, землі радимичів і вятичів і далекий Тьмуторокань; Всеволоду — Переяслав та північний Ростов; Ігорю — Волинь; Вячеславу — Смоленськ; внукові Ростиславу — Галичину.
З цього часу розклад Київської Держави дуже скоро поступає наперед. Стремління князів до поширення своєї влади й до унезалежнення від великого князя київського зустрічаються з сепаратизмом окремих земель. Княжий рід дуже скоро множиться. Між князями ростуть апетити до кращих, себто багатших уділів, сильніші князі перехоплюють у слабших уділи для себе або для своїх синів. Ситуація ускладнюється тим, що скоро по смерти Ярослава появляється нова орда зі сходу й нападає на Русь: це були торки або узи. З ними князі ще дали собі раду й погромили їх спільними силами (1060) так, що частину винищили, частину забрали в полон і розселили серед руської людности на Київщині й Переяславщині. Та слідом за торками прийшли далеко численніші і сильніші від них половці або кумани, які більш ніж на півтора століття стають справжнім Божим бичем для Руської Землі. Боротьба з половцями наповнює собою всю дальшу історію південної Руси, аж до приходу татар в першій половині XIII стол. Нам доведеться ще зупинятись на цій боротьбі, тепер лише скажемо, що найбільшим лихом було втягання князями половців до своїх внутрішніх усобиць. Це давало половцям легальний привід втручатися в руські справи й пустошити руські землі, забираючи людей в неволю.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 121; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!