Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів 4 страница



*

Приступаючи до огляду найстаршої доби української історії, треба сказати насамперед про ті головні джерела, на які спирається сучасна історична наука, досліджуючи минуле життя українського народу на початках його історичного життя.

Довший час за майже одиноке джерело вважалися писані памятки свої й чужі. На першому місці серед наших власних памяток стоять літописи, себто хронологічні записи про події, розположені по роках. Літописання у нас на Україні почалося дуже рано, трохи не одночасно з початком християнства на наших землях. З цього погляду ми випередили всіх наших сусідів, бо ось приміром, найстарший польський літописець Мартин Гал писав свою хроніку десь між 1112-1113 роками; у чехів Козьма Пражський, що жив в рр. 1045-1125, почав писати свою хроніку вже при кінці свого віку; канонік Вишеградський писав р. 1141; угорський хроніст Анонім писав між 1270-1282 роками; усі вони писали мовою латинською, тоді як українське літописання від самого початку свого велося мовою українською.

Наші старі літописи не дійшли до нас в оригіналах: вони збереглися в пізніших копіях або переробках, при чім ці копії зроблено не на Україні, а на півночі, на Московщині. Найстарші списки, які досі знайдено, це Лаврентієвський, названий так по імени ченця Лаврентія, що списав його в 1377 році для Суздальського князя Дмитра Костянтиновича, і список Іпатієвський, названий від Іпатієвського манастиря в Костромі, де його знайдено; цей список зроблено десь в першій чверті XV століття: В обох списках іде спочатку історія Київської Руси до 1110 року, а далі в Лаврентієвському міститься літопис про події Володимиро-Суздальської землі до 1305 року, а в Іпатієвському про події на українських землях до 1292 р. З цього бачимо, що Лаврентієвський список уявляє собою великоруський літопис, в якому тільки перша частина взята з українського літопису, літопис же Іпатієвський від початку до кінця являється літописом українським. Одначе й Іпатієвський список був зроблений на півночі з українського оригіналу, зложеного, як думають, десь на Волині. Вічні руїни й спустошення України привели до того, що навіть наші найстарші літописи збереглися не на своїй землі, і навіть не в оригіналах, а у великоруських копіях та переробках.

Частини нашого найстаршого літопису збереглися також в літописах новгородських, які цілком внесли до свого тексту цілі уступи з найдавнійшого київського літопису. Щоб реставрувати текст наших літописів, які не збереглися й у великоросів, доводиться іноді звертатися ще й до інших джерел, наприклад, до польського хроніста XV віку Длуґоша, який мав у своїх руках і користувався з літописного списку, зложеного в Перемишлі в першій половині XIII в., списку, що не зберігся до нашого часу ні в оригіналі, ні в копіях.

Вже від самого початку XIX віку ведеться складна й дуже важка робота по відшуканню в масі списків (копій і переробок) первісного основного тексту найстаршого літопису. Почав цю роботу німецький вчений А. Шлецер, а продовжували її цілі покоління українських (Срезневський, Костомаров, Олексій Маркевич, Шараневич, Грушевський, Перфецький) і російських (Погодін, Бестужев-Рюмін, Шахматов, Істрін, Приселков) учених. Найбільше значіння для наукового досліду літописів мали праці недавно помершого російського вченого Шахматова. Йому належить велика заслуга установлення головних складових частин літопису, часу їх зложення і авторства. Довгий час вважали за першого літописця монаха київо-печерського монастиря Нестора. Потім почали оспорювати взагалі його авторство; нарешті установлено, що Несторові належить одна з пізніших редакцій літопису, зложена ним уже на початку XII віку. Взагалі встановлено, що літописи були, як каже Грушевський, свого роду літературним архівом, до якого його упорядчики вносили, в оригіналі і в переробках, ріжні памятки письменства, не дбаючи про збереження імен їхніх авторів так само, як вони не дбали і про власне імя, і творили таким чином анонімну антологію нашого старого письменства, яка носить на собі сліди колективної праці довгого ряду поколінь.

Тепер, на основі головно праць Шахматова, розріжняють аж цілих 6 поступових стадій чи «редакцій» початкового літопису, а саме:

1. Коло 1039 р. (приблизно) року постав у Київі Найдавніший Київський Літописний Звід (кодекс), який оповідає про початок Київа (може бути, виводячи династію від легендарних братів Кия, Щека і Хоріва), про князів Олега, Ігоря, Ольгу, Святослава й Володимира, про охрещення Руси, докладно розповідає про князювання Ярослава Мудрого і кінчиться оповіданням про посвячення катедри св. Софії у Київі 1037 року та похвалою Ярославу за його просвітну діяльність. Цей звід був положений в основу Новгородського літопису, через що його текст зберігся в найчистішій формі в т. зв. другій редакції І Новгородського літопису.

2. Коло 1074 року Найдавніший Звід був продовжений правдоподібно київо-печерським монахом Никоном Великим (дехто здогадується, що тим Никоном Великим був ніхто інший, як Іларіон, перший київський митрополит з українців), що вніс звістки про кн. Мстислава Тьмутороканського, а пізніше Чернігово-Сіверського. Він же вставив і оповідання про початок Печерського манастиря та про чуда його подвижників. Так повстав т. зв. Перший Київо - Печерський Звід.

3. В 1095 році повстав т. зв. Початковий Звід або Другий Київо-Печерський Звід, доведений до смерти в. кн. Всеволода, себто до 1093 року. Літопис кінчиться сумними міркуваннями з приводу половецьких наїздів на Руську Землю, що її не можуть оборонити князі, які ввесь час ворогують між собою. За автора цього Зводу дехто з учених вважає ігумена Печерського монастиря Івана.

4. Аж в 1113-1114 роках повстала на основі всіх цих попередніх кодексів славнозвісна праця печерського Нестора:. "Повість временних літ, откуду пошла есть Руськая Земля, і кто в ній начал первіє княжити і како Руськая Земля стала єсть". Узявши за основу працю своїх попередників, Нестор додав од себе нарис розселення народів після потопу; дав нарис праславянської історії (виводячи славян з-над Дунаю), славянського розселення й ґеоґрафії східної Европи. Особливо докладно зупинився він на старій історії Київа, виявляючи свій місцевий київо-полянський патріотизм. Історична частина Несторового твору починається роком 852, кінчиться роком 1110. "Русь" уважає Нестор за варяжське (скандинавське) племя, приведене Рюриком, що явився, мовляв, на заклик самих славян і став родоначальником руської княжої династії. Кінчалась "Повість" 1112 роком. Нестор був добре знайомий з грецькою історіоґрафією і мав мабуть доступ до княжого архіву, з якого він наводить текст договорів з греками. Праця Нестора відзначається великим літературним хистом і перейнята глибоким патріотизмом. Це, як каже один російський історик, "дозрілий твір, писаний з широкої історичної перспективи". "Повість временних літ" Нестора здобула собі заслужену славу, її знали чужинці за старих часів, а в наші часи переложено її на мови латинську, чеську, польську, данську, а ось торік появилися переклади німецький та англійський. Як каже Шахматов, "Несторові вповні належить честь утворення "Повісти врем. літ" і разом з тим збудування найдавнішої історії Руси. Майстерно скомпонований і багатий змістом Несторів Звід викликав зразу ж по своїй появі живий інтерес і перш за все спроби переробки й доповнення".

5. Отже, вже в 1116 році повстала друга редакція Несторової «Повісти», зроблена ігуменом св. Михайловського Видубицького монастиря у Київі Сильвестром. Вона відзначається збільшеною увагою до особи й діяльности кн. Володимира Мономаха, що був патроном Видубицького монастиря. Сильвестер сам поставив своє імя й дату на своїй праці, а рештка літописних Зводів усі, як один — анонімні.

6. Нарешті в 1117 або 1118 році повстала третя редакція «Повісти», або шоста початкового кодексу. Автор її (мабуть монах Печерського монастиря) вніс, між іншим, до літопису «Поученіє» Володимира Мономаха дітям.

Джерелами літопису для авторів усіх шости редакцій були твори грецької історіоґрафії (хроніка Амартола, Івана Малали, Никифора та інш.), добре звісної київським книжникам, грецька церковно-історична література, твори місцевої літератури (житія, повість про Печерський монастир і чуда його святих, повісті про окремі події українського життя), народні перекази й легенди історичного змісту, пісні, нарешті — устні спомини учасників або свідків подій та взагалі старих людей. Безперечно, автори наших літописів користувалися і з джерел західньо-європейських в устній а, може бути і в писаній формі.

М. Грушевський, підкреслюючи той факт, що літописання почалося майже одночасно у Київі і в Новгороді, і маючи на увазі збірний характер наших літописів взагалі, вважає, що «Повість временних літ» в її останніх редакціях зложилася з кількаразових комбінацій оповідань київських і новгородських, обєднуючи в собі творчість цих двох культурних і політичних центрів, які один час боролися за геґемонію й конкурували між собою.

«Повість временних літ» становить, так би мовити, перший цикл старого українського літописання. Другий цикль становить т. зв. Київський Літопис, який обіймає роки 1113-1200 й оповідає головно про події київського князівства на протязі цілого XII століття. Майстерна аналіза цього літопису, переведена Грушевським, показує, що Київський Літопис, складаючись з кількох окремих, розложених хронологічно оповідань (повість про кн. Ізяслава Мстиславовича, про Ігоря Ольговича, про Половецькі напади, про події в Галичині, про поход Ігоря Сіверського на половців і т. д.) містить в собі виразні сліди дружинного лицарського епосу про найбільш улюблених або популярних київських князів. Він уважає Літопис за історичну хрестоматію дружинної повісти й за найбільшу культурну й літературну цінність нашого старого золотого віку.

Може ще вище з погляду художньо-літературного, ніж київський літопис, стоїть третій цикл нашого старого літописання, т. зв. Літопис Галицько-Волинський, який обхоплює майже ціле XIII століття (роки 1209-1292) і оповідає головно про події Галицько-Волинської держави. Першу частину літопису складає широке прагматичне оповідання про усобиці («великий мятеж») в Галицькій Землі по смерти князя Романа, про боротьбу його сина Данила за галицький стіл аж до остаточної його перемоги. Друга частина, писана мабуть в північній Волині, подає багато звісток з литовсько-руської боротьби того часу (1250-1270). Нарешті третя частина (70-80-ті роки) уявляє собою двірський літопис князя Володимира Васильковича. Грушевський доводить, що Галицько-Волинський літопис був писаний спочатку без років, як одне загальне прагматичне оповідання, і що вже пізніше якийсь книжник, редактор, що притулив Галицько-Волинський літопис до Київського, сам розставив роки, але «зробив це дуже по дурному, валив роки навіть без огляду на зміст, розриваючи частини одної події на кілька років, або кладучи під один рік події багатьох років». Але певна річ, що літопис писаний не одним, а принаймні трьома авторами, яких усіх обєднувала відданість дому Романа Мстиславовича. Автор (чи автори) перших двох частин малює з великою любовію постать короля Данила, як справжнього лицаря, хороброго й бездоганного. Автор останньої частини (певно духовна особа) малює так само любовно постать Володимира Васильковича, освіченого й гуманного князя, великого покровителя церкви й мистецтва. Цілий Галицько-Волинський літопис відзначається високо-артистичним стилем і квітчастою мовою; в ньому повно епітетів, поетичних порівнань, алегорій, персоніфікацій місяця й зірок, прислів'їв, притч, а часом вставлено в текст уривки поетичних творів, наприклад, на самім початку чарівна легенда, про Евшан-Зілля. Автори були широко обізнані з грецькою літературою (в однім місці літопису згадується Гомер), а багацтво звісток з середно-європейського життя свідчить про його знайомство і з джерелами західньо-європейськими.

Досліди над мовою Іпатієвського кодексу, в якім збереглися Київський і Галицько-Волинський Літописи, доводять, що не зважаючи на їх церковно-славянський книжний склад, вони мають в собі багато народніх українських слів, які ми вживаємо й сьогодня, наприклад: батіг, вабить, Великдень, водохрещі, віз, схопитися, гребля, казати, кожух, коли, лаяти, ніколи, очевисто, свита, сивий, сокіра, сопілка, сорочка, сумний, тулитися, черевик і т. інш.

Пильна аналіза літописного тексту привела вчених до відкриття слідів цілого ряду місцевих українських літописів: чернігівського, переяславського, тьмутороканського, перемишльського та інших. Але вони до нас не дійшли в цілості, і лиш окремі уривки з них були включені київськими або галицько-волинськими літописцями до своїх творів.

Наші літописи подають величезний матеріял відомостей ґеоґрафічного, етноґрафічного й особливо історичного характеру. В порівнянні з ними памятки чужоземні грають лиш доповнюючу роль, хоч часто подають окремі звістки дуже великої історичної ваги. Передовсім багато звісток про початковий період київської держави і про події XI-XII віків подають літописи великоруські: новгородські й ростово-суздальські, які взагалі краще збереглися, ніж українські. Далі велике значіння мають памятки візантійські (патріярха Фотія, імператора Костянтина Порфірородного, Лев Діякон, Готський топарх та інш.); записки арабських подорожніх і вчених (Масуді, Ібн-Хаукал, Ібн-Фадлан, Ібн-Даста та інш.), які подають відомості про Русь IX-X віків; нарешті памятки західньо-європейські — німецькі, французькі, англійські, угорські та інші хроніки, які подають окремі звістки і факти. Відгуки стосунків між варягами й Київською Державою збереглися в скандинавських та ісляндських саґах — епічних піснях про варяжських вікінґів та їхні пригоди.

Памятки юридичні: договори Руси з греками X віку, законодатний збірник «Руська Правда» XI-XII віків, що збереглися в складі літописів; церковні устави Володимира Великого й Ярослава Мудрого, деякі грамоти, листи, що теж збереглися переважно в складі літописів, доповнюють собою обсяг писаних джерел найстаршої доби нашої історії.

Вже на початку XIX століття деким з дослідників було звернуто увагу на те, що чимало джерел для нашої початкової історії зберігає в собі таки наша земля, де по могилах, курганах, по городищах переховується чимало памяток старого життя. Один з піонерів української та й загально-славянської археології був поляк Адам Чарноцький (Доленга-Ходаковський), котрий звернув особливу увагу на кургани. Випадкові знахідки, а пізніше й спеціяльні розкопи (вже в початку XIX в. почали робити розкопи в садибах Десятинної церкви й св. Софії у Київі) ствердили, що як влучно висловився один учений, «розсипані по нашій землі курганні старожитності переховують в собі справжню, дійсну колиску нашого народнього життя». Та наукою зробилася археологія лише в останній чверті XIX століття, коли на чолі дослідів старожитностей українських став великий наш учений проф. В. Антонович, справжній батько української археології. Спільними силами українських, російських, польських і чеських дослідників удалось дуже багато зробити для зясування, на основі археологічних даних, початкової історії східнього славянства взагалі й українського народу спеціяльно. Особливо важливі досягнення археології на полі досліду зміни ріжних народностей на нашій території перед появою славян і вже в часі славянського на ній розселення, про поширення варяжських осад, про ріжні варіянти культурного типу українських племен. Про це докладніше буде мова в дальших розділах.

Нарешті на поміч історії прийшла ще й філологія — дослідження мови, яка зберігає в собі сліди історичного життя народу, що нею говорить, стадій його культурного розвитку і його, так би мовити, історичної памяти, яка позначилася в назвах річок, озер, гір, лісів, і ріжних урочищ. Особливо велику прислугу історії принесли досліди мови в працях російського вченого Шахматова й цілої плеяди його учнів, серед яких було немало й українців.

Так, спільними силами історії, археології й мовознавства удалося науці підняти край тієї густої завіси, яка скривала від нас життя наших далеких предків, удалося потроху розсіяти не тільки пітьму минулого, але й той туман легенд і фантастичних уявлень, які залишили нам минулі часи, коли наука з її критичними методами перебували ще в сповитку.

 

Література до розділу 2

М. Грушевський, Звичайна схема «русскої історії» й справа раціонального укладу історії східнього славянства. «Сборникъ статей по славяновЂдЂнію». т І., Петербурґъ, 1904.

D. Doroљenko, Die Namen Ruś, Russalnd, Ukraine in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung, «Записки Українського Наукового Інституту в Берліні», т. III, 1931.

Б. Барвінський, Звідки пішло імя Україна. Відень, 1916. Ст. Томашівський. Українська історія. І. Старинні віки. Львів, 1919.

П. Клепатський, Огляд джерел до історії України. Камянець на Поділлю, 1921.

Д. Багалій, Нарис української історіоґрафії т. І., Літописи. Київ, 1923.

М. Грушевський, Історія України-Руси, т. І., Київ, 1912, екскурс: Найдавнійша літопись.

М. Грушевський, Історія української літератури, т. III, Львів, 1923.

А. Шахматовъ, Разысканія о древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводахъ. Петербурґъ,1908.

А. Шахматовъ, Несторъ-ЛЂтописецъ «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 117-118, у Львові, 1913.

М. Приселковъ, Несторъ-ЛЂтописецъ, Петербурґъ, 1923.

М. Грушевський, Хронольоґія подій Галицько-Волинської літописі, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 41. Львів, 1901.

В. Истринъ, Хроника Георгія Амартола въ древнемъ славяно-русскомъ переводЂ, 2 т., Петербурґъ, 1920-1922.

Е. Перфецький, Перемишльський Літопис першої редакції, як частина хроніки Яна Длуґоша, «Записки Наукового Т-ва ім. Шевченка», т. 147-149, Львів, 1927-28

Е. Перфецкій, Русскіе літописные своды и ихъ заимоотношенія. Братислава, 1922.

М. Грушевський, Виїмки з джерел до історії України-Руси до половини XI віку. Львів, 1895.

А. Лященко, Сага про Олафа Тригвасона й літописне оповідання про Ольгу. «Україна». 1926, кн. 4.

Ол. Лотоцький, Українські джерела церковного права. Варшава, 1931.

Р. Лащєнко, Лекції по історії українського права, ч. І. Княжа доба. Прага, 1923.

ЗМІСТ

Розділ 3

Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

 

Наш огляд українського історичного процесу почнемо від короткого огляду території, на якій цей процес відбувався. Вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка держить в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Отже, придивимось до природи тої землі, на якій оселились предки українського народу й на якій і досі майже на тих самих місцях живуть і нащадки.

Як ми далі побачимо, український народ є автохтоном на своїй землі. Се значить, що український народ живе на тій самій території, яку здобув в початках свого розселення в східній Европі, дуже мало уступивши з цієї території чужим народам, а те, що він здобував, це було продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати та проганяти. Отже, український народ був не завойовник, лише мирний колонізатор. Сьогодні етноґрафічна українська територія майже в цілості покривається з ґеоґрафічною. На заході вона трохи переступає за Карпати, на півночі йде більш-менш по поріччу Припяти, Десни, Сейма, на південнім заході йде понад Прутом до нижнього Дунаю, з півдня обмежує її Чорне море, за те на сході губиться вона серед мішаного населення Вороніжчини й Донщини, а на південнім сході в басейні Кубані досягає Кавказьких гір.


Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 124; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:






Мы поможем в написании ваших работ!