Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів 5 страница
Взагалі можна сказати, ціле ґеоґрафічне положення України опреділюється Чорним морем, яке служить ґеоґрафічною, політичною й господарською основою української землі. Сюди пливуть всі українські річки, і тільки невеличкий окрайчик української території на північнім заході належить через Сян і Буг до Балтійської системи. Система річок на території України мала величезний вплив на народне життя, на формування української народности й держави. Головна артерія України — це Дніпро, що збірає води з широких просторів і сполучується через свої допливи з басейном Зах. Двини, Зах. Буга, Німана, Оки й Донця. Середнє подніпровя було, як побачимо, правітчиною українського народу. Важлие значіння мав і Дністер, яким можна було дістатися з західньо-українських земель до Чорного моря. По більших річках, як головних торговельних шляхах, скупчувалось населення краю. Тут виникали перші торговельні осередки-міста. Населення, що розміщувалось далі од річок, залишалось при хліборобстві й лісових промислах, але тягло до річок, де знаходило пункти для збуту своїх продуктів. Маючи великий вплив на народньо-господарське життя, річки тим самим мали і велике значіння політичне. За розміщенням населення по басейнах річок ішов і політичний поділ краю. По річках укладались політичні области землі, і літописець ясно вказує нам гідрографічну основу найстаршого поділу України на племенні землі, позначаючи, понад якою річкою жило кожне з цих племен. Але замкнутість Чорного моря й залежність його від тої сили, що володіла його воротами — Босфором і Гелеспонтом — мала некорисні наслідки для дальшого розвитку українського життя, ставлячи українську торгівлю в залежність від Візантії, а потім від Туреччини.
|
|
|
Ще більш некорисним для цього життя було сусідство на південнім сході з одкритим степом, що віддавна служив прямою дорогою для руху азійських орд в напрямі на захід. В зв'язку з ґеолоґічною будовою краю, на якій не будемо тут зупинятися, українська територія поділяється на дві основні полоси щодо ґрунту: лісову й степову з переходовими середніми смугами; границя лісової полоси йде в меридіяльному напрямку приближно по Сейму, Десні, доходить до Київа, далі понад Ірпенем до Верхньої Случи й Горині. Лісова полоса має малородючий ґрунт і менше здатна до хліборобства, за те придатна для ріжних лісових промислів. Південна степова полоса має розкішний чорнозем, найліпший в Европі, але, відкрита зі сходу, вона не давала умов для спокійної хліборобської праці. Майже ціла українська історія наповнена боротьбою за опанування степом. Замкнена на заході Карпатами й сусідством з осілими народами, вся експансія українського народу, увесь його колонізаційний розмах був звернений на схід і на південний схід; але у своїм розгоні український колонізаційний рух натикався на опір кочових орд, мусів не раз подаватися назад, відпливати до більш захищеної лісової полоси. Тільки в кінці XVIII в. закінчилася ота боротьба зі степом, і український плуг міг спокійно приступити до розорювання розкішної цілини в надчорноморських просторах.
|
|
|
В цій боротьбі українського плуга й меча за опанування степом і за установлення на ньому хліборобської культури, боротьбі, що переходила ріжні стадії оборони й наступу, дехто з новіших українських істориків добачує одну з провідних ідей української історії й заслугу українського народу перед європейською цивілізацією.
*
Предки нинішніх українців оселилися на території, яка вже мала за собою давню історію, а її населення перебувало в зв'язку з культурними народами старинного світу. Сліди перебування людини на території України збереглися з найстаршої доби існування людини взагалі — з часів палеоліту (старо-камяної доби). По всій Україні розкидано селища людини доби пізнього палеоліту. З цих селищ, де знайдено знаряддя з кремня й з кости мамута (деякі з них дуже штучно орнаментовані), найбільш досліджені: в Київі на Подолі, в с Мізені над Десною (близько Новгород-Сіверська), в с. Гонцях (Лубенського повіту на Полтавщині, біля Кривого Рогу на Запорожжі. Доба неоліту (ново-камяної доби) залишила нам велику силу памяток, які знаходимо по всій території України. Особливо багато їх в околицях Київа і взагалі понад Дніпром. Від містечка Трипілля на Дніпрі на захід до Карпатів і до нижнього Дунаю тягнуться сліди життя людини в добу неоліту, й ціла культура цієї доби здобула в науці назву «Трипільської культури». В цю добу бачимо значний розвиток гончарського майстерства, бачимо дуже вибагливої форми посуд і кольорову орнаментацію на керамічних виробах. Появляється вже культ небіжчиків і форми похорону зі скорченими кістяками, частенько посилані червоною охрою на ознаку жалоби. Могил з такою формою похорону знаходимо велику силу від Кубані до Бесарабії. В південній Волині й на Поділлі небіжчиків клали на поверхні землі й зверху насипали могилу. В Галичині ховали в камяних скринях, зложених з камяних плит. Разом з небіжчиком клали посуд і камяне знаряддя. Пізніш, а може й одночасно, починається палення мерців. Останками такого похорону являються урни з попелом, знайдені на Поліссі, на Волині й на сході басейна Донця.
|
|
|
Неоліт зміняється металічною культурою. Спочатку появляються мідні предмети — сокіри та інші вироби, потім входить в ужиток бронза, далі залізо й срібло. Вже за найстарших часів ми бачимо цікаве перехрещування на території України ріжних культурних впливів: Дунайська культура дає нам зразки поліхромної кераміки з спіральним орнаментом: культура кавказька дає свої метальові вироби.
|
|
|
На початку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим зустрічаємо перший історично відомий народ на українській території кимерійців, що належали до одного з тракійських племен. Могили кимерійських царів знайдено над Дністром. Памяткою кимерійців залишилися назви нинішньої Керченської протоки — Боспор Кимерійський. На зміну кимерійців приходять коло VII в. перед Різдвом скити, народ правдоподібно іранського походження. Бувши сами по собі суворими кочовиками, скити прийняли в свою культуру елементи ріжних впливів: дунайського, кавказького, іранського й грецького. Про скитів оповідає нам докладно грецький історик IV в. Геродот. Багато археолоґічного матеріялу для характеристики побуту скитів та їх культури дають нам могили скитських царів. Там знайдено, між іншими, прекрасні срібні вази грецького виробу з вирізьбленими сценами з життя скитів.
Майже одночасно з появою скитів в українських степах, себто коло VII ст., розпочинається колонізація греками північно-чорноморського побережжя. Метрополією грецьких колоній був з початку Мілет, пізніше висилають своїх колоністів Атени. Грецьких колоністів приваблювали головно інтереси торговлі з місцевим населенням. Можна думати, що спочатку засновувалися торговельні факторії, а вже зогодом і постійні колонії. Найвизначнішими колоніями були: Тіра (при усті Дністра), Ольвія (при усті Дніпра); Херсонес — в Криму біля теперішнього Севастополя; Теодозія; Пантікапея (теперішня Керч), що зробилася в IV-V вв. столицею Боспорського царства, яке обіймає Таврію, Крим, Тамань; Танаїс (при усті Дона); Фанаґорія і цілий ряд інших, менш значних. Греки вивозили з своїх колоній до Еллади худобу, невільників, шкіри, мед, віск, солону рибу, натомість збували тубільцям матерії, одежу, вино, окраси й ріжні речі культурного побуту. Колоністи займалися не тільки торговлею з своїми сусідами, але також сами бралися до хліборобства й виноградарства. Життя колоній в сусідстві з войовничими кочовиками було дуже трівожне й проходило в постійній боротьбі. В кінці II в. перед Різдвом починається занепад грецьких колоній. Від греків ідуть до нас перші історичні відомості про природу й населення південної України.
Вже в IV ст. скитів починають витісняти споріднені з ними сармати, народ безперечно вже іранського походження. Їх панування в наших степах тяглося од IV-III вв. перед Різдвом до II в. по Різдві Христовому. Вони надовго полишили по собі назву для цілого нашого краю — Сарматії або Савроматії. Крім того, по їх залишилося, як довів німецький учений Фасмер, коло 600 топографічних назв в південній Україні. На зміну савроматам появляються роксолани чи просто алани, так само кочовики як і сармати: вони не знали хат, ні хліборобства, жили на возах, мали багато коней і рогатої худоби. Можна думати, що вони мали під своєю владою якесь місцеве хліборобське населення, з якого побирали дань.
Взагалі перші два віки по Різдві виявляють присутність на ріжних частинах української території цілого ряду окремих племен і народів, звісних нам здебільшого лиш з самої назви, перехованої грецькими й римськими авторами, і в яких одні вчені вгадують тракійську галузь індо-європейців, другі — кельтів, треті — германців. Певно лиш, що в кінці II або в початку III ст. по Різдві германське племя готів, яке сиділо на півночі між Одрою й Вислою, рушає на південь, переходить через Полісся і в III ст. розселюється на півдні України від Дністра до Дунаю й до Карпатів. Готи створили над Дніпром свою державу з осередком в місті Данпарштад, в якому дехто хоче бачити наш Київ. Відомий їх король Германарих. Готи в половині III в. почали робити напади на сусідні римські провінції на заході, і імператор Децій поляг року 251 в боротьбі з ними.
Двадцять років пізнійше римляни мусіли уступити їм Дакію — теперішню Румунію. В половині IV в. готи прийняли христіянство. Та вже в томуж IV в. починається зі сходу рух гунів, народу урало-алтайського або турко-фіно-монгольського походження. Коло 370 року гуни знищили аланів і кинулись на готів (остроготів — східніх готів), розбили їх і потиснули за Дунай. Лиш невелика частина готів залишилася в Криму і Тамані й продержалась там дуже довго. Дехто думає, що це готи заснували Таматарху, пізнішу українську колонію Тьмуторокань. «Красних дів готських» згадує автор «Слова о полку Ігоря» ще в кінці XII ст.
Гуни довго не задержались на Україні і в половині V в. під проводом славнозвісного Аттіли рушили на захід. Заснована Аттілою величезна держава, з осередком на середньому Дунаю в теперішній Угорщині, розпалася по його смерті (453).
На зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, а за ними авари. Туркська орда болгарів появилася в Европі вже в кінці V в. Частина заснувала своє царство над Волгою (де тепер Казань), а друга частина вже в VI віці пройшла аж на нижній Дунай й оселилася там в колишній римській провінції Мезії. Авари чи Обри, як зве їх наш найстарший літопис, засновують в другій половині VI віку свою державу в середньо-дунайській рівнині (тепер Угорщина), звідки нападають на Візантійські області та на інших сусідів.
З поза цього калейдоскопу ріжних народів, які пересуваються через нашу територію, починає коло VI віку визирати обличчя славян, безпосередніх предків українського народу.
Вже з цього короткого перегляду передславянського населення України можна бачити, що територія, на якій застає історія в VI віці славян, уявляла собою терен перехрещування культурних і політичних впливів між Сходом і Заходом та зберігала в собі наверствовання ріжних культур. Вона мала всі дані для того, щоб розвивати у себе багату культуру, яка згодом мусіла дати цікавий образ синтези обох цих впливів, змодифікованих на суто славянському ґрунті. Та власне отой відкритий характер землі в сусідстві з кочовим азійським степом, як побачимо далі, не дав розгорнутись оцій культурі в усю широчінь, абсорбуючи всі сили українського народу на боротьбу зі степом, на необхідну самооборону.
Та всеж таки ми мусимо сконстатувати той безперечний факт, що Київська Русь, як влучно каже російський вчений Ростовцев, «одержала в спадщину по своїх попередниках усі риси, характеристичні для держав, що повстали на її території в класичну добу й добу переселення народів: їх військовий і комерційний характер, їх стремління наблизитись, скільки можна, до Чорного моря, їх орієнтацію на південь і схід, але не на північ і захід. Як культура скитів і сарматів, як культура готів, так само й київська цивілізація є південною цивілізацією, просякнутою східними елементами».
Для ясности зазначу, що «схід» у відношенню до Київської держави означав головно впливи арабські й хазарські, що ж стосується Візантії, то треба памятати, що це була найкультурніша держава тогочасного світу. Звичайно Візантію вважали за синонім застою й закостенілости старих культурних форм, і лише в останні часи ближче ознайомлення з візантійською історією привело вчених до переконання, що саме доба, коли Русь найбільше підлягала візантійським впливам, була добою не тільки великого розцвіту політичної могутности візантійської імперії (панування македонської династії, 867-1081 роки). Як зазначає Charles Diehl в своїй «Histoire de l'empire byzantin», розцвіту політичної могутности, розвитку індустрії й комерції цієї доби відповідав подібний же розцвіт і життя інтелектуального. У відновленому університеті Царьгороду, під активним протекторатом цісарів, видатні вчені викладали філософію, реторику, й ріжні знання; біля їх катедр тиснулися учні з усіх країв візантійського й арабського сходу. Спіраючись на новознайдені памятки античної культури, покінчивши з іконоборською кризою, відбувається ренесанс на всіх полях людської мисли...
І ось до цього багатого джерела культури, яка саме в той час переживала свій ренесанс, — в області реліґійно-філософічної думки, в області науки, письменства, мистецтва, — до цього джерела доторкається наша молода Київська Русь і припадає до нього жадібними устами; її здоровий, юний орґанізм легко засвоює елементи цієї культури, але не скоряється їй рабськи, він перетворює, модифікує їх на своїм власнім ґрунті, і вже в XI в. витворюються у Києві такі форми життя і такі умові інтереси, які позволяють вважати столицю молодої руської держави за один з найкультурніших осередків тодішньої Европи. Це нам треба затямити, поки ми перейдемо до огляду початків українсько-руської держави з її осередком в Київі.
Поява славян у східній Европі, їх первісне розселення, питання про славянську прабатьківщину й початок племінної діференціяції — все це питання ще досі не вирішені наукою одностайно. Наш найстарший літопис виводив усіх славян знад Дунаю: «по мнозіх же временах сіли суть словени по Дунаєві, кде єсть нині Угорськая Земля і Болгарськая. От тіж же словен розідошася по землі і прозвашася імени своїми». Одначе вже в перших десятиліттях XIX в. вчені звернули увагу на те, що в басейні, наприклад, Волги, зовсім нема славянських ґеоґрафічних назв, а що найбільше тих назв якраз в Галичині та на Волині, і що звідти вони йдуть до Дніпра. Отже, на довший час установився був погляд, що прабатьківщиною славян в Европі була область Карпатів; звідси вони, мовляв, розійшлися в усі сторони. Предки східних славян сиділи тут аж до VII в., коли вони рушили звідти на схід і на північний схід. Так, наприклад, уявляв собі початкове розселення славян російський вчений Ключевський. Та новіші досліди, оперті на комбінованих даних археолоґії й філолоґії, представляють справу інакше. Чеський вчений Нідерле вважає, що передісторичну колиску славян треба шукати в землях від середньої Висли на схід до Дніпра й басейну Десни, від пасма гір Карпатських на північ до Могилева білоруського. Отже, славяне сиділи, на думку Нідерле, головно на тих землях, де тепер живуть білоруси. Східня частина цього простору: басейн Припяти, середнього Дніпра й Десни є прабатьківщиною руських або східніх славян. З усіх славянських народів найбільшими автохтонами являються, як думає Нідерле білоруси й українці.
Грушевський трохи інакше зазначає межі первісного розселення славян у Европі. Він думає, що вони сиділи на просторі від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, в областях середнього й верхнього Дніпра та в області між Вислою й Німаном. Відповідно до того прабатьківщина українців лежала би в південно-східній частині цієї території, — на поріччі середнього Дніпра. Колонізація українська йшла на захід і на південь. До думки Грушевського більш-менш прилучається й Багалій, підкреслюючи, що природні умови України й її ґеоґрафічне положення сприяли тому, що вона могла бути територією первісного розселення славян.
Нові погляди розвинув у питанні про славянську прабатьківщину Шахматов. Він уважав, що славяне були відрізані від середземноморської культури й знайомилися з нею за посередництвом германських племен. Якби славяне жили споконвіку на Наддніпрянщині, то через Чорне море прилучились би швидче до середземноморської культури. Тим часом посередниками у них були ґерманці, і на доказ того Шахматов старається довести, що такі назви як Дунай, Волохи, Бескиди — германського походження, та що, наприклад, словяне не мали своєї назви на означення дерева «бук», а взяли у ґерманців („bфkas"); отже, думає він, на славянській прабатьківщині бук не ріс, значить, славяне жили первісно на схід від лінії Кеніґсберґ-Одеса, далі якої на схід бук не росте. На підставі цих та інших міркувань Шахматов уважав, що прабатьківщиною славян був басейн західньої Двини. На південь від них сиділи ґоти, а коли ґоти рушили на південь, то славяне посунули на Надвислянщину й звідти вже розійшлися на всі сторони й поділилися на три основні групи: славян західніх, східніх і південних. В Антах, народі, що за його часто згадують візантійські джерела VI в., Шахматов, так само як і Грушевський, бачив безпосередніх предків українців.
Шахматов, як і більшість інших учених, визнавав існування спільно-руської або праруської племінної сімї, переходової від праславянської сімї до окремих славянських народів. В останні часи дехто з дослідників української мови, головно, проф. Ст. Смаль-Стоцький відкидають існування праруської мови, а, значить, і праруської сімї східніх славян; на їх думку, предки українців виділилися безпосередньо з праславянської сімї. В своїх доказах вони спіраються на існування певних явищ в історії розвитку старої української мови, які, на їх думку, свідчать, що головні характеристичні риси української мови, які відріжняють її від мови великоруської, ми зустрічаємо вже в перших памятках нашого письменства, і що цілий ряд основних звукових явищ української мови наближує її більш до сербської, ніж до великоруської мови. Цей погляд на походження українців безпосередньо від праславянської сімї, без посередньої праруської ґрупи, ще не здобув собі загального признання в українській історичній науці.
Славян (під назвою венедів) згадує вже грецький письменник Птоломей у І віці, так само й римські письменники Пліній і Таціт. Готський історик Йордан та Візантійський Прокопій VI в. вже розріжняють славян і антів, як два споріднені, але окремі народи, при чім анти мешкали на північ від Чорного моря. Наш найстарший літопис дає таку картину розселення славян у східній Европі в IX столітті. На самій півночі коло озера Ільменя сиділи Словени, на південь од них, між Чудським озером і верхнім бігом Волги і Дніпра седіли Кривичі; над верхнею Двиною — Полочане. В басейні верхньої Оки седіли Вятичі, на південний захід од них, над середнім Дніпром і Сожем — Радимичі, на захід од останніх і на північ од Припяти, в Поліссі седіли Дреговичі. Це все племена, які пізніше склали два великі славянські народи: великоруський і білоруський. Тепер, ідучи далі на південь, бачимо за літописом племена, які складали південну або українську ґрупу. Се були: між річками Горинню, Припятем і Дніпром, з півдня омежовані Тетеревом, седіли Деревляне. На південь од них в теперішній Київщині — Поляне. На лівім березі Дніпра, в басейні Десни і лівих допливів середнього Дніпра — Сіверяне. Між Дністром та Бугом седіли Уличі, між Дністром та Прутом, на південний захід од Уличів — Тиверці, що сягали своїми осадами аж до моря. В теперішній Галичині літопис уміщує Хорватів, доволі неясне племя: одні вчені зараховують їх до руської ґрупи, другі (як Нідерле) вважають за останок великого колись славянського племени, що седіло на північ од Карпатів і в більшій своїй частині вимандрувало на південь. Шахматов думає, що хорвати були не руське, а західно-славянське племя. Нарешті над верхнім Західнім Бугом седіли Дуліби або Волиняне.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 119; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!