Правова спадщина України в галузі пожежної безпеки.
Історичний підхід у дослідженні будь-якої проблеми може стати ключем до розв'язання завдань, які постають перед науковцями, управлінським апаратом, державою та суспільством. З цією метою з використанням джерел законодавства, архівних документів висвітлено деякі організаційні та правові аспекти боротьби з пожежами у минулі століття.
Протистояння між пожежею і людиною триває впродовж усієї історії існування людства. Людина здійснила велике відкриття – добула вогонь і навчилася ним керувати. Йшли роки і тисячоліття, росли поселення та міста, люди поступово перетворювали вогонь на могутню силу, яка допомагала їм у побуті. Але, разом з цим, у полум'ї гинули люди, горіли будівлі, посіви, худоба, ліс та інші матеріальні цінності. Пожежі стояли в ряду таких стихійних лих, як землетруси, повені, урагани та катастрофи.
Історія людства знає катастрофічні пожежі, багато з яких знищили цілі міста – Рим ( 70 р. до н.е.), Лондон (1666 р.), Київ (1811 р.), Москва (1812 р.), Сан-Франциско (1906 р.), Гамбург (1943 р.) та інш.
Один з перших спогадів про пожежі в Києві відноситься до 1017 р. Тоді місто було спалено князем Ярославом Мудрим, а через чотири роки половці знищили вогнем й околиці Києва. Після того протягом тисячоліть місто сотні разів відбудовувалося та вигорало і знову відновлювалос.
У добу середньовіччя функції органів врядування багатьох міст Європи визначалися загальними і спеціальними актами, або магдебурзьким правом. Таке право користування власним адміністративним статутом для піддержання порядку було надано місту Львову 28 грудня 1360 р., що стало першим юридичним актом у сфері пожежної юриспруденції України.
|
|
|
Магдебурзьке право містило такі вимоги щодо запобігання пожежам:
– міська рада затверджує “вогневий порядок” і вимагає суворого його дотримання;
–на вежі ратуші запроваджується цілодобове чергування сторожі, яка у випадку пожежі повинна сповіщати про лихо і вказувати місце, де вона трапилася;
– кожне місто, залежно від величини, поділяється на окремі дільниці, контрольовані суперінтендантами;
– мешканці кожної дільниці повинні знати свої обов'язки на випадок пожежі і мати відповідні знаряддя, для її гасіння;
– кожен будинок повинен утримувати засоби гасіння вогню в постійній готовності, аналогічно необхідно зберігати знаряддя в ратуші;
– до підпалювачів, які спричинили пожежу з метою пограбування майна, слід застосовувати найсуворіші покарання, включаючи й смертну кару;
– у містах створюються комісію з перевірки стану коминів і для покарання тих, хто недбало ставиться до пожежної безпеки.
У 1500 р. після встановлення магдебурзького права в м. Києві засновується пожежно-сторожова охорона, яка “берегла місто від вогню та всіляких крадіжок”. Для цього Київ був розділений на дільниці, а на кінці головних вулиць встановлювалися ворота (застави), які на ніч запиралися. Біля воріт цілодобово несла службу сторожа з жителів міста чи обивателів, із розрахунку по одному представнику з кожного десятка дворів.
|
|
|
На заїжджих дворах, які пізніше стали центрами поліцейської і пожежної служб, розміщували „об’їзного голову”, в обов'язки якого входили об’їзди міста у супроводі кінної охорони, нагляд за виконанням жителями царських указів про обережність при користуванні вогнем, виловлювання крадіїв та підпалювачів, керівництво гасінням пожеж.
У період царювання Єлізавети Петрівни був виданий указ, що впорядковував “загальну безпеку від крадіїв та пожеж”, зокрема в ньому відмічалось: “Для внезапных пожарных случаев, от чего бы могли не произойти они, велеть киевскому магистрату учредить по улицам обывательские караулы и закидные рогатки и содержать потребные пожарные инструкции и прочие принадлежности для городской пользы в охранение”. Згідно з указом в містах організовувалися дружини для гасіння пожеж.
|
|
|
У цілому ефективні заходи для боротьби з пожежами почали вживатися тільки в другій половині XVIII століття. 15 грудня 1763 року Катерина ІІ видає розпорядження про формування постійної пожежної команди при головній Санкт-петербурзькій поліції на чолі з брандмайором.
У листопаді 1784 року з ініціативи малоросійського губернатора графа Рум'янцева-Задунайського за кошти, зібрані з ремеслених цехів Києва, було придбано за кордоном три водомивні труби та закуплено тридцять дев'ять діжок, сорок сім багрів, які були розміщені для зберігання на Подолі – найбільш заселеній частині міста. За їх схоронність відповідала обрана обивателями людина, до обов'язків якої входила своєчасна доставка на місце пожежі зазначеного знаряддя, при цьому їй дозволялося використовувати перших коней, які трапляться на шляху. Розписані були й обов'язки мешканців міста за професіями.
Разом з тим, катастрофічний стан пожежної безпеки населених пунктів і територій Російської імперії на той час викликав нагальну необхідність уживання ефективних заходів у цій сфері. Важливим кроком стало створення пожежних команд на професійній основі, які замінили малоефективну систему гасіння пожеж, засновану на натуральній пожежній повинності обивателів.
|
|
|
Історичною подією у встановленні і формуванні професійної пожежної охорони в царській Росії став Указ Олександра І „Про склад пожежної охорони Петербурга” від 24 червня 1803 р.
Цим документом було закладено правові основи реформування пожежної справи в державі. З цього часу спочатку в Петербурзі і Москві, потім у губернських містах, у тому числі й на території України, почали створюватися професійні пожежні команди, які входили до складу поліції. При цьому міщани звільнялись від натуральної пожежної повинності, а пожежні команди комплектувалися із солдат, які визнавалися непридатними до стройової служби або були грубими порушниками військової служби. У ті часи київський комендант, який інспектував пожежні частини, щорічно визнавав непридатними до несення служби близько 20 чоловік.
У 1818 році Олександр І підписав указ, у якому зазначалося: “Чтобы в каждом городе был при полиции брандмейстер и при нем два ученика, знающие починку и обращение с машинами”. Крім того, було наказано поділити всі міста на рівні частини і для кожної “определить количество пожарных инструментов, обозов, лошадей и фурманов, кои стояли бы в полном ведении полиции”. Тільки в 1827 році на кошти, зібрані з мешканців Києва, було закуплено 37 коней для підвозу води та інструментів до місця пожежі, а згодом, у 1832 р., у Києві за кошти з міських доходів засновується постійний штат поліції та поліцейської пожежної частини. По праву 1832-им роком починається історія професійної пожежної охорони в місті Києві та й в Україні в цілому.
З 1832 року у Російській імперії створюються і затверджуються постійні штати професійних пожежних частин, які повністю підпорядковувалися поліції.
В Україні пожежна охорона на початку своєї діяльності зіткнулася із занедбаним станом у галузі організаційного та нормативно-правового забезпечення. Накази, циркуляри, інструкції, положення, які роками накопичувались у Росії, мало відповідали потребам того часу. Нормативні документи часто дублювалися та відображали старі форми організації гасіння пожеж.
У той же час відсутність реального вповноваженого органу контролю за станом розпланування поселень спричинювала хаотичну забудову міст та інших населених пунктів дерев’яними спорудами без будь-яких протипожежних розривів, унаслідок чого при виникненні пожежі поселення перетворювалися на суцільні згарища. Створення ефективної системи боротьби з пожежами вимагало впорядкування протипожежного законодавства на рівні держави.
Лише в 1832 р. у результаті накопиченого досвіду як у будівництві, так і в боротьбі з пожежами було ухвалено в Росії два нормативно-правові акти, що мали на той час велике значення: Будівельний і Пожежний статути. Документи увібрали в себе всі законодавчі акти у сфері забезпечення пожежної безпеки, що існували в Росії на початку ХІХ ст.
Будівельний статут являв собою зведення законів (правил) з планування населених пунктів та спорудження будівель. Це був перший в імперії кодекс нормативних документів, який узагальнив накопичений за попередні десятиліття досвід у галузі будівництва та проектування. У ньому знайшли відображення і деякі заходи щодо забезпечення пожежної безпеки. Статутом надавалось право міській владі видавати постанови щодо забезпечення пожежної безпеки, а також встановлювати адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення його вимог. Остаточний варіант Будівельного статуту із змінами та доповненнями був опублікований у 1857 р.
Статут мав кілька недоліків, його вимоги були неконкретизовані, мали характер рекомендацій і в більшості випадків їх просто „обходили” при будівництві. Насамперед це було пов’язано з приватною власністю на землю і будівлі. Нерідко місцева влада не могла зробити провулок або розширити вулицю з метою збільшення протипожежних розривів, якщо власники землі не погоджувалися її продавати. Незважаючи на це, Будівельний статут на той час мав важливе значення для посилення пожежної безпеки в населених пунктах України.
Пожежний статут унормував організацію проведення запобіжних заходів та гасіння пожеж і передбачав різні покарання за невиконання протипожежних правил. Цим документом передбачалися заходи з попередження пожеж в містах, селах, на об’єктах, кораблях тощо. Досить детально в ньому викладено вимоги щодо очистки димоходів від сажі для казенних та приватних будівель. Було встановлено час для опалення печей у помешканнях.
Затверджені в Пожежному статуті попереджувальні заходи в основному мали режимний характер і трактувалися в загальному вигляді без чітких вимог та норм – у формі порад та настанов, які були застарілими і малоефективними. А це, у свою чергу, давало можливість судовим інстанціям у разі порушення встановлених протипожежних правил, досить часто звільняти порушників від відповідальності. Розслідування причин виникнення пожеж покладалося на місцеву поліцію, яка повинна була також повідомляти губернську владу про хід розслідування. А в сільських населених пунктах місцеві старшини сповіщали про пожежі волосне начальство.
Будівельний і Пожежний статути сприяли узагальненню та вдосконаленню протипожежних норм і правил щодо розбудови міст, поселень та об’єктів Російської імперії, дали поштовх подальшому розвиткові законотворчого процесу. Усі наступні нормативно-правові акти у сфері пожежної безпеки створювалися на основі зазначених статутів. У ХІХ столітті вдосконалення нормативно-правової бази призупинилося і склалася негативна ситуація, при якій водночас діяли застарілі та нові норми і правила з питань пожежної безпеки.
У ті часи від пожеж найбільше потерпало сільське населення. З метою запобігання цьому негативному явищу Сенат Росії в 1834 р. ухвалив Указ для західних губерній Росії (тобто України), який став у ХІХ столітті першою спробою координації заходів, спрямованих на обмежування поширення вогню під час пожеж у сільських населених пунктах шляхом безпечного розташування будівель. Цей документ забороняв селянам будувати оселі без дозволу сільської влади, а також визначав приблизну відстань між житловими помешканнями та місцями застосування відкритого вогню. Незабаром, у 1837 р., вийшов Наказ Сенату Росії „Чинам і служителям земельної поліції”, а в 1840 р. Міністерством державних маєтностей Росії було розроблено „Типові плани казенних поселень”. Однак ці нормативні документи теж суттєво не вплинули на стан пожежної безпеки в сільській місцевості.
Згодом, починаючи з 1843 р., при міських самоуправліннях почали створюватися вільні пожежні команди, а з 1848 р. Міністерство внутрішніх справ Росії, з метою попередження пожеж в містах та селищах, розсилає обов'язкові правила організації обивательських караулів. Згідно з встановленими правилами місто поділялось на дільниці по 10–15 будинків, а обов'язки несення служби покладалися на всіх жителів без винятку. Слідкував за чергуванням пожежний староста. Тих, хто відмовлявся нести службу, штрафували. Керували пожежними частинами міст брандмайори, які підпорядковувалися старшому поліцмейстерові.
Відомо, що в 1867 р. київський губернатор видав інструкцію, яка містила пункти про дотримання вимог пожежної безпеки, проте вона мала неконкретний характер і дублювала загальні положення Будівельного та Пожежного статутів. Лише 16 червня 1873 р. урядом було ухвалено закон про надання земським організаціям повноважень щодо встановлення правил із протипожежного захисту поселень. Проекти місцевих постанов складалися губернськими та земськими зібраннями і передавалися на розгляд губернаторові. У свою чергу, начальники губерній могли виходити з поданням про створення відповідної постанови в губернське зібрання. У випадку, коли питання викликали суперечки, остаточні рішення залишалися за Сенатом. За виконанням постанов з питань пожежної безпеки стежила поліція, а розгляд справ про порушення цих правил покладався на мирових суддів.
У 1873 р. для вивчення загального становища в сільському господарстві та з метою підвищення сільськогосподарського виробництва в Росії була організована спеціальна комісія, яка займалася і проблемами протипожежного захисту сіл і знову таки рішення комісії мали характер рекомендацій. У 1878 р. уряд опублікував „Тимчасові правила про заходи обережності від пожеж у поселеннях”, у яких повторювалися попередні постанови про обережне поводження з вогнем. Остаточно Правила разом із Рекомендаціями вищезгаданої комісії були затверджені урядом у 1879 р. Проте намічені заходи повною мірою здійснені не були, оскільки Сенат визнав неможливим виконати вимоги Будівельного статуту – позбавити власності господарів присадибних ділянок.
Окрім обов’язків щодо ліквідації пожеж у поселеннях, влада вимагала від селян участі в гасінні пожеж у лісових масивах. Основним нормативно-правовим актом, що регламентував участь селян у ліквідації лісових пожеж у пореформений період, був Лісовий статут, опублікований у 1876 р. Поряд із законотворчою діяльністю центральної влади, розв’язання проблем нормативно-правового забезпечення пожежної безпеки на місцевому рівні покладалося на губернаторів та земства.
На відміну від сільської місцевості, розвиток у сфері пожежної безпеки у містах був більш цілеспрямованим і мав кращі наслідки. До 1870 р. міські органи влади в Україні фактично не могли впливати на стан пожежної безпеки міст, оскільки не мали достатніх повноважень. Роль місцевої влади у цій справі зводилася лише до фінансування пожежних підрозділів або пожежних обозів (у тих містах, де професійних вогнеборців не було, де зберігалася пожежна повинність обивателів.
Ця ситуація змінилась з прийняттям Державною думою „Городового положення” від 16 червня 1870 р. щодо розв’язання проблем із створення та функціонування пожежних підрозділів покладалося на міські управи. Думам було надане право видання обов’язкових до виконання постанов протипожежного характеру; на міські кошти, згідно з ст. 139, віднесено утримання пожежних команд. Однак жодних більш-менш чітко визначених і обов’язкових вказівок щодо організації боротьби з пожежами в містах управи так і не отримали.
На другу половину ХІХ століття, відповідно до вищевказаного Положення, припадає активна діяльність міських самоврядувань в організації правого забезпечення пожежної охорони населених пунктів. У той же час протипожежні постанови міст, які здебільшого копіювали статті Будівельного та Пожежних статутів, мало враховували місцеві особливості. Так, в одній із записок сенатора А. Половця „Про стан громадського управління і господарства в містах Київської губернії” зазначалося, що „короткі обов’язкові постанови дум повітових міст вельми неповні і стосуються виключно заходів обережності від пожеж і частково – будівельних правил”.
Слід відмітити, що починаючи з 1861 року, в Україні почали з'являтися перші добровільні пожежні дружини, які надавали значну допомогу міським частинам у гасінні багатьох пожеж. У тому ж році Олександром ІІ були затверджені правила створення товариств взаємного страхування у містах.
На початку ХХ ст. у зв’язку з подорожчанням земельних ділянок та розвитком будівельної справи в м. Києві розпочалося інтенсивне спорудження багатоповерхових будинків, ліквідація пожеж у яких через невелику висоту пожежних драбин мала значні ускладнення. Постала нагальна потреба створення ефективної системи попередження і гасіння пожеж у таких спорудах. Тому в 1910 р. Київська дума прийняла постанову, спрямовану на запобігання пожежам у багатоповерхових будинках, яка хоча повністю й не розв’язувала проблему, проте чітко визначала норми з протипожежного забезпечення будівель.
У той період важливе значення для економічного розвитку країни мало ефективне забезпечення протипожежними заходами залізниць у зв’язку із складною ситуацією, зумовленою недостатнім протипожежним обладнанням засобів транспорту. Значні проблеми виникали в закладах із масовим перебуванням людей: театрах, цирках, школах тощо. З цього приводу урядом було прийнято низку нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення пожежної безпеки даних об’єктів.
Вибірковий аналіз усіх напрямків законодавства у сфері пожежної безпеки в кінці ХІХ - початку ХХ століття дає можливість з’ясувати роль держави та органів місцевої влади у протипожежному забезпеченні населених пунктів і територій України. У ті часи мало місце лише видання постанов, які, у свою чергу, не виконувалися через відсутність апарату працівників, здатного здійснювати належний контроль і, як наслідок, підприємства, заклади, сховища і, в цілому, населені пункти були не захищені від пожеж.
Загалом у ХVІІІ – ХІХ століттях в Україні був накопичений чималий досвід боротьби з пожежами. Про це свідчать джерела права та праці таких провідних діячів пожежної справи в Росії як Л.А. Вернер, Є.В. Богданов, Д.Н. Бородин,
В.В. Єсіпов, В.В. Івановський, Ф.Є. Ландейзен, А.Д. Львов, А.П. Чехов та багатьох інших.
Характерне визначення пожежі дав Л.А. Вернер. Під нею він розумів таке лихо, що винищує майно вогнем без усякої потреби й користі для людини. Як видно, автор, насамперед, звертав увагу на те, що пожежа – це “лихо” [145, с. 11]. Виходячи з такого розуміння пожежі, можна дійти висновку, що, називаючи пожежу “лихом”, автор відносив її до явищ стихійного характеру, яке не підлягає впливові людини. Законодавчо поняття пожежі давалося не тільки як “лихо”, але і як “надзвичайне народне лихо” за умови катастрофічних збитків населення, завданих пожежею [145, с. 22].
Започаткування планомірного розвитку європейських державних служб і розширення їх державно-адміністративних функцій відноситься до XVIII сторіччя, коли під впливом ідеології освіти і вчення відомого німецького філософа-просвітителя Християна Вольфа почала розвиватися теорія „поліцейської держави" (нім. Pjlizeisstaat), відповідно до якої метою держави є турбота про добробут усіх законослухняних громадян. Держава повинна на благо своїх громадян керувати всіма їхніми діями, втручаючись в найбільш особисті сторони побуту. Пруський король Фрідріх Великий, послідовник цієї теорії, стверджував: народові, як малій дитині, треба вказувати, як він повинен їсти й пити. Подібний погляд на державу у XVIII сторіччі дуже енергійно впроваджувався у життя урядів різних держав. У Росії його наслідувачем був Петро І. Показовою рисою поліцейського державного порядку є бюрократичне правління, яке відрізняється від феодальних форм правління тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особистості. Усі починання державної влади впроваджуються у життя численними представниками бюрократії, основним полем діяльності яких є різні канцелярії, що зримо втілюють ідею правової держави.
Треба враховувати, що до середини XIX століття державне управління називали державним улаштуванням або поліцією (від гр. politeia (поліція) – державний устрій).
У першій половині XIX ст. розрізняли поліцію (управління) безпеки і поліцію (управління) добробуту. Під поліцією безпеки розуміли державне управління, націлене на забезпечення особистої і майнової безпеки населення, а під поліцією добробуту – діяльність, спрямовану на забезпечення його матеріального і духовного добробуту громадян. До поліції безпеки відносили, насамперед, організацію зовнішньої оборони (армію), потім організацію забезпечення безпеки всередині країни (поліція у вузькому розумінні слова). Поліція добробуту реалізовувала турботу держави про здоров'я народу, його продовольче забезпечення, освіту тощо.
Розподіл внутрішнього управління державним життям суспільства на поліцію безпеки і поліцію добробуту зник з наукової сфери разом із терміном «поліція», який застосовувався для визначення державного управління.
Проаналізувавши в цілому систему поліції щодо боротьби з пожежами, можна зробити висновок про те, що всі заходи, які мали за мету забезпечення благоустрою суспільства у сфері боротьби з пожежами, стосувались таких видів поліції, як промислова, торговельна і лісова. Правові норми, що регулювали дані відносини, містилися в Статутах про акцизні збори, гірничому й лісовому кодексах та інших нормативних актах.
Вищим органом державного управління були міністерства з правом законодавчої ініціативи, які являли собою адміністративні установи і до компетенції яких не входили ні судові, ні законодавчі функції. Основним міністерством, яке виконувало завдання державного управління, було Міністерство внутрішніх справ Росії. Крім МВС Росії, завдання внутрішнього управління реалізовували Міністерство хліборобства, обробної промисловості і торгівлі Росії, Міністерство освіти Росії.
На місцях Міністерство внутрішніх справ Росії, у межах відповідних територій, представляли губернатори і підпорядковані їм губернські правління: у містах – поліцмейстери, у повітах – повітові поліцейські управління, яким, у свою чергу, підпорядковувалися станові пристави, поліцейські урядники та інший нижчий поліцейський персонал.
Слід відмітити, що в ті часи поліція відповідала за пожежну безпеку у населених пунктах, за додержання будівельних норм (за аналогією сучасного державного пожежного нагляду). Під час пожежі поліція керувала діями пожежних команд, дружин, пожежних товариств і приватних осіб, які брали участь у гасінні, здійснювала заходи щодо недопущення поширення вогню, з охорони на місці пожежі майна від розкрадання і його перевезення в безпечні місця.
У той же час до різновидів поліції відносили діяльність держави, спрямованої на боротьбу з небезпеками і перешкодами. Визначальною ознакою належності до одного з видів поліції була причина “лиха”, що загрожувала безпечному існуванню особистості.
Створення радянської системи державного управління у сфері пожежної безпеки було розпочато виданням 17 квітня 1918 р. нормативно-правового акта – Декрету РНК “Об организации государственных мер борьбы с огнем”, у якому були закладені основи розвитку пожежної справи. Цю знаменну дату було прийнято (неофіційно) вважати днем створення радянської пожежної охорони аж до часів розпаду Радянського Союзу. Сама назва Декрету говорила про те, що питання організації боротьби з пожежами уже з перших місяців існування радянської влади були підняті на рівень важливих державних завдань. І це природньо. З націоналізацією надр, шахт і рудників, залізниці, морського і річкового транспорту, банків, заводів і фабрик їх охорона покладалися на державні органи. Декретом були визначені головні завдання пожежної охорони, напрями її роботи, основні положення, які в подальшому стали основою для створення Державного пожежного нагляду в нашій державі.
У наступні роки ВЦВК і РНК прийняли ряд декретів і постанов, що регулювали правовідносини у сфері пожежної безпеки. Так, право загального управління пожежною справою у республіці як в адміністративно-технічному, так і у фінансово-господарському відношенні, декретом РНК від 14 липня 1920 р. було передано до ведення НКВС. Безпосередньо пожежною справою займався створений у складі НКВС Центральний пожежний відділ з Міжвідомчою Радою. Ціла низка нормативно-правових актів, прийнятих у ті часи, засвідчують планомірність і послідовність розвитку пожежної справи.
Важливим нормативно-правовим актом стала постанова ВЦВК і РНК СРСР від 7 квітня 1936 р. “Про державний пожежний нагляд” щодо розвитку та реалізації вимог з формування і становлення профілактичної служби. У ній були визначено функції і права держпожнагляду, відповідно до яких Головне управління пожежної охорони і його місцеві органи в союзних й автономних республіках, краях й областях здійснювали нагляд на об’єктах народного господарства. Певну роль у зміцненні державного пожежного нагляду відіграла постанова РНК СРСР “Про відповідальність за порушення правил пожежної безпеки” від 13 серпня 1942 р. Нею було надано право накладати грошові штрафи безпосередньо на осіб, винних у виникненні пожеж.
У великих містах, починаючи з 1956 року, була здійснена реорганізація пожежної охорони, у результаті якої функції попередження і гасіння пожеж були покладені на одні підрозділи. Відповідали за протипожежний стан районів керівники частин та загонів пожежної охорони.
Порядок організації ВПО регулювався постановою РМ СРСР від 9 грудня 1966 р. Цією постановою передбачено, що ВПО МВС СРСР організується в містах, що є найважливішими адміністративними центрами СРСР, а також на промислових та інших об’єктах, які мають найважливіше значення або підвищену пожежовибухонебезпечність. Порядок, що регулює службу у ВПО, визначається Статутом служби пожежної охорони МВС СРСР. В подальшому були введенні у дію Положення про професійну пожежну охорону МВС СРСР, Типовий договір на організацію професійної пожежної охорони МВС СРСР, де містилися вказівки про порядок обліку робочого часу, оплату праці, тривалість відпусток і пенсійне забезпечення працівників професійної пожежної охорони.
У постанові РМ СРСР від 15 липня 1977 р. “Про заходи щодо підвищення пожежної безпеки у населених пунктах і на об’єктах народного господарства” визнано доцільним мати в системі МВС СРСР єдиний вид пожежної охорони, для чого запропоновано перетворити у 1978–1990 рр. професійну пожежну охорону на воєнізовану. На МВС СРСР було покладено обов’язок вести облік пожеж на об’єктах народного господарства (крім об’єктів Міністерства оборони СРСР і КДБ при РМ СРСР), здійснення будівництва полігону для випробувань зразків пожежної техніки і засобів пожежегасіння, розроблених на базі ВНДІПО МВС СРСР підприємствами й організаціями промисловості. Цією ж постановою РМ СРСР зобов’язала Ради міністрів союзних республік передбачити в річних планах (у галузі “комунальне господарство”) будівництво пожежних депо, а також капітальний ремонт будівель.
Разом з тим, незважаючи на прийняття великої кількості законодавчих і інших нормативно-правових актів, за весь період існування Радянського Союзу, у тому числі і в період так званої „перебудови” так і не було прийнято Закону “Про пожежну безпеку”, що характеризує ставлення владних структур до цієї справи до цієї справи, пасивність і нерішучість посадових осіб пожежної охорони МВС СРСР. У свою чергу, більшість прийнятих законів, постанов і рішень з метою посилення пожежної безпеки в державі не були виконані у повному обсязі, що негативно позначилося на загальному станові протипожежного захисту населених пунктів і територій, і, як результат, кількість пожеж з кожним роком усе збільшувалась, а наслідки ставали все важчими. Одним із серйозних чинників цього є недосконалість організаційного і правового забезпечення у державному управлінні у сфері пожежної безпеки, незацікавленість державних органів влади у підвищенні ефективності діяльності пожежної охорони та подальшому вдосконаленні протипожежного законодавства.
Дата добавления: 2018-09-23; просмотров: 125; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!